Бенно фелькнер

Фермери залишали неорані лани, ковбої кидали вночі свої череди, службовці зникали з-за своїх столів, ремісники тікали від верстатів, матроси дезертирували з кораблів,— усіх причаровувала до себе золота долина. Тоді з’явилися перші спростування. Занепокоєний уряд оголосив, що йде­ться тільки про невелику знахідку. Але ніхто цьому не по­вірив, шукачі далі напливали валка за валкою.

Серед них були й ватаги розбишак, що швидко знюхува­лися між собою. Не визнаючи ніякого іншого закону, крім кулака й револьвера, хитрощами й підступами, а насамперед брутальністю, вони швидко домагалися свого.

За кілька тижнів долину поділили, і вона обернулася на місто з хистких наметів, що хвилями брижились на вітрі. Тисячі людей, яким не пощастило дістати займанки в доли­ні, отаборились довкола й заходилися шукати золота в поближніх горах, але даремне. Скрута гнала їх назад, розчаро­ваних і озлоблених. На займанках теж не всі знаходили зо­лото, особливо на тих, що лежали вище; часто здобуток не виплачував затраченої праці і шукачі ледве животіли, — життя в долині було дороге! — проте не втрачали надії.

Через вісім днів з’явився Джім зі своїми товаришами. їхнього побожного ватага не було — його, невдоволеного, лишили самого. Припорошені пилюкою й стомлені швидкою їздою, вони ледве трималися на ви­сна­жених конях. Обличчя їм позаростали, взялися від бруду корою.

Над долиною висіла сіра хмара з дрібненької куряви, що здіймалася від сит і осідала знову червонястим порошком на людей, коней і намети.

Ковбої їхали широкою дорогою, протоптаною за ці дні уздовж долини. Перші крамарі вже порозбивали там свої ятки. То були наймудріші: маючи трохи грошей, вони поспішилися сюди не порпатись у землі, а торгувати. Зиск, вияви­лося, був величезний! їхні підводи ще не встигали доїхати в долину, а їм просто з рук видирали і харч, і знаряддя. Ті, що знайшли золото, платили за все яку завгодно ціну. І так мало тривати ще не один тиждень.

Ті ж, кому не пощастило запаколити займанку, збиралися гуртом, рубали в підгір’ї ліс і дуже дорого продавали його на дрова. Та зі свого зиску більшу частину мусили кинути в пащу торговцям харчами. Один такий торговець прибув із шістнадцятьма мішками борошна і дванадцятьма судіями олії. По другу партію товару він поїхав уже багатієм, але згаяв забагато часу, бо у Вест-Філді та інших околицях за одну ніч було спродано все до дрібки. Дроворуби теж недов­го мали великі заробітки: згодом стільки шукачів кинулося в цей промисел, що ціна впала.

Один хитрун спокійнісінько собі приїхав десь іздалеку з возом глини і, наносивши разом з дружиною та сином ка­міння, заходився мурувати піч. Працюючи, він весело ви­свистував, бо добре знав, що шукачі добувають із землі золо­то й для нього. Скоро воно потече в його кишеню. Він тільки чекав на брата, що десь уже їхав з борошном, сіллю, цукром та смальцем.

Коли Джім з товаришами дісталися до потоку, де копали корктаунці, ті повідкладали лопати й сита і підійшли до до­роги. Привіталися вони як давні знайомі. Почалася жвава розмова. Джім залишив товаришів, а сам подався до велико­го намету, з якого курився дим.

Бетті саме підкладала дрова, коли хлопець, подзенькуючи острогами, вигулькнув позад неї.

— Добридень, — сказав він. — Усі тут живі й здорові?

Бетті здригнулася з переляку, а потім засміялася і від­сунула з чола пасмо волосся.

— На кого ви схожі, Джіме? Ідіть спершу вмийтеся.

— Брудного щастя любить,— відказав хлопець,— і я ще добре подумаю, вмиватися мені чи ні. Крім того, я ж бабратимусь у землі, шукаючи золота, і щоразу ставатиму знову брудний. Тож навряд чи варто митися.

Він говорив поважно, але дівчина вже знала його.

— Пхе, і ви такий, як усі, — надула вона губи. — Тут ко­жен цілісінький день тільки й торочить що про золото та про золото. Ви б не могли розповісти про щось інше? Чи й справ­ді у вас на думці саме лиш золото?

Вкрите курявою Джімове обличчя враз змінилося, очі по­темнішали й заблищали, навіть голос став якийсь інакший.

— У мене є свої плани, Бетті. Я поклав собі розбагатіти, а тоді одружитися. Хочу, щоб моїй дружині добре жилося.

Бетті вражено дивилась на Джіма, що так нагло змінив­ся, і не знала, що йому сказати. Трохи зніяковівши, вона знову здобулася на жартівливий тон:

— Ох, та хто вас захоче!

Джім зразу ж підхопив жарт, удаючи ображеного й обу­реного.

— Кого, мене? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Я ж хлопець хоч куди! А ще який багатий!

— Закладаюся, Джіме, що ви не маєте в кишені й трьох доларів.

— Зате в мене є займанка, Бетті.

Дівчина зареготала: брудний і обшарпаний, як пугало, а пишається, наче мільйонер! Але хтозна… Вона все смія­лася, а Джім тішився з її веселощів.

— А де ваша сестра Рут? — наостанці наче мимохідь за­питав він.

— У шатрі, Джіме, з матір’ю. Але не лякайте їх своїм виглядом.

Ну певне ж, такий він їм не покажеться на очі. Добре, що Бетті його попередила. Отож Джім спершу пішов до Семюела Мура. Він застав його в наметі. Мур зрадів, побачив­ши хлопця.

— Вернувся, Джіме? Сідай на скриню та розповідай. Що там чувати?

— Та доброго мало. Я бачив першу хвилю тих, що вер­таються назад. Дехто плаче гіркими сльозами, нарікає, що знову життя пішло шкереберть. Багато хто стратив тут свій останній гріш. Ті невдахи клянуть і свою долю, і господа бога.

— Я не винен, Джіме.

— Ніхто вам не дорікає, Семюеле. Вам тільки заздрять усі.

Старий шукач кивнув головою і задумливо мовив:

— Я теж колись заздрив декому, Джіме. Люди всі однакові. — Тоді перейшов на інше: — Ви приїхали всі разом?

— Ні, Пастор ли­шився. Що ми зробимо з його займанкою?

Мур підвівся. Йому довелося вийти насередину невеличкого, острішкуватого намету, щоб не торкатись голо­вою брезенту.

— Незле виходить, — сказав він. — Один наш копач досі не добув на­віть трьох унцій. Хай поміняє займанку, а да­лі побачимо.

— А інші?

— Всяко добувають, але загалом добре, на­віть дуже добре. Та, зрештою, це тільки по­чаток, Джіме. А чому ваш ватаг не приїхав?

— Він надто побож­ний, Муре. Ми прибули просто з пасовиська і не маємо навіть поганень­кої лопати.

— Ми вам позичимо кілька сит і лопат. А тижнів за три тут можна буде все при­дбати.

Знадвору Мура гук­нув Гол Слейтер. Тоді зайшов досередини.

— Добре, що ти на­годився, — сказав Мур. — Я саме порахував, скіль­ки в нас харчів. Дуже їх усохло, Голе.

— Воли нам тепер ні до чого. Ми ще трьох заб’ємо, шістьох залишимо, а решту продамо. По харчі до­ведеться їздити по кілька чоловік на зміну, аж поки тут можна буде купити все не дуже дорого.

Семюел погодився з ним. Вони почали обмірковувати ще якісь справи, і Джім пішов до своїх товаришів, щоб до смер­ку поставити намет.

Надвечір у таборі сталася перша колотнеча. Ті, що пра­цювали посеред долини, стурбовано збіглися до нужденного намету, зладнаного з старих мішків та клаптів полотна.

Жаба, що мав недалечко займанку, сперся на лопату, че­каючи, поки юрба розійдеться. Та люди товпилися далі, і тоді він, орудуючи довгими руками, наче павук, вибрався зі своєї ями, забіг до намету по зброю і подався до юрби. А за хвилю скочив на коня й погнав його до потоку.

— Кидай на сьогодні ночовки, — сказав він Мурові, зла­зячи з сідла. — Найперше треба дати лад у таборі. Шкода, що ти зразу не запровадив суворого порядку — там когось різонули.

Він показав великим пальцем через плече, чвакаючи тю­тюном. Рапаве обличчя його взялося зморшками.

Мур випростався, обтрусив з колін землю і глянув насередину долини, де зібралася юрба.

— На смерть? — запитав він.

— Та ні, може, вичухається.

— Я з дня на день чекаю когось із влади, — промурмотів Мур, — але, мабуть, доведеться нам починати самим.

Жаба, ведучи коня за повід, подався разом з Муром до займанок батька й сина Слейтерів. Докладно все там обмір­кувавши, вони скликали корктаунців.

— Вас я теж просив би приїхати па конях, — сказав Гол Слейтер ковбоям.

Ті осідлали коней. Решта рушили за ними пішки, поки­давши все як є, навіть добуте й виполоскане того дня золо­то. Чесність належала до законів пустелі, вкрасти золото було однаково, що вкрасти коня, і за це карали смертю. Таку суворість віддавна диктувала потреба — адже без коня лю­дину в пустелі чекала загибель.

Юрба почала вже розходитись, коли на місце події при­було дев’ять вершників. Забачивши їх, люди квапливо вер­нулися назад. Семюел Мур, Гол Слейтер і Жаба зайшли до намету, де лежав поранений. Він стратив багато крові: рана була під правою лопаткою і перев’язали її погано. То був худорлявий француз із темними очима й тонким, гладенько поголеним обличчям. Видно, він недавно приїхав до цих країв.

Нахилившись до нього, Мур відчув дух горілки. Чотири чоловіки ледве вміщалися в наметі, де нічого не було, крім ковдри, на якій лежав поранений, подорожньої торби й ка­занка з відірваною дужкою.

— Розкажи нам, як усе скоїлося, — мовив Семюел. — Ти можеш говорити?

Француз кивнув головою. Він був дуже кволий, але не п’яний: лиха пригода витверезила його. Слухати треба було уважно, бо по-англійському він говорив кепсько.

— Спершу ми випили, а тоді сіли грати в карти. Я про­грав і не хотів більше грати. Вони розсердились, почалася сварка. Але пили далі.

Поранений замовк, щоб трохи заспокоїтись. На блідому чолі йому виступив піт. Жаба витер його рукавом.

— Я побачив, як він, виходячи, сховав до кишені мій капшук, до половини насипаний золотом. Я кинувся за ним, і він, при виході з намету, штрикнув мене ножем.

— Де лежав твій капшук?

— На ковдрі, ми всі тут сиділи.

— А як звати того чоловіка?

— Вони звуть його Кедом.

Мур та два його дорадники вийшли з намету: все має відбутися так, як заведено. їх зустрів гомін тих, що чекали надворі.

— Ну що, він уже помер? — запитав хтось.

Мур похитав головою. Коло намету поставили велику скриню. Старий виліз на неї, скинув оком по долині й ска­зав:

— Треба, щоб усі зійшлися сюди.

Жаба мерщій схопив великі ночовки, звелів одному з вершників потримати їх, а сам заходився гупати по дну зво­ротним боком лопати. Дзенькіт розлігся по всій долині, і більшість копачів, ізгукуючись, покидали кайла, заступи, си­та й ночовки та поспішилися на збори. А все ж Джімові та його товаришам довелося їхати й приводити не одного з тих, що воліли ні в що не втручатися, а робити своє діло. Сплив­ло багато часу, поки зібралися всі. До вечора лишилося мен­ше як дві години.

— Та починай уже, старий! — гукнув якийсь нетерпля­чий молодик з юрби, що оточила Мура. — Кажи, що маєш казати. Нам дорогий час, ми ж за кожну годину втрачаємо близько десяти унцій, а дехто й по два кілограми!

Кілька шукачів узяли його нарікання за жарт і засмія­лися.

Не встиг Мур йому відповісти, як з натовпу вихопився якийсь сивобородий, незграбний на вигляд шукач.

— Не бачиш, шмаркачу, що тут має відбутися суд? Ти, видно, вперше тримаєш сито в руках! І як ти, жовторотий, балакаєш із найшанованішим чоловіком у цій долині? Це ж Семюел Мур, якому ми за все маємо дякувати.

Від обурення він нервово переступав з ноги на ногу, люто блимав очима й хапався за ладівницю. Як усі старі шукачі, він був дуже вразливий, коли йшлося про порушення зви­чаю.

Більшість присутніх бачила Мура вперше: серед натовпу раптом знялися оплески. Гол Слейтер та його прихильники зраділи — тієї хвилини вони повірили, що Семюел Мур зуміє домогтися тут ладу. “Жовторотий” серед цих людей було образливе слово, одначе насварений хлопець більше й не писнув. Жаба виліз до Семюела на скриню. Його в таборі вже знали. Стягнувши з голови старого фетрового капелюха, він помахав ним, і навкруги стало тихо.

— Люди! — гукнув він понад юрбою. — Люди! Найперше хочу завідомити всіх, хто ще не знає звичаю: кожен, хто тут копає золото, мусить прийти, як тільки почує гасло три­воги. Це означає, що скликають раду. Ви скоро самі побачи­те, що така рада всім нам дуже потрібна. — Оскільки ніхто не заперечував йому, він додав: — А тепер говоритиме Сем, — і скочив зі скрині.

Семюел Мур довго не розводився.

— Одного з нас порізано, — мовив він, — і коли…

— Це для нас не новина, самі бачили! — почулося з од­ного гурту.

Юрба загомоніла. Мур збагнув, що його пробували спро­вокувати й виставити на глузи. Однак він не втратив спо­кою і повів далі:

— Коли ми це попустимо, то скоро тут ніхто не зможе спокійно працювати й добувати золото.

— То ж була всього п’яна бійка! — знову крикнув хтось зухвало. — Не мороч нам голови!

Саме тієї хвилини Гол Слейтер подав коня вперед і спи­нився з одного боку скрині, на якій стояв Мур, а ковбой Джім миттю під’їхав з другого боку.

Хтось із юрби захоплено вигукнув:

— Гол Слейтер! Ого! І Гол Слейтер тут!

— А хто він такий? — запитав якийсь чоловік поблизу того, що гукав.

— Гляди, щоб не довелося тобі ближче спізнатися з ним, коли в нього буде така міна, як оце тепер,— була відпо­відь.— Не один міг би про нього дещо оповісти.

Вугласте Слейтерове обличчя набуло невластивого йому виразу — люті й завзяття. Він сидів на коні непорушно, як статуя, і начебто байдуже споглядав на юрбу.

Галас дедалі гучнішав. Чути було запитання, вигуки, уривки фраз. За Семюелом Муром раптом з’явилися півко­лом шестеро вершників, і з їхніх облич можна було вичи­тати, що вони його не підведуть. Решта корктаунців теж приступили ближче, а за ними й ще багато хто з копачів. Усі вони зразу поставали спиною до Семюела Мура, а Едвард Фінні і Джо Слейтер сперлися на скриню біля Семюелових ніг. Сам він, тримаючи великого пальця на ладівниці, спокійно перечікував.

— Хлопці, пустіть мене на скриню, мерщій пустіть! — давлячись словами, попросив неповороткий шукач, що добре був присоромив жовторотого, і незграбно спробував вилізти до Мура.

Жабі не треба було навіть нахилятися з сідла: він дов­гими руками схопив старого за комір і витяг на скриню. Схвильований промовець, важко дихаючи, замахав руками, аж Мурові довелося відступити набік, і закричав:

— Тепер бачите, до чого вже дійшло! Поговорімо хоч раз відверто! Серед чесних шукачів замішалися п’яниці й грабіжники. І якщо ми їм не покажемо кулака, то ще не один накладе головою за свої самородки! Тримаймося разом, люди, і виженімо койотів з табору! А щоб Семюел мав тут авторитет, я пропоную вибрати його суддею! Хто за це?

Він був червоний, мов індик. Юрба заплескала в долоні, загукала, підносячи руки, — за Семюела проголосували май­же всі. Його адвокат був задоволений і ще гукнув наостанці:

— Тепер хай тільки хто переб’є мову судді, ми йому швидко заткнемо пельку!

І зіскочив із скрипі.

Юрба раптом зацікавилася зборами. Люди хотіли знати, чим вони скінчаться, і тепер уже самі бачили, які потрібні збори.

Семюел Мур знову почав говорити. Він повернувся туди, звідки почув вигук, хоч і не знав, чий то був голос.

— Ти кажеш, що то була п’яна бійка. Це правда. Але порізати людину — завжди злочин. А крім того… у поране­ного ще й украдено золото.

По юрбі наче буря пройшла, вона захвилювалась, і рап­том навколо шістьох чоловік, серед яких був горлань, зробилося вільне місце. Мур коротко розповів, що дізнався від француза. Тоді один чоловік із того самого гурту гукнув:

— Неправда, це мій капшук!

Серед людей запала тиша. Вони позирали то на Семюела Мура, то на горланя.

— Я вимагаю, щоб Кед виступив перед зборами! — ска­зав Мур.

У гурті ніхто й не ворухнувся.

— А їх було двоє! — озвався якийсь білявий молодик. — Я сам бачив.

Гол Слейтер швидко ззирнувся з Джімом. Одним пору­хом він підігнав коня вперед, і люди розскочилися. Джім і Жаба зразу опинилися поруч Гола, за ними подалися й решта ковбоїв. Усе сталося в одну мить: зненацька шістьох чоловіків оточили. Жаба всміхнувся: вершники діяли, ніби добре зіграні актори. Коли оточені глянули Слейтерові у зеленаві очі, то зразу збагнули, з ким мають діло.

— Хто з вас Кед? — холодно запитав Гол Слейтер майже крізь зуби.

За таких обставин він не витрачав багато слів. До того ж у нього завжди свербіла рука схопитися за револьвера, коли він стояв перед такою сволотою. Він хотів бути фермером, але тепер обставини знову вимагали від нього іншої дії…

— Я Кед, — відповів один із гурту.

Відповів начебто байдуже, але його обпалене вітрами обличчя ще дужче потемніло, а колючі очі ні на мить не відривалися від Гола.

— А де другий?

Кедів сусід зухвало стріпнув головою.

— Ану, гайда! — просичав Гол Слейтер.

Вершники наїхали на них, і їм довелось скоритись. Че­тверо їхніх приятелів не зважилися сказати ні слова і навіть не ворухнулись. Один із них, вайлуватий, справжнє стра­шило, тільки зубами заскреготів.

Двоє бандитів ішли крізь юрбу непевною ходою, і хтось спереду гукнув:

— Та вони й досі п’яні!

Бандити недбало, із зухвалою міною стали перед Семюелом Муром. Гол Слейтер і Джім опинилися по боках у них. Гол ледь помітно моргнув Джімові, спрямував коня між злочинців і роз’єднав їх. Тоді вони з Джімом блиска­вично нахилилися й повитягали в них із кобур револь­вери.

Ті спершу були такі вражені, що не спромоглися на сло­во, тільки приголомшено роззиралися довкола, але скрізь натикалися на неприязні обличчя. Револьвери лежали вже біля Семюелових ніг.

— Це вже занадто, ми… — почав Кед.

Семюел Мур підніс руку й не дав йому докінчити.

— Вас роззброєно за моєю згодою. — Старий говорив дуже спокійно. — Тепер починаємо суд, і ви мусите захи­щатися. Я вас звинувачую в тому, що ви вкрали золото і тяжко поранили людину. Де французів капшук?

— Хто доведе, що це французів капшук? — крикнув Кед. — Чи ба! Йому щось привиділося, а я вже віддавна маю цей капшук. — Він витяг з кишені до половини напов­неного шкіряного капшука й потримав його над головою, показуючи людям. — Він у мене вже не один рік, досі я держав у ньому тютюн. — Кед знову повернувся до Мура, вишкірив зуби, потрусив капшуком і глузливо мовив: — Отак, виборний! Його мені вишила бабуся, ще як я був хлоп­цем і сидів потойбіч Блакитних Гір.

Гол Слейтер зліз з коня, взяв капшука й зайшов до на­мету.

— Це мій капшук, — сказав поранений і простяг руку.

— Я не можу тобі його віддати, — похмуро мовив Гол, — і, мабуть, ти його ніколи й не дістанеш назад.

Надворі він переказав французові слова. Але Кедові спільники вже підійшли ближче й почали ревно запевняти, що він завжди мав цього капшука. Один із них навіть під­ніс пальці як до присяги й сказав:

— Ви кидаєте тінь на чесну людину! Ми з Кедом хіба раз крутили цигарки з того тютюну, що він там тримав!

Мур побачив, що може програти. їх було шестеро проти одного. Бо ж француз не мав свідків. Не вернути йому сво­го золота!

— Тоді перейдемо до другої справи, — сказав Мур. — Навіщо ти різонув француза ножем, Кеде? Чи ти й це за­перечуватимеш?

Кед не вагався ні миті: він уже був знову певний себе.

— Кожен має право боронитися. Чи ти вважаєш, що я мав чекати, поки мені вистрілять у живіт? — Він утер губи, трохи повернувся до юрби, знову прибравши зухвалу міну, і, видно, намірився звернутись до народу з невеличкою про­мовою. — Тут хтось кричав зі скрині, що з нашого табору треба повиганяти койотів. Я та мої приятелі хочемо ближче побачити того крикуна й запитати, кого він мав на дум­ці. Ми…

— Кеде, — гостро перебив Мур, — ти повинен говорити тільки про свою справу!

— Це теж стосується справи. Ми не дозволимо, щоб нас ображали. Ми….

— Тут я вирішую, що стосується справи! Ми теж не доз­волимо, щоб нас водили за носа! Ми дуже добре розуміємо тебе: ти хочеш залякати людей, аби вони не казали того, що думають. Я попереджаю тебе, Кеде, і таких, як ти! Ти знаєш закон пустелі! А тепер розповідай, як сталося, що ти поранив людину. Говори тільки про це.

Люди схвально загомоніли: всі були згодні з Муром. Кед зневажливо стенув плечима.

— Нема чого розповідати, — почав він зухвало. — Ми собі випили, а тоді француз запропонував погуляти в карти. Не хочу його ображати, але… він не дуже чистий на руку! Та хай, ми все одно вигравали. Слово честі! Мій партнер може потвердити. І як француз почав програвати дедалі більше, він з п’яної голови просто знавіснів. Вони там на півдні всі такі. Ми зібралися йти, бо не хотіли заводити сварки. А він побіг за нами, вихопив раптом кольта й намірився стрельнути. От я його й штрикнув ножем. Я згоден, то була п’яна бійка… Ну, а тепер вирішуйте, люди.

Він відкопилив спідню губу й прибрав визивну позу.

Гол кипів. Він, як і багато присутніх, бачив, що бандити вислизають з пастки і от-от зовсім викрутяться. А це бу­ла б небезпека для всієї долини. Вони тоді зразу знахаб­ніють.

— Тут був хтось крикнув, що бачив їх тієї хвилини! — сказав Семюел Мур.

Люди почали оглядатися, і тоді наперед вийшов, радше випханий, аніж самохіть, один молодик. Він не дивився на Кеда та його приятелів і нерішуче підступив до Мура.

— Кажи сміливо, всі чесні люди в цій долині на твоєму боці.

— Так, ідучи мимо, я бачив, як ці двоє виходили з на­мету. Слідом за ними вибіг третій і схопив того, що зве себе Кедом, за плече. А далі все сталося в одну мить. Опісля ми віднесли француза до намету, а ці двоє відразу пішли собі.

— Француз витягав зброю?

— Ні, я не бачив револьвера.

— Ми тобі потім продерем очі, — засичав Кед.

Мур спалахнув.

— Кеде! Якщо ти ще хоч словом чи поглядом спробуєш залякати свідка, ти знаєш, що на тебе чекає!

Тепер усі побачили, який страшний гнів криється за Муровим удаваним спокоєм. Здавалося, від старого аж іскри скачуть.

Тим часом у долині почало смеркати. Збори тривали вже понад дві години.

Гол Слейтер знову пішов до намету опитувати поране­ного. Знадвору долинав гомін юрби. Француз лежав у га­рячці й тихо стогнав.

— Спробуй пригадати все і кажи тільки правду, — мовив до нього Слейтер. — Від цього багато що залежатиме. Ти витягав зброю, як хотів відняти своє золото?

Француз вражено глянув на Гола блискучими очима — здавалося, він не зрозумів питання. Нарешті він хрипко озвався:

— Зброю? Я? Та в мене ж немає ніякої зброї.

Гол Слейтер страшенно зрадів. Та все ж він стягнув з пораненого ковдру й обшукав його. На французові був тіль­ки ремінний пасок. Слейтер обмацав його кишені, тоді пе­решукав весь намет. Француз стежив за ним здивованим, аж зляканим поглядом.

Гол відкинув запону, вихилився з намету й гукнув:

— Нехай сюди зайде двоє людей, цілком безсторонніх!

З гурту вийшли двоє копачів. Люди ще дужче загомо­ніли. В наметі Гол ще раз опитав француза при свідках. Коли потім усі троє вийшли надвір, Гол Слейтер сів на коня.

— Люди! Поранений ще зовсім шмаркач у шукацькому ремеслі! Ці двоє водять нас за ніс. Вони підло об­дурили новачка, щоб забрати в нього дрібку золота, і по­лос­нули йо­го ножем! Кед бреше! У француза взагалі немає ніякої зброї!

Ще не затих його гучний голос, як натовп за­хви­лював­ся, завирував. Посипалися прокльони, люди замахали кула­ками, а подекуди над головами показалася навіть зброя.

— Негідники наперед задумали обпатрати його! — крик­нув Жаба і шарпнув коня за повід, аж той став дибки.

— Повісити їх! — загукали декотрі, проштовхуючись на­перед.

Кед і його приятель нараз посіріли. Тепер вони майже бла­гально дивилися на Мура. Старому полегшало на душі. Він стояв і перечікував, поки буря вляжеться.

Коли нарешті всі трохи охололи, він сказав:

— Люди, треба чинити так, як велить закон, а не як каже наша лють. Ви мене вибрали, щоб я заступав закон, тож дозвольте мені дати вирок. Я не стаю ні на чиєму боці, але послухайте, що я пропоную,

Навколо запала тиша, й сотні очей прикипіли до його вуст. Він ще раз коротко підсумував усе й закінчив:

— Отже, ми не можемо довести, що Кед украв у фран­цуза золото. Тому не можемо його й карати за це.

Дехто з присутніх обурився, почав нарікати. Люди доб­ре бачили, що Кедові відлягло від серця. Мур знову поче­кав, поки гомін затихне, й повів далі:

— Лишається один злочин: брутальний, підступний на­пад на безборонного. Порядна людина такого не зробить. Я пропоную: Кед віддає свого буцімто капшука з золотом французові як відшкодування за рану. Тоді обох, і Кеда, і його поплічника, ми з ганьбою виганяємо з табору, так, як велить звичай: без зброї та набоїв, з харчами на один день. А як виявиться, що хтось їм допоможе, то його чекає те саме. Тепер голосуйте або давайте свої пропозиції.

Гол Слейтер був задоволений Муром. Ніхто б краще не врядив суду. Жаба виїхав наперед і почав голосування. Руки вмент знялися вгору. В Кеда та його спільника забра­но ладівниці. Шестеро вершників відпровадили їх до наме­ту, а невдовзі так само до виходу з долини. Засуджені їхали швидко, обоє були люті, ні словом не озивалися до своїх проводарів. Відтепер їм не можна було з’являтися в таборі та його околицях — для тутешніх мешканців вони стали людьми поза законом.

Мур із гуртом корктаунців стояв коло намету француза. Вони хотіли забрати його з собою; не годилося залишати хворого без догляду. Та знайшлося кілька його земляків, що пообіцяли подбати про нього. Гол Слейтер хотів ще відшу­кати молодика, що виступав за свідка, але тим часом геть стемніло, і хоч він покликав на допомогу Едварда Фінні та свого сина Джо, заходи їхні були марні. Люди вже пороз­ходилися по своїх наметах. Почав накрапати дрібний до­щик.

— А що ви хотіли від нього, тату? — запитав Джо.

Старий Слейтер був скупий на слова; він лиш коротко сказав:

— Йому треба ночувати в нашому таборі.

Слейтер і сам нестямивсь, як знову вернувся до своїх давніх звичок: нічого не залишав поза увагою і нікому не довіряв. Але, може, то тільки йому все видавалося в чор­ному світлі…

— Чого ти такий понурий, Голе? — запитав його Мур, коли вони позлазили з коней у своєму таборі. — Нам можна радіти, адже ми виграли першу битву і маємо на своєму боці кількох добрих хлопців.

Гол кивнув головою, одначе суворі зморшки в куточках його вуст не розгладилися. Він оддав синові свого коня, щоб той розсідлав і нагодував його, а сам зайшов до намету, де на нього чекала дружина. В наметі світив ліхтар, і жінка розгледіла його обличчя. Руки їй затремтіли, і вона, стис­нувши їх у кулаки, сховала за спиною. Тоді, опанувавши себе, запитала:

— Сталося щось погане?

Слейтер надто добре знав свою дружину, щоб не завва­жити хвилювання в її голосі. Але теж не хотів дати цього взнаки.

— І так і ні, — відповів він, скидаючи мокру куцину.

Потім коротко оповів, що скоїлося в таборі. Дружина мовчала. Він хотів швидше змінити тему і, дивлячись убік, запитав:

— Як там Лі Байт?

— Не дуже добре, — відповіла дружина, тоді підійшла до нього, лагідно повернула, так, щоб бачити його очі, й бла­гально сказала:

— Поговорімо спершу про інше, Голе!

Він стояв перед нею, наморщивши чоло й понуривши го­лову. Непевне світло танцювало по обпаленому вітром об­личчю і надавало йому мусянжового відтінку. Дощ надворі пустився дужче й затарабанив у брезент.

— Чудна погода, — мовив Гол, наче сам до себе. — У та­ку пору дощ! Та ще й тут, у горах! Але він, мабуть, скоро перейде.

— Голе, — попросила жінка, — не говори казна-чого, мені й так важко. Послухай мене! Я боюся за тебе. Невже має вернутися той страх, та небезпека? Ти повинен триматися віддалік від такого, ти вже старий, тут є молодші. Ти зно­ву будеш…

Гол пригорнув її до себе й погладив важкою рукою по сивих косах. Плач здавив їй горло, не дав договорити.

— Кожен мусить робити те, що йому до снаги, — твердо сказав Гол. — Так вимагає життя. Ти й сама розумієш і зна­єш цей край.

— Не треба нам було вирушати сюди, Голе.

— Ти хотіла б, щоб Джо поїхав сам? Не був би я Гол Слейтер, якби…

Знадвору почулася хода, і Гол зняв руки з її плечей. Жінка подалася в куток намету й почала щось робити. Хай ніхто не бачить, у якому вона розпачі.

— Підемо вечеряти? — спитав, заходячи, Джо. Він по­зирнув на батька, потім на матір: щось у них здивувало його.

— Ви собі йдіть, а я вас дожену,— сказала мати.

Батько з сином пішли. Відразу по тому жінка накинула на плечі хустку, погасила світло і вийшла з намету. Дощ уже поналивав калюжі, та вона не зважала на них. Намет Семюела Мура був за тридцять ступнів від їхнього. Жін­ка полегшено відітхнула, побачивши, що в ньому ще сві­титься.

— Муре, ви тут? — спитала вона півголосом. — Я б хотіла з вами поговорити. Можна?

— А то ж як? — весело сказав старий, усміхаючись їй назустріч.

І аж тоді завважив тривогу на її обличчі.

— Ідеться про Гола, Семюеле. Тільки не кажіть йому, що я була у вас.

Мур підсунув їй ослінчика, і вони посідали одне проти одного.

— Ви вперше здибалися з Голом кілька років тому, — почала жінка, — і мало знаєте про нього. Корктаунці теж нічого не знають. Але тепер я повинна вам усе розповісти, Муре.

Говорила вона тихо, ніби вагаючись, а думками линула в далеке минуле.

— Я боролася за нього, щоб ви знали, тяжко боролась і перемогла. Ми познайомилися на золотих копальнях у Ка­ліфорнії. Там він був у всіх на язиці. Він не лихий, Муре, далебі, не лихий! Але може стати звіром, коли його охопить лють. А боротьба тягне його до себе, як магніт. Коли він зі­ткнеться з шахраєм, то ладен роздерти його, Муре. Теляти не заріже, такий добрий, а тоді просто навісніє… І ось тепер він знову вплутався в такі справи. Він повинен бути від них якнайдалі, Муре, тому я й прийшла до вас. Він так любить Джо, а тут може багато що статися. Допоможіть мені. Я то­ді забрала його з Каліфорнії. Він трохи накопав золота, і ми подалися до Юти. Там він став шерифом і втихомирився. У Корктауні він теж був тихий-тихісінький. То невже ж тепер, на старість, усе те має знову повернутися?

Семюел Мур сидів перед жінкою і ніби зазирав їй у саму душу. Тепер йому враз стало зрозуміле в Слейтерові багато що з того, про що він часто міркував останніми тижнями. Але він збагнув і те, що Голові не можна ставити ніяких заборон. Не така він людина. Що ж робити? І що сказати цій жінці? Мур здвигнув плечима. Брехнею та викрутасами її годі заспокоїти.

— Гол — найкраща людина в нашому таборі, — мовив за­думливо Мур, — Та й навряд чи хто зміг би втримати його, коли б почалася боротьба до загину. Але я майже певен, що до такого не дійде. Крім того, днями мають сюди при­бути якісь урядовці — тоді вони дбатимуть про нашу без­пеку і про дотримання закону. А Гол без приводу не стане ні з ким заводитись.

Вони обоє подалися до великого намету, що правив за їдальню. Ніч була темна. Дощ перестав так само тихо, як і почався. В наметі вже сиділи Гол, його син, Едвард Фінні і всі ковбої. Гол повеселішав і розбалакався, почав оповіда­ти про незвичайні випадки з давнього табірного життя. По­тім матуся Фінні порозганяла всіх додому.

— Щоб копати золото, треба добре виспатися, — твердо заявила вона, і чоловіки, сміючись та жартуючи, порозхо­дились.

Світло в наметах погасло. На чорному, як оксамит, небі лиш де-не-де блимали зірки. Багато копачів, що не мали навіть наметів, полягали просто неба, позагортавшись у ковдри, і були раді, що дощ так швидко перестав. Більшість їх засинало з думкою про золото, на якому вони лежали.