Бенно фелькнер



бет4/15
Дата25.02.2016
өлшемі2.81 Mb.
#21888
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

РОЗДІЛ 5

Одного холодного березневого ранку корктаунці подалися в дорогу, започаткувавши той рух на Захід, спершу повільний, але дедалі навальні-ший, великий рух, що охопив Канзас і Міссу­рі, а потім і всю східну частину країни аж до морського узбережжя. Тисячі людей прибули в долину, сподіваючись на швидку здобич, і тися­чі розчарованих покинули її, проте багато ли­шилися назавжди в тих околицях, знайшовши собі інший хліб.

Семюел Мур і Гол Слейтер проїхали вздовж валки, ще раз усе перевіряючи. Воли були ситі, збруя добра, вози не перевантажені. В кожну з одинадцяти підвід запряжено по шестеро волів, а коло більшості ззаду були ще поприв’язу­вані коні й по кілька корів. Удалині, там, куди вони їхали, здіймалося блідо-рожеве марево, з заходу повівав теплий вітер, віщуючи гарну днину. Дужі воли позвішували голо­ви й сопли, аж посвистуючи. Періста шерсть на них віль­готно блищала від ранкової роси.

Двадцять троє чоловіків з валки ще раз зібралися доку­пи. Дванадцятеро з них були верхи на конях, а одинадця­теро мали хурманити. З валкою вирушили також п’ять жі­нок, решта мешканців лишалася в Корктауні: так ухвали­ли громадою. Тепер усі корктаунці зібралися попрощатись. Перший у валці їхав великий віз родини Фінні. Том, що був там за хурмана, ласкаво погукував на волів, плескав їх по шиї, чухав їм вола. Обличчя його світилося гордощами і впевненістю. Другим їхав Гол Слейтер.

Пролунала команда, ляснули батоги, і високі колеса по­котилися дорогою. Валка рушила в сіре вариво ранкової мли. За годину вона вже була в прерії, де місцями залягав ще туман. Сонце за блідою завісою підбилося вище, роса висохла, і земля почала парувати. Пахло прілою травою і масним грунтом. Надходила весна.

Едвард Фінні гарцював на своїй половій кобилі. Засто­явшись за довгу зиму, вона була неспокійна й нервова. До­велося кілька разів прогнати її прерією, щоб трохи вкось­кати. Едвард із Джо Слейтером трималися обабіч двох пе­редніх возів. Том ішов коло своїх волів, надаючи темпу всій валці, і часом затягував давню негритянську пісню. Тужлива мелодія лилася над широким степом, заклечаним першою зеленню, і викликала щирий захват у Бетті й Рут, Вони сиділи на передку воза, тішились ясною годиною і бу­ли в чудовому гуморі. їх теж захопила пригода. Матір опа­нував лагідний, але сумовитий настрій: їй було нелегко прощатися з домівкою.

Увечері за давнім звичаєм корктаунці поставили вози ко­лом і отаборилися на ніч. Усе зробили швидко і вправно: для них це була не новина. Коли запалахкотіло багаття, вони повсідалися купками на хутрах та попонах, і старші заходились оповідати бувальщини з життя в преріях, аж поки холод позаганяв усіх у шатра. Навколо фортеці з по­возів до самого ранку чулася хода вартових. Вони з наладованими рушницями стерегли табір — такий порядок Гол Слейтер завів з першого ж дня.

Так подорожували вони бічними дорогами чотири дні, і їм пощастило не звернути на себе нічиєї уваги. Однак до Корктауна вже через дві доби після їхнього від’їзду загля­нув перший купець. Йому не вдалося майже нічого прода­ти, бо він застав порожні обійстя: побачив тільки трьох старих дідуганів та кількох жінок із малими дітьми. Все те видалося йому вельми підозрілим. На його запитання жінки нічого певного не відповідали. Купець поїхав далі, а в дру­гому містечку, за багато миль від Корктауна, розказав про все, що бачив, і люди почали гадати, допитуватися й пере­шіптуватися між собою. Що б то мало означати? Звісно, купець не стане дурно плескати язиком. Недарма ж бо тут кажуть, як хочуть похвалити чоловіка: слово в нього твер­де, як у бувалого купця. Так розлетілася перша поголоска.

Вдосвіта п’ятого дня Семюел Мур і Едвард Фінні зали­шили валку, що спокійно й щасливо доїхала до околиць Вест-Філда. Вони мали знову приєднатися до неї другої но­чі коло великих водоймищ на північ від містечка.

Обидва не шкодували коней. Виявилося, що Мур таки не помилився, купуючи їх: пополудні вони вже були у Вест-Філді. Коли вони дістали дозвіл працювати на своїх зай­манках, урядовець, подаючи їм папери з печатками, сказав:

— Ну, хай вам щастить… Виходить, ще й досі можна щось знайти в тих ярах, га?

— Побачимо, — знехотя відповів Мур і, заховавши папе­ри, неквапом вийшов з Едвардом із канцелярії.

Він був задоволений — досі все складалося якнайкраще. Вони нагодували коней, відпочили самі, а за три години знову рушили доганяти валку.

Дорогою до водоймищ валці трапилася в прерії велика череда худоби. Гол Слейтер знав, що станеться. Ковбої мит­тю прискакали до них і почали допитуватися, чи добрі па­совиська там, куди вони простують. Тоді з’юрмились коло повозу матусі Фінні й заходилися жартувати з дівчатами.

Ватаг, веселий літній чолов’яга зі сміхотливим обличчям і чорними зіпсованими зубами, уважно оглянув валку й ска­зав Слейтерові:

— Не гнівайтесь, але у вас тут запахло давніми часами. Чи не в гори вибираєтесь?

Гол Слейтер мав уже на язиці гостре слово — він не лю­бив, щоб його випитували, — проте стримався: однаково ні­чого не поможе. Та й навіщо ображати веселого ватага? Він усміхнувся й відповів:

— У нас завжди так пахне. І як Блакитні гори стоять там, де й стояли, то їх нам, мабуть, таки не минути.

Ватаг засміявся так щиро й радісно, що стало видно всі дірки в його зубах. Він посовався в сідлі, потім скрутив ци­гарку короткими спритними пальцями і сказав:

— Ми з вами обидва стріляні зайці, тож нічого один од­ному туману пускати. Мене звуть Тед Бол, проте хлопці величають мене Пастором. — Він помовчав, жадібно затяг­нувся цигаркою й почав так завзято чухати голову, що крис­латий, збляклий від сонця капелюх аж зсунувся йому на плечі. Ватаг шукав потрібного слова, щоб часом не вразити подорожнього. Нарешті мовив: — Не щодня здибаєш у пре­ріях таку валку, як оце ваша. Крім того, видно, що всі ви тутешні хлібороби… гм… а морди ваших волів звернені до гір, отож усяке на думку спадає. Та й те сказати: на возах у вас лише кілька жінок і ні однісінької дитини… Не майте гніву, але як місцина багата, то однаково про неї кожне зна­тиме. Хай вам усім щастить, а коли знайдете жилу чи бага­те розсипище, то напевне побачите в себе й декого з моїх хлопців.

— А вас, Пасторе, ні? — запитав Слейтер.

Усміхнувшись, він під’їхав ближче, і вони поручкалися, не злазячи з коней. Ватаг йому сподобався, видно, що буз старосвітського гарту.

Тед Бол похитав головою.

— По яругах конем не поїдеш, а пішки я безпорадний, мов кріт. Та й блискучий метал тільки гріхи сіє, більше ні­чого. Хай щастить вам, люди добрі!

Він свиснув крізь чорні зуби так пронизливо й несподі­вано, що Слейтерів кінь злякався і став дибки. Пастор кру­то повернув свого буланого й подався до череди. Решта п’я­теро ковбоїв відразу поїхали за ним, тільки Джім, останній, ніяк не хотів розлучатися з повозом, де були жінки, і ще довго махав їм капелюхом.

Увечері ковбої зібралися коло багаття, зігнана докупи худоба стояла неподалік темною купою. Відразу зайшла мова про валку й про дівчат. Тед Бол мовчав. Але пастухи не вгамувалися, аж поки він не сказав, що дума“.

— Звісно, вони подалися шукати золота, пияки ви не­щасні, — буркнув Пастор. — Тут нема про що міркувати. Хтось із них восени знайшов добру місцину, де є щось пев­не, розважно не пробалакався нікому, а тепер їде з цілою своєю ватагою. І нехай собі їдуть. Годі про це.

— Чому годі? — обурився Джім. — Хочеш ціле життя мо­рочитися з цією проклятою худобою, з цим упертим бид­лом, тягатися за нею з місця на місце? Для нас це…

— Не лайся, Джіме, — докірливо перебив Тед Бол. — Справжньому християнинові лайка не личить.

Джім махнув рукою. Ніхто з пастухів не брав до серця Тедових проповідей.

— У мене аж п’яти сверблять, — сказав Джім. — Так би й скочив у сідло та гайда за ними, побачити, де вони стали. Якщо там справді щось є… гм… Часом щастя майне майже перед самим носом і…

— Ти ж підписав угоду, Джіме, і не можеш отак прос­то кинути нас.

— Дурниці, Пасторе! Хотів би я бачити, чи буде кого кидати, якщо вони й справді знайшли золото.

Решта пастухів задумливо мовчали. Зі степу вигулькнув їхній сьомий товариш з в’ючними кіньми, що їздив до Вест-Філда по закупи. Вони допомогли йому розсідлати коней, запитали, що чувати, а далі розмова полилася, як вода потоками.

— Ага, — сказав прибулець, вислухавши таборові нови­ни, — тепер кінці сходяться. Нині опівдні у Вест-Філді з’я­вилося було двоє чоловіків і взяли дозвіл на якусь займан­ку. Один із них — відомий старий шукач, от чорт, забув йо­го прізвище! А валка? Го-го! То напевне корктаунці!

Тоді оповів сам, що подейкують у містечку. Ото новини! Може, в них і справді щастя було під носом? Либонь, Джім не так уже й зле казав…

Тед Бол не виявляв своєї тривоги.

— Ну годі, хлопці, — мовив він гостро. — Двом давно вже пора бути коло череди, а решта вкривайтеся та спіть.

Він зняв капелюха і, ставши, мов до молитви, заспівав псалом. Пастухи стояли коло нього й мовчки слухали, як і щовечора. Бо, власне, коли не зважати на ці химери — так пастухи називали ватагову побожність,— з ним можна було мирится. Поки Тед Бол співав хрипким голосом, Джім об­мірковував свою справу, не таку побожну, як псалом.

Тед Бол замовк.

— Я поїду за ними назирці, — порушив тишу Джім. — І коли в тому щось є, сповіщу вас.

— Ми здаємось на тебе, — зразу відповів інший пастух, і Тед Бод зрозумів, що мусить скоритися обставинам.

Відтоді у валки з’явився перший переслідувач. Але дру­гого ранку ті вестфілдці, що мали добрий нюх, теж осідла­ли коней і подалися свіжим слідом. Вони не знали один од­ного, але поголос летів так швидко, як вітер у прерії. Спер­шу говорили тільки пошепки, невпевнено: мовляв, хтось десь знайшов золото в горах. Потім загомоніли вже про жилу, і нарешті — про величезні поклади. Але де саме їх знайдено? Де? Чутка ширилася чимдалі наполегливіше, ба­гато хто вже пакувався, щоб бути готовим, тільки-но стане відомо, куди їхати. Ці люди скрізь нишпорили, мов голодні вовки, винюхували, прислухалися, одначе великий рух ще не почався.

Семюел Мур і молодий Фінні опівночі вгледіли багаття свого табору. Люди не спали, коли вони прибули. І Джім, що лежав біля свого коня серед поля недалеко від табору, теж побачив, як приїхали старий з юнаком. Він підкрався ближче й стежив, як усі збираються до вогнища. Про що вони говорили, він не чув.

— Віднині в нас діють закони пустелі, — сказав Мур. — Завтра почнемо їхати так швидко, як тільки здужають на­ші воли. Тепер дорога кожна хвилина.

Ще з ночі вони понабирали в посуд води, змастили во­зи і аж над ранок якусь часинку поспали. І то більшість їх усе переверталася з боку на бік — тривога не давала засну­ти. Найближчими днями мала вирішитись їхня доля.

Яскраве сонце швидко визирнуло з-понад моря трави, саме як вони розбирали коло з возів і лаштували їх у дов­гу валку. Почався швидкий марш. Після полудня довелося підганяти волів батогами, а надвечір чоловіки аж похрип­ли від безнастанного погейкування. Валка здолала добрий шмат дороги. Коли на небі встала вечірня заграва, подоро­жани помітили з південного боку темну смугу лісу. Друго­го ранку валка вже посувалася вздовж узгір’я. Семюел Мур і Гол Слейтер не давали нікому спочити, і швидкість не меншала. Опівдні вони побачили перших трьох вершників; Мур хотів хоч би добутися до гір, поки натовп переслідува­чів почне наступати їм на ноги. Тепер уже не можна було нічого приховати,

Їхати підгір’ям то вгору, то згори було найважче за цілу дорогу. Воли почали норовитися і з кожним днем худли. Корів довелося порізати: вони не могли йти далі. Чоловіки що ніч, то дужче марніли: вдень вони обливалися потом, а звечора тремтіли з холоду, поки засинали як убиті. Ще доб­ре, що жінки дбали про їжу. Матуся Фінні знала, чого по­далася разом з усіма.

Тільки негрові Тому тяжка праця була ніби за іграшки. Він ще й сміявся коло роботи, викликаючи загальну пова­гу. І хоч багато корктаунців, як і скрізь у тій країні, були упереджені до чорношкірих, скоро всі почали ставитись до нього як до рівного.

За три доби валка досягла місця, звідки Мур хотів пе­ретнути узгір’я. Мур знав дорогу, якою вже двічі перехо­див, і сподівався, що зможе пробитися нею і з підводами. По той бік узгір’я треба було знову вернутися на кілька миль назад, туди, куди Мур вийшов торік, як тікав від зи­ми. Звідти вже можна було братися просто до золотої доли­ни, нікуди не звертаючи.

Тут Мур дав валці дві доби на відпочинок. Уночі неда­лечко від них запалало ще двоє вогнищ. Слейтер увечері проїхався прерією і нарахував близько двадцяти пересліду­вачів. Другого вечора кілька з них з’явилися в таборі, по­здоровкалися, запитали, хто старший у валці, і зайшли в розмову з Семюелом Муром.

— Чи й нам щось перепаде? — запитали прибульці. — Можна сподіватися, еге ж?

— Гадаю, що можна, — відповів Мур, та коли вони спро­бували вивідати щось певніше, він, усміхаючись, відіслав їх ні з чим.

— Ми полишаємо вам першість, — сказали вони на про­щання.

— Полишаєте нам те, чого самі не маєте, — втрутився Гол, що стояв збоку.

— Ну, дай боже нам бути товаришами,— сказали при­бульці й повернулися до своїх вогнищ.

Відпочивши, валка вдосвіта знову рушила в дорогу. Зро­ду ще корктаунці так не надсаджувалися, як наступні три дні. Часом доводилося зрубувати й прибирати з дороги де­рева або підкопувати й відкочувати вбік каміняччя, щоб можна було проїхати возами. Лі Байт зламав собі руку, а ще один вивихнув ногу. Обидва були вже ні на що не здатні. То була для валки велика шкода. Корктаунці вже бачили перед собою жовто-сірі пласкі смуги піску між деревами, а за ними — зубчасті кряжі гір, коли раптом один віз перевернувся, і двоє коліс розлетілися вдрузки. Раді, що нікого не покалічило, люди забрали з воза майно, а його лишили. Руки в чоловіків були в ранах і гноїлися, коліна теж, вбран­ня подерлося, але всі терпіли, зціпивши зуби, і очі їм бли­щали, ніби в лихоманці.

Коли Мур вивів валку з підгір’я, його посіли неспокій і тривога. Не через те, що два загони людей випередили їх у лісі й отаборилися вже тут, щоб першими добутися до золотого розсипища. Таке Мур передбачав — але ж вони не знали навіть, куди їм повертати — ліворуч чи праворуч. Він не боявся за своє золото. Гори були неозорі, як небо, а до­лина серед них маленька, мов пташине гніздо. Нехай спро­бують знайти її без нього.

Мур надто багато мандрував у горах, щоб не зачути в по­вітрі, що насувається негода. Саме це його й стурбувало. Гол Слейтер розумів старого: обидва добре знали, що тут діється, коли налітає весняна буря. Порадившись, вони все ж таки вирішили якнайшвидше їхати далі. Важкі вози, пори­пуючи, знов посунули вздовж узлісся. їхали дуже повільно: грунт був не такий твердий, як у прерії, і колеса глибоко грузли в ньому.

Мур трохи помилився, визначаючи відстань, але врешті був навіть радий: вони виграли час перед негодою. Після двогодинної їзди він почав пильно придивлятися до гірсько­го хребта праворуч. І в жовтавому тумані побачив найвищу вершину, гранчастий конус, схожий на головку цукру: на ній ще лежав сніг. Мур упізнав її. Отже, мета близько! По­тім за кількасот метрів він угледів ліворуч стару сосну — восени, завертаючи зі своєю Лізі униз, на підгір’ї, він зро­бив на ній сокирою два карби. Мур підострожив коня і під­скакав до Тома.

— Під’їдь до тієї сосни так близько, щоб затулити во­зом карби.

Том ні про що не розпитував: він зразу побачив карби і вчинив так, як було треба. Валка поламалася, вози швид­ко стали кружка: люди зраділи, що відпочинуть. Мур був завбачливий — адже тепер білий день, і хтось із чужих, по­мітивши карби на дереві, вмент збагнув би, що звідси треба завертати в гори. Тому корктаунці отаборилися так, щоб кожному здавалось, ніби вони просто надумали трохи пере­почити. В дорозі це не дивина.

Після обіду до табору прийшов якийсь чоловік, ведучи за собою втомленого коня. Сам він теж ледве плентав і та­кий був змучений та брудний, що й на себе не схожий.

— Далі я вже не годен витримати, — сказав він. — Я перший поїхав за вами, зразу від череди, тієї ж таки ночі, як ви спинялися коло водоймищ поблизу Вест-Філда. Аж тепер корктаунці впізнали його.

— Мені вже край, — хрипко промурмотів Джім. — Я не готовий був до такої далекої дороги. Прошу вас, дайте мені кухоль води та шмат коржа, тоді я від’їду собі й чекатиму збоку. Ті, що там он чатують на вас, шкодують мені навіть ковтка води, лише сміються й кажуть, що тут кожному своя пазуха ближча. Може, воно й так, але не годиться бути такими нелюдами.

Корктаунці посадили його, дали їсти, доглянули коня.

— А де решта п’ятеро? — запитав Гол Слейтер.

— Нас із Пастором усіх семеро, — відповів Джім, жуючи на цілий рот. — Я обіцяв сповістити їх, якщо варто буде йти за вами.

Гол Слейтер ззирнувся з Семюелом Муром і твердо ска­зав:

— Варто!

Той на хвильку перестав жувати і подивився їм просто в вічі.

— Дякую вам усім, отже, я недарма їхав.

Доки пастух їв, Слейтер і Мур відійшли вбік.

— Є нагода залучити до нашого гурту ще сімох чоло­віків, Семе.

— Я теж так гадаю.

Більше їм не треба було говорити — вони розуміли один одного з півслова.

Рут Фінні принесла Джімові кухоль води, щоб він умив­ся. Пастух відразу підвівся й чемно подякував, знявши ка­пелюха. Рут приязно кивнула йому й пішла собі геть.

До Джімі підступив Семюел Мур.

— Тепер загортайся, синку, в свою ковдру та й спи. Ти лишишся з нами.

Джім так і зробив: закутався, наче поліно, і навіть не ворушився, тільки чуб та закурені чоботи видніли з обох кінців сповитка. Ввечері його збудили.

Тоненький серпик місяця лиш подеколи визирав на зем­лю з-за хмар, що швидко пливли по небі. Вітер розгойдував старі й молоді сосни, шумів у їхньому верховітті, обламував крихке гілля. Мурові та його товаришам щастило — навіть природа була на їхньому боці. Вітер повернув трохи на пів­день, подимаючи вздовж кряжа, і Мур сподівався, що він розвіє буряні хмари. Гола Слейтера і ще двох корктаунців не було в таборі. Джім бачив навколо озброєних чоловіків та осідланих коней, бачив припнуті заступи й сита і відразу збагнув, що вони надумали.

Нарешті Гол та його два супутники повернулися з роз­відин.

— Вони сплять, — заявив Гол. — Тільки вартовий куняє коло багаття. Напевне гадають, що доведеться ще братися далеко в гори.

Усі двадцять троє білих чоловіків залишили табір. Тіль­ки Том зостався з жінками. Він стояв з матусею Фінні та її дочками перед возом, дивлячись услід вершникам, аж поки їх поглинула темрява і затих шурхіт копит по піщаному грунті. Решта жінок теж дослухалися до ночі.

— Аби їм добре повелося… — сказала котрась.

Тоді всі повилазили на вози, а Том лишився на варті.

Чоловіки йшли довгою низкою, тихо й повільно. Кожен вів свого коня на поводі. Попереду ступав Семюел Мур, а останній — Гол Слейтер. Тільки того, що звихнув ногу, вони ще в таборі посадили верхи, і він їхав, припавши до гриви коневі, якого разом із своїм вів Джо Слейтер. Джімові дали відпочилого коня. Перед ним важко ступав Лі Байт, три­маючи зламану руку на черезплічнику; в нього вже поча­лася гарячка. За Джімом ішли Едвард Фінні та решта корктаунців, а ззаду — Гол Слейтер.

Коли місяць вигулькував крізь сіро-сині хмари і заливав срібним сяйвом жовті піски, подорожні завмирали на місці. Тільки-но котрийсь кінь переступав ногами, як люди стри­мували віддих, прислухаючись до шелестіння вітру, а гос­подаря коня посідала тиха злість: він почувався майже що зрадником. Коли місяць ховався, вони рушали далі. Все йшло добре. За годину подорожні зібралися докупи, допо­могли вмоститися зручніше Лі Байтові й посідали на коней самі. Однак їхати по цих місцях можна було тільки обереж­ним клусом. На цю дорогу Мур восени пішки згаяв майже два дні, а тепер вони сподівалися верхи дістатися долини на світанку.

Коли почало зоріти, небо затягли темні хмари. Корктаунці погнали коней чвалом, як тільки можна було на такій кам’янистій дорозі. Навколишній краєвид розпливався в сі­рому тумані, а попереду грізним муром, що перетинав шлях, виросли гори. Вітер змінився, подув їм у спину, підштовхую­чи вперед, і, мов розлючений титан, погнав громаддя хмар у глиб гір.

Як зовсім розвиднілося, Семюел Мур підострожив свого гнідого. Старого квапила не тільки близька буря: його рап­том пойняла золота лихоманка, в грудях спалахнув острах, чи все там лишилося таке, як було восени. Серце йому за­калатало, в скронях застугоніла кров. Усі решта, як за по­махом чарівної палички, загукали і теж рвонулися вперед, наче військо самого сатани.

Сонце, запанувавши над похмурим небом, на кілька хви­лин позолотило верхівку Цукрової голови і шалену каваль­каду, коли Семюел Мур при в’їзді в долину з розгону спинив коня, аж камінці бризнули з-під копит. Двадцять троє спіт­нілих, захеканих чоловіків окинули поглядом цей шмат зем­лі — тут були сховані величезні скарби, і вони прагнули їх добути.

— Ніщо не змінилося, — урочисто сказав Мур, важко ди­хаючи. — Ми свого досягли.

Мокрий чуб йому злипся під капелюхом, а зморщене лице взялося темним рум’янцем. Товариші оточили Семюела, тиснули йому руки, обнімали його за плечі. А тоді, смію­чись і перемовляючись, рушили в Долину Гнівного потоку.

— Справді, наче роззявлена паща і якийсь допотопний ніс! — вигукнув Джо Слейтер.

— І струмок є! — крикнув інший. — Без води нам би тут був кінець!

Біля струмка прибульці позлазили з коней і стомлено попадали на землю. Вони трохи заспокоїлись, і дехто вже стурбовано позирав на небо. Один підвівся, відчепив від сід­ла лопату й сито і відійшов убік. Тоді тричі копнув землю, висипав у сито, вибрав з неї жовті стебла трави й заходився сіяти. Решта, лежачи, курили й зацікавлено дивились на його роботу. Нараз він застрибав як навіжений. Глядачі по­схоплювалися на ноги.

— Ого! — вигукнув чоловік із ситом. — Тут ми справді витрушуватимем золото просто з коріння трави! Дивіться, це ж бо щире золото!

Усі, штовхаючись і тиснучись, кинулися до копача. Вони опали його, мов круки хворого зайця. На чорному дні сита поблискувало з півдесятка червоних зернят. Копач захопле­но підтрушував їх.

— Слава Мурові! — заревів котрийсь. — Слава Мурові та його золотій долині!

Вони стали дуріти, взяли Мура на плечі й понесли по колу. Старий сміявся, випручувався, впустив капелюха. На­решті вони повихоплювали з кобур револьвери й вистрілили в повітря. В горах покотилася, гуркочучи, луна. Коні стали дибки, сплуталися повіддям, кинулися врозтіч, і шукачі швидко схаменулись. Минула майже ціла година, поки вони зібрали їх і цього разу вже поприв’язували.

На все це прибульці згаяли багато часу і тепер квапливо та запопадливо почали запаколювати собі займанки. Посеред долини вони лишили вільну смужку до потоку, щоб там будь-хто міг доступитися до води. Не було ні суперечок, ні образ. Кожен вибирав собі ділянку до вподоби, але подумки сподівався, що саме його буде найщасливіша. Мур і Слейтер допильнували, щоб їхні займанки були поряд; як приятелі, вони хотіли й тут триматися разом. Крім того, відміряли ще шість займанок для Джімових товаришів. У перші дні серед гармидеру на це навряд чи хто зауважить, а Джім хотів завтра ж таки їхати по них. На кожній займанці вони по­клали по лопаті: за давнім неписаним законом цього було досить, щоб визнати власника.

Шукачі трудились, мов бджоли, й не дивилися вже на по­году, аж поки вітер, глухо завивши серед скель, шпурнув їм курявою в обличчя і закружляв по долині хмарою піску. Очі шукачам запорошило, на зубах хрущав пісок.

— До коней! — гукнув Мур. — Мерщій ведіть їх під ске­лю! І ще міцніше поприв’язуйте!

Люди вже нічого не бачили, спотикалися, наскакували один на одного. Десь далеко глухо й сердито прогуркотів перший грім, прокотився долиною. Зненацька вітер ущух, і зробилося тихо, аж моторошно. Шукачі спинилися, пойняті страхом.

— Ото відьомська яма! — прошепотів Лі Байт.

Серед тиші всі чули кожне його слово. Поволі влягалася хмара пилюки. Знову стало ясніше. Тоді хтось крикнув:

— Спереду шумить потік, там наші коні!

Шукачі лишили все як є, кинулися до неосідланих коней, котрийсь посадив перед собою товариша з вивихнутою но­гою, і всі поскакали до гори, з якої стирчав кам’яний ніс. Тільки печера під тим носом могла дати їм якийсь прихис­ток. Спалахнула перша червонясто-бузкова блискавка, і грім так торохнув, що Мурові здалося, ніби в голові його щось луснуло. Але ще не впало жодної краплі дощу. Діставшись до підніжжя печери, шукачі похопилися, що не взяли нічого, чим би можна було позабивати кілки. Довелося лишити ко­ней неприв’язаних. Важко дихаючи, всі полізли нагору до печери.

Блискавка вдарила в протилежний бік скелі, наповнивши долину синюватими тріскучими іскрами. На язиці і в пере­сохлому горлі відчувався присмак сірки. Знову заревла буря.

У печері полічили, чи всі є: не було п’ятьох чоловік, се­ред них Слейтерового сина та Лі Байта. Шукачі поставали біля входу до скелястої пащі й почали гукати їх. Проте грім і вітер, ніби знущаючись, забивали голоси. Коли на хвилину буря трохи вщухла і в долині проясніло, вони повистрілювали всі набої з рушниць, але постріли в тому ревінні пролу­нали так, наче хто висипав на землю жменю гороху. Відпо­віді не було.

Перше ніж знову налетіла буря, Семюел Мур помітив гурт вершників, що тінями виринули біля входу в долину і, мов ті м’ячі, підстрибом покотилися вниз.

— Знайшли нас, — пробурмотів він. — Хоч би їм пощасти­ло перебути негоду.

Він уже не бачив вершників: насунула чорно-синя хмара, женучи поперед себе брудно-зелену пітьму. Тоді стіною ри­нув дощ із градом; Долина Гнівного потоку обернулася на пекло. Навіть коли хтось із шукачів щось кричав, то в спа­лахах блискавки видно було тільки, як він ворушить губами.

Цілу годину лило мов з відра, тоді раптом перестало. У вухах ще вчувалося ревіння бурі, а небо вже сміялося, блакитне, по краях біласте. Здавалося, ніби земля солодко потягається і взагалі нічого не сталось. Почорнілі від дощу скелі швидко висохли й знову стали сірі. Земля була не ду­же поорана. Вона зразу стекла по схилах у провалля, яким кінчалася долина. Щоправда, потік помілкішав від нанесено­го піску. Але вода, шумуючи, знову проривала собі глибше корито. Шукачі, ковзаючись, спустилися вниз, туди, де лежа­ло троє неживих коней: у них влучила блискавка.

Їхні товариші були цілі й здорові, лише змокли до рубця. Вони пересиділи бурю, притулившись до скелі. Очі молодо­му Слейтерові глибоко позападали. Він наче аж постарів за ту годину.

Тепер їх турбувала тільки доля жінок, що були десь при валці. Із двадцяти трьох коней зосталося дванадцятеро. Чу­довий Мурів кінь теж лежав обпалений і побитий на березі струмка. Інші нагналися на каміняччя й потрощили собі кістки. Едвардова кобила поламала передню ногу. Блідий як смерть хлопець вистрілив їй у вухо. Потім кілька годин ні до кого не озивався.

Пригнічені й стомлені шукачі позбирали знаряддя й сід­ла, поправили межі своїх займанок, а двоє заходилися роз­палювати вогнище. Всі були голодні. Лі Байт лежав у га­рячці на мокрій попоні. Чим вони могли йому допомогти? Аж як на долину лягли перші вечірні тіні і повітря похо­лоднішало, до них повільно вернулася відвага і впевненість.

Ще не розгорілося як слід курне дерево, коли надійшли чужі. їх було дев’ятеро — обідраних, зухвалих і рішучих. По­водилися вони галасливо, сміялися, привітали всіх звичайним “Здорові були!” і підступили до вогнища. Чоловік, що вів їх, раптом вражено зупинився. То був старий шукач, який ціле життя тільки те й робив, що перекопував землю, тож він зразу впізнав Семюела Мура. Кривоногий, низень­кий та вузлуватий, він стояв перед високим Семюелом і, щи­рячи зуби, тряс йому руку.

— То це ти, Семюеле! Он хто її знайшов! Тоді, до біса, й дивуватися нічого! Поздоровляю тебе, Семюеле, поздоров­ляю! Твоє ім’я не скоро забудуть у цих краях, Семе.

Руки в прибульця були довгі, аж до колін. На обличчі з рапавою, як у жаби, шкірою росло лиш кілька волосин, а голова була геть лиса й кругла, мов яблуко. По всіх таборах і корчмах його звали не інакше як Жабою. Він жував тютюн і не переставав весело патякати. Мур був радий, що здибався з ним.

— Тепер я знаю, куди попав, Семе, — сказав прибулець, споважнівши. — Вже за годину після бурі, тільки-но глянув­ши на долину, я впізнав її. Ми ж усі знаємо розповіді про Долину Гнівного потоку, і я скажу тобі, Семе, без заздро­щів: вісім років тому я сходив ці околиці вздовж і впоперек, а все ж таки не натрапив на неї. А ти її знайшов. Тут, ли­бонь, буде стільки золота, що я розбагатію втретє. Двічі я вже багатів, але тепер хай мене лихий візьме, якщо знов розтринькаю свої самородки! Одне тільки мені не подобає­ться. Погана прикмета, що тебе при в’їзді сюди спостигла буря. Подейкують, ніби той, хто хоче забрати звідси золото…

— Цур тобі, лисий пугачу! — обурився Мур. — Знову своєї! З першої ж хвилини починаєш крякати й пугукати. Бачу, Жабо, що ти нітрохи не змінився, а може, навіть став ще навіженіший, як був колись.

Семюел жартома стусонув його в груди, потім дістав пляшку горілки, і вони хильнули з неї за зустріч і за зо­лото.

— Тепер, Семе, я піду запаколю собі займанку, — сказав Жаба. — Тут, коло потоку, у вас добрі місця, одначе й деінде, напевне, земля не без золота. Але жилу ще треба буде знай­ти! Чуєш, Семе, жилу!

І Жаба перехильцем подався вибирати собі займанку, а за ним рушили й усі восьмеро прибульців.

Через годину Гол Слейтер, Едвард Фінні та ще шестеро чоловіків, серед них і ковбой Джім, виїхали до валки, зали­шеної у підгір’ї. При виході з долини вони зустріли другий гурт переслідувачів — ті коротко поздоровкалися й поспіши­ли далі. Ніч випала холодна й ясна, і вершники визначали дорогу по зірках. А вдосвіта вони були вже коло повозів. Буря тут теж не минула безслідно, проте великої шкоди не заподіяла. Жінки були цілі й здорові, а все інше не дуже їх журило.

Том не міг сам упоратися з наляканою худобою. Воля розбили одного воза, розтоптали двох корів і порозбігалися в піщаній пустелі. Чотирнадцятеро з них вернулися після обіду самі, дев’ятьох Том уже познаходив по одному. Вивернений з корінням бук розтрощив ще дві підводи. Отже, три вози вже пропали, і їх довелося кинути. На решті підводах буря позривала шатра, і полотно висіло клаптями на дере­в’яному риштуванні.

Чоловіки трохи поспали, поки зійшло сонце, а тоді роз’­їхалися по прерії, шукаючи худобу та зганяючи її до табору. Найкраще знав цю роботу ковбой Джім. До вечора вони зі­брали сорок двох волів і на цьому стали.

Рано-вранці, коли жінки вже варили каву та смажили са­ло, Джім, як і домовились, осідлав Томового коня, що вже добре відпочив, і виїхав до Вест-Філда по своїх товаришів.

Він пишався, як павич, і жартував з Бетті та Рут. По кількох годинах знайомства Джім сподобався обом сестрам. Вони подали хлопцеві руку, вже як він був у сідлі, й поба­жали щасливої дороги.

— Повертайтеся мерщій, Джіме! — гукнули вони навздо­гінці.

Юнак ще раз спинив коня, підморгнув їм і сказав:

— Навіть якби тут не було золота, то я б до вас вер­нувся!

І погнав коня вчвал.

Чоловіки розпиляли поваленого бука, покололи й склали дрова на підводи. В долині кожне поліно буде дороге. Від кількох кущів, що там ростуть, скоро не залишиться й сліду.

Після полудня з’явився новий гурт шукачів. Звідки вона тільки дізналися? Гол Слейтер показав їм дорогу й попросив сповістити Мура, що у валці все гаразд. Прибульці навіть не перепочили, а після розмови зі Слейтером ще швидше по­гнали коней. У цьому гурті були вже й три легкі підводи.

Другого ранку Гол Слейтер, забравши з собою жінок, ру­шив у дорогу з п’ятьма возами. Том знову лишився чекати, поки вони вернуться по решту підвід. Слейтер заночував за дві милі перед долиною, а вранці приїхав на місце. Був яс­ний, теплий день, і люди, що бабрались коло потоку, губи­лися серед широкого краєвиду. Гол знав, як швидко тут усе зміниться найближчими тижнями. Жінки на підводах заці­кавлено розглядалися по долині, де мали прожити майбутні місяці.

— Як тут порожньо й похмуро, — сказала Бетті. — І як пригнічують ті високі гори!

— Дурненька ти, — задумливо мовила мати. — Скоро тут роїтиметься від людей, гірше ніж на найбільшому світовому ярмарку. Якраз це найстрашніше.

Забачивши валку, люди кинулись їй назустріч.

— Маєте на продаж харчі? — загукали вони.

А обдертий волоцюга, що прийшов сюди з Жабою, за­кричав:

— Ми купуємо геть усе! Жменя золотих зерен за мішок борошна! Ну, то як?

Інші навперейми давали добру ціну за сажень дров. Гол Слейтер швидко відпровадив їх.

— Ми з гурту Семюела Мура.

— То й що? — огризалися вони, проте мусили від­ступити.

Корктаунці зустріли своїх, променіючи радощами, приві­талися з жінками, заходилися показувати їм свої займанки та перші золоті зернини, снувати плани на майбутнє. Ко­мусь треба було поїхати назад у Корктаун — переказати з долини звістки й дізнатися, що там дома.

— То хто ж поїде? — запитала матуся Фінні. Ніхто не зголошувався, і вона кивнула сивою головою: — Чи, може, доведеться мені ще раз вибиратися в дорогу? Врешті я ж тут займанки не маю.

Кажучи це, вона засміялася, проте в голосі її забриніла гіркота.

— Кинемо жеребок, кому їхати! — запропонував хтось.

— Авжеж, — упала в річ матуся Фінні, — жеребок тут скоро важитиме стільки, як револьвер.

Чоловіки понапинали намети, а жінки заходилися коло обіду. Того дня вони копали вже недовго. Тільки-но почало смеркати, всі позалазили під ковдри. Вранці четверо чоло­віків налаштувалися їхати по останні дві підводи. При цій нагоді Гол Слейтер порахував волів і виявив, що одного бра­кує. Він подався верхи на пошуки і в якомусь місці, поблизу трьох інших таборів, знайшов закривавлену шкуру, кістки та роги. Люди, що саме снідали, просто руками дістаючи з казана шматки м’яса, навіть не глянули на нього.

Гол під’їхав до одного вогнища і приязно сказав:

— Хліб-сіль вам, але вважайте, щоб за якимось куснем не вдавились кулею.

І погнав коня назад, перше ніж йому встигли відповісти. Від’їхавши метрів з тридцять, він почув позад себе їхній глузливий регіт.

— Віднині будемо вночі вартувати, — твердо сказав Гол Слейтер, повернувшись до свого табору, — а хто засне, того викинемо з нашої громади.

Ніхто йому не заперечив.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет