Бенно фелькнер

Надворі потроху розвиднялося. Док сидів коло відчиненого віконця, крутив цигарку за цигаркою, курив і думав про своє.

Снідали вони всі разом. Гол Слейтер і Семюел Мур швид­ко зібралися й вирушили до намету прибульців. Решта че­кали їхнього повернення, охоплені тривогою.

— Не дай себе спровокувати, Голе, — сказав Мур доро­гою. — Тепер лише ми вдвох можемо стати злочинцям на за­ваді. Табір послухає нас.

— Я їх тільки дещо спитаю, Семе, — сказав Гол. — Ти ві­риш, що Бренкер виживе?

Мур здвигнув плечима:

— Док з нього очей не спускає.

Коло намету поралися троє чоловіків: двоє розпалювали вогонь, третій ставив казанок на каву. Все обернулося зов­сім інакше, ніж Гол із Семом уявляли собі. Чоловіки ви­простались і глянули на них. Один гукнув щось до намету, і звідти вийшли ще двоє. Хоч вони й досі не одяглися, але всі були при зброї. Гол Слейтер зразу помітив це. Він байду­же привітався й спитав:

— Серед вас є хтось, кого ви слухаєте? Я б хотів пере­мовитися з ним кількома словами.

Бандит усміхнувся. Це він так питає про їхнього ва­тажка? І далі всміхаючись, він зайшов до намету. Решта четверо стояли і вороже, глузливо дивилися на прибульців. Гол Слейтер насилу стримував себе. Мур трохи занепокоївся і хотів уже йому щось сказати, коли запона в наметі відхи­лилась і хтось гукнув:

— Заходьте сюди!

У наметі було темно. Гол Слейтер зайшов перший і при­мружив очі, щоб швидше звикнути до мороку. Він затуляв широкою спиною Семюела Мура, що стояв позаду.

Біл Лік сидів на розкладному стільчику ще не взутий, без зброї і спритно скручував цигарку. Він слинив папір на цигарці і дивився Слейтерові у вічі.

— Ну? — сказав він, опустивши цигарку.

Метьюз стояв за кілька ступнів від нього.

— Ми прийшли спитатися…

— Ох! — крикнув Біл Лік, схопився на ноги й кинув до­долу цигарку. Не звертаючи більше уваги на Слейтера, він у два скоки опинився перед Муром.

— Чоловіче, оце тут ми зустрілися знову? Саме тут? Це друге знайоме обличчя, що трапилося мені в цій долині. І приємне обличчя.

Він справді давно вже так не радів.

Семюел за кілька секунд теж упізнав його, швидше з го­лосу, аніж з виду. І справді, ті самі чорні, як вуглини, очі… Вмент він згадав ту ніч у горах, за добру днину їзди звідси.

— За вами тоді гнався шериф Бренкер? — спитав він. Біл Лік кивнув головою, не надавши ваги його словам.

Тепер йому на думці був тільки Семюел Мур, він радісно схопив його за плечі, силкувався потиснути йому руку.

— Той самий шериф, що лежить там прострелений? — пи­тав далі Мур.

Біл Лік глянув повз нього й неохоче сказав:

— Я до цього непричетний… та й давно вже забув про нього.

Мур даремно намагався спіймати його погляд. Біл схопив чоботи і, взуваючись, запитав:

— То ви тоді щасливо вибралися з гір?

— Так, і ще затримався на кілька днів у цій долині. Біл знову охнув і випростався.

— То це ви — Семюел Мур! Може, сядете? А це Гол Слейтер? — Він ковзнув поглядом по Слейтерові й кинувся шукати стільців.

— Звідки ви знаєте Слейтерове прізвище? — спитав Мур, не сідаючи.

— Мені теж пощастило перейти гори, — провадив Біл. — Та ви й самі бачите. Ви мені тоді добре показали дорогу. А ви знайшли цю долину, Муре? Але ж ви тоді вже навіть слухати не хотіли про золото, пам’ятаєте? А тепер…

— Я вже щиро шкодую, що знайшов її, — гірко сказав Мур.

— Що ж, так буває. Ми багато в житті робимо такого, що потім шкодуємо, але кожного разу запізно. Ну, та сідай­те, ви ж мої гості. Мене звати Біл Лік. А чому ви не взяли ліцензії на цілу долину, Муре? Вам би її дали.

Мур і Слейтер посідали. Слейтер вирішив, що хай краще говорить Мур. Навколо них зібралася ціла ватага, тих чет­веро, що були надворі, теж зайшли до намету. Семюел твер­до глянув Білові у вічі:

— А тепер не ображайтеся, Біле Ліку, але я вас спитаю навпростець, чого…

— Я нізащо не ображуся на вас, Семюеле Муре, нізащо.

— Ви зрозумієте, нащо я питаю, та й, зрештою, я маю на це право.

— Це що, допит буде? — сердито втрутився Метьюз. Він весь напружився, погляд його ставав чимраз неприяз­ніший.

Біл Лік нетерпляче махнув рукою, навіть не позирнувши на Метьюза.

— Питайте, Муре, навпростець. Може, я вам так само навпростець відповім.

— Чого ви приїхали в цю долину, Біле Ліку?

Біл Лік хвильку помовчав, опустивши очі. Він сперся лік­тями на коліна й ляскав пальцями. Тоді підвів голову:

— Нас найняли сюди Боєр і компанія. Це така спілка, що добуває золото. Ну, та ви самі знаєте, що тут ідеться тільки про золото. От ми й приїхали сюди — так би мовити, охороняти спілку. Ви повинні вдовольнитися цією відповід­дю, Муре.

— На жаль, повинен, Ліку. Тільки боюся…

— Як це — на жаль? — обурився Метьюз. — Ви вважаєте, що можете прийти сюди і…

— Цить, Метьюзе! — Білів голос зробився враз дзвінкий, майже співучий. Та потім знову приглух — як струна, що бренькне з натуги, а тоді вже тільки гуде. — Послухай Ме­тьюзе, і ви всі теж: я Мурові приятель. Навіть якщо він не захоче бути мені приятелем. Второпали, га? А тепер мені треба швидко вдягтися. Колись мене вчили, як належить приймати гостей.

Він весело всміхнувсь, промкнувся крізь кільце своїх по­плічників і миттю прип’яв револьвера. За­в’я­зуючи на шиї шовкову хустку, Біл голосно засміявся, блиснувши білими зубами. Тільки в очах його танцювали дивні, небезпечні іскорки.

Коли він замовк, у наметі запала тиша. Метьюз зневаж­ливо скривив губи. Біл пішов у куток, де лежали його речі, і вернувся, тримаючи за дуло великого револьвера та шість набоїв. Мур відразу впізнав свою зброю.

— Нате, — сказав Біл Лік, — я тримав його як дорогу па­м’ятку, а тепер віддаю вам назад. Ви тоді гарно повелися зі мною, Муре, підтримали й поділилися останнім, як і годить­ся в нас на Заході.

Він подав старому револьвера. Той на мент завагався, а тоді взяв його: хтозна, що цьому чудному чоловікові стре­лить у голову, як він відмовиться. Він уже розтулив рота щось сказати, як знадвору долинуло гучне бовкання. Так скликали шукачів на збори з якоїсь несподіваної причини.

Слейтер і Мур вражено ззирнулися.

— Що сталося? — спитав Гол. — Мабуть, ходімо.

Це було єдине, що Гол сказав за цілу розмову.

Вони підвелися. Слейтер був стривожений.

Наостанці Мурові сяйнула щаслива думка. Він запитав:

— Може й до мене заглянете, Біле Ліку?

— Залюбки. І навіть скоро.

— Я живу там унизу…

— Та я знаю, Муре.

Вони вийшли з намету. На вулиці безперервно бовкало. Шукачі з ближніх займанок уже рушили на збори. Трохи відійшовши від намету, Мур запитав:

— Що ти скажеш, Голе?

— Це все треба добре обміркувати. Він якийсь химерний і небезпечний чоловік.

— Він злочинець, Голе.

— Певне. В нього це на обличчі написано, досить лиш пильно придивитися.

Вони додали ходи. Бовкання на хвилину затихло, та тіль­ки-но вони досягли вулиці, почулося знову. Вони ще дужче здивувалися, побачивши, що то Берт Джілберт тарабанить у старі ночви.

У наметі Біл Лік і Метьюз стали один проти одного.

— Не розумію: куди ти гнеш? — спитав Метьюз. — Хочеш приспати їхню пильність?

Біл Лік гойднувся на підборах і повільно мовив:

— Метьюзе, ти мене знаєш, отже, і розумієш.

— Ти збожеволів, Біле. А що далі буде?

Біл на хвилю завагався. Всі прикипіли до нього очима.

— Я мав на увазі тільки Семюела Мура, Метьюзе, — сказав нарешті він.

Той витріщив очі.

— Ну й чудна в тебе мораль, Біле!

— Принаймні якась є. Але мені треба ще все добре обміркувати. А тепер ходімо вибирати нового шерифа. Ти поголився, Бобе?

Біл знову дзвінко засміявся, і вони вийшли з намету. Боб із їхньої ватаги мав стати шерифом.

За Боєровим бараком, із того боку, де починалися займан­ки, громадилися люди. Для промовця вже поставили стіл. Людей надходило чимраз більше. Гол побачив, що багато корктаунців навіть не встигли осідлати коней. Вони з Муром проштовхалися ближче до столу.

— Ти що-небудь розумієш? — спитав Мур.

— Мерщій іди до наших, Семе, і спробуй привести сюди найвідважніших. Мерщій, — замість відповіді сказав Слейтер.

Мур пішов. Кілька шукачів, побачивши Гола, пропхалися до нього й спитали, чи це не він скликав збори. Той мовчки похитав головою: не мав часу розмовляти з ними. Тільки муркнув:

— Побачимо…

Він перебіг очима по натовпі — додивлявся, як люди гру­пуються, але не помітив нічого особливого.

Зненацька коло нього опинився Гай Джілберт.

— Я лишив ірландця з Доком, — тихо сказав він, дивля­чись на юрбу. — Мабуть, поки що досить. Ларрі зараз прийде.

— Вони не тримаються гурту, змішалися з натовпом, — мовив Слейтер, не повертаючи голови.

Він побачив, як Семюел Мур із кількома чоловіками проштовхувався до столу, і йому стало гірко на серці: всього чотири душі. Трошки згодом до них приєдналися ще Ед Фінні і Джо.

В цей час появилися Боєр і Ронні в супроводі Берта Джілберта. Люди пошукали очима Гая і побачили його біля Слейтера. Техасці височіли над юрбою на цілу голову. Біль­шість шукачів думали тепер про те, що їх самих чекає.

Усе відбулося дуже швидко. Боєр став на ослінчик, тоді вибрався на стіл і відразу почав промову:

— Громадо! Всі ви зі мною погодитесь, що в цій долині не можна ані дня бути без шерифа! — Люди затихли, дослу­хаючись. — Тут почалися дивні події…

— О, то це так просто все робиться! — мовив Слейтер. Його почули тільки найближчі сусіди.

Більше Боєр не встиг нічого сказати. Люди внизу коло столу зашамотілися, і враз Гол Слейтер одним скоком опи­нився коло Боєра. Той з несподіванки затнувся, щось про­белькотів, забігав очима по юрбі і люто глянув на Берта Джілберта й Ронні. Гол Слейтер безцеремонно відштовхнув його вбік. Подекуди почувся схвальний гомін. Юрба захви­лювалася.

Слейтер спробував відразу заволодіти увагою слухачів. Не зважаючи більше на Боєра, що зблід і аж губи кусав з люті, він вигукнув:

— Я згоден із тим, що Боєр сказав, але…

Він теж не встиг докінчити. Ронні закричав унизу. Берт Джілберт також, люди з Бідової ватаги почали пхатися на­перед. Зненацька на столі коло Гола з’явилася велетенська постать Гая Джілберта. Хоч який крик і гармидер стояв навколо, люди помітили, що Гай не збирається нічого гово­рити. Він міцно стулив губи, пригнув голову й виставив упе­ред плечі. Обличчя в нього було грізне, мов з каменю тесане.-Не піднімаючи рук, Гай просто грудьми зіпхнув Боєра до­долу і навіть не глянув на нього: очі його були прикуті до схвильованої юрби.

Поки Боєр підводивсь і обтрушувався, юрба затихла. Гай Джілберт заступив Гола Слейтера. Вони стояли спиною один до одного, і кожному в натовпі здавалося, що хтось із них дивиться саме на нього. Було так тихо, що всі чули, як десь далеко в долині іржав жеребець.

Гол Слейтер почав знову:

— Я згоден з тим, що Боєр тут сказав, але саме йому найменше личить про це говорити! Помиляється Боєр та й інші, до нього подібні, також! І ще не раз будуть поми­лятися. Постріл з-за рогу ще не дає змоги горлорізам і ген­длярам робити все, що їм заманеться. — Слейтерів голос за­гримів над юрбою: — В долині є шериф. І він подбає про те, щоб ніщо не заважало працювати чесним шукачам!

На цім слові Гол Слейтер сягнув рукою до кишені, ви­тяг блискучу, нову-новісіньку зірку й приколов собі на гру­ди. Юрба заплескала й загорлала, аж луна покотилася між горами. Слейтер ледь почервонів з напруження й на мить спинився перепочити. У Гая Джілберта не ворухнувся жо­ден м’яз. Слейтер мовив далі:

— Бренкер привів мене до присяги ще три місяці тому, отже, з цим усе гаразд. Далі, агент компанії видобутку зо­лота Бо­єр сказав, що тут почалися дивні події. Не почали­ся, а давно вже відбуваються! І такі дивні, що ми теж ни­ми зацікавились. Але про висновки ще рано говорити, гро­мадо. Тому я про­по­ную ось що: розходьтеся до своєї роботи, бо осінь скоро кін­чається. Я віднині офіційно перебираю на себе обов’язки ше­рифа. І як буде потреба, я — саме я!— скличу вас знову.

Почулися схвальні вигуки. Юрба почала розходитись, Гол Слейтер скочив зі столу, а за ним і Гай Джілберт. Гол Слейтер перевернув стола і, не встиг ще ніхто втямити, навіщо він це робить, чоботом повідбивав ніжки. Затріщало дерево, лю­ди засміялися: не матиме вже Боєр звідки про­мовляти!

Здавалося, Гол Слейтер зігнав на столі свою злість. Але так тільки здавалося. В реготі, яким він ушанував Ронні та Бо­єра, було стільки глуму й гніву, що ті аж злякано від­сахнулися. Лише Берт Джілберт не рушив з місця. Облич­чя його було сіре й зрошене потом, а очі горіли насилу га­мованою люттю. Кудлань стояв за три ступні позад нього, переступав з ноги на ногу і, видно, й досі не міг утямити, що ж воно сталося. Проте Гай Джілберт не спускав його з ока. Навколо кружком стовпилися люди. Мур з кількома корктаунцями, Слейтерів син, Ед Фінні і ковбой Джім з Пастором також були серед них. Усі дивилися тільки на Берта Джілберта й Гола Слейтера.

Берт стояв, наче хижак, що готується стрибнути. Він гнівно сопів, надувши посірілі губи, руки його були притис­нені до тіла, права трохи нижче за ліву.

Раптом Гол Слейтер став дуже спокійний. Він дивився Бертові у вічі. На устах у нього з’явилася ледь помітна усмішка, ніби мала початися приємна, давно очікувана роз­вага. Так тривало кілька секунд. Глядачі затамували віддих.

Тоді Гол Слейтер сказав — дуже стримано, але дедалі твердіше:

— Берте Джілберте, якщо ти ворухнеш хоч одним пальцем правої руки, завтра в долині відбудеться перший похорон, відколи я став шерифом. Ти будеш на тому похо­роні, але тебе понесуть. Отже, гайда, щоб твого й духу тут не було! Я тобі наказую.

Берт ще якусь мить постояв, наче прикутий до місця Слейтеровим поглядом, потім якось пом’як, обернувся і пі­шов геть. Ніхто нічого не сказав, та всі були раді з його по­разки. Становище шерифа Слейтера в долині з цієї хвили­ни зміцніло.

Мурові відлягло від серця. Ед Фінні, що, побілівши з напруження, стояв поряд, теж полегшено відітхнув. Мур повернув голову до нього і здригнувся. За Едом стояв Біл Лік і, мов зачарований, дивився на Гола Слейтера. Враз він перевів очі на Мура, усміхнувся, блиснувши зубами, і мрій­но мовив: ч

— О, цей мені подобається — видно, що давньої школи. Отак постоїш перед ним, то аж у п’ятах залоскоче… — Він скинув капелюха, помахав ним як віялом, і повільно подав­ся геть, побризкуючи великими срібними острогами.

— Хто то? — спитав Джо, підступивши до Мура.

— Ходімо до батька, — нічого не відповівши йому, ска­зав Мур.

Він ішов, і серце йому стискало тривожне почуття: страх за Гола Слейтера.

Вони зібралися всі в канцелярії шерифа і разом рушили до салону Доротеї. їх зустрів Док, і з виразу його обличчя видно було, що він уже дещо знає:

— Бренкер ще, може, сьогодні й опритомніє, — сказав він.

Мур, Слейтер і Гай Джілберт зайшли до кімнати. Там сиділи обидва помічники шерифа. Поранений лежав у га­рячці й тихо хрипів. Запалі щоки були жовті як віск, товстий ніс загострився. Аж не вірилося, що то лежить ше­риф Бренкер.

Чоловіки ступали навшпиньки. Хоч суворе життя здичавило цих людей, притупило їхні почуття, груди їм спов­нила пекуча туга.

— Чи він видужає, Доку? — ледь чутно шепнув Мур.

Лікар так само тихо відповів:

— Найближчими днями буде видно.

Коли Док міняв пораненому мокру хустку на лобі, той розплющив очі. Вони гарячково блищали, але Бренкер на­че був притомний.

— Доку, дай мені води, — благально прошепотів він.

Док сумно похитав головою.

— Потерпіть, шерифе, і ще станете на ноги.

— Я хочу води… більше нічого… тільки води.

Док намочив губку у відрі з водою, видушив її, тоді ви­тер нею гаряче Бренкерове обличчя і обережно змочив губи. Це все, що він міг зробити.

Бренкер ще раз глянув на нього, вже цілком притом­ними очима.

— Куди влучила куля?— прошепотів він.

— У шлунок.

Поряд з Доком Бренкер побачив Гола Слейтера, і по­гляд його зупинився на блискучій зірці. Він хотів щось ска­зати, та очі йому заплющились; одначе їм усім здавалося, що губи його торкнула легенька усмішка.

— Не говоріть, Бренкере, — мовив Док. — Тепер…

Він не докінчив: Бренкер уже спав. Док ще хвилю до­слухався до його віддиху, тоді випростався. Він був задово­лений.

Поки всі стояли коло хворого, Гай Джілберт підійшов до стільця, де лежала порізана шерифова сорочка, обережно відшпилив погнуту зірку, витер з неї засохлу кров і обер­нувся до Гола Слейтера.

— Ви законно приведені до присяги, Голе?

Слейтер кивнув головою.

— То можете приймати її і в інших?

— Авжеж, Гаю.

— Бренкер колись пропонував мені стати його помічни­ком, то прийміть тепер, Голе, від мене присягу.

Він простягнув руку: на долоні в нього лежала Бренкерова зірка. Обидва помічники шерифа, Мур і Док підсту­пили до них. Очі в Дока блищали, він схвильовано пере­ступав з ноги на ногу.

— О, тепер ви напевне з ними впораєтесь! — радісно прошепотів він. — Тебе, Голе, вони ніколи не здолають, а Гая, ха-ха-ха, я теж бачив у роботі! Ні, вас вони не злом­лять. Тільки будь розважний, Голе, чуєш? Нападай лише тоді, як треба! Ох, я ще доживу до великих подій! Ще й че­рез п’ятдесят років шукачі оповідатимуть про вас! Він усе тис їм руки.

То була трохи моторошна картина: адже вони могли го­ворити тільки пошепки, бо поряд лежав Бренкер, що боров­ся зі смертю.

Нарешті Гол Слейтер знову озвався — поважно, майже суворо.

— Гаю, нам не уникнути боротьби. Хоч би як хотілося, але ми почекаємо, доки надійде підмога. І тоді стоятимем пліч-о-пліч. — Він узяв зірку, пришпилив її Гаєві на груди і легенько поплескав його по плечу. — Я не знаю, хто б, як не ти, мав більше право носити саме цю зірку, Гаю. — По­тім він звернувся до Ларрі та ірландця: — Ви тепер тримай­теся разом, не встрявайте ні в яку сварку. Якщо ж вони заженуть вас десь у куток, то завжди ставайте один за од­ного. Не чекайте, поки на вас насядуть. Той, хто буде зад­ній, хай перший витягає зброю, і стріляйте, ні на що не зважаючи: йдеться про ваше життя.

Ті кивнули.

Гол повів далі:

— А ми з Гаєм намагатимемось завжди бути поблизу один від одного. Долина ж бо не така велика. І ще одне завдання вам, — звернувся Гол до ірландця. — Завтра вран­ці поїдете до Вест-Філда. Візьмете найкращого коня. Сього­дні вночі я напишу звіт. А тепер ходімо.

Вони тихо вийшли з кімнати. В залі зібралося десятків зо три людей. Було про що розказати, посперечатися, помір­кувати. Поява Гая Джілберта з шерифською зіркою на гру­дях стала новою темою для розмови.

Гол Слейтер зупинився коло прилавка.

— Салон буде відчинений, — голосно, щоб усі чули, ска­зав він. — Але не забувайте, що поряд лежить наш шериф! Не дуже галасуйте. Бо як тільки надійде хоч одна скарга від Дока, ми з Гаєм миттю прийдемо сюди. Поводьтесь по-людському.

Гості пообіцяли, що будуть чемні, бо, мовляв, як тут за­чинять, то доведеться йти до Боєра, а в нього ж, усі ка­жуть, рильце в пушку.

Гол Слейтер і три його помічники попрощалися й ви­йшли надвір. Слейтер із Джілбертом подалися до канцелярії, а решта двоє рушили в свій щоденний патруль.

Ірландець забагато балакав із шукачами, біля яких спи­нявся дорогою. А сьогодні кожне слово про нового шерифа перескакувало з уст до уст, як корок із хвилі на хвилю. Надто хотілось ірландцеві похвалитися: аякже, Слейтерів посланець! Ті хвастощі дорого йому коштували.

Гол Слейтер не зайшов до своєї канцелярії, а звернув у ліві двері, до контори Ронні. Там знову був сам клерк, а перед ним за переділкою стояло кілька клієнтів. Клерк виписував якийсь папірець. Він підвів голову й злякано глянув на Слейтера.

— До ваш господар, той вилизаний Ронні?

Клерк ще дужче зіщулився.

— Не знаю, десь пішов чверть години тому. Він ніколи…

Та Гол Слейтер уже зачинив двері.

— Я зайду сам до тих мерзотників, — сказав він Гаєві. — Ти почекай тут.

Гай став на порозі барака. Сонце осявало йому обличчя й шерифську зірку. Звідси, якби треба було, він міг би за два скоки опинитись коло Слейтера.

Боєр і Ронні сиділи один проти одного, мов два розлю­чені півні, й лаялися.

— Кажи мені що хочеш, — кричав Боєр, — а ця твоя сволота вже нас не слухає! Чому вони не зчинили колотне­чі на зборах? Якраз була нагода! Тепер Слейтер пащекує, заткнувши нам рота. Чи вони може й зовсім не хочуть ри­зикувати? А ти ж їх так вихваляв…

— Ну, твій п’яний Берт і той недолугий йолоп теж мог­ли б хоч на щось та зважитись! Тож краще не гарячкуй і не казися, сам бачиш, що сталося. Там було дві сотні свід­ків або й ще більше. І врешті, що ми втратили? Нічого. Ну, трохи не пощастило, а ти так лютуєш через те, що тебе ви­ставлено на посміховисько. Ми інакше собі зарадимо.

Тим часом Гол Слейтер зайшов до барака. Арчі вигля­нув із гральної зали, де ще не було гостей, і Гол підкликав його:

— Де Боєр і Ронні?

— У Боєровій кімнаті… шерифе, — радісно додав Арчі.

Гол усміхнувся.

— Вони самі?

— Так.

— Скоро ми їх виведемо на чисту воду. Найближчими днями не дрімай. Долина тобі віддячить. Я подбаю про це.

Він швидко рушив до Боєрових дверей, коротко, владно постукав і зайшов до кімнати. Боєр з Ронні здригнулися і збараніло витріщили на нього очі. Дверей за собою Гол не зачинив.

— Так, — сказав він глузливо, — про вовка помовка, а він і тут. — І, не давши їм слова вставити, повів далі: — Ронні, щоб за годину приміщення в моєму бараці було звільнене. Мені далеко не байдуже, яких я маю сусідів. Волію добрих. Якщо за годину приміщення не буде вільне, весь мотлох полетить на вулицю.

Боєр трохи отямився; Ронні заклав ногу на ногу й со­лодко всміхнувся.

— Дозвольте, — обурено почав Боер. — По-перше, я сум­ніваюся, що вас наставлено шерифом, і…

— Дурниці мелете, Боєре, видумайте щось краще.

— І… і приміщення в бараці….

— За годину має бути звільнене.

— І… ми найбільші підприємці в долині. У нас два­дцять шість займанок — як ви взагалі розмовляєте з нами? Хочете бути шерифом…

— Годі! — відрубав Слейтер. — Я не маю часу теревені правити, але скажу вам, дурням, ось що: я знаю, які ви підприємці, в мене голова не січкою напхана, ви — прили­зані бандити! І, щоб ви знали, мене ця гра в котика й миш­ку дуже тішить. Вона мені багато чим нагадує те, що було двадцять років тому. Розпитайтесь, який тоді був Гол Слей­тер. Коло нього завжди смаленим пахло, і стріляти він теж не забув. Принаймні влучає краще аніж Деякі наймані вбивці. Зрозуміли?

Не встигли вони розтулити рота, як Гол був уже в сі­нях і лунко погупав до виходу. Ронні весело засвистав. Боєр, червоний як рак, забігав по кімнаті.

— Чого ти хвилюєшся? — спитав Ронні, коли Боєр но­гою зачинив двері. — У нас є інші засоби. За два тижні ми з ним упораємося.

Цього дня між Білом Ліком і Метьюзом знову дійшло до сварки, Метьюз теж закидав Бідові, що той не скори­стався нагодою. Біл довго не розводився, спитав тільки, хто тут верховодить, він чи Метьюз. Метьюз заскреготав зубами і вийшов з намету. Надворі він сказав двом своїм товаришам.

— Я не маю охоти сидіти тут до зими, а тим паче про­ґавити таке вигідне діло. А ви?

Вони нічого не відповіли, одначе Метьюз був і цим за­доволений. Коли він пішов, бандити почали пошепки ради­тись.

Біл Лік узявся до горілки. Бандити значуще ззирнулися й по одному вшилися з намету. Через дві години прийшов Ронні, але з Білом годі було про щось говорити. Ронні сер­дито повернув назад. Він уже звільнив контору, і туди все­лився Гай Джілберт з Маррі.

Надвечір Біл Лік прокинувся трохи тверезіший. Він по­тягся хвилинку, поміркував, тоді поголився й почав одяга­тися. Коли стемніло, він, ні з ким не перемовившись ні словом, осідлав коня й поїхав.

— Хай йому дідько, знову сказ на нього напав, — вилаяв­ся один бандит. — Тепер до нього може й два тижні не підступишся.

— Куди він подався? — спитав другий.

Метьюз знав, куди, — бачив, як Біл Лік завертав до та­бору корктаунців. Він зразу подумав, що Біл туди поїде. З цією звісткою Метьюз подався до Боєра і Ронні. Арчі наказано нікого не впускати до кімнати, навіть Берта. Той усе дивувався, що сьогодні в Боєра так мало гостей. Тільки біля столів з картами, як завжди, сиділи постійні відвідувачі. Навіть рулетка майже не крутилася.

— Що з Білом? — спитав Ронні Метьюза.

— Рудий помічник шерифа завтра вранці їде кур’єром до Вест-Філда, — не відповівши на питання, сказав Метьюз.

Ронні свиснув і сухо сказав:

— Треба, щоб він туди не доїхав. А крім того, я хочу глянути, що він із собою везе.

— Добре, — відповів Метьюз.

— Ви ручитеся, що він не доїде?

— Так.

Метьюз неквапом скрутив цигарку, тоді хильнув горілки. Обличчя його було похмуре, він зволікав з відповіддю.

— Ну? — спитав Ронні, раптом занепокоївшись.

Метьюз скоса глянув на нього й сказав:

— Треба було вже сьогодні вранці щось зробити, мали добру нагоду. Хіба ні?

— От бачиш! — вигукнув Боєр і ляснув себе по коліну.

— А тепер Біл у Семюела Мура, — докінчив Метьюз.

— У Мура? Що ж він там робить?

— Мур його приятель!

Боєр і Ронні спершу не повірили своїм вухам, тоді люто посхоплювалися з місць. Одначе Ронні швидко опанував себе:

— Ні, Метьюзе, я давно знаю Біла. Може, він щось за­тіває? Я побалакаю з ним.

Метьюз стенув плечима.

— Добре. Я просто хотів, щоб ви знали. Бо на Біла таке інколи находить.

— Так, Біл завжди був химерний… але на нього можна було покластися.

— Останнім часом він майже ні до якої роботи не брався. Ми вже зовсім вибилися з грошей. Раз десь дівся на цілих три тижні, і досі ніхто не знає, де він був. Раніше теж зникав, але тоді ми хоч знали, де він тиняється. А тут же мав бути добрий заробіток.

— І буде ще. Може, він схибнувся, Метьюзе?

— А в нас для тих, хто схибнувся, немає місця, Ронні!

— Це правда…

Вони розмовляли ще понад дві години. Тоді Арчі почув, як Метьюз вийшов з кімнати. Більше він нічого не зміг до­відатись.

Тим часом Біл Лік сидів у наметі корктаунців поруч із Семюелом Муром. Він був на диво товариський: жартував з Рут і Бетті, сміявся і всіх розважав. Пив небагато і так спокійно, що Мурові аж моторошно ставало. Своєю поведін­кою він дуже нагадував Дока. Був такий самий привітний і надзвичайно ввічливий. Особливо сподобалась Бідові Рут, і йому було прикро, що дівчина його уникає. Він чемно до­рікнув їй.

Почувся тупіт копит, і до намету вступив Гай Джілберт.

— Я тільки хотів привітатись і сказати, що Бренкерові не погіршало, — мовив він і подав кожному руку.

— Це Гай Джілберт, — сказав Мур Білові.

— О, я знаю. Ми вже здибалися якось у Новому Тондерні. Навіть дуже добре порозумілися.

Біл подав йому руку, і Гай спокійно потис її.

Рут із Гаєм сіли осторонь. Вона швиденько принесла йо­му чаю з хлібом, і вони про щось загомоніли. Дівчатам нав­мисне розповідали не все з того, що сьогодні сталося. Біл Лік непомітно стежив за Рут і Гаєм.

Коли через півгодини матуся Фінні заявила, що пора йти спати, Біл Лік миттю підвівся і на прощання мовив:

— Яка ж у вас гарна родина!

Він важкувато скочив на коня, але тримався у сідлі міц­но. Вони поїхали разом з Гаєм, і так вийшло, що Біл опи­нився праворуч від нього. На темній вулиці Гай притримав коня, тоді пустив його на правий бік, щоб видно було Білову зброю. Біл зразу ж спинив свого коня, обернувся до Гая і обурено вигукнув:

— Та ні, я ж не тому! Отаке подумав про мене… — Він зареготав і підострожив коня.

Гай дочув у тому моторошному реготі гіркоту. Він нічого не відповів і далі їхав праворуч Біла. Білів револьвер важко хляпав коня по спині. Там, де Білові треба було звертати, він спинився, подав Гаєві руку і зненацька запитав:

— Ти хочеш одружитися з нею, техасцю?

Гай був такий спантеличений, що аж за кілька секунд потакнув і пустив Білову руку.

— Та й шкода було б її для такої свині, як я, — сказав Біл, підострожив коня і гайнув навпростець через за­йманки.

Гай Джілберт довго ще не рушав з місця. Він ніяк не міг отямитися. Чи Біл Лік п’яний, чи тверезий? Навколо в долині було тихо й темно. Він пустив коня ступою, тоді звернув з дороги й почав свій об’їзд. Гол Слейтер на той час уже спав, закінчивши звіт.

Уранці ірландець на доброму коні приїхав до канцелярії, взяв запечатаного конверта і чвалом рушив у дорогу. Гол Слейтер дивився йому вслід. Він і гадки не мав, що Метьюз з одним своїм товаришем ще вдосвіта виїхали з долини. Дар­ма Гол Слейтер чекав на ірландця. Більше він його не ба­чив. Через два тижні він почав непокоїтись, але все ще спо­дівався, що гонець ось-ось з’явиться із загоном поліції, як він того просив у своєму листі. Та якби загін на той час і приїхав, то був би в долині вже непотрібний.

Пополудні того самого дня, коли поїхав гонець, шістна­дцятеро шукачів попрощалися з Голом Слейтером. Вони ви­рішили спродати свої займанки за півціни Ронні, аби тільки дарма їх не кидати. Тією купівлею Ронні вернув собі вдвічі і втричі кошти, які, можливо, — але тільки можливо, — витра­тив на попередні займанки.

Увечері наступного дня вернувся в долину Метьюз та його помічник. А ще через годину Ронні з Боєром читали Слейтерів звіт начальству. З нього вони довідалися, що Гол Слейтер бачить їх уже наскрізь, і зрозуміли, що їм треба діяти, і то якнайшвидше.

Метьюз був задоволений платнею за свою роботу.

Ронні не міг заснути до самого ранку. Він думав і так і сяк, та все дужче переконувався, що перед тим, як усу­нути Гола Слейтера, треба впоратися ще з одним чоловіком, якщо вони хочуть чогось домогтися. Чи, може, з обома ра­зом? На Метьюза можна покластися… Біл Лік і досі пив. Коли Ронні вчора підійшов до нього, той просто брутально відштовхнув його від себе.