Бенно фелькнер

Бренкер ненавидів спеку і цієї миті не був певен, чи не зненавидів і саму долину, ще навіть ногою не ступивши в неї. Історія з тутешнім золотом принесла неспокій у Міс­сурі і, звичайно, в його життя. Щоправда, в цьому дикому краю хоч де будь шерифом, то спокою не матимеш, але тут уже таке пекло, як ніде. І саме його сюди послано. Судді добре, він сидить собі у Вест-Філді й чекає, поки йому цих розбишак під ніс приведуть.

Бренкер звернув коня вбік і пропустив валку: кілька підвід, запряжених одні волами, а інші кіньми, і дві каре­ти. Уже сама ця валка дратувала його. Державні службовці були вередливіші й тендітніші за багатьох жінок. Один на­віть узяв із собою розкладне ліжко! Єдина втіха, що довго вони в долині не пробудуть. Знімуть карту місцевості, ви­дадуть папери на займанки, складуть звіти, взагалі зроблять усе, що належить письмакам, та й поїдуть собі.

Бренкер нап’яв капелюха, підігнав коня і знов опинився на чолі валки. Звідусіль підходили шукачі, і їхня щира ра­дість трохи піднесла Бренкерові настрій.

Посеред долини на нього чекав Боєр.

— Привіт, шерифе! Злізайте з коня й ступіть на золоту землю! — гукнув він весело.

— Вам вона дасть напевне більше золота, ніж його мож­на добути з півсотні середніх займанок, — сухо відповів Бренкер. — Інша річ мені.

Він перекинув праву ногу через сідло і зліз з коня. Во­ни поручкалися. Бренкер знав, що з цим чоловіком, який прийшов до нього в Новому Тондерні з бездоганними реко­мендаціями, він буде не в найліпших стосунках. Бренкер мав до нього упередження й не завдавав собі клопоту при­ховувати свої почуття, бо такі людці завше наживаються коштом інших. І нічого з ними не вдієш, поки все лишає­ться в межах закону; так уже повелося на світі. Здивувало також Бренкера, хоч він того й не показав, що цей джен­джик прихитрився навіть у такому смітнику вбратися як на весілля.

Боєр був у блакитному короткому сурдуті й сірих шта­нях, а чоботи його блищали, як дзеркало.

— Заходьте до намету, шерифе, — сказав він і відступив, даючи гостеві дорогу. — Там не така спека. Я гадаю, що ви теж тут поблизу розташуєтеся. Зручне місце.

Бренкер кивнув і задумливо озирнувся навколо. З кам’я­ного носа погляд його перейшов до прямовисних скель по той бік долини. Він навіть не зморгнув, коли добачив ши­беницю. Підійшов до коня, дістав з кишені коло сідла не­величкого бінокля, навів його й подивився в той бік.

— Тут когось повісили? — незворушно спитав він.

— Ні, шерифе, під горбом поховано вбитого. Але про це ми можемо спокійно побалакати в наметі.

Бренкер міцно стулив губи.

— Зараз, — сказав він, — спершу треба ще подбати про інших.

Боєр уклонився й мовчки залишився стояти при вході до свого намету. Бренкер підійшов до однієї з карет. Урядовці вже повиходили з неї.

— Тут десь начебто є потік, шерифе? Ми хотіли б розташуватися коло нього, бо там набагато зручніше, — сказав один з них.

— Як хочете, — відповів Бренкер. — Тоді їдьте вниз, а я мушу зостатися в центрі. Ви пробудете в долині лиш кілька днів, тож вам, напевне, ніхто не перечитиме. А як треба буде, то я прийду.

Він зрадів, що їх розділятиме чверть милі. Карета поїха­ла далі.

Коло другої карети стояв високий чоловік і напучував мулата, мабуть свого служника.

— Я розташуюся тут, Джонсоне! — гукнув йому Брен­кер. — Заходьте до намету, відразу познайомитеся з Боєром.

Чоловік біля карети кивнув головою. Бренкер гукнув негрові, що був йому за служника й за кухаря:

— Напинай тут намета, кроків за десять від цих двох, і влаштуй усе, що треба.

Тоді вернувся до Боєра і зайшов з ним до намету.

Бренкер засопів, обережно сідаючи на розкладний стіль­чик, бо не дуже на нього звірявся. Він кинув капелюха на надувний матрац, трохи попустив пасок і глянув на Боєра. Той дістав пляшку, консервоване м’ясо та сухарі, розіклав усе те на застеленій білою скатертиною скрині, що правила йому за стіл, і сказав:

— Сполощіть горло від пилюки, шерифе, й пригощай­тесь.

Бренкер так і зробив. Боєр тим часом курив цигарку. Надворі потроху збиралися цікаві. Бренкер із Боєром ще не почали розмови, коли зайшов Гай Джілберт. У дверях він низенько нахилився, щоб не зачепитись головою, але в просторому наметі міг стояти рівно. Гай привітався з Бренкером і спитав Боєра:

— Крам залишати на підводах чи складати на купу?

— Складати, Джілберте, складати. Завтра вранці підво­ди повернуться назад. Крім того, ми почнемо торгівлю. Тре­ба знати, де що лежить.

Джілберт хотів іти, але Боєр затримав його.

— Це Гай Джілберт, — сказав він Бренкерові, — один із моїх помічників.

— Гм, таж ми знайомі, — мовив Бренкер, подаючи моло­дикові руку. — Я вже сушив собі голову, як ваше прізвище. От не маю на імена пам’яті. Ми бачилися торік восени в Новому Тондерні після бійки в Булвера, гм… Той розбиша­ка вислизнув мені з рук. Але ви тоді зовсім не скидалися на крамаря, Джілберте. Що ви досі робили? Я питаю як службова особа, і зараз почуєте навіщо.

— Що роблять люди в цих краях, шерифе… Я був лі­сорубом, полював на бізонів, пас череди, іноді просто бурла­кував, як коли випадало. Останнім часом я помалу торгував у цих околицях ген аж до індіянських резервацій. Це найвигідніше діло.

— Гм, — Бренкер ще раз скинув оком на Джілберта, тоді звернувся до Боєра. — Я заберу у вас цього хлопця. Хіба це для нього робота? Смішно й подумати, що він…

Боєр засміявся, перебивши Бренкерові мову.

— Ну певне ж, він не продаватиме солоних огірків та шнурків до черевиків! Але працюватиме в моєму закладі. Цього вже досить. Я вам його не віддам, шерифе, він до певної міри мій спільник. Я не так висловився, назвавши його помічником. Треба було сказати: партнер. Нехай уже мені Джілберт вибачить.

Він приязно поплескав Гая по плечі. Той зачудовано по­зирав то на одного, то на другого.

Бренкер спокійно відмахнувся від Боєра.

— Та ви сядьте, Джілберте, — сказав він, — а то я в’язи собі скручу, коли й далі дивитимуся вгору. Звичайно, остан­нє слово за вами, а все інше — порожня балаканина.

Техасець засміявся, присунув довгою ногою розкладного стільчика і обережно, щоб не перекинути його, сів, спершись ліктями на підігнуті коліна. Навіть так, сидячи, він був на дві голови вищий за Боєра і Бренкера. Кобура його торка­лася втоптаної долівки. Капелюха він поклав поряд.

— Кажіть, шерифе, швиденько, що ви пропонуєте, — як завжди, спроквола, розтягуючи слова, мовив він. — Однаково це буде марна розмова.

Бренкер похитав головою, ніби засмучений його відмо­вою.

— Ви, техасці, дивні люди, — тягнете слова, як віл во­за, зате ухвалу свою ламаєте, як тріску об коліно. Навіщо так відразу, не подумавши, відмовлятися, Джілберте? Ви спершу послухайте. Мені потрібні двоє помічників. Я при­веду їх до присяги. Платня буде порядна. І ви були б як­раз на своєму місці. Могли б собі тут здобути ім’я, а тоді б вас напевне десь інде взяли на постійну службу. Це добра нагода, Джілберте, не легковажте нею. Який ви крамар! Чи ви хочете на старість знову худобу доглядати? Людина повинна мати якусь мету, повинна прагнути все вище. На­віть як ви назбираєте трохи грошей, то ще не здобудете шани. Людину цінують за її працю, за її фах, за те, чого вона досягла. Подумайте гарненько, ми ж бачимося не вос­таннє.

У його словах було багато такого, що не вельми лестило Боєрові. Та шериф не зважав на це. Боер і далі всміхався, але вже кисло. Спочатку розмова тішила його, одначе тепер в очах його засвітився недобрий вогник. Хоч відразу пригас, як Бренкер обернувся до нього.

Гай Джілберт підвівся.

— Ну, я піду догляну крам. Ви, шерифе, знайдете собі тут помічників і без мене. А я не хочу, мені така робота не до серця. Не ображайтеся за мою відмову.

Бренкер подав йому руку.

— Ваш брат теж тут? — запитав він.

— Так.

— І той розпатланий?

— Їх я не візьму, — сухо сказав Бренкер.

Аж надворі Гай Джілберт зважив останні Бренкерові слова. Вони були вельми двозначні. Той Бренкер стріляна ворона. Може, треба було образитись за брата і дати йому відкоша? Але навіщо відразу зчиняти сварку? До того ж він як шериф, на жаль, мав слушність.

Тієї миті Гая про щось запитав клерк, і думки його звер­нулися на інше.

Невдовзі до намету зайшов Джонсон. Бренкер підвівся і познайомив його з Боєром.

— Це Джонсон, банкір. Він дістав дозвіл відкрити тут свою філію.

То був угодований, чисто виголений добродій у міському вбранні. В іншому оточенні його можна було б узяти за за­можного городника. Він дістав з кишені на грудях окуля­ри в крицевій оправі й поглянув на свої руки.

— Там у відрі є вода, — запропонував йому Боєр. — Візь­міть також мило й рушник.

Джонсон подякував і вимив руки.

— За кілька тижнів усе найгірше минеться, — ска­зав він. — Ви хочете будуватися, Боєре? Я бачив надворі дерево.

— І якнайшвидше.

— Можна мені бути вашим сусідом? Ми не стоятимем один одному на дорозі. Спочатку я не хотів їхати сюди, але тепер не жалкую. Перспективне місце, еге ж? Перше вра­ження дуже добре. Золото лежить буквально на вулиці.

Розмова перескочила на справи, що не входили в Бренкерову компетенцію і мало його цікавили. Він кілька хви­лин знуджено слухав, тоді перебив і попросив Боєра оповісти все, що той знав про могилу й про шибеницю.

— Щастя, що ви вже тут, шерифе, — з полегкістю сказав Джонсон, вислухавши Боєрову оповідь.

Бренкер сказав, що має доглянути коня, й попрощався. Надворі він швидко злагодив усе, що треба. Побачивши двох шукачів, які несли на дрючку три порожні коновки, він гук­нув їм:

— Ви до потоку? Там, напевне, десь поблизу є Семюел Мур. Ви ж його знаєте?

— Хто не знає Сема! — відповів один із них.

— Перекажіть йому, що я сьогодні ще завидна прийду до нього.

— Гаразд, шерифе, — мовили шукачі й подалися своєю дорогою.

Цей день, як і всі, минув для більшості долинян у тяж­кій праці. Але з появою шерифа людям додалося впев­неності.

Нарешті настав вечір, шукачі відклали кайла та лопати. Високо в небі поверталися до свого гнізда двоє яструбів. Вони ніби тягли за собою вечір. Бузкове небо поволі сірі­шало.

Шериф Бренкер вибрався в гості, але не пройшов і трьох­сот метрів, як побачив перед собою Теда Бола. Він знав його, Тед Бол довго жив у Бренкеровій окрузі. Вони приві­талися. Бренкер дуже здивувався і не приховував того.

— Мати божа! І ти, Пасторе, сюди втрапив? — вигукнув він. — Тебе на старість теж золото переманило від череди? Ти ж не вмієш ситом труснути! Чи ти, може, золото конем добуваєш?

Тед Бол не втрачав гідності й поваги.

— Я добуваю інше золото, Бренкере, — відповів він скромно. — Тут я знайшов своє призначення, до якого зав­жди прагнув усією душею. Я просвітлятиму чорні душі і в цьому содомі боротимуся з пороком, злобою і жадібністю.

Шериф Бренкер аж рота роззявив, почувши таке. Тоді почухав потилицю.

— Багато ж тобі роботи буде, Пасторе.

— Це для мене як голос із неба, Бренкере.

— Коли так, то начебто годилося б відцуратись горілки, га, перекинчику?

Тед Бол пропустив його слова повз вуха.

— Мені треба поспішати, — сказав він. — Сьогодні в мене проповідь у горішньому кутку долини. Як дуже стемніє, то люди не прийдуть або позасинають, не дослухавши псалмів.

І Тед пішов далі. Бренкер дивився йому вслід.

— Це перший, кого золото звело з пуття, — промурмотів він, тоді гукнув: — Пасторе, я хочу втрапити до Семюела Мура, де його лігво?

Тед Бол став і вже підняв був руку, щоб показати напря­мок, та враз опустив її і мовив:

— Он же він іде.

Метрів за п’ятдесят Бренкер побачив двох чоловіків, що в присмерку підходили до нього. Семюел Мур поздоровкався перший — він упізнав Бренкера по шерифській зірці.

— Добрий вечір, шерифе. Я Семюел Мур, а це — Гол Слейтер.

Вітаючись, вони поглядом оцінювали один одного.

— Ми саме йшли до вас.

— Краще навпаки, Муре. У вашому наметі нам ніхто не заважатиме. А до мого весь час хтось зазиратиме і не дасть нам побалакати спокійно. Та й напевне тут є такі, що мають довгі вуха. Я поки що розташувався між Боєровим і Джонсоновим наметами. Джонсон — це банкір. Він хоче побудувати справжню хату, тоді я переберуся до нього.

Вони повернулися до табору корктаунців. Мур запитав:

— Як їхалося? Ми вже не один день чекаємо на вас.

Бренкер чмихнув.

— Я сидів на коні, мов черепаха, а за мною в каретах скиглили урядовці. Більше, мабуть, не треба й казати.

Розмова перейшла на буденні речі. Гол Слейтер мовчав. У наметі, при світлі ліхтаря, вони знову придивились один до одного, як завжди придивляються чоловіки, ще незнайо­мі, проте вже свідомі того, що їм доведеться вкупі долати небезпечну дорогу і бути товаришами в скруті. Всі троє начебто лишилися вдоволені, хоч ніхто про те й словом не озвався. Вони знов почали мову про інше.

— Цікаво, чи великі тут поклади золота? — запитав Бренкер.

— Коли я сюди попав уперше, то знаходив золото скрізь по долині, шерифе. І здобич наших шукачів потвер­джує те саме.

— В урядовій комісії є геолог. Ваші займанки, мабуть, найкращі?

— Авжеж, вони в нас біля потоку. Сюдою найбільше пливло золота, хоч його й на узбіччі досить. Але навіть біля потоку, виявилося, не в кожному місці воно є.

Розмовляючи про се й про те, Бренкер зненацька обер­нувся до Гола й спитав його:

— Скажіть, ви не той самий Гол Слейтер, що був ше­рифом у Юті?

— Так, той самий, — байдуже відповів Гол.

На хвилю в наметі запала мовчанка. Надворі серед скель тихо виспівував вечірній вітер.

— Я хотів би поговорити з вами відверто, — мовив Бренкер. — На кого я тут можу покластися? Я радий, що зустрів вас, Слейтере. Не сподівався, що мені так пощастить. Я ко­лись багато чув про вас. Щоправда, відтоді вже минуло два десятки років… Але дуже добре, що я з вами познайомив­ся. — Він подав Слейтерові руку, і той міцно потис її. — Ви знову захищатимете порядок, Слейтере?

— Мені вже довелося захищати його, Бренкере.

— Так, одного вже поховано. Сюди багато сволоти на­лізе.

— Уже налізло, Бренкере. То було не випадкове вбив­ство. Це система.

Гол Слейтер розповів, що він думає про той злочин. Бренкер мовчки слухав. Коли Гол закінчив, він сказав:

— Я не маю права повиганяти з долини деяких людей, що нам не подобаються. Отже, доведеться багато чого тер­піти. Але комітет добровільної охорони, Голе, треба роз­пустити. Ви згодні?

Гол Слейтер мовчки дивився на світло ліхтаря. Нарешті він задумливо озвався:

— Ми віддалені на багато миль від будь-якої цивілізації і маємо самі про себе дбати, щоб оборонитися від найгіршо­го. За три тижні в долині буде стільки розбишак, як бліх на собаці. Що ви самі зробите? Поміркуйте, Бренкере: адже тут є вбивці. Згадайте Каліфорнію, наприклад Вайтні-Вотер. Вони там за сім тижнів двох шерифів випровадили на той світ. Третій дався на підкуп — ну, і все пішло шкереберть. Навіть суддю вибрали з-поміж гангстерів. Нехай і тут до такого дійде? А вони візьмуть вола за роги, Бренкере! Зо­лоті копальні завжди були для розбишак раєм, і ось за стільки років трапилося нарешті багате розсипище. Це ж для них велика нагода! Ні, Бренкере, треба, щоб їм від са­мого початку був якийсь пострах.

— Так, але не комітет добровільної охорони.

— Хіба йдеться про назву?

— Я матиму прикрощі від начальства, Голе. Принаймні маскуватися, закутувати хустками обличчя не можна. І чи­нити суд комітет не буде.

— Ви нам зв’язуєте руки, Бренкере. І самі це добре знаєте. Не маскуючись, ми зберемо не більше як троє або четверо чоловік. Шукачі приїхали сюди добувати золото. Вони ризикувати не хочуть і стануть проти грабіжника хіба великою громадою. Кожен думає: чого саме я повинен підставляти свої груди? Але нащо я вам усе це розпо­відаю…

Слейтерові уривався терпець. Бренкер розумів його дуже добре, проте сам сидів між двох стільців. Та, врешті, він був надто досвідчений, щоб не знайти якоїсь ради. Зброя цього Слейтера важить більше, ніж десять інших револьве­рів, і треба, мабуть, у чомусь піти йому назустріч, а то він ще, бува, сам на одчай душі почне воювати з банди­тами. І тоді Бренкерові спало на думку, що вій може за одним заходом спіймати двох зайців — для Гола й для себе.

— Давайте обміркуємо все по черзі, — обережно почав він. — Мені не дали навіть поганенького писаря, коли я сю­ди їхав. Я мушу знайти собі двох помічників.

— Знайдуться, — перебив Семюел.

— Так, але вони повинні мати огруддя не менше як метр двадцять в обводі і неабияку відвагу. А таких знайти буде нелегко. Вони залагоджували б мені дрібні справи і приструнчували б пияків. Тоді б я мав час на більшого звіра. Ви знаєте техасця Гая Джілберта?

Мур і Слейтер похитали головами.

— Бачив якось, — сказав Мур. — Він же приїхав разом з Боєром.

— Їх двоє братів, Муре. Один мені зовсім не подобаєть­ся, той уже напевне всього понюхав. І третій з їхнього гур­ту також добрий харцизяка, може, навіть бандит.

— Тоді й Боєр, дарма що такий вилизаний, теж не вель­ми чистий, якщо навколо нього таке чортзна-що крутить­ся,— мовив Гол.

Бренкер здвигнув плечима.

— У нього, здається, бездоганне минуле, Слейтере. Мені його порекомендували. Поки що ми не знаємо, як він зі­йшовся з тією трійцею. Я хотів би якось залучити до себе Гая Джілберта. То був би для мене великий козир. Я мав би з нього подвійну користь, розумієте? Була б і своя рука в крамниці, яку Боєр лаштується відчинити, і помічник та­кий, що хоч і з ким упорається! Але Гай не хоче.

— Ваші плани могли б обернутися проти вас, шери­фе, — обережно зауважив Мур.

— Воно так, але треба часом ризикувати. І нюхом по­чуваю, що Гай Джілберт ще не зіпсований… Але годі про це, однаково ж він не схотів. У кожному разі ви мені допо­можете швидко знайти таких людей, як треба. Тепер щодо вас, Голе… Я б залюбки привів вас до присяги, га?

Гол Слейтер підняв руки й похитав головою.

— З мене годі, Бренкере, я більше не хочу лізти в са­місінький вир.

— Ви й так уже в тому вирі, Голе. Спершу вислухайте мене до кінця. Ми не будемо розголошувати, що й до чого. Служби ви не відбуватимете, але як дійде до сутички, все виглядатиме інакше. І ваші люди не будуть уже комітетом добровільної охорони. Зірку ви носитимете в кишені.

Мур тихо свиснув. Бренкер подобався йому дедалі дуж­че, і над тим, що він запропонував, варто було подумати. Одначе старому не хотілося впливати на Гола Слейтера.

А той сидів і напружено міркував. Це, може, був би якийсь рятунок… Та він усе не міг зважитись.

— Я чув, — спритно змінив тему Бренкер, — що долиною вночі їздить патруль?

— Від учора, шерифе, — відповів Мур. — По дві душі, і щочотири години змінюється.

— Добре. Робитимемо так і надалі.

Вони довго сиділи й розмовляли. Десь аж опівночі Брен­кер попрощався.

— То ви завтра прийдете до мене, Голе? — запитав він, подаючи Слейтерові руку.

Той хвильку помовчав, тоді відповів.

— Прийду, Бренкере.

Мур зрозумів з відповіді Гола, що вони з Бренкером дійшли якоїсь особливої угоди, і зрадів. Надто за Слейтера.

Після розмови з Бренкером він став спокійнішим за май­бутнє долини. Знов їм пощастило. На це місце саме такого шерифа й треба.

Бренкер теж вертався до свого намету вдоволений. По­малу всі нитки будуть у його руках. А як Гол складе прися­гу, то вже не знічев’я — він робитиме все, що зможе.

Навколо було тихо. Вітер високо в горах ущух, у безмеж­ній високості блищали зорі, місяць, якого не видно було з долини, заливав землю сріблястим сяйвом. Від кам’яного носа падала величезна тінь.

Бренкер уже засинав на матраці, коли почув цокіт копит і зразу визначив, що верхівців було двоє. Вони їхали клу­сом. Шериф устав, надів штани і вийшов з намету. Патруль­ні були вже метрів за двадцять від нього — мовчазні, заку­тані в чорні хустки. Бренкер знов пішов спати…

Другого дня долину оббігла інша новина, що стала куди більшою сенсацією, ніж прибуття шерифа: приїжджала Доротея.

Про шерифа вже й не згадували. Ніхто не знав, від кого пішла чутка про Доротею; але вона миттю полетіла від займанки до займанки. Спершу небагато людей знали, хто ж така Доротея, але вже саме жіноче наймення розпалюва­ло цікавість. Шукачі юрмами збиралися навколо тих, хто міг щось розповісти про неї. А наслухавшись тих оповідей, не могли вже дочекатися Доротеї. їм аж долоні свербіли і лоскотало в горлі. Боєрів крам вони розкупили до нитки за кілька годин. Продавав Берт, Боєр тільки важив золото. Для Джонсона, що вийшов з намету пізно по сніданню, це була перша наука.

Джонсона зацікавив галасливий натовп коло Боєрового намету. Банкір мало не зомлів, побачивши, як щире золото, що його він думав виміняти на шелесткі долари й чеки, по­текло Боєрові до кишені. Що цей чоловік заробляє вже на самій тільки різниці між золотом і грошима! А ціни на то­вари схвильовані шукачі ще й самі піднімали! За те золото, яке вони платили за пляшку поганого віскі, вдома вони купили б такого питва цілу бочку.

Збуджений, не тямлячи себе, Джонсон прибіг до Бренкера й накричав йому повні вуха.

— Хіба так можна, шерифе? Хіба таке дозволено? За два клапті полотна, на очах у всіх відірваних від мішка й подраних на онучі, люди платять більше, ніж коштує цілий костюм! Пан Боєр за свою першу підводу краму вторгував цілий маєток! Де ж таке видано?

Він схвильовано крутив у руках окуляри в крицевій оправі. Нарешті надів їх, щоб краще бачити Бренкерове обличчя.

Шериф спокійно вислухав його, чистячи револьвера. То­ді сказав:

— Ви, пане Джонсоне, мабуть, дуже добре розумієтесь на балансах і дивідендах, але тут, на золотих копальнях, ви новачок. Хіба є в нас такий закон, що забороняв би лю­дям платити ціну, яку вони самі хочуть? Відкривайте швид­ше свою обмінну контору: хоч і дивно, а грошима шукачі не так розкидаються, як золотим піском. Або самі торгуйте горілкою та онучами, вам цього ніхто не може заборонити, якщо ви чесна людина.

Боєрову горілку розпродано за півгодини, але більшість шукачів вернулися з порожніми руками. Вони лютували й лаялись. І ось новина: приїжджає Доротея!

Навколо Жаби теж з’юрмилися цікаві. О, він міг про неї дещо розказати! Слухачі раз у раз захоплено вигукува­ли, і на той галас збиралося все більше людей.

— Отепер тут настане рай! — просторікував Шаба. — Ми вже геть отупіли, бо одно працюємо та спимо. А тепер у нас буде весело. О, побачите, яка в Доротеї танцювальна зала! Тільки що сама вона вже, мабуть, посивіла…

Чоловіки слухали його, пороззявлявши роти, і тієї хви­лини навіть забули про своє золото. А тоді ще завзятіше взялися до роботи, бо ж за золото в Доротеї, певне, багато чого можна буде придбати! Та чимало шукачів спокійно працювали далі — переважно ті, кому пощастило з займан­кою; вони повільно, торбинка за торбинкою, назбирували коштовного золотого піску. їм нелегко було втриматися від спокуси, а тут ще й інший клопіт: де зберігати золото? Ко­ли вже той Джонсон відкриє свою контору! Папірець з від­повідною цифрою легше сховати при собі, та й грабіжники на нього не такі ласі. їм важко одержати за нього гроші, можна попастися.

Після обіду, тільки-но сонце звернуло з полудня, в до­лині все заворушилось. О цій порі сюди завжди прибували нові люди, бо звичайно всі ставали на ніч востаннє під лі­сом, щоб завидна переїхати смугу пісків. Через годину троє нетерплячих осідлали коней і подалися на розвідини. Від долини до підгір’я вже проліг майже битий шлях: сюди щодня їздили підводи з дровами. Дорогою розвідники зди­бали Доротеїну валку й лишилися при ній, геть забувши про свою обіцянку негайно принести звістку до табору.

Та й хто годен був устояти перед Доротеєю? Вона обня­ла кожного з них, навіть старого з кошлатою бородою, по­частувала всіх коло своєї підводи.

— О, ви щасливі на руку! — вигукнула вона. — Я часту­ватиму вас до самої долини!

Доротея, хоч і дама, теж їхала на підводі, запряженій волами. Вона знала прерії змалку, ще відтоді, як її самої не видно було з трави. Казали, що батько її був якийсь англійський лорд, а мати — вбога емігрантка з італійців. Ох, чого тільки не розповідали про Доротею! Хто свого часу не побував у її танцювальній залі на каліфорнійських зо­лотих копальнях, той дарма прожив своє життя! Чоловіки билися за неї, як олені, та вона ні до кого з них не зласка­вилась. Вона жила тільки для шукачів золота. Табірне жит­тя, його гармидер і колотнеча були її стихією, там вона розквітла, ніби чудова квітка на болоті. Красуня з жагу­чими очима, з високою чорною зачіскою, обвішана коштов­ностями, вона ніч у ніч вистоювала за своїм прилавком, об­битим дзеркалами, кружляла в танці то з одним, то з другим шукачем, поводилася як королева серед від­чай­душ­них пияків і перед націле­ними в неї пістолетами. І хоч у її са­лоні бували грабіжники поштових карет і шулери, вбив­ці і фальшивомонет­ни­ки, ніхто ніколи не по­гра­бу­вав її ані на гріш, ніхто школи не зачепив навіть волосинки в неї на голові! Коли б її хто скривдив, весь табір обернувся б на вулкан, що дихає полум’ям! Отака була Доротея.

Тепер вона постаріла, поогряднішала, коси її посивіли, а слава поблякла, проте золото і метушня круг нього ще раз привабили її до себе. Вона в’їжджала в Долину Гнів­ного потоку, як і личило Доротеї. Шукачі, зачаровані орео­лом, що оточував цю жінку, пойняті нетерплячкою, задово­лені, що зможуть нарешті розважити душу, п’яні з радощів, що мають уже в руках ключ до багатства — повні золота гаманці, кинулись їй назустріч. Сотні людей обступили віз, на якому сиділа Доротея з трьома своїми танцюристками. Шукачі горлали, сміялися, вимахували руками, співали й притупували в лад мелодії.

Доротея, вбрана в мусянжового кольору сукню, в парче­вій хустці, накинутій на плечі, з оздобленим блискучими ка­мінцями черепаховим гребінцем у косах, сиділа, мов на троні, у жовтому, підфарбованому під слонову кістку кріслі, що стояло на широкій скрині. їй видно було всіх, і всім видно було її. Безресорний віз підстрибував на кам’янистій дорозі, і Доротеїні прив’ялі, нарум’янені щоки безперестан­ку двигтіли. Вова була зворушена зустріччю, в її чорних, як ніч, і досі блискучих очах виступили сльози. Обличчя її пломеніло радістю, сама вона була немов п’яна.

Позад Доротеї стояла велика музична скринька, така заввишки, як шафа. Доротея про все подумала заздалегідь. Рудий чоловік у самій сорочці крутив корбу, одна з дівчат заклала велику, подірявлену, як сито, бронзову платівку, що проти сонця заблищала, наче місяць уповні, Доро­тея дала знак, і гримнула музика. Поміж скелями луною покотилася мелодія польки. Шукачі закричали, завереща­ли, застрибали навколо воза, як кагал чортів. Полетіли вго­ру капелюхи, забахкали постріли. Тих людей важко було признати за мешканців цього світу — так вони вили, такі були розкошлані, зарослі, спітнілі, в подертій, замазюканій одежі.

Доротея прибула в долину. А метрів за тридцять позад неї їхав цілий її табір. Ще й через багато років люди зга­дуватимуть про той день.

Боер стояв перед своєю будівлею. Він був спантеличе­ний: з такою конкуренткою годі боротися.

Гол саме йшов до Бренкера, коли побачив людський вир, що наближався до нього. Табір корктаунців теж майже спо­рожнів, навіть жінки пішли поглянути на Доротею, а особ­ливо, коли зачули музику. Гол спинився коло шерифа, що стояв перед наметом, і перечекав жінок. Навіть підморгнув веселій Бетті, що разом із Рут ішла між його сином і ков­боєм Джімом. Ед Фінні, мабуть, ще раніше подався на ви­довисько разом з іншими ковбоями. Це була неабияка подія для молоді — та й для старих також!

Боєр низько вклонився жінкам. Гай Джілберт, що саме переходив вулицю, теж привітався і, коли Бетті махнула йому рукою, притишив ходу.

— Ми підемо на відкриття танцювальної зали! — сказала йому Бетті. — Ви теж там будете?

— Навряд, — усміхнувся Гай. — Я танцюю, як ведмідь.

— Якщо тільки й біди, то приходьте. Може, ми вас на­вчимо?

— Хто це — ми?— запитав він, мовби нічого не розу­міючи.

— Ну, Рут і я!

— А! То ви теж підете? — запитав техасець Рут.

Тієї миті надкотилася юрба й розділила їх. Рут здиво­вано глянула на нього, похитала головою і відповіла:

— Бетті завжди…

Гай серед галасу не дочув її слів і лишень сказав:

— Шкода…

Натовп поглинув їх. Гай Джілберт ще раз ззирнувся з дівчиною і почав вибиратися з людського виру. Рут узяла під руки Джо Слейтера й Бетті.

Шериф Бренкер похитав головою, наче сам не вірив, що все це йому не сниться.

— Думав, що її вже давно міль поїла, і ось на тобі, ви тільки гляньте на неї, Голе!

— Цікаво, чи Док ще й досі з нею?— мовив Слейтер.

— Ай справді! От він би нам пригодився, якщо не дуже спорохнявів.

Доротея була вже близько і, побачивши блискучу шерифську зірку на Бренкерових грудях, помахала рукою над галасливим морем голів. Але нікого не впізнала у хмарі куряви.

— Вона, мабуть, добре вас знає, правда, Голе? — запитав Бренкер.

— Чи добре? — буркнув Гол. — Як вам сказати. Я до неї гарно ставився, вона таки непогана. А вас?

— Я тоді був один із багатьох. Вона мене не пам’ятає. Але тепер…

— А он і Док! — перебив Слейтер. — Усі добрі духи во­скресають!

Він переступив з ноги на ногу. Видно було, що він за­любки побіг би до воза, де серед скринь і діжок сидів ста­рий чоловічок з двома якимись людьми. Проте валка вже спинилася, й натовп стіною оточив підводи. Доктор і До­ротея були нерозлучні.

— Ходімо до намету, — сказав Бренкер. — Доротея скоро прийде сюди відрекомендуватися.

Гол Слейтер ще раз кинув оком на Дока, що вдоволено розмовляв з людьми коло воза, й подався за Бренкером. Довго їм не довелося чекати. Доротея поспішила найперше зав’язати дружні стосунки з шерифом. Коли вона ввійшла до намету, Гол Слейтер миттю обернувся до неї спи­ною. Доротея велично подала Бренкерові руку, унизану перснями.

— Ви захоплені чи розгнівані, що я з’явилася, шерифе?

— І те, й те, — відповів Бренкер. — Але з усіх шинків і картярських гнізд ваше мені найприємніше — так би мо­вити, найменше зло. Прошу, сідайте, леді.

— Дякую за щирість, шерифе, все-таки я добачаю у ва­ших словах собі комплімент, — мило всміхнулася вона.

— Я завжди шанував вас, Доротеє, — просто сказав Бренкер. — На Заході ви всюди мали добру славу, тож мені не треба вас попереджати, що я суворо дбатиму про мо­раль і лад.

— Мій чудовий заклад усе той самий, шерифе, тільки фасад трохи зносився та й сама я також! Але ми з вами порозуміємося, правда?

Доротея всміхнулася — велично й водночас немов про­хаючи бути поблажливим до неї, — і кокетливо схилила на­бік голову.

Бренкер був трохи сердитий на Слейтера, що той його лишив напризволяще.

— Прошу, сідайте, — вдруге запропонував він Доротеї.

Та вона спитала чарівним голосом:

— А хто цей джентльмен, що так уперто показує мені свої широкі плечі? Чи, може, це зовсім не джентльмен?

Тоді Слейтер обернувся, і на його поораному зморшками виду розквітла ясна, молодеча усмішка.

— Господи боже! Гол Слейтер! — вигукнула Доротея і кинулася до нього.

Всю її величність як рукою зняло. Вона обіймала Слей­тера, термосила, розповідала сама й засипала його запитан­нями. Гол Слейтер був радий не менше за неї, проте, вір­ний своїй вдачі, тримався мовчки, майже напружено.

— Подумати тільки, я знову побачила вас! І ті самі очі, що й колись! Вони й досі часом метають іскри? От тільки зморшки… О боже, і в мене теж вони є, Голе. Ви тоді рап­том зникли з одною дівчиною. Ви з нею одружилися? — Гол кивнув. А Доротея не вгавала: — Добре вчинили. А де вона? Може, тут?—Гол знову кивнув. — Я навідаюсь до неї! І ді­ти є?

— Є хлопець.

— Гол Слейтер має хлопця! Я йому подарую поні й ві­зочка!

Тепер уже Гол Слейтер не витримав і зареготав. Доро­тея вражено відсахнулася.

— Йому двадцять років, Доротеє!

— О господи… справді, роки йдуть… Тоді він дістане коня, найкращого коня, що…

Гол Слейтер узяв її під руку. Тієї миті з’явився й Док.

— Диви, як тут усе складається, — озвався він приємним голосом і підійшов до Гола Слейтера. — Яка радість, золото знову звело нас докупи!

Потім він поздоровкався з шерифом і відрекомендувався:

— Я лікар, є вже для мене якась робота, шерифе?

Док скинув чорного крислатого капелюха. Чуб у нього був рідкий і геть сивий. Крім того чуба, жовтої шкіри й тонких рук, усе в Дока було чорне. Навіть лагідні очі були мов ті вуглики. Вбраний він був у довгий, аж за коліна, чорний сурдут і вузькі штани, пристебнуті гумками до че­ревиків. Огрядному, але не високому шерифові Док сягав тільки по плече.

— Авжеж, Доку, — відповів замість шерифа Слейтер, — ти прибув дуже вчасно. Одного вже різонули ножем, а дру­гий зламав руку й ніяк не вичухається.

— То ходімо.

— Ще десять хвилин, хай я дізнаюся хоч найважливі­ше, — попросила Доротея.

Їй треба було багато про що розпитатися. Рівно за де­сять хвилин, що їх Док відміряв на своєму великому сріб­ному годиннику, всі підвелися.

— Я відчиню салон сьогодні ж таки ввечері, — запевни­ла Доротея.

І справді, надворі її люди вже вирівнювали місце на ве­ликий намет.

— Ви також, Голе, часом навідуватиметесь до моєї тан­цювальної зали? — запитала вона Слейтера.

— На жаль, мені, мабуть, доведеться навідуватись, Доро.

— О боже! Я стала набагато спокійніша, Голе.

— Зате гості у вас скоро будуть такі самі, як колись.

Док тим часом приніс свою чорну валізу і разом з Го­лом та Бренкером подався до пораненого француза.

— Я вчасно прийшов, — мовив він, оглядаючи та чистя­чи рану.

Тоді швидко перев’язав її і пішов з Голом до Лі Байта. Бренкер відстав від них.

Рука Лі Байта була в поганому стані. Сам він був худий, пригноблений і зажурений своєю бідою. Він ще ні разу не зміг копнути лопатою. Лікар довго оглядав та обмацував руку і врешті сказав:

— Треба зробити дві шини. Де у вас дрова?

Йому хотіли принести лат, проте він подався сам виби­рати їх і покликав з собою Гола. А надворі сказав йому:

— Хто тут у вас найдужчий? Пришліть його сюди.

Гол пішов з ним до Тома. Хвилин за десять вони повер­нулися до намету вже втрьох. Док приготував шини, а Гол примостив на столі короткого дерев’яного бруса.

— Ходіть сюди, Лі, — звелів Док хворому. — Покладіть сюди руку, вільніше, так її краще буде при­в’язувати.

Том став наче випадково ззаду і зацікавлено дивився через плече Лі Байтові. Док ще раз обмацав і поторсав ру­ку, знов похитав головою:

— Гм, гм.

Тієї миті Том потяг Лі назад, а Док тим часом схопив його за руку. Лі Вайт опинився ніби в лещатах. Щось хрус­нуло. Хворий так закричав, що аж люди в навкружніх на­метах посхоплювалися з місць.

— Уже все, юначе, — спокійно мовив Док. — Пустіть його, Томе.

Док удруге зламав Лі Байтові кістку. Блідий як смерть, Лі хапав ротом повітря й збараніло дивився на руку. Тоді промурмотів:

— Я й сам би стояв тихо, якби мені сказали.

— Ми знаємо, юначе, — осміхнувся Док.

Усі засміялися. Поклавши руку в шини й забинтувавши її, невеличкий сивий лікар випростався й поплескав хворо­го по щоці.

— Тепер вона швидко загоїться. За чотири тижні ви вже зможете, голубе, трясти ситом, запевняю вас.

— А платня, докторе?

— Ага, платня. Ви, бачу, ще не знаєте мене. Ну добре, як буватимете в Доротеї, то часом пригостите мене чаркою. Приходьте, може, кістки швидше зростуться.

Док пробув у корктаунців до самого вечора. Він сидів поміж Голом та його дружиною, що теж зраділа, побачивши давнього знайомого. Відразу згадалась минувшина, вони оповідали одне одному шалені історії з колишнього свого життя.

Гол усе підливав Докові, аж Семюел Мур уже почав непокоїтись. Що він надумав? Одначе той добре знав Дока: ніхто ще не зміг похвалитися, що горілкою звалив його під стіл.

Помітивши Мурове занепокоєння, Гол засміявся й без­церемонно сказав:

— Він вижлуктить цього пійла ціле барильце, а тоді ще прудко виріже тобі сліпу кишку, навіть оком не змигнувши. За твоє здоров’я, Доку!

Той підморгнув йому і цокнувся чаркою. Голови обом трохи обважніли, але Док став ще бадьоріший.

— Ну, мені пора йти, — заявив нарешті він. — Дора від­криває салон, і я маю сказати кілька слів.

Гол, без шапки, трохи спотикаючись, провів Дока долиною. Повітря було тепле й пахуче, і вони вдихали його на повні груди. На небі замерехтіли перші зірки. Стояла тиша, атаки подеколи з горішнього краю долини чути було чиїсь невиразні голоси, а в горах ніби щось тихо співало й же­боніло.

Док зиркнув збоку на Гола, і обличчя йому осяяла усмішка.

— Ти довго був фермером, Голе, — повагом почав він, — і, певно, добрим чоловіком своїй дружині, але тобі весь час бракувало цієї атмосфери — так само, як і мені в Сіті. Правда ж? Принаймні я вдячний долі, що вона сподобила мене ще раз усе це пережити.

Гол Слейтер зітхнув, проте нічого не сказав. Серед тиші чути було тільки їхні кроки. Зненацька перед ними вдали­ні один за одним спалахнули в темряві барвисті ліхтарі й лампіони. Салон відкрито! Долиною відразу покотилася впереміш із глухим гомоном і вигуками тремтлива музика з металевої платівки.

— Далі йди сам, — сказав Гол, подаючи Докові руку.

Він вернувся назад. Над долиною зійшов місяць, про­гнавши з неї тіні. Вони причаїлися ще тільки під кам’яною стіною, з якої випинався величезний ніс. Шемріт серед скель потонув у гучній музиці. Тихий смуток цього вечора вмить розвіявся.