Бенно фелькнер

Бренкер оселився разом з Джонсоном в одній хаті, що більше скидалася на ятку. Джонсон щодня дякував богові, що від шерифа його від­діляє тільки дощана стіна. Він повсякчасно боявся за свої гроші та виміняне золото, а ті дикі на вигляд люди, що раз у раз заходили до нього, тим паче не додавали йому від­ваги. Він був тут не на своєму місці, йому краще було б сидіти в місті. Шукачі теж не любили Джонсона і радні­ше міняли золото в Боєра, в Доротеї або в дрібних тор­говців.

Шериф Бренкер дивився на Доротеїн салон, де двоє негрів мили вікна. В шибках віддзеркалювалося ранкове сонце. Доротея любила чистоту. Метрів десять за нею був розташований Боєрів заклад з крамницею, а ще далі, на невеличкій відстані одне від одного, стояли їдальні, ятки й намети крамарів, будинки розваг, нічліжні бараки і примі­щення всіляких інших дрібних гендлярів. Сюди вже напхало­ся повно різного торгового люду, і ціни на товари впали.

Через годину Бренкер сидів у канцелярії й чекав на свого помічника, що звичайно приходив о цій порі склада­ти звіт. То був старий, трохи кульгавий, але ще дужий мисливець на хутрового звіра, змушений після нещасного випадку кинути своє важке ремесло. На нього можна було покластися. Починав він службу звечора і до самої півно­чі обходив долину, тоді заступала варта корктаунців. Так лишилося й надалі, і про це знали в таборі. За другого помічника Бренкерові довелося взяти одного молодика, довготелесого ірландця. Він умів добре битися, але до чо­гось іншого був ще непридатний. Бренкер весь час тримав його при собі, аби чогось навчити.

Старий Ларрі з’явився вчасно, Бренкер ще здалеку впізнав його ходу.

— Що нового, Ларрі? — як завжди, спитав він.

— Тільки різанина, шефе. Двоє заводіяк. Вилетіли з Доротеїного салону й билися далі надворі. Одного довело­ся втихомирювати руків’ям револьвера. Док його зразу пе­рев’язав, хоч навряд чи варто було.

— То ми їх і не чіпатимемо, га?

Помічник знизав плечима й скривив уста. На цьому вони й стали. Скоро Ларрі пішов. Бренкер лишившись сам, трохи подрімав.

Дні спливали спокійно. Досі сталося лише кілька бійок та крадіжок. Один п’яний під час бійки вихопив револьве­ра й вистрілив, через що Доротеїн бармен позбувся вуха, а салон — двох люстр. Охочого до стрільби розбишаку, після того як він витверезився, роззброєно й вигнано з до­лини. Відсилати його до судді у Вест-Філд було надто клопітно.

Урядова комісія закінчила свої справи й поїхала. Час минав для шерифа аж надто спокійно, але Бренкер тим себе не тішив. Мабуть, уже не в одного шукача відібрано золото, переважно в Доротеїному і Боєровому салонах, хоч і хитро, проте цілком законно. Таке вже їхнє ремесло. Та великі грабіжники ще не показали себе, не в їхній на­турі видзьобувати по зернині, вони чатують на велику здо­бич. А така здобич десь має трапитись, адже шукачі кож­ного дня добувають із землі все більше золота. Колись дійде до рішучої проби сил. Бренкер був насторожі, одна­че доводилось вичікувати. Досі він не завважив тут жод­ного знайомого обличчя, крім кількох професійних картя­рів, але ті не візьмуть участі у великих грабунках. їх тільки треба не спускати з ока. Бренкер підвівся і почав готуватися в обхід.

Бралося вже до вечора, і руки в Маррі почали тремтіти. Маррі був п’ятдесятирічний чоловік, що ще кілька тижнів тому заробляв собі на хліб молотком, пилкою та рубанком. Як тільки пішла чутка про золото, він просто втік із своєї майстерні у Вест-Філді, покинувши серед стружок недокінчені меблі. Досі він не бачив ані прерій, ані гір, а все ж прибув у долину один із перших після корктаунців, об­шарпаний, голодний, ледь живий.

Він так мало знався на добуванні золота, що навіть не вмів запаколити собі займанки і ходив дивитися, як інші це роблять. Усі його проганяли від себе, і нарешті він просто зупинився на тому клапті землі, де тепер копир­сався.

Спочатку Маррі харчувався м’ясом диких кроликів, швидко навчившись ловити їх у сильце. Тоді в нього була тільки лопата й казанок, а тепер, по кількох тижнях, він на своє золото міг би вже придбати невеличку ферму чи готель. Але його багатство поки що годі було завважити. Він носив такий одяг, який добрі люди хіба що чіпляють на опудало — лякати горобців.

Маррі саме стояв навколішки в своїй ямі і порпався руками в піску, щось виколупуючи. Нарешті схопив його і, стогнучи, випростався. То був самородок з добрий па­лець завтовшки і такий завдовжки, як черевик. Маррі трапив на нього лопатою. Досі він тільки виполіскував пісок і висівав дрібні зернини. Старому забракло повітря, і раптом стало тісно в ямі. Стискаючи самородок у правій руці, а лівою спершись на лопату, він на ліктях вибрався з ями, Сусід, один із тих, що проганяли Маррі, побачив, як він заточується й витирає рукою піт з чола, відклав сито й підійшов до нього.

А за кілька хвилин долину облетіла звістка: “Маррі знайшов жилу!” Люди збігалися до нього, а ті, що були далі, навіть приїжджали верхи. “Хто такий Маррі? Де його займанка?” — перепитували вони один одного й поспішалися далі. Займанка лежала майже посеред долини, десь мет­рів за п’ятсот від дороги, ближче до схилу гори.

Люди штовхалися коло ями, і Маррі злякався. Його золото перестало бути таємницею! “Копай далі, Маррі, ко­пай же! Куди біжить жила? — напосідалися на нього шу­качі. — Покажи-но самородок!”

Спонукуваний своєю знахідкою та їхньою намовою, Маррі стрибнув у яму і знов схопив лопату. Вгорі над ним посхилялися шукачі. Ті, хто стояв з самого краю, перека­зували далі, що робиться в ямі. Жила тяглася десь на три чверті метра, а тоді зникла. Маррі, важко дихаючи, ко­пав далі; про людей, що стояли вгорі, він зовсім забув. Ті помалу розходилися, схвильовано гуторячи про зна­хідку.

Більшості шукачів, хоч вони того й не казали вголос, відлягло від серця, коли вони побачили, що золото в ямі Маррі скінчилося. Отже, то була не головна жила, дяку­вати богу! До них повернулася надія. В цій землі ще ба­гато чого сховано! Чи, може, Маррі знову натрапить на скарб? І шукачі, немов кроти, знову почали копирсатися на своїх займанках.

Маррі, навіть не передихнувши, працював до самого вечора. Сорочка прилипла йому до тіла, піт стікав аж у че­ревики. Він не міг заспокоїтись. Може, золото залягає глибше? Або трохи праворуч? Але так само воно могло зостатися позаду або праворуч. Він копав, випереджаючи сонце, так поспішав, ніби в цій долині вже ніколи не на­стане день.

Уже зовсім смеркало, Маррі майже нічого не бачив, ко­ли знову на щось натрапив лопатою. Він руками, мов со­бака, швидко вигріб знахідку, одначе то був простий ка­мінець. Стогнучи з утоми й розчарування, шукач випростав спину.

Сьогоднішній здобуток, загорнений у ганчірку, якою він звичайно витирав піт, лежав на дні ями. Маррі взяв його і, спираючись на лопату, вибрався нагору. Сусідні займанки вже спорожніли. З вулиці долинали невиразні голоси. То люди поспішали до їдалень — починалося вечір­нє життя.

Маррі кинув лопату на землю і втомлено поплентав до свого намету, поставленого на займанці. Він і досі ще важ­ко дихав, руки його тремтіли після напруженої праці. За­світивши світло, Маррі вломив шматок хліба й доїв м’ясо з бляшанки. А погляд його все звертався до золота. Витер­ши рукою рота, Маррі обережно відставив убік порожню бляшанку: може, знадобиться збирати пісок або зернини. Тоді розв’язав згорток із золотом.

Він брав один по одному самородки, зважував їх у руці, витирав об свої засмальцьовані штани й видряпував із щі­линок бруд. То було щире золото. Кілька кілограмів! Маррі довго сидів на низенькій лежанці й дивився перед себе. Скіпка повільно догоряла, часом тихо потріскуючи. Більше нічого не порушувало тиші в наметі та навколо нього.

Перше ніж лягти спати, Маррі знову загорнув у ган­чірку золото і обв’язав його ремінцем. Згорток він поклав у головах і накрив попоною. Револьвер, як завжди, висів у нього напохваті, на цвяшку біля лежанки. Черевики й штани він просто кинув додолу і, послинивши пальці, пога­сив світло.

Маррі ніяк не міг заснути. Думки його все кружляли навколо золота. Він став багатий, навіть дуже багатий. Але матиме ще більше, куди більше! На його займанці доволі золота, часом воно лежить так мілко, що до нього й кури догреблися б. Він ще не скоро видобуде все, та й жилу на­певне знайде! А накопане золото треба віднести до Джонсона, тут його не можна довше тримати. Надто небезпечно. Або ні, не до Джонсона, краще до когось іншого, кажуть, дрібні крамарі платять трохи більше. І так вони тут обду­рюють, у місті була б хіба така ціна! А потім, згодом, він ого як заживе… Купить будинок на горі у Фріско, з крає­видом на море. І одружиться. Жінок у цих околицях мало, але тепер наїде повно, можна буде вибрати!

Маррі вже почав дрімати, коли почув чиюсь ходу. Він зразу підвівся. Незнайомець ступав твердо, не скрадаючись. Підійшовши ближче, він гукнув:

— Агов, Маррі, ти в наметі?

Маррі впізнав голос. То був Ларрі, помічник шерифа.

— Так, — відповів він, скидаючи з ніг ковдру. — А що сталося?

— Нічого. Я прийшов глянути, що тут робиться.

Маррі зрадів. Він устав, розпустив мотузку, якою щове­чора зашнуровував вхід до намету, і висунув голову й плечі надвір.

— Мій обов’язок пильнувати ладу, Маррі, — мовив, за­бачивши його, помічник шерифа. — По наметах тільки й ба­лакають, що про твою знахідку та про жилу. Усе гадають, чи вона з’явиться знову. От я собі й подумав: ану, гляну, що там діється.

— Дякую, Ларрі, в мене все гаразд.

Помічник шерифа пішов собі далі, Маррі з постелі чув, як поволі віддалялася його незвичайна хода. Тоді знову за­пала тиша.

Маррі не знав, чи було дуже пізно, коли він розплющив очі й почав дослухатися. Він, певне, був заснув. Що його збудило? Наче хтось розмовляв? Так, якихось двоє людей. Маррі скочив з лежанки, натягнув штани і босоніж підкрав­ся до виходу. Вони, мабуть, стояли далеченько від намету. Маррі обережно попустив мотузку на рівні голови й визир­нув надвір. Небо було темне, по ньому повільно пливли хма­ри, ховаючи тоненький серпик місяця. Іноді він осявав їхні краї білястим сріблом.

Маррі нікого не помітив, а все ж чув, як десь розмов­ляли. Говорили ті двоє не пошепки, а півголосом і ніби про щось сперечалися. Маррі вистромив голову й позирнув лі­воруч, де була яма, в якій він знайшов жилу. І побачив тих, що розмовляли.

То були двоє вершників. Маррі зміркував, що це має означати, й полегшено відітхнув. У непевному світлі місяця він побачив, що обличчя у вершників — дужих, кремезних чоловіків — пов’язані чорними хустками. Отже, це люди з комітету добровільної охорони.

Маррі був глибоко зворушений: як вони сумлінно роб­лять свою справу! Відколи в долині з’явився шериф, тут багато що змінилося. Всі знають це. Знають також, що, як­би тільки бандити зважились напасти на чесних шука­чів, люди з комітету добровільної охорони дали б їм гарту.

Один вершник повільно під’їхав до ями й низько схи­лився з сідла. Цікавий, мабуть, на власні очі побачити те місце, де лежали самородки. Що ж, вони також шукачі. Маррі висунувся ще більше з намету.

Вершники знову заговорили. Маррі саме хотів гукнути їх, коли вони завернули коней і під’їхали ближче — повіль­но, з гідністю. Метрів за десять перед наметом вони спини­лися, їхні гніді коні затупцяли на місці.

— Добрий вечір, Маррі, — глухо озвався з-за хустки один вершник. — Ми оглядали місце, де ти знайшов своє щастя. Там напевне є ще золото. Правда, що жила була три метри завдовжки?

Маррі тихо засміявся.

— Досить і одного метра. Проте вона вже зникла.

— Тепер бачиш, що то знову були порожні балачки. Чо­го тільки люди не вигадають, — озвався другий вершник.

Перший вдоволено засміявся в хустку й трохи подав неспокійного коня назад. Тоді сказав:

— Ми оце полаялися за тебе. Він каже, що ти працюєш на займанці ще з двома шукачами і добуток ви ділите натроє, а я знаю, що ти сам. Та він торочить своє, бо в ямі лежать три лопати.

— Що? — вражено вигукнув Маррі. — Три лопати? Ви з глузду з’їхали! Невже вони вночі добралися до моєї зай­манки? — Він стурбовано шарпонув за мотузку, розв’язав її і вийшов надвір. Один кінь неспокійно загарцював. — Там має бути… я залишив тільки свою…

Далі Маррі не доказав. Змією майнуло в повітрі ласо і обхопило його за шию. Ноги йому відірвалися від землі, голос у горлі завмер. Вершник, що кинув ласо, став у стре­менах і однією рукою підтяг до сідла тіло, що нестямно корчилося й випручувалось, а другою втихомирював схара­пудженого коня. Видно, силу він мав ведмежу. То була страшна, майже німа боротьба. І для Маррі цілком безна­дійна.

Другий кінь, злякавшися, став дибки, потім рвонувся з місця. Вершник осадив його і насилу стримав. Місяць зник у хмарі. Мов нечисті в пеклі, товклися двоє в темряві зі своєю жертвою та нажаханими кіньми. Врешті кінь другого вершника вгамувався. Той зіскочив з сідла і, ведучи коня за собою, підійшов до товариша, що тримав нерухоме вже тіло Маррі. В його руці блиснуло вістря широкого ножа.

— Не треба, — просичав той, що сидів верхи. — Іди мер­щій до намету!

Він озирнувся. Скрізь було тихо. Тоді глянув на небо. Місяць от-от мав з’явитися. Його спільник зник у наметі, а за хвилю повернувся із золотом Маррі й скочив у сідло.

— Гайда! — наказав другий вершник.

— А що робити з ним?

— Місяць показується!

Вбивці кинули тіло Маррі на землю й помчали в ніч. Маррі зостався лежати біля свого намету, наче великий клунок.

Техасець Гай Джілберт простоволосий стояв у Боєровому салоні, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Чимало гостей були в капелюхах і в шапках, а дех­то зсунув капелюха на потилицю. Справжнього західника можна було пізнати по капелюсі, що на ремінці звисав на плечі.

Більшість відвідувачів штовхалися коло столу з рулет­кою: шукачі, торговці, а між ними кілька професійних кар­тярів у довгих чорних сурдутах. Частина гостей сиділа по­під трьома стінами, деякі грали в інші азартні ігри. Під четвертою був прилавок, коло якого двоє негрів обслугову­вали гостей. Як гість не відходив від прилавка, вони, не пи­таючись, наливали йому наново чарку.

Боєр з двома чоловіками сидів коло невеличкого столи­ка й теж грав у карти. Але ніщо в приміщенні не могло сховатися від його метких очей. У салоні було спокійно, ча­сом майже тихо, чувся тільки одноманітний голос банківника. До Боєра скоро почали вчащати справжні, завзяті гравці. Він надавав цьому особливої ваги. Хоч, звичайно, бували там і просто цікаві та шинкові завсідники. Але коли хтось починав бешкетувати, — хай навіть таких збиралося троє або й четверо, — Гай Джілберт брав їх за барки й ви­кидав на вулицю, аж гуло. Порядні, грошовиті гості вміли цінувати це, так само як і шляхетне обладнання в Боєровому салоні та добрі, дорогі напої. На салоні не було ніякої вивіски, але його всі звали “Оксамитовою лапкою”. Чи ма­лися на гадці Гаєві кулаки, чи взагалі тамтешні звичаї, годі сказати. Про це не було єдиної думки.

Гай Джілберт знуджено дивився на залу. Він звик жити на свіжому повітрі, тільки зрідка навідуючись до шинку. Не миналося часом і без добрячої бійки. А тут? Потроху йому все це остогидло. Він мав багато вільного часу, а це йому не вельми подобалося. Знічев’я він почав придивлятися до людей, чого раніше ніколи не робив. І враз усі вони спротивилися йому, за винятком дуже небагатьох. Інколи він сам собі дивувався, що так довго цього не добачав.

Зала була повна тютюнового диму, та ще й смерділо ча­дом від олійних ламп, що висіли під дощаною стелею. У Гая трохи боліла голова: він уже випив свої два десятки чарок горілки, якою його весь час пригощали гості. Стільки Гай міг витримати, а коли досягав цієї межі, то звичайно від­мовлявся. І хоч гостей прикро вражала така відмова, проте його волю шанували, досить було одного техасцевого слова.

Гай Джілберт опустив руки, легенько відштовхнувся від стіни й поплентався до дверей. Надворі він глибоко вдих­нув нічне повітря і обома руками пригладив густого руся­вого чуба. Тоді засунув руки в кишені. В Доротеї, як зав­жди, стояв гамір, але скоро вже мали зачиняти. Він повіль­но зайшов за ріг барака, сперся на стіну й заплющив очі. А коли за хвилину розплющив їх, вони вже звикли до тем­ряви, і Гай побачив, як навпроти сірим маревом мінилося високе узбіччя долини, побачив у світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, розкидані намети шукачів, наче при­садкуваті камені, а над ними нічне, вкрите хмарами небо, немов ще один дикий краєвид.

Раптом Гай почув глухий тупіт копит і зразу ж побачив двох вершників, що навскоси мчали долиною. Як вони же­нуть коней у такій темряві! Вершники поприпадали коням до грив і поминули Гая десь на відстані добрих ста метрів. Гай помітив у одного на обличчі чорну хустку. Він провів їх поглядом. Вершники їхали вздовж вулиці, але трималися осторонь неї. Гай ще встиг побачити, як один завернув ко­ня й перетнув вулицю, а другий поїхав далі. Потім їх по­глинула темрява, і глухий тупіт затих. За спиною в Гая знову загриміла Доротеїна музична скринька.

Гай хвилину міркував. Добровольці… замасковані… але чого їм так гнати коней? Гай був західник і відразу здога­дався, що вершники, мабуть, пе­ред тим десь близько стоя­ли, бо надто несподівано за­цо­ко­тіли копита, а за кілька се­кунд коні вже промчали повз нього. І Гай згадав про Маррі та його знахідку. Його зай­манка, здається, теж десь неда­леко.

Гай Джілберт машинально поправив кобуру, все ще за­глиблений у свої думки, і повільно рушив у тому напрямку, звідки виїхали верхівці. Хода його була легка, пружна, май­же нечутна. Вулиця лишилася позаду. Місяць зайшов за хмару, але зразу ж визирнув надовше.

Гай оглянув п’ять чи шість наметів і вже хотів ки­нути пошуки, узиваючи себе подумки дурнем. Що йому тут тре­ба? Він навіть добре не знав, де займанка Маррі. Коли це біля наступного намету він помітив щось темне, ніби якийсь горбик, і прудко, тихенько рушив до нього.

Маррі лежав скоцюрблений, так, як його кинули вбивці. Він був ще теплий. Гай Джілберт пошукав рану й намацав ласо на шиї. Він розпустив його й перевернув задушеного горілиць. Тоді притулився вухом йому до грудей. Не почув­ши ознак життя, він схопивсь і кинувся навтіч. Та не пробіг і десяти метрів, як нагло став, повернувся назад, узяв Мар­рі на плечі й сягнистою ходою подався до центра долини. Тяжкий револьвер, що висів на ретязі, боляче бив його в праве коліно. Та Гай не зважав на те. Йому вже не става­ло сили, але на твердій дорозі він знову пішов швидше.

Штовхнувши ногою двері Доротеїного салону, він ступив досередини — засапаний, спітнілий, обличчя перекривлене, зуби зціплені, чуб прилип до лоба. Ті, що сиділи ближче до порога, посхоплювалися з місць і оточили його.

— Де Док? — насилу вимовив Гай.

Люди навколо загомоніли, посипалися запитання. А в са­лоні й досі стояв галас і грала музика. Його помітили не більше десятка чоловік. Тоді Гай опустив тіло додолу, люто вихопив револьвера і, ще стоячи навколішки, вистрілив у стелю, аж здригнулася ціла будівля. Танцюристи розбіглися хто куди, троє дівчат, вирвавшись від своїх партнерів, за­верещали й утекли під стіну. Музика урвалася, стало тихо. Гості злякано принишкли.

— Давайте сюди лікаря! — гримнув на всю залу Гай.

З-за прилавка тінню з’явився невеличкий, мов карлик, Док. Хвильку він дивився у вічі розлюченому техасцеві, тоді перевів погляд на тіло долі й приязно запитав:

— Хто це, Гаю?

— Маррі! — в один голос відповіли кілька чоловік із тих, що з’юрмилися навколо.

Прізвище те луною покотилося по залі.

Лікар помітив червоний шрам на шиї в Маррі.

— Несіть його сюди, — сказав він і швидко рушив попереду.

Гай узяв Маррі під пахви, двоє чоловіків кинулись йому на допомогу. Решта гостей, ніби череда, посунули за ними. Але Док усіх, крім Гая, вигнав з кімнатки, куди принесли Маррі. Люди слухняно вийшли. Проте з-за дверей весь час тільки й чутно було:

— Маррі забито! Маррі кінець. За золоту жилу він на­клав життям!

Док швидко й обережно оглянув бездушне тіло, тоді скинув сурдута.

— Шийного хребця не зламано, — сказав він лагідно. — Отже, спробуємо вернути Маррі в цей веселий світ. А от його золото навряд чи пощастить вернути, га?

Джілберт стенув плечима. Док заходився рятувати за­душеного.

— Дивись добре, що я роблю, Гаю, — мовив він. — Коли я вже не здужаю, доведеться тобі відкачувати його. Може, якось відволаємо неборака, чи то пак зубожілого багатія.

Люди затарабанили рукоятками револьверів у Бренкерові двері. Той швидко почав одягатися. А надворі гукали:

— Виходь, шерифе, Маррі вбито!

Джонсон за стіною схопився з постелі, потім знову за­ліз під ковдру. Тієї миті він заприсягнувся кинути свою філію. І під ковдрою двічі вголос проказав присягу.

Через півгодини після того, як шериф зайшов до кімна­ти, де м’яли й трусили Маррі, в того на щоках з’явився легенький рум’янець. Док був задоволений і звелів принести собі пляшечку віскі. Шериф уже пішов: він з помічниками, оточений натовпом шукачів, нишпорив навколо намету Маррі. Та що він міг побачити? Хіба кінські сліди на піску пе­ред наметом та витовчену землю. Тож нічого іншого не ли­шалося, як тільки чекати до ранку.

Ларрі довелось зостатися в наметі Маррі. Бренкер вер­нувся до салону Доротеї, і натовп подався за ним. Саме ко­ли він зайшов до кімнати й поздоровкався з Голом Слейте-ром, якому про все розповіли добровольці з комітету, що тієї ночі вартували, Маррі розплющив очі.

Люди в салоні й надворі закричали:

— Слава Докові!

Хтось навіть пожартував:

— Тепер не страшно, як дістанеш кілька грамів олова, наш Док усе вилікує! Дай йому боже здоров’я та й нам!

Людям сподобався цей жарт. їх ніби хто враз підмінив, і вони радісно закричали й заплескали в долоні.

Маррі, ще дуже кволий, довго дивився на маленького Дока, що стояв коло нього й міряв йому пульс. Ті, що були в кімнаті, бачили, як йому важко зібрати свої думки. Він довго дивився на Гола Слейтера, тоді перевів погляд на Бренкера. Гая Джілберта він не бачив, бо той стояв у го­ловах.

— Упізнаєш шерифа, Маррі? — запитав Док. Маррі наморщив лоба й ледь кивнув головою.

— Що воно так шумить? — тихо запитав він і спробував озирнутися. Та голова його не послухалась.

— То ти чуєш, як шумить твоя кров, Маррі, — відповів Док. — Але недалеко було й до того, щоб вона зовсім за­стигла. Тепер ми дамо тобі віскі й розрідимо її, щоб вона швидше текла в жилах.

Вони з Гаєм підвели його і влили в рот розведеної го­рілки.

— Скільки вас тут? — здивувався Маррі, побачивши Гая.

— Це той чоловік, якому ти завдячуєш своє друге жит­тя, — сказав Док. — Цього разу я тільки зробив те, що, вреш­ті, може зробити кожен партач.

— Та це ж Гай Джілберт, той, що в Боєра. Друге жит­тя, кажеш?.. Думаю, що воно буде трохи інакше, ніж пер­те. Воно аж нині, прокляте, себе показало. Тепер я знаю все, — Маррі підпер голову рукою. — Хтось із вас туди наго­дився й звільнив мене, бо я був у зашморзі. — Він помацав свою жилаву шию, вщипнув за шкіру. — Ну от, я знову ди­хаю. — Він хотів устати, але не зміг, бо надто був ще кво­лий, і понуро глянув на свої великі босі ноги.

— Ви вже здужаєте розповісти, як усе сталося? — за­питав Бренкер. — Не можна гаяти ні хвилини.

Маррі довго дивився на Гола Слейтера. Той підохотив його:

— Кажи, Маррі, ми вже дещо знаємо від Гая Джіл­берта.

— Що ж, я довіряю тобі, як і всі в таборі, — мовив ста­рий, — але ти не можеш заглянути в душу кожному, хто приходить до тебе. До тебе й до твоїх добровольців. Бо ж вони теж копають золото, і їм у груди в’їдається жадоба й робить їх звірами. І я був би не кращий… Та щоб дійти аж до вбивства?.. І які ж вони були підступні! Прокляте зо­лото!

— То не мої добровольці, Маррі, — мовив Гол Слейтер тихо, але твердо. — Я не можу тобі цього довести, одначе певен, що так воно є. Зрештою, тепер не це головне. Роз­кажи все по черзі.

— Он як… — спроквола сказав Маррі. — Виходить, кожен може пов’язати чорну хустку і вдавати з себе добровольця. Налийте мені ще чарку.

І він почав розказувати. Та його розповідь не дуже до­помогла шерифові. Голосу напасників Маррі не впізнав би, а самих їх і поготів. Дужих чоловіків у долині було чимало, а коней такої масті — сотні. Зашморг зроблено з прикоро­ченого ласо волової шкіри. Шериф Бренкер не захотів далі й розпитувати.

— Нині ви спатимете у моїй канцелярії, — сказав він. — Грабіжники вже знають, що ви живі. Вони напевне десь у долині, бо Гай Джілберт бачив, як вони їхали вниз. Якби вони намірялися втекти з золотом, то подалися б угору. Може, вони гадають, що ви впізнали їх або ще впізнаєте при нагоді. Я хочу бути спокійний, Маррі, тому беру вас під свою охорону.

Маррі погодився, тільки попросив:

— Але я хотів би спершу піти до свого намету.

— Авжеж. Заберете й свої ковдри та одяг. Зрештою, там тепер Ларрі. Ходімо разом.

Люди надворі ще не всі розійшлися.

— Це правда, шерифе, що добровольці хотіли задушити Маррі? — спитали вони. — І золото, мабуть, теж прихопили? Гарно, нічого не скажеш.

— Ні, — коротко відповів Бренкер, — то були не добро­вольці. Я розмовляв уже з обома, що були тоді на варті. Є навіть три свідки, ті бачили їх на той час у горішньому кутку долини. Крім того, Гол Слейтер, що був досі ватажком добровольців, ручається за них.

— Досі? — перепитав хтось. — Ага…

Бренкер нічого не пояснив. Мовчав також Гол Слейтер, що стояв поруч із ним. Вони поволі рушили до намету по­терпілого. Маррі, не озиваючись, насилу дибав ззаду. Кілька цікавих і собі подалися за ними, та Бренкер сердито крик­нув їм:

— Обійдемося без вас!

Ті, щось невдоволено бурмочучи, завернули назад. Учора Ще всі вони вихваляли добровольців, нині ж увечері біль­шість підозрівали й лаяли їх.

У наметі Маррі найперше відсунув своє ліжко і, заспо­коєний, полегшено відітхнув. Він узяв лопату й викопав добуте досі золото. Його було три повні бляшанки з-під кон­сервів і два шкіряні капшуки. Маррі ні словом не поскар­жився, що в нього вкрадено самородки. Виходячи, він ще раз роззирнувся по намету. Місце сутички він теж оглянув, присвічуючи ліхтарем, і задумливо провів мозолястими паль­цями по шкіряному ласо, яким його хотіли задушити. Тоді повільно похитав головою.

Гай Джілберт стояв збоку й дивився на Маррі. Шукач підійшов до нього й довго мовчки тис йому руку,

— Що тут такого, я ж нічим не ризикував, — трохи нія­ково мовив довготелесий техасець.

Маррі склав золото в казанок. Гай узяв під пахву згор­нені укривала, і вони пішли з займанки.

— Влаштовуйтесь тут, — сказав Бренкер у канцелярії. — Я ще поїду до Слейтера, але скоро вернусь. Я сплю в сусід­ній кімнаті, а з другого боку мешкає Джонсон. Завтра по­бачимо, що далі робити.

Надворі Гай Джілберт попрощався. Бренкер хотів був запросити його їхати з ними, але стримався. Гай подав руку Слейтерові й запитав:

— Як ви там поживаєте в таборі? Що поробляють ваші жінки, сестри Фінні?

— Те, що й завжди. В них усе гаразд, Джілберте.

— Передайте їм моє вітання.

— Добре, передам.

Гай подався до Боєрового салону, а Бренкер зі Слейтером сіли на коней. Поволі світало.

У Доротеї ще й досі були гості: люди мали про що опо­відати й снувати здогади. Від балачки їм пересихало в горлі, тож барменові ніколи було й угору глянути. Доротея сиді­ла на своєму високому стільці за прилавком і розмовляла з Доком.

“Оксамитову лапку” вже зачинили. Боєр стояв коло сто­лика з рулеткою, тримаючи під пахвою залізну скриньку з виміняним золотом та грішми і востаннє роззираючись навколо. Служник-негр із барменом прибирали в салоні. Ко­ли зайшов Гай Джілберт, Боєр швидко зиркнув на нього краєчком ока.

— Довго вас не було, Гаю… — запитливим тоном заува­жив він.

— Ви ж знаєте, чому.

— Звичайно. Тут тільки про це й мови. Який жах… Я з самого початку був проти цієї гри в добровольців. Те­пер комітет луснув, але грабіжників уже не впіймаєш.

— Ви також гадаєте, що їх треба шукати серед Слейтерових людей? — наче між іншим запитав Гай.

Боєр скривив губи й знизав плечима.

— Без хмари дощу не буває. Але що нам до того? — Він махнув рукою і потяг Гая до дверей. Коли вони опини­лися в сінях, де нікого більше не було, він додав: — Зайді­мо до моєї кімнати.

Гай Джілберт був стомлений і не мав настрою довго розмовляти. Він неохоче рушив за Боєром. Той поставив скриньку на широку, недавно привезену канапу. На обох вікнах уже висіли фіранки, а в кутку стояла навіть гумо­ва ванна. Коли Гай зачинив за собою двері, Боєр нараз ціл­ком одмінився.

— Чого ви взагалі берете до серця такі речі, Гаю? — сердито запитав він і, засунувши руки в кишені, почав хо­дити з кутка в куток.

Техасець відчув, як йому засвербіли пучки. Його розлю­тив Боєрів тон. Він спокійно, спроквола запитав:

— Хіба можна лишатися до такого байдужим?

Боєр був надто заполонений своїми думками, щоб звер­нути увагу на тон техасця. Він на мить спинився.

— Я вражений вашими словами, Гаю. До всього, що не дає нам зиску, ви маєте бути байдужий, цілком бай­дужий.

Боєр знову заходив по кімнаті, ще дужче сердячись. Він думав, як утовкмачити цьому довготелесому йолопові те, що той нарешті повинен засвоїти.

А Гай Джілберт дивився на Боєра і теж думав: “Похо­джає, як півень на смітнику”.

— Я зовсім не знав, що ви такі м’якосерді, Джілберте, — знову почав Боєр. — З вашим братом мені легше порозумі­тися, а скоро настане час, коли нам трьом треба буде сер­йозно побалакати про деякі речі. Ви якийсь дивак, Гаю, і ваша дорога повільно віддаляється від нашої… гм, від на­шої справи. Не влаштовує мене й те, що ви нині так прос­то відлучилися на кілька годин. А ще…

Гай раптом став перед Боєром і двома пальцями взяв за вилоги блакитного піджака. Той злякано глянув техасцеві у вічі і відразу збагнув, що припустився хибної тактики.

— Слухайте-но, дженджику, — протягло, однаковим го­лосом сказав Гай. — Ми останніми роками залагодили разом не одну вигідну справу, і вони були не завжди чистенькі — ні для нас, тобто для мене та мого брата, ні для вас. Але з мене цього торгу досить, зрозуміло? А щоб було ще зрозуміліше, то я скажу вам, що Гай Джілберт ніколи ще не мав шефа і тепер не має. Він приходить і йде собі, коли йому заманеться. Тепер, наприклад, він іде спати. На доб­раніч… Боєре.

Гай Джілберт відпустив вилоги, обернувся й вийшов. Боєр мовчки стояв, блідий як смерть. Аж коли двері зачини­лися, обличчя його почало набирати живої барви. В очах спалахнули іскри гніву. Він підійшов до канапи й сів.

Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини в другому кін­ці сіней і вже хотів відстебнути ладівницю, але спинився, ступив, прислухаючись, назад у сіни й тихо відчинив сусід­ні двері. Там мешкав його брат з Кудланем. Кімнатка була порожня. Не чутно було, щоб хто в ній спав, однак Гай за­світив світло й ще раз оглянув її. Ковдри на обох лежанках були зіжмакані, одяг валявся на підвіконні й на підлозі, на столі лежали півхлібини й ніж і стояли дві чашки та кав­ник. Мостини були всіяні недокурками, а повітря таке важ­ке й застояне, що в кімнатці навіть не пахло свіжим де­ревом.

Гай Джілберт вернувся до своєї комірчини й сів на ліж­ко. Він глянув на сідло, що висіло на кілочку, забитому в стіну, на ласо біля нього, на рушницю в кутку та на купку іншого дріб’язку, потрібного в дорозі тому, хто мандрує вер­хи в цьому краю. Ото все його майно. Правда, є ще трохи грошей.

Він тихо й гірко засміявся. Останнім часом його посідали безглузді думки… еге ж, власне, відтоді, як він побачив сестер Фінні. Він був уже гірший, аніж просто волоцюга, і вони, звичайно, теж про це знали. Та чого йому весь час думати про них?

Гая Джілберта пойняв глибокий сум. Найрадніше він зняв би сідло, зібрав свої манатки й цієї ж таки ночі по­їхав би звідси. Та він не міг залишити брата самого, той би зовсім пустився берега, тут усе штовхає на таке. Треба, ма­буть, дужче глядіти його. Але із Бертом стало так важко порозумітися.

Коли шериф із Слейтером і техасцем вийшли, Маррі розстелив на підлозі свою постіль. Казанок із золотом він поставив у кутку, а коло нього склав свої вбогі пожитки. Сам він сів на ослінчик, натоптав люльку і хотів закурити, але скоро забув про неї. Він почував себе наче після тяж­ких тортур, був геть виснажений, але, на диво, йому не хотілося лягти й заснути. Тепер, серед тиші, думки знову за­вирували в його стомленій голові. Руки йому так тремтіли, що довелося відкласти люльку й сірники. Отже, він був уже мертвий… І якби не нагодився техасець та якби не Док…

Раптом серце Маррі залляла глибока вдячність до Гая Джілберта. А як він повівся з техасцем? Адже то сірома, без займанки, попихач у Боєра. А він життя своє йому зав­дячує. Ні, так не можна…

Маррі ніколи довго не розмірковував. Він підвівся, піді­йшов до казанка в кутку, взяв із нього повну золота бля­шанку й подався надвір. Ключа він поклав до кишені, світ­ла не погасив. Якусь мить він постояв перед дверима бара­ка. Надворі вже світало.

Раптом із сірого присмерку вигулькнула постать. Маррі вихопив револьвера. Виявилось, що то молодий ірландець, шерифів другий помічник.

— Що сталося, Маррі? — запитав ірландець. — Я гадав, що ви спите в канцелярії.

— Ти тут вартуєш?

— Так велів шериф.

— Я тільки зайду до Джілберта, ось тут поряд. Зараз вернуся.

Рудий ірландець щось буркнув, але Маррі вже не слухав його. В “Оксамитовій лапці” саме хотіли замикати двері.

— Де живе Гай Джілберт? У котрій кімнаті? — запи­тав Маррі бармена.

Той показав йому останні двері. Маррі постукав і, по­чувши Джілбертів голос, зайшов усередину.

Бармен стояв коло дверей, не знаючи, чи йому замика­ти, чи підождати. Тієї миті Боєр висунув голову з своєї кімнати в другому кінці сіней і запитав:

— Хто там прийшов?

— Я його не знаю, шефе.

— До Гая Джілберта?

— Так.

Бармен зробив, як йому наказано, і пішов спати. Боєр хвилинку поміркував, наморщивши лоба, тоді притяг до две­рей стільця, взяв свої папери й заходився на колінах щось рахувати.

Гай Джілберт запитливо й трохи здивовано глянув на Маррі. Він уже скинув чоботи й сидів на лежанці. Маррі стояв перед ним, немов великий, збентежений хлопчак. На­решті він озвався:

— Ти так гарно зі мною повівся, Гаю, а я в тому шарварку навіть не здобувся на слово подяки. Ну, і оце… прийшов надолужити те, що не зробив. Якби не ти, ме­не б уже й на світі не було. Я хочу, щоб ти взяв оце від мене.

Маррі витяг з-під сорочки бляшанку з золотим піском, що її досі стискав під пахвою, і подав техасцеві.

Гай не рушив з місця, тільки похитав головою. Погляд йому потеплішав.

— Це не по-чоловічому, Маррі.

— Але ж це зовсім не платня, Гаю!

— Тебе й так уже доволі пограбовано.

Маррі був у розпачі, він не розумів техасця.

— Я ж теж хочу зробити тобі якесь добро, Гаю…

— Сідай, та викуримо по люльці.

Маррі не мав із собою люльки, і Гай скрутив йому ци­гарку. Техасцеві дедалі більше подобався Маррі. Він роз­питав його, звідки той приїхав і як досі жив.

— Тепер я вже не спатиму більше в наметі, — закінчив Маррі. — Треба пошукати десь житла. І не триматиму ні грама золота при собі.

— Спи в мене, як хочеш, — мовив Гай Джілберт. Тієї миті він подумав, що, властиво, не має жодного приятеля.

Маррі зрадів.

— От добре! То я завтра й переберуся. — Раптом йому сяйнула одна думка, і він мовив: — Послухай, Гаю. Я не знаю, як ти тут живеш, добре тобі чи зле і які маєш намі­ри надалі. Але хочу тобі запропонувати ось що: працюймо разом на моїй займанці, спільно. Там стане золота на двох, а разом нам буде безпечніше. Тобто мені безпечніше. А ді­литися…

Гай Джілберт засміявся.

— Годі про це. Краще йди виспися.

Він не дав більше нічого сказати Маррі.

— Забери своє золото, — показав він на бляшанку, що стояла на підлозі між ними.

— Куди? — спитав Маррі. — Я ж завтра однаково пере­бираюся до тебе.

— Сьогодні, — поправив Гай. — Надворі вже світає.

Він провів Маррі до дверей і замкнув їх.

— До побачення, Маррі, поспи яку годину.

Боєр сидів під дверима в своїй кімнаті, припавши вухом до замкової шпарки.

Ірландець надворі чекав Маррі й одвів його до канцеля­рії.

Гай Джілберт лежав і ніяк не міг заснути. За півгоди­ни він почув, що його сусіди повернулися. Вони, перемовля­ючись, кинули на підлогу сідла. Невже Берт знову п’яний? Він став нерозлийвода з Біллі, а напад на Маррі, мабуть, чи не того розбишаки робота. Атож, мабуть, його. Отак Біллі, либонь, і працює.

Рипнули сусідні двері, тоді хтось зайшов до його кімнати. Очевидно, Берт. Стоїть у сутінку й прислухається.

— Ти не спиш, Гаю? — запитав він нарешті.

— А що таке?

— Та нічого. Цієї ночі в таборі таке діється… Це ти знайшов Маррі? Як ти там опинився? Розкажи. Є там якісь сліди?

— Все зроблено дуже спритно.

— Гм, гм. А з шефом ти говорив? Що він каже?

— Я не маю шефа, Берте. Натомість ти маєш аж двох.

Берт хвильку помовчав. Тоді обережно запитав:

— Що ти хочеш цим сказати, Гаю?

— Дай мені поспати. Потім поговоримо про все докладно. На добраніч.

— Гаразд, Гаю. Я вже давно чекав на таку розмову. На добраніч.

Двері зачинилися, і в бараці запанувала тиша. Гай Джілберт ще довго розмірковував про все, але врешті таки заснув. Одначе його твердження про двох шефів було хибне.

Тим часом Бренкер розмовляв з добровольцями. З їхньої наради нічого не вийшло. Всі розуміли, що комітет не може тепер нести охорони. Бренкер мав негайно повідомити про це табір. Напад на Маррі був спритним маневром. Хто міг докласти до нього рук? Ніхто з так званих давніх зна­йомих.

Люди порозходилися по своїх наметах. Більшість їх ра­ді були, що комітет розпущено. Нехай кожен сам боронить свою шкуру. Підставляти лоба задля інших, недосипати стільки ночей — і ось тобі маєш віддяку!

— Тепер я приглянуся пильніше до декого, — пообіцяв Гол Слейтер шерифові, коли вони попрощалися.

Над долиною вставав новий день, та для Бренкера він був темний-темнісінький.