Бенно фелькнер

Від того вечора Гай Джілберт не розмовляв ще з Боєром, тільки байдуже вітався вранці. Тепер він поздоровкався з деякими гістьми і знуджено сперся на прилавок. Боєра в салоні ще не було. Та незабаром він з’явився в дверях, ввічливо вклонився на всі боки, Джілбертові також, а за яку хвилину вже сидів з трьома знайомими біля столика.

Надійшли нові відвідувачі, серед них Берт Джілберт і Кудлань. За цей час Кудлань ще дужче заріс, ступав він важко, перевальцем, був страшний і лютий, як горила. Ру­кави в нього були закасані, м’язисті, волохаті руки скидали­ся на корчі. Коло правого стегна теліпався револьвер, з лі­вої халяви стирчала колодочка різницького ножа. Кудлань тупо оглянув залу, а побачивши коло прилавка Гая, штовх­нув Берта під ребра і щось йому шепнув.

Берт скоса зиркнув на брата. Гай краєм ока стежив за ними й помітив, як Берт сердито цитьнув на Кудланя. Той ображено набурмосився і завернув до столу з рулеткою. Гості, що обсіли вже стіл, зразу ж відсунулися, даючи йому місце. Хоч вони теж були добрі шибайголови, а проте волі­ли вступитися йому з дороги.

Гай знічев’я обвів поглядом залу, скинув оком і на Боєра. Той саме обернувся, і Гаєві здалося, що на обличчі в нього майнуло невдоволення. Берт з Кудланем рідко сюди заходили. Гай здогадався, що брат стоїть позад нього, — пев­не, це й розгнівило Боєра.

— Здоров, Гаю, — почув він Бертів голос, — ходімо ви­п’ємо по чарці за цей благословенний дім, а тоді ще по од­ній за цю багату долину.

Уже з Бертового тону Гай зрозумів, що той знову п’я­ний. Він обернувся до нього:

— Не хочу тобі відмовляти, але мені твій тост не подо­бається.

Берт забулькав сміхом:

— Щось ти, братику, останнім часом став дуже непри­ступний, а інколи навіть ущипливий. — Він гойдався на нос­ках і намагався прибрати глибокодумної міни.

Гай мовчав. Бармен, хоч його ніхто не просив, понали­вав чарки.

— Ти мені не подобаєшся, Гаю, — ще раз спробував Берт нав’язати розмову. Він силкувався бути поважним. Його кістляве обличчя взялося зморшками. — Ми ж мали з тобою побалакати…

— Тут? — перебив Гай і холодно глянув йому в очі.

— Ну, добре, добре, — замурмотів Берт, — не вдавай із себе святого, а тим паче переді мною. Ти ж сам хотів по­балакати.

— Так, Берте, і чекав, поки ти захочеш.

— То коли я мав до тебе прийти? В тебе ж тепер той, як його… пожилець. Теж дивно, Гаю. Йому б уже гнити в землі…

Берт п’яно засміявся. Він насилу зводив докупи свої думки, але ще більш-менш тримався — йому треба було ви­пити не одну пляшку горілки, щоб зовсім звалитися з ніг.

Гай пропустив повз вуха останні слова брата.

— Маррі вдень працює на своїй займанці, ніхто б тобі не став на заваді.

— Слухай, — сказав Берт, — не вдавай із себе великого па­на. По-перше, дорога до мене така завдовжки, як і до тебе, а по-друге, ти сам знаєш, що вдень мені треба виспатися.

Проте Гай був терплячий до брата.

— Саме це мене й турбує, Берте, — те, що ти робиш уночі. Боюся, що ти в цьому таборі зовсім пустишся берега, зіп’єшся й пропадеш ні за що. Досі ми завжди трималися один одного, навіть із ним,— Гай кивнув плечем у той бік, де стояв Кудлань, — і якось давали собі раду. Ти мене розу­мієш, Берте? Тепер ти злигався з такими людьми, що й сам інший став. Або глянь он на Кудланя, що з нього зроби­лося. Він був просто хлопець із залізними м’язами, дужий, як віл, і дурний як пень, та все-таки слухався доброго слова. А тепер? Він став, як та машина, що її тільки накрути і… сам розумієш, не можу я тут тобі розтлумачувати. А ти? Бачу, що ти вічно сидиш у Біллі, і бог його знає… ні, дідько його знає, що ви там замишляєте. Тому я й хотів поговорити з тобою, Берте. Але не тут.

Берт Джілберт слухав брата, роззявивши рота і витрі­щивши з дива очі.

— Коли вже ти завів про це, то кажи далі, — мовив він.

Гай похитав головою і нишком озирнувся. Людей у залі побільшало, і Боєр, наче випадково, опинився коло них. Берт також озирнувся і спересердя гримнув на бармена, що сто­яв за прилавком:

— Ану, дзуськи звідси разом із своєю отрутою! Уже на­ставив свої брудні вуха, га?

Бармен злякано відскочив.

Берт знову повернувся до брата.

— Ну, шквар! Почую, що ти ще скажеш! Так швидко ти мені голову не задуриш!

Гай знову похитав головою, цього разу гостро й рішуче. Берт знав братову вдачу, і його раптом охопила лють. Він плюнув на підлогу, підступив до брата, але ще не втратив влади над собою.

— Слухай, — просичав він, — я хочу поговорити з тобою зараз, отут! Шеф наш теж цього жадає від мене! Ти його не розумієш, бо зовсім з глузду зсунувся.

Гай холодно дивився на брата.

— Можеш не казати мені, Берте, що ти прийшов з його намови, — я зразу догадався. Але ти задля хоробрості спер­шу вшився, а тоді з п’яного розуму вибрав не те місце. А ще, Берте, щоб ти знав: зі мною так не розмовляють!

Обличчя Гаєве ледь потемнішало. Навколо стояв глухий гомін, гості грали в карти, пили, але дехто вже позирав ско­са на братів. Боєр намагався бути спокійним, ввічливим і приязним, як завжди, проте не міг устояти на місці і все переступав з ноги на ногу.

Берт облизав губи й засопів. Він не любив піддаватися, а особливо бувши напідпитку.

— Слухай, — видушив він із себе, — поговорімо спокійно. Тебе вже не раз тягло на якусь мораль, але я дивився на те крізь пальці, бо потім твій сказ минався. Одначе тепер тобі щось стрельнуло в голову, а от що — ніяк не второпаю. Така мудрація, що мені, простакові, годі її втямити. Сто чортів його мамі! Чи ти, може, лобуряко впертий, хочеш стати такою собі цяцею і тинятися з Пастором від намету до намету? Саме тут? Забув, чого ми приїхали до цієї до­лини? Забув, навішений?..

Гай Джілберт весь аж побілів. У залі раптом запала дивна тиша. Лише кістяні кульки стукотіли на рулетці та важко сопів Берт.

Потім і кульок не стало чути.

— Сім, чорне, — глухо мовив банківник.

Гай Джілберт, не дослухавши брата, повернувся й, чов­гаючи ногами, пішов геть. Він згорбився, щоки йому нерво­во сіпалися. Всі тепер дивилися на нього затамувавши віддих.

Берт метнувся слідом і вже хотів схопити брата за пле­че, коли його спинив Боєр. Прудко й нечутно, як тінь, той підскочив до нього й так міцно стиснув за руку, що Берт вражено озирнувся. Він не сподівався, що цей напарфумлений денді такий дужий.

Боєр солодко усміхнувся, проте очі його метали іскри.

— Ходімо, Берте, — сказав він приязно. — Мені треба з вами порадитись. Про щось дуже оригінальне.

Він не відпускав Берта і, весело теревенячи, мало не пританцьовуючи, повів його до дверей. Берт чвалав за Боєром, як великий пес. Кудлань, що трохи невдоволено ди­вився на сварку братів, теж подався за ними.

Надворі Боєр відпустив Берта.

— Охолоньте трохи, Джілберте! — голос його аж зари­пів з люті, як іржавий завіс. — Ви здатні тільки дрова руба­ти! Я не казав вам розмовляти з братом тут, та ще й упив­шись!

Він лишив Берта й вернувся до свого шахрайського куб­ла, знову потираючи руки й усміхаючись. Там уже все йшло своїм звичаєм. У салоні ніхто не дивувався, коли двоє чо­ловіків бралися за барки. Що тут такого? Правда, це бра­ти, та ще й такі здоровила! Гм, шкода, було б на що поди­витись. Але нічого не вдієш. Такий уже в Боєра заклад. Не­дарма про нього йде добра слава по всій долині.

Гай Джілберт довгими кроками міряв залу. Гості розу­міли його і воліли мовчки, хутенько вступитися з дороги. Нарешті він зупинився коло прилавка й одну за одною ви­пив кілька чарок горілки. Відразу знайшлися приятелі, що забажали з ним цокнутись; незабаром біля нього вже гомо­ніла весела компанія.

Того вечора Гай Джілберт випив більше, ніж звичайно. Майже ніхто не помітив, що техасець тільки вдавав весело­го. Раптом він зник. Боєр зачекав з півгодини, тоді непоміт­но вибрався з зали й постукав у Джілбертові двері, але ніхто не озвався. Та все ж він зайшов до комірчини.

— Пробачте, Гаю, я хотів знати, де ви ділися.

— А ви в мене за няньку, Боєре?

Гай сидів на ліжку, важко сперши голову на широкі долоні.

Боєр зітхнув, ніби у відчаї. Тоді взяв ослінчика, підсу­нув його між ноги, сів і глянув на друге ліжко. Воно було порожнє, Маррі ще не вернувся.

— Може б, ми поговорили, Джілберте? — запитав Бо­єр. — Негоже нам сваритися. Ваш брат теж тільки добра вам хотів. Але він незграбний, та ще й був п’яний.

— Я також п’яний, Боєре. Тож будьте обережніші.

Гай і досі ще спирався на долоні, Боєр не бачив його обличчя. Бо коли б бачив, то, мабуть, замовк би й пішов геть. А так він повів далі:

— Я того вечора був не дуже ввічливий з вами, такого більше не станеться. Я завжди такий заклопотаний і досі ще не знаю, як тут краще взятися до діла. Поки що ми ловили тільки дрібну рибку, Джілберте. Ви людина заліз­ної вдачі і ще потрібні мені, бо я тут сам. Не зрозумійте мене хибно, я вважаю, що ми пасуємо один до одного. Ви теж маєте голову на такі речі. Я думаю ось що: нам треба завдати в долині тон і аж тоді почати велику справу. Досі вона тільки накльовувалась. Але диригуватиму я. Ви будете моїм партнером. Із вас партнер добрий. До того ж вам навіть не доведеться виконувати криваву частину задуму. Це нам зроблять інші. Шукачі самі себе переб’ють, якщо тільки махнеш паличкою куди слід. Зжеруть один одного. Я, звичайно, тоді ще не міг розповісти вам про свої плани, рано було. А сьогодні я поясню вам свій перший крок, тільки вам, бо він стосується безпосередньо вас.

Боєр трохи помовчав. Він говорив весь час півголосом, байдуже, наче показував комусь чужому дорогу. Нарешті сухо мовив:

— Ви повинні тут стати шерифом, Гаю Джілберте.

У комірчині запала тиша, тільки крізь дерев’яні стіни долинав глухий відгомін із зали. Гай Джілберт підвів го­лову й глянув на Боєра. Той нічого не помітив, надто був заглиблений у свої думки й дивився додолу.

— Отакі справи, — сказав він, ніби сам до себе, — і час не жде.

Він підвів погляд і стрівся з Гаєвими очима, маленьки­ми, ніби застиглими на перекривленому обличчі. В чоловіч­ках танцювали жовті іскорки. Боєр злякався.

Гай Джілберт наче не завважив того. Раптом лице його розгладилося, вогонь в очах погас, і він сказав, немов за­мріяно:

— А, чорт, оце-то план! Але ж розкажіть, як я стану шерифом?

Та Боєр тільки промурмотів:

— Як? Гм, ще не вирішено, Гаю. Я… я маю зв’язки і міг би добитися, щоб Бренкера змінили. Та про це потім, на сьогодні досить.

Гай устав і потягнувся, мало не стукнувшись об стелю. Боєр рушив до дверей, і Гай мовив йому навздогінці:

— Я йду з вами.

Вони вийшли в сіни. Боєр знову відчув себе впевнені­ше. Зрештою, він не перший день знає Джілбертів. Цього твердолобого вже приборкано, треба тільки вчасно кинути йому якийсь шматок. Досі його поплічники жерли все, що він їм кидав, хоч дехто й удавився. Але ті, що не хотіли їсти, гинули ще швидше. Він усміхнувся сам до себе. В залі йому ще більше полегшало на душі. Гай пив далі і навіть цокався з ним.

Того вечора ковбой Джім вичистив свої штани як ніко­ли. Випрана сорочка й цеглястого кольору хустка лежали вже напоготові. Остроги він теж відстебнув — збирався до Доротеї на танці. Він уже бував там не раз, проте сьогодні з ним мали піти Бетті й Рут.

Мати не дуже хотіла їх пускати, але ж і тримати дорос­лих дівчат, наче в клітці, не годилося.

— Ми теж хочемо побачити танцювальну залу, — дома­галася Бетті. — Ми ж у вас не такі манірниці, щоб удавати, ніби нас це не цікавить.

І як матуся Фінні довідалася, хто з ними йде, то вреш­ті згодилась.

Джім одягнувся, ще раз причесався і поправив як слід хустку на шиї. Товариші дивились на нього й посміхалися в кулак.

— Ти сьогодні всіх переплюнеш, Джіме, — мовив один. — Сестри полаються за тебе, це буде перша сварка серед корктаунців.

— Може, дійде до того, що він стрілятиметься з Джо Слейтером, — зауважив другий.

— Та що ти, він стане швагром Джо! — вигукнув тре­тій.

— Наш Джім осоромиться, — пророкував наймолодший ковбой. — Він зможе пригостити дам хіба що лимонадом, бо має заледве пару доларів у кишені.

Джім промовчав, бо добре знав, що вони тільки й че­кають на його відповідь, аби ще дужче на нього напосісти-ся. Тоді б йому довелося скрутно: він один, а їх он скіль­ки. Вони просто з заздрощів! Він весело посвистував і щи­рив їм зуби, що справляло більше враження, ніж слова. Але наймолодший ковбой мав рацію. І це було гірко й при­кро. Джім день у день гарував, як віл, а все ж його зай­манка не давала ніякого зиску. Не вистачало навіть, щоб прохарчуватися як слід; іншим дужче пощастило. Одначе й таких, як Джім, було чимало, і вони один по одному кида­ли копати. Тільки не Джім — він не втрачав надії. Так при­наймні він переконував себе. Але ця долина — прокляте місце. Були, правда, й такі, що вже мали золото в безпеч­ному сховку, хоч і не дуже про те розводились; проте бага­то копачів ходили засмучені, бо вже бачили, що всі їхні сподівання знову підуть нанівець. Коли настане зима, а мо­же ще й раніше, їм доведеться підперезатися та й братись геть відсіля в драних чоботях.

Джім ляснув пальцями, побажав товаришам на добраніч і вийшов з намету. Був теплий, ясний вечір, долина лежа­ла тиха й спокійна. Місяць, мов жовтий ліхтар, висів на без­хмарному небі й дарував своє світло і винним і безневинним. При його сяйві здавалося, що навколишні гори ще тіс­ніше обступили долину.

Джім рушив до намету Фінні, що стояв біля фургона, і ще здалеку почув веселий сміх та жарти. Зайшовши, він побачив Джо Слейтера й Едварда Фінні.

— Сідай, — сказав йому Едвард, — доведеться ще довго чекати. Наші дами хіба що опівночі зберуться.

Говорив він дуже голосно.

Бетті за ширмою, що розділяла намет, обурилася. Вона виглянула звідти й насмішкувато витягла губи:

— Боже, які кавалери!

Потім знову сховалася й тихо сказала сестрі:

— Та найелегантніший твій. Мені здається, що він на­віть чуба намастив. Гляди не заялозь пальців, як часом по­гладиш його.

Рут не знала, чи їй сердитись, чи сміятися. Звичайно, Джім їй подобався, але не більше.

— Прикусила б ти хоч сьогодні свого грішного язика, — мовила вона, поправляючи коси. — Щодо мене…

— Таж він і ходить тільки до тебе, сестричко, весь та­бір знає.

— Чи ти ба, їй відомо все, що табір знає, а що ні! А по-моєму, він ходить до тебе. Ти своїми балачками не одному даєш привід залицятися до тебе.

— Ох! — Бетті наче аж обурилась. — Якби я тебе не зна­ла, Рут… виявляється, ти й брехати вмієш!

— Мовчи краще, он техасцеві теж бісики пускала. Він навіть через Гола Слейтера тобі вітання передавав. Через твого тестя, голубонько.

— Ага-а, тебе, виходить, техасець зацікавив? — Бетті аж рота роззявила. — Слухай, ото хлопець! Ну, то тішся, ми його напевне сьогодні десь побачимо. І вітання він нам обом передавав, не тільки мені. Бідний Джім…

— Не мели дурниць, Бетті. Я того дня перемовилася з Гаєм Джілбертом тільки двома словами, а ти добрим де­сятком.

— Нічого, ти ще надолужиш! Я його віддаю тобі. А як ти запам’ятала його ім’я! То його звуть Гай! Може, звести вас?

Тепер уже Рут розгнівалась.

— Цить, сороко, й ходімо вже! Вони там, може, все чують.

Та хлопці не слухали, вони собі чимось розважалися. По­бачивши дівчат, всі посхоплювались, а Джо аж простогнав:

— Нарешті!

Вони взяли дівчат усередину і прихопили ще Гола Слейтера та Семюела Мура. Ті теж хотіли сьогодні вперше по­казатися в Доротеї. Слейтерові було якраз до речі це неве­лике товариство — так на нього менше звернуть уваги. Мо­лодь, весело розмовляючи, йшла попереду, а за нею — Гол із Семом.

Коло Мурового намету вони побачили Лізі. Ослиця зав­жди, мов той пес, тинялася між наметами й возами. Корктаунці всі як один знали Лізі й часто потішалися з неї. Осли­ці було нудно, вона вешталася по табору, сварилася з кінь­ми і більше не мала ніякої розваги. Коли гурт пройшов повз Лізі, вона стоячи задрімала. Здалеку до неї ще раз до­линули їхні голоси. Лізі втягнула носом повітря, і їй рап­том забаглося піти з своїм господарем, вона поволі подрі­ботіла слідом за гуртом.

Коло барака шерифа Гол Слейтер гукнув до передніх:

— Зайдімо привітаємося з Бренкером!

Шериф сидів коло столу й при лампі писав звіт. Він радісно підвівся їм назустріч.

— Ми, шерифе, надумали й собі подивитися на Доротеїн кафешантан, — усміхнувся Семюел Мур. — А панянки на­ші потанцюють, у них аж жижки трусяться.

Бренкер глянув на дівчат, тоді на їхніх кавалерів і ска­зав:

— Партнерів вони вже мають, та однаково їх там хапа­тимуть із рук, хоч би не дійшло до якоїсь сутички.

— Наші дівчата скромні, — сказав Гол Слейтер, — а Доротеїн салон не кубло розпусти.

— Вечір на вечір не випадає, Голе, — похмуро відпо­вів Бренкер. — Як на кого втрапиш.

— Ми зробимо все можливе, щоб вернути затрачені кош­ти, — знайшов що сказати Джім. — Ну, ходімо вже!

Бренкер замкнув папери в шухляду і припнув до пояса револьвера.

— Я піду з вами, — сказав він.

Гол кивнув головою.

— Та спершу загляньмо до Боєра.

Бренкер і Гол ззирнулися, зрозумівши один одного.

Коли вони ввійшли до Боєрового салону, дехто з гостей обернувся, але за хвилю вже ніхто ними не цікавився. Сьо­годні там був трохи більший гармидер, ніж звичайно. Гай Джілберт стояв серед п’яного гурту, ледве тримаючись на ногах. Відколи він вернувся з Боєром до зали, то вже не ба­чив, що круг нього діється, Боєр теж був напідпитку, бо цього вечора не одну пляшку поставив веселому товариству.

Побачивши нових гостей, Боєр стрепенувсь — таких від­відин він не сподівався. Він підвівся, перепросив тих, що сиділи з ним коло одного столика, й підійшов поздоровка­тися з прибулими.

Серед тутешнього люду Боєр своїми манерами скидався на блазня, і Бетті насилу стрималася, щоб не засміятись. Він спершу галантно вклонився дівчатам, тоді поручкався з чоловіками й озирнувся навколо. Проте в залі не було жодного вільного столика.

— Почекайте, будь ласка, хвилинку, я зараз усе влаш­тую.

— Не треба, — заспокоїв його Мур. — Ми просто зайшли подивитися. Дівчата ніколи не бачили рулетки.

— Може, пояснити дамам правила гри? — Боєр гостин­но показав рукою в напрямку великого столу, де товпилися гості.

— Самі покажемо, — спокійно мовив Джім, дивлячись на Боєра з відвертою неприязню.

Боєр не знав, як поставитись до Джіма, — хлопець ви­дався йому доволі-таки зухвалим. Бренкер, завваживши це, підступив до Боєра й завів з ним розмову, а Рут тим часом відштовхнула Джіма вбік. Вона зразу помітила, що Боєр напідпитку.

Бетті в супроводі Джо й Еда зацікавлено походжала по залі, повній-повнісінькій людей, і дослухалася до їхнього гомону. Повітря було просякнуте чадом погаслих люльок та розтоптаних недокурків, гострим духом горілки й поту. На­решті Джім і Рут підійшли до них.

— Оце-то кубло, — мовила Рут і похитала головою.

— А ти чого сподівалася? — засміявся її брат.

Ту мить Бетті побачила техасця. Погляди їхні зустріли­ся. Гай Джілберт саме підвів голову, щоб вихилити нову чарку, й завмер, не повіривши своїм очам. Йому аж коліна підігнулися. Перша його думка була втекти. Він машиналь­но поставив чарку на прилавок, не зводячи очей з Бетті та її супутників. До них тепер прилучилися також Гол Слейтер, Семюел Мур і Боєр.

Нараз Бетті підвелася навшпиньки й весело помахала йому рукою.

— А он і Гай Джілберт, той височенний техасець! — радісно сказала вона, не помітивши, в якому він стані.

Всі обернулися, Гол Слейтер теж кивнув йому. Бетті ще раз помахала рукою. Тоді Гай розсунув натовп круг себе, мов очерет, і дуже повільно підійшов ближче.

Бренкер тихо свиснув крізь зуби. Він був трохи здивова­ний. Тепер уже всі помітили, що Гай п’яний.

— От тобі й “Оксамитова лапка”, — промурмотів Джім, майже не розтуляючи уст. На обличчі в нього лишився байдужий вираз.

Боєр збентежився.

Гай Джілберт спинився перед ними. Він тримався рівно, як стовп, але вони бачили, яких зусиль це йому коштувало. Він мовчки подав чоловікам руку, але до дівчат не піді­йшов. Від нього тхнуло горілкою. Очі йому посоловіли, жов­тий чуб прилип до лоба, а на горбоватому носі й худих що­ках блищали краплі поту. Запала прикра тиша.

Бетті трохи зблідла, Рут дивилася вбік.

— Як поживаєте, Гаю? — запитав Бренкер спокійно, як завжди.

Техасець здвигнув широкими плечима так безпорадно, що Гол насторожився. Щось у цього хлопця було не гаразд. Раптом Слейтерові стало чомусь шкода Гая Джілберта.

Гай Джілберт протверезів за тих кілька секунд, поки підходив до гурту прибулих, та все ж тіло не слухалось його, і раптом він злякався, що впаде. З того, що тут гово­рилося, техасець нічого не розумів. Усе проходило повз йо­го вуха. Він не рухався, тільки подумки проклинав себе ос­танніми словами, що прийшов сюди. Та вже пізно було ка­ятися. Цілий вечір Гая Джілберта опадали думки про ос­танні дні й тижні і — диво дивне! — про все його життя. Він глянув на Боєра, що стояв майже боком до нього; гля­нув з такою зненавистю, мов на отруйну гадюку.

Тієї миті Рут Фінні звела очі на Гая, і їй стало мото­рошно.

— Може, ходімо звідси? — сказала вона й мимохіть стис­нула Джіма за руку.

Він повів її до дверей, решта всі повільно рушили за ни­ми. Рут відітхнула з полегкістю і ще міцніше вчепилася в Джіма. Гай Джілберт дивився їй услід.

— Яке тут багно, — мовила Рут. — І ми живемо менше як за кілометр від нього!

Джім здивувався:

— Що вас так налякало? Кілька тих п’яниць та гравців? Ви ж іще нічого страшного не бачили!

— Мені вже не хочеться йти до танцювальної зали, Джіме.

Він засміявся.

— Рут, не псуйте нам вечора. Там так весело. Не те що в “Оксамитовій лапці”, Тут карти беруть гору над усім.

— Що таке “Оксамитова лапка”? Я вже кілька разів чула ці слова.

Вони ще на хвилю затрималися перед дверима. Тим ча­сом їхні супутники з Боєром уже вийшли надвір.

— “Оксамитова лапка”? Ну, це ж він, — мовив Джім, дивуючись, що Рут не знав такої зрозумілої всім речі.

— Хто він?

— Техасець, а хто ж!

— Чому, Джіме? Нічого не збагну! Поясніть мені.

— Ну, слухайте. Треба, щоб у салоні був ладі адже тут грають у карти. І коли хто зчиняє бешкет, він його хапає, дає доброї прочуханки й викидає, мов лантух, надвір. Яс­но? Звідси й “Оксамитова лапка”.

Рут розчаровано дивилась на нього.

— Того він тут і сидить, цей техасець?

— Так, а хіба це не робота? — Джім не розумів її. Які ж ці жінки наївні! Чоловік має добрі кулаки, то чого ж йо­му тут не працювати? От і все.

Рут ще раз глянула на техасця. Він і далі стояв рівно, як стовп, і дивився на неї. Вона обернулася й швидко ви­йшла з зали. Дівчині здавалося, ніби її потилиці торкається щось холодне.

Гай Джілберт не зводив з неї очей. Коли Рут спи­нилася, розмовляючи з Джімом, він просто фізично відчув, що мова йшла про нього. І коли вона обернулася, здогадав­ся, що сказав їй Джім. Нарешті вони вийшли. Гай Джіл­берт глибоко зітхнув і спробував опанувати себе. Він ще зроду не був такий спантеличений, як тепер. Чи хміль уже вивітрився з голови? Він незграбно пригладив чуба, намор­щив чоло й прикусив спідню губу. Це був знову колишній Гай.

І саме тоді все почалося.

Боєр стояв на східцях перед дверима й розмовляв з Бет-ті, її братом і Джо. Гол Слейтер, Бренкер і Мур були уже внизу. Вони чекали на Рут і Джіма, щоб іти до танцюваль­ної зали. Звідти чути було музику. Гол дивився на повиту сутінками вулицю, в цьому місці забудовану з обох боків ятками крамарів, тепер уже зачиненими. Подекуди видно було темні постаті перехожих.

— Щось мені в цьому техасцеві не подобається, — тихо сказав Гол шерифові. — Хоч він сьогодні п’яний, а може, са­ме тому, складається враження…

Не встиг він докінчити, як вечірню тишу розітнув пере­ляканий крик, потім знову, ще нестямніший:

— Рятуйте! Рятуйте! Вбивці!

Зразу по тому тричі бабахнуло з револьвера. Миттю на вулицю висипали люди. Кричали у великому наметі недале­ко від барака шерифа. Доротеїн і Боєрів салони спорожні­ли, всі кинулися надвір. Зчинився галас. Знову пролунали три постріли, і люди сипнули врозтіч, ховаючись по затінках.

— Заберіть жінок! — крикнув Гол Слейтер і з револьве­ром у руці метнувся вперед, а за ним кинулися Семюел Мур та Бренкер.

Перелякана Бетті вибігла назад на східці і притулилася до відчинених дверей. Серце їй шалено калаталося. З са­лону напирали люди. Джо Слейтер з Едом заступили Бетті.

Переполох заскочив Рут у сінях, і натовп одірвав її від Джіма. Той, відчайдушно орудуючи ліктями і лаючись, про­бивався до неї, та ось він поточився, і його так притисли до стіни, що аж у грудях заболіло. Тим часом людський по­тік виніс Рут надвір, і врешті вона опинилася під бараком. Дівчина прихилилася до нього спиною, оглянулась, але не побачила нікого знайомого. Навкруг кишіли чужі люди, не­стямно вимахували руками. Якраз тоді вдруге пролунали постріли. Рут затремтіла з переляку.

Раптом дівчина злякалася ще дужче. Що це? Вона бояз­ко зиркнула праворуч і побачила техасця. Гай стояв так близько, що рукавом сорочки торкався її кофтини. Він три­мав руки в боки, заклавши великі пальці за пояс із набо­ями, і дивився на знавіснілу юрбу так спокійно, наче, крім нього, тут нікого й не було. Рут приглядалася збоку до йо­го обличчя їй аж не вірилось: яке воно гладеньке й незво­рушне! Невже це той самий Гай Джілберт, якого вона ба­чила кілька хвилин тому в салоні? Він перебігав очима понад головами людей, ніби не помічаючи Рут, і їй на­віть здалося, що вуста йому скривила гримаса глуму й погорди.

Тепер крик почувся десь далі, праворуч від неї, і тем­ною вулицею щодуху промчав чийсь осел. Нажахана Рут сахнулася вбік, але Гай Джілберт схопив її за руку й при­тягнув назад до себе, водночас не спускаючи з ока вулицю. Потім відпустив її руку й знову засунув пальця за пояс.

Гол Слейтер перший добіг до намету, де пролунало шість пострілів, і мало не нагнався на низенького простоволосого чоловічка, що саме вискакував надвір. Чоловічок лівою ру­кою підтримував брудні підштанки, а правою стискав по­рожнього вже револьвера, вимахуючи ним над головою. Він підскакував, як божевільний, і без угаву кричав:

— Убивці! Вбивці!

Гол схопив його за липку, заяложену сорочку, трусонув і крикнув йому в саме обличчя:

— Отямся, чоловіче!

Той весь аж тіпався. Нарешті виряченими з жаху очи­ма він утупився в Гола й замовк.

Тієї хвилі намет заходив ходором, у ньому щось затрі­щало, зашурхотіло, Бренкер вихопив з кобури кольта — ко­ли це зсередини вискочила ослиця Лізі, протупотіла повз спантеличених чоловіків, що стояли з револьверами напоготові, й щодуху помчала вулицею. Хвіст у неї був задертий догори, довгі вуха прищулені, жовті зуби люто, погрозливо вищирені. Лізі не зносила стрілянини!

Семюел вражено дивився їй услід. Як вона сюди попа­ла? І що взагалі тут сталося?

Гол допитувався про те саме у господаря намету.

— Там… там… убивця! — скиглив чоловічок.

Бренкер оббіг намет з одного боку, Мур з другого. Наспі­ли інші шукачі з револьверами в руках, і за яку хвилину біля намету вже аж кишіло людьми. Всі розпитували, що скоїлось, але досередини ще ніхто не зважився зайти.

— Убивця! — знову верескнув чоловічок.

— Кого ж убито? — гримнув Гол Слейтер. Він почерво­нів, на лобі йому набрякли жили.

Слейтерові аж дух сперло. Він пустив переляканого чо­ловічка, запхнув револьвера в кобуру, зсунув капелюха на потилицю й запитав, наче про щось цілком стороннє:

— Ох ти ж йолопе, страхопуде нещасний, чого ти стрі­ляв?

Чоловічок лупав очима на людей, що стояли довкола. Те­пер у нього був тільки один клопіт — підтягувати підштан­ки. В наметі було тихо. Зненацька хтось зареготав, потім ще один і ще. Всім кортіло поглянути на плаксія, що запев­няв, буцімто його вбито. А той стояв у підштанках, стиска­ючи в руці вистріляного револьвера. Люди весело загомо­ніли, зайшли до намету, і тоді все з’ясувалося.

Семюел Мур перший зметикував, що сталося, і прику­сив язика, щоб і собі не зареготати. Чоловічок, усе ще трем­тячи, підійшов до своєї постелі. Він був крамарем і торгу­вав усім, чим трапиться. Біля входу стояв прилавок, а за ним, між купами різного краму, господар влаштував собі ліжко. Лізі, у якої був ще гострий нюх, тихенько прокра­лася до намету. Хитра ослиця добре знала, що опинилася на забороненій території. Два шнурки при вході вона просто перегризла, тоді обережно рушила далі й нарешті знайшла мішок з цукром, якраз коло постелі лякливого крамара. Ос­лиця спокійнісінько прожувала дірку в мішку й заходилась їсти цукор. Допавшись до таких ласощів, вона скоро забу­ла про всяку обережність і заплямкала на весь рот.

Бідолашний крамар прокинувся, коли в головах хтось стоїть! А він на ніч під подушку ховає гроші! Крамар схо­пився, закричав пробі й зопалу стрельнув із свого велико­го револьвера куди очі бачать. Лізі пощастило, її не влу­чило. Спершу від того вереску й гуку ослиця отетеріла, а тоді, розлючена стріляниною, гайнула з намету, продерши дірку, аж увесь він загойдався.

До намету внесли ліхтарі. Герой у підштанках стояв і дивився на свою постіль. Коло неї лежав роздертий мішок. Поки зчинився той шарварок, Лізі встигла з’їсти й розсипа­ти принаймні четвертину всього цукру.

— Ось тут, отут він стояв, — забелькотів крамар, — коло самого мене! — І показав на узголів’я своєї постелі.

— То була вона, а не він, — сухо сказав Мур, — і мала чотири ноги.

Крамар глипнув на нього, нічого не зрозумівши.

— Я тут уночі завжди тримав свої гроші, — простогнав він і підняв ковдру. Побачивши, що полотняний гаманець із грошима й золотом лежить там, де й був, крамар полег­шено відітхнув і хутко прикрив його знову.

Мур пояснив, що то було. Тепер сміх уже перекинувся з намету на вулицю. Адже багато людей бачили, як Лізі тікала звідти. Шукачі товпилися в тісній ятці, ляскали се­бе з утіхи по стегнах, штовхали один одного під ребра і аж корчилися, так реготали. Берт Джілберт з Кудланем теж були в натовпі.

— Але ж і міцно спиш ти, чоловіче! — крикнув хтось.

— Авжеж, — поважно відповів крамар, — до півночі я сплю добре, а потім прокидаюся, бо ж самі знаєте, що тоді по табору вештаються розбишаки, а я не хочу підставляти їм шию під ножа.

Він нестямно озирнувся навколо.

Всі знову зареготали, а Берт Джілберт вигукнув:

— У тебе, недоростку, надто жилава шия, жоден ніж її не візьме!

Крамар розлютився й почав виганяти всіх з намету.

Мур пішов ще раніше. Він проштовхався крізь натовп і швидко подався вулицею в тому напрямку, що побігла Лі­зі, — протилежному від її стійла. Як він собі й гадав, осли­ця далеко не втекла. Мур свиснув, тоді покликав її, і Лізі неквапом підійшла до нього з темряви. Мабуть, вона саме хотіла вертатися до табору. Вона важко перевалювалась усім тулубом, бо нажерлася скільки влізло. То був живий доказ недавнього злочину.

— Ходи, злодійкувата відьмо! — сердито сказав Мур. — Я через тебе мало не згорів з сорому. Дурепа жадібна, отак наполохати цілий табір!

Він узяв її за вухо й потяг за собою.

Перед наметом і досі стояла юрба. Мур підвів Лізі й мовив:

— От вам і злочинець. Нажерлася по саму зав’язку, та й усе.

Люди оточили їх, знову посипалися жарти. Скривджений крамар теж вискочив з намету, почувши, що привели зло­дія. Він уже встиг натягти штани.

— Ох ти ж стерво паршиве! — закричав він, погрожу­ючи кулаком і аж підскакуючи з люті. — Проклята…

Мур насупився: це вже було занадто. Його Лізі!

— Стули свою беззубу пельку! — гримнув він на чоловіч­ка, неабияк розгніваний. — Моя Лізі має більше глузду й відваги в задниці, ніж ти, страхополоху затьопаний, у го­лові!

Він сказав, та ще й додав, крамар теж не змовчав, де­хто підтримав Мура — одне слово, знову почалася розвага. Люди завжди на таке ласі.

Нарешті Мур поклав край тій комедії, тицьнувши кра­мареві кілька доларів за з’їдений цукор, ляснув свою Лізі по товстих крижах і сказав:

— А тепер ушивайтесь обоє, дайте людям спокій!

Лізі потюпала дорогою, крамар, щось невдоволено забур­мотівши, вернувся до намету, а копачі рушили хто куди: ті до салону, а ті додому, певні, що тепер уже настане спо­кій. Та з намету зненацька знову почулося:

— Злодії! Злодії!

Люди спантеличено ззирнулися, не вірячи власним ву­хам, і кинулися назад. Цього разу комедія обернулася в тра­гедію: в крамаря справді вкрали гроші! Мабуть, поки він лаявся з Муром, хтось ззаду заліз до намету й поцупив га­манця. Спіймати злодія, що давно зник у темряві, не було ніякої надії.

Такого зухвальства крамар уже не сподівався та й інші також. Бренкер побачив розпанахане ножем заднє полот­нище намету і тільки люто буркнув сам до себе: що він міг тепер вдіяти? Нічого. Шукачі похитували головами й по­малу розходились. Окрадений крамар зостався сам скиглити коло своєї ятки.

Нарешті товариство корктаунців, що сьогодні виряди­лось на танці, зійшлося коло Доротеїного салону.

— Ну, — запитав Гол Слейтер дівчат, — вам ще не надо­кучили пригоди? Що не кажіть, а початок був гарний! Хо­чете ще зайти до салону?

— Було на що подивитися! — захоплено відповіла Бетті; очі в неї все ще палали. — Я тільки боялась, як стріляли.

— А виявилося, що то був просто якийсь боягуз, — про­бурмотів шериф.

Рут Фінні оглянулась на Боєрів барак. Гая Джілберта там уже не було. їй і досі не сходив з думки техасець. Це ж під його охороною вона перебула всю ту колотнечу, що сталася за останні чверть години. Дівчина тихо подякува­ла йому й відійшла, коли з’явилися Мур та весь їхній гурт. Техасець промовчав.

Джім уже всюди шукав її і дуже зрадів, коли нарешті знайшов, але швидко радість його пригасла.

— Не турбуйтеся, — сказала вона йому. — Я стояла між чоловіками, які дуже надійно мене опікували.

Коли Гол Слейтер зі своїм товариством з’явився в Доротеїному барі, господиня, засяявши з радощів, кинулась йому назустріч.

— Я вже давно чекала на вас, Голе! Як добре, що ви прийшли. Сьогодні ви всі будете моїми гістьми!

Величним жестом вона запросила їх до господи. Персні на руках у неї грали всіма барвами, шовкова сукня бру­натного кольору шурхотіла від кожного поруху. Док задо­волено всміхнувся їм із-за прилавка.

Гол подав йому руку.

— Ти зовсім не змінився, Голе, — пожартував Док і під­моргнув йому. — Де тільки з’явишся, там миттю зчиняється стрілянина.

Він засміявся так весело, що все обличчя його вкрилося зморшками.

— Авжеж, — озвалася й Доротея. —Хвалити бога, що цього разу не в моєму домі.

— Може, тут відбудеться друга дія? — зауважив Док.

— Цур тобі, ще накрячеш мені таку біду! — гримнула на нього Доротея.

— Наче мені її треба, — спокійно відповів той і підсу­нув барменові порожні чарки.

Доротея заздалегідь приготувала стіл у танцювальній за­лі, що прилягала до бару, і тепер запросила туди гостей. Вона пішла попереду і власноручно порозставляла стільці.

— Коли зчинився той шарварок і я почула, що й ви там, то подумала, що сьогодні вас напевне побачу в себе, — оповідала вона, й собі сівши до столу.

Вона поводилася як справжня дама і дбала тільки про те, щоб гостям було добре.

Бетті й Рут у Доротеї дуже сподобалося. Грала музика, вони танцювали під паперовими гірляндами й кольоровими ліхтариками. Тут теж була тіснява, і часом якийсь незугар­ний шукач перся, як ведмідь, через маленьку залу, але всі були веселі, й час минав швидко.

Зненацька серед гостей з’явився Пастор, колишній Джімів ватаг, у своїх підшитих шкірою штанях. Він зразу ж кинувся на шию Джімові, і той почав випручуватися з йо­го обіймів.

— Ага, — глузливо мовив Бренкер, — старий побожний пастух знов закропив душу спасенним трунком. Як ви даєте собі раду з цим новоявленим апостолом, Доротеє?

— Добре. Зараз побачите, шерифе.

Джім не міг визволитися з обіймів свого приятеля. Але він був хлопець спритний на витівки й швидко додумався, як діяти.

— Що ти робиш у цьому Вавілоні? — обурено запитав він Пастора. — Ти б краще промовляв до сумління цих лю­дей, дбав про їхні грішні душі.

— А я того й прийшов сюди, — пробелькотів Пастор і, випустивши нарешті Джіма, розкинув руки хрестом, — інак­ше я й ногою не ступив би в це сатанинське кубло. Чи, мо­же, ти мені не віриш, хлопче?

Пастор миттю присунув до себе стільця, що попав йо­му під руку, спритно видряпався на нього, дарма що був п’яний, витяг з кобури псалтиря, поважно розгорнув його, тримаючи далеко від очей, і почав співати. Стілець хитав­ся на всі боки, Пастор теж ледве стояв на ногах, але все-таки не падав. Співу майже не чути було через музику, і тільки як Пасторів хрипкий голос зривався на вереск, то лунав на цілу залу. Одначе ніхто не зважав на нього, гості вже знали Пастора й спокійно танцювали собі далі.

Та тільки-но він доспівав псалом до кінця, як з-за при­лавка вискочили два чорні кельнери. Один ніс пляшку та велику чарку, вже на ходу наливши її, другий здійняв Пас­тора додолу й сховав йому псалтиря. Тим часом перший підніс розчуленому Пасторові до носа чарку — і той випив. Усе це вони робили спокійно, не привертаючи нічиєї уваги. Коли пляшка спорожніла, Пастора посадили в куток. Він ще кілька разів крякнув, як качка уночі в очереті, і спо­кійно заснув. На сьогодні його спекалися.

— Це наші щоденні дрібні збитки, — сказала Доротея шерифові. — Треба щось робити, а то любі гості почнуть йо­го кривдити. — Вона чарівно усміхнулася.

Гол Слейтер посидів з годину коло столу, тоді сказав:

— Піду гляну ще на Дока.

Та коли він хотів уже підвестися, Доротея поклала до­лоню йому на руку:

— Я його зміню, Голе, й пришлю сюди.

— Так буде ще краще, Доро.

Незабаром Док підійшов до їхнього столу і, потираючи руки, сів між Слейтером та Бренкером. Мур дивився на лікаря і ласкаво усміхався. Вони всі шанували його. Розмо­ва потекла, як горілка з пляшок у залі. Коли молодь пішла танцювати й вони лишилися біля столу самі, Слейтер не­сподівано запитав:

— Ну, хто тепер з’явився в долину, Доку? Усі облич­чя знайомі чи є й нові?

Док спершу випив горілки, легенько, ніби задумано всмі­хнувся й сказав, граючись чаркою:

— Тих людей, про яких колись гриміла слава, вже нема. Зникли. Завжди так буває: кожна доба висував своїх ге­роїв і своїх шахраїв. Тільки посередні люди й дрібна мер­зота ніколи не переводяться. Золоті джерела в горах висох­ли, те, що в них було, тепер лежить у банківських сейфах. Тому й грабіжники біля них крутяться, звичайно, не ті вже, що ми колись знали. Не дикі й брутальні, а чемні, прилиза­ні. Але тут, де знову запанувало хижацтво й жадоба… — Док похитав головою, втупивши очі перед себе. — Може, тут і вродиться кілька таких, як колись були, — додав він за­думливо, — але я їх ще не бачив. Крім одного, що вже був тут, як ми приїхали. — Док підвів голову й глянув Слейтерові у вічі.

— Хто це, Доку?

— Ну, Біллі-Корабель.

— Хто? — Гол Слейтер раптом випростався.

— Старієш, Голе. — Док ще ніколи не виходив з рівно­ваги. — Невже не знаєш? Ми ж його застали вже в долині.

Гол Слейтер гойднувся на стільці, дивлячись кудись по­над головами гостей.

— Я не знаю його, Доку, — тихо сказав він. — Чув тіль­ки, що то за один і яку він має славу. А хто коло нього крутиться?

— Такі, як завжди.

— Коли сталася та біда з Маррі…

— Він сидів тут, Голе. Грав у покера в сусідній кімнаті.

— Це мало що доводить, Доку.

— Можливо.

— Він і тепер тут?

— Як завжди, Голе. Он там.

Док кивнув головою на двері, що вели до невеличкої гральної зали.

— Зараз ми глянемо на нього. Але спершу ще кілька за­питань. Якої ти думки про Берта Джілберта?

— Розбишака, але навряд чи щось більше.

— Одначе в долині є підступні вбивці, Доку.

Лікар лиш мовчки кивнув головою.

— А той розпатланий, схожий на їжака? — спитав Гол.

— Кудлань? Просто сліпе знаряддя… Він дуже обмеже­ний. Ті прилизані куди небезпечніші.

— Це ви про верховод? — запитав шериф.

Док мовчки здвигнув вузькими плечима.

— У Берта є ще брат,— сказав Гол.

— Я бачив його тільки раз, тоді, з Маррі. Але в ньому щось є. Ти знаєш, Голе, що я маю на гадці. Напевне, ти й сам звернув на нього увагу.

Танець скінчився, Рут і Бетті з своїми кавалерами вер­нулися до столу. Тільки Еда не було — десь залицявсь до котроїсь із Доротеїних дівчат.

— Зараз ми глянемо до маленької зали, — мовив Гол Слейтер. — Ти посидиш тут, Семе? А тоді, мабуть, підемо вже додому, га?

Товариство погодилось, і він з Доком та шерифом рушив просто через залу до протилежних дверей. У кутку знов загриміла музична скринька.

— Чи Біллі був коло крамаревого намету, коли той зчи­нив ґвалт? — запитав дорогою Бренкер.

— Вони всі були там, шерифе.

— А він має займанку?

Док похитав головою.

— Якби й мав, то ні разу не копнув би лопатою.

Переступивши поріг, вони опинилися ніби в зовсім ін­шому світі. Тут панували золото й гроші. В залі товклися лицарі азартної гри. На обличчях багатьох із них були слі­ди згубної пристрасті. Декотрі були брудні й невмивані: вони прибігли сюди відразу після роботи, сподіваючись по­двоїти або й подесятерити свій цілоденний здобуток, а може, позмагатися з фортуною та відібрати назад програне в по­передні вечори золото. Всіх їх очистив Доротеїн банк, тіль­ки декому пощастило, і таких завжди виставляли як зра­зок, як доказ, що таки можна виграти! Навіть самі щас­ливці в радісному сп’янінні скоро забували, скільки ра­зів перед тим виходили від Доротеї з порожніми кише­нями.

Жаба сидів коло столу з двома професійними картяра­ми й грав у покер. Він нічого не помічав навколо себе, так само як і решта всі. Музики й тупоту в сусідній кімнатці гравці, здавалося, взагалі не чули. Вони стежили тільки за картами й золотом, а ті, що облягли рулетку, дивилися ли­ше, як кружляє кулька і як банківник загрібає гроші.

Жаба, либонь, вигравав: ліворуч коло нього лежала куп­ка доларів, а праворуч стояла неодмінна пляшка з чаркою. Його рапаве обличчя було напружене, рідка щетина наїжа­чилась. Рухи в його партнерів були спокійні і врівноваже­ні, а обличчя знуджені, майже шляхетні. Та коли вони та­сували карти, пальці їхні мелькали, як млинок.

У кутку біля вікна стояв за маленьким прилавком гер­кулесової статури негр. Коло нього, дрімаючи над терезами, сидів стомлений клерк із залалими щоками.

Біллі ще з трьома чоловіками сидів коло свого столу — всі мовчки визнали за ним той стіл. Тут не грали в карти. Біллі, виставивши вперед вугласту голову, щось казав одно­му з чоловіків — певне, вичитував йому. Той слухав, кисло скривившись, і не озивався.

Сьогодні коло покерних столів було найменше люду, всі юрмилися біля рулетки. Тут уже півгодини грали на великі гроші. Гол Слейтер обминув рулетку й приєднався до тих, що стоячи спостерігали гру. Якраз перед ним сиділи Берт Джілберт і Кудлань. З другого боку вмостився Бренкер, так, щоб бачити їх в обличчя. Люди впізнали шерифа і, трохи розступившись, дали йому місце. Бренкер опинився за бан-ківником.

Гол стежив не за грою, а за Доком. Аж ось той дав йому знак і, мов чорний ворон, майже врочисто, рушив через за­лу до того столу, де сидів Біллі, наче хотів привітати гос­тей. Ніхто не звертав на нього уваги, кожен був надто за­хоплений грою. Нарешті він спинився недалечко від Біллі; коли той побачив Дока, злісний вираз зійшов з його облич­чя, товсті губи розтяглися в добродушну усмішку, і він гук­нув:

— Пливи, Доку, сюди, об’якоришся коло нас!

Док вітально помахав йому рукою й підступив до столу.

— Сідай, Доку, — сказав Біллі.

Док не відмовився. Він у своєму чорному сурдуті був між тими здоровилами, як галка між яструбами. Тільки що ніхто з них не збирався нападати на нього.

— Ця буда — найкраща золота копальня в цілій доли­ні, еге ж, Доку? — мовив Біллі. — Сюди зносять золото груд­ками, а звідси виносять хіба крихтами. Крім того, воно до­дає ще більшої шани господині і вводить у неславу роботя­щих шукачів — кожне вважає їх за розпусників.

Товариші його схвально засміялися. Док тільки ледь скривив губи.

— Ти, бачу, ще й філософ, Біллі, — сказав він. — І, ма­буть, сам про це не знаєш.

— Це щось учене, Доку? — запитав Біллі й поважно кивнув їжакуватою головою. — На цьому ти розумієшся краще за мене, я знаю тільки те, що бачу. А бачу я ось що: це найліпша займанка в долині!

— Ти, може, наміряєшся копати в ній, Біллі? — солодко запитав Док.

Біллі втяг голову в плечі, хоч і так сливе не мав шиї, і хитро, але водночас і грізно зиркнув на Дока. Та раптом зареготав і спроквола мовив:

— Ти добрий пройдисвіт, Доку. Нічого, не бійся, я всьо­го тільки плохий, неотесаний пастух.

— Швидше рибалка, Біллі, ти ж бо з моряків. Але тут важко закинути сіть на велику рибу, яку варто було б за­бити.

Біллі-Корабель аж булькав сміхом, так йому було весело.

— І скажеш таке, забити! Але дрібноту я не люблю ло­вити, на те я Біллі. Ну, годі про це, лицемірний домовику. Поговорімо “про щось інше!

— Як хочеш, Біллі, проте спершу почастуй мене поряд­ною горілкою. Так би мовити, на завдаток, бо ти колись та­ки попадеш мені під скальпель, і я тебе тоді краще зала­таю.

— Якщо до такого дійдеться, то не буде чого латати, — буркнув Біллі. — Але чарку я тобі поставлю.

Пляшка була вже порожня, тож Біллі запросив Дока до прилавка. Він перевальцем рушив попереду, мов той вед­мідь, погойдуючи важкою головою.

Гол Слейтер дивився їм услід. Погляд його затримався на величезному револьвері Біллі, що сягав аж по коліна. Руків’я з слонової кістки тьмяно полискувало, виглядаючи з кобури. Тієї миті Гол Слейтер упевнився, що цей ватажок бандитів — найнебезпечніша людина в долині. Він не знав нікого, хто б зважився підставити йому лоба в поєдинку…

Зовсім про інше думав шериф. Його поймала тиха лють. Берт Джілберт і Кудлань сиділи, мало не вткнувшися п’я­ними обличчями в зелене сукно столу, і стежили за кожним рухом банківників та за кулькою, що все стрибала по верт­кому крузі з цифрами.

Перед ними лежала купка зіжмаканих, скручених і згор­нутих банкнот. Вона ставала дедалі менша. Берт Джілберт уперто ставив на двадцять два. За цілий вечір на те очко ще ні разу не випав виграш. Кудлань розкидав свої гроші на всі номери. Розпатланий, липкий чуб закривав йому все обличчя, аж не вірилося, що він ще взагалі щось бачить. Часом банківник підсовував йому кілька доларів, тоді Куд­лань вдоволено рохкав, відкидав чуба від рота й починав гризти нігті.

Бренкер бачив, як гроші танули банкнота за банкнотою. Банківник згрібав їх лопаткою разом з іншими ставками на купу, інколи виплачуючи з неї дещицю тим, хто виграв. Решту грошей, коли їх набиралося надто багато, він зсипав крізь шпару у пригвинчену зісподу до столу скриньку. Для гравців ті гроші були втрачені назавжди.

Шерифові не треба було й казати, що ці двоє негідни­ків програють крамареві гроші. Він зразу згадав, що помі­тив їхні обличчя перед наметом. А потім, як зчинилася свар­ка, обидва зникли. Банкноти лежали впереміш, більші й дрібніші, пожмакані та позгортувані, так, як їх запихали до гаманця. Одначе він нічого не міг довести.

Берт кинув останні свої гроші на двадцять два, тоді, зиркнувши скоса на Кудланя, узяв ще й його останню бан­кноту і доклав до своєї ставки. Кудлань придуркувато глип­нув на нього, але нічого не сказав.

Банківник виплатив виграші, крутнув рулетку, кинув кульку й мовив:

— Більше не ставте.

А проте ще кілька гравців швидко кинули свої гроші.

І знову всі поїдали очима круг з цифрами. Він крутився дедалі повільніше, кулька ще кілька разів підскочила нав­коло осі рулетки, трохи відкотилась і стала.

— Тридцять три, чорне, — сказав банківник. — Нічого не­має на номері.

І згорнув докупи гроші.

Берт Джілберт важко підвівся й люто глянув на банківника.

— Спритно ти, махляре, видурюєш у людей загорьовані гроші!

Той не звернув на нього ніякої уваги, він до такого звик.

Берт витер хусточкою піт з шиї і зненацька вгледів блискучу шерифову зірку. Якби не та зірка, то він навряд чи помітив би Бренкера серед юрби. Берт підвів голову і зу­стрівся з ним поглядом. Вони стояли один проти одного, розділені тільки столом. Шериф не зводив з Берта очей. Першої миті той збентежився, та раптом його немов диявол посів. Він зухвало осміхнувся шерифові, плямкнув, обли­зав губи, ніби щойно смачно повечеряв, тоді розправив ши­рокі груди й голосно сказав:

— Що, шерифе, ви теж тут? Вернулися вже з полювання на злодіїв? Знову не пощастило, га? Так, так, той ло­буряка був хитріший за ослицю і напевне прудкіший, ше­рифе, хоч, безперечно, мав тільки дві ноги, сто чортів йо­го мамі!

Люди коло столу нашорошили вуха, забувши на хвилю за рулетку. Бренкер і оком не змигнув.

— Я не хвалько, Берте Джілберте,— сказав він спокій­но, але так, щоб усі чули, — одначе, якби крамар був зав­бачливіший і записав номери хоч би своїх найбільших бан­кнот, то я сьогодні тут-таки заарештував би злодія.

Очі Бертові грізно блиснули, він розтулив рота, тоді враз зареготав і взявся в боки. Ту мить банківник голосно гукнув, щоб перекричати гамір:

— Двадцять два, червоне — сто доларів на номері!

Берт Джілберт остовпів. Для нього то був як грім з яс­ного неба. Йому аж чуб заворушився на голові. Він цілий вечір ставив на це число і жодного разу не виграв. А те­пер… Берт ошелешено глянув на кульку з слонової кістки, що спинилась на двадцять другому номері, тоді перевів по­гляд на стіл. Там, на квадратику з таким самим числом, ле­жала банкнота на сто доларів. Банківник уже сплачував виграш.

— Отак, хлопче, — мовив старий, скоцюрблений шукач поруч нього і ледь примружив водяві очі. — Такої нагоди не можна пропускати. Я саме на неї й чекав. Якби ти встав раніше, то я, напевне, швидше одержав би свої гроші.

Той старий зразу, як тільки обібраний до нитки Берт Джілберт підвівся з-за столу, поставив на двадцять другий номер, до якого вже ніхто не мав довіри. Тепер він квапли­во запхнув до кишені сплачені йому три тисячі п’ятсот доларів, прихопив також із номера свого стодоларового па­пірця і зник у юрбі. Одні засміялися, інші почали вихваля­тися власним досвідом, і Берт Джілберт аж тепер опам’я­тався. Він бридко вилаявсь і попхався повз Гола Слейтера до прилавка.

Невдовзі по тому корктаунці з шерифом пішли з Доротеїного салону. Гол Слейтер був мовчазний. На прощання він сказав Бренкерові:

— Найближчими днями я загляну до вас із Семом, по­балакаємо про Біллі й про техасців.

Вони завернули до своїх наметів коло потоку. Попереду йшли Гол із Семом, розмовляючи про сьогоднішній вечір. Молодь позаду жартувала й сміялася. Хлопці дражнили Еда, що весь час крутився в салоні коло однієї Доротеїної танцюристки. Тільки Рут мовчала, заглиблена в свої думки. Але ніхто з цього не дивувався, вона завжди була небала­куча.

Ніч була тепла, гори все ще тонули в місячному сяйві. Воно тремтіло на хвилях потоку, що, як завжди, гнівно шу­мів, поспішаючи в ущелину. Кам’яний ніс і печера під ним моторошним привидом маячіли вгорі.

Рут Фінні не йшов з думки Гай Джілберт. До самого ранку переверталася вона з боку на бік і не могла заснути, їй було і тужно, і трохи лячно.

Гай Джілберт, після того як Рут лишила його під сті­ною, вернувся до Боєрового салону. Він спинився в дверях і скинув оком в залу. Якусь мить він вагався, наче роз­думував, заходити йому чи ні. Проте Гай був не з тих, що довго не знають, на яку ступити. Уста йому глузливо скри­вилися, він посміхнувся й перевальцем рушив до прилавка. Обличчя в нього було ще трохи бліде, безживне, але хміль з голови вже вивітрився.

— Налий мені велику чарку, — звелів він барменові.

У залі стояв гомін. Гості й досі жваво обговорювали подію з крамарем та його грошима. Боєр теж був між ними.

Гай почекав, поки Боєр обернувся до нього. Коли їхні погляди зустрілися, він кивнув йому, підняв чарку й гук­нув:

— На здоров’я… шефе!

Він одним духом вихилив чарку і шпурнув нею об сті­ну так, що брязнули скалки. Тоді глибоко відітхнув, кілька разів гойднувся на носках, наче набирав розгону, рушив, ні на кого не глянувши, до дверей і спокійно зачинив їх за собою.

Гості непорозуміло дивились один на одного. Тоді засмі­ялися, дехто значуще підморгнув. Боєр похитав головою і віддув губи, наче тільки тепер збагнув, яка небезпека йо­го минула. Усі в залі, і Боєр також, вважали, що Гай і досі п’яний як чіп, і раді були його спекатися. Упившись, той здоровило ставав небезпечний, як бочка з порохом, — від нього можна було чого завгодно сподіватися. Боєр після розмови з Гаєм цілий вечір поглядав на нього недовірливо. Але що більше той пив, то спокійніше ставало в Боєра на серці. Тепер він був певен, що прибрав техасця до рук. Од­наче він надто мало знав його, а то насторожився б, почув­ши, як прозвучало в Гаєвих устах те слово “шефе”. Боєр не завважив у ньому глузливого відтінку. Адже він і сам був не зовсім тверезий.

Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини. Не засвітивши лампи, він зразу роздягнувся й гепнув на ліжко. Маррі теж ходив дивитися на веремію в крамаря і ще не встиг засну­ти. Він зразу відчув, що з техасцем щось не гаразд.

— У тебе якась прикрість? — запитав він.

— Побалакаємо завтра, Маррі, я хочу спати, — відповів Гай.

І справді, за кілька хвилин Маррі почув його глибокий, рівний віддих.

Гай Джілберт спав міцно, без снів, до самого досвітку. А коли розплющив очі, погляд його натрапив у сірих су­тінках якраз на сідло, що висіло на стіні. Навколо було тихо як у вусі, тільки Маррі легенько сопів. Гай не зводив очей з сідла — яким іншим видається світ, коли дивишся на ньо­го з коня!

Гай Джілберт знав, що тепер мусить на щось зважитися. Власне, він уже вчора зважився, коли торохнув чаркою об стіну, але яку тепер дорогу обрати? Поїхати геть?.. Нове життя вибило б із голови дурні, недоречні думки. Саме по­чаток літа, як добре було б гайнути в широкі прерії, в тем­ні ліси! Хай би собі лишалося все як є — і Рут Фінні та­кож. Гарний він учора з’явився їй на очі! Що вона тепер думає про нього! І Гол Слейтер з шерифом теж. А він їх обох шанував. Поїде оце на світанні геть звідси, і все зо­станеться позаду. Чи скоро він забуде долину? Люди ска­жуть, що Гай, мовляв, утік тихцем, бо хто він такий? Не­прикаяний волоцюга, Боєрів витурювач, та й годі.

Треба було б учора перепросити Рут Фінні, коли вона вже так близько стояла коло нього. Дівчина його, напевне, вислухала б. Але чи зрозуміла б? Тихо подякувала й віді­йшла. А він пропустив нагоду…

Гаєві вчувся тихий голос Рут.

А може, лишитися? Хто його звідси жене? Уже ж не той шахрай Боєр, якому він ніколи ще навіть пальця не подав, не те що руки! Той слизький, як вугор, і холодний, як крига, негідник — найнебезпечніший у долині, куди небез­печніший за Біллі. Біллі просто вбивця, його можна ареш­тувати. А Боєр — підступна гієна, ладна обжиратися тру­пами, хоч постачати їх мають інші. Прокляте золото!

Ні, не можна кинути долину, не застерігши Бренкера або Слейтера. Слейтер тут найкраща людина: він тверді­ший за Мура. А що якби поговорити зі Слейтером. Зараз-таки піти й за одним заходом перепросити Рут. Ні, це буде по-дитячому. І взагалі, хіба він образив її? Тільки й того, що вона бачила його п’яним…

Гол Слейтер, мабуть, намагався б затримати його. Але що йому робити в долині? Тинятися без мети, як сотні ін­ших? Бренкер тоді пропонував йому стати помічником ше­рифа, та це робота не для нього. Господи, які тільки думки не лізуть у голову…

Гай Джілберт лежав нерухомо, і голова його тріскалася від думок. Він ще зроду не був такий невдоволений собою. Досі він завжди вибирав ту дорогу, що була перед очима. А тепер заплутався і розпачливо шукав порятунку. Раптом його пойняв гнів на самого себе, і він сказав по думки: “Роз­рубай цей вузол і їдь!”

Тільки на хвилю в уяві його постало братове обличчя. Бертові вже, мабуть, ніщо не поможе — хай робить що хоче.

Гай Джілберт тихо встав, одягнувся й вийшов надвір. Намір був твердий. Перед від’їздом він ще викличе Дока й перекаже йому дещо для шерифа.

Надворі його зустрів імлистий ранок, що провіщав га­рячий день. Тієї хвилини Гай Джілберт ще дужче зненави­дів долину. Серед цих високих, аж до неба, кам’яних круч годі було побачити, як сходить сонце, не защебече тут пташ­ка, не майне в траві жодна звірина — це порожня, бездуш­на, пекельна місцина, де тільки жадібні руки порпаються в землі, шукаючи жовтого металу.

Гай пішов до стайні, напоїв і нагодував коня. Тоді швид­ко вмився і вилив на себе відро води. Голова посвіжішала. Він ще раз тихенько зайшов до своєї комірчини і обережно виніс сідло, попону й чоботи. Лишилося ще забрати всякий дріб’язок. Вернувшись по нього, він глянув на сплячого Маррі. Гай не міг піти, не попрощавшися з ним. Маррі такого не заробив. Гай довго дивився йому в обличчя. Раптом Маррі розплющив очі й закліпав ними з подиву. Коло Гая лежав клунок, сідла на стіні не було й попони на лежанці теж.

Маррі підвівся на постелі. Він аж зблід, такий був при­голомшений. Йому пригадалася Гаєва поведінка вчора вве­чері.

— Гаю, ти хочеш мене кинути? — сумно спитав шукач.

Джілберта опанувало якесь дивне, незнане досі почуття. Він зненацька відчув, що втрачає тут щось дорожче за все золото в долині, втрачає людину. Він нічого не відповів і лише мовчки кивнув головою.

— Я думав, що ми станемо товаришами, Гаю. А ти хо­чеш тихенько накивати п’ятами? Ні, Гаю, тобі так робити не личить. Ходи сядь коло мене. Не можеш дати ради з со­бою, еге ж?

У дужого техасця щось ворухнулося в грудях і сколих­нуло всю душу. Він повільно підійшов до Маррі і сів коло нього. Той узяв його за руку.

І тоді Гай Джілберт хрипко сказав:

— Я, Маррі, шибайголова, та й годі, але… може, ти зу­мієш помогти мені…

Тоді Маррі, колишній тесля, а тепер шукач золота, об­няв Гая Джілберта за плечі й сказав:

— Лишайся зі мною, Гаю. Це справді страшне місце, люди тут стають мов ті звірі, але нас двоє і ми будемо три­матися один одного. Не йди звідси. — Він стискав його, тряс, пригортав до себе. — Ми копатимемо вдвох на своїй займанці, а тоді помандруємо геть, якнайдалі звідси…

Коли зійшло сонце, Гай Джілберт і Маррі поїхали на займанку. Вони поприв’язували коней до кілків, розванта­жили й розсідлали їх і знов вернулися до барака. Шукачі-сусіди вилазили заспані із своїх наметів.

У бараці було ще тихо. Тут спали до білого дня. Маррі з Джілбертом повиносили надвір ліжка, кожен узяв своє на плече й поніс до займанки. Поодинокі шукачі, що йшли вже до роботи, вражено дивилися на них і не знали, що й думати.

Маррі швидко спорудив намет і поміг Гаєві розкласти багаття. Весело запалахкотів вогонь, закипіла вода. Вони запарили кави й насмажили на сковороді сала, поснідали, тоді взялися до праці. Гай Джілберт закасав рукава й за­свистав пісеньку. Йому було легко на серці як ніколи. А Маррі аж нетямився з радощів.

Боєр устав пізно. Поснідавши, він сказав негрові-служникові:

— Нехай зайде сюди Гай Джілберт.

— Там нема нікого, — мовив, повернувшись, негр.

— А де він може бути?

— Там нема нікого, — знову мовив негр. — І речей не­має. — Він безпорадно розвів руки і придуркувато глянув на Боєра.

Боєр повільно підвівся й сам не свій пішов до Гаєвої комірчини. Він передчував щось недобре, а відчинивши две­рі, просто злякався. Якусь хвилину він стояв серед порож­ньої комірчини, і з очей йому аж іскри сипалися. Клятий здоровило показав йому дулю! Тієї миті Боєр скидався на розлючену пантеру. Що він на цьому втратив? Багато чи зовсім нічого? Що, як Гай Джілберт пішов до шерифа?

Нарешті Боєр трохи прохолов і вийшов з комірчини. А десь за півгодини вже сидів у своїй кімнаті й розмірко­вував. Тепер ясно, де дівся Гай Джілберт. Схибнувся на мо­ралі, гм, гм. Поки що, мабуть, нема чого боятися, але якщо він навіть сьогодні мовчатиме, то завтра може все вибовка­ти. Правда, йому, Боєрові, вони нічого не годні будуть за­кинути, але як уже зацікавляться ним, хоч одним оком за­зирнуть під його маску, то напевне зв’яжуть йому руки.

Боєр був не з тих людей, що дають себе зіпхнути в яму, він зразу ж вирішив, що справу з Гаєм Джілбертом треба швидко розв’язати — швидко й безоглядно. Та перед тим Боєр хотів ще поговорити з ним. Може, той не відмовиться від свого останнього шансу? Так себе переконував Боєр; насправді ж його більше турбувало те, як уникнути крива­вої сенсації. Звичайно, він клопотався не Гаєм Джілбер­том! Тому вже був кінець чи, за Боєровими розрахунками, мав бути кінець. Боєр найперше дбав про те, щоб не дійшлося ще до якогось скандалу, поки все буде добре підготовлене, а тоді вже він ні на що не зважатиме. Цієї ночі в Боєра визрів остаточний план: він хотів прибрати до своїх рук цілу долину, не більше й не менше.

Гай Джілберт сіяв землю. Справді, це була добра за­йманка. Не гірша як ті над потоком. Про здобутки корктаунців таке розповідають, що аж повірити важко. Але тут теж є чим похвалитися! Поряд з ним працював Маррі.

Підвівши голову, Гай побачив, що стежкою до займан­ки простує Боєр. Маррі теж завважив його і помітив також, як Гай стиснув губи, хоч нібито й спокійно взявся знову до роботи.

Коли Боєр підійшов, Маррі подався до намету, — мовляв, випити каву. Хай собі самі говорять, коли ще не догово­рили.

Боєр привітався, але Гай не відповів. Він був сердитий, що той зіпсував йому такий чудовий ранок.

— Мені треба побалакати з вами, Гаю, — розумієте?

— Ідіть собі геть.

— Отямтеся, Гаю, справи зайшли далі, ніж вам здає­ться. Не так для мене, як для вашого брата.

— Ідіть геть!

— Ви хочете зрадити мене?

Гай Джілберт працював далі, але вже насилу гамував гнів. Боєр довго чекав, тоді спокійно запитав:

— Ви хочете побачити свого брата на шибениці, Гаю?

Гай Джілберт завмер над ситом. Боєр чекав. Нарешті Гай випростався. Обличчя його посіріло.

— Краще хай я побачу свого брата на шибениці, Боєре, аніж десять пограбованих шукачів у могилі.

Боєра дужче злякав вираз Гаєвого обличчя, аніж його слова. Він холодно й люто мо­вив:

— Отже, ви хочете зрадити і мене і свого брата!

Гай Джілберт нахилився, набрав жменю піску й шпур­нув його Боерові в об­лич­чя.

Той поточився, звів догори руки, заскреготів зубами. Тоді, спотикаючись, почвалав геть, і аж за якусь хвилину хода його стала рівніша. Гай Джілберт провів його таким поглядом, наче дивився на бридкого хробака.

Того дня Боер нікуди не виходив. Він міряв кроками з кутка в ку­ток свою кімнату, а коли стомлювався, то сідав на канапу, схи­лив­ши голову на худі, пещені руки. Він усе зважував. І що­разу доходив висновку, що самотужки йому тут годі впо­ра­ти­ся; з Берта Джілберта й Кудланя великої допомоги не бу­де. Крім того, якщо окупиться,— а має оку­питися, бо зо­ло­то тут лежить просто під ногами! — треба вкласти в це діло ще й капітал. Люди добувають золото, але як? Заступами, ситами й ночовками. Вони забирають найгрубше, тільки ту дещицю, що їм випадково трапить до рук. А в землі його цілі мільйони! Вони того не бачать, а якщо хто й додумався та побачив, то не може добути того золота ситом і но­чов­ка­ми. І в скелях теж є золото. Декотрі вже знайшли його там і заходилися довбати гору. Багато шукачів добувають золото тільки собі на прожиток, але са­ме ті сподіваються знайти грубу жилу.

Тут потрібні машини. Води в долині є досить. Машини, щоб перемивати пісок цілими кубометрами, весь пісок! Ма­шини, щоб лупати й дробити камінь, перетовкувати й пере­мелювати його, а тоді вимивати з нього жовтий метал. На цілі мільйони! Він повинен прибрати до рук усі займанки й добувати золото працею найманих робітників. Для цього йому потрібна допомога, підтримка влади — і капітал. По­трібен спільник, не гірший за нього самого. Хай би сидів десь угорі, тут, у долині, вистачить його, Боєра. Він уже знав такого. То не новачок, на нього в усьому можна бу­ло б покластися.

Ну, а що робити з Гаєм Джілбертом? На цю думку Боб­рові аж дух сперло з люті. З ним треба покінчити зразу ж, негайно. Гай Джілберт йому як кістка в горлі.

Боєр підвівся й пішов до свого салону. Він був знову рішучий, веселий, у доброму гуморі.

Пізно ввечері він звелів Бертові привести Біллі, ватаж­ка банди. Берт Джілберт, почувши такий наказ, примружив ліве око, кивнув і мовчки вийшов. Нарешті шеф розвору­шився, зрозумів, що Біллі може дещо зробити. Та коли б Берт знав, чого його послано до Біллі, то нізащо б не пі­шов.

Біллі-Корабель, широкий, як шафа, пропхався в две­рі й оглянувся по кімнаті.

— Гарну маєте каюту, — схвально сказав він і гепнув на канапу так, що вона аж затрі­щала.

Боєр привітно усміхнувся й присунув столика з пляшкою та з чарками. Він уже знав, що з цим бандитом не треба грати в піжмурки.

— Ми досі завжди сходили один одному з дороги, Біллі.

— Це не через мене, адже я першого ж таки дня наві­дався до вас. Та ви застебнулися на всі ґудзики, по саму шию, а я нікому не нав’язуюсь. Ми з вами люди однакової міри, тільки що ви хитріший.

Так, на думку Біллі, вони з’ясували свої стосунки.

— Тоді ще мій план не був готовий, Біллі. Але ж ми були зв’язані через Берта Джілберта.

— Ні, граймо відверто, Боєре, — сказав навпростець Біл­лі. — Я досі не брав участі у ваших махінаціях.

— Я ще не робив ніяких махінацій, Біллі.

— Ви таки спритний, Боєре, проте мені подобаєтесь. — Біллі зміряв його з голови до ніг довгим поглядом. — А як ви назвете ті три справуночки, що їх Берт з Кудланем за­лагодили останнім часом, коли випадала темна ніч? З Маррі вони мене випередили тільки на дві години. А я б з ним краще впорався. То був добрий кусень, саме для мене. Як бачите, я маю добрі вуха, та й очі не гірші, такий у мене фах. А тепер викладайте, що вам треба.

Боєрові трохи зашкребло на душі, він недооцінив Біллі. Але він побачив також, що з цим чоловіком можна мати справу. Він вартий більше за Берта Джілберта, за Кудланя, за всіх. Та Боєр спробував якось відмежуватися від своїх поплічників і сказав:

— Це так, але ті справуночки Берт Джілберт залагоджу­вав на власний розсуд.

— А проте замислили їх ви, Боєре! Берт як уп’ється, то любить похвалитися й вибалакати зайве.

— Ну, добре, Біллі, працюватимемо разом. А якщо Берт з п’яної голови патякає зайве, треба йому заткнути пельку. Про це вже ви самі подбайте. Я й так маю доволі клопоту з Гаєм, його братом. Він зрадив мене.

Біллі свиснув крізь зуби.

— Он воно звідки вітер віє. Певна річ, тут вам Берт не допоможе.

— Я на тому тижні їду, Біллі. Приблизно днів на де­сять. Коли вернуся, докладно вам розповім про все. А тепер ви повинні негайно владнати справу з тим Гаєм, а то нам обом буде скрутно.

Боєр оповів Біллі все про Гая. Та багато не треба було й казати. Біллі був радий, що нарешті пристав до спілки.

— Здайтесь на мене, я все зроблю як слід, — сказав він і підвівся. — Ми з вами ладнатимемо. Та й працю­вати лег­ше, коли є тихий партнер, що й підозри не викликає і має вплив. Ми будемо тільки здалеку вітатися, зрозуміло? Ну, а тепер… — Біллі посукав пальцями.

Боєр заплатив, і заплатив щедро. Кров дорого коштує.

Після того як зачинився салон, у Боєровій кімнаті ще довго світилося. Він писав листа, де змальовував становище в долині й повідомляв про свій приїзд. Потім запечатав листа своєю печаткою. Завтра якраз від’їжджає карета з поштою, все складається якнайкраще. Задоволений сього­днішнім днем, що почався так неприємно і так добре скін­чився, Боєр ліг спати.

Натомість Біллі цілу ніч просидів за своїм столом у Доротеї — грав у покера, щедро сипав грішми й попивав го­рілку. Док часто проходив повз його стіл, інколи навіть пив з ним чарку. Він не сумнівався, що буде вчинено якийсь злочин. А може, вже вчинено?