Бенно фелькнер

Маррі випростався, потягнувся й глянув угору. Далеко над Цукровою головою згасав останній відблиск дня.

— Годі на сьогодні, Гаю, — сказав Маррі. — Мене так ви­сушило, як цей пісок під ногами.

Він став навколішки, дістав з ямки кухля, схованого від сонця, й приклав до вуст — хотів напитися, але тільки сполоскав рота й виплюнув каву. Вона була тепла й не­смачна.

Гай Джілберт, голий до пояса, позносив докупи лопати й сита. В горлі йому так пересохло зі спеки, що не хотіло­ся навіть відповідати. Маррі вихлюпнув каву з кухля на пісок, узяв бляшанку з добутим за день золотом, і вони по­вільно, стомлено почвалали до намету.

Обоє попадали на свої ліжка, щоб спершу трохи пере­почити. У Гая боліло все тіло: він не звик до такої робо­ти. Але нічого, ще кілька днів, і звикне. Та й не велика бі­да, що трохи ниють м’язи, — зате голова ясна й спокійна.

— Знаєш що? — сказав Маррі. — Не будемо сьогодні мо­рочитися з вечерею. Підемо на вулицю й там поїмо. Так буде краще. Але спершу з півгодини полежмо. Добре?

— Добре, — погодився Гай.

Він незчувся, коли й заснув. А як прокинувся, в наме­ті вже було темно, хоч в око стрель. Поряд глибоко дихав Маррі. Гай підвівся, засвітив світло й виглянув з намету. На небі з’явилися перші зірки. Він і Маррі проспали, ма­буть, години зо дві. Гай був голодний, як вовк.

— Агов, Маррі! — гукнув він. — Ти не хочеш їсти? Маррі прокинувся й зразу схопився на ноги.

— Щось мені снилося, але що? — сказав він і, скривив­шись, потер лоба. Тоді раптом згадав: — Ага, ми наче їха­ли вдвох каретою, такою гарною! Вся оббита червоним ок­самитом, а на передку сидить сова з людськими ногами. Не пам’ятаю тільки добре, чи в неї був…

— Та годі тобі, — перебив Гай. — Скажи краще, де ти поставив бутель з водою. Я хочу їсти.

— А я ще дужче хочу пити. Ходімо до Доротеї, їй саме привезли провізію, п’ять підвід, навіть пиво є. Ти хіба не бачив? Після обіду. А бутель, мабуть, десь надворі.

Вони вийшли з намету й умилися. Сьогодні вони не шко­дували води, хоч бутель її коштував цілий долар. Водово­зи мали добрий заробіток. Та вони на своїй займанці мали ще кращий.

Маррі довелося зачекати на Гая: той сидів коло скрині й чистив та змащував свою зброю. Маррі трохи здивував­ся, але ні про що не розпитував. Гай навіть копав з ре­вольвером — завжди клав його десь напохваті. Техасці тим і славилися, що більше дбали про свою зброю, аніж про гаманець.

Нарешті Гай скінчив і підвівся. Він ще раз оглянув з усіх боків важкого револьвера, хукнув на нього, наче хотів здмухнути останню порошинку, підкинув угору і спритно впіймав просто за рукоять. Аж тоді засунув його в кобуру й всміхнувся. Гай Джілберт виріс із зброєю і любив її.

Вони йшли темною вулицею. Сьогоднішній видобуток вони поділили й узяли з собою — може, треба буде на ви­датки. Решту золота Маррі носив у чересі на тілі, як і біль­шість копачів. Кожні три або чотири дні, залежно од видо­бутку, Маррі тепер віддавав золото на схов Джонсонові. Так було найпевніше. Щоправда, той лупив з нього три шкури, бо й сам наражався на небезпеку, коли перевозив золото, — зате Маррі був спокій­ний.

Гай і Маррі добре повечеряли в якійсь їдальні, проте пива там не було, і відвідувачі, швиденько доївши, йшли собі геть. І так без кінця — одні заходили, інші виходили. В кутку, біля великої плити, стояли засмальцьований господар-італієць та його огрядна дружина. Здавалося, ця ха­лабуда ввібрала в себе все тепло за цілий день. Коло пли­ти старий китаєць мив у великому шаплику бляшаний по­суд, що його молодий негр збирав зі столиків. Худе, голе до пояса тіло і шоколадного кольору обличчя негрове було пітне й лисніло, наче вишкварка. Воду в шаплику міняли тільки вранці. Дехто цілком серйозно запевняв, що вранці італієць переварює її і продає замість юшки. Китаєць, спов­нений гідності, споліскував миску в густій бовтанці в шап­лику, а тоді витирав ганчіркою, що правила йому й за фар­тух. Мокра ганчірка була чорна, як сажа, і така масна, що аж блищала.

— Який вибір страв у тебе сьогодні? — весело спитав Маррі італійця.

— Можеш узяти дуже добрий рис з воловиною, — відпо­вів господар. —Або дуже добру воловину з рисом. І те, й те сьогодні свіже.

Він варив цю страву вже чотирнадцятий день. Перед тим були макарони з воловиною. Ще навіть не докінчивши своєї відповіді, він насипав дві миски, а дружина тим ча­сом сховала до свого череса плату — шість доларів. Маррі з Гаєм узяли миски і не встигли ще дотягтися до ложок, що лежали в дерев’яній скриньці коло плити, як італієць уже відштовхнув їх далі.

— Після цього літа ти, мабуть, збудуєш у Сан-Франціско першорядний готель, га? — запитав його Маррі. — І ки­тайця теж візьмеш із собою?

Та ні жвавий господар, ні його хтива дружина не слу­хали Маррі. Він знову схопив ополоника, а вона гроші вже в когось іншого. То була для них година золотого дощу, який падає тричі на день — уранці, опівдні й ввечері.

Сьогодні в Доротеї зібралися не тільки постійні гос­ті. Спека та поповнення запасів привабили й багато нових людей. Курява й нещадне сонце збудили в них спрагу, а горілка та пиво зробили веселими й легковажними. Тому в Доротеї справи йшли чудово.

Вона сиділа за прилавком зразу коло входу, у блискучій сукні, з разком перлів на гладкій шиї, і важила на терезах золото. Кожному, хто приходив, здавалося, що вона вітає його з особливою ласкою і приязню, бо її темні усміхнені очі не минали нікого.

Док походжав по танцювальній залі. Хоч у кутку вже грала музика, ніхто ще не танцював. Гості сиділи коло сто­лів і воліли спершу випити якусь чарчину. Дівчата-танцюристки хихотіли коло музичної скриньки, справжня забава мала початися десь за годину. Проте чоловік, що заробляв собі на хліб та на пиво біля корби музичної скриньки, уже встиг спітніти.

У Дока було неспокійно на серці. Він саме вийшов з гральної зали, де сьогодні гості не дуже дбали про тишу. Ще вчора він боявся якогось лиха, але все минулося добре. Гості так упилися, що більше як половина їх просто зо­сталися лежати в залі покотом. Біллі з Бертом Джілбертом заснули на столі з рулеткою, а решта всі — долі. Тільки перед полуднем вони прочунялися, зажадали горілки і п’ють ще й досі. Жаба теж не відстає від них, забавляє всіх своїми жартами, мов той блазень. Він уже як почне пити, то не має стриму. Тижнями тяжко працює, а тоді пускає свій доробок за вітром.

Гай Джілберт і Маррі ввійшли до салону. Доротея лас­каво подала їм руку. Вона завжди добре знала, де що ро­билося в долині. Цих двох гостей вона справді шанувала.

— Ну як, вам сьогодні пощастило? — запитала вона, усміхнувшись, і висипала на терези золотий пісок, який приніс Маррі.

— Стане, щоб сплатити мій борг Докові, — відповів Маррі.

— Ага, он чого ви прийшли! — сказала Доротея. — Але не сподівайтеся цілком його вдовольнити. Не вистачить ва­шої займанки. Він як та губка — скільки не дай, усе вбе­ре. Чи, може, ви знову напали на жилу?

Маррі поважно похитав головою, сторожко озирнувся, чи, крім Гая, близько нікого нема, і сказав обережно:

— Ще ні, але вже знаємо, де її шукати.

Очі її засвітилися цікавістю і водночас недовір’ям. Тоді Маррі нахилився через прилавок, делікатно, просто-таки любовно взяв її за голову і, залоскотавши вусами, проше­потів на вухо:

— Під вашим салоном, мадам. Доротея засміялася весело, як дитина.

— О мосьє Маррі, та ви салонний лев!

— Біля вас кожен стає салонним левом, мадам, — ска­зав він галантно й навіть уклонився.

Гай Джілберт задоволено дивився на свого приятеля. Він щоразу відкривав у ньому якісь таланти.

Тим часом надійшли нові гості: Едвард Фінні, Джім і ще двоє ковбоїв. Побачивши Джіма, Гай Джілберт нахму­рився. Думки його звернули зовсім в інший бік.

Ед, молодий, рожевощокий, чисто вбраний, збентежив­ся, вгледівши Гая. Першу хвилю він не знав добре, як йому повестися, — адже Гай був старший за нього. Про Берта Джілберта він уже багато начувся. А Гая вони все ще погано знали — а він же був Бертів брат.

Гай Джілберт кивнув Едові й перший подав йому руку. Джім привітався з Гаєм так, наче вони разом не одне лі­то пасли худобу. Надійшов ще й Док, і вони всі разом сі­ли до одного столика. Джім сьогодні вперше виполоскав на своїй займанці тридцять грамів золотого піску і тенер тішився, наче вже подолав усі труднощі.

— Це золото треба пропити, а то надалі не пощастить. Бувалі шукачі так завжди робили.

— Авжеж, бувалі пияки, — сухо озвався Док. — А тоді пропивали й своє щастя. Он Жаба найкращий приклад. Йо­му завжди і всюди щастило, але він і звідси вернеться тільки з своєю клячею та дірявою ковдрою.

За дверима гральної зали щось загуркотіло, потім зняв­ся нестямний регіт і рев. Гай допитливо глянув на Дока.

— Там Біллі з Жабою дають гастролі, — мовив Док. — Знюхалися, хоч зовсім не пасують один од одного. Один пропиває своє щастя, а другий не хоче відстати від нього. Мабуть, запустив руку в якусь касу або… гм… обидві десь добре нагрів.

— І Берт також там? — запитав Гай.

Док не відповів, тільки пильно глянув йому в очі. Гай більше нічого не питався. Його обличчя посуворішало, вкрилося тінню смутку. Аж тепер Док склав собі остаточ­ну думку про Гая Джілберта.

Тишу коло столу порушив Маррі.

— Випиймо, товариство, поки ми тут, бо завтра знову нас чекає тяжкий день!

Вони цокнулися, і невдовзі між ними знов поточилася жвава розмова. Час минав, у залі ставало чимраз веселі­ше. Ед Фінні, що не пропускав жодного танцю, привів до столу свою дівчину, — він, власне, задля неї -я прийшов. Доротея найняла ще чотирьох танцюристок, і тепер їх уже не вихоплювали один в одного з рук. Нарешті з’явився й Пастор. Його виловив у залі й привів до гурту Джім, що сам теж був добре напідпитку.

Пастор був уже п’яний як ніч і лагідно докоряв Джімові плаксивим голосом:

— Ти мене, хлопче, заманив у це болото. Через тебе я кинув широку прерію та свою худобу. Кінь мій застояв­ся, а сам я набив собі мозолі, як куряче яйце.

— Що ти, Пасторе! — перебив Джім. — Ми ж тебе всі вважали за мужнього воїна божого! Отямся!

— А може, це тільки проба для нас? — зітхнув Пастор і витер долонею обличчя. — У мене в горлі пересохло.

Вони прийняли його до гурту, налили чарку. Пастор ожив і скоро знову сів на свого коника.

— У вас, молодих, життя ще попереду, — звернувся він до Еда та його дівчини, стаючи в позу. — Але любов про­ростає не на золоті, в цей грунт вона не пустить коріння.

— Це ти знаєш з власного досвіду, Пасторе? — невин­но запитав його один з ковбоїв. — Розкажи нам що-небудь про себе.

— Цить, насмішнику, — з гідністю спинив його Пастор і гикнув. — Не мели дурного, коли я молодь повчаю!

Він, напевне, почав би довгу проповідь, але не встиг. Зчинився перший бешкет, і той вир затягнув також Пас­тора.

Двері до гральної зали відчинилися, хряснули об сті­ну, і стало видно купу людських тіл, що оскаженіло борю­калися на підлозі. Музика якраз замовкла, багато гостей посхоплювалися з місць і підійшли ближче. Пастор теж підвівся і непевною ходою рушив до дверей, де вже зі­брався цілий натовп.

Жаба попав у біду. Якийсь довготелесий, кістлявий шу­кач душив його за шию, а решта п’ятеро чи шестеро нама­галися визволити старого. Вони лаялися, стогнали, кричали і в п’яній нестямі шарпали й молотили один одного. Миг­тіли руки, ноги й голови. Жаба вже аж посинів і тільки хрипів. Тієї хвилини Біллі підвівся з-за столу з рулеткою і, як мавпа, хилитаючись на кривих ногах, майже нечутно рушив до заводіяк. У нього руки свербіли й самому встряти в бійку, обличчя його хижо скривилося.

Він схопив кістлявого шукача одною рукою за барки, а другою за штани і вмить відірвав од жертви. Аж тепер, три­ма­ючи перед собою напасника, що пручався й вимаху­вав ру­ка­ми, Біллі побачив, кого той душив. Дехто в тан­цювальній залі почав уже сміятися з усього того, але Біллі розлютився.

— Що? — гаркнув він. — То ти он кого схопив за шию! Хотів задушити мого приятеля?

Дужий, як бугай, він підняв копача і так гепнув ним об підлогу, що той тільки застогнав та й витягся. В обох залах запала тиша. Біллі нахилився над шукачем, поторсав його, почекав, але той не ворушився. Тоді він знову взяв його лівою рукою за барки, потяг до низького вікна, напо­ловину відчиненого і, мов лантух, викинув надвір. Шибка розсипалась на друзки, тріснула рама.

Біллі вже годі було стримати. Він обернувся спиною до вікна і виставив уперед голову, озираючи всіх налитими кров’ю очима. В повітрі запахло бурею, всі завмерли. Тіль­ки банківник коло рулетки хутенько згріб усі гроші до шпарки в столі.

Тоді Док проштовхався крізь натовп і дав знак чолові­кові біля музичної скриньки. Той негайно крутнув корбу. За Доком, наче у нього в кільватері, задріботів Пастор і схопив його за поли. Док сердито обернувся і крізь зуби вилаяв його:

— Одчепися! Сядь каменем! Не бачиш, яке тут осине гніздо?

Але Пастор щось п’яно белькотів і навіть хотів проліз­ти наперед. Може, саме це й зняло напруження в залі. Тим часом Жаба підвівся, хапнув повітря, побачив Біллі і, простягши руки, поточився до нього.

— Хай живе мій приятель! Вгору його! Аж до неба! — закричав він.

Біллі схопив його в обійми.

Глядачі підкинули вгору не тільки Біллі, а й Жабу, на­віть узяли його на плечі. Той тішився, як дитина.

— Сьогодні всі хай п’ють на мій кошт! — вереснув він.— Несіть мене до Доротеї!

Горлаючи й на всі лади вихваляючи Жабу, гості понес­ли його до прилавка. Там він, не злазячи додолу, висмикнув сорочку з штанів, розстебнув черес і кинув його на при­лавок. Гості знову радісно закричали, заспівали йому хвалу.

— Все на мій рахунок, Доро! — звелів Жаба й пере­можно підняв руку.

Поки його несли до столу, Доротея зважила золото й записала суму. Гримнула музика, банківник знову пустив рулетку. На його знак хирлявий клерк, що сховався тим часом за дужого негра в кутку біля прилавка, виклав нову купу грошей. Люди з танцювальної зали посунули до грального столу.

Юрба підхопила й Гая Джілберта. Опинившись коло дверей гральної зали, він заглянув, чи немає там брата. Той уже півгодини мирно сидів собі, схиливши голову на стіл, і хропів. Юрба заступала його від Гая. Притулившись до одвірка, Гай через голови роззирався по залі.

Док підійшов до Біллі, однак той не дав йому й слова сказати.

— Можу я в цьому кублі взяти наборг чи ні? — крик­нув він. — Ви з мене видурили всі грошики своєю пекельною цяцькою, а я не хочу, щоб мене Жаба напував! Я за­плачу, як вернеться Боєр.

Док і взнаки не дав, що тієї миті з п’яної балачки зро­бив собі висновок, куди веде ниточка. Он звідки в Біллі гроші.

— Тут нікому не дають наборг, Біллі, ти сам добре зна­єш, — спокійно сказав він.

Біллі поїдав Дока очима. Він перекривив його й люто замахав довгими руками:

— Тоді я ставлю останні свої гроші, і банк буде мій!

Він оглянувся по залі, шукаючи жертви, й наглядів Пастора.

— Іди сюди, апостоле гнидявий! — крикнув він. — Іди хоч раз зроби добре діло!

Пастор непевною ходою наблизився й підняв руки. Біл­лі однією рукою вхопив Пастора, а другу засунув у кише­ню і витяг жмут дрібних банкнот, пом’ятих і заяложених.

— Ось на, постав за мене! — погрозливо сказав він. — І якщо не виграєш, то теж полетиш у вікно.

Пастор спробував випручатися.

— Не хочу, то диявольська гра! — заверещав він.

Та Біллі затис йому гроші в руці й підштовхнув до ру­летки.

— Став! Я саме й хочу, щоб ти відібрав у диявола гроші!

Пастор розгнівався, почав відбиватися й шпурнув гро­ші геть. Жмут упав на рулетку, якраз на тринадцятий но­мер. Біллі здивовано глипнув на стіл, відпустив Пастора, що заходився обтріпуватись, а сам вищирив зуби й почав стежити за кулькою. Вона покотилася по колу й зупини­лась у невеличкій заглибині.

— Тринадцять, червоне! — оголосив банківник. — Пов­ний виграш.

Біллі спершу аж рота роззявив, та потім засміявся, ні­би інакше й бути не могло, і почав вихваляти себе на всі лади, неслухняними руками запихаючи виграш у кишеню. Свою ставку він лишив на номері. Рулетка крутнулася знову.

Біллі нарешті впорався з грішми і вже обернувся до Пастора, коли це банківник знову сказав:

— Тринадцять, червоне. Повний.

Біллі вдруге виграв. Тепер уже гості почали товпитись до столу, витягаючи шиї, і Біллі довелося розштовхувати їх ліктями. Далі він уже стежив за кулькою, як кіт за ми­шею, але цього разу програв. Та Біллі й так був задоволений; знизав плечима і, мабуть, хотів знову щось сказати Пасторові, бо відіпхнув шукачів, що заступили йому залу, і оглянувся навколо. Док, що стояв поряд, побачив, як Біл­лі вмент змінився. На обличчя його ніби лягла тінь, очі примружилися. Док простежив за його поглядом і коло Пастора побачив Гая Джілберта. Той щось казав старому ковбоєві — видно, хотів його забрати з собою.

— Ага, — буркнув Біллі, — пташка сама залетіла в клітку.

Він витер товсті губи і рушив крізь натовп до них.

— Це твій приятель? — запитав він Гая стримано, на­че прицінювався до нього. — Чи ти хочеш забрати його в мене, щоб він вигравав тобі гроші?

Гай спокійно глянув на нього й холодно мовив:

— Ані те, ані те, Біллі.

— Я тобі якраз хотів порадити, щоб ти цього не ро­бив.

— Я не потребую нічиєї ради, Біллі.

Гай Джілберт говорив спроквола, мало не співав. Нав­коло них стало тихо. Гай відчував, що Біллі шукає тільки зачіпки. Але він був дужий, спритний, як тигр, і не боявся Біллі. До того ж, коли він бачив нахабних людей, у нього свербіли кулаки. Його обурило вже те, що Біллі знущався з Пастора. Тепер він стояв перед Біллі і з нехіттю, ніби знуджено, позирав кудись повз нього.

І раптом зустрівся очима з Доком. Той дивився на ньо­го вимовно й застережливо. Вперше Гаєві по спині про­йшов легенький мороз. Ще чудніше йому стало, коли Док швидко майнув убік за спиною в Біллі. І все те за якусь коротеньку хвилинку. Що тут затівається?

Він почув підступний голос Біллі:

— Щось ти дуже заносишся…

Біллі проковтнув лайливе слово, що висіло вже в нього на язиці: він був не дуже високої думки про Гая Джіл­берта й не хотів битися з ним навкулачки. Треба техасця так роздрочити, щоб той схопився за зброю. Тоді йому, Біллі, ніхто нічого не закине.

Якусь мить Гай боровся з собою. Він бачив, що Біллі хоче підставити йому ногу. Спершу техасець гадав, що то все з п’яної голови: він добачав у Біллі лише заводіяку, що шукає зачіпки. Але застережливий Доків погляд посіяв у ньому якусь несвідому підозру. Гай не хотів сваритися, а тим паче зчиняти бешкет у Доротеї. Взагалі він нічого вже не хотів. Тому, розміркувавши так, обернувся й віді­йшов. Біллі занімів з подиву. Такого він не чекав від Бертового брата. Та Гай же боягуз із боягузів! Недарма Боєр мав із ним таку мороку.

Біллі зареготав так гучно й зневажливо, що всі в залі обернулися до них. Док, якому вже було відлягло від сер­ця, стрепенувся і глянув на Гая. Той наче хотів був вернутися, але таки відійшов до столу й сів. Тільки об­личчя йому ледь зблідло й на чолі виступили краплі поту.

Гості зашепотіли: мовляв, і Гай Джілберт злякався цьо­го тирана. Та й як могло бути інакше…

Біллі кипів. Його жертва не клюнула на гачок! Він би з ним упорався законно, якби все склалось так, як наперед гадалося. І от тобі на, не пощастило, тепер треба братися до техасця якось інакше.

Біллі знову почав пити, уже з своїми трьома поплічни­ками та з Кудланем, що й собі підсів до них. Біллі так і си­пав виграними грошима, горілка лилася рікою, гриміла му­зика, Жаба теж горлав із своїми приятелями. То була найшаленіша ніч у цій долині — а потім настав страшний кі­нець.

Док тихенько підійшов до столу, де сиділи Гай Джіл­берт, Маррі і двоє ковбоїв. Джім та Ед танцювали. Гай уже заспокоївся. Док сів коло нього; обличчя в лікаря бу­ло стомлене й посіріле.

Маррі глянув на нього й сказав:

— Треба, щоб Доротея звеліла вже замикати.

— Тоді шукачі рознесуть цей барак на друзки, — спо­кійно відповів Док, — а мені доведеться влаш­то­ву­ва­ти тут шпиталь. Але я пошлю по Бренкера.

— Може, ходімо вже? — звернувся Маррі до Гая.

Той після пригоди з Біллі став мовчазний, щось його наче гризло. Він глянув товаришеві у вічі й сказав тихо, розважливо:

— Не можна лишати Бренкера самого. Не завадило б також послати по Слейтера й Мура. Вони напевне при­йдуть.

Док задумливо кивнув головою.

— А чи не краще було б, якби ти пішов звідси, Гаю?

На Гаєвому обличчі з’явився суворий і впертий вираз. Він глянув на Дока так допитливо й вимогливо, що той по­яснив:

— Я не знаю, що у вас там з Біллі зайшло, Гаю, але ти розумієш, чому він до тебе чіплявся?

Док дивився знизу вгору на здоровенного техасця й че­кав. Той замислено наморщив лоба.

— Може, я дам тобі ще одну ниточку, Гаю? — обереж­но, півголосом вів далі Док. — Біллі, побачивши тебе з Пастором, буркнув: “Пташка сама залетіла в клітку…”

Гай Джілберт звів брови і аж губи розтулив. Очі його посуворішали, обличчя побіліло, він, здавалося, щось на­пружено обмірковував. Ніхто більше не промовив ні слова: всі раптом зрозуміли, що над Гаєм Джілбертом нависла бі­да. Нарешті Док знову озвався:

— Боєр днями кудись їде — може, це тобі щось каже, Гаю?

Гай Джілберт здригнувся. Та поїздка нічого йому не пояснювала, але від самого цього імені в нього тьохнуло серце, бо думки його якраз снувалися навколо Боєра. Док, не знаючи того, попав у яблучко. Тієї миті Гай Джілберт усе зрозумів. Йому аж млосно стало. Він схопив пляшку, налив чарку по вінця, випив її одним духом і з легким від­тінком іронії обвів по черзі поглядом кожного з товаришів, наче зважував щось. В його очах танцювали бісики.

— Цокніться зі мною, друзі! — сказав Гай. — Це ще не поминки. Принаймні не мої. А тобі, Доку, особлива дяка від мене.

Він цокнувся з Доком і ще раз випив. Док був поваж­ний і замислений — таким його мало хто знав.

— Біллі дуже небезпечний, Гаю! — в голосі його бри­ніла турбота й співчуття. — Не можна підставляти груди під його зброю.

Гай поплескав його по плечу, як доброго товариша.

— Давай ще цокнемося, Доку, — сказав він і засміявся весело, мов дитина. — Хтозна, коли нам ще випаде така чу­дова нагода. Я в цій проклятій долині знайшов щось наба­гато краще, ніж золото: себе самого і друзів! Серед них і тебе, Доку. Випиймо за те, що мені так пощастило!

Він цокнувся з Маррі, з Доком, з ковбоями. Раптом йо­го охопила дика радість і водночас глибока тривога. Він потис руку Докові, обняв Маррі, поплескав по плечу ков­боїв.

Док підвівся.

— Пошлю когось по Бренкера, — сказав він і пішов.

Лунала музика. Чоловік коло скриньки ані на хвилю не переставав крутити корбу. Галас стояв такий, що аж у вухах лящало. Док підкликав негра-кельнера, щось ска­зав йому і спокійно пішов далі. Але встиг дійти тільки до середини зали.

Із гральної кімнати вивалився Біллі-Корабель і почав розштовхувати на всі боки тих, хто танцювали.

— Де той святенник? — крикнув він. — Нехай знову по­ставить за мене!

Пастор сидів під стіною коло столика і, незважаючи на гармидер, мирно хропів собі, виставивши гнилі зуби. Всі глянули в той бік. Біллі побачив Пастора й рушив до ньо­го. Шукачі були вже такі п’яні, що тільки весело захихоті­ли, коли Біллі брутально схопив Пастора й потяг до рулет­ки. Той, зненацька вирваний з п’яного сну, не розумів, що сталося. Він жалібно завив, мов собака під палицею, і пе­релякано вчепився за стіл. Стіл перевернувся й накрив Пастора, але Біллі витяг його звідти.

Джім, побачивши те, лишив свою дівчину серед зали, де він танцював, і люто кинувся до Біллі. Якби він був тверезий, то не зважився б на таке, але п’яному й море по коліна. Ед Фінні поспішився за ним. Того проклятого вечора він теж не дуже міцно тримався на ногах. Обидва вони були проти Біллі, як два жуки проти пацюка.

— Не чіпай його, тварюко! — крикнув Джім і, обхопив­ши Біллі за вільну руку, рвонув його назад. Таке зухваль­ство вразило Біллі. — Це порядний чоловік і був-найкра­щий ватаг на всі прерії! Не чіпай його, кажу тобі!

Біллі лишив Пастора, висмикнув руку, аж той поточив­ся, і спантеличено мовив:

— Га?..

Та не встиг Джім випростатись, як Біллі так його вгамселив по голові, що він покотився по підлозі і вже не встав. Гомін у залі вщух. Ед Фінні вклякнув коло Пастора, нама­гаючись його підняти.

Ед Фінні, забувши про все навколо, пробував допомог­ти приглушеному Пасторові. Раптом Біллі схопив його за шию й підняв, мов пір’їну. Тепер уже в його очах заблисла справжня жадоба вбивства. Хапаючи ротом повітря, Ед Фінні глянув йому в обличчя і з переляку побілів як крейда.

“Нехай би краще Гай всупереч усім законам стрельнув тій тварюці в спину”, — подумав Док.

Ед уже ледве хрипів.

— Ти, шмаркачу! — просичав Біллі, тримаючи хлопця лівою рукою поперед себе, а правою замахуючись, як мо­лотом, — і зненацька відчув, що не може нею рушити.

Біллі отетерів. Він повільно розтулив ліву руку, випус­тив Еда, обернувся, наче вві сні, і стрівся очима з холодним Гаєвим поглядом. Гаєве посіріле обличчя було неру­хоме.

Якусь мить Гаєві кортіло скористатися з своєї перева­ги і вільним кулаком уперіщити Біллі в лице. Нехай би опинився там, де й Джім. Але в ньому вже заграла шале­на кров авантурника. Крім того, він знав, що його жде. Знав, що мусить зважитись на цей двобій, а то одного ран­ку його знайдуть десь на піску, як того першого забитого в долині…

Він пустив руку Біллі. Док аж застогнав. Гай змарнував свій шанс. Тепер вони стояли один проти одного: високий техасець і валькуватий, ледь згорблений Біллі, довгі руки якого були наставлені вперед, мов крила в яструба, що го­тується напасти на свою здобич. Він повільно облизав за­шерхлі губи. Поплічники Біллі обережно підступили ближ­че до нього. Навколо Гая й Біллі утворилося тепер вільне місце. Схвильована Доротея теж вийшла з-за прилавка. Док ніби відчув, що вона йде, бо, не зводячи очей із супротив­ників, простягнув назустріч їй руку, і вона зупинилася.

Гай Джілберт стояв наче вкопаний і пильно дивився на Біллі, не кліпаючи очима. Руки в нього були ледь зігнуті.

— Ага, ти мені й так уже в печінках сидиш! — про­хрипів Біллі.

— Ну, стріляй, коли найнявся! — просичав Гай крізь зуби.

Потім ніхто з свідків не міг сказати, хто перший схо­пився за зброю. Мабуть, одночасно. Але пролунав тільки один постріл. Задзеленчали вікна, заверещали жінки.

Док глянув на Біллі. То це не він стріляв?.. Біллі сто­яв, як незграбний ведмідь, вражено роззявивши рота. Рука з револьвером була опущена.

Док перевів погляд на Гая і побачив, що з цівки його револьвера, притисненого до стегна, здіймається тоненьке пасмо диму й повільно тане в повітрі.

Тієї миті Біллі-Корабель звалився додолу, хряснувши пикою об підлогу. Важкий револьвер з рукояттю слонової кістки відкотився ступнів за два від тіла.

Всі затамували віддих. Серед тиші суворо й твердо про­лунав Гаїв голос:

— Кругом!

Шукачі сипнули врізнобіч, як наполохані кури. Лиши­лися стояти тільки ті, кого стосувався Гаїв наказ. Досить було поплічникам Біллі глянути Гаєві в очі, як вони по­вільно підняли руки і обернулися. Кудлань теж був із ними.

Крім них, біля техасця лишилося ще п’ятеро: Док, Доротея, Маррі і двоє ковбоїв, які сиділи з ним коло столу. Маррі й ковбої тримали в руках зброю. Джім поволі опри­томнював.

Гай Джілберт підійшов до чотирьох розбишак, що сто­яли тепер до нього спиною, повитягав у них револьвери з кобур і кинув на підлогу коло вбитого. Тоді спроквола обер­нувся, пригладив лівою рукою чуба й схо­вав свого кольта в кобуру. Він був блідий і навіть не глянув на вбитого. Здавалося, він нічого взагалі не бачив.

В той мент сторожко, як кіт, зайшов Бренкер. Він уже надворі витяг зброю, почувши постріл.

Бренкер зупинився на порозі, за кілька ступнів од Гая Джілберта, що саме хотів вийти з зали, але теж став, по­бачивши шерифа. Вони стрілися очима, тоді Бренкер перевів погляд на залу і вгледів забитого.

— Біллі? — спитав він тихим, здивованим голосом і зно­ву зиркнув на Гая.

Тим часом Док опам’ятався. Він швидко рушив назу­стріч шерифові, але спершу зупинився коло Гая й мовчки потис йому руку, що висіла, як мертва. Шериф сховав свою зброю. Док підійшов до нього й розповів, що сталося.

Гості загомоніли, заворушилися. Майже всіх їх протве­резила ця подія.

Маррі вже стояв коло Гая і в чомусь переконував його, але той, здавалося, нічого не чув. Коли підійшов Бренкер, Маррі відступив убік.

— Я не бачу приводу вживати якихось заходів, Джілберте, — спокійно сказав Бренкер. — Вислухаю лише кількох свідків і напишу протокол.

Гай хвильку помовчав, тоді сказав:

— То я, може, піду собі?

Шериф кивнув головою. Гай обернувся і разом з Мар­рі повільно рушив до виходу. Бренкер і Док дивилися йому вслід. Док сказав, не спускаючи з Гая очей:

— Боєрів козир пропав, Бренкере. Він думав, що мав туза, а то був тільки виновий валет. Одначе в колоді є що червовий туз, шерифе, подбайте, щоб він був ваш.

Бренкер вражено глянув збоку на Дока, хвилину поду­мав, тоді подався за Гаєм Джілбертом і Маррі. Надворі він завагався. Он вони йдуть попереду, можна догнати їх і по­говорити з Джілбертом. Але чи варто? Чи Гай у такому стані скаже щось? Мабуть, навряд, хай спершу заспокої­ться.

Він не встиг ще як слід поговорити з Доком. Насампе­ред треба з’ясувати, як сталося вбивство. Док каже, що то була самооборона. Та ще й ці його натяки… І Гай з того вечора кинув Боєра…

Шериф хотів уже вернутися в залу, коли побачив, як Гай Джілберт швидко й рішуче звернув до Боєрового са­лону.

У голові в нього майнули всякі підозри, і він поспішився за техасцем. Джілберт уже піднявся східцями до дверей, коли Бренкер гукнув його:

— Гаю!

— Джілберте, а може, годі вже на сьогодні? — сказав він. — Чи не краще вам тепер піти з Маррі до намету?

— Краще, шерифе, — глухо відповів той згори. — Але спершу мені треба залагодити одну справу. Ходімо зі мною.

Техасець рушив попереду, Бренкер з Маррі, хоч не зна­ли, що й думати, подалися за ним. Гай на мить зупинився перед дверима Боєрової гральної зали. Звідти долинав гомін гравців і пияків. Звістка про події в Доротеїному са­лоні сюди ще так швидко не дійшла. Гай Джілберт трохи прочинив двері й зазирнув усередину. Боєр сидів спиною до входу на своєму звичайному місці і грав з двома гістьми в покер.

Тоді Гай Джілберт гупнув чоботом у двері, і вони роз­чинилися навстіж, хряснувши об стіну. Гості посхоплюва­лися з місць, у залі стало тихо. Техасець стояв на порозі, широко розставивши ноги, обабіч нього — Маррі й шериф. Минуло кілька моторошних секунд.

Нарешті Гай Джілберт сказав голосно й чітко:

— Подбайте про вінок, Боєре. Ви ж напевне підете на похорон того чоловіка, що там лежить. — Він зневажливо по­казав пальцем через плече, обернувся й вийшов.

Шериф помітив, що Боєр побілів з переляку. Гай і Мар­рі були вже внизу. Бренкер теж вийшов з барака. Боєрові гості почали швидко ховати гроші й прощатися.

— Зачиняймо, — сказав Боєр барменові, почекав, доки той замкнув двері, і подався до своєї кімнати. Коліна йо­му підгиналися. Він сів на канапу, розгублений і наляканий.

Бренкер вернувся до салону Доротеї. В залі майже не лишилося гостей. Наполохані дівчата збилися в кутку. Док саме казав щось поплічникам Біллі, коли з’явився Бренкер. Розбишаки звернулися до нього.

— Ми до цього непричетні, шерифе. Можна нам забра­ти свою зброю?

Бренкер якусь хвилю вагався, тоді значуще відповів:

— На жаль, закон велить мені вернути її вам.

Вони забрали свої револьвери й пішли. Надворі один стиха мовив:

— Тепер нам ще більше бракує Кеда. Мабуть, треба незабаром і собі сідлати коней та забиратися звідси.

Кудлань почвалав додому. Боєр сам відчинив йому, по­вів до своєї кімнати, докладно розпитав про все й відіслав його спати: те, що Боєр почув, заспокоїло його. Ніщо йому безпосередньо не загрожує. Біллі не пробалакався, отже, свідків проти нього немає. Зате Гай став ще небезпечні­ший. Не тому, що добре стріляє, — Боєр не дасть йому на­годи послати в себе кулю. І довести Гай теж нічого не змо­же — але напевне відкриє очі іншим. Боєр відчув, що почи­нає поволі втрачати грунт в цій долині під ногами.

Його охопила лють. Конче потрібна допомога! Тут дове­деться зовсім інакше братися до діла! Ставка виплатиться… І ще й як! Він багато чого недооцінював. Ці люди мають міцні голови й дужі кулаки, життя в долині загартувало їх. Але чорта треба виганяти чортом! Берт Джілберт слух­няний, з ним можна що хочеш робити. Треба будь-що втри­мати тут банду, поки надійде підмога…

В Доротеї тим часом погасили світло. П’яного Берта Джілберта, що проспав усі події, викинули за двері. Він доліз до Боєрового барака, і той відчинив йому двері. Сьо­годні з Бертом годі було про щось балакати, він тільки п’я­но белькотав щось.

Вулиця була темна, світилося лише в невеличкій Доротеїній кімнаті. Там сиділи вона, Док і шериф Бренкер.