Бенно фелькнер

Едові зробилося погано, долоні в нього спітніли. Перед очима раз у раз поставали сатанинська пика Біллі й обличчя Гая Джілберта, що так суворо й незворушно дивив­ся смерті в очі й переміг її.

Вони перебрели струмок і опинились у таборі. Ед ко­ротко попрощався з товаришами й пішов до шатра, де він спав з Томом. Поряд стояв намет матері й сестер. Ед спер­ся на віз і почув тихий Томів віддих. Угорі здіймалося скле­піння зоряного неба, поблизу шумів потік. Почулися кро­ки — то охоронці неквапливо обходили табір; потім ті зву­ки потонули в дзюрчанні води.

Ед ніяк не міг заспокоїтись. Горло йому пересохло і бу­ло ніби здавлене. Він повільно зайшов до намету, намацав стіл, витяг з-під нього ногою стільця й важко сів.

Мати прокинулась.

— Еде, це ти? — спитала вона з-за ширми. І ще раз гостро: — Еде!

Своїм голосом вона побудила дочок.

— Я, мамо… — хрипко відповів Ед.

Мати встала, накинула халат і засвітила світло. Тоді вийшла з-за ширми й поставила лампу на стіл.

— Еде! Ти п’яний? — запитала вона обурено.

— Дайте мені кави, мамо, — тихо попросив він.

Сестри посхоплювалися з ліжок і, як були, в довгих со­рочках, босоніж підійшли до столу. Мати пильно дивилася на сина.

— Ні, ти не п’яний. Але що з тобою діється? Ти наче сам не свій.

Ед підвів очі, здригнувся й сказав:

— Високий техасець застрелив чоловіка.

— Ой! — вихопилося в Рут. — Від нього й слід було цьо­го чекати.

— Що? — спалахнув брат. — Я йому дякувати маю! Ко­ли б не він, то я б не сидів тут цілий і здоровий. Я справді йому життям завдячую.

— Тому розбишаці, Еде?

— Ніякий він не розбишака. Як ти можеш так казати?

— Ти ж маєш на гадці того… що в Боєра?

Ед махнув рукою.

— То було колись. Тепер він працює з Маррі на його займанці.

Рут дивилася на брата широко розплющеними очима. Бетті мовчала й тільки важко дихала.

— Кого ж він застрелив, Еде? — спитала мати. — Когось нашого?

— Та де там! — похитав головою Ед. — То був… ну… бан­дит. Вони звали його Біллі-Корабель. Я його досі не знав.

— І ти теж туди вплутався, Еде?

Хлопець кивнув головою.

— Дайте ж мені нарешті чогось випити.

І він почав розповідати.

Мати мовчки слухала, сестри не зводили з нього очей.

— Ото чоловік, мамо, той техасець! — закінчив Ед. — Аби ви побачили, як він стояв…

Він трохи заспокоївся. Мати погладила його по голові й мовила:

— А тепер піди до Семюела Мура і все йому розкажи.

Ед так і зробив. Слейтери теж довідалися про подію тієї ж таки ночі. Надворі вже почало сіріти, коли Гол із Семом пішли спати. Хлопці лягли трохи раніше.

Поснідавши, Бренкер велів осідлати коня й поїхав до займанки Маррі. Дорогою він ще раз усе зважив. Гай Джілберт убив злочинця — іншої думки про Біллі й бути не може. Шукачі мають тільки дякувати Гаєві. Але яку роль грав тут Боєр? Він приїхав у долину разом із Джілбертами, цей, з дозволу сказати, джентльмен. Невже Боєр — ватажок якоїсь банди? Берт Джілберт і Кудлань — негід­ники. А Гай? Біллі був напевне ватажок банди; до неї на­лежали ті жевжики, яких Гай Джілберт учора обеззброїв. А може, це змагання між двома бандами, звичайна конку­ренція? Ні, все відбувалося б інакше, та й Гай Джілберт не говорив би з Боєром так погрозливо і з таким глумом. Авжеж, саме від Боєра треба шукати ниточки. Док он теж багато чого винюхав…

Бренкер уже майже знайшов ту ниточку, тільки до клу­бочка ще не міг дійти. Тепер він намірявся добути собі в колоді туза, як порадив йому Док. Але стежка, на яку до­ведеться стати, буде, либонь, стрімка й поплутана. Якщо його припущення слушні, то може і Гай Джілберт — не мо­же, а таки напевне — має деякі гріхи на своєму сумлінні. Ось яких висновків дійшов Бренкер, а коли так — то бага­то що розв’язувалося дуже просто. Але небезпека лишила­ся, і немала.

Доїхавши до займанки, Бренкер привітався і зліз з ко­ня. Копачі відповіли на привітання й кинули роботу. Мар­рі, як завжди, хотів одійти вбік, та Гай сказав:

— Сиди, між нами немає таємниць.

Вони всі троє посідали на пісок. Спека ще не дуже до­шкуляла, сонце нагрівало тільки половину долини; там, де вони примостилися, був затінок. Гай скручував цигарку й чекав, поки шериф почне розмову.

— Самі розумієте: я прийшов поговорити з вами про вчорашній вечір, Гаю, — озвався Бренкер.

— Це допит, шерифе? — перебив Гай Джілберт.

— Ні, — рішуче відповів шериф. — Я просто не так по­чав. Учора той роз­би­шака зачіпав вас, але ви не спіймали­ся на гачок і вступились йому з дороги. Зго­дом, коли він почав знущатися з людей, ви втрутились і дійшло до бій­ки. Біллі застрелено. Отже, справі був би кінець, якби за нею не стояло інше.

— Саме так, шерифе, якби за нею не стояло інше. І ви хо­че­те знати це інше. Будьмо відверті. На жаль, я небага­то вам можу сказати.

— Часом досить і небагато, Гаю.

Гай Джілберт курив і мовчки малював на піску якісь кри­вулі обгорілим сірником, якого й досі тримав у пальцях. На­решті він стер їх, підвів голову й мовив:

— Певне, що вчора була не просто п’яна бійка — та я нічого не можу довести Боєрові. — Він знову хвильку по­мовчав, тоді повів далі: — Це моя особиста справа, шерифе, і я сам її залагоджу. Чи вже й за­ла­го­див… але треба по­дбати, щоб Боєр не здійснив тут сво­їх планів. — Останнє речення він проказав повільно, ніби сам до себе. Погляд його задумливо перебіг по долині, зал­ля­тій сонцем.

— Ви б могли нам допомогти, Гаю, всім нам, — мовив Бренкер тихо й стримано, наче не хотів перебивати йому думок. — Які ж у нього плани?

— Якраз цього я добре не знаю, шерифе. — Гай Джіл­берт викинув цигарку, підтягнув коліна і охопив їх рука­ми.

— Але ж ви знаєте Боєра, Гаю?

— Я вже кілька тижнів здогадувався, що Боєр шахрай, а вчора впевнився, що він останній негідник. І це все. А до­відавшись про таке, я не захотів більше працювати з ним — оце вам, шерифе, й розгадка вчорашньої події. Вислухайте все. — Гай Джілберт остаточно зважився, що йому роби­ти. — Ми з братом уже два роки маємо стосунки з Боєром. Ну… ми не завжди були чистенькі, а Боєр і поготів. Якось він прийшов до нас і запропонував розпочати вигідну спра­ву в цій долині. Ми погодились і отак приїхали сюди. І аж тут я його взнав як слід…

Гай Джілберт знову замовк. Бренкер думав, що це вже все. Він полегшено зітхнув. Йому здавалося, що Боєр не дуже небезпечний. Він, Бренкер, знав тепер свого ворога, знав і те, як до таких людей братися. Він-бо заступає тут закон. Пильно стежитиме за Боєром і якось до всього доскі­пається.

Раптом Гай Джілберт сказав протягло, значуще:

— Я мав тут стати шери­фом, Бренкере…

Спокійний, валькуватий Бренкер здригнувся так, що Маррі аж очі витріщив, і май­же до крові прикусив спідню губу, але спересердя не відчу­вав болю. Тільки тепер шериф збагнув, що нізащо, ні на мить не можна легковажити Боєра.

— Дякую вам, Гаю, — мовив він тихо.

Той тільки гмукнув. Тоді додав:

— Він, правда, казав, що може усунути вас, коли я допитувався його, як же саме я стану шерифом. Але після тієї розмови в нього вже закра­лося недовір’я до мене.

Бренкер махнув рукою: мовляв, усе розумію, — і буркнув крізь зуби:

— Ну стривай, голубе…

Очі його були холодні, як криця, чоло поорали зморшки.

— Боєр має зв’язки десь там у верхах, шерифе.

Бренкер ніби не дочув тих слів.

— А як ви гадаєте, чи не доклав Біллі рук і до нападу на Маррі? — зненацька спитав він.

Гай здвигнув плечима.

— Не знаю, шерифе… — А сам з прикрим почуттям по­думав про свого брата Берта.

Бренкер підвівся і обтрусив із штанів пісок.

— Може, підемо до Мура й Слейтера? — спитав він.

Гай уже не вагався.

— Ходімо, — відповів він.

Вони пішли до намету: Гай хотів переодягтися.

— Ви нічого не знаєте про Боєрову поїздку? — спитав дорогою Бренкер.

— Ні… Але Док щось чув про неї.

Гай осідлав коня. Маррі лишився вдома. Коли вони їха­ли до струмка, шукачі проводжали їх поглядом. Про Гая Джілберта балакала вся долина.

У таборі корктаунців вони швидко знайшли Гола і Семюела. Не встиг Бренкер і рота розтулити, як Гол Слейтер скинув капелюха і обняв Гая Джілберта. На очах у всіх він плескав його по плечі, тис йому руку, радісно, схвально усміхався, хоч не казав ні слова. Гай Джілберт аж збенте­жився.

Вони подалися до Мурового намету і скоро дійшли там згоди. За ту годину всі четверо стали справжніми друзями.

— Ми дамо тут лад, — впевнено сказав наостанці Гол Слейтер. — Усунути Бренкера? Смішно. Вся долина буде проти. Той блазень із виголеною пикою надто багато хоче, крім того, він тепер не має сумніву, що ми його бачимо наскрізь. Жаль, що треба чекати, та хай тільки буде най­менший привід, ми його швидко візьмемо за шкірки. Ми не такі безсилі.

Бренкер кивнув головою, але не так упевнено.

— Ми тут далеко від світу, Голе, — сказав він. — Та й хтозна, з якого боку Боєр тепер нападе. Бо він не тільки слизький, як вугор, спритник, але й жорстокий горлоріз. Такі людці дуже небезпечні. І… ми ще не з’ясували справи з Маррі.

Бренкер сів на коня. Гай намірився зробити те саме, коли це з’явилася матуся Фінні і ще здалеку замахала їм рукою. Вона очікувала, поки вони вийдуть з намету.

— Я Едова мати, ви, мабуть, знаєте, — звернулась вона до Гая, що стояв біля коня, шанобливо знявши капелюха.— Я хочу вам подякувати, що ви порятували з біди Еда. Він ще хлопчак і сам би не дав собі ради.

— Та нема за що, — сказав Гай, ласкаво дивлячись їй у вічі.

— Ні, я знаю, за що… — вона потиснула Гаєві руку, глянула на нього знизу і зауважила: — Та й виросли ж ви нівроку!

Довготелесий Гай безпорадно озирнувся, наче шукав, куди б йому сховатися.

— А тепер ходімо до нас обідати, — сказала матуся Фінні. — Ви з своїм товаришем живете самі, і я собі уяв­ляю, що ви там можете наварити. Приходьте до нас часом із Маррі — так, здається, звати вашого товариша? Ед зараз теж прийде на обід.

Вона рішуче взяла його під руку й повела за собою. Бренкер усміхнувся і поїхав сам. Том вийшов і взяв у Гая коня. Техасцеві раптом зробилося легко й радісно на серці. Матуся Фінні щось жваво торочила, а Гай дріботів поряд, приміряючись до її ходи, й часом крадькома позирав на її сиву голову. Вони зайшли до намету-їдальні. Там ще ніко­го не було.

— За десять хвилин вони всі сюди збіжаться, — сказала матуся Фінні. — Тоді й будем обідати. Тут кожен має при­ходити вчасно. Сідайте, я зараз покличу дівчат, хай вас розважають, бо в мене, пробачте, робота. Бетті, Рут! — гук­нула вона й почекала.

З’явилися дочки.

— Це Гай Джілберт, привітайтеся з ним, — сказала мати й пішла на кухню.

Бетті зразу ж приступила до Гая:

— Це ви вдруге в нас! Я вже тоді, як ви були тут із Боєром, знала, що ви знову прийдете.

— Звідки знали? — осміхнувся Гай.

— О, таке завжди знаєш! А крім того, як ви від’їжджа­ли, то озирнулися.

Він не витримав і засміявся, блиснувши зубами. г Рут простягла йому руку.

— Ми вам дуже вдячні, Гаю…

Він аж злякався, хотів відмагатися від подяки, але рап­том споважнів і притримав її руку.

— Рут,— сказав він ласкаво й глянув їй просто в очі, — мені сьогодні вже багато людей дякували — кож­не по-сво­єму. Та насправді це я маю дякувати. І саме вам. Я зав­жди думав про вас від того ранку, як хотів поїхати звідси… а тоді не поїхав. Ви цього не зрозумієте, а може, не зовсім зрозумієте, але я сподіваюся, що колись вам усе поясню.

Рут почервоніла й обережно забрала від нього руку. По­мітивши, як він її збентежив, Гай поспішив якось затерти свою незграбність і, щоб змінити тему, спитав:

— Що ви робитимете, як поїдете з долини?

— О, ми вже вирішили, — відповіла Рут. Вона поволі заспокоювалась. — Займанка дала нам уже чималий зиск, тож ми купимо більшу ферму або розбудуємо стару. Бетті вийде заміж…

Гай Джілберт знову не знайшов нічого кращого, як, по­чувши про заміжжя Бетті, вибовкати й свої плани.

— Добре вирішили, — тихо мовив він. — Я теж не один день про таке думаю. І теж маю намір одружитися, Рут.

Він дивився на неї задумливо, але так значуще, що Рут знову вся спаленіла.

— Ну так… так… — пробелькотіла вона, а тоді швидко додала: — Треба глянути, що там на кухні робиться.

І втекла з намету.

— Ох, — озвалася з жалем Бетті, — побігла якраз у таку хвилину!

Гай Джілберт і сам не знав, чи йому сердитись, чи смі­ятися. Виходить, що він її налякав і прогнав?

Тим часом корктаунці почали сходитись на обід і виря­тували Гая з незручного становища. Бетті підморгнула йому:

— Ну, я теж іду — глянути, що там на кухні роби­ться. — Вона весело засміялася й вискочила з намету.

Рут стояла в сінцях, що вели до кухні. Побачивши сест­ру, Бетті зраділа.

— Ох, Рут, оце то хлопець! — заторохтіла вона. — Хіба я тобі не казала зразу? А як береться, га? Мій проти нього чисте м’яло!

Рут кинулась надвір. Бетті зачудовано дивилась їй услід.

— Але ж ти сама сказала йому “так”…

Вискочивши, Рут наткнулася просто на Мура, що саме йшов обідати. Він засміявся і схопив її в обійми.

— Куди так прудко?

— До матері, — спантеличено відповіла вона.

— Хіба на кухні її немає?

— Та є… тільки… ми саме говорили з Гаєм Джілбертом…

— А, то він тут! — сказав Мур і пустив дівчину.

Рут розгублено озирнулася. Треба справді помогти ма­тері. Але не встиг Мур ступити й чотирьох кроків, як по­чув її голос:

— Дядьку Семе!

Він вернувся до неї.

— А хто він такий, той Гай Джілберт, дядьку Семе? — спитала дівчина. — Ви ж, мабуть, знаєте?

— Чоловік, як чоловік, Рут, і до того ж дуже поряд­ний.

Дівчина не підводила очей. Вона кивнула і тепер справ­ді побігла до матері. Мур похитав сивою головою. Спробуй цих жінок зрозуміти…

Гай Джілберт їв, і тут, серед корктаунців, йому все сма­кувало як ніде. Потім поїхав на займанку. Хоч у долині було гаряче, мов у казані, він зсунув на потилицю капелю­ха, підставивши сонцю жовтого чуба. Та ще й пісеньку на­свистував і навіть коня не підганяв. У такому настрої він нікого не боявся, хоч і самого дідька!

Люди по дорозі вітали його, махали йому здалеку ру­кою. Він усміхався й відповідав на привітання. Маррі, по­бачивши його такого, звів брови й почухав потилицю. Але він теж був у доброму гуморі, хоч йому дошкуляла спека. Мабуть, сонце в цій проклятій долині сьогодні так світило, що вибілило в ній багато темних плям.

Не встиг Бренкер зайти до своєї канцелярії, як з’явив­ся Джонсон, його сусід.

— Шерифе, — сказав він перелякано, весь тремтячи, — більше я тут нізащо не залишуся. Я вже пакуюсь і, тільки-но буде змога, поїду звідси. Знову когось убили вчора вве­чері. А в мене ж стільки золота накуплено. Я завжди по­терпаю! Вас часто немає, і я навіть не виходжу з своєї кім­нати. Не хочу я ніякого заробітку…

Бренкер дав йому вибалакатись, а тоді сказав:

— Якраз добре виходить, я чув, що Боєр теж хоче ку­дись їхати. Підіть і спитайте його. З ним вам напевне без­печніше буде в дорозі. А потім скажете мені, як ви там вирішите.

Джонсон миттю побіг до Боєра.

— Ви хочете кудись їхати? Коли саме? — спитав він.

Боєр сів.

— А хто вам сказав, Джонсоне?

Зовні Боєр був цілком спокійний — ніхто б не здогадав­ся, що в нього з переляку аж коліна підігнулися. Адже він казав про це тільки Біллі! Невже щось винюхали? Але він швидко опанував себе: його планів жодна жива душа не знає.

— Мені шериф сказав, мабуть, від когось почув.

— Певна річ…

— Ви знову сюди вернетесь? Бо я ні. Я хотів би їхати разом з вами. Мені шериф порадив.

— Он як… Авжеж, я їду. Найближчими днями. А як же ваш банк, Джонсоне?

— Дідько з ним, із тим банком!

Боєр глянув на нього, і обличчя його проясніло.

— То, може, я відкуплю у вас концесію? Щоправда, я багато не дам, самі розумієте, — вона й так би мені діста­лася. Але я не хочу бігати по установах, і рахунок відразу перейде на мене. Ваш клерк лишається тут?

— Звичайно, він ніде стільки не заробить, як у цій до­лині.

Вони швидко поладнали, а за півгодини Бренкер уже знав про все.

Коли пополудні він вертався від Дока, Боєр стояв у се­бе на порозі. Бренкер завернув до нього, привітався, як завжди, і спитав:

— Я чув, що ви кудись їдете на кілька днів, Боєре?

— Від кого чули, шерифе?

Бренкер здвигнув плечима.

— А чи я пам’ятаю… мабуть, від когось у Доротеї. То ж редакція нашої усної газети. — Бренкер осміхнувся, скинув капелюха й витер його зсередини жовтою хусткою. — Ця спека доконає мене, — додав він.

“Тебе інше доконає”, — подумав Боєр, а вголос промо­вив:

— Ви правду чули. Я тільки чекаю на звістку з однієї високої установи і зразу ж їду.

Бренкер кивнув головою.

— Я питаю, бо мушу вам дати добру охорону, Ви вез­тимете не один кілограм золота, а Джонсон ще більше. Я щось придумаю.

— Ну, великої небезпеки немає, шерифе.

— Та воно так, відколи Біллі не стало, великої небезпе­ки справді вже немае4 Але я усвідомив собі це аж нинішньої ночі. Щиро казати, я тут багато чого недобачав. За­те Гай Джілберт, хоч як дивно, все бачив і розмотав клубок.

Бренкер приклав пальці до капелюха, якого тим часом знову надів на голову, й пішов. Вузенькі Боєрові губи скри­вилися в ледь помітній посмішці. “Ми тобі добудемо кіль­кох нових Біллі, — подумав він, — і вони вам з техасцем ще не таких клубків намотають”. Він подався до своєї кім­нати. Коли Бренкер такий лис, то він може стати вовком.

Того вечора Жаба знову прийшов до Доротеї.

— Я вас дуже шаную, Доро, — сумно сказав він, — і щи­ро шкодую, що через мене зчинилася колотнеча. А все че­рез прокляту горілку. Мене ніби хто зачаклував. У кожній четвертій пляшці, яку я вип’ю, завжди сидить чорт. Отже, я мушу спинитися на третій, а ніяк не можу, Доро.— Він був зовсім пригнічений.— Але тепер уже спинюся, далебі, правда, як і те, що я втретє розбагатію.

Він хотів іти до зали, одначе Доротея затримала його.

— Жабо, — сказала вона, — ви були бідні. Двічі я ба­чила, як ви багатіли, а тепер бачу втретє. І ще побачу, як ви втретє збіднієте. Та це не той рахунок. Насправді ви завжди були бідні, Жабо, завжди, бо п’єте горілку!

Він затулив вуха й хотів утекти, але Доротея знову спій­мала його й звеліла почекати. Вернувшись, вона покла­ла перед ним три великі пачки грошей і його черес.

— Нате. Ваше щастя, що мені вчора довелося рано за­чинити свою ятку.

— Отакої! — здивувався Жаба. — Я нічого не па­м’я­таю з учорашнього, Доро. Був надто п’яний. Але бідний шукач завжди має ще надію на золотий край.

Одначе грошей Жаба не взяв.

— Я кладу їх до вас на проценти, Доро, — урочисто, на­че присягу, промовив він. — Це буде перша гранітна ске­ля, об яку розіб’ється ваше пророцтво.

Доротея здвигнула плечима і, зітхнувши, віднесла гро­ші назад. Жаба підперезався порожнім чересом і гордо пі­шов до танцювальної зали.

Того вечора Маррі спитав Гая:

— Підемо до Доротеї трохи сполоскати горло? Ми сьо­годні заробили чарку.

— Ні, — похитав головою Гай. — Я ще не скоро там по­кажуся.

Боєр дорогою все квапив карету. Сам він їхав верхи, а Джонсон у таку страшну спеку трясся в тій скрині, аж йо­му стало млосно. У прерії вони мандрували вже тільки вночі, вдень відпочивали, а як нарешті добулися до Нового Тондерна, коні їхні насилу стояли на ногах. Тут Боєр по­клав до банку свої гроші й золото, а сам подався верхи да­лі. З Вест-Філда він зателеграфував, сів на поїзд і через кілька днів з’явився у Сан-Пабло.

Дома він тільки переодягся і зразу ж вийшов з важки­ми саквами в руці, взяв карету й дав візникові адресу. А за якусь часину переступив поріг одної поважної контори на головній вулиці міста.

— Привіт, Боєре, — озвався з-за письмового столу гла­денько виголений чоловік і підвівся йому назустріч. На вус­тах у нього майнула хитра посмішка.

Вони поручкались, і чоловік легенько посадив Боєра у крісло.

— Що у вас таке важке у саквах?

— Геологічні проби, Ронні.

Ронні віддув губи й схвально кивнув головою.

— Чудово, Боєре, ви, як завжди, дуже сумлінні. Отже ви гадаєте, що напали на багате джерело?

— Таке багате, Ронні, що сам я з ним не впораюсь, а це вже щось та означає.

Ронні знов посміхнувся, цього разу вже трохи злісно.

— Ви засмагли, Боєре…

— Пристаєте до спілки, Ронні? Там усе готове, треба лише зібрати сметанку, і майже без ризику.

— Це тільки напочатку без ризику, як я зрозумів із ва­шого листа. Все, що треба, залагодять кілька надійних лю­дей — але потім доведеться вкладати гроші, щоб окупився перший захід, а шеф, як ви знаєте, обережний. Проте він зацікавився вашою пропозицією, Боєре, бо тут останнім ча­сом було мало зиску. Кілька спекуляцій взагалі не вдалися.

— Від цієї пропозиції він не відмовиться, Ронні, тим паче, що інші зразу б за неї схопилися.

— Ша! — присадив його Ронні. — Не лякайте, бо не страшно. По-перше, нам це відомо, а по-друге, ми контро­люємо дрібніших ділків. Ми нікому не дамо себе обдурити. Та ви й самі знаєте, що найкраще нам працювати разом, Боєре. Тепер розповідайте. Потім я побалакаю з шефом, а після обіду зберемося всі разом.

Боєр почав розповідати. Хоч вираз обличчя в Ронні наче й не змінився, Боєр добре бачив, як той зацікавився. Адже це була найпевніша справа в світі: мати кількох компань­йонів з добрими зв’язками й не дуже вразливим сумлінням, та ще кількох найманих бандитів, і можна забезпечити се­бе на ціле життя. Нарешті Боєр замовк. Видно було, що його оповідь справила на Ронні велике враження. Та він уже того й не приховував.

— Лишіть ці проби, — сказав Ронні, — я їх покажу ше­фові. Зустрінемося тут о третій годині. — Перед дверима, оббитими цератою, він ще раз спинився. — Ми, звичайно, теж не сиділи склавши руки, Боєре. Отримавши вашого лис­та, дещо розвідали. Врешті, ні для кого не таємниця, що там є золото. Я хотів вас спершу трохи перевірити: які ви ставите умови тощо… Я ж бо за вас поручився. Але хай це залишиться між нами. Зрозумійте, в цьому ділі братимуть участь люди, що посідають високе становище в суспільстві. Прізвищ не будемо називати, ви знаєте.

Боєр вийшов з канцелярії і збіг сходами, мало не при­танцьовуючи. Ронні тим часом постукав до кабінету свого шефа.

Рівно о третій Боєр і Ронні зустрілися знову. Стрима­ність Ронні де й ділася.

— Скажу вам по секрету, — заявив він, — ми будемо партнерами. Справа лагодиться. Все ділимо на чотири рівні частини. Ходімо.

У шефовому кабінеті сиділи двоє чоловіків, елегантно вбрані, з бездоганними манерами.

— Це мій приятель Боєр, — сказав Ронні. — Можна по­чинати, якщо панове згодні.

Більше не названо жодного прізвища; чоловіки поруч­калися з Боєром і відразу почали розмову. Боєр швидко пе­ресвідчився, що їм можна довіряти: усе тут ішло, як на ко­ліщатах. Не треба було також довго розводитись — Ронні добре підготував грунт.

Коли Боєр замовк, старший з неназваних добродіїв від­кинувся у кріслі й постукав пальцями об пальці.

— Гаразд, — сказав він, — перейдімо тепер до окремих деталей. Ми добуватимемо золото в долині разом, пане Боєре. Заснуємо звичайну компанію. Згода?

Боєр кивнув головою.

Шеф повів далі:

— Скупимо займанки.

— Тут ми натрапимо на перші труднощі, — зауважив Боєр.

Шеф секунду дивився на нього, тоді приязно сказав:

— Наш метод роботи, — а ви його також добре знаєте, як запевнив нас Ронні, — завжди мав успіх тут, у так зва­них цивілізованих краях. То чому б він не був добрий там, у пустелі? По-моєму, саме там, звідки не чутно буде по­стрілів, він даватиме ще кращі наслідки.

— Навпаки, — перебив Боєр, не приховуючи цинічної посмішки. — Постріли буде чутно, та ще й добре, і треба буде якось приглушити їхню луну.

— Певна річ, ми так і зробимо, — діловито відповів шеф. — Ви маєте право вживати яких завгодно засобів, геть усіх. На свій власний розсуд. Домовимось тільки про одне: займанки повинні перейти в наші руки. З цього треба по­чинати. А далі — то вже пусте, чисто комерційна справа.

— Не один шукач продасть свою займанку, аби тільки .знайшовся покупець, — мовив Боєр. — Там є багато бідних займанок, але якщо добувати золото машинами, то з них теж може бути чималий зиск.

— Добре, це буде наша основа. А до інших, багатших, братимемось інакше. Банк уже теж у наших руках. Ронні поїде з вами як банкір. Він подбає також про наш… скажі­мо, охоронний загін. Ну, ви задоволені?

— Треба, щоб до того загону входили люди, що знають Захід. Вони повинні…

— Але ж, Боєре, — перебив шеф. — Ви начебто знаєте Ронні?

Так, Боєр справді знав Ронні, одначе й ті двоє спільни­ків йому сподобалися. Навіть третій, що мовчав як риба. Боєр поставив ще одне питання:

— Чи не можна було б усунути шерифа? Якби це зро­бити тут. Треба, щоб на цій посаді був хтось із наших людей.

— Ви маєте на увазі Бренкера? — Добродій, що його Ронні величав “шефом”, обернувся до мовчазного. — Мож­на, звичайно, га? — Але зразу ж, не чекаючи відповіді, ви­рішив інакше. Коли він знову озвався до Боєра, в голосі його бриніло легеньке невдоволення: — Це ж не дитячі за­бавки, Боєре. І ви ж, мабуть, не того сюди приїхали, щоб робити бізнес з дрібними крамарями? Нащо такі манівці? Ви самі казали, що треба поспішати й до зими все залаго­дити, щоб навесні можна було вже добувати золото. Так швидко службовця не усунеш, а крім того, потім не затк­неш йому рота. Такі люди, як він, можуть замучити всіх своїми скаргами й заявами — ні, мені куди приємніше, як вони гниють у землі. Думаю, тут ви можете ще дечого по­вчитися в Ронні. Тим більше, що він теж їде з вами.

Боєр лише кивнув головою. Він уважно роздивлявся шефа, який спокійно розсівся у кріслі. Той його майже ви­лаяв — але ж Боєр проти нього був справді як наївний хлопчак. На цьому шеф закінчив першу частину переговорів.

— Отже, домовились. Як хочете, починайте з Бренкера, а потім чим далі додавайте жару. Треба, щоб у тій долині зчинився справжній відьомський шабаш. Тоді б нам була навіть причина послати туди військовий загін, і все пі­шло б, як по шнурочку, та й ніхто б не присікався.

Мовчазний добродій кивнув головою і посмикав себе за борідку.

Через годину вони дуже ввічливо попрощалися.

— Коли ми від’їжджаємо? — потираючи кістляві паль­ці, спитав Боєр свого нового компаньйона, як вони верну­лися до його кабінету.

— Ну, ти задоволений? — замість відповіді спитав Рон­ні. Він перейшов на “ти”.

Боєр усміхнувся.

— І кого ж ти знайшов нам… ну, скажімо, в охоронці?

— Я маю там у ваших краях найкращого чоловіка на таке діло, Боєре. Він уже погодився. Я сьогодні ж таки пошлю йому звістку, і через вісім днів він приїде. Біл Лік. Чув про такого?

Боєр похитав головою.

— Там потрібні залізні зуби, Ронні! — зауважив він, ду­маючи про Гая Джілберта і Гола Слейтера.

— А він і має, Боєре, залізні зуби, — заспокоїв його Ронні. — Біл Лік та його банда хоч би з ким упораються.

Другого дня вони сіли на поїзд і поїхали. Серед інших речей Ронні віз у своїй валізці два десятки малесеньких пакуночків з білим порошком. Коли він мимохідь сказав про них Боєрові, тому аж дух сперло. Він побачив, що йо­му справді треба ще вчитися. Чим вище сидять люди, то зухваліше залагоджують свої справи.