Бенно фелькнер

— Оце й є наша арена? — спитав Ронні й потягнув носом повітря. — Шкода, що нічого вже не видно, достоту, наче в’їжджаєш до величезної пе­чери.

Скелі обабіч зливалися з темно-сірим, беззоряним не­бом і в ту хвилю справді скидалися на велетенське скле­піння.

— Непогане порівняння, — відповів Боєр, — але це чудо­ва печера, Ронні. Ну, їдьмо вже. Мені кортить швидше до­відатися, що там з моєю будою і чи Берт Джілберт не спив­ся до кінця.

Вони рушили далі. Перед своїм бараком Боєр зліз з сід­ла й гукнув негра Арчі, щоб той забрав коней до стайні. Че­рез півгодини ціла долина знала вже, що Боєр повернувся.

— Ну, Ронні, ось ти й коло мого палацу, — мовив Боєр, кидаючи негрові повіддя. — Злізай і заходь. Ми тільки за­глянемо на мить до зали, тоді повечеряємо й ляжемо спа­ти. Прошу.

Ронні зліз з коня.

— Я таки хочу спати, — буркнув він і випростав затерп­лі ноги. — Роздивлятися я буду завтра, але сьогодні зроблю ще один візит. Так належить.

Вони зайшли до барака. Арчі відвів коней за ріг, до стайні і швиденько вернувся по другу пару, ту, що везла вантаж. Чоловік, найнятий у Вест-Філді на дорогу, пішов до Боєра по платню.

У залі Кудлань штовхнув під ребра Берта Джілберта, що грав з трьома шукачами в карти.

— Глянь, шеф вернувся.

Берт Джілберт підвівся й пішов Боєрові назустріч.

— Ну? — спитав той.

— Усе гаразд, — буркнув Берт, пильно приглядаючись до Бобрового супутника. — Але добре, що ви вернулися.

— Чому, Берте?

— Так…

— Хто той лобур із копицею на голові? — спитав Ронні в сінях.

Боєр тихо засміявся.

— Кудлань, із тих, що все роблять і ніколи не питають нащо. В деяких справах незамінна людина.

Вони були вже біля дверей, коли знадвору швидко вві­йшов Арчі. Його чорне обличчя було незворушне, як зав­жди. Боєрові й на думку не спало, що той міг чути його останні слова. Вій негра просто не брав до уваги.

— Занеси вантаж, — наказав він, — а тоді приготуй ве­черю.

Арчі, як завжди, працював мовчки і вправно. Він швид­ко впорався з роботою і спокійно подався до своєї комір­чини, захаращеної мітлами, відрами, інструментом і вся­ким господарським мотлохом. В комірчині сидів Том. Він ледве вміщався серед того начиння. Останніми тижнями Том заприятелював з Арчі.

— Він привів із собою ще одного, — тихо сказав Арчі.

Хвилинку вони про щось шепотілися, тоді Арчі погасив світло, відсунув фіранку, відхилив вікно й виглянув надвір. Том насилу проліз у те вікно. Виходити сіньми він уже не зважувався. Берта Джілберта можна легко обдурити, він не знав, що Том належав до корктаунців. Але Боєр був не­безпечний. Він з самого початку заборонив Арчі будь з кпи знатися і взагалі відповідати на питання. Проте Арчі був з тих людей, що хоч мало говорять, та все бачать і чують. Під чорною шкірою в його грудях билося чесне серце, і ко­ли Том спробував заприятелювати з ним, Арчі зразу прихи­лився до нього.

Том непомітно вийшов на вулицю. В ту пору вона була майже порожня, і він вирішив зайти до Бренкера. Шериф сидів коло столу й читав газету місячної давності.

— Що, Томе? — спитав він. — Ти прийшов від Мура?

— Ні, шерифе, від Арчі.

Бренкер згорнув газету.

— Вернувся Боер і привіз із собою ще одного, якогось Ронні.

— А що воно за чоловік? Міський чи з прерії?

— Я не бачив. Арчі каже, що міський.

— А як вони один до одного звертаються?

— Як давні приятелі.

Том не мав про що довго розповідати, сказав ще тіль­ки, що Арчі почув про Кудланя. Коли він пішов, Бренкер почав ходити з кутка в куток у своїй канцелярії. Багато що було для нього ясне як день. Адже Берт Джілберт і Кудлань давно вже злигалися з поплічниками Біллі. Од­наче він не вважав їх за дуже небезпечних. Зненацька хтось постукав у двері.

— Прошу! — гукнув Бренкер.

До канцелярії зайшов Ронні. Він був самовпевнений, майже пихатий. Бренкер інстинктивно відчув у ньому во­рога.

— Я новий банкір, — сказав прибулець. — Ронні. А ос­кільки ми сусіди, то я надумав зразу ж познайомитися з вами.

Він непроханий сів на стілець і зухвало усміхнувся Бренкерові. Той дивився на нього начебто байдуже, але пильно. В Ронні не було зброї.

— То ви Боєрів службовець?

— Так, але з великими повноваженнями.

— Гм. Отже, ви віддавна знаєте Боєра?

— Ні. — В цьому випадку Ронні волів збрехати. — Мене порекомендували йому.

— Що ж, беріться до роботи, — мовив Бренкер. — Я пе­вен, що ви з Боєром добре поладнаєте. Сподіваюся, що й зі мною теж.

Ронні встав і, всміхаючись, подав Бренкерові руку. З нього трохи спав лоск. Шериф спершу хотів не добачити його руки, але потім вирішив не виказувати свого почут­тя. Навіть провів його до дверей. Тоді сів і задумався. Над­то важкий тягар звалився на нього. З пограбуваннями бан­ків, крадіжкою худоби, бійками, вбивствами тощо він давав собі раду. Знав, як до них братися. А тут сплівся якийсь дивний клубок. Бренкер почувався непевно. Щось на ньо­го насувалося. Хіба шахрай, що допіру був у нього, не по­казав йому цього відверто своєю поведінкою?

Другого дня Ронні об’їхав долину. Він заводив розмову з шукачами про їхню роботу, про ціну на золото, про жит­тя по той бік прерії. Цілі місяці відмежовані від усього світу в долині, люди були раді послухати звістку з широкого світу. Декого Ронні запросив на чарку ввечері у Доротеї. Одне слово, на всіх справив гарне враження.

Коло одного старого шукача, що працював на займанці з сином, він затримався трохи довше. Вони добували золо­то в скелі, в яку впиралася їхня займанка: на превелику силу одлупували з неї уламки, кололи, товкли їх у примі­тивній ступці, а тоді виполіскували золото.

Ронні дивився, як цаль за цалем вони вгризалися в гору, і хитав головою.

— Це ж мука, а не заробіток, — сказав він. — Вам хоч праця окупається?

Старий поклав кайло і витер з лоба піт. Тоді стомлено глянув на чужинця.

— А що робити? — запитав він. — У піску золота не більше, а поки його виполощеш, то теж добре намучишся! Вода дорога, все дороге. В камені хоч сподіваєшся на щось натрапити.

Ронні кивнув головою і пригостив шукачів куривом. Ста­рий повів далі.

— Нам дісталась погана займанка, та й не тільки нам. У нашому ділі треба мати щастя. Розбагатіє лише той, хто натрапить на жилу. На зиму ми поїдемо звідси, а чи вернемося весною, хтозна. Багато восени поїде звідси ні з чим.

— То чому ви не продасте займанку? — невинно спитав Ронні.

Старий добродушно засміявся, подумавши, що перед ним нетямущий новачок.

— Хто ж купить погану займанку? Люди приходять сю­ди добувати золото, а не тратити. Ми всі — гола сірома, під­хоплена течією, і якщо вже хтось тут і нашкрябає який гріш, то вкладе його в таке діло, що дасть йому зиск. Чи ви гадаєте, що мій сусіда, як йому трохи більше пощасти­ло, візьме собі на шию ще й мою займанку?

Ронні похитав головою. Подумавши хвильку, він ска­зав:

— Я собі міркую інакше. Щоб добути золото до ос­тан­­нього зернятка, чого ви заступами й ночовками ніколи не зробите, треба поставити промивну машину. Але на од­ній займанці вона не окупиться. Машина коштує гроші, тран­с­порт теж, та й воду треба помпувати…

— Ви, може, гендляр? — перебив старий.

— Ні, — відповів Ронні, — я банкір. І я подумав собі, що, либонь, міг би вам помогти. Якби чимало шукачів про­да­ло займанки, то, очевидно, машина окупилася б. Я спи­таю свого шефа. — Ронні зміряв очима займанку. — Коли б вам да­ли п’ять тисяч доларів, га?

— П’ять тисяч — великі гроші, — задумливо мовив ста­­рий. — Ми ще навіть трьох не наполоскали.

— Візьмете п’ять, а зоставите двадцять п’ять, тату, — неприязно озвався син.

— А якщо зосталося тільки три? — відрубав Ронні. — Хто гарантує, що їх там двадцять п’ять?

— Отже, ви таки гендляр, — мовив старий.

— Може, стану тут гендлярем, — сказав Ронні.

Він поїхав, а батько з сином почали радитись.

— Може, ти й правду кажеш, — озвався старий, — але ми ніколи не добудемо двадцять п’ять тисяч, навіть як­що вони тут є. Тепер у нас заледве три. До зими дотягнемо до чотирьох. А якби ми взяли п’ять за займанку, то мали б ві­сім і більше не гнули б тут горба.

— Ви вважаєте, тату, що він хоче її купити?

— Думаю, що хоче. Видно, то спритний чоловічок. Я за­правлю вісім тисяч. Треба тепер не проґавити, за перші займанки вони платитимуть добре, щоб зачепитися. Багато людей надумає спродуватись, і як усі гунуть, ціна впаде.

Ронні тим часом зупинився ще коло трьох копачів і за­вів ту саму розмову. Цих троє мали дві займанки і працю­вали разом, спорудивши простеньке механічне сито. Поки двоє копали, третій стояв і важелем ворушив сито. То була каторжна праця. Обличчя в чоловіків були чорні від куряви, по них дзюрком котився піт. Той, що стояв коло важеля, вже й сам був як машина. Він не зводив очей з рудих і чер­воних грудочок, що танцювали в ситі. Але золото серед них не поблискувало…

Пополудні на займанках всюди почалися палкі супереч­ки. У долині повіяло новим вітром. Можна було одним ма­хом дістати гроші і до того ж покласти край цій скаженій роботі. Було над чим подумати. Одначе дехто, зметикував­ши, чим воно пахне, крутив носом і зневажливо кривився: це були ті, що мали великий зиск. Вони могли собі кепку­вати. Проте були й серед них такі, що потайки міркували, ми не залагодити наостанці ще одну вигідну справу, дарма що мали вже повні калитки.

Увечері Ронні з Боєром сиділи й жваво обговорювали свої справи. Все йшло добре, апетит їхній чимдалі розго­рявся. Вже відіслано до міста перший звіт. Тепер вони че­кали тільки на випробуваних, дужих помічників. Але це не означає, що доти вони сидітимуть склавши руки. Треба було багато що підготувати. За їхнім планом, Біл Лік із ватагою мав упасти долинянам як сніг на голову, а тоді за кілька тижнів усе треба було прибрати до рук.

Боєр звелів Арчі покликати Берта Джілберта й Кудла­ня, і Ронні пішов з ними до салону Доротеї. Він не збирав­ся гратись у схованки, принаймні тут! Банкір почувався впевнено.

— Покажіть, хто тут грає першу скрипку, — сказав Рон­ні своїм проводарям, — а тоді вшивайтеся.

Коли він з Бертом Джілбертом, що теж був тепер на видноті, йшов залою, багато гостей уважно позирали йому вслід. Кудлань плентав за ними, як злий, кусючий собака. Ронні задоволено помітив, що люди коло столів перешіпту­ються і кивають на нього. Він пробув у Доротеї дві годи­ни, познайомився з багатьма копачами і поговорив з тими, кого здибав уже вдень.

У цей час Бренкер теж заглянув до Доротеї зі своїм помічником Ларрі. Перед тим вони обійшли вулицю й по­крутилися між наметами. Це теж стало приводом до роз­мов, бо шукачі вперше бачили, щоб шериф робив обхід не сам. Бренкер хвилинку постояв з Доком коло прилавка, де Доротея важила золото.

— Скоро ми побачимо, що нам робити, — сказав Док.

— І ті теж, — відповів Бренкер.

Вони з півслова зрозуміли один одного. Док сперся на прилавок і дивився в залу.

— Вам буде важко першому завдати удару, шерифе. Це ваш великий мінус. Як на мене, той новий скидається на досвідченого палія. Та ще на такого, що в нього навіть по­жежна команда під кулаком.

— Тільки не в цій долині, Доку.

Вони замовкли: до прилавка підійшов Жаба.

— О, я вже тебе кілька днів не бачив! — сказав Док. — Ти що на люди не виходиш?

Жаба таємниче підморгнув їм:

— Я вечорами надто стомлений. Доведеться вам якийсь час нудитися без мене — але тоді ми все надолужимо.

Він випив дві чарочки й пішов собі.

— Щось він замислив, тільки невідомо що, — усміхнув­ся Док. — Я його добре знаю.

Надійшли нові гості.

Пізно ввечері, коли Боєр зачинив уже свою гральну за­лу, в його кімнаті зібралися Ронні, Берт з Кудланем і троє колишніх поплічників Біллі. Арчі подавав горілку — зовні спокійний, байдужий. Нарешті Боєр відіслав його. Арчі ліг на ліжко й через годину почув, що вони скінчили нараду, бо Берт з Кудланем зайшли до своєї кімнати.

За тиждень Ронні скупив дванадцять займанок. Що­правда, в долині не зчинилось паніки, а все ж було неспо­кійно. Всі займанки Ронні лежали в горішній частині й не давали великого зиску. До найкращих, тих, що були нижче й по той бік струмка, він ще не добрався. Але подейкува­ли, що він і там уже готує грунт.

Бренкер поговорив про це з Муром і Слейтером. Усі во­ни були однієї думки: у долині все гаразд тільки на перший погляд. За Ронні й Боєром, певне, стоять якісь впливові люди.

Бренкер навіть заспокоївся.

— Якщо вони так і далі діятимуть, то ми нічого їм не зможемо закинути, — сказав він. — Видно, вони збагнули, що кожна нечиста справа наткнеться тут на рішучий опір і не­одмінно провалиться.

Справді, ніщо не порушувало спокою, відколи не стало Біллі. Мур, хоч і не дуже вірив у той спокій, врешті пого­дився з шерифом. Проте Гол Слейтер заперечив:

— А чого ж вони оточили себе п’ятьма розбишаками? Чому вони ночами сидять і шепчуться, як розповідає Арчі? Не даваймо себе приспати, то гієни з гієн.

Бренкер поїхав, а Гол із Семюелом пішли до великого намету й застали там веселе товариство. В наметі сиділи матуся Фінні з дочками, Слейтерів син Джо, Ед Фінні, Гай Джілберт, Маррі і ще кілька корктаунців, а також Джім із двома товаришами. Вони гомоніли, жартували й сміялися. Ні для кого вже не був секрет, що Гай Джілберт залицяв­ся до Рут Фінні. Він з Маррі не вперше сьогодні гостювали тут. Навіть добуте золото носили сюди, щоб було в безпеці.

Тільки Джім сидів мовчазний та понурий і все пив чар­ку за чаркою. Останні дні товариші стурбовано пригляда­лися до нього. Такий був веселий хлопець і що зробилося? Він майже не показувався на своїй займанці. А як прихо­див туди, то здебільшого сидів коло сита й ночовок, неви­дющими очима дивлячись перед себе. Тоді знову цілими годи­нами невтомно працював, щоб увечері пропити добуті кіль­ка грамів золота. Ковбоям було шкода Джіма: із займанкою йому не пощастило, а тепер утратив ще й дівчину, за якою так упадав. Але ж не можна впадати в розпуку — одна­ково Рут ніколи не подавала йому ніякої надії.

Джімова чарка була порожня. Він підвівся й знову сяг­нув по пляшку.

— А може, годі вже на сьогодні? — делікатно спитала матуся Фінні і злегенька притримала пляшку.

Джім завмер і глянув на неї каламутними очима. В по­гляді його не було злості, одначе він сказав:

— Я п’ю, скільки сам хочу.

— Але не в моїй господі, Джіме, — відповіла вона ла­гідно. — А цей намет — усе одно, що моя господа.

Розмова коло столу вщухла, запала прикра мовчанка. То­ді Джім випростався, обвів усіх очима, відкинув ногою стільця й мовчки вийшов з намету. Помалу розмова відно­вилася, одначе про Джіма ніхто не згадував.

Коли його товариші вернулися до свого намету, Джіма там не було.

— Де Джім? — спитали вони ковбоя, що теж жив разом з ними.

— Годину тому був тут і забрав своє сідло, — відповів той. — Знов ледве тримався на ногах.

Другого ранку Джо Слейтер розігнув спину й глянув на Джімову займанку.

— Хто там такий, тату? — спитав він.

Гол Слейтер спинився з ситом у руках і теж поглянув туди. Він здвигнув плечима й хотів сіяти далі, та враз пе­редумав: неквапом поставив сито на землю, випростався і приклав долоню дашком до очей. Те, що він побачив, спан­теличило його.

— Копай, Джо, я зараз вернуся, — сказав він. — Щось мені тут не подобається.

Джо помітив, як нахмурився батько, і знову глянув на займанку. Гол швидко підійшов до чужинця і за кілька кро­ків гукнув.

— Агов, що ви тут робите?

Той, напевне, давно вже помітив Гола, але не звертав на нього ніякої уваги. Тепер він повагом обернувся і, при­язно всміхаючись, чекав, доки Гол підійде ще ближче.

— Ну? Я Гол Слейтер.

— Я так і думав. Я Ронні.

— А мені байдуже, хто ви такий.

Гол Слейтер був обурений зухвальством Ронні і ледве стримувався. А той усе всміхався.

— Чому ви так сердитесь, Голе Слейтере? — спитав він. — Ми ж бо тепер…

Гол Слейтер урвав йому мову:

— Я ще раз питаю вас, що ви шукаєте на Джімовій за­йманці? Він належить до нашого…

Тепер уже Ронні перебив мову Слейтерові:

— Що ви кажете? На Джімовій займанці? — він похи­тав головою поблажливо й співчутливо. — Я на своїй за­йманці, Слейтере, і те брутальне й гостре ваше запитання я мав би, власне, поставити вам. Але я не хочу сварки, Слейтере. І ніколи не хотів. То що ви бажаєте, дорогий су­сіде?

Гол Слейтер кипів. Якусь мить він не годен був і сло­ва вимовити. Потім видушив із себе:

— Докажіть мені.

Одначе він наперед знав уже, що програв. Ронні й далі був нестерпно люб’язний.

— О, задля святого спокою, прошу, читайте! — сказав він і подав Слейтерові згорнутий папірець.

Поки той читав, Ронні нахилився й почав пересипати між пальцями пісок, наче оцінюючи його. На Слейтера він уже не звертав ніякої уваги. У папірці було чорним по бі­лому написано, що Джім продав свою займанку за сім ти­сяч доларів Боєрові і компанії. Займанка стільки не варта була, одначе Слейтер знав, що вони б дали й удвічі більше, якби тільки влізти до табору корктаунців. Гол довго дивив­ся на купчу. До неї не можна було причепитися. А Ронні все пересипав пісок.

Нарешті Гол Слейтер, зціпивши зуби, віддав йому па­пірця. Ронні обережно взяв його двома пальцями і осміх­нувся, витягнувши губи, наче смоктав цукерку.

Гол Слейтер сягнистою ходою подався на свою займан­ку, але не взявся до роботи, а осідлав коня й поїхав до Мура.

— Джім продав свою займанку, — роздратовано сказав він. — Я їду до Бренкера.

— Ну, й що ж ти зробиш? — спитав Мур.

— Мабуть, нічого, Семе. Але ми дістали дулю під ніс — маємо тепер злодія в хаті.

Мур знизав плечима. Розлючений Гол поїхав далі і до­рогою трохи заспокоївся.

У таборі корктаунців звістку передавали з уст в уста. Спалахнули гарячі суперечки. Більшість вважали Джіма зрадником. Один корктаунець сказав:

— Отака дяка, що ми їх прийняли до себе.

Його почув хтось із ковбоїв і сердито спитав:

— Кого це “їх”? Хіба нас п’ятеро Джімів? І взагалі — наче ви нам щось подарували! Хіба цю землю не міг зайня­ти хто хотів, як і скрізь?

Сварку якось пригасили, але на душі лишився прикрий осад. А якийсь корктаунець висловив те, що було не в од­ного на думці:

— І взагалі, що Джім такого страшного зробив? Тут кожен може залагоджувати свої справи так, як йому до впо­доби. Бо сам господар і своєї займанки, і свого золота.

Він хотів ще додати: “А Гол хай не пхає свого носа ту­ди, де його ніхто не просить, бо ми тільки халепу з того матимем”. Але промовчав. Та потім не один пошепки казав те саме.

Гол Слейтер зліз з коня й зайшов до Бренкерової кан­целярії.

— Я знаю, чого ти приїхав, — сказав йому назустріч шериф. — Він продав її ввечері у Доротеїному салоні, був­ши п’яний як чіп. Тепер маєте в своїй громаді павука, ї він плете на вас павутину. Будь певен.

Гол сидів на стільці й махав капелюхом. Аж тут, у Бренкера, йому раптом здалося, що всі їхні заходи марні. Чого взагалі хвилюватися? Однаково нічого не зміниш. Та ось обличчя його знову посуворішало, і він сказав:

— Знаєш що, Бренкере? Я не хочу здаватися тим не­гідникам.

— Схоже на тебе, Голе. Я теж не хочу, але досі вони ще нічого негідного не вчинили.

Слейтер спалахнув.

— Ще вчинять, ми навіть нестямимось, коли. Я певен! І тоді буде пізно. Я знаю їх, Бренкере, то такі горлорізи, що розпорють тобі живота й сліду не залишать!

Бренкер почав ходити по кімнаті, як завжди, коли був схвильований. Слейтер висловив те, чого він сам побоював­ся. Але, може, Слейтер переборщив?

— З Бертом Джілбертом та його компанією ми впорає­мося, — сказав Бренкер.

Слейтер підвівся.

— Гарно ти мене втішаєш, — сказав він ущипливо. — Я хочу знати, що мене жде. Де тепер Джім? П’є?

Бренкер похитав головою.

— Лежить у Пастора в наметі. Може, як прочуняє, то порозумнішає, та ще як побалакає з Пастором. Найкраще було б, якби вони обидва поїхали звідси. Джімового коня я забрав до себе, він сьогодні вранці блукав навколо Доротеїного салону. Шкода хлопця.

Гол Слейтер поїхав до Пасторового нужденного намету і заглянув крізь дірку всередину. Обидва лежали й хропли, взуті, навіть з припнутими острогами.

Тоді він вернувся назад і мовчки взявся знову до роботи.

Джім з’явився пізно ввечері. Коли він у наметі приві­тався з товаришами, ніхто йому не відповів. Обличчя в ков­боїв були злі й похмурі. Джім сторожко глянув на них і глузливо сказав:

— Он як… Що ж, ви люди заможні. Кожен міняється, коли має золото.

Він підскочив до постелі, забрав своє вбоге майно і загор­нув його в ковдру.

— Джіме, — сказав один ковбой, — сядь поговоримо. Але Джім був такий лютий, що нічого й слухати не хо­тів. Він завдав клунок на плече й вибіг з намету.

— Хай вона западеться вам, ця проклята долина! — крикнув він знадвору. — І йдіть ви під три чорти з своєю дружбою і своїм золотом! — Тоді підострожив коня і поска­кав на темну вулицю.

Ковбої тільки головами похитали. Адже цього разу він був зовсім тверезий…

Відтепер Джім мешкав з Пастором і цілі дні просиджу­вав у Доротеї.

Наступний день був незвичайний — він усім запав утям­ки. Багато людей потім запевняло, що саме тоді все й поча­лося. Далі в долині ніхто вже не мав спокою.

Бралося до полудня, коли люди завзято працювали. Не­бо затягли густі хмари, і спека трохи спала. В таборі корктаунців було не так весело, як завжди. Дехто вчора відвер­то казав, що якби добра ціна, то теж спродався б, аби швид­ше вибратися з цього пекла. Того золота, що вже здобуто, їм вистачить.

Семюел Мур сидів одинцем у своєму наметі, і йому та­кож голова тріскала від невеселих думок. Він розбагатів, дуже розбагатів, нащо ж йому ще золото? Він і того, що є, не витратить. І, мабуть, ніколи не зможе покинути цього краю, хоч яка тут спека, хоч які небезпечні ці гори. Не зможе жити вже без пустелі, це його світ… Але тутешній гармидер йому теж осточортів. Він цілі місяці блукав у го­рах сам-самісінький, тільки з своєю Лізі, і йому було при­ємніше, аніж серед цих оскаженілих людей, що прагнуть багатства. А тепер ще й з Джімом скоїлася біда, гарний був хлопець, а зіп’ється на ніщо. Пастор уже зійшов на пси, та й не тільки він. І корктаунці стали не ті, що були, як приїхали сюди. Кожен думає тільки про себе і від усіх від­городився. На тих, хто має кращі займанки, дивляться за­здрісним оком. Хоч таких небагато, бо долина не виправдала сподівань. Великих знахідок, що за одну мить зробили б шукача багатим, нікому не дісталося. А все ж Мур вважав, що золото десь має лежати цілим шаром. У горі? Воно, пев­не, з гір спливло в долину за тисячоліття. Спека, дощі, сні­ги, град, бурі розмелювали камінь і змивали його вниз…

Ці думки не покидали Мура навіть коло роботи. Він хо­тів поговорити з Джімом та деякими корктаунцями, що теж мали невеликий зиск. Хай до зими працюють на його за­йманці, а тоді кинуть усе або продадуть гендлярам. Боєр і компанія ще й після них мали б добру поживу.

Семюел Мур стояв, спершись на лопату, і дивився на поближні скелі. Метрів тридцять на них ще можна було зіп’ястись, де по камінню, а де по піску й глині, та й то не всюди; а далі вони майже прямовисною стіною здіймалися в небо, сірі й чорні.

Тієї миті глухий гуркіт струснув повітря, відбився тремт­ливою луною від скель і покотився долиною. Люди скрізь покидали заступи, відставили сита, повискакували з бараків і наметів. Вони озиралися, питали одне одного, що сталось, перегукувалися. Всюди стояв гомін — на вулиці, на займан­ках.

Мур побачив, як ліворуч, далеченько від нього, знялася хмара сірої куряви. Вона поволі й тяжко піднялася вгору по скелі і ліниво розпливлася латками серед каміння. Кіль­ка чоловік уже побігло в той бік. Семюел рушив і собі за ними: однаково через ті кляті думки йому не дуже працювалося.

Бренкер із своїм рудим помічником теж вийшли з кан­целярії і подалися в тому напрямку. А за який мент туди вже бігли всі, і долиною відразу покотилися найхимерніші чутки. Коли шукачі дісталися до місця вибуху, на якусь хвилину їм аж відібрало мову.

Це було на Жабиній займанці. Сам він скакав, як бо­жевільний, серед наваленого каміння перед вирвою в скелі. І справді там блищало золото! Знову несподіванка, та ще й яка! Ті, що стояли ближче до вирви, аж поблідли. Тоді їм передалося Жабине шаленство, вони й собі застрибали, за­кричали, перебиваючи один одного.

Жаба показав їм, де лежить золото! Жаба, старий шу­кач, добувся до нього! Як завжди, щастя його не зрадило. Він не бабрався і не визбирував по зерниш, як вони, а ниш­ком роздобув динаміт і висадив скелю. Тепер вона лежала перед ними, поколена на більше й менше каміння, а одна брила була з центнер завважки. І всюди мерехтіли тоненькі жилки: золото!

Чи це була жила? Чи тільки гніздовина? Чи відгалу­ження жили? Мур схвильовано поплескав Жабу по плечі й поздоровив його. Потім ступив до вирви завглибшки метрів зо два й оглянув її. Тут теж мерехтіли й полискували жил­ки, але вже дрібніші. Він обернувся до Жаби:

— По-моєму, гніздовина, га?

— Мабуть, так. Напевне гніздовина. Я теж роздивляв­ся. Але не якась там випадкова! Гора понадгризувана, гляньте, кожному видно, золото всюди є, а тут весь камінь, ним помережаний. Га-га-га, я висадив самородок!

Жаба аж засапався. Він усе вистрибував, обличчя йому сіпалося.

Шукачі роздивлялися на скелю, прилеглу до займанки. Жаба подовбав її в багатьох місцях і ось тут натрапив на цілий скарб. Вони заглядали в кожну заглибину.

— Чого ви там не бачили? — крикнув Жаба.— Ось сюди гляньте, сюди!

Він штурхнув ногою великий уламок кварцу, і шукачі тільки тепер придивилися до нього. Кілька чоловік узялися й перевернули важку брилу; з другого боку блищала вели­ка, як людська голова завбільшки, жовта пляма — щире зо­лото. Проти неї верхні жилки були просто дріб’язком. Оце то гніздовина!

Мур уважно оглянув брилу з усіх боків, навіть обсту­кав її.

— Ну що? — спитав Жаба.

— Гадаю, що тут кілограмів сім–десять золота, — сказав Мур.

— Якраз стільки, Семе, — погодився Жаба. Він повідштовхував копачів, що товпилися навколо. — Гайда звідси, голото, піскориї нещасні! Я працюватиму, хочу пересвідчи­тись, чи добре в Сема око! Увечері в Доротеї я вам скажу, скільки його там, а тоді три дні питимемо на мій рахунок!

Шукачі зареготали й розступилися. Він зараз же почав розтовкувати брилу, щоб визбирати з неї золото. Люди, спов­нені нової сили й нових надій, теж розійшлися по своїх займанках. Серед тих, що приходили дивитися на Жабине золото, були й Боєр з Ронні.

Того ж таки дня пополудні більшість копачів почали дов­бати скелі. Весь порох у долині був протягом одної години розпроданий за скажену ціну. Шукачі намагались роздобути динаміту. Знайшлися такі, що вже поїхали по вибухівку в місто. Зчинялися суперечки й сварки. Шукачам, чиї за­йманки прилягали до скель, було добре. Але ті, що копали посеред долини, теж полізли на схили, заявивши, що то нічия земля. Доходило до лайки й навіть до бійки, тож Бренкерові та його помічникам було досить мороки.

Як він мав їх мирити? Займанка — це займанка, а го­ра — це гора. Вони запаколювали свої займанки, починаючи від схилів, отже, гора була нічия. Шукачі розділилися на два табори, власники займанок посеред долини були за Бренкера, а ті, що попід скелями, — проти нього. Бренкерові вже в голові стояв туман, такий густий, як та хмара куряви на Жабиній займанці, з якої все почалося.

Одні шукачі лазили по скелях і лупали їх, де хто бачив, а камінці й грудки котилися вниз, де інші шукачі теж до­бувалися до гори. Як їм було працювати під лавиною ка­міння й глини? А якщо ті нагорі почнуть ще й висаджувати скелі? І кому належатиме каміняччя, що посиплеться вниз на займанки?

Ціла долина хвилювалася, кипіла, все йшло шкереберть. Мало хто залишався спокійний, всі були роздратовані, чут­ки, одна химерніша за одну, повзли від намету до намету. Сусіди, що досі були добрі приятелі, лихим оком по­глядали один на одного, бо той мав займанку під горою, а той у долині.

Увечері шукачі зібрались у Доротеї, щоб ушанувати Жа­бу як короля Долини Гнівного потоку. Док умовляв їх не зчиняти колотнечі, Бренкер зі своїми помічниками сидів на­поготові в кутку. Гая Джілберта й Маррі не було в залі, із корктаунців також прийшло лише кілька чоловік. Жаба ки­нув Доротеї на вагу дві пригорщі самородків, і тоді почало­ся. Чоловік коло музичної скриньки теж дістав жменю зер­нят і взявся за корби, поплювавши на мозолясті долоні. Ото було свято!

Боєр і Ронні також крутилися серед натовпу. Доротея веліла безперервно доливати горілки— вже й чарок не ви­стачало. Вона знала, що робить. Через дві години Жаба вже тільки белькотів і нікого не впізнавав, інші теж були не тверезіші. Рулетку замкнули, а скоро почали витягати надвір перших гостей.

Жаба обіймав кожного, хто попадався йому під руку, й торочив одне:

— Дев’ять кілограмів, хлопче, дев’ять кілограмів за один раз!

Зразу після півночі Док попросив кінчати бенкет, а за півгодини обидві зали були вже порожні. Бренкер полегше­но відітхнув. Гості, хто співаючи, а хто мовчки, поплента­лися до своїх наметів. Бренкер прикинув, що цього вечора в Доротеї побувала десь із третина долинян. Не тільки шукачі, а її торговці та усі інші, хто тут зачепився. Бренкер пішов спати, більше не думаючи про те, що буде найближ­чими тижнями і чим скінчаться суперечки за скелі. Він був надто стомлений.

Другого ранку не один шукач з важкою головою взявся до роботи. На Жабиній ділянці панувала тиша, він не по­казався і в полудень.

— Мабуть, хропе собі,— казали його сусіди.— Нащо йо­му тепер працювати?

Коло вирви лежали ще його кайла й молотки, а також купа нерозтовченого каміння.

Опівдні двоє шукачів пішли до його намету поглянути, що він робить. У наметі було порожньо і якось чудно — на­че його покинуто. Ані ковдри на ліжку, ані казанка. І кінь десь дівся.

Вони перезирнулися, нічого не розуміючи. А коли обіда­ли в їдальні, то знову завели мову про Жабу. Якийсь шу­кач почув їх і вигукнув:

— Хіба ви його й досі не знаєте? Напевне, лежить у Доротеї, і так буде щонайменше тиждень! Ввечері знов його побачите!

Та ввечері приятелі марно чекали на Жабу, і тоді вони почали його шукати.

— Де Жаба? — чулося скрізь. — Він обіцяв, що три дні напуватиме нас, то хай поїть! Чи вже пошкодував?

Де тільки його не шукали, та все марне. Розчаровані шукачі порозходились додому.

Вранці Док прийшов до шерифа. Вони привіталися, пе­ремовились кількома словами про се й про те. Нарешті Бренкер спитав:

— Ну, що вас так рано привело до мене, Доку?

Док глянув йому в очі й тихо спитав:

— Де Жаба, шерифе?

Хвилину в кімнаті панувала мовчанка, обличчя їхні по­суворішали.

— Ви вважаєте, Доку…

Шериф не доказав, губи його лишилися розтулені. Він тихо затарабанив пальцями по столі.

— Треба його знайти, шерифе.

Бренкер підвівся, зняв з гачка капелюха і пристебнув револьвера.

— Десь лежить, клятий п’яниця, і… — Бренкер прикусив губу й замовк.

— Я теж цього боюся, шерифе, а саме: що він так ле­жить, як ви оце подумали, — півголосом озвався Док.

Вони вийшли з канцелярії.

Бренкер і його помічники шукали Жабу до самого обіду. Табір почав непокоїтись. Де Жаба і де його золото?

Пообідавши, Бренкер заглянув до контори Ронні. Він був тут уперше, відколи Джонсон покинув її. У конторі він за­став самого клерка.

— Шеф десь поїхав із Боєром, — відповів клерк на його запитання. — Я чув, ніби на ту займанку, де Жаба висадив скелю.

Бренкер наморщив лоба. Що їм треба? Це щось нове.

Приїхавши з Ларрі на займанку, Бренкер побачив Боєра, Ронні і Берта Джілберта коло вирви. Вони всі троє були на конях. Бренкер привітався, торкнувшись пальцями ка­пелюха. Вони повернули коней і поставали навпроти нього.

— Я, звичайно, не можу вас не пустити на цю займан­ку, але мені трохи дивно, — озвався Бренкер. — Ви теж шу­каєте Жабу?

Вони зверхньо засміялися, всі троє, і не відповіли. Ронні відкашлявся й примружив очі. А ті двоє, видно, чекали, що він скаже.

— Мені треба дещо запитати вас, — звернувся Бренкер до Ронні. — Ви купили в Жаби те золото, що він добув у вирві?

— Золота, звісно, не купив, шерифе, тільки займанку, — відповів той.

— Що? — перепитав Бренкер і весь напружився.

— Займанку, хіба не чуєте? — Ронні говорив холодно й неприязно.

Бренкера мов жаром хто обсипав. Ті троє сиділи в сід­лах, як статуї, обличчя в них були такі глузливі та байду­жі, що аж кортіло затопити в них кулаком. Берт Джілберт, видно, вгадав його думки, бо похилив голову й сторожко по­глядав на нього спідлоба.

— Можна подивитися на купчу? — хрипко спитав Брен­кер.

Він ледь зблід, на лобі йому виступив рясний піт.

— Прошу, — мовив Ронні й простягнув йому папірця. — Врешті ви службова особа.

Бренкерові стало млосно, вся кров відлинула йому з лиця.

— Вам погано, шерифе? — співчутливо спитав Ронні.

Боєр зухвало усміхнувся. Він не приховував глуму.

— Краще злізьте з сідла, а то ще впадете, — люб’язно й зичливо порадив Ронні. — Боюся, що ви давно вже хворі, шерифе, га?

Бренкерове обличчя посіріло, стало, мов кам’яне. Він мовчки взяв папірця й почав читати. Там було написано, що займанку продано Боєрові й компанії за двадцять п’ять ти­сяч доларів. Підписали купчу Ронні і Жаба тією самою ру­кою, тільки біля прізвища Жаби стояли три хрестики.

— Де Жаба? — тихо, уривчасто спитав Бренкер.

— Ви вважаєте, що всіх, хто продасть мені займанку, в кишені ношу? — обурився Ронні. — Яке мені діло, де він? Певне, вже в прерії. Поїхав, мабуть, потай, бо з такою ку­пою грошей і золота не дуже безпечно мандрувати, як ви гадаєте? Бандитів у вашій окрузі не бракує, шерифе, ви це знаєте не гірше за мене.

Бренкер так стиснув коня острогами, що той мало не став дибки. Він і досі був сірий на виду.

— Я не визнаю цю купчу за дійсну, аж поки не спитаю самого Жабу, поки не побачу його, — сказав він глухо і ви­тер з чола піт. Він уже трохи опанував себе.

— Як собі хочете, — незворушно відповів Ронні. — Нашу фірму це не обходить. Шукайте собі свого Жабу й тягніть сюди. Хотів би тільки звернути вашу увагу на те, що ви пе­ревищуєте свої повноваження. Ви можете щонайбільше з не­зрозумілих мені причин опротестувати купчу. Ну, й звелі­ти, щоб купча була передана на розгляд у суді. Будь лас­ка, це ваше право, шерифе. А тепер віддайте мені цей цін­ний документ.

Бренкер знехотя подав йому папірця й сказав:

— Я хотів би мати з нього копію.

— Прошу, я зроблю копію, але без трьох хрестиків, ше­рифе. — Ронні глузливо засміявся.

Бренкер нічого більше не сказав — повернув коня і ра­зом з помічником неквапом поїхав геть. Він відчував у себе на потилиці їхні глузливі погляди. Ларрі не озивався жод­ним словом.

Бренкер заїхав до Доротеї і попросив її покликати ще й Дока.

— Ви не знаєте, Жаба вмів писати? — спитав він їх.

Док здвигнув плечима, Доротея похитала головою. Ма­буть, ніхто не міг відповісти на це питання. Тоді Бренкер усе розповів. Док повільно опустився на стілець, склав руки на колінах і сумно мовив:

— Бідний Жаба, стільки років шукав золота — і так скінчив життя.

— Він би нізащо не поїхав з долини! — запевняла До­ротея. — Не така він людина. Я його добре знаю!

— Знала, — тихо поправив її Док.

Доротеї на очі набігли сльози.

— А гроші? — спитала вона. — Він поклав до мене на проценти велику суму. Хіба він так просто залишив би їх?

Бренкер стомлено подався до своєї канцелярії. Двох шу­качів, що привіталися з ним дорогою, він навіть не помітив.

По обіді він перепитав усіх людей, що того дня приїхали в долину, а також тих, що саме приїздили: шукачів, крама­рів, візників. Ніхто з них не здибав Жаби.

Де він міг бути — радше, його труп? І його кінь? Десь лежить, прикиданий камінням між скелями? Долина вели­ка… Може, вони вивезли вбитого на його ж таки коні в під­гір’я і десь там пригребли в піску?

Наступні два дні Бренкер і його помічники не злазили з сідла, проте їхні пошуки були даремні.

У долині запанував гнітючий настрій, немов перед бу­рею.

— Його вбито, — казали одні. — Золото принесло йому смерть.

Інші сміялися:

— Він не такий дурний: просто накивав п’ятами. Хіба мало вже поїхало звідси?

Але більшість шукачів тепер уникала Ронні. Ніхто вже не продавав займанок. Усі працювали як навіжені на схи­лах, і дехто навіть мав успіх. Вони висаджували скелі по­рохом.

— Хай цілий світ чує цей гук! — нестямно кричав хтось. — Тут мають бути тонни золота, ще індіяни знали це!

Аж ось привезли вибухівку — поки що трьома кіньми-в’ючаками, але позаду їхала ціла валка. Знову шукачів охо­пила золота лихоманка, і про Жабу забули…

За якийсь день троє шукачів не дуже обережно обійшли­ся в своєму наметі з вибухівкою, і сталося лихо. Одному з них розпанахало бік, а другому поранило ногу. Наступного ранку Бренкер скликав усіх на збори і запропонував усю вибухівку скласти в печері під кам’яним носом. Звідти ко­жен мав брати, скільки йому треба, коли все підготує на займанці. Тримати вибухівку в наметах і ятках шериф за­боронив. Зараз же знайшовся якийсь спритний гендляр, що перебрав увесь той клопіт на себе й обладнав у печері ко­мору.

Ухвалили також не висаджувати скель поблизу печери і відзначили межу. Власники займанок, що опинилися в за­бороненій смузі, запротестували, але врешті мусили скори­тися. Бренкер погрозився повиганяти їх з долини, якщо вони не послухаються, і решта шукачів підтримали його. По­тім він наказав кожному прибирати за собою висаджене ка­міняччя, щоб воно не заважало тим шукачам, що працю­ватимуть нижче. Його з кожним днем набиралося б усе більше, і якщо не подбати про це зразу, то за кілька тиж­нів ніде буде повернутися. Почалися палкі суперечки, але зрештою погодилися й на це.

У долині вистачало підвід, та й людей не бракувало, що ладні були заробити грошей, відвозячи каміння, та ще й нові могли надійти. Місце вибрали в кінці долини поблизу урвища. Там ніхто не копав, бо грунту було тільки на ло­пату, а далі починався твердий камінь. Звезене каміняччя правило б за насип перед прірвою.

Знову все пішло своєю колією. Шукачі почали завзято працювати. Хоч тут ніхто не помічав, що діється в приро­ді, — люди бачили тільки пісок, гори й небо, — але в доли­ну повільно вступала осінь, нагадуючи, що скоро доведеть­ся тікати від зими з її сніговицями. Шукачі вкладали в пра­цю всю свою силу, як бігуни перед фінішем.

Та через три дні підступний і жорстокий вчинок знову обурив їх усіх, і відтоді вже в долині не було жодного спо­кійного дня. Надійшла буря.