Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Джесперсен знову сміється й каже:

- У такому разі попереджаю тебе: я беру собі Джекі!

Це щось схоже на солодку дитячу мрію: подумки володіти чимось зовсім недоступним. Але я добрий товариш і приєднуюся до гри, бо вона, хоч у ній і є щось дитяче, сказати правду, дає втіху й мені.

- Я вибрав би Пуссі, - кажу я. - В неї чарівне личко, а сама вона лукава й зрадлива. Дякую тобі, мене цілком задовольнить і Пуссі. В уніформі чи й без.

- Ви розумово відсталі чоловіки, - сердито каже Стайн. - Джесові дванадцять років, а тобі - дванадцять з половиною.

- Ну що ти, Стайне! - відповідаю я. - Дівчатами можна цікавитись навіть у шістдесят років.

- Тільки не цими.

- Вони тобі не дуже вродливі?

- Мені начхати на їхню вроду!

Джесперсен, щоб краще бачити Стайна, якого я застую, схиляється над передньою лукою сідла й спирається на шию коня.

- Що тобі, Стайне, в них не до вподоби?

Помовчавши з хвилину, Стайн цідить крізь зуби:

- Надто вже вони справжні ґої.

Джесперсен вирячує на Стайна свої блакитні очі.

- Що ти хочеш цим сказати?

- Ну, вони високі, біляві й зухвалі...

Джесперсен сміється.

- Який расизм, Стайне! Я ж бо теж високий і білявий.

- Це зовсім інша річ, - сумовито каже Стайн, утупившись перед себе. - Ці дівчата викликають у мене спогади. Я вже бачив такі пики й погляди.

Гаразд. Я все розумію. Але це не підстава псувати Джесперсенові настрій. До того ж Стайн сам собі перечить: ще вчора він докоряв мені в тому, що я надміру драматизую обставини, а сьогодні драматизує їх ще більше за мене. Я звертаю увагу на ще одну суперечність, бо вона просто смішна.

- Стайне, ти підходиш до гоїв з різними оцінками. Колись ти обізвав мене ґоєм, бо я був «м’якотілим». А тепер для тебе гой - мерзотник. Тож давай з’ясуємо, хто ж такий гой - м’якотіла людина чи нестерпний тип?

- І те, і те, - відповідає Стайн, не моргнувши оком.

Джесперсен сміється. Ми замовкаємо, і я чую в тиші розмірений тупіт копит на розгрузлому путівці. Ця хвилина мені вкарбовується в пам’ять: травневий день, сонце, чиє проміння цідиться крізь ялинове гілля, яскраво-зелена трава на узбіччі і, незважаючи на весняну пору, ледь відчутна суха прохолода. Стайн у тісній куртці на хутрі й насунутому на очі тірольському капелюсі має трохи вайлуватий вигляд. Я в своєму пуловері зі згорнутим коміром милуюся Джесом у самій картатій сорочці, широко розстебнутій на м’язистих грудях (щоправда, вона вовняна). Позад нас за тридцять метрів їдуть з карабінами за плечима дві охоронниці - як каже Джес, наша «козацька варта».

Ця хвилина мені вкарбовується в пам’ять тому, що подальші події розгортаються надзвичайно швидко й зовсім несподівано.

За метрів сто попереду путівець роздвоюється. Правий повертає різко на північ, а лівий, вигнувшись дугою, спершу стелеться на захід, а потім - на південний захід. Саме ним ми завжди і їдемо. Він знову приводить нас до Блувілла.

- Ральфе, - каже Джесперсен, - пам’ятаєш Фростового вірша «Дорога, якою ми не ходили»?

- Еге ж. Колись я знав його напам’ять.

- Я також.

- Чому ми ніколи не звертаємо на правий путівець? - питає Джес, обернувшись до Стайна.

- Бо звертати на нього заборонено, - бурчить Стайн, і слово «заборонено» звучить англійською в його вустах з тією ж приреченістю, з якою звучить «verboten» німецькою.

- Хто ж це заборонив? - доскіпується Джес. - Я не бачу ніякого напису.

- «Козацька варта», - відповідає Стайн.

- Вони мені про це не казали.

- Зате мені казали. Півроку тому. І доручили мені сказати, тобто переказати це вам.

- Як сумно... - зітхає Джесперсен. - Перед нами дорога, якою ми ніколи не пройдемо. - І вигляд у нього справді сумний. Потім він додає: - А якщо в кінці тієї дороги є якась дівчина? Справжня, з посмішкою на вустах.

Стайн знизує плечима. Я мовчу. Я думаю про те, що опинитися такому тридцятирічному молодикові, як Джесперсен, за колючим дротом із жінками, котрі хтозна-чому його ненавидять, - річ, певно, вельми прикра. Ми їдемо лівим путівцем, але Джесперсен раптом круто повертає коня, їде назад і ось уже скаче по правому путівцю.

- Ти схибнувся! - кричить Стайн, зупинивши свого коня. - Туди їхати заборонено!

- Я звертаю на дорогу, якою ми не ходили! - кричить Джесперсен і пускає коня учвал; його сорочка у велику червоно-голубу клітину вилискує на сонці.

Я кидаю йому навздогін:

- Джесе! Вернися! Не роби дурниць!

Повітря розтинає пронизливий свист. Це Пуссі. Вона примчала до нас із блідим від гніву обличчям, випередивши на багато метрів Джекі. Знову лунає свист. Джес не обертається. І раптом Пуссі, - я навіть очам своїм не вірю, - зупиняє свого мерина, кидає віжки на загривок, хапає карабін і прикладає його до плеча.

Я кричу:

- Не стріляйте!

Я не встигаю зважити все як слід. Мої ноги діють швидше за думку, підострожуючи Чучку й кидаючи її на мерина Пуссі. Той, злякавшись, різко повертається, лунає постріл, я чую, як у повітрі свистить куля, і бачу, як ноги Пуссі вислизають зі стремен, а сама вона падає, випускаючи з рук зброю.

Зляканий мерин з вибриком відбігає від Чучки, зупиняється на двадцять метрів нижче й починає скубти на узбіччі траву. Я насилу стримую Чучку і, борючись із нею, сам не знаю що кричу. Стайн також кричить, і Джес, нарешті примчавши до нас, накидається на Джекі:

- Це ви стріляли в мене!

Джекі, злякавшись, вихоплює тремтячою рукою револьвер і наставляє його на Джеса. Я кричу йому:

- Ні, не вона, то стріляла Пуссі!

Джеса рятує те, що коні тепер задкують на вузькій дорозі, бо Чучка кусається й хвицається, відганяючи їх від себе. Ми всі розгублено гарцюємо на місці й сердито лаємося. Дивно, що жоден кінь не зачепив копитом Пуссі, яка, страшенно бліда, й далі сидить на землі, схопившись лівою рукою за правий лікоть і перелякано скривившись.

Саме ця її поза й вираз на обличчі повертають мені холоднокровність. Спрацьовує давній рефлекс: я знову стаю лікарем. Спішившись, я прив’язую Чучку до низької гілки, щоб вона не могла більше кусатись і щоб заспокоїлась решта коней. Підходжу до Пуссі. Отже, їй теж властиве почуття страху. На щастя, вона не може дотягтися лівою рукою до свого револьвера й робить спробу дістати його правицею, але несамовито зойкає і, знову скривившись, кусає губи. Проте Пуссі не непритомніє й кричить мені:

- Не торкайтесь мене!

- Не кажіть дурниць! - відповідаю я, уклякаючи навколішки біля неї. - Я лікар. Покажіть свій лікоть.

Я чую, як позад мене Стайн докоряє Джекі, що вже сховала револьвер у кобуру, й Джесові. Я беру руку Пуссі, якою вона тримається за свою шию, і легенько, через рукав уніформи обмацую лікоть. Мабуть, вона просто його вивихнула, але треба буде просвітити руку рентгеном, щоб цей висновок підтвердити чи спростувати. А оскільки Пуссі не може встати, то я припускаю, що вона, либонь, вивихнула ще й ногу. Я підводжу очі на свою пацієнтку. Пуссі теж дивиться на мене. Дивний у неї погляд: сповнений страху і огиди водночас. Він розчаровує мене. Навіть у собаки в таких випадках очі світяться вдячністю.

Я підводжусь і йду до Джекі. Сварка зі Стайном її заспокоїла. А може, похилий вік і сивий чуб Стайна? Чи мовчання Джеса? Чи те, що я не задушив і не зґвалтував Пуссі, як цього слід було б сподіватися?

Коли я підходжу до Джекі, вона, тамуючи гнів, звертається до Джеса:

- І не кажіть, ніби ви не знали, що їздити тією дорогою заборонено. Вам сказав про це професор Стайнмеєр. Я сама чула!

Я перезираюсь із Стайном. Вона чула нас за тридцять метрів? Власними вухами чи за допомогою однієї з отих проклятущих іграшок, призначених для шпигування на відстані? То ось нащо, крім усього іншого, ця «козацька варта»! Я занепокоєно згадую свої прогулянки, але не знаходжу нічого підозрілого, крім отих грубих жартів з приводу Пуссі. Мабуть, вона сприйняла їх за чисту монету, тому так і ненавидить нас.

Джекі перехоплює наші погляди, здогадується, що припустилась помилки¹, й червоніє, від чого анітрохи не поганішає. Це висока гарна дівчина з ясним, з правильними рисами - в стилі героїнь фільмів Інгріда Бергмана - обличчям, і вона зовсім не людиноненависна, хоч саме на таку думку наводять її черстві очі й холодна мовчазність. Джекі дозволила ворогові захопити її у відкритому бою, розмовляє з ним і дивиться на нього. Стайн зав’язує з нею типову суперечку: чи ми дослідники, чи військовополонені? Ви супроводжуєте нас, щоб охороняти чи стріляти в нас? Джекі намагається виправдатись, розгублюється й водночас утрачає контроль над ситуацією.

Коли я підходжу до неї, щоб поговорити про Пуссі, то зауважую, що вона дивиться на мене без будь-якої злоби. Мої очі опиняються на рівні її коліна, і в цю мить мені зовсім недоречно спадає на думку, що я не проти неупереджено погладити її, хоч у такому ділі навряд чи можна бути неупередженим. Мабуть, мені чужа та особлива ненависть, про яку говорила в своїй проповіді Рут Джеттісон.

- Треба повертатись додому, - кажу я. - Пуссі вивихнула руку, її треба негайно вправити. Зараз ми з Джесом посадимо її на коня. Сподіваюсь, вона зможе триматися на ньому. Ви зі Стайном їхатимете обабіч неї й пильнуватимете, щоб вона не впала. А ми з Джесом поїдемо попереду.

- Гаразд, - каже Джекі.

Впіймати мерина виявилось нелегко, а ще важче було посадити на нього Пуссі. Та коли ми це зробили, Стайн підкликав мене й сказав:

- Ральфе, будь ласка, знайдіть мого капелюха. Ви ж знаєте, як важко мені буде знову сісти на цю шкапу, якщо я спішуся.

Я шукаю тірольський капелюх і заразом знаходжу карабін Пуссі, про який розгублена «козацька варта» геть забула. Я підбираю карабін і, тримаючи його за ствол, з усмішкою простягаю Джекі; вона зніяковіло бере його. Слід було б зауважити Пуссі, що я врятував її від військового трибуналу, але робити це я не маю бажання. Права нога в неї випадає із стремена, зігнута права рука лежить на животі, а пальцями Пуссі притримується за уніформу. Пуссі дуже бліда, і навряд чи їй буде приємно трястися на мерині всі п’ять або й шість кілометрів дороги.

- Мій капелюх, - нагадує Стайн.

А ось і він. Я неуважливо подаю його Стайну, і той раптом червоніє. Всі обертаються до нього, крім Пуссі, яка, сидячи в сідлі, не може собі цього дозволити. Стайн розмахує своїм тірольським капелюхом. З обох боків подовжньої складки на верхівці капелюха видніють дві дірки: то його прошила сліпа куля Пуссі.

Стайн підганяє свою кобилу до Пуссі й мовчки, але гнівно показує їй, що вона наробила. Пуссі мовчить, докладаючи чималих зусиль, щоб не знепритомніти. Стайн так само швидко, як і скипів, заспокоюється. Потім, розвернувши Мірту, стає поряд із Джекі й суворим голосом каже:

- Я вважаю, що ви повинні мовчати про цей інцидент - окрім падіння Пуссі, яке залишило свої сліди, і випадкового пострілу. (Він наголосив на слові «випадкового».) Що ж до мене, то я не збираюсь ні про що доповідати. Самі вирішуйте, що вам робити.

Я дивлюся на Стайна. Його очі під важкими повіками зблискують. Цілком очевидно, що «козацька варта» перевищила свої повноваження. З нашого боку Джес теж не мав рації. Старий Стайн щойно уклав із супротивником компромісну угоду. Без зайвих слів. Він намагається врятувати долю наших майбутніх прогулянок і впіймати вартових у пастку мовчазної змови.

Дівчата не зронюють жодного слова. Одна тому, що страждає від болю, а друга - тому, що збита з пантелику, принаймні так я гадаю. Але через кілька тижнів я зміню свою думку про Джекі.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Це високий широкоплечий чоловік, хоча й досить кволий. Череватий, з брезклим, олійного відтінку обличчям, круглими очима й хирлявими руками. Його коліна за кожним кроком чомусь погойдуються, і складається враження, ніби він підстрибує над землею. Маківка, на якій не лишилося жодної волосини, блищить від поту. Я певен, ця його неприваблива зовнішність анітрохи не пов’язана з посвяченням у скопці, бо я бачив у кабінеті на стіні фотографію молодого містера Берроу, що стискає на грудях згорнутий у трубку університетський диплом: він уже тоді був такий.

А втім, не слід упадати в оману: містерові Берроу притаманні зовсім несподівані якості. Він добрий управитель, послужливий бюрократ. Мене зачаровує його плазування перед Гільдою Гельсінгфорс. Коли містер Берроу розмовляє з нею по телефону, мені щоразу здається, що він ось-ось простелеться їй до ніг, мов підстилка. Одначе за цією м’якою зовнішністю приховується нелюдська суворість. Він мовби гумовий робот. Але із залізними нутрощами.

Щойно я переступаю поріг медпункту, як мені стає все ясно. Оскільки лікаря Рільке на місці нема, до найближчого міста двісті кілометрів, а вправляти вивихнуту руку треба негайно, то зараз я це зроблю з допомогою місіс Берроу, яка спершу зробить кілька рентгенівських знімків ліктя. Я ж бо знаю, що вона працює в Рільке асистенткою-рентгенологом.

Та що я сказав! Я ж не маю права й словом прохопитися про те, щоб покласти Пуссі на операційний стіл. Вона мусить задовольнитися звичайним стільцем. Я повинен забути про будь-які зручності! Тим часом містер і місіс Берроу пошепки, але різко сперечаються між собою, і містер Берроу відверто заявляє Джесперсенові, що тому нема чого тут стовбичити. Джесперсен блідне від гніву й одразу мовчки виходить, грюкнувши дверима.

Мене теж бере гнів.

- Я також можу піти звідси, - сухо кажу я, - і залишити хвору з вивихнутим ліктем. Ви за все відповідатимете самі.

- Докторе Мартінеллі, - каже містер Берроу, повертаючись до мене обвислим черевцем і міряючи мене круглими очима, - ви повинні зрозуміти, що ваша допомога, з огляду на ваше особливе становище в Блувіллі, ставить перед нами, з адміністративного погляду, делікатну проблему.

У містера Берроу і голос особливий - солодкуватий, але з нотками погрози, що нагадують сталеві кульки, які перекочуються в олії.

- Ви хочете сказати, що оскільки я належу до ЧО, то не маю права лікувати людей?

- Саме так! - відповідає містер Берроу. - Саме це я й хотів вам сказати!

- Якщо бути відвертим, то я нічого не розумію.

- Все дуже просто, - каже містер Берроу. - Згідно з укладеною з нами угодою, ви - дослідник, а не лікар.

- Але ж виникла потреба в невідкладній допомозі! І мій обов’язок лікаря - цю допомогу подати. Це просто недопустимо, щоб потерпіла й далі сиділа на стільці і ніхто про неї не дбав.

- Докторе Мартінеллі, - править своєї Берроу, - річ не тільки в угоді. Річ і у вашому особливому, як я вже сказав, становищі... Потерпіть, будь ласка, кілька хвилин, дайте мені з’ясувати одне питання, яке стосується тільки мене.

Останню фразу містер Берроу виголосив навдивовижу ввічливо. Зате слова «ваше особливе становище» він повторив з такою бридкою і невдоволеною гримасою, ніби те, що чоловік зберіг свої статеві органи, - страшний гріх. Після цього управитель відвернувся від мене й знов заходився сперечатись із місіс Берроу.

Я не повинен упадати в оману: мене зневажили. І хто! Я дивлюся на Пуссі: дівчина дуже бліда, обличчя перекривлене, а коли я втуплююся в неї, вона заплющує очі. Спасибі їй. Спасибі й місіс Берроу, що, відколи я зайшов до медпункту, жодного разу не глянула на мене. Я відходжу від цієї трійки бевзів і самотньо стою біля вікна. Я весь тремчу від німого гніву й намагаюсь осягнути все його безсилля.

Водночас я нашорошую вуха. Подружжя Берроу і далі пошепки сперечається. Якщо я не помиляюся, містер Берроу хоче відвезти Пуссі до міста, а місіс Берроу вважає, що лікоть слід вправити негайно, хай навіть «брудними» руками. Мабуть, вона таки переважить. Це доказ того, що жінки мають неабиякий вплив навіть на С. Містер Берроу бере трубку й благоговійним голосом розмовляє, як я здогадуюся, з Гільдою Гельсінгфорс. А мені уявляється така картина: містер Берроу лежить на черевці й лиже своїй господині п’яти.

- Можете діяти, докторе Мартінеллі, - пихато каже містер Берроу і кладе трубку.

Цей слимак завжди викликатиме в мене подив. Я питаю себе, як йому вдається так швидко змінювати свою личину: щойно був слинько слиньком - і раптом стільки пихи!

Я обертаюсь до нього й сухо кажу:

- За умови, що місіс Берроу допоможе мені.

- Ну звісно, лікарю, - каже, не чекаючи рішення свого чоловіка, місіс Берроу, але на мене й далі не дивиться.

Я прошу її роздягти Пуссі, а сам стягую з дівчини чоботи. Коли я роззуваю її праву ногу, вона скрикує. Я оглядаю ногу: незначне розтягнення зв’язок. Потім я мию руки, а місіс Берроу розпорює Пуссі лівий рукав уніформи. Це забирає кілька хвилин. Повертаючись до дівчини й витираючи на ходу руки, я помічаю, що місіс Берроу виконує свою роботу дуже вміло, вона мені справді подобається. Ця жінка зустрічає своє сорокаріччя в розквіті сил. Вона низенька на зріст, але пухкенька й міцна, її ноги твердо стоять на землі, а кругла голова надійно посаджена на кремезних плечах. Чорнявка з коротко постриженим волоссям, могутньою щелепою, здатною пережувати й залізо, і жвавими, іскристими очима. Від неї пашить здоров’ям, холоднокровністю й розважливим спокоєм. Коли дивишся на неї, мимоволі спадає на думку, що її серце битиметься до ста років. Місіс Берроу постійно їздить верхи, ніколи не п’є снотворного, і сім’яники не завдають їй клопоту. Я ладен заприсягтися, що їй чужі всілякі комплекси, неврози й тривоги, вона крокує по життю з високо піднесеною головою, весела, активна й щедра поруч із цим бездушним і липким чудовиськом, якого - хто знає, - може, й любить.

Під уніформою в Пуссі вовняна сорочка без комірця, рукави якої закачати не можна. Я допомагаю місіс Берроу скинути з Пуссі сорочку. З’являються настовбурчені дівочі перса (ліфчика в Пуссі нема), і поки місіс Берроу підкочує до нас рентгенівський апарат, я, потупивши очі, спокійно милуюся ними.

Раптом я відчуваю, що за спиною в мене хтось стоїть. Я обертаюсь і бачу містера Берроу. Мене охоплює безглузде почуття - почуття ревнощів.

- Містере Берроу, - кажу я люб’язно, - дозвольте нагадати вам, що ви не маєте ніякого права бути присутнім при медичній операції.

- Я дістав вказівку бути тут, - відказує містер Берроу, який почув у моїх словах тільки офіційну суть, тому й відповів на них під таким самим кутом зору.

Я знизую плечима й знічено кажу:

- Зрештою, тут нема нічого особливого.

Містер Берроу хоче різко відрубати мені, але йому бракує злості, і він банально відповідає:

- Ну що ви, навпаки, тут усе особливе.

Мені здалося, що на вустах у місіс Берроу промайнула ледь помітна усмішка.

Рентгенівські знімки мене заспокоюють. Нема ні перелому, ні тріщини в кістці. Звичайний вивих: плечова кістка навіть не вискочила із суглобної впадини. Я ставлю її на місце. Пуссі скрикує й мало не непритомніє. Містера Берроу хтось викликає по зовнішньому телефону, і він покидає медпункт. А місіс Берроу, що стоїть біля мене, підводить голову, дивиться мені у вічі й усміхається.

Я не хотів би, щоб цей її погляд і усмішку хтось сприйняв хибно. Вони не провокаційні, навіть якщо приховують у собі той небайдужий еротичний заряд, який майже невинно переходить від жінки до чоловіка у ділових, позбавлених таємних думок, взаєминах або, скоріше, таких, коли таємні думки прагнуть пробитися на поверхню й визріти у певний намір. Тож місіс Берроу дивиться на мене й усміхається, скажімо, із симпатією, щиро й співчутливо. І я з удячності за такий несподіваний подарунок одразу теж усміхаюсь їй і розчулено дивлюся на неї, за що вона дякує мені, кліпаючи віями, й одвертає голову.

Все це тривало не більше, ніж півсекунди. Коли Пуссі розплющила очі, то вже нічого не побачила. Місіс Берроу знову стала зовсім іншою; вона перетворилася на камінь, а Пуссі - на бетон, бо нічого мені не сказала й не подякувала. Вона навіть не подивилася в мій бік, коли я, натерши й перев’язавши їй щиколотку та побажавши якнайшвидше одужати, рушив з медпункту. Щоправда, Пуссі, мабуть, не забувала, що впала саме через мене.

Коли я спускаюся сходами замку, згадуючи усмішку місіс Берроу, в мене, як у християнина з «Подорожі пілігрима»¹, з’являється бажання «зробити три невеличкі стрибки, щоб виразити так свою радість».

Досі мої взаємини з дружинами блувіллських колег були нормальні. І все ж таки я відчував, яке низьке з суспільного погляду моє становище, хоч з погляду професійного воно досить високе. Сьогодні я вибрався зі свого гетто. О, звичайно, це нічого не змінить, це тільки сплеск радості. Я не маю ні найменшого наміру - та й ніяких шансів - перекидати місточок до місіс Берроу. Але її потайний погляд лишиться для мене неоцінним скарбом, я пам’ятатиму його й дорожитиму ним. У цьому погляді я знову знайшов те порозуміння між чоловіком і жінкою, яке колись було в моєму житті щоденним щастям.

Тепер я краще розумію ситуацію в Блувіллі. Щодо ЧО, то тут помітна певна «лінія». Її тиранічно нав’язав хтось із-за меж ранчо, тому вона й не зовсім утвердилась. Тож не слід гадати, що всі тутешні жінки нас ненавидять.
Мої веселощі тривають недовго. Через кілька хвилин переді мною серйозну проблему ставить Дейв.

Коли я повертаюся на годину пізніше до свого барака, там ніде, навіть у Дейвовій кімнаті, не світиться. Я натискаю на вимикач і не знаходжу на синовому робочому столику записки, яку Дейв звичайно залишає, повідомляючи, куди пішов. Я хвилююся, хоч і знаю, що це безглуздо. З оточеного колючим дротом табору, єдиний вихід звідки охороняють вартові на вишці, втекти неможливо. Телефоную до замкового басейну. Мені відповідають, що Дейв пішов звідти ще годину тому. Додзвонитися до інших бараків ЧО я не можу й вирішую бігти від дверей до дверей і шукати Дейва.

Нарешті я знаходжу його на кухні Муч: самої господині вдома немає. Щойно я бачив її у Пірсів. Дейв сидить на червоному пластмасовому стільці й читає; коли я заходжу до кухні, він навіть не підводить очей.

- Що ти тут робиш? - питаю я. - Я тебе скрізь шукаю.

Дейв і не зирне на мене. Його довгасте обличчя схилилося над книжкою, а очі з густими й вигнутими чорними віями, що відкидають на щоки тінь, потупилися.

- Я тут, - холодно відповідає Дейв.

- Ти ж бо в помешканні Муч, а самої її тут немає.

- То й що? Муч начхати на це. Мені теж.

Не люблю я цей тон. Це говорить не Дейв, а хтось інший, кого посадили на його місце. Я сідаю перед сином.

- Мабуть, тобі здалося, що я забарився. Одна з охоронниць упала з коня, вивихнула лікоть, і я повинен був їй допомогти, бо лікаря Рільке немає.

Дейв і оком не моргне. Досі він на мене не дивився. А тепер і не слухає.

- Дейве, ти мене чуєш?

- Чую, - відповідає хлопець з холодною зухвалістю, старанно перегортаючи в книжці сторінку.

Я одразу бачу, що він не прочитав у ній жодного рядка.

- Я пояснюю тобі, що спізнився не з власної вини.

- Я розумію, - каже він тим самим тоном.

Я вирішую пояснити ще дещо.

- Не можна було зволікати. Вивихнутий лікоть треба негайно вправити. Після прогулянки я з Джесперсеном подався просто до медпункту.

- Знаю, - каже син. - Стайн заходив до басейну і сказав мені.

- Що ж, коли ти все знаєш, то перестань на мене дутися.

-’А я не дуюсь, - відповідає Дейв із холодною гідністю.

- Та ні, дуєшся. Навіть не дивишся на мене. Гадаєш, мені дуже цікаво говорити, наче до стіни.

- А я і є стіна, - відказує Дейв, не підводячи очей.

Він агресивно наголошує на отому «є» і різко перегортає пальцем ще одну сторінку. Ми обидва мовчимо. Я не знаю, що діяти. Дейв уже не раз виявляв до мене певну ворожість, але ніколи не робив цього так відверто й так довго. Можна подумати, що з наближенням статевої зрілості в нього зростає роздратування. Та найгірше те, що я насилу зберігаю самовладання. До горла мені підкочується клубок, а з думок не йдуть складні й банальні проблеми виховання: може, я не досить чуйний батько? 4и не повинен я постати перед Дейвом у владнішому, а отже, й безпечнішому «образі батька»? Не знаю. До цих категоричних настанов я ставлюся недовірливо.