Чоловіки під охороною роман розділ перший к



бет9/25
Дата17.07.2016
өлшемі1.53 Mb.
#204205
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25

Одначе мала ця картина й «свої тіні». Повії, що були не жертвами, а спільницями злочинних чоловіків, спробували поставити на ноги інший рекет і домоглися певного успіху. Серед жінок, яких заразили їхні партнери, був іще досить великий попит на наркотики, і новоспечені комерсантки намагалися поновити канали доставки їх з Далекого Сходу до Сполучених Штатів.

Жіноча міліція негайно виступила проти цих постачальниць отрути. Хоч вона й не мала достатнього поліційного вишколу, а все ж досягла великих успіхів у боротьбі з жіночим злочинним світом, який почав підводити голову. Запорукою цих успіхів стала «одна якість, якої ніколи не мали полісмени-чоловіки, - непідкупність»1. Але злочинність не обмежувалася самими наркотиками. Злочинниці виявляли спритність і на іншому ґрунті. Тому адміністрація Бедфорд під загрозою суворого тюремного покарання закрила секс-крамниці, заборонила виготовляти й продавати еротичні предмети, особливо ті, що призначаються для жінок. Безперечно, цей закон позитивно вплинув на моральні засади суспільства, але він не зміг завадити зростанню попиту на предмети фалічного характеру, «і це незважаючи на той факт, нині науково доведений2, що жінці дає втіху подразнення клітора, а не введення чоловічого статевого органа в жіночий» (!).

Звісно, тут треба враховувати - цитую - «вкорінені звички й тисячолітні забобони серед жінок, які надавали такого великого значення символу свого пригнічення».

Хай там як, а жіночий злочинний світ не забарився відкрити для себе джерело величезних прибутків, розпочавши підпільне виготовлення фалічних іграшок, найдосконаліші з яких невдовзі потрапили на чорний ринок, де збувалися за високу ціну.

Під час недавнього обшуку, писала Дебора Грімм, проведеного в підвалі невеликого каучукового заводу, жіноча міліція знайшла непримітні коробки з гумовими предметами. На етикетках стояв невинний напис: «Superdoll»3. Та коли цю «суперляльку» накачати за допомогою ножного насоса, що продається з надувним гумовим човном, то вона набуває вигляду й твердості голого чоловіка натуральної величини. Між лопатками такого «чоловіка», в зручному місці для жінки, якій забаглося б його обійняти, розташований кнопковий пульт, що регулює твердість фалоса і дає змогу додатково його підкачувати, а також запускати в дію цю «ляльку» (вона працює, як вібромасажер, на двох швидкостях -і випорскує теплу густу рідину).

«Суперлялька» за заводською ціною коштувала вісімсот доларів і продавалася з доставкою поштою, а також у кредит. Розслідування показало, що, крім звичайної торгівлі «суперляльками», розвинувся й підпільний перепродаж їх по тисячі доларів за штуку. Мабуть, спекулянтки, закупивши через пошту ці «іграшки», вщерть заповнили ними свої склади, бо коли закрили завод, вони почали носити «суперляльки» від дверей до дверей, пропонуючи їх по дві тисячі доларів і не гарантуючи постачати запасні деталі до них.

Якби вчасно викрили фабрикантку й розповсюджувачок цієї «бридкої іграшки» (!), то не було б і покупниць, адреси й прізвища яких, зрештою, відомі - принаймні тих, котрі придбали собі «суперляльку» через пошту. На думку міністра юстиції, придбання такої забавки - не злочин, бо «використання її навряд чи може спричинитися до неприємних наслідків суспільного плану»1.

Міністр юстиції, навпаки, куди суворіше засудив учинки, які вимагають «присутності й участі в них чоловіка». Щоправда, до цієї категорії злочинців він не відніс ЧО, яких, з огляду на їхнє наукове й економічне значення, повідсилали в «охоронні зони» і вважають невинними - адже за ними наглядають з усіх поверхів влади. ЧО більше не завдають властям клопоту. Міністр має на увазі мільйонерів, які з першою хвилею пошесті позабивалися в свої ранчо й організували самозахист, виселивши звідти працівників чоловічої статі або зажадавши від них посвятити себе в скопці.

Залишилася ще одна категорія чоловіків, яка незабаром поставила перед жіночою міліцією серйозні проблеми. Це - неодружені чоловіки або, як їх невдовзі назвали поліцейським жаргоном, «кавалери без дам».

Цього вечора я не зміг прочитати до кінця статтю Дебори Грімм: у моїй кімнаті погасло світло. Дивна річ, але я на мить відчув себе винним, наче хлопчак, якого зненацька застукали за читанням забороненої книжки. Потрібно було кілька секунд, поки я усвідомив, що мене не покарали, - просто вже десята вечора, і в таборі настала комендантська година. Я навпомацки роздягся в темряві, яку через рівні проміжки часу розсіював, незважаючи на щільні штори, прожектор на сторожовій вишці. Надягши піжаму, я сховав журнал під подушку й на коротку мить увімкнув кишеньковий ліхтарик (у мене лишилася остання батарейка, тому я світив ощадливо), щоб поставити стрілку будильника на пів на шосту ранку.

Спав я погано. Я читав статтю Дебори Грімм з глибокою відразою. Мене приголомшив фанатичний і репресивний характер суспільства, яке вона описувала. В статті я знайшов не тільки підтвердження того, що ЧО - й справді в’язні, яких суворий нагляд зробив «невинними». Тепер напрошувався й ще один висновок: у світі за межами ранчо образ чоловіка поставав цілком негативним, а стосунки між двома статями вважалися настільки неприпустимими, що найменша видимість їх розглядалась як злочин.

Незважаючи на те, що стаття справила на мене гнітюче враження, я не міг не поставити собі кілька запитань з приводу тієї охоронниці, котру Джоан Пірс назвала «вільним стрільцем» і котра користувалася «іграшкою», що, либонь, не дуже відрізнялася від «суперляльки». Джоан запевняла, нібито йдеться не про Пуссі, але я питав себе, чи повинен цій жінці вірити й чи не намагається вона розвіяти мої мрії. В усякому разі, Джоан не досягла своєї мети, принаймні коли говорити про мої сновидіння. Цієї ночі вони не покидали мене до самого світанку, в них на зміну жахливим картинам (превелебна Рут Джеттісон силоміць напувала мене каладіумом сегуїнумом) мені являлися сцени любощів то з Анітою, то з жінкою, яка була схожа водночас на Пуссі, Джекі й місіс Берроу.

Коли задзвонив будильник, я схопився, мов ошпарений, і сів на ліжку, весь спливаючи потом. Потім прийняв душ, накинув грубий халат і, розсунувши штори, сів за стіл. Дейв іще спав, і я мав цілу годину, щоб дочитати статтю Дебори Грімм.

І все ж таки цієї неспокійної ночі я, мабуть, досить непогано відпочив, бо дивився на все куди оптимістичніше: я зрозумів, що стаття Дебори Грімм, коли добре подумати, констатувала поразку адміністрації Бедфорд і що нові заборони президента, по суті, нічого не давали. Підбадьорений цим висновком, я з полегкістю почав читати далі й навіть знаходив у собі силу час від часу сміятися. І хоч у витворі Дебори Грімм не було ні крихти гумору, контраст між піднесеним тоном, високою мораллю та нісенітницями, що їх вона подавала як самі собою зрозумілі, іноді викликав у мене сміх. Але це був сміх, як то кажуть, крізь сльози. Подеколи я відчував обурення й відразу.

Як і досі, я лише коротко викладаю тут думки Дебори Грімм, наводячи у лапках тільки найбільш пам’ятні фрази.


«Кавалери без дам», писала далі Дебора Грімм, - це молодики, які після спалаху пошесті покинули роботу в містах і тепер блукають селами, живучи з грабунків. Попервах вони збивались у ватаги, а що до ватаг брали всіх підряд, то й «кавалерів» почав вражати енцефаліт-16, Отож невдовзі ватаги порозсипалися. Вцілілі молодики зробили необхідний висновок з набутого досвіду й тепер живуть на самоті, підходячи лише до чоловіків із зеленими значками та до жінок - «здебільшого, щоб їх зґвалтувати»2.

Саме серед цих невідступно переслідуваних жіночою міліцією «кавалерів без дам», які ведуть непевне життя в сільській місцевості, жіночий злочинний світ набирає розпусників, погамовуючи ними апетит своїх багатих клієнток. Переслідувати «кавалерів» було дуже важко з самого початку, бо вони розсипаються по багатьох фермерських будинках, господині яких здають туристам на ніч одну-дві кімнати. За ці не вельми розкішні кімнати вони вимагають таку високу ціну, що далеко не кожна туристка може її заплатити.

Зовні все виглядає пристойно, але ця пристойність досить оманлива. «Кавалери без дам» у білих блузах із зеленими значками працюють там барменами або коридорними й відмовляються від чайових, хоч би якої послуги від них зажадали. Отже, факт розпусти встановити неможливо, тим більше, що такий «кавалер без дами» дуже вишколений і ніколи не поводиться визивно. Він тільки виконує вимоги клієнток.

Наглядати за цими будинками та віддавати до суду їхніх господинь можна було б тільки тоді, коли б квартирантки засвідчили, що мали там стосунки з «кавалерами без дам». Тож мимоволі довелося змиритись з безкарністю тих господинь. А квартирантками були переважно багаті вдови середнього віку.

У цих вдів «за час їхньої тривалої практики вкорінилися гетеросексуальні потяги», і вони, досягши віку, коли можуть нормально вдовольняти ці потяги, хмеліють від нової свободи й влади над чоловіком, яку їм дають гроші. Замолоду експлуатована в статевому відношенні чоловіком, а потім овдовівши, така жінка тепер, у свою чергу, має змогу експлуатувати стать, яка колись панувала над нею, і дозволяє собі втішатися «справжньою статевою токсикоманією». Декотрі з удів устигають пройти через усі такі кубла одного штату, щоразу ночуючи в іншому домі. Іноді жіноча міліція вирушає назирці за ними, не заарештовуючи їх, і в такий спосіб визначає ці будинки. Якщо вдови після арешту виявляються зговірливими й дають свідчення, які дозволяють звинуватити господинь-звідниць і «кавалерів без дам», то до таких вдів ставляться поблажливіше. Одне слово, цих бідолах штрафують і за їхні ж кошти кладуть у лікарню, «де привітні молоденькі медсестри за допомогою відповідних вправ дуже скоро відучають їх від поганих звичок» (!).

Звідницям, що торгують «кавалерами без дам», дають від двох до п’яти років ув’язнення, а самих «кавалерів без дам», на відміну від повій тих часів, коли ще панував чоловік, карають немилосердно суворо. Власне, правосуддя виходить із того, що експлуатація їх, незаперечна з економічного погляду, «не допомагає забути їм про колишнє своє панування, бо вони й тепер відчувають це панування під час статевих стосунків». Саме тому їх і засуджують аж до десяти років ув’язнення. Проте цей термін їм можуть зменшити до одного року, якщо вони .згодяться прийняти посвячення в скопці. Але така вже «невиліковна статева гординя в цих упертюхів», що досі жоден із них не згодився достроково вийти на волю на таких умовах».

Удови або неодружені жінки середнього віку, про яких ми розповідали, колись мали чоловіків або коханців. Тож їм можна «пробачити звички, що в них раніше виробилися». Але що сказати про юних дівчат і властиві їм моральні збочення? У школах, коледжах та університетах щодня почали читати лекції із статевого виховання, які викривають пригнічення жінки чоловіком упродовж багатьох століть, залежність рабині від хазяїна, до якої неодмінно призводять будь-які взаємини з ним, садистський і брутальний характер його обіймів, ризик завагітніти й заразитися венеричною хворобою від партнера й нарешті всю марноту статевих стосунків, бо органом відчуття втіхи є Клітор. Незважаючи на все це й на пильний нагляд за дівчатками, незважаючи на те, що вони ніколи не бачать юнаків свого віку, бо тих переховують по віддалених фермах, чимало з них страшенно прагнуть зв’язків, від яких їх оберігають.

Пишучи про «зв’язки», авторка статті мала на увазі не «кавалерів без дам» і не скромні будинки на лоні природи, ціни за ночівлю в яких були недоступні для юних дівчат. Ці злочини щоденно кояться в містах «і, я б сказала, на наших очах».

«Ось випадок, - писала далі Дебора Грімм, - на жаль, не поодинокий, про який я розповім детальніше, бо він має суспільне значення. Ідеться про містера Б., сімдесятип’ятирічного протестантського пастора, що живе в Далласі. В нього зіпсувався автомобіль, і коли він добирався пішки додому, на нього напали двоє дівчат. З револьверами в руках дівчата - вони виявилися сестрами - примусили старого сісти в їхній автомобіль і- повезли його до самотнього будинку на околиці міста, який належав їхній тітці, що саме кудись поїхала. Про все, що потім сталося, містер Б. розповів на судовому процесі, відповідаючи на запитання жінки-адвоката, яка його захищала.

АДВОКАТ Б. Чи можете ви розповісти, що було, коли Меггі й Бетсі привезли вас до того будинку?

Б. Чи конче треба відповідати на це запитання?

СУДДЯ. Ви повинні це зробити. Не забувайте, що ви тут як співучасник, а не як свідок. У ваших інтересах допомогти правосуддю дізнатися правду про цю сумну справу.

Б. Постараюсь, ваша честь. (Пауза.) Меггі й Бетсі завели мене до кімнати і, погрожуючи зброєю, наказали роздягтися.

СУДДЯ. Ви підкорилися?

Б. У мене не було вибору.

СУДДЯ. Відповідайте, так чи ні.

Б. Так.

АДВОКАТ Б. Що вони вчинили потім?



Б. Прив’язали мене до ліжка.

АДВОКАТ Б. Горілиць чи долілиць?

Б. Горілиць.

АДВОКАТ Б. Руки й ноги вам теж зв’язали?

Б. Так.

АДВОКАТ Б. Що сталося потім?



Б. Вони спокусили мене.

СУДДЯ. Говоріть голосніше.

Б. Вони спокусили мене.

АДВОКАТ Б. Як?

Б. Меггі довго мене гладила, а тоді сіла на мене обличчям уперед.

АДВОКАТ Б. А потім?

Б. Бетсі била мене по обличчю й усіляко обзивала.

АДВОКАТ Б. Чому?

Б. Вона не розуміла, що тепер я вже був ні на що не спроможний.

АДВОКАТ Б. Що ви зробили?

Б. Спробував їй пояснити, що в моєму віці спроможність так швидко не повертається.

АДВОКАТ Б. Вона задовольнилась вашим поясненням?

Б. Ні. Вона була дуже наївна.

СУДДЯ. Що ви цим хочете сказати?

Б. Бетсі гадала, що спроможність у чоловіка залежить від його волі.

АДВОКАТ Б. Що було далі?

Б. Бетсі вийшла купити чогось поїсти. У мене з носа текла кров, і Меггі мені допомогла й утішила мене. Ще й відв’язала від ліжка. Потім повернулася Бетсі З продуктами й собачим нашийником.

СУДДЯ. Ви хочете сказати - із священицьким комірцем1?

Б. Ні. Йдеться про справжній собачий нашийник з досить довгим шкіряним повідцем.

АДВОКАТ Б. Що було далі?

Б. Бетсі накинула на мене нашийник, розв’язала мені руки й ноги і, тримаючи в одній руці повідець, а в другій револьвер, повела мене до кухні. Там вона примусила мене лізти навкарачки під стіл.

АДВОКАТ Б. А потім?

Б. Вони їли.

АДВОКАТ Б. Вони були вдягнені?

Б. Ні. Обидві були голі.

АДВОКАТ Б. Вони вас нагодували?

Б. Ні. Бетсі була проти цього. Вона дала мені копняка під столом і погрозливим тоном спитала, чи до мене вже повернулася спроможність. Я знову пояснив їй, що це неможливо, оскільки мене б’ють, ображають, ще й морять голодом.

АДВОКАТ Б. Що було потім?

Б. Дівчата почали сперечатися. Бетсі хотіла лупцювати мене доти, доки я, мовляв, усе зрозумію. А Меггі була проти. Вона твердила, що ніжністю вони доможуться більшого. На щастя, вона взяла гору в цій суперечці.

АДВОКАТ Б. А далі?

Б. Дівчата посадовили мене за стіл, хоч собачого нашийника з мене й не зняли, дали їсти й пити.

АДВОКАТ Б. Що то був за напій?

Б. Віскі.

АДВОКАТ Б. Ви багато його випили?

Б. Боюся сказати, але більше, ніж треба. В мене сплохували нерви.

СУДДЯ. Скільки саме ви випили?

Б. Півпляшки.

АДВОКАТ Б. Що було далі?

Б. Коли я випив, Бетсі зажадала, щоб я її гладив.

СУДДЯ. Де це відбувалося?

Б. Я вже сказав, на кухні. Бетсі смикала мене за повідець, щоб я підійшов до неї ближче. І розмахувала револьвером.

АДВОКАТ Б. Що зробили ви?

Б. Я скорився.

АДВОКАТ Б. Далі.

Б. Згодом Бетсі помітила, що до мене повернулася снага. Вона посадовила мене й сама сіла зверху.

СУДДЯ. Вона була незаймана?

Б. Не можу сказати. Я був трохи п’яний.

АДВОКАТ БЕТСІ. Я хотіла б зауважити, що снага повернулася до містера Б. цілком мимовільно.

АДВОКАТ Б. Я заперечую, ваша честь! На Б. накинули нашийника, йому погрожували револьвером, його били та ображали. Його напоїли!

СУДДЯ. Заперечення не приймається.

АДВОКАТ БЕТСІ. Я хотіла б звернути увагу присяжних на зізнання підсудного: снага повернулася до містера Б. не тому, що його гладила Бетсі, а тому, що він, навпаки, безсоромно гладив малолітнє дівча.

АДВОКАТ Б. З її наказу і під загрозою револьвера.

АДВОКАТ БЕТСІ. А хіба Б. усвідомлював ту загрозу, коли до нього повернулася чоловіча снага? Запевняю, що ні!

АДВОКАТ Б. А я кажу, що усвідомлював. Загальний контекст залякування й погроз випливає вже з того, що Б. силоміць привезли до цього будинку. Мало місце зґвалтування.

АДВОКАТ БЕТСІ. Я заперечую проти того, що чоловіка можна зґвалтувати. Саме повернення до нього снаги - ознака його агресивності.

АДВОКАТ Б. Не забувайте, що йдеться про чоловіка, якого на кухні прив’язали повідцем до стільця й залякували револьвером.

АДВОКАТ БЕТСІ. Тут ідеться, певна річ, про еротичні ігри. Вони не могли не сподобатися Б. і не завадили припливу до нього чоловічої снаги. Навіть більше, Б. залишався в тому будинку цілих два тижні - так би мовити, поневолений двома сестрами! Та хто повірить, що такий дужий чоловік, як Б., не знайшов би нагоди втекти?

АДВОКАТ Б. Він був весь час прив’язаний.

АДВОКАТ БЕТСІ. То й що?! Якби чоловіча снага до нього більше не поверталася, то Бетсі й Меггі не забарилися б його відпустити.

На цьому, - писала далі Дебора Грімм, - я закінчую наводити уривки із звіту про цей ганебний судовий процес. Слід додати тільки, що суд відмовився визнати двох дівчат винними в тому, що вони викрали Б., поневолили його й зґвалтували. Однак за аморальну поведінку їх усе ж таки засудили до одного року поселення у виправному будинку для малолітніх. Що ж до містера Б., то він дістав п’ять років ув’язнення.

Я не маю жодного сумніву, - писала далі Дебора Грімм, - що вирок горопашному Б. цілком справедливий. Але цього не можна сказати про присуд дівчатам. Він грішить надмірною суворістю. Викрадення й зґвалтування літніх чоловіків у нетрищах великих міст дедалі частішають і «нерідко закінчуються скаліченням жертв». Ці зґвалтування цілком гідні осуду, якщо до них підходити із суспільного погляду. Але вони - наслідок виховання наших дівчат. І цілком можна зрозуміти «їхню загалом здорову реакцію, хоч вона й виявляється негідним чином», коли свою вину дівчата скидають на партнерів і каються, що піддалися спокусі. Ці дівчата ще не зовсім зіпсовані, і їх треба перевиховувати, а не кидати до в’язниці. Мушу зазначити, що їхні вчинки нині оцінюють у країні саме так.

Що ж до невихолощених чоловіків похилого віку, напади на яких почастішали, то тут проблема зовсім інша. Нізащо не згоджуючись посвятити себе в скопці, вони зажадали, щоб задля безпеки їм дозволили носити на людях зелений значок із золотистою літерою С. Однак скопці рішуче запротестували. Генеральний секретар Федеральної асоціації скопців (ФАС) заявив, що хоч дідуганів пошесть і не бере (в них сповільнилося сім’яутворення), проте вони не мають такого, як у С, імунітету і можуть стати носіями вірусу, отож решта чоловіків повинні й далі їх остерігатися. Вихід, заявив генеральний секретар ФАС, цілком очевидний: асоціація лишається відкритою для всіх чоловіків, які бажають, незважаючи на свій вік, посвятити себе в скопці й так дістати всі соціальні, моральні та профілактичні переваги.

До цього заклику мало хто прислухався. Було підраховано, що лише неповних десять відсотків американців, яким перейшло за сімдесят п’ять, згодилися посвятити себе в С. Згідно з опитуванням, проведеним одною жінкою-психологом Гарвардського університету, чоловіча гордість глибоко вкорінилася в цих дідуганах, і вони навіть пишались тим, що зберегли спроможність, якої багато куди молодших за них чоловіків з власної волі себе позбавили. «Коли вже помирати, то помирати! - сказав в інтерв’ю дев’яносторічний негр. - Я волію померти невихолощеним!» - «Хіба ви не знаєте, - спитала його психолог, - що у цьому великому місті вас без літери С можуть викрасти, зґвалтувати й убити?» - «Краще так померти, ніж жити мертвяком», - відповів старий негр з масною посмішкою на вустах.

Цілком очевидно, що це були дуже примітивні індивіди чоловічої статі, але психолог дійшла висновку, що на такі самі низькі мотиви посилались і білі дідугани, які свого часу дістали вищу освіту: в усіх випадках «переважувала статева гордість і приховане прагнення агресивності та панування над індивідами нашої статі».

Дідугани, завершувала Дебора Грімм, являють собою куди більшу небезпеку, ніж «кавалери без дам», бо останні живуть непевним життям у сільській глушині й доступні тільки купці привілейованих жінок. Отже, сьогодні питання стоїть так: чи дозволятимемо ми «в ім’я застарілого поняття свободи особистості» невихолощеним чоловікам похилого віку й далі калічити юне населення міст, чи нарешті зважимося задля загального добра вдатися до примусу й ухвалимо закон, який зобов’яже їх приєднатися до лав скопців?»
Скінчивши читати, я побачив, що в мене ще багато часу, поки встане Дейв. Я ще раз перечитав статтю від початку до кінця. Але цього мені було замало: я втретє переглянув окремі місця, зокрема допит Б. і виклад думок «справедливого» суду, який дав йому п’ять років ув’язнення. Потім я знайшов місце, де Дебора Грімм згадує про виховання, яке день у день калічило душі дівчат у навчальних закладах. Нарешті я повернувся до останнього абзаца й перебіг його очима, зупиняючись, зокрема, на словах, спрямованих проти «застарілого поняття свободи особистості».

По суті, Джоан Пірс мала слушність. Я був надто безтурботний, просто погруз у дрібних особистих клопотах. Досі я жив у Блувіллі таким собі короткозорим егоїстом, який бачить не далі огорожі з колючого дроту. Джоан Пірс розуміла, що стаття Дебори Грімм проллє мені світло на багато подій. Проллю світло? Ні, краще сказати, осяє блискавкою! І те, чого я не розумів як слід, здавалося жахливішим за те, що я чітко собі уявляв.

Подумати тільки: ще тиждень тому відмова у відставці мене майже заспокоїла! З якою легкістю я покладався на надію! Як покірно я змирився з тим, що мене позбавили газет, будь-якої інформації взагалі, що мене тримали, мов хлопчика, у повному невіданні, що я не міг розпоряджатися власним життям і сліпо зосередив усю свою увагу на Дейві, Аніті, невеликому колі друзів у Блувіллі, на своїх мріях і злигоднях.

Тепер я прокинувся, і це пробудження виявилося жахливим. Порівняно з нетрищами за колючим дротом Блувілл був майже оазою. Звісно, атмосфера тут задушлива, але жити якось можна. Тут за вами шпигують усі двадцять чотири години на добу, але ви не ризикуєте, виходячи з дому, зазнати нападу. Вас не кидають до в’язниці за те, що ви дали себе викрасти. Слова «чоловік під охороною» все більше втрачають іронію, коли ви дізнаєтесь, що діється за огорожею. Пекло для неоскоплених чоловіків не в Блувіллі, як вважав я і Стайн, а за його колючим дротом.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Моя розмова з Джоан Пірс відбулася в середу ввечері. Наступного дня, у четвер, я вирішив піти в рішучий наступ на працівниць своєї лабораторії. Щоб освіжити атмосферу, мені слід було, цілком очевидно, поговорити з людьми. Але не хотілося робити це з усіма водночас: переді мною постало б тоді забагато проблем. Тож я поділив персонал на частини: спершу вирішив узятися до жінок, потім - до доктора Гребела, а відтак і до решти С. Тобто я брав на себе три випробування, і кожне наступне з них мало бути легшим, якщо тільки я доможуся успіху в першому. Власне, я гадав, що коли мені пощастить перетягти на свій бік жінок, то так я позбавлю доктора Гребела його найвпливовіших прибічників.

Я не скористався з невеличкої зали лабораторії, де ми звичайно дивилися кінофільми й проводили короткі збори. Мені хотілося надати розмові більшої інтимності. Я приніс до свого кабінету шість стільців і розставив їх не перед столом, а колом, бо вирішив сидіти не на своєму місці - це поставило б мене у зверхнє становище над працівниками, - а серед них, як рівний серед рівних. Ось так приготувавшись, я почав викликати їх одну за одною по селектору.

Жінки сходилися, здавалось, досить схвильовані й запитально, навіть стурбовано перезиралися між собою, хоча насправді вони, коли зважити на їхнє привілейоване суспільне становище, не мали чого мене боятися. Гадаю, в цьому легкому трепеті, що впав мені в око, слід убачати й «укорінені звички», які оплакувала в своїй статті Дебора Грімм. Незважаючи на настанови, що їх дістають жінки, вони не можуть не бачити в мені начальника, причому начальника чоловічої статі, особу подвійно панівну.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет