Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Я встаю і якомога привітніше кажу:

- Ходімо, Дейве, додому.

- А мені й тут добре, - відказує він, навіть не ворухнувшись і не відірвавши очей від книжки.

Що мені робити? Підвищити голос? Дати хлопцеві ляпаса? Взяти його в оберемок і навалити собі на плече? Я вдаюся до хитрощів.

- Що ти читаєш?

Дейв закладає сторінку і, згорнувши книжку, подає її мені, навіть не глянувши на мене.

- Ага, «Пригоди Гекльберрі Фінна», - кажу я. - З цим героєм ти дружиш давно.

Мені подобається, що Дейв читає такі чудові книжки. Але це мене й непокоїть, бо ця книжка, зрештою, - історія нелюбого хлопчика, який утікає з дому.

Щоправда, з Блувілла не втечеш.

Я повертаю синові книжку й питаю:

- До чого ти дочитав?

Та Дейв не дає втягти себе в літературну дискусію. Він відповідає коротко:

- Я щойно почав її читати.

І одразу ж, блідий, байдужий і рішучий, вдає, ніби знову схиляється над книжкою.

- Ходімо, Дейве, не примушуй мене чекати.

Він мовчить.

- Ну ж бо, Дейве! - Я підвищую голос.

Дейв насуплює брови й відчужено каже:

- Я ж уже сказав: мені й тут добре.

Знову западає мовчанка.

- Чекатиму на тебе в кафетерії, - безбарвним тоном промовляю я.

Дейв не відповідає. Я зачиняю двері кухні, але, перше ніж піти з чужої оселі, тихо заходжу до ванної, відкриваю аптечку і, роздивившись, що там лежить, - даруйте мені, Муч, - забираю тюбик снотворного.

Я знаю, що знайду Муч у Пірсів, тому йду відразу до їхнього барака. Пірс працює зі мною в лабораторії. Безперечно, це чудовий дослідник, а місіс Пірс - незвичайна жінка. Хоч вона й не має освіти, але розум у неї гострий, як кинджал. Вона висока й худа, загострений ніс і випнуте підборіддя мовби тягнуться одне до одного, і це робить її профіль схожим на соколиний. Проте така зовнішність досить оманлива: місіс Пірс добра жінка, і головна здобич для неї - не люди, а події. Постійно насторожена, вона зазирає в усі закутки, тому помічає й чує за день удесятеро більше, ніж будь-хто інший. Попервах ми не вірили в чуття і нюх Джоан Пірс, але вони з дня на день розкривалися дедалі дужче, і наш скептицизм, зрештою, розвіявся.

Місіс Пірс ніколи не розлучається з великою чорною шкіряною сумкою, що в ній носить, хоч як це дивно, маленькі ляльки, - вона робить їх сама, - а також чималий бінокль. Часто вона, розмовляючи з друзями, м’яко підходить до вікна, приставляє до очей бінокль і пильно роздивляється, що там діється надворі.

Але для того, щоб зазирнути в майбутнє чи через стіну, збільшувальні скельця місіс Пірс не потрібні. Талант пророчиці в неї доповнюється талантом ясновидиці. В перші дні після мого поселення в Блувіллі місіс Пірс передбачила, що Аніта провідуватиме мене дедалі рідше. Це її передбачення, на жаль, збулося, і тепер я довірливо вислуховую її, коли вона описує Гільду Гельсінгфорс, якої ніхто тут ніколи не бачив і яка, за словами місіс Пірс, дуже висока й гарна. Риси обличчя в неї нібито класичні, й узагалі вона скидається на кам’яну статую. «Одначе все це чомусь змарновано...»

Джесперсен прозвав місіс Пірс Чаклункою. Сама вона говорить про своє передчуття куди скромніше. Але «чаклунство» чи «передчуття» - це тільки слова. Я радше сказав би, що місіс Пірс притаманна неабияка спостережливість та кмітливість, і вона усвідомлює не ці свої властивості, а лише їхні наслідки. Вона, мабуть, навіть не помічає того, як накопичує в собі факти, аналізує й синтезує їх, бо ця величезна робота - єдина втіха в її житті.

Коли місіс Пірс відчиняє двері, її гострий, наче пташиний дзьоб, ніс цілиться мені в очі, і вона, сміючись, каже:

- Бідолашний Ральфе, я бачу, вам завдає клопоту Дейв. Але в його поведінці немає нічого такого, що насторожувало б. Ви прийшли побачитися з Муч? - не змовкає місіс Пірс. І, стиснувши руку вище ліктя, - пальці в неї теж вельми гострі, - веде мене до кімнати, де спить її син; ця кімната вдень, коли ліжко складають у стінну шафу, править їй за вітальню.

Муч сидить за столом, перед нею лежить шкільний підручник. Її кругле зморшкувате обличчя під густим сивим волоссям досить спокійне. Муч і тримається та розмовляє спокійно, і це підбадьорює Стайна. Я сідаю навпроти неї і розповідаю про свою розмову з Дейвом. Мабуть, моя розповідь не цікавить Джоан Пірс, бо згодом вона підводиться, стає біля вікна, яке виходить на барак охоронниць, і, піднісши до очей бінокль, довго спостерігає, що там відбувається.

Муч притаманна рідкісна риса: вона вміє уважно слухати. Ця жінка вловлює кожне ваше слово. А коли чогось не розуміє, то перепитує. Коли я закінчую розповідати, вона всміхається й каже з отим німецьким акцентом, який чомусь заспокоює мене:

- Передусім, Ральфе, перестаньте докоряти собі. Ви ж не винні, що ваша дружина померла.

Я ще раз помічаю, що ні Муч, ні Джоан не вважають Аніту моєю справжньою дружиною.

- Ви робите для Дейва все, що можете, - додає Муч.

- У Ральфа ніжне серце, - озивається місіс Пірс напівіронічним, напівзамріяним тоном. Кажучи це, вона навіть не повертає голови й не перестає стежити за бараком охоронниць. Це доказ того, що її вуха можуть слухати одне, а очі - спостерігати інше.

- Ні, ні, Джоан, - заперечує Муч, - не кажіть цього! Ми ніколи не буваємо надто ніжними! Дитина здатна вбирати в себе без кінця-краю нашу любов. Вона просто впивається нею. І дитині завжди її мало!

Я намагаюсь повернути її до своєї теми:

- А чому ж Дейв відштовхує мене, як зробив це сьогодні?

- Ну що ви, Ральфе, це природно.

- Природно?

- Звичайно, Ральфе. Поставте себе на його місце. Дейв залишився без матері. Тепер він страшенно боїться втратити й батька. Ось чому хлопчик так тримається за вас. Гадаєте, коли ви їдете верхи на прогулянку, він бавиться в басейні? Аж ніяк! Він чекає на вас. А коли ви спізнюєтесь, Дейв не знаходить собі місця. Ось чому я, дізнавшись, що ви вже повернулися до замку й пішли подавати медичну допомогу Пуссі, послала Стайна попередити хлопчика про це (вона, як і всі ми, називає свого чоловіка Стайном).

- Дякую, Муч. Дейв мені сказав.

- На жаль, це нічого не дало. В нього вже урвався терпець.

- Що ви хочете цим сказати?

- Що Дейв уже не зміг позбутися тривоги, яку в нього викликало ваше спізнення.

- У такому разі він, побачивши мене, мав би зрадіти.

Муч хитає головою.

- Так реагує доросла людина. У дітей тривога не минає довше. В них рефлекторне гальмування надто слабке. І ось що сталося з Дейвом: він утратив самовладання. Хлопчик утратив самовладання, бо дуже тримається за батька. Тому й гнівається на вас.

Я дивлюся на Муч.

- Ви хочете сказати, що він гнівається зі страху втратити мене?

- Саме так. Цю його поведінку викликав розпач.

- Жах, - кажу я впівголоса.

- О ні, - озивається місіс Пірс, не повертаючись і не відриваючи очей від бінокля. - Ви, Ральфе, не дуже журіться. В його поведінці нема нічого страшного. То звичайна гра. Дейв добре знає, що його сварка з вами не така вже й серйозна. Він просто намагається якось вас покарати.

- І випробувати вашу любов до себе, - докидає Муч.

Я замислююсь, і чим довше розмірковую, тим більше мені здається, що вони мають рацію, Я дивлюсь на них. Тобто дивлюся на обличчя Муч і на спину Джоан. Мене сповнює почуття глибокої вдячності до цих жінок і водночас трохи пригнічує їхня мудрість, яку я переймаю в них.

- І що ж тепер робити? - питаю я досить стурбовано.

- Тепер я піду додому, - відповідає Муч, - візьму Дейва і поведу його до кафетерію. Там ми заповнимо свої таці й сядемо за ваш стіл.

Я встаю.

- Дякую, Муч. Дякую за все. І даруйте мені, що забрав з вашої аптечки ось це.

Оскільки я не кажу, що саме, заінтригована місіс Пірс відриває від своїх соколиних очей бінокль, полишає спостережний пункт і біжить до нас. Побачивши тюбик, регоче:

- Можна подумати, що в Дейва не витримують нерви!

- Гадаєте, мої побоювання марні?

- Звісно ж! - відказує Джоан.

- Вам погано в Блувіллі, Ральфе, - озивається Муч. - Ви тут постійно відчуваєте тривогу. Дейв також. Які думки можуть народитися в такого хлопчика, як Дейв, коли він помічає, що ні С, ні «одиначки» не хочуть його бачити? Але накласти на себе руки - ні, це на нього не схоже. Звичайно, Дейв думає про смерть - про вашу й про свою, - але він не накладе на себе руки. Ні в якому разі. Заспокойтеся. Викиньте такі нісенітниці з голови!

- Думайте про щось приємне, - каже місіс Пірс. - Наприклад, про охоронниць. Є серед них і гарненькі.

Вона лукаво сміється. Муч також. Вони перезираються і поглядають на мене трохи глузливо й водночас захоплено. Слухаючи сміх цих жінок, я почуваю себе під їхніми поглядами, наче Чарлі із «Золотої лихоманки»¹, - кумедним і розчуленим.

Я не боюся видатись їм невдячним і покидаю їх. Мабуть, я такий збудливий через свій низький зріст, і я не хочу, щоб із мене глузували, навіть і ці люб’язні жінки. Я дуже їх шаную, але отакі повчання мене дратують. Місіс Пірс і Муч завжди дуже самовпевнені. Одна з них із своїми гострими передчуттями забагато мовчить, а друга аж надто балакуча. Я здогадуюся, про що, чи то пак, про кого, і якими словами вони збиралися заговорити зі мною, оплакуючи мою самотність. Та тільки мені відомо, що я думаю про Аніту, яка довго не приїздить і так рідко пише листи. Але мені не хочеться, щоб вони гудили її й жаліли мене.

Коли ми під’їздимо до гори, я зупиняю Чучку, обертаюсь і чекаю на «козацьку варту». Нарешті Джекі порівнюється зі мною, і я цілком природно запитую її, як себе почуває Пуссі. Моя сміливість приголомшує Джекі. Мовчазгна угода, нещодавно укладена між нами, викликає в неї таку ніяковість, а те, що я лікував її подругу, так зворушує Джекі, що вона відповідає:

- Пуссі почне виконувати свої службові обов’язки наступного тижня.

Я наздоганяю Джеса та Стайна, і Джес заводить пісню. Ми співаємо, щоб

заглушити звукоуловлювач «козацької варти». Коли я розповідаю Стайнові про свою розмову з Джекі, він знизує плечима, трясе сивим чубом І бурчить:

- Якого це дідька вас зацікавило те дівчисько?

- Вона ж бо моя пацієнтка, - відповідаю я.

Після цих моїх слів Стайн скоса зиркає на мене. Проте він задоволений.

- Тепер, - каже, - вони змушені будуть розмовляти з нами.

І справді, наступної неділі ми, щойно в’їхавши в ліс, дожидаємось «козацької варти», потім Стайн під’їздить до Пуссі, дивиться їй у вічі й осудливим голосом питає:

- Скажіть, ви, коли цілились у доктора Джесперсена, мали намір застрелити його?

Пуссі страшенно червоніє й надсадно вигукує:

- Я не цілилась у нього? Я хотіла вистрілити в повітря! У тому, що сталося, винен доктор Мартінеллі - він пустив свою Чучку на мого коня!

Я сухо кажу:

- Звідки мені було знати, що ви не хотіли застрелити Джесперсена? Ви завжди ставитесь до нас із лютою ненавистю.

Пуссі ніяковіє, але не дивиться на мене.

- Ми не відчуваємо до вас ненависті, - відповідає вона, захищаючись. - Ми виконуємо вказівки.

- Годі розмовляти! - рішуче втручається Джекі.

- Ті вказівки забороняють вам і розмовляти з нами? Тоді скажіть, хто ми у ваших очах? Чудовиська? Безправні істоти? Злочинці?

Цей мій раптовий наступ збиває їх із пантелику; я користуюся з нагоди й звертаюся до Пуссі:

- Вам вистачило мужності сказати, що ви не відчуваєте до нас ненависті. Але ж ви навіть не подякували мені за медичну допомогу.

- Невже я повинна дякувати й за те, що ви збили мене з коня?!

- Ви добре знаєте, що я не мав наміру збивати вас з коня. Ви забуваєте, що коли б я не наполіг і не подав вам негайної допомоги, то містер Берроу відвіз би вас до міста! Двісті кілометрів автомобілем! Три години в дорозі! Ви відчули б, що це таке!

- Що ж, дякую, - сердито каже Пуссі, але цього разу не відводить погляду, і я встигаю зазирнути їй в очі.

- Ну годі! - сичить Джекі. - Прошу вас припинити розмову!

Ми повертаємо коней. Ідемо далі. В мене складається враження, що я здобув перемогу. Але так триває недовго, бо Стайн майже відразу й розвіює моє враження. Він киває Джесові головою, щоб той співав, а сам накидається на мене з докорами. Голос у нього низький, свистючий, у його англійській дедалі помітнішою стає німецька вимова.

- Ральфе, я не збираюся розтлумачувати тобі все ще раз. Ти такий самий божевільний, легковажний і безвідповідальний, як і Джес, і це ще м’яко сказано. Що діється між тобою і цією дівчиною? Вдаєш, ніби сваришся з нею, а сам залицяєшся! А вона, дурепа, відповідає тобі взаємністю! Розмовляти, звісно, можна! Але ж не так! Чим це для тебе скінчиться? Ще гіршими неприємностями. І для нас також. Подумай про Дейва, якщо не хочеш думати про нас! У всякому разі, якщо ти поведешся так ще раз, якщо я знову побачу, що ти дивишся на цю дівчину, то зроблю дуже просто: відмовлюся від прогулянок, і ви їздитимете самі!

- Стайне, ти користуєшся тим, що старший від мене, - роздратовано відповідаю я. - Але твій вік не дає тобі ніякої влади наді мною! Мені не потрібен татусь, який би радив, що я маю робити.

Стайн замовкає, Джес перестає співати. А я дивуюся, що мене так раптово охопив гнів. І водночас хвилююсь. На мою думку, в цій моїй реакції є щось ненормальне. Симптоми неврозу або, точніше, його наближення. О, знаю, це даються взнаки мої напружені взаємини з Дейвом, суспільне приниження, якого я зазнав, мовчанка Аніти. Гаразд. Я не вірю - принаймні в моєму випадку - у цілющі властивості психоаналізу. Навпаки, я вірю в лікувальну спроможність людської поведінки. Змінивши поведінку, я, гадаю, зможу певною мірою полегшити свої страждання.

Я махаю рукою Джесові, щоб він знову глушив співом нашу розмову. Цього разу він не співає, а декламує «Дорогу, якою ми не ходили» Роберта Фроста, що може видатися «парубоцькій варті» зухвалою іронією.

Я обертаюся до Стайна й досить спокійно кажу йому:

- Я не зовсім усвідомлював, що залицявся до цієї дівчини. Але ти маєш рацію. Це безглуздо. Більше не буду.

Стайн зводить брови, і з-під обвислої шкіри його повік у мене втуплюються проникливі очі. Він не вимовляє ні слова, - але я знаю, що він про мене думає: чемний хлопець, покинутий дружиною, і таке інше. Я погамовую роздратування, нахиляюся, поплескую Чучку по спині, потім підбираю повідки й кажу:

- Но-о, Чучко, рушаймо!

Я легенько б’ю чобітьми кобилу під боки, вона зривається з місця, і ми мчимо до недосяжного обрію. У вухах свистить вітер, і я почуваю себе вільним.

Другого дня я отримую від Аніти дуже короткого листа. Вона приїде наступної суботи, і цього разу, мовляв, напевне. Але я не вірю. Я сердито жмакаю листа й засовую його в кишеню. Потім, згадавши про свій лікувальний прийом, одразу ж повільно дістаю листа, розгладжую, дбайливо згортаю і статечно кладу в гаманець. Та це нічогісінько не дає. До горла мені підкочується клубок, долоні пітніють, ноги тремтять: я знаю, Аніта не приїде. І мені доведеться чекати ще один нескінченний тиждень, поки вона відмовиться від поїздки, знов.

У двох випадках я бачу явну несправедливість. Дві з цих жінок заслуговують більшого, ніж обмежених знань, до чого їх прирекла наша жінконенависницька культура. Але, з іншого боку, я ніяк не можу змиритися з чоловіконенависництвом, жертвою якого став і сам. Внаслідок усього цього склалося нестерпне становище. Я почуваю себе чорним лейтенантом, що командує взводом білих солдатів. Отож мушу підкорятись і терпіти зневагу.

Лабораторія - це передусім колектив, і треба, щоб цей колектив працював, згуртований однією метою, щоб його членів бодай трохи єднало людське тепло. А саме цього нам і бракує. За таких несприятливих умов я теж не дуже добрий керівник, та й не можу ним бути. Неважко зрозуміти причину.

Серед моїх працівників найблискучіший, найбагатший ідеями і найталановитіший - Гребел. Це міцний чоловік, якому пішов п’ятий десяток. Високий, худорлявий, з негнучким станом, проте спритний, голова лиса, широке чоло математика, чорні очі маленькі, пронизливі й завжди насторожені, ніс довгий, рівний і гострий, губи тонкі, підборіддя клинцем. Обличчя теж довгасте й загострене, мов лезо ножа.

За нормальних умов доктор Гребел, коли зважити на його досвід, розум і талант, мав би бути моїм найближчим помічником, ближчим за Пірса й Сміта - загалом чудових дослідників, про яких я можу сказати лише те, що їх не дуже розпирають ідеї. І справді, я, приїхавши до Блувілла, мав намір запропонувати Гребелові підвищення, але відразу на це не зважився й добре зробив.

Гребел належить до С. До речі, легенда про те, нібито кастрат неодмінно має гладшати, однаково неправдива і щодо чоловіків, і щодо коней. І ще одну легенду я хочу розвіяти: про сумирність кастратів. Хоч у Гребела назавжди припинилося сім’яутворення, агресивності в нього й далі аж надто багато. До того ж Гребел, належачи до С, дуже хизується своїми кастовими привілеями: навіть на білий халат він чіпляє зелений значок із золотистою літерою і безліччю дрібних деталей, дає мені відчути, що моє становище нижче за його. Тож я призначив його на другорядну посаду з вузькою спеціалізацією, щоб між ним і справжнім станом дослідів була щільна перегородка. Я зажадав від Пірса й Сміта також тримати все від Гребела в таємниці. Я ніколи не залишаю кабінету, не замкнувши дверей і не сховавши ключ у кишеню. А з недавнього часу ще й забираю ввечері додому записника, в якому день у день тайнописом роблю позначки про досягнення, коли вони є, в нашій роботі.

Атмосфера недовіри, напруженості й потайливості, що панує навіть у лабораторії, цілком очевидно, дуже шкідлива. На жаль, я не можу використовувати блискучий Гребелів розум для більш творчого завдання. А ще прикріше те, що я не можу відверто обговорювати зі своїми колегами проблем, які постають перед нами. Отож поділ персоналу на три касти й моє ганебне низьке становище зробили з мене поганого керівника: суворого, несправедливого, владного, потайного. Цілковитою протилежністю того, який я є насправді і яким був в інших лабораторіях, очолюючи їх.

На перший погляд, у лабораторії ніби все гаразд. Ми розмовляємо між собою чемно, всі мої вказівки виконуються, робота посувається, чи, правильніше сказати, буцімто посувається. Але час від часу зринає щось таке, що, мов шашіль, підточує наші зусилля.

Гребел, який завдяки своїм здібностям і могутній волі має таку велику владу над С і навіть над жінками, що ці останні забувають про свої привілеї і розмовляють з ним, мов із рівним, ненавидить мене. Тому ми з ним потрапили в сумне хитросплетіння неприязні. Спершу він зневажав мене й стежив за мною. Потім я почав підозрювати його й відвів йому другорядну роль у лабораторії. Згодом я впевнився, що він пише на мене доноси. Відтак я почав уже насилу терпіти його присутність в одній зі мною кімнаті і, коли мені треба було йому щось сказати, робив це через Пірса. Згодом Гребел заходився підбурювати С, жінок лабораторії та управителя з тим, щоб звільнити мене з посади.

Пірс і Сміт скаржаться, нібито провадити дослідження їм перешкоджали вже на самому початку. Насправді, вони, гадаю, помиляються. Одначе їхні підозри свідчать про ту гнітючу атмосферу, що панує в лабораторії. Зі свого боку, я постійно стежу, щоб С і жінки з моєї лабораторії не припускалися промахів, і ретельно вираховую саму ймовірність цих промахів.

Така поведінка зовсім не відповідає моїй вдачі. Але я змушений вдаватись до неї.

Через три місяці після мого приїзду до Блувілла, - якщо бути точним, то двадцять шостого січня, - криза загострилася: я одержав із замку таку записку:

Від того дня я став у лабораторії вдвічі обережнішим, із жінками й С поводився вельми поштиво й усіляко обминав Гребела, але так, щоб не дати йому підстави в чомусь мене звинуватити. Саме тоді, до речі, я й почав вираховувати оті ймовірні промахи, про які я вже казав.

П’ятнадцятого березня, коли я вважав, що своїми зусиллями вже майже нейтралізував Гребела, з замку мені надійшла друга цидулка:
«Докторе Мартінеллі!

Ви не врахували моєї поради від 26 січня, і Ваше ставлення до жіночого персоналу та С у Вашій лабораторії коли й змінилося, то тільки зовні. Вдруге прошу Вас подумати про свою поведінку.

Гільда Гельсінгфорс».
Ця цидулка ошелешила мене, та коли я отямився, то зрозумів, що далі лишатися пасивним не слід. Я надіслав містерові Берроу доповідну записку про персонал своєї лабораторії. Соромно сказати: ця записка - справжній взірець несправедливості. Звісно, я не писав брехні: всі факти, на які я спирався, були правдиві. Але я узагальнив і подав їх зовсім неправдиво, відірвавши від перспективи й контексту. Доповідна записка приховано, дуже приховано кинула тінь на Гребела - мого найкращого дослідника. На жаль, я міг Гребелові дорікнути лише в одному, але саме про це й не слід було писати: що він хоче посісти, навіть захопити моє місце і з допомогою С та жінок усіляко намагається мене витіснити.

Доповідну записку я подав управителеві особисто. Коли він зрозумів, про що йдеться, його обличчя олійного відтінку різко відкинулося назад, і він з огидою подивився на мене, трохи аж розгубившись. Він не знає, сказав містер Берроу, чи має право брати таку записку й чи повинен передавати її далі. Я сказав йому, щоб він вирішував це сам, і вийшов з кабінету, приголомшивши управителя своєю «зухвалістю». Саме так він охарактеризує згодом мою поведінку.

Проте Гільда Гельсінгфорс таки одержала мою доповідну записку, бо через тиждень містер Берроу передав мені відповідь від неї:
«Докторе Мартінеллі!

Ви скаржитесь на своїх працівників, а ваші працівники скаржаться на Вас. Цілком очевидно, що у Вашій лабораторії склалося дуже погане становище, і саме через це, безперечно, Ви й домоглися в своїх дослідах таких малих успіхів.

Гільда Гельсінгфорс».
Цидулку Гільди Гельсінгфорс містер Берроу передав мені за вечерею в кафетерії, а я розгорнув її аж після того, як уклав Дейва в ліжко. Мені здалося, ніби з моєї голови відпливла вся кров. Я мусив сісти. У мене тремтіли ноги, і я з соромом дивився на них. Перегодя я все ж таки підвівся, зайшов до кухні й вихилив повну склянку віскі. Поселившись у Блувіллі, я почав пити спиртне гомеопатичними дозами, і тепер віскі не збадьорило мене, а нагнало страшенну нудьгу. Я сидів нерухомо, сумний, заціпенілий, і намагався зібратись із думками. Досі Блувілл у такі хвилини здавався мені незбагненним і жорстоким. Але цього разу мене охопила не якась невиразна тривога, а справжня паніка. Записка, яку я щойно прочитав, мала лише одне значення: вона готувала мене до того, що через тиждень-два я отримаю повідомлення, що мене звільнено. Отже, я приречений на смерть. Дейв теж. І це станеться не в такому вже й далекому майбутньому.