Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Нараз мене занудило - це було ніби передчуття агонії. Я тільки встиг добігти до туалету й там виблював усе віскі й усю їжу, яку з’їв за вечерею. Потім побачив своє відображення в дзеркалі. Ні, я не зблід. Обличчя в мене посиніло, подекуди аж позеленіло. Цієї миті я збагнув сенс вислову «панічний страх» і, хоч як дивно, розсміявся.

З цієї хвилини мені полегшало.

Перш ніж лягти, я випив добрячу дозу заспокійливого й міцно заснув, а вранці, прокинувшись, зрозумів, що не зможу далі жити зі страхом, який пойняв мене напередодні ввечері. Склалося безглузде становище, і якщо я з ним змирюся, то ризикуватиму пуститися берега. Все сталося за кілька секунд. Я вирішив подати у відставку.

Звичайно, я сам віддавав себе в лабети смерті, але волів іти до неї з власної волі, а не ждати, поки хтось мене підштовхне. Тільки-но визріло моє рішення, тільки-но я вбив у собі всю надію, як до мене прийшла відвага.

Я одразу ж написав заяву про відставку й після сніданку подав її містерові Берроу. На жаль, він не став її читати при мені. А так хотілося побачити його реакцію!

Потім у голові мені сяйнула одна думка, і я заходився нетерпляче втілювати її в життя. Я помчав до лабораторії, викликав до себе доктора Гребела, замкнувся з ним у кабінеті й відразу почав лютувати. З півгодини я шпетив Гребела, всіляко докоряючи йому й навіть грубо лаючись. Гребел намагався відбиватись і пригрозив, що ця сцена коштуватиме мені посади. Тоді я урвав його, тріумфально заявив, що вже сам подав у відставку, й знову накинувся на нього, не даючи бідоласі сказати й слова. Гребел зблід і тільки мовчки кліпав очима. Та особливо мене вразило те, що я цілком несподівано прочитав у його очах певну симпатію й навіть повагу до мене.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Я відчув свою перевагу й одразу ж вирішив скористатися з неї. Четвертого квітня я написав містерові Берроу такого листа:

Гільда Гельсінгфорс надіслала відповідь п’ятнадцятого квітня:

У цьому листуванні з Гільдою Гельсінгфорс я відчув себе переможцем, і це дало мені неабияку втіху. Але вона тривала не довго. Радість анітрохи не скидається на рослину, яка може рости в Блувіллі. Власне, коли все добре зважити, цей епістолярний двобій нічого не змінив. Справи в лабораторії ішли й далі погано. Дослідження не посувалися.

У мене було надто мало надії на Анітин приїзд, тому я нікому не сказав, що вона пообіцяла навідати мене наступної суботи. Одначе місіс Пірс здогадалася про це. Невже на мені все написано? Невже її очі прочитали Анітиного листа (зіжмаканого, а потім розгладженого) крізь мій костюм і шкіряний гаманець?

Звісно, якщо місіс Пірс довідалася про майбутній Анітин приїзд, то в Блувіллі про це знають уже всі. У тім числі й «одиначки» та С. Місіс Пірс - єдина дружина ЧО, якій пощастило налагодити взаємини з вищими кастами. І хоч її розпалює невситима цікавість, вони не замовкають, коли вона опиняється в їхньому колі, не кидають на неї холодних поглядів і не гримають. Вона розтопила їм серця своєю привітністю, зворушила їх своїми передчуттями і збентежила пророкуваннями.

Її мисливське поле - кафетерій. Заповнивши тацю, місіс Пірс ніколи не сідає за стіл ЧО, навіть за стіл свого чоловіка. Вона знає, що з нами може побачитись коли їй заманеться, і приберігає нас на вечір. У кафетерії Джоан, покрутивши пташиною головою й понишпоривши довкола яструбиними очима, вибирає собі майбутню жертву, а тоді раптом кидається до столу С або «одиначок» - де тільки побачить вільне місце. Потім умоститься, заволодіє увагою сусідів і починає без упину розмовляти. Ця жінка знає все й про всіх, і їй легко вдається розважити й розчулити людей.

Місіс Пірс зачаровує кожного ще й своїми здібностями. Вона графолог, фізіономістка й хіромантка. Джоан знає імена та прізвища всіх мешканців Блувілла, знає вік, смаки, турботи й слабкості кожного. З доктором Гребелом вона щоразу заводить мову про колекціонування (хтозна-тільки, звідки вона довідалася про цю його пристрасть, адже він небалакучий). Спробувала Джоан взяти штурмом і місіс Берроу й здолала її менше, ніж за тиждень. А містер Берроу чинив га опір цілий місяць - усе вислизав з її рук. («Ральфе, мені ніяк не щастить схопити його, він надто слизький».) Та зрештою Джоан таки знайшла пастку й на нього: марнославство. Воно в містера Берроу справді велике, гіпертрофоване, навіть патологічне. Я бачив, як діяла місіс Пірс: це було незабутнє видовище. Підстрибуючи на своїх довгих, як у чаплі, ногах, вона з виглядом чародійки підкрадалася до містера Берроу і, як тільки опинялася біля нього, починала щедро обсипати його компліментами. Управитель сприймав їх залюбки: навіть надто перебільшені компліменти не викликали в нього зніяковіння. Я відвів місіс Пірс убік і сказав: «Джоан, ви не маєте почуття міри, ви розливаєте похвалу ополоником!» Вона засміялася уривчастим, пронизливим сміхом, схожим на крик .чайки. «Ні, Ральфе! Не ополоником, а кельмою! На містера Берроу похвалу треба ляпати тільки кельмою!»

У середу ввечері, коли я проходжу під вікнами барака Пірсів, хтось ізсередини стукає в шибку. Я підводжу голову, але не бачу нікого. Та я знаю звичаї Джоан і заходжу.

Вона стоїть біля вікна і, приклавши пальця до губів, киває мені головою, щоб я сів. Я сідаю. Джоан тримає біля очей бінокля, а оскільки завіски запнуті, то я питаю себе, що вона бачить надворі. Але тут я помічаю в завісці перед скельцями бінокля стирчать двоє кружалець, які вона вирізала, але не до кінця, в тканині; в дві дірочки. Крізь них Джоан бачить усе, що діється надворі, тоді як її звідти не видно. Мабуть, коли Джоан не веде своїх спостережень, вона закріплює ці двоє кружалець на місці клаптиком клейкої стрічки.

Я чекаю добрих хвилин п’ять, але не нудьгую. Джоан Пірс подобається мені, як може подобатися жінка, що до неї анітрохи не відчуваєш потягу. З цього погляду я можу бути спокійний: потягу в мене до неї нема. Джоан позбавлена будь-якого чару, принадних форм, ба навіть звичайних статевих ознак. Та коли я забуваю про її тіло, то відчуваю велику приязнь до неї й дорожу її приязню, вмінням підкоряти мене собі й особливо тим, що кожного разу, коли Джоан киває мені головою, вона має сказати мені щось нове. А в цьому відлюдному блувіллському житті, де ми не знаємо нічого, крім роботи й тривоги за майбутнє, будь-якій новині немає ціни.

Я сиджу, і Джоан, наче велика артистка, яка впевнена в публіці й приберігає свої ефекти, примушує мене чекати.

Ну ось, нарешті я визрів. І вона, зі свого боку, теж уже готова. Джоан відриває бінокль від очей, знову прикладає палець до губів, простує в куток кімнати, вклякає навколішки й чаклує над чимось біля плінтуса, але над чим саме, я не бачу, бо вона повернулась до мене спиною. Коли місіс Пірс нарешті підстрибом підходить до мене, то скидається на усміхненого яструба й голосно регоче; цей її регіт нагадує пронизливий зойк. Вона сідає навпроти мене в крісло-гойдалку й заходжується радісно погойдуватись. Мені стає страшнувато, бо коли я довго дивлюся на неї, мене починає нудити.

- Ральфе, розмовляйте вільно! Я вимкнула підслухувач. А оскільки в суботу до вас приїде Аніта, то й вам, Ральфе, раджу знайти вдома свій. Не треба, щоб містер Берроу втішався вашими пустощами!

І місіс Пірс знову сміється криком чайки й шалено розгойдується в кріслі. Я потуплюю очі й зніяковіло всміхаюся.

- Годі вам, Ральфе! - гукає вона сміючись. - Годі вдавати незайманого хлопчика!

- Годі й вам гойдатися, мені неприємно дивитись.

- О, даруйте, Ральфе, я забула!

Вона зупиняє крісло. Я зиркаю на неї.

- А як ви дізналися, що Аніта має приїхати?

- У понеділок ви одержали від неї листа.

- Ви впізнали її почерк на конверті?

- Та ні. Ви забуваєте, що отримуєте свою пошту в лабораторії. Я помітила, з яким поважним виглядом ви обідали.

- Не знав, що на моєму обличчі можна все прочитати, - трохи роздратовано кажу я.

- Заспокойтеся, Ральфе, далеко не все. До того ж зробити це можу тільки я, бо знаю контекст.

- Який контекст?

Джоан сміється.

- Невже я повинна договорювати все до кінця? Ну що ж, назвімо це... збудженням, що його викликає у вас присутність будь-якої жінки (добре сказано!), й тривогою за ваші майбутні взаємини з Анітою.

- І що змінилося в цьому контексті?

- З понеділка це збудження стало гарячковим (сміх), на вашому обличчі можна було побачити й надію, й розпач. До того ж ви куди менше говорили і майже не турбувалися про Дейва.

- Я міг думати про іншу жінку.

Знову сміх, схожий на крик чайки.

- Так, так, Ральфе, ви думали й про іншу жінку! Не намагайтесь обвести мене круг пальця, лицеміре! Але інші жінки, на вашу думку, недоступні, і ви, мріючи про них, дали їм належну оцінку...

Я мовчу. Отже, вона здогадалася про Пуссі. Але як? Не думаю, що Стайн... Ні, ні, це на нього не схоже.

Мене збиває з пантелику її талант ясновидиці, і я, навіть не обмірковуючи свій вчинок, такий схожий на вчинок людини, яка просить ворожку поворожити, запитую в місіс Пірс:

- Джоан, як ви гадаєте, Аніта й справді приїде?

Місіс Пірс більше не сміється. Вона дивиться на мене лагідними проникливими очима.

- Цілком можливо. Але не гнівайтеся на неї, якщо вона два-три рази не дотримає слова. Чи якщо буде змушена приїздити до вас дедалі рідше. Ні, Ральфе, не кривіться так. Аніта не може робити того, що їй заманеться. Особливо зважте на те, що вона обрала шлях, на якому ви не можете бути її супутником. Вона багато попрацювала, не знаючи ні хвилини спокою, й зробила велику кар’єру. Аніта не відмовиться від неї заради вас.

Я байдуже відповідаю:

- Тоді я відмовлюся від своєї.

- О ні, ви залишитесь у Блувіллі! Ви прив’язані до нього, як жінка до домашнього вогнища. А Аніта - велика людина й весь час у високих справах. Вона думає про вас. Але не може бути поруч із вами.

- А ви не думаєте, що вона приїздила б частіше, якби кохала мене дужче?

Лунає сміх, схожий на крик чайки.

- Ральфе, ви міркуєте, як жінка! Аніта поділила своє життя, як чоловік, на дві шафки: у більшій - її кар’єра, в меншій - ви.

- Чудово!

- Та й ви, Ральфе, будьте відвертіші. Ви теж не закохані до нестями в Аніту. Ви мрієте й про інших жінок...

Я переймаюсь якимсь двоїстим почуттям до Джоан. Вона водночас захоплює й дратує мене. Місіс Пірс усе бачить, усе знає й ніколи не дає вам про це забути! Вона мало зважає на те, що ображає вас, проникає у ваші таємниці, ганьбить вас.

Я гордовито мовчу, але моя погорда її не обходить. Скоріше розважає. Їй додає сили приязнь, яку вона відчуває до мене й на яку я відповідаю взаємністю. І місіс Пірс, впевнена в цій силі, добирає ще гостріших слівець. Вона просто кидається в наступ, викликаючи в мене хвилювання й трепет. Якщо вона так діятиме й далі, то невдовзі цілком залізе мені в душу.

Джоан сміється.

- Не забувайте, що Аніта вельми небайдужа до вас.

І знов уривчастий, пронизливий сміх. Ніби ціла зграя чайок злітає в повітря.

- А втім, я її розумію, - каже місіс Пірс, роздивляючись мене своїми колючими очима. - Ви гарний хлопець, Ральфе, і все у вас у міру! Прошу вас, не жахайтеся! Я не роблю вам пропозицій. А втім, що б ви робили з таким кістяком, як я! Еге ж, адже ви любите пухкеньких жінок. (Звідки вона про це знає?) До того ж самі знаєте, я не можу похвалитися хтивістю. Ні, ні. - Вона сміється. - Бідолашний Реджіналд. (Реджіналд - її чоловік.) Мені, Ральфе, особливу втіху дають тільки мої очі.

Мене вражає невимушеність, з якою Джоан Пірс говорить на заборонені теми. Я розумію, чому в Блувіллі вона має такий успіх. Вона в усе втручається, може що завгодно сказати, в неї нема ніяких комплексів. І це допомагає й решті людей звільнитися від своїх комплексів. Наприклад, я дуже ніяковів, особливо замолоду, через свій низький зріст. І тепер мені приємно, що Джоан натякнула на мій зріст, не зачепивши мене за живе, навіть пожартувала з цього приводу («і все у вас у міру!»). Її жарт навіть нагадує комплімент. А втім, такі жарти не минають безслідно. Найменша колючка, проколовши вам шкіру, лишає на ній слід, навіть якщо в ту мить ви цього й не відчули. Мені здається, що колись я неодмінно розгніваюсь на Джоан.

Найгірше те, що я весь час ніяковію й не можу цього приховати.

- Джоан, що ви ото спостерігали, коли я прийшов?

- Дивовижні речі, - відповідає вона сміючись. - Ви знаєте, Ральфе, що серед наших охоронниць процвітає лесбіянство, наче у відповідному закладі?

- Я про це здогадувався.

- А я тепер цього певна. Сердешні дівчата! Та не це мене цікавить. А те, що серед них є один «вільний стрілець».

- «Вільний стрілець»?

- Еге ж. Розумієте, мабуть, їх добирали не дуже суворо. Ця дівчина користується однією іграшкою, і це свідчить про те, що вона тужить за чоловічим тілом.

- Ви маєте на увазі вібромасажер?

Вона заливається сміхом, що нагадує крик чайки.

- О ні, то не вібромасажер! Це щось більше, набагато більше, досконаліше й витонченіше. Та я не стану описувати вам ту штукенцію. Сподіваюся, що колись зможу її вам показати. Це щось досить дивне.

Вона сміється, аж їй перехоплює дух. Я уриваю її.

- А хто та охоронниця? Я її знаю?

- На жаль, ні, бідолашний Ральфе, це не Пуссі. Не відпирайтеся! Я знаю про цю вашу слабинку до Пуссі відтоді, як ви вправили їй лікоть. Того вечора, коли ви, шукаючи Дейва, прийшли до мене, ви мали зовсім очманілий вигляд. Я ще подумала, що чоловіка навряд чи так збентежить якийсь лікоть!

Її добродушні соколині очі дивляться на мене, і я теж сміюся. Бо місіс Пірс не тільки чародійка, вона ще й весела жінка. Вона вміє позбавити серйозності будь-яку проблему, А в Блувіллі такій людині ціни немає.

Я кажу їй про це, і вона одразу ж насуплюється.

- Ні, Ральфе, ви помиляєтесь. Веселість - мій захист. Я хвилююся так само, як і ви. Навіть більше, коли подумаю, що можу передчувати події. А ви здаєтесь мені безтурботним.

- Я? Безтурботним?

- Я знаю, ви дуже турбуєтесь про Дейва, і про Аніту теж. Та повірте мені, вам треба хоч трохи позбутися особистих клопотів і більше думати про майбутнє ЧО в Блувіллі. Тут мені дещо не подобається. Д дещо навіть викликає в мене страх.

- Що саме?

- Наведу вам такий приклад: ви зраділи, коли Гільда Гельсінгфорс відмовила вам у відставці? Атож. Я вас розумію. Але що це загалом означає? А те, що ви - в’язень. Що вони вирішили завадити вам вибратися звідси. Кажу відверто, Ральфе, якщо завтра ви складете Дейвову й свою валізи й підете до сторожової вишки, то, гадаєте, вас випустять?

Я дивлюся на місіс Пірс і раптом, коли мій погляд зустрічається з її, виразно уявляю собі сцену, яку вона щойно намалювала, бачу цю сцену її прозірливими очима й відчуваю цілковиту певність, що вартові не випустять мене за ворота. І нараз усвідомлюю, що я це давно знав. Але якщо людина довго була вільна, то, щоб збагнути рабство, в яке вона потрапила, їй треба добре його скуштувати.

Джоан простежила за всіма моїми думками.

- Ви знаєте, як Стайн називає Блувілл? - веде вона далі. - Розкішним концтабором! І справді: чудові харчі, басейн з підігрітою водою, зали, прогулянки верхи... Але довкола - загорожа з колючого дроту, кулемет на сторожовій вишці, комендантська година, скрізь підслуховувальні апарати, телефон під наглядом, розпечатані листи. Я ще забула: ні радіоприймачів, ні телевізорів. І час від часу кілька розрізнених газет. Ральфе, невже ви думаєте, що я тицяю свого носа в усі закутки тільки задля власної втіхи? Я хочу все знати - і край! Нам конче треба все знати, коли нас тримають у цілковитій таємниці.

Вона говорить пристрасно, із запалом. І я відкриваю для себе таку Джоан, якої ще не знав: розважливу й сповнену відповідальності. Досі я захоплювався її здатністю передбачати майбутнє, але мені була не до вподоби її схильність до жартів і пліток. Тепер бачу, що насправді це дуже рішуча жінка. Моя повага до неї дедалі зростає.

- Джоан, - кажу я перегодя, - дякую за довіру, з якою ви розмовляєте зі мною. Але коли ви розповідаєте мені все це, то я розумію, що для цього є певна причина. Що ж, я вас слухаю.

Джоан чудова акторка. Коли від неї чогось чекаєш, вона замовкає. Або, скоріше, мовчки зважує свої думки. Ця її мовчанка нагадує червоне світло, яке, спалахнувши, починає моргати: увага, я мовчу, а це означає, що зараз я скажу щось важливе.

- Облиште, - каже вона нарешті. - Винаходьте свою вакцину. І якомога швидше! Ви навіть не уявляєте собі, яка вона потрібна!

- Та здогадуюсь, - кажу я трохи зніяковіло.

Її не спиняє ніщо. Вона не зважає на моє зніяковіння, іде в наступ, руйнує всі мої загорожі, вдирається на мою територію.

- Цього не скажеш! Ваша лабораторія працює вкрай погано! У вас не вщухає війна між кастами! Ви там більше воюєте, ніж працюєте.

Її слова не тільки вражають мене, а й викликають у моїй душі гнів. Місіс Пірс і справді переступає всі межі! Ще якось можна змиритися з тим, що вона втручається в моє приватне життя. Але хай дасть спокій моїй роботі! Моя лабораторія її не стосується! Хай Джоан не тицяє свого носа й туди!

Я засовую руки в кишені, насуплюю брови й, підвищуючи голос, кажу:

- Невже це Реджіналд так поінформував вас про мою лабораторію?

Краще було б мені мовчати: я дав їй привід для дальшого наступу.

- Ні, шановний! - переможно кричить вона. - Реджіналд нічого мені не розповідає! Реджіналд - вірний раб доктора Мартінеллі! Мій чоловік належить до тих, хто радше дасть себе вбити, ніж заговорить. - Місіс Пірс переводить дух. - Але я все знаю. Знаю, що жінки й С у лабораторії вас ненавидять. І цілком справедливо! І що ви, в свою чергу, ненавидите їх! Браво! Прекрасна робота! Чудові умови для дослідів!

Тепер мені не лишається нічого іншого, як іти в контрнаступ, але не забуваючи про обережність.

- А ви, звісно, підставили б і другу щоку й зробили б із моєї лабораторії маленький рай.

- Звичайно ж, Ральфе, - відповідає вона з приголомшливим спокоєм. - Саме це тепер і треба робити. Принаймні, якщо ви хочете досягти мети. Те, що вам відмовили у відставці, зміцнило ваше становище. Скористайтеся з нього, Ральфе! Але обережно! В ім’я примирення й справедливості...

Джоан має слушність. Мушу сказати, сам я не додумався скористатися своїм міцним становищем, зокрема й задля цієї мети. Геніальна Джоан! Її проникливість мене ошелешила, мені бракує думок, дух перехопило, і я тільки ледве збираю докупи уламки свого самолюбства і обережно відступаю.

Я силувано всміхаюся їй, випростуюсь перед нею і кажу:

- Пане генерале, ви збираєтесь дати мені ще якісь вказівки?

- Авжеж, - спокійно відповідає Джоан. - То все були дрібниці. Тепер я маю показати вам щось сенсаційне.

Це нагадує добре продуману з самого початку й несподівану розв’язку. Джоан підходить на своїх цибатих ногах до столу, бере з нього велику чорну сумку і, стиснувши її в своїх пазурах, повертається до мене. Невже вона зараз дістане із цієї сумки одну з отих своїх ляльок? Або, наче штукар, видобуде звідти кролика чи випустить цілу зграйку голубів?

Ні. Все набагато простіше: Джоан розмахує в худій руці ілюстрованим журналом.

- Цьому журналові, Ральфе, немає ціни! Це один із номерів «Нью ери», який вони не показали нам. І чому?! Вчора я ледве знайшла його в кошику для сміття у містера Берроу. На щастя, в мене гострий зір. Хоча було нелегко відкрити сумку, підійти до кошика, нахилитись - і то весь час ляпаючи кельмою похвалу на чоловіка, який ходив сюди-туди по кабінету, розповідаючи мені про свою кар’єру. Ось цей журнал. Почитайте його, Ральфе! Нікому про це не кажіть і поверніть його мені назад.

- Але ж він датований четвергом!

- Еге ж, як бачите, свіжий. З дня його виходу не минуло й тижня. І особливо в ньому привертає увагу стаття під заголовком «Закон і порядок». Прочитайте її, самі побачите, що вона проллє вам нове світло на світ за межами нашого ранчо.

- Дякую, Джоан, - відповідаю я, згортаючи журнал і ховаючи його під полою піджака.

Я легенько вклоняюсь їй і простую до дверей, але вона зупиняє мене і втуплює свої гострі очі в моє обличчя.

- Ральфе, і ще одне, останнє. В кафетерії не дивіться так на місіс Берроу. Бо зрештою це помітять.
Журнал «Нью ера», номер якого я несу, мов злодій, під полою піджака, був заснований невдовзі після приходу до влади президента Бедфорд і відбиває офіційні погляди Білого дому. Я чекаю, коли Дейв ляже спати, замикаю на ключ двері барака, запинаю штори на вікні в своїй кімнаті і досить гарячково, з приємним почуттям, що роблю щось заборонене, починаю читати статтю «Закон і порядок».

Стаття досить довга, але вельми цікава, тим більше, що написала її Дебора Грімм, чию горезвісну фразу про статеві стосунки я вже наводив. Сказати правду, ця багата на факти стаття має чим привабити читача. Отже, я не розчаровуюсь, мої сподівання справджуються.

Дебора Грімм почала з того, що адміністрацію Бедфорд дуже занепокоїв такий факт: пошесть енцефаліту-16 підкосила поліційні сили, і це тим страшніше, що вони постійно контактують з населенням; отож постало питання про підтримання порядку. Певна річ, відразу ж було створено жіночу міліцію. Але вона нечисельна й малодосвідчена. Тому багато хто чекав різкого зростання злочинності й особливо появи озброєних грабіжників, через що вулиці великих американських міст стануть такими самими небезпечними, якими за середньовіччя були окремі квартали Лондона.

Цього не сталося. Хоч як дивно, але число озброєних пограбувань, зґвалтувань і вбивств зменшувалось в міру того, як падала дієвість поліції. «У своїх припущеннях, - цитую Дебору Грімм, - адміністрація не врахувала важливого фактора. Вади злочинного світу - азартні ігри, наркотики й проституція - майже винятково були привілеями чоловіків».

Тож пошесть завдала відчутного удару рекету, до якого вдавалися переважно чоловіки, бо вона косила чоловіків із поганими звичками й розріджувала середовище сутенерів, торговців наркотиками та власників гральних закладів. Ланцюг організованої злочинності розпадався з двох кінців. Нью-йоркські повії, що процвітали і в місті, і в порту, щодня втрачали звідників і клієнтів.