Чоловіки під охороною роман розділ перший к

- Тебе не було десять днів, Ральфе. І ти не знаєш останніх статистичних даних про енцефаліт-шістнадцять. Вони жахливі! (Сама Аніта, правда, не дуже нажахана.) До того ж є ще одне, Ральфе, куди гірше. Ми довідалися, що великі страхувальні компанії збираються розірвати угоди про страхування життя.

- Хіба вони мають право це робити?

- Вони його собі привласнять. Батько втонув, Ральфе. Його шанси, за останнім опитуванням Геллапа, впали до тридцяти двох відсотків.

- Але ж у сенатора Шермана теж неприємності. Я прочитав у суботніх газетах, що в його напарника інфаркт. Шерманові треба якнайшвидше знайти іншого кандидата на віце-президента. А це нелегко.

- Все позаду, - відповідає Аніта. - Він уже знайшов.

- Звідки ти знаєш?

- Вона мені телефонувала.

Я вражено втуплююся в Аніту.

- Вона? Це жінка? Жінка буде віце-президентом?

- Я гадаю, - каже Аніта, роздивляючись мене й піднявши вгору свої палички, - що за нинішніх обставин (вона робить на цих словах наголос) Шерман зарекомендував себе неабияким реалістом і спритним політиком, вибравши кандидатом на віце-президента жінку. - Вона бере двома паличками пиріжечок і ковтає його.

- Хто вона?

- Сара Бедфорд.

Я надуваю губи. У США багато всіляких РВЖ¹, і Сара Бедфорд належить до найрадикальнішого з них.

- І що вона сказала тобі по телефону?

- Сара добре розуміє, що я мушу поки лишатися з батьком, аби в хвилину його поразки подати йому руку, але після виборів вона розраховує на мене.

- Як на секретарку?

- Як на радницю.

Западає коротка мовчанка.

- Ти ростеш, - мимоволі кажу я досить сухо.

Але Аніта не звертає уваги на мій тон. Вона мене не слухає. І навряд чи бачить. Її зелені очі горять вогнем, вона з переможним виглядом закидає назад волосся кольору червоного дерева й захоплено каже:

- Це буде чудове підвищення, Ральфе! І не тільки для Сари й для мене. Для жінки! Поміркуй сам, Ральфе! Якщо Шерман помре, то Сара стане першою жінкою-президентом Сполучених Штатів!

Я, як того й хоче Аніта, міркую. До Шермана особливої симпатії я не відчуваю. Я бачив його двічі-тричі по телевізору, це чоловік років сорока, атлетичної будови, на вигляд молодший свого віку. Якби, за Анітиними словами, не «обставини», ніхто й не подумав би, що найближчим часом Шерману загрожує смерть. І я можу заприсягтися, що не тільки Аніта вже уявляє собі цю смерть і навіть її бажає. Отож нещастя - не таке вже й велике лихо, адже воно відкриває дорогу - якими точними бувають слова! - «чудовому підвищенню».

- Залиш мені бодай один-два пиріжечки, - кажу я перегодя.

Аніта перестає жувати, зиркає на тарілку й сміється. Я теж сміюсь - трохи запізно й без особливої радості.

Анітине бажання здійснюється. Її пророцтво збувається. Через місяць після виборів президент Шерман занедужує на енцефаліт, і Сара Бедфорд захоплює в свої тверді рученята долю Сполучених Штатів.

Мене в ті дні у Вашингтоні вже не було, і свідком сходження на вершину Сари Бедфорд, а заразом і Аніти, я не став. Я найнявся на роботу до фірми «Гельсінгфорс» і тепер керую в Блувіллі, штат Вермонт, лабораторією, що досліджує вірус енцефаліту-16. Дейв теж зі мною.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Як я підкреслював у своїй доповідній записці, енцефаліт-16 поширюється не носіями інфекції - скажімо, комарами чи кліщами, - а через контакт хворого із здоровим і тільки тоді, коли недуга перебуває в інкубаційному періоді. З цього випливає, що особи, які мають біологічний імунітет до цієї недуги - жінки та малолітні хлопчики, - можуть контактувати з ЧО, не заражаючи їх. Навпаки, дорослих чоловіків не можна вважати здоровими й допускати без ризику до охоронної зони, перш ніж вони відбудуть карантин у термін, довший за інкубаційний період. Отож по приїзді в Блувілл я й пройшов цей карантин,

У штаті Вермонт - своєю колоритною назвою він завдячує французові Шамплену (неподалік там Канада)² - так само, як і в сусідньому штаті Мен, є кілька населених пунктів і місцевостей, що їх назви закінчуються на «вілл»³. Я схильний вважати, що у випадку з Блувіллом (це, по суті, не містечко, а ранчо) англійський колонізатор, який прийшов сюди після французів, англізував французьке «bleu» на «blue»⁴ і, втомившись, не став далі перекладати «ville» англійським «city» чи «town». Клімат у Блувіллі трохи холоднуватий, особливо для того, хто десять років прожив у Вашингтоні. Зате тутешні рівнини, принаймні тоді, коли вони не вкриті снігом, геть зелені. А гори, теж зелені, хоч і трохи темнуваті, порослі чудовими хвойними деревами.

Блувілл - ансамбль, у якому помітне деяке відхилення від норми. Сама будівля не має нічого спільного з тим, що звичайно розуміють під словом «ранчо». Це своєрідний палац, зведений у псевдоготичному стилі і схожий на численні університетські будинки в усій країні. Він має властиву для споруд цього стилю ваду - незграбність. Я сумніваюсь, чи навіть через сто років Блувілл видасться комусь гарним. Саме через величину й химерний стиль цього будинку ми жартома називаємо його замком. Принаймні він має ту значну перевагу, що в ньому розмістилися всі наші служби - кафетерій, бібліотека, в якій є вдосталь наукових творів, конференц-зал, інші численні зали, а в підвалі - басейн з підігрітою водою.

Людей у замку живе небагато. Управитель ранчо містер Берроу з дружиною, доктор Рільке та Емма Стівенсон - особиста секретарка місіс Гельсінгфорс. Що ж до кухаря Майка, двох його помічників, а також трьох покоївок, то вони мешкають у підвалі. Всі вони білі. Негрів не видно навіть на полях навколо ранчо. Подейкують, нібито місіс Гельсінгфорс, єдина «монархиня» в цій місцевості, просто не може їх терпіти. Це дуже дивно, бо сама вона ніколи тут не з’являється.

За лабораторії та житло для дослідників правлять дерев’яні бараки, поставлені довкола «замку» в колишньому парку. Розчищаючи місце для цих дерев’яних споруд, тут вирубали чимало дерев, а тоді весь ансамбль обснували колючим дротом, який довколишнього краєвиду загалом не псує.

Єдиний в’їзд до цієї загороди охороняють вартові, що складаються з самих жінок. Їхній барак відрізняється від нашого з двох поглядів: він довший, а на одному причілку має дерев’яну сторожову вишку, що здіймається над усім ансамблем будівель. На цій відкритій увсібіч вишці під ґонтовим дашком міститься спостережний пункт з важким кулеметом, який повертається на всі боки. Взимку я часто із болем у серці дивлюся на вартових, які, загорнувшись у шубу, насунувши на самі очі хутряну шапку й накинувши на шию ремінець із біноклем, мусять стояти там по дві-три години на сибірському морозі. Вночі потужний прожектор, сполучений, сам не знаю як, із кулеметом, обмацує разом із ним місцевість довкола.

Стайнмеєр запевнив мене, що вся територія ранчо теж обснована з усіх боків колючим дротом. Я нічого того не бачив, бо коли приїхав сюди вночі автомобілем, то спав, а на плечі в мене спав Дейв. Цієї огорожі я й потім жодного разу не бачив, хоч нерідко вирушаю з Джесперсеном та Стайнмеєром у довгі прогулянки верхи по неосяжних преріях та горах ранчо.

Джесперсен керує розробкою «проекту», який відрізняється від мого.

Стайнмеєр теж. Я не знаю, що вони роблять. Нас зобов’язали нічого не казати один одному про свої розробки. Не розумію, чому місіс Гельсінгфорс зажадала від нас тримати все в таємниці, але ми, хоч і вважаємо це безглуздям, її вимогу виконуємо. Джесперсен за фахом хімік; цьому високому білявому скандинаву з ясним обличчям та крижаними блакитними очима десь за тридцять, та попри свою сувору зовнішність він завжди веселий і безтурботний.

Стайнмеєра ми називаємо просто Стайном, бо йому не подобається власне ім’я Отто, а його дружину - Муч, бо так він називає її сам. Джесперсен каже про Стайна, що він «обтяжений роками, сивим чубом і лупою», хоча насправді тому не більше шістдесяти. Обличчя в Стайна зоране глибокими зморшками, а під очима по два-три мішки. Здається, його сіро-голубі очі з мішками внизу й численними зморшками, що звисають з повік, ледве-ледве пробиваються до людей. Але погляд у нього живий, молодечий і бойовий. Крім свого фаху, Стайн володіє чималим багатством інших знань. Фізично він не надто дужий. Низького зросту, навіть нижчий за мене, згорблений, вузькоплечий, із запалими грудьми. Проте щонеділі пополудні Стайн їздить із Джесперсеном і мною верхи, бо коли навчився сидіти на низенькій кобилі, яку йому дали, до нього прийшла певність. У Стайна з’явився неабиякий смак до чвалу - либонь, через те, що він не любить ходити пішки. А ходить Стайн вельми чудернацько. Він робить надто короткі кроки, - при цьому здається, ніби стегна його майже не ворушаться, - і викидає вперед то праву, то ліву ступню, які теж дуже малі, а носки черевиків трохи повернуті всередину.

Хоч у Стайна, як і в Муч, серце м’яке, він досить замкнутий. Завжди дратівливий, із насупленими бровами й зневажливо скривленим ротом, Стайн гнівається, бурчить, кляне й лається багатьма мовами. А в нападі люті він удається до ідиш. Обличчя в нього весь час сіпається від тику, до того ж він має чимало дрібних дивацтв, одне з яких особливо неприємне - це коли Стайн раз у раз нагадує, що він єврей, ніби докоряючи вам у тому, - що ви - не єврей. Кажучи це, Стайн наскрізь просвердлює вас поглядом, мовби намагається вловити у вас бодай найменшу рисочку антисемітизму, якої раніше не помічав.

Стайн - відомий біолог, він опублікував багато праць, але я, сказати щиро, їх не читав. Зате він, навпаки, виявив цікавість до моїх книг і публікацій, що їх на моє прохання закупила бібліотека «замку». Тож Стайн добре обізнаний із моєю розробкою «проекту», хоча воліє не признаватись у цьому, поважаючи таємницю, дотримуватись якої від нас вимагають.

Я розповідаю про Джесперсена та Стайна тому, що вони стали моїми друзями. Але тут є й інші дослідники, поділені на три групи. З ними живуть їхні дружини й діти; кожна така родина має окремий барак. Але їмо ми всі разом у «замку». А ввечері збираємося цілими родинами в залах і намагаємось веселитися. Інколи ми співаємо, танцюємо, сміємося й навіть ставимо п’єси. Та всі ці розваги досить вимушені й неприродні, вони, на мою думку, нагадують розваги в’язнів.

Звісно, я не в’язень. Я - «чоловік під охороною», або, простіше кажучи, ЧО. Одначе я помітив, що в Блувіллі всі, крім зацікавлених осіб та їхніх дружин, вимовляють цю абревіатуру з деяким відтінком глуму. Ні, нас не зневажають. Якби в ставленні до нас бракувало ввічливості, то це легко було б виправити. Тут усе набагато складніше. Нам дають зрозуміти, що нас терплять за нашу роботу, хоч ми не заслуговуємо ніякої пошани, а тим більше приязні.

Підтримка, яку нам надають, досить непевна. У кабальній угоді, яку ми мусили підписати з місіс Гельсінгфорс, - ніхто з нас, до речі, так ні разу цю жінку й не бачив, - вона зберегла за собою право будь-коли розірвати її і прогнати нас зі свого ранчо геть.

Особисто я мав би почувати себе певніше, ніж мої колеги. Важливість моїх досліджень мала б уберегти мене від можливого звільнення. Та дарма. Я анітрохи не почуваю себе вбезпеченим від такого рішення. Кажу «почуваю», бо моя інтуїція ґрунтується тільки на невловимих ознаках. Проте вона дедалі міцніє. Я таки вцілію, але тривога за завтрашній день мене не полишає.

Незважаючи на Дейва, я почуваю себе досить самотнім чи, краще сказати, покинутим. Аніта, яка тепер сидить, мов біля трону, праворуч від президента Сари Бедфорд, провідує мене раз на місяць. І щоразу в мене складається враження, ніби я в’язень, бо перерви між її відвідинами довгі, а самі візити - короткі. Ось чому я зустрічаю дружину зі смутком, майже в поганому настрої. І ще не встигла Аніта приїхати, а мені здається, ніби вона вже поїхала назад.

Блувілл чимось нагадує військове містечко - і не тільки через озброєну жіночу міліцію, що охороняє нас: тут панує суворий розпорядок дня і діють численні заборони.

Нас будить о сьомій годині сирена. О восьмій кожен уже повинен бути у своїй лабораторії. Обід рівно о першій дня. Вечеря о сьомій вечора. О десятій починається комендантська година.

Це означає, що на цей час ви повинні лежати в ліжку. А втім, ви самі прагнете лягти саме о десятій, бо за п’ять хвилин до цього сирена двома гудками попереджає вас, що в приватних бараках зараз погасне світло. Після того світять лише ліхтарі в парку та потужний прожектор на сторожовій вишці, який, повертаючись, освітлює проходи між бараками. Якщо він вихопить вас із темряви після настання комендантської години за межами житла, мегафон накаже вам стояти на місці доти, доки під’їдуть дві вершниці з числа вартових, запишуть ваше прізвище й відведуть вас до барака. Вартові ввічливі, але суворі. Марно пробувати заходити з ними в розмову. Вони супроводжують вас, їдучи верхи поруч. Ви змушені ступати по снігу між двома кіньми, ваша голова мало не торкається чобіт охоронниць, і раптом у вас виникає враження, ніби ви - негр, заарештований верховою поліцією в одному з південних штатів.

А другого дня ви знаходите на своєму письмовому столі цидулку від управителя містера Берроу. Він із жалем повідомляє, що йому доведеться вирахувати з вашої платні десять доларів як штраф за порушення блувіллських правил.

Якщо ви вчините таке порушення знову, то отримаєте від містера Берроу другу цидулку. Він накладе на вас новий штраф, що тепер становитиме вже двадцять доларів, але цього разу на додачу дістанете ще й такого коротенького застережного листа:
«Містере Мартінеллі!

Я до певної міри стурбована тим, що Ви не можете дотримуватися запровадженої в Блувіллі дисципліни. Будь ласка, надалі постарайтесь її не порушувати.

Гільда Гельсінгфорс».
Коли ви отримаєте такого «люб’язного» листа від особи, якої ніколи не бачили, але яка будь-коли може вирішити, чи жити вам, чи померти, то я здогадуюсь, яке враження це на вас справить.

Я чудово розумію: вартові тут для того (в усякому разі, так офіційно твердить блувіллська адміністрація), щоб охороняти нас від гангстерів, адже в нинішні часи анархії вони можуть удертися до ранчо й пограбувати наші продовольчі запаси. Ці запаси зберігаються в бараці поруч із сторожовою вишкою. Я розумію також, що ми мусимо ощадливо користуватися електрикою. Її виробляє для Блувілла електростанція на річці, яка протікає через його землі. Отож комендантська година цілком виправдана, так само як і заборона ходити вночі з барака в барак. Адміністрація хоче бути певна, що після десятої вечора вартові не приймуть когось із дослідників за мародера.

Куди важче зрозуміти, нащо тут такий суворий розпорядок і чому до нас ставляться нешанобливо. Адже ми не якісь там дармоїди. Ми працюємо над завданнями, які вимагають вельми високої наукової кваліфікації. З чого живе велика фірма, що найняла нас? Хіба її капіталовкладення й могутність тримаються не на праці таких дослідників, як ми? Якщо я зумію знайти вакцину проти енцефаліту-16, то, коли її пустять у виробництво, це моє відкриття принесе місіс Гельсінгфорс величезні прибутки. Проте мене шпетять за кожну мою «провину», мов школяра, що погано поводиться, і майже відверто погрожують прогнати геть, якщо я не виправлюся.

Ми зазнаємо також усіляких дріб’язкових, незбагненних для нас утисків. Так, нам забороняють мати транзистор, а в замку ніде не побачиш ні радіоприймача, ні телевізора - принаймні в кімнатах, відведених для нас. Одначе, коли ми проходимо повз барак вартових, то бачимо у відчинене вікно, як пропливає зображення на телеекрані. Одного разу восьмирічний син місіс Пірс Джонні зачаровано зупинився перед цим вікном, і мати дозволила йому трохи там постояти. Тоді одразу ж підвелася одна з вартових і, навіть не глянувши на Джонні, зачинила в нього перед носом вікно й запнула завіски.

Ми отримуємо пресу, але із запізненням на три-чотири дні й дуже обмежену кількість примірників. До того ж деякі номери до нас узагалі не доходять, ми не знаємо чому й починаємо думати, що їх вилучає цензура. Мимоволі запитуєш себе, чому це відбувається, бо коли газети надходять без окремих сторінок, то втрачають свою вартість. Їхня цілковита вульгарність просто викликає збентеження. Інформація в них украй убога, а колись такі жваві суперечки про діяльність президентської адміністрації скидаються на своєрідне офіційне вуркотіння.

Мені впадає в око, що у виданнях, які ми одержуємо, дедалі менше пишуть про енцефаліт-16 і вже не наводять статистичних даних. З цього погляду президент Бедфорд зуміла краще за своїх попередників забезпечити замовчування. Не менше приголомшує й те, як мало цікавості виявляють до пошесті засоби масової інформації. Я побоююсь, і Стайн поділяє мою думку, що зрештою виробиться певна звичка. Звісно, звикнути можна до всього; скажімо, ми звикли впродовж багатьох років скидати тонни нечистот у річки та моря й спокійно дивитись, як від цього люди довкола нас мруть, наче мухи. Але ж чоловіки, які тепер помирають, мають наречених, матерів, дружин. Чому громадська думка стала така байдужа до цієї гекатомби?

Так, це гекатомба, годі й сумніватися. Безперечно, нас навмисне позбавили серйозних засобів інформації. Та, незважаючи на жорстоку внутрішню дисципліну й підслуховування (іноді навіть чути, як клацають магнітофони, коли їх вмикають), у Блувіллі ми маємо вільний доступ до телефону. Попервах я користувався ним, але з часом мої друзі один по одному перестали мені відповідати. Я вже не наважуюся дзвонити тим, хто ще залишився живий. Я волію більше нічого не знати.

За словами Аніти, в самих тільки Сполучених Штатах померли мільйони людей. Але навіть Аніта, яка, певне, знає точні цифри, мені їх не називає. Це наводить мене на думку, що ті цифри не перестають рости. Тож мене тримають у Блувіллі подвійні кайдани: невідкладне завдання, розв’язавши яке, можна буде покласти край пошесті, і думка про те, що коли мене з Блувілла вижбурять, то я муситиму відновити медичну практику за його межами й так само, як Морлі, як багато інших моїх побратимів, померти. Правду кажучи, атмосфера в Блувіллі викликає у мене таку огиду, що я ладен уже й піти на цей ризик. Але мене стримує Дейв. Я майже певен, що коли я помру, то Аніта, незважаючи на обіцянку, якої я від неї домігся, про мого сина не подбає. Хіба вона робитиме те, чого їй не хочеться робити? І тоді Дейв потрапить до рук колишньої моєї тещі, Мілдред Міллер.

До переїзду в Блувілл я навіть не здогадувався, як високо ставив свою гідність. Звісно, мене ніколи не хвилювало, яке враження справляла на людей моя зовнішність. Але вона надавала мені одну перевагу: я знав, що завдяки їй я подобаюся жінкам. Шанобливе ставлення до себе я відчував особливо в лікарні, де працював. У Блувіллі мої матеріальні статки непогані, але на кожному кроці відчуваю, що я вже не стільки людина, скільки низькопробна статуя.

Так, я почуваю себе в житті зневаженим. А от що сказати про Анітин тріумф? Коли дружина навідується до мене, я бачу, що вона вся аж сяє, впевнена в собі й горда за свою високу посаду, за ті зусилля, яких докладають тепер жінки, перебравши до своїх рук функції чоловіків.

Аніта пояснила мені, що в країні склалося досить серйозне економічне становище, але не катастрофічне, як цього слід було б сподіватися. Смерть чималої частини «білих комірців» не дуже позначилася на роботі великих фірм. Навпаки, відчутно простішим став бюрократичний апарат. А ось вимирання робітників спочатку дезорганізувало виробництво. Щоб якось дати йому раду, чоловіків довелося замінювати - звісно, жінками, - а також широко ввозити чоловічу робочу силу, що її, за Анітиними словами, «в міру того, як вона зникає, треба поновлювати».

Незважаючи на все це, виробництво продукції впало, але через смерть великого числа чоловіків, які залишили своїх удів без коштів, різко зменшилося й споживання, отож у цій нестачі встановилася сяка-така рівновага.

Я спитав у Аніти, який наслідок дало масове залучення жінок до економічного життя країни. Дружина відповіла неоднозначно. Спершу вона зазначила, що до спалаху пошесті в Сполучених Штатах у всіх галузях працювало куди більше жінок, ніж вона гадала. До того ж багато з них виконували роботу, яка далеко не відповідала їхнім справжнім здібностям. Тож швидке підвищення жінок на посадах не захопило їх зненацька. І вони чудово призвичаїлися до свого нового становища.

Проте Аніта чесно розповіла мені й про деякі вади в жінок. На виробництві вони працюють швидше за чоловіків, але не такі ініціативні й на високих щаблях менш гнучкі. Не дуже вони й пунктуальні і часто не виходять на роботу.

Але, на думку Аніти, всі ці їхні вади породжені - цитую її - «історичним саботажем життя жінок у родинному рабстві». Коли їх звільнять від цього тягаря, то, цілком можливо, ці вади в них зникнуть.

І навпаки, сказала Аніта, коли жінки обіймають керівні посади або успадковують великі підприємства, вони виявляються не такими вразливими й не впадають у розпач, як чоловіки. Серйозні фінансові втрати, що на початку пошесті викликали стільки самогубств серед чоловіків, на жінок так згубно не вплинули. Менш горді, ніж їхні чоловіки, вони не такі чутливі до поразок, зокрема фінансових, і життя не так швидко викликає в них огиду.

Вимирання чоловіків ще тяжче позначилося на рівні наукових знань. У цій галузі довелося звернутись, і не без успіху, до перестарілих дідів, яким нові обов’язки, що вивели їх із пенсійного смутку, додали, здається, сили й бадьорості. До того ж з’явилася ще одна каста, яка в економічному житті країни з дня на день набувала дедалі більшого значення.

І Аніта коротко й із запалом розповіла мені одну історію.

Десь у ті дні, коли я, відрізаний від усіх новин, проходив у Блувіллі карантин, у Сполучених Штатах величезного успіху досяг якийсь світський проповідник, що мандрував від міста до міста. Звали його Джонатан Бладдерстер. Успіх цьому чоловікові забезпечили його неабиякі акторські здібності й тема - щоразу майже та сама - проповідей, запозичена в одного знаменитого фізика: якщо доведено, хоч і досить туманно, зв’язок між сім’яутворенням та енцефалітом-16, то кожному християнинові має бути все ясно. Господь, насилаючи недугу на чоловіків, захотів покарати їх за зловживання статевою силою. Цю силу слід використовувати тільки з метою відтворення людства. На жаль, усе склалось інакше. Охоплені егоїстичним прагненням утіхи, чоловіки змушували своїх дружин до частих любощів, іноді навіть, як сумно казав проповідник, щоденних.

Коли Бладдерстер, досить вродливий сорокарічний чоловік, описував ці надмірності - а описував він їх, щоб викликати до них відразу, з усіма подробицями, - його привабливі чорні очі й теплий голос зачаровували слухачів. Одне слово, доходив висновку Бладдерстер, енцефаліт-16, караючи чоловіків за плотські гріхи, водночас указує їм шлях, яким вони повинні йти, щоб дістати прощення. Що ж до нього особисто, то він виніс собі з усього цього великий урок і закликає своїх братів у Христі зробити те саме. За обопільною згодою з коханою дружиною (у цю мить на сцену виходила спокуслива пухкенька білявка місіс Бладдерстер і, чарівно всміхаючись, брала чоловіка за руку), він вирішив надалі утримуватися від плотських утіх і жити з нею, як брат із сестрою, чистою любов’ю. (Бурхливі оплески, супроводжувані релігійним співом.)

Бладдерстер урочисто проголошував, що стриманість не тільки приховує в собі духовні чесноти, а й є, зрештою, найкращою профілактикою проти енцефаліту-16. Хоч цей погляд далеко не науковий, бо за відсутності статевих зв’язків сім’яутворення не припиняється (навіть не доведено, чи воно сповільнюється з роками в цнотливих священиків, коли статевий потяг вже притуплюється), у пропонованому аскетизмі було щось від проповідей апостола Павла, і це не могло не вразити аудиторію, яка складалася з християн. І справді, багато чоловіків, які, незважаючи на ризик заразитися, вливались у величезні натовпи, щоб послухати проповідника, дуже швидко сприйняли бладдерстеризм як догмат віри.

Потім сталися дві події, які бладдерстеризм похитнули й навіть відкинули. Місіс Бладдерстер порушила справу про розлучення зі своїм чоловіком. Вона заявила, що він виводив на сцену не її, а фальшиву місіс Бладдерстер, яку випадково підібрав для своїх зустрічей із слухачами. Крім того, вона звинувачувала Бладдерстера в тому, що він мав з тією особою любовні стосунки. На підтвердження своїх слів місіс Бладдерстер опублікувала в газетах свою фотографію. Я її не бачив, бо, як уже зазначав, проходив у Блувіллі карантин, але Аніта запевнила мене, що коли Бладдерстер вивів на сцену свою справжню дружину, його героїзм, з яким він проповідував стриманість, впав у очах слухачів ще більше.