Клуб сімейного дозвілля

• 
  А раз, — сказав він, — я замахнувся на подовження ре­альності для одного художника — вельми талановитий був чоловік, — котрий тоді чимдалі вже занурювався у параної- дальну шизофренію. Ото таки коштувало дуже недешево.
  
• 
  Скільки? Можна мені поцікавитися?
  
• 
  Одна з картин того парубка, тепер вона прикрашає мій дім. Вам мусить бути знайоме його ім’я, знаменитість часів італійського Ренесансу. Ви, либонь, вивчали його, якщо бра­ли курс сприйняття мистецтва у коледжі.
  

• 
  Так, про що це ми тут говоримо? Ніби ви хтось на кшталт... ну не знаю... безсмертного?
  
• 
  Вельми довго живучого, якщо точніше, — сказав Ляд­вио. — Що підводить нас, як мені здається, ближче до того, що
  

• 
  Чого досягти неможливо, я гадаю? — спитав Стрітер. По- думки він вираховував відстань до своєї машини, та як швид­ко він туди зможе добігти.
  
• 
  Звісно, що можливо... за деяку ціну.
  

• 
  Грошима? Чи ми говоримо про мою душу?
  

• 
  Ніякої душі не знаю, як то примовка каже, поки вона ме­не не вкусить за гузно¹. Ні, гроші — це єдина валюта, як воно віддавна заведено. П’ятнадцять відсотків від ваших прибутків впродовж наступних п’ятнадцяти років цілком мене влашту­ють. Без усякого агентського посередництва, як то у вас кажуть.
  
• 
  Це розмір мого подовження? — зважував Стрітер зі щем­кою пожадливістю ідею п’ятнадцяти додаткових років. Такий період здавався дуже довгим, особливо у порівнянні з тим, що він мав наразі попереду: шість місяців блювання, невпинне по­силення болю, кома, смерть. Плюс стандартний некролог, у яко­му обов’язково буде фраза «після довгої й відважної боротьби з раком». Тощо і таке інше, як люблять повторювати у «Зайн- фельді».
  

• 
  Можливо, й двадцять. Напевне сказати не можу: цього не вирахувати, як параметри запуску ракети. Але якщо ви очі­куєте на безсмертя, то викиньтецюдумкусобізголови. Я торгую лише правдивими подовженнями. Це найкраще, що можу за­пропонувати.
  

• 
  
  і
  Мені таке годиться, — сказав Стрітер. Цей пан його ро і радив, а якщо той потребує партнера для своєї клоунади, ю й Стрітер готовий залюбки йому підіграти. До якоїсь межі, звісно. Так само усміхаючись, він простягнув руку понад лом берними столиком.
  
• 
  П’ятнадцять відсотків, п’ятнадцять років. Хоча мушу паї попередити, що п’ятнадцять відсотків від зарплатні поміч ни ка менеджера банку навряд чи забезпечать вам сидіння за кер мом «Ролс-Ройса». Хіба що «Гео»¹ та й то...
  
• 
  Ще не всі на місці клепки, — перебив його Лядвио.
  
• 
  Авжеж, безклепкий, — зітхнув Стрітер, прибираючи простягнуту було руку. — Містере Лядвио, дуже приємно бу ло з вами поспілкуватися, ви подарували мені світло радості цього вечора, що, як я вважав, тепер уже не є можливим, і я сподіваюся, ви самі також отримаєте допомогу з вашими ментальними пробле...
  
• 
  Замовкніть, дурний чоловіче, — перебив його Лядвио, і хоча усмішка його не щезла, приємного в ній тепер нічого не залишилося. Він раптом ніби виріс — дюйми на три що­найменше — і перестав здаватися таким опецькуватим.
  

• 
  Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?
  
• 
  Звичайно, аякже, — відгукнувся Стрітер дещо різкува­тим тоном. — Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-
  

• 
  Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень, аби компенсувати нестачу, іншими словами, куцість чогось: ко­роткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.
  
• 
  Йо, такий цей куцохвостий світ.
  
• 
  Істинно так. Проте, навіть несьогосвітні речі мають свою иагу. Негативну вагу, ту, що найгіршого роду. Тягар, знятий з вас, мусить бути пересунутим деінде. Простий закон фізи­ки. Психогенної фізики, так би мовити.
  

• 
  Ви не проти, якщо я відразу перейду до суті справи, міс­тере Стрітер?
  
• 
  Прошу.
  
• 
  Ви мусите пересунути ваш тягар. Говорячи просто, ви мусите зробити погано комусь іншому, якщо бажаєте, щоб по­гане прибралося з вас.
  
• 
  Розумію.
  

• 
  Але той хтось не може бути просто абиким. Як уже дав­но доведено традицією, анонімну пожертву практикували, але вона не працює. Ваш хтось мусить бути тим, кого ви ненави­дите. Є хтось, кого ви ненавидите, містере Стрітер?
  
• 
  Ну, я не в захваті від Кім Чен Іра, — зізнався Стрітер. — І ще, я гадаю, в’язниця була б надто комфортним рішенням
  

• 
  Або ви посерйознішаєте, або йдіть собі геть, — сказам Лядвио, знову здавшись вищим.
  

• 
  Якщо ви маєте на увазі в моєму особистому житті, то я не маю таких, кого б я ненавидів. Звичайно, є люди, які мс ні не подобаються — от, скажімо, місіс Денбраф, сусідка, сміт тєві баки не накриває, тож, коли дме вітер, шматки всякого мотлоху летять мені на галявину...
  
• 
  Нехай і навпаки, містере Стрітер, але все-таки я проци­тую покійного Діно Мартіно: «Кожен когось ненавидить час від часу»¹.
  
• 
  А от Вілл Роджерс² казав...
  
• 
  Він був усього лиш фабрикатором трюків із ласо і носим капелюха низько насунутим на брови, немов малюк, що гра­ється в ковбоя. Та менше з тим, якщо ви не маєте нікого нена­висного, ми з вами не робимо бізнесу.
  

• 
  Мені здається, що я ненавиджу Тома Ґудх’ю.
  
• 
  Хто він за такий у вашому житті?
  

• 
  Мій найкращий друг ще з першого класу школи.
  

• 
  Ваш кращий... з першого класу... ох, як же це...
  

• 
  Це пречудово, містере Стрітер, — промовив він. — Ми з вами можемо робити бізнес.
  
• 
  Отакої, то й гаразд, — відгукнувся Стрітер, роблячи ще один крок назад. — Я вже почав насолоджуватися додаткови­ми п’ятнадцятьма роками мого життя. Але я зупинив маши­ну на велосипедній доріжці, а це порушення правил дорож­нього руху. Можу собі заробити штраф.
  
• 
  Я б на вашому місці не переймався цим, — сказав Ляд­вио. — Як ви могли б помітити, жодної цивільної машини не проїхало повз нас із того моменту, як ми з вами почали тор­гуватися, не кажучи вже про якийсь крузер із департаменту поліції Деррі. Дорожній рух ніколи мені не заважає, щойно я почав домовлятися про серйозну справу з серйозним чоло­віком або жінкою. Я про це дбаю.
  

а.

• 
  Розкажіть мені, чому ви ненавидите вашого кращого дру­га, — заохотив його Лядвио.
  

• 
  Том був гарнішим, ще коли ми були дітьми, а зараз він виглядає набагато гарнішим за мене. Він був успішним у трьох видах спорту, а я єдино в чому міг зрівнятися з ним бодай на­половину, так це хіба що в міні-гольфі.
  
• 
  Мені здається, при цьому виді спорту не існує угрупу- вань чір-лідерок, — зауважив Лядвио.
  

• 
  Том загалом кмітливий парубок, але навіть у старших класах він байдикував. І в коледжі демонстрував нульові ам­біції. Але коли завалив усе, що можна було завалити, поста­вивши під ризик своє право грати в спортивних командах, от тоді він запанікував. І до кого ж він тоді звернувся?
  
• 
  До вас! — вигукнув Лядвио. — До одвічного містера Від­повідальність! Ви стали його репетитором, чи не так? Либонь, також написали за нього кілька робіт? Не забуваючи писати з помилками ті слова, у котрих, як звикли його викладачі, за­вжди робив помилки Том?
  
• 
  Зізнаюся по всіх пунктах. Фактично, на останньому кур­сі, коли Том отримав Почесну відзнаку штату Мейн за досяг­нення в спорті, я був одночасно двома студентами: Дейвом Стрітером і Томом Ґудх’ю.
  
• 
  Круто.
  
• 
  А знаєте, що найкрутіше? Я тоді мав дівчину. Гарна була дівчина, її звали Норма Віттен. Темно-каштанове волосся, ка­рі очі, ідеальна шкіра, красивий абрис обличчя...
  
• 
  Цицьки такі, що аж не вмі...
  
• 
  Так, авжеж, але ухилимося наразі від сексуально...
  
• 
  Мовбито ви бодай колись від цього ухилялися...
  
• 
  Я кохав цю дівчину. І ви знаєте, що зробив Том?
  
• 
  Звів вашу дівчину! — вигукнув Лядвио обурено.
  
• 
  Правильно. Вони прийшли до мене вдвох, розумієте. Щиросердо зізналися у всьому.
  
• 
  Шляхетно!
  
• 
  Пояснили, що не спроможні були утриматися.
  
• 
  Пояснили, що у них кохання. К-О-Х-А-Н-Н-Я.
  
• 
  Так. Потяг природи. Що це сила, сильніша за них обох разом. І всяке таке.
  
• 
  Дозвольте, я здогадаюся. Він її зачереватив.
  
• 
  Дійсно, так і було.
  

• 
  І він покинув її, підсадивши їй той пиріжок у пічурку?
  
• 
  Ні, — зітхнув Стрітер. — Він з нею одружився.
  
• 
  А потім з нею розлучився! А перед тим, мабуть, лупцю­вав її ні за що.
  
• 
  Ще гірше. Вони й зараз одружені. Троє дітей. Як не поба­чиш їх на прогулянці в Бессі-парку, вони все ще тримають од­не одного за руки.
  

• 
  Чи не найбільше це лайно з усіх історій, які мені довелооі вислухати. Навряд чи щось могло б зробити цю ситуацію ще гіршою. Хіба що... — з-під своїх кущастих брів Лядвио кинуи на Стрітера проникливий погляд, — ви людина, що опинилася вмерзлою в айсбергу подружнього життя без кохання.
  
• 
  Зовсім ні, — здивований таким припущенням, запере чив Стрітер. — Я дуже кохаю мою Дженет, і вона мене кохає. Те, як вона підтримує мене від самого початку цих моїх про блем з раком, — це ж просто надзвичайно. Якщо у всесвіті вза галі існує така річ, як гармонія, тоді ми з Томом отримали са­ме правильних дружин. Абсолютно. Але...
  
• 
  Але? — Лядвио дивився на нього з пожадливим захватом.
  

• 
  Але ж цей курваль її в мене вкрав!
  

• 
  Авжеж, авжеж, а ми ніколи не перестаємо бажати того, чого бажали, неважливо, на добре воно нам чи на зле. Гадаю, ви погодитеся зі мною, містере Стрітер?
  

• 
  Отже, це все? — спитав Лядвио лагідним тоном парафі­яльного душпастира.
  
• 
  Ні.
  
• 
  Тоді викладайте. Вичавіть цей гнійник дочиста.
  
• 
  Він мільйонер. Не мусив би ним стати, але став. Напри­кінці вісімдесятих — невдовзі по тому, як та клята повінь мало не знищила все наше місто' — він заснував сміттєзвалище... от тільки назвав його «Сміттєзбиральна & Сміттєпереробна ком­панія Деррі». Ви ж розумієте, так звучить краще.
  
• 
  Не так тхне.
  
• 
  Він звернувся до мене по позику, і хоча всі в банку вва­жали його бізнес-план хистким, я його проштовхнув. Здога­дайтеся, чому я дав йому хід, пане Лядвио?
  
• 
  Звичайно! Бо він ваш друг!
  
• 
  Спробуйте знову.
  
• 
  Бо ви сподівалися, що він прогорить і збанкрутує.
  
• 
  Правильно. Він вклав усі свої накопичення у чотири сміттєвози й заставив свій будинок, щоб купити шматок зем­лі віддалік міста, біля межі з територією Ньюпорта. Під зва­лище. Знаєте, типу того, що їх гангстери в Нью-Джерсі утри­мують для відмивання грошей з наркотиків і шльондр, заодно використовуючи для поховання трупів. Я гадав, що це божевільна ідея, тож мені страх як не терпілося виписати йому позику. Він за це й зараз ще любить мене, мов брата. Ніколи не забуває розповідати різним людям, як я повстав проти банку, поставивши на кін власну роботу. «Дейв мене й тут витягнув, точно так, як був витягував колись, іще в школі», — каже він. Знаєте, як діти в місті тепер називають те звалище?
  
• 
  Повідайте мені.
  
• 
  Пік Еверпогань! Там величезна гора! Я не здивуюся, як­що вона радіоактивна! Вона вкрита дерниною, але навкруг неї по всьому периметру стирчать знаки «НЕ НАБЛИЖАТИСЬ», а під тим гарненьким зеленим моріжком, мабуть, вирує пацю­чий Мангеттен! І пацюки там, либонь, також радіоактивні!
  

• 
  
  
  жүктеу/скачать 2.24 Mb.
  
  Достарыңызбен бөлісу: