розмір відшкодуванняморальної (немайнової) шкоди суд визначає в
межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних
позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному
конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин.
Зокрема враховуються характер і тривалість страждань, стан здоров’я
потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень,
істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках.
Вважаємо, що для цивільних правовідносин такий порядок
визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди є
прийнятним, але для трудових – ні. Цивільні правовідносини
передбачають рівність сторін, відсутність будь-якої підпорядкованості.
Трудові правовідносини передбачають, хоча й опосередковану, але
залежність працівника від роботодавця через підпорядкування. Тому
використання положень цивільного законодавству тут є неприйнятним.
Це обумовлюється низкою причин. По-перше, роботодавець однозначно
буде чинити тиск на працівника з метою зменшення розміру
відшкодування. По-друге, відсутність доступної правової допомоги в
цивільних справах призводить до декларативності норм про
відшкодування моральної шкоди в частині визначення її дійсного
розміру. Матеріальна відповідальність роботодавця, в разі заподіяння
працівникові моральної шкоди, має дисциплінувати роботодавців,
стимулювати в них повагу до гідності людини, яка працює. Цивільно-
правові конструкції щодо відшкодування моральної шкоди, за своєю
сутністю, передбачають змагальність сторін, а норми трудового права
забезпечують реалізацію захисної функції матеріальної відповідальності
роботодавця. Тому, на наш погляд, працівник у суді повинен довести
тільки факт заподіяння йому моральної шкоди, а санкція щодо
роботодавця має бути чітко визначена в законі і носити для нього
штрафний каральний характер. Подібну норму містить ч. 4 ст. 235 КЗпП
України.
Модуль 4. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ДІЄВОСТІ НОРМ ТРУДОВОГО ПРАВА
523