«european quality» держава І право

Определение и анализ обстоятельств, подлежащих установлению по расследуемому уголовному делу, имеет не только уголовно-правовое и уголовно-процессуальное значение, но и криминалистическое значение, поскольку позволяет следователю избрать правильное направление расследования, провести его полно, всесторонне и объективно. При разработке методик расследования важно учесть следующий принцип: прежде чем рассматривать проблему средств, приемов и методов расследования, необходимо определить круг решаемых задач и обстоятельств, подлежащих установлению по данной категории уголовных дел.

Преступление может считаться раскрытым только в том случае, когда правильно и полно установлены сущность расследуемого события, его обстоятельства и причастные к нему лица. В общем виде обстояте5льства, подлежащие доказыванию, перечисляются в ст. 64 УПК Украины и конкретизируются применительно к каждому виду и разновидности преступлений, поскольку уголовный закон наделяет их многими существенными признаками, при установлении наличия или отсутствия которых производится надлежащая квалификация расследуемого преступления. При этом нужно учитывать не только признаки составов преступлений, содержащихся в Особенной части УК Украины, но и признаков, указанных в его Общей части: стадий преступного деяния, форм соучастия, повторности, совокупности; обстоятельств, исключающих преступность деяния, смягчающих и отягчающих ответственность лица и др.

Необходимо обратить внимание, что круг обстоятельств, подлежащих установлению по уголовному делу, включающему единичное преступлений, и по уголовному делу, включающему совокупность преступлений, т.е. материалы расследования преступной деятельности, будет различным. Преступная деятельность в наиболее развитой форме представляет собой предварительно спланированную систему действий лица, а чаще – организованной группы лиц по подготовке, совершению и сокрытия серии преступлений для достижения постоянных преступных результатов и рассчитанную на продолжительный период как специфическую форму жизнедеятельности. Такая деятельность нередко сопряжена с различными методами противодействия расследованию, включая налаживание коррумпированных связей с должностными лицами органов государственной власти.

Таким образом, расследование организованной преступной деятельности требует выделение более широкого круга обстоятельств, подлежащих установлению. К ним следует отнести:

- наличие одной из форм организованной преступности – преступной группы или преступной организации;

- время ее формирования и начало преступной деятельности;

- содержание преступной деятельности (базовые, вспомогательные, сопутствующие преступления) и ее основная направленность;

- количество преступных эпизодов, их последовательность и взаимосвязь;

- содержание деятельности по подготовке каждого эпизода преступной деятельности;

- способы и орудия совершения каждого преступления, их изменение и совершенствование;

- способы сокрытия каждого преступления и преступной деятельности в целом, содержание действий по противодействию расследованию и уклонению от ответственности;

- содержание результатов каждого преступления и преступной деятельности в целом;

- численность и персональный состав формирования, его изменения, пополнения и утраты;

- организационная структура преступной группы, кто ее возглавлял, руководил ее преступной деятельностью, роль каждого участника в подготовке, совершении и сокрытии каждого преступления и осуществлении такой деятельности в целом;

- содержание инфраструктуры, обеспечивающей и поддерживающей преступную деятельность формирования;

- наличие и характер связи с другими преступными формированиями, их соподчиненность, размежевание по функциям и сферам преступной деятельности;

- обстоятельства, способствовавшие осуществлению и прикрытию преступной деятельности данного формирования.

Таким образом, круг обстоятельств, подлежащих установлению по делам об организованной преступной деятельности, включает совокупность обстоятельств, относящихся к каждому из совершенных в данной деятельности преступлений, а также к специфическим обстоятельствам, присущим всей преступной деятельности конкретного формирования в целом. Именно такое понимание системы обстоятельств, подлежащих доказыванию по данной категории преступлений, позволяет полно и всесторонне раскрыть и расследовать различные формы организованной преступной деятельности.

Аркуша Л.І.

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри криміналістики ОНЮА

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИЯВЛЕННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ОВС УКРАЇНИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ

Рівень економічного зростання сучасного суспільства нерозривно пов’язаний із запобіганням різноманітним загрозам, небезпека яких зростає у період реформування економічної системи. Найнебезпечнішими для нашої держави є тіньова економіка (особливо її кримінальна складова), організована злочинність, яка проникає у систему економічних відносин, корупція на усіх щаблях державного управління, переміщення капіталу за кордон за наявності дефіциту інвестиційних ресурсів.

Особливе місце серед зазначеного посідає відмивання коштів як механізм забезпечення функціонування тіньових економічних відносин, відтворення економічного потенціалу організованої злочинності.

Діяльність оперативних підрозділів ОВС України щодо виявлення злочинів, пов’язаних з відмиванням коштів, є комплексною і водночас складною проблемою. На її ефективність певним чином впливає зміст чинного кримінально-процесуального та оперативно-розшукового законодавства, що регламентують діяльність щодо збирання первинної інформації, заведення оперативно-розшукової справи, порушення кримінальної справи, застосування окремих оперативно-розшукових заходів.

До елементів діяльності оперативних підрозділів ОВС України слід віднести такий елемент як планування оперативно-розшукових заходів. Адже управління суспільними процесами та явищами неможливе без визначення цілей та засобів їх досягнення, без планування, яке здійснюється у різноманітних формах.

Плани - це завчасно намічена система організаційних, оперативно-розшукових, профілактичних та інших заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю з визначенням порядку послідовності, строків проведення (реалізації) цих заходів та осіб, які відповідають за їх виконання. Зокрема, це: вербування та розстановка негласного апарату, організація оперативного обслуговування об’єктів та осіб, які становлять оперативний інтерес, проведення оперативно-розшукових заходів у справах оперативного обліку, вдосконалення оперативно-розшукових обліків та систем оперативного інформування, налагодження взаємодії та координації роботи працівників усіх служб ОВС у боротьбі зі злочинами з легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

Зміст планування оперативних підрозділів ОВС України полягає у: постановці основних завдань на плановий період; визначенні комплексу заходів з урахуванням доцільності їх використання, здійснення яких забезпечить виконання завдань; встановленні строків виконання запланованих заходів та виконавців.

План - це різновид управлінського рішення, змістом якого є система взаємопов’язаних, поєднаний загальною метою конкретно визначених завдань та заходів, які потрібно здійснити у зазначеній послідовності і встановлені строки конкретно визначеним виконавцям.

Аналітична робота є невід’ємною і найважливішою складовою частиною управлінської діяльності і виступає не якимось епізодичним, короткочасним актом, який здійснює спеціально призначений працівник, а функціонуванням усіх ланок системи. Аналітична робота _ це безперервний процес вивчення оперативно-розшукової та іншої інформації.

Інформація про злочини ц сфері легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, може бути отримана оперативними підрозділами ОВС України: від Державного комітету фінансового моніторингу у вигляді узагальнених матеріалів; у ході розслідування інших злочинів, які є предикатними до даного виду злочинів, зокрема, незаконного обігу наркотичних речовин; здійснення економіко-лравового аналізу сфери економічних відносин структурними підрозділами правоохоронних органів; від громадян та організацій, які не є суб’єктами фінансового моніторингу.

Процес вивчення оперативної інформації про злочини з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, - це низка послідовних і логічно пов’язаних етапів, а саме: збирання інформації на об’єктах обслуговування та здобування додаткових відомостей з агентурних джерел про зовнішні та внутрішні умови функціонування кримінальних структур; обробка зібраної інформації, що характеризує оперативну обстановку, та її аналіз; оцінка змін стану оперативної обстановки порівняно з базовим (попереднім) періодом; оцінка реалізації поставлених завдань, планових заходів та відхилень від прогнозів; формулювання висновків за результатами аналізу, підсумкова оцінка оперативної обстановки.

Важливе значення для виявлення злочинів з легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, має взаємодія правоохоронних органів щодо обміну інформацією про зміст злочинної діяльності та сліди злочину,

Взаємодія здійснюється з урахуванням повноважень та компетенції кожного з учасників, а також специфіки сил, засобів та методів, що застосовуються ними. Працівники оперативних підрозділів, на яких покладені основні обов’язки щодо розкриття злочинів з легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, зобов’язані знати повноваження та компетенцію інших служб і повною мірою використовувати їх можливості.

Отже, до елементів організації діяльності оперативних підрозділів ОВС України з виявлення доходів, одержаних злочинним шляхом, слід віднести такі: аналіз та оцінка оперативної інформації; планування дій оперативних підрозділів ОВС України, залежно від оперативної інформації, яка надійшла у конкретний проміжок часу, розстановка оперативно-розшукових сил з метою виявлення осіб, підприємств, установ, організацій, які можуть бути причетні до злочинів, пов’язаних з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом, або виношують намір вчинення таких злочинних дій; взаємодія оперативних підрозділів ОВС України між собою, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, установами, громадськими організаціями; контроль за діяльністю оперативних підрозділами ОВС України.

Аналіз практики виявлення та розслідування злочинів вказує на значні недоліки в організації інформаційного забезпечення цього процесу. Статистичні дані свідчать по те, що значна кількість зареєстрованих злочинів залишається не розкритою (майже 40%). Окремі категорії злочинів, в тому числі і вчинені у місцях позбавлення волі, значний час залишаються не виявленими. Практика ОВС свідчить, що у більшості випадків злочинна діяльність щодо вчинення злочинів у місцях позбавлення волі є латентною.

Особливу актуальність у зв’язку із зазначеним отримають питання криміналістичних обліків та в цілому криміналістичної реєстрації, організації інформаційно-довідкового забезпечення діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів. Головною метою сучасних наукових досліджень у цьому напрямі повинна бути розробка теоретичної концепції вчення про криміналістичну реєстрацію та формування відповідних практичних рекомендацій на основі пізнання закономірностей прояву інформаційних наслідків вчинення злочину. Саме, зазначена проблема повинна бути досліджена у двох напрямах: 1) інформаційний аспект злочинної діяльності (закономірності виникнення слідів); 2) зміст діяльності правоохоронних органів щодо актуалізації інформаційних носіїв про вчинений злочин (виявлення, фіксація, криміналістичне дослідження, оцінка та використання доказової інформації у ході вирішення конкретного завдання розслідування).

Дослідження проблем інформаційно-довідкового забезпечення діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів тісно пов’язано із криміналістичною характеристикою та в цілому із інформаційною моделлю злочинного діяння. Криміналістична характеристика у такому разі є джерелом даних для автоматизованих інформаційно-пошукових систем, криміналістичних обліків. Зазначене також сприяє вибору відповідних напрямів діяльності правоохоронних органів у зборі необхідної інформації про сліди злочину та особу злочинця. Ефективність криміналістичної інформації збільшується у разі використання у цьому процесі автоматизованих систем, які дозволять збільшити швидкість пошуку необхідної інформації та встановити кореляційні залежності між об’єктами реєстрації.

Питання інформаційного забезпечення у наукових дослідженнях розглядалися у різних аспектах: аналіз змісту окремих криміналістичних обліків; визначення місця криміналістичної реєстрації у системі науки криміналістики; безпосередня організація криміналістичної реєстрації; проблеми формування та використання окремих автоматизованих обліків (банків даних); забезпечення проведення окремих слідчих дій та в цілому розслідування злочинів. Криміналістична реєстрація як приватна криміналістична теорія до предмету свого вивчення повинна включати об’єктивні закономірності збору, обробки та використання інформації, яка стосується до події злочину, та які засновані на пізнанні таких закономірностей, засоби, методи та способи інформаційно-довідкового забезпечення діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів.

Як висновок варто зазначити, що поряд із криміналістичними обліками, які традиційно ведуться підрозділами органів внутрішніх справ (слідотеки, картотеки, колекції тощо) у діяльності правоохоронних органів може використовуватися інша інформація, яка не пов’язана із подією злочину. Така інформація може бути використана у ході кримінального судочинства опосередковано – через результати діагностичного дослідження. Наприклад окремим напрямом у діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів вчинених у місцях позбавлення волі є використання криміналістично неупорядкованих банків даних, інформація яких певним чином пов’язана зі слідовою інформацією злочинної діяльності. Такі дані можуть бути структуровані, що дозволяє створити основи методики пошуку криміналістично значимої інформації. У цьому напрямі існують спеціальні наукові дослідження та практичні напрацювання (зокрема, автоматизована інформаційно-пошукова система «Барс»).

Биленчук Петр

кандидат юридичних наук, доцент,

профессор кафедры досудебного росследования

Киевского национального университета внутренних дел

Волик Юлия

заведующая лабораторией судебных экспертиз

Центра криминалистических исследований

КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ ГОСУДАРСТВЕНОЙ ПОЛИТИКИ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ТЕРРОРИЗМУ: ПРАВОВОЙ И ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ

В последние годы ряд государств проявляет все большую заинтересованность в активации сепаратистских тенденций на Кавказе, создавая тем самым благоприятные условия для «серых зон». Этот регион является своего рода линией соприкосновения российских интересов с интересами ведущих государств мира.

От того, какую форму приобретает это соприкосновение – взаимодействия, сочетания или противоборства, – во многом зависит ситуация на Кавказе.

В формировании и укреплении «серых зон», как правило, участвуют и коррумпированные чиновники различных государственных структур. Так оформляется социальный союз продуктов и агентов разложения, гниения государства, да и просто легальной власти, с одной стороны, с агентами процессов внелегализации и асоциализации, приватизации власти – с другой.

Слабость государственного аппарата часто провоцирует игру и манипулирование по отношению к террористическим организациям со стороны отдельных политиков, политических партий и даже органов безопасности, в обязанности которых входит борьба с террористами.

Так, Евно Азеф в течение ряда лет вел двойную игру, будучи одновременно платным агентом царской полиции и руководителем террористической организации, которая в то же время совершила ряд террористических актов в России в начале XX в. Агент царской полиции Богров совершил убийство премьер-министра П. А. Столыпина в Киевском театре на глазах публики и царя Николая П. Это убийство прервало проведение в России крупных реформ. Впрочем, в нынешней смуте порой трудно сказать кто хозяин, а кто марионетка: «кукла» вдруг оказывается «кукловодом», и наоборот. Ситуация меняется, и не просто решить, кто кого использует в данный момент: чеченские бандиты своих покровителей в Москве, или наоборот. В период обострения террористической деятельности в Чечне, а также проведения террористических операций чеченскими террористами в 1990-х гг. некоторые журналистские расследования указывали на связи ведущих российских предпринимателей, политиков, сотрудников разведки и контрразведки с чеченскими террористами.

Чеченский терроризм (и в целом терроризм этого типа) – терроризм лишь по форме. По сути же это война, с одной стороны «серой зоны» – сильного, сплоченного и хорошо организованного бандсоциума, сумевшего подмять под себя все или, по крайней мере многое некриминальное в своем этнонациональном организме или заручиться его нейтралитетом, а то и пассивной поддержкой, хищника, стремящегося стать коллективным эксплуататором и выступающего в таком качестве, с другой – слабеющей, разрушающейся под ударами извне и изнутри неповоротливой и кадрово бездарной, продажной квазицентрализированной властью.

В борьбе с крупными хорошо законспирированными террористическими организациями силовые структуры делают нередко успешные попытки использовать показания одного из руководителей террористического центра, по разным причинам вставшего на путь сотрудничества с органами правосудия. Происходит разыгрывание многоходовой комбинации, победа правосудия в которой нередко оказывается пирровой.

И по сей день на Сицилии существуют целые районы, где введено чуть ли не военное положение. Даже в Палермо – столице острова – можно увидеть дома известных политиков, адвокатов, судей, банкиров, окруженные мешками с песком и под усиленной охраной карабинеров, словно осажденные крепости. Война идет нешуточная, и до сих пор ее жертвами ежегодно становятся десятки, сотни людей. Мафия жестока. Она не щадит не стариков, ни женщин, ни детей. Старая сицилийская пословица гласит: «Уничтожай даже семя врага своего».

Томмазо Бушетта был арестован в Бразилии. Крестный отец сам скрывался от своих соратников, которые начали борьбу за раздел сфер влияния. Он настолько боялся прежних друзей, что даже сделал пластическую операцию, изменившую до неузнаваемости его лицо. Возвращение в Италию, где с одной стороны его ждало правосудие, а с другой – наемные убийцы, не предвещало ничего хорошего, и Бушетта предпринял несколько попыток самоубийства, но судьба улыбнулась крестному отцу.

Два следователя из Палермо Джованни Фальконе и Паоло Борселино предложили Бушетте сделку: в случае, если он будет сотрудничать с властями, государство гарантирует ему полную защиту до конца его дней. Бушетта, припертый к стенке, согласился. На основании его показаний в одну ночь по всей Италии были арестованы сотни членов «Коза ностры». В феврале 1986 г. начался процесс века. Для его проведения рядом с тюрьмой «Уччардоне» в Палермо был сооружен специальный бетонный бункер, оборудованный сигнализацией, десятками телекамер и окруженный двойным забором. В этом бункере, охраняемом карабинерами в пуленепробиваемых жилетах, не только шли судебные заседания, но и содержались подсудимые.

Процесс длился почти два года. Девятнадцать главарей мафии были приговорены к пожизненному заключению. Еще 334 обвиняемых осуждены в общей сложности на 2665 лет тюрьмы. Но более ста фигурантов по делу были оправданы за недостатком улик.

Сам Томмазо Бушетта получил менее четырех лет. После процесса он благополучно исчез из всеобщего ноля зрения. Следователи не обманули его. Он до последних дней находился под защитой итальянского правосудия. Говорят, на его содержание тратились миллионы долларов.

На основании его показаний была создана так называемая «теорема Бушетты», давшая представление о мафии как о монолитной, четко структурированной организации с железной дисциплиной. Отныне правоохранительные органы получили возможность арестовывать преступников за само членство в мафии, без наличия дополнительных обвинений. Бушетта также лично свидетельствовал против экс-премьера Италии Джулио Андреотти, который обвинялся в связях с сицилийской мафией.

Однако этим игра правосудия с итальянской мафией не закончилась. Наступила вторая серия, которая длилась несколько лет. За предательство Бушетты заплатила вся его семья: мафиози убили его жену, трех сыновей и 33 родственников Бушетты. Следователи Фальконе и Борселино, нанесшие первый ощутимый удар по мафии и ставшие в Италии национальными героями, в отличие от Бушетты, умерли не своей смертью. В начале 1990-х гг. они были зверски убиты в Палермо.

Біленчук Петро

кандидат юридичних наук, доцент,

професор кафедри досудового розслідування

Київського національного університету внутрішніх справ

Шульга Олександр

відповідальний секретар

Української фундації політико-правових досліджень

ПРАВОПОРУШЕННЯ ХХІ СТОЛІТТЯ: КІБЕРЗЛОЧИНННІСТЬ І КІБЕРТЕРОРИЗМ

Широке впровадження комп`ютеризованих інформаційно-технологічних систем (автоматизованих комп`ютерних інформаційних систем, баз даних та телекомунікаційних технологій) на світовому рівні поряд з налагодженням тісної взаємодії між окремими людьми, спільнотами, народами, суспільствами, державами виявляє багато проблем, які потребують своєчасного наукового дослідження і швидкого практичного вирішення.

Проблема інформаційної безпеки виявилася нерозривно пов’язаною з усіма іншими аспектами безпеки, зокрема, особистою безпекою, безпекою держави і суспільства. Інформаційна зброя, яка зараз тільки з’являється і розвивається, може стати дуже небезпечною.

Особливе занепокоєння серед спеціалістів викликає вразливість комп’ютерних систем, підключених до Інтернет. Відомий американський інститут System Administrator and Network Security (SANS) і Центр із захисту національної інфраструктури (NІРС) при ФБР США зробили спільну заяву, в якій йдеться про те, що Інтернет поки що не готовий до кібератак і найближчим часом їх кількість зростатиме. 12 вересня 2001 р. Сенат США провів екстрене засідання, присвячене одному лише питанню: «Чи вразливі інформаційні системи, відповідальні за підтримання працездатності життєво важливих ресурсів, до кібератак?».

Оскільки комп’ютерні системи, підключені до Інтернет, становлять «ядро» інфраструктури держави, це питання – у полі зору громадськості і правоохоронних органів. Не випадково, що ще помічник Президента США з національної безпеки Кондоліза Райс, виступаючи на форумі з комп’ютерної безпеки, акцентувала увагу і заявила: «Практично кожна галузь у господарстві країни, включаючи енергетику, транспорт, зв’язок і банківський сектор, використовує комп’ютерні мережі і, відповідно, залежить від їх працездатності. Порушивши роботу цих мереж, можна паралізувати країну».

Зараз комп’ютерна злочинність і кібертероризм в Україні перебуває на рівні ситуації в США початку 80-х років. Але темпи і розвиток високотехнологічних злочинів в світі не можуть не насторожувати українське суспільство. Оцінюючи загрозу кібертероризму (світову і регіональну), слід ураховувати деякі особливості нашої країни. Це, по-перше, високий потенціал і професійний рівень програмістів, послугами яких охоче користуються навіть такі флагмани програмної індустрії, як Майкрософт. По-друге, здатність молоді швидко і оперативно опановувати технічні новинки, про які ще вчора вони не мали жодної уяви. Враховуючи той факт, що обчислювальна техніка постійно дешевшає, можна очікувати, що буде зростати й кількість користувачів Інтернет у нашій країні. По-третє, хоча ще слабкий, але вже помітний підйом економіки неодмінно викличе зростання автоматизації, комп’ютеризації, інформатизації і ще на один-два кроки наблизить нас до країн з розвиненою високотехнологічною інфраструктурою, що зробить загрозу кібертероризму цілком реальною і небезпечною.

Події 11 вересня 2001 р. підводять до трьох основних висновків щодо характеру сучасних війн у кіберпросторі: (1) вони не є виявом хакерства, справою одинаків-дилетантів, а характеризуються усіма ознаками системно організованих з єдиних центрів дистанційних програмно-математичних впливів, (2) за формою і змістом організації, а також перебігом подібні кібератаки є терактами неоголошеної інформаційної війни, що передують, зазвичай, політичним конфліктам і війнам, супроводжують і завершають їх; (3) суб’єктами й винуватцями інформаційних війн і кібератак дедалі частіше стають «неурядові актори» типу – терористичної організації, причетної до подій 11 вересня 2001 р.

Кібертерористи вже мають досвід вторгнення до системи керування військовим супутником (Великобританія) та атомною електростанцією (Російська Федерація). Таким чином, світ входить у століття руйнівних війн у кіберпросторі майже непідготовленим, оскільки в світовій Мережі немає системи міжнародної безпеки, міжнародних договорів або структур, здатних зупинити мілітаризацію Інтернету чи хоча б не допустити масштабного використання військової сили. Водночас Інтернет дедалі частіше використовують з метою психологічного та економічного тиску на опонента.

Підсумовуючи викладене слід зазначити, що у наш час людство переживає бурхливий розвиток автоматизації, інформатизації і комп’ютеризації всіх сфер життя. Так за даними Nua Internet Surveys кількість користувачів глобальної мережі Іпtегnеt з 80 тис. у 1988 р. зросла до 400 млн. на кінець 2000 р., і понад один міліард у 2008 році, серед яких станом на 2008 рік близько 7 млн. - в Україні.

Проведений теоретичний аналіз вищеназваних проблем дозволив нам сформулювати концепцію убезпечення безпеки інформації в інформаційному просторі. Основні положення цієї концепції викладені у навчальних посібниках «Філософія права», «Транснаціональна злочинність», «Зброєзнавство», «Балістика» і «Комп’ютерна злочинність», які опубліковані раніше та широко застосовуються при підготовці фахівців правоохоронних органів. У даному дослідженні розроблений нами відповідний математичний апарат підтримки прийняття рішення в типових і екстремальних ситуаціях життєдіяльності.

Тісна співпраця США, Франції, Великобританії, Німеччини і України дозволяє сформулювати на урядовому рівні пріоритетні напрямки запобігання, протидії і розслідування комп’ютерних злочинів та актів комп’ютерного тероризму. Ці питання нещодавно були предметом спеціального обговорення з послом США в Україні Вільямом Тейлором. Результати даного діалогу на найвищому рівні дозволили намітити чіткі шляхи співпраці фахівців обох країн у боротьбі з комп’ютерними злочинами та кібертероризмом. На даній зустрічі йшлося, зокрема, по-перше, про створення в МВС України за сприяння США Управління боротьби з комп’ютерними злочинами, по-друге, про можливість стажування українських правоохоронців у США.

Г.О. Ганова

доцент кафедри підтримання державного обвинувачення

Національної академії прокуратури України

ДО ПРОБЛЕМ ЗАСТОСУВАННЯ РОЗ’ЯСНЕНЬ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ЩОДО КВАЛІФІКАЦІЇ ДІЙ ВИКОНАВЦІВ УМИСНИХ ВБИВСТВ, ВЧИНЕНИХ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ЗМОВОЮ ГРУПОЮ ОСІБ

При розслідуванні і вирішенні кримінальних справ про умисні вбивства, вчинені групою осіб за попередньою змовою, слідчі і судді стикаються з певними складнощами у зв’язку із суперечливістю деяких роз’яснень Верховного Суду України нормам матеріального права. П.16 постанови Пленуму Верховного суду України від 7 лютого 2003 року №2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» розширено тлумачить поняття виконавців умисних вбивств, скоєних групою осіб за попередньою змовою, вказуючи, що ними вважаються не тільки особи, які безпосередньо застосовували насильство до потерпілого, а і ті, які усували певні перешкоди, що в конкретній ситуації заважали іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнювали це, надавали цій особі конкретну допомогу під час учинення вбивства у вигляді порад, передачі зброї, вели спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу учасників групи, яка об’єдналася з метою вбивства.

Отже, пропонуємо роз’яснення Пленуму Верховного Суду України у п.16 постанови №2 від 7 лютого 2003 року викласти у редакції: «Скоєним за попередньою змовою групою осіб (п.12 ч.2 ст.115 КК України) вважається умисне вбивство, вчинене двома чи більше суб’єктами злочину, які заздалегідь, тобто до його початку, домовилися про спільне позбавлення потерпілого життя, незалежно від ролі, яку вони при цьому виконували. Як виконавець (співвиконавець) цього злочину відповідає особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, завдає шкоду фізичному або психічному здоров’ю потерпілого всупереч його волі з метою позбавлення його життя або вчиняє дії, спрямовані на фізичне або психічне подолання його опору при заподіянні смерті іншим виконавцем (співвиконавцями)».

Традиційними (основними) кримінально-процесуальними функціями є обвинувачення, захист та вирішення кримінальної справи. Однак у літературі виділяються й інші напрями діяльності суб’єктів кримінального процесу, функціональну спрямованість яких не можна віднести до цих функцій. Саме тому у літературі виділяються основні, додаткові та допоміжні функції; основні та додаткові функції; основоположні, основні та додаткові функції. У зв’язку з цим система функцій потребує свого розширення, зокрема, включення до неї функції процесуального відомчого контролю.

Для ефективного здійснення будь-якої діяльності необхідне таке явище, як контроль. Кримінальний процес не є виключенням. Те, що контроль є явищем, іманентним кримінальному процесу, ніколи не заперечувалося. Контроль здійснюється на усіх стадіях кримінального процесу. Контроль являє собою постійну, яка має характер «процесу» процедуру порівняння з вимогами закону усіх процесуальних дій та рішень як на досудовому етапі провадження у справі, та і у судових стадіях (Т. Морщакова, І. Петрухін).

У літературі немає єдності щодо правової природи та сутності контролю, який здійснюється в межах органу, у якому працює слідчий або дізнавач. Так, цей різновид контролю отримав у доктрині кримінального процесу наступні назви: відомчий контроль (О. Ларін, А. Назаров, Л. Кирій); відомчий процесуальний контроль (В. Кальницький, А. Мінюков, П. Мінюков, С. Табаков); контроль у слідчому апараті та органах дізнання; процесуальний контроль начальника слідчого відділу та керівника органу дізнання (А. Калугін). Своєрідністю відзначається точка зору, що діяльність начальника слідчого відділу та начальника органу дізнання він відноситься до процесуального контролю у вузькому значенні. Відомчий контроль є непроцесуальним, і неправильно змішувати відомчий та процесуальний контроль, оскільки права начальника слідчого відділу мають не відомчий, а кримінально-процесуальний характер (Б.Я. Гаврилов).

Як уявляється, відомчий контроль має не тільки кримінально-процесуальну природу. Відомчий контроль здійснюється керівником відповідного відомства (наприклад, щодо слідчого органу внутрішніх справ – керівником органу внутрішніх справ), начальником слідчого відділу (відділення), начальником органу дізнання. Цей контроль за своєю правовою природою поділяється на два види: адміністративний контроль та процесуальний контроль, тобто поняття відомчий контроль є родовим відносно поняття процесуального відомчого контролю. Адміністративний (непроцесуальний) контроль проявляється, наприклад, у накладенні стягнень та інших управлінських та юрисдикційних повноваженнях. Тому процесуальним відомчим контролем є контроль начальника слідчого відділу (відділення) та начальника органу дізнання.

Начальник органу дізнання визнається суб’єктом відомчого процесуального контролю у КПК РФ та юридичній літературі Російської Федерації. Питання про можливість виділення процесуального відомчого контролю начальника органу дізнання у вітчизняній юридичній літературі в аспекті кримінально-процесуальних функцій взагалі не розроблено. Це пов’язано із тим, що історично дізнання розглядалося як діяльність, яка має не персоніфікований характер, а покладена на відповідний орган. Співробітники органу дізнання (начальник установи та особа, якій доручено провадження розслідування), функціонували як єдине ціле (С.А. Табаков). Однак певна диференціація повноважень органу дізнання та особи, яка провадить дізнання трансформує особу, яка провадить дізнання, у відносно самостійного суб’єкта, у зв’язку з чим і виникає питання про характер відносин між ним та начальником органу дізнання. Особливо явною це тенденція є з урахуванням положень проекту КПК №1233, у якому розмежовано повноваження начальника органу дізнання та особи, яка здійснює дізнання (ст. 42, 43 проекту). Тому слід погодитися із висловленою у літературі точкою зору, що відносини начальника органу дізнання, з особою, яка провадить дізнання, повинні будуватися на тій же підставі, що і відносини між начальником слідчого відділу і слідчим, і носити процесуальний характер (В. Іванов, Д. Письменний).

Одним з найбільш дискусійних питань у літературі є питання про затвердження начальником органу дізнання постанов особи, яка провадить дізнання. У КПК, за винятком затвердження протоколу при протокольній формі досудової підготовки матеріалів, це чітко не визначено. Відповідь на це питання залежить від того, які повноваження органу дізнання може здійснювати особа, яка провадить дізнання. У КПК України наявні два види повноважень при провадженні дізнання: повноваження органу дізнання (ст.ст. 52¹, 98, 99,104,106 та ін.) та повноваження особи, яка провадить дізнання (ст.ст. 21, 22, 26, 44, 46, 47, 49 та ін.). Враховуючи те, що за діючим кримінально-процесуальним законодавством орган дізнання – це керівник компетентного органу, установи або сам орган, установа в особі керівника, то начальник органу дізнання може делегувати особі, яка провадить дізнання, ті повноваження, здійснення яких покладено на органи дізнання. Однак при цьому процесуальні рішення та деякі протоколи (ст. 106 КПК України) мають бути затверджені начальником органу дізнання, оскільки, по-перше, саме він представляє орган дізнання та несе відповідальність за його діяльність, по-друге, здійснення цих повноважень покладено саме на орган дізнання, а особа, яка провадить дізнання, не є органом дізнання, а виконує лише делеговані йому начальником органу дізнання повноваження. Начальник органу дізнання може і не затвердити рішення особи, яка провадить дізнання, і запропонувати їй прийняти інше рішення. Органом дізнання є лише керівник органу, установи або сам орган, установа в особі керівника, і тому процесуальні рішення можуть вважатися актами органу дізнання, тільки якщо вони затверджені начальником органу дізнання, або винесені особисто ним. Тобто затвердження постанов дізнавачів є контрольним повноваженням начальника органу дізнання.

Таким чином, начальник органу дізнання є суб’єктом здійснення функції процесуального відомчого контролю у кримінальному судочинстві, яка полягає у процесуальному керівництві провадженням дізнання.

Концепция правовой политики Республики Казахстан на период с 2010 до 2020 года, утвержденная Указом Президента Республики Казахстан от 24 августа 2009 года, говорит о том, что важнейшим звеном правовой политики государства является уголовная политика, совершенствование которой осуществляется путем комплексной, взаимосвязанной коррекции уголовного, уголовно-процессуального и уголовно-исполнительного права, а также правоприменения.

Дальнейшее развитие уголовного законодательства, как и прежде, должно осуществляться с учетом двухвекторности уголовной политики. Гуманизация должна касаться главным образом лиц, впервые совершивших преступления небольшой и средней тяжести, а также социально уязвимых групп населения – беременных и одиноких женщин, имеющих на иждивении несовершеннолетних детей, несовершеннолетних, людей преклонного возраста. Вместе с тем необходимо и впредь проводить жесткую уголовную политику в отношении лиц, виновных в совершении тяжких и особо тяжких преступлений, скрывающихся от уголовного преследования, а также при рецидиве преступлений.

Концепцией определено, что уголовная политика государства должна быть направлена на определение штрафа как одного из эффективных видов уголовных наказаний и возможности расширения его применения.

В этой связи проведем анализ санкций статей Особенной части УК Республики Казахстан на предмет возможности расширения сферы установления штрафа, как основного вида наказания.

Исследованием установлено, что в Особенной части УК Республики Казахстан штраф предусмотрен в 237 статьях (322 санкции).

Основу санкций статей Особенной части УК РК содержащих штраф, составляют экономические преступления (38 статей, где штраф предусмотрен в 56 санкциях); преступления против порядка управления (25 статей – 35 санкций содержат штраф); преступления против правосудия и порядка исполнения наказаний (19 статей – 28 санкций содержат штраф); экологические преступления (16 статей – 23 санкции); преступления против конституционных и иных прав и свобод человека и гражданина (15 статей – 25 санкций); коррупционные и иные преступления против интересов государственной службы и государственного управления (10 статей – 23 санкции); преступления против здоровья населения и нравственности (14 статей – 18 санкций), а также за преступления против личности (12 статей – 20 санкций) и собственности (11 статей – 20 санкций); преступления против общественного порядка и общественной безопасности (12 статей – 12 санкций)

Меньше всего штраф представлен в транспортных преступлениях (8 статей – 9 санкций); преступления против семьи и несовершеннолетних (7 статей – 8 санкций); преступления против основ конституционного строя и безопасности государства (4 статьи – 6 санкций); преступления против интересов службы в коммерческих и иных организациях (3 статьи – 7 санкций) и в преступлениях против мира и безопасности человечества (2 статьи и 4 санкции).

Исследование названных категорий преступлений позволяет выделить некоторые особенности, присущие отдельным их группам.

Первая группу составляют преступления небольшой и средней тяжести сопряженные с причинением значительного материального ущерба личным, общественным или государственным интересам (39 %). Наибольший процент (23 %) таких преступлений содержится в главе 7 «Преступления в сфере экономической деятельности», (10%) в главе 11 «Экологические преступления» и (6%) в Главе 13 «Коррупционные и иные преступления против интересов государственной службы и государственного управления»

Вторую группу составляют преступления, посягающие на порядок управления и интересы правосудия (28%).

Третью категорию составляют преступления, посягающие на личность, нравственность и иные конституционные свободы человека (26%), к ним относятся преступления против личности, преступления против здоровья населения и нравственности и преступления против конституционных и иных прав и свобод человека и гражданина

Четвертую группу составляют категория корыстных преступлений небольшой и средней тяжести. Виновные в их совершении стремятся к достижению материальной выгоды, наживы, обогащению. К данной категории относятся преступления против собственности (7%).

Таким образом, законодатель отводит штрафу роль средства, способного составить достаточно ощутимую альтернативу таким видам наказания как арест, лишение свободы в случаях, когда ответственность установлена за совершение преступлений небольшой или средней степени тяжести. Это свидетельствует о том, что штраф достаточно широко распространен в санкциях статей УК РК (почти в 67% от всех санкций). Более того, значительно увеличив объем штрафных санкций в Особенной части УК РК, законодатель предполагал его широкое внедрение в судебную практику. За счет этого предполагалось сокращение назначения лишения свободы.

В качестве основного вида наказания штраф предусмотрен в 196 статьях УК (в 292 санкциях). В то же время на наш взгляд, законодатель, увеличив объем штрафных санкций за различные виды и категории преступлений, предпринял попытку отойти от стереотипа, который сложился в отношении штрафа как наказания, которое следует назначать только за преступления небольшой степени тяжести. Законодатель расширил сферу применения этого наказания, не связывая его назначение с категорией совершенного преступления. То есть штраф признается законодателем целесообразным наказанием не только за корыстные, но и за иные категории преступлений – экономические, экологические, когда цели наказания могут быть достигнуты без ограничения или лишения свободы.

Анализ санкций статей Особенной части УК РК, содержащих штраф свидетельствует о том, что последний устанавливается за совершение преступлений небольшой и средней степени тяжести, а также за отдельные тяжкие преступления.

Так по категориям преступлений штраф представлен следующим образом: за преступления небольшой степени тяжести штраф предусмотрен в 157 статьях УК, в преступлениях средней степени тяжести в 74 статьях и в 6 тяжких составах преступлениях (ч.2 ст.164 УК, ч.2 ст.168 УК, ч.2 ст.170 УК, ст.243 УК, ч.3 ст. 307 УК, ч.3 ст.308 УК), за особо тяжкие преступления штраф не предусмотрен.

Законодатель, устанавливая штраф в качестве меры наказания за совершение определенного круга преступлений, исходит из того, что реализация целей наказания в этих случаях может быть достигнута посредством применения штрафа.

Однако нам непонятно каких целей добивался законодатель, устанавливая штраф в качестве основного вида наказания за такие тяжкие преступления, предусмотренные ч.2 ст.164 УК (Возбуждение социальной, национальной, родовой, расовой или религиозной вражды); ч.2 ст.168 УК (Насильственный захват власти или насильственное удержание власти либо осуществление представителями иностранного государства или иностранной организации полномочий, входящих в компетенцию уполномоченных органов и должностных лиц Республики Казахстан); ч.2 ст.170 УК (Призывы к насильственному свержению или изменению конституционного строя либо насильственному нарушению единства территории Республики Казахстан); ст.243 УК (Незаконный экспорт технологий, научно-технической информации и услуг, используемых при создании оружия массового поражения, вооружения и военной техники).

Мы убеждены в том, что штраф, установленный в данных преступлениях малоэффективен. Вряд ли для виновных, которые например, умышлено и со специальной целью – насильственно захватить или удержать власть либо изменить конституционный строй Республики Казахстан, штраф будет достаточным наказанием для достижения целей наказания. Мы полагаем, что нет. В этой связи считаем целесообразным исключить штраф из санкций статей ч. 2 ст.164 УК; ч.2 ст.168 УК; ч.2 ст.170 УК; ст.243 УК.

Вместе с тем, не смотря на то, что законодатель достаточно расширил штраф в санкциях статей Особенной части УК РК, проведенный нами анализ всех категорий преступлений от небольшой тяжести до особо тяжких, привел к убедительному выводу о том, что штраф по непонятным причинам задействован не в полную силу в преступлениях небольшой и средней тяжести. И еще есть резерв для совершенства.

В этой связи предлагаем законодателю расширить сферу штрафа как основного вида наказания в преступлениях небольшой степени тяжести: ч. 2 ст.223, ч.2 ст.224, ч.2 ст.226, ч.1 ст. 254, ч.2 ст. 278, ч.2 ст. 279 УК ч.2 ст. 281, ч.2 ст. 286, ч.2 ст. 305, ч.1 ст. 325, ч.1 ст. 328, ч.1 ст. 331 ч.1 ст.346, ст. 359, ст. 360, ч.3 ст. 362 УК.

Предусмотреть штраф как основной вид наказания в следующих преступлениях средней степени тяжести: ч. 3 ст. 117, ч.3 ст.129, ч.1 ст. 131, ч.1 ст. 132 УК, ч.2 ст. 155, ч.1,2 ст. 172 УК, ч.3 ст.184, ч.2 ст.185 УК, а также многих других статьях, где штраф не предусмотрен.

Мы убеждены в том, что вполне возможно расширить сферу применения штрафа как основного вида наказания и за отдельные тяжкие и особо тяжкие преступления, которые не влекут смерть человека, причинение ему тяжкого вреда здоровью, либо угрозы причинения такого вреда, а также возможности наступления массовой гибели людей.

В этой связи предлагаем законодателю предусмотреть штраф как основной вид наказания в следующих тяжких преступлениях: ч.2 ст. 134 УК (Подмена ребенка); ч.2 ст. 147 УК (Фальсификация избирательных документов, документов референдума или неправильный подсчет голосов); ч.2 ст. 174 УК (Уклонение от призыва по мобилизации); ч.3 ст.175 УК (Кража); ч.3 ст.176 УК (Присвоение или растрата вверенного чужого имущества); ч.3 ст.177 УК (Мошенничество); ч.2, 3 ст.178 УК (Грабеж); ч.1 ст.180 УК (Хищение предметов, имеющих особую ценность); ч.3 ст.185 УК (Неправомерное завладение автомобилем или иным транспортным средством без цели хищения); ч.2 ст.191 УК (Незаконная банковская деятельность); ч.2 ст. 250 УК (Контрабанда изъятых из обращения предметов или предметов, обращение которых ограничено); ч.1 ст.255 УК (Хищение либо вымогательство оружия, боеприпасов, взрывчатых веществ и взрывных устройств); ч.1 ст. 260 УК (Хищение либо вымогательство наркотических средств или психотропных веществ); ч.2,3 ст. 261 УК (Склонение к потреблению наркотических средств или психотропных веществ); ч.2 ст. 262 УК (Незаконное культивирование запрещенных к возделыванию растений, содержащих наркотические вещества); ч.2 ст. 270 УК (Вовлечение в занятие проституцией); ч.2 ст.292 УК (Уничтожение или повреждение лесов); ч.2,3,4 ст.311 УК (Получение взятки); ст.345 УК (Заведомо незаконное освобождение от уголовной ответственности); ч.2,3 ст. 351 УК (Заведомо ложный донос); ч.2 ст.352 УК (Заведомо ложные показание, заключение эксперта или неправильный перевод).

Предусмотреть штраф как основной вид наказания в следующих особо тяжких преступлениях: ч.2 ст. 180 УК (Хищение предметов, имеющих особую ценность); ч.3 ст.206 УК (Изготовление или сбыт поддельных денег или ценных бумаг).

Сучасна наука характеризується радикальними змінами самої системи наукового пізнання. Розмиваються чіткі межі між практичною і пізнавальною діяльністю. В системі наукового пізнання відбуваються інтенсивні процеси диференціації і інтеграції знань, розвиваються комплексні і міждисциплінарні дослідження, розробляються нові способи і методи пізнання, методологічні установки, з’являються нові елементи картини світу, виділяються більш складні типи об’єктів пізнання, які характеризуються історизмом, універсальністю, складністю самоорганізації, що раніше не піддавалися теоретичному моделюванню.

В цей же час, злочинність продовжує змінюватися кількісно і якісно. Політичні аргументи також часто-густо беруть верх над здоровим глуздом і логікою подій. Сюди слід віднести ознаки системної кризи в України на початку і в кінці 90-х років, зокрема, системи боротьби зі злочинністю, багато з яких мали місце і на початку XXI ст. Адже, сучасна політика у сфері боротьби зі злочинністю – це системне віддзеркалення стану речей у даній сфері в нашій державі.

На нашу думку, теорія політики в сфері боротьби зі злочинністю покликана досліджувати ці процеси, виявляти закономірності і розробляти ефективні методи сучасного «антикризового» управління в даній сфері, а також запропонувати таку модель забезпечення правопорядку і впливу на злочинність, яка б адекватно відповідала сучасним умовам життя суспільства. У зв’язку з цим, виникає необхідність дослідження загальних, концептуальних питань політики в сфері боротьби зі злочинністю.

В юридичній літературі використовуються різні терміни: «кримінальна політика»; «антикриміногенна політика», «політика держави у сфері протидії злочинності», «політика у сфері боротьби зі злочинністю», причому різні автори вкладають в нього різний зміст, а це, в свою чергу, призводить до підміни понять. Як відомо, вживаність терміну аж ніяк не свідчить про його адекватне розуміння.

Тривалий час у вітчизняній науці (і не тільки вітчизняній) для її визначення застосовувався термін «кримінальна політика». Однак при буквальному його тлумаченні він повинен «розшифровуватись» як «злочинна політика» або «політика розвитку злочинності», що абсолютно не відповідає його змістовному навантаженню і пропонує використовувати термін «політика у сфері боротьби зі злочинністю».

Політика у сфері боротьби зі злочинністю – це елемент внутрішньої державної політики. Вона є пріоритетною і головною по відношенню до кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної політики. Дана політика не є довільною, вона жорстко обумовлена цілим комплексом взаємодіючих факторів, які визначають соціальну спрямованість, основний зміст і перспективи подальшого розвитку правової системи:

Таким чином, на нашу думку, сучасне суспільство вже готове до того, щоб політика в сфері боротьби зі злочинністю стало прозорою, чітко сформульованою. З політичною стабілізацією відносин в Україні повинна бути вироблена така політика в сфері боротьби зі злочинністю, про зміст якої можна буде судити по її концептуальних положеннях, а не здогадуватися по тексту окремих норм. Настав час розробити і прийняти в Україні ефективну національну доктрину політики в сфері боротьби зі злочинністю.

Дослідження проблеми альтернатив кримінальній відповідальності вимагає однозначної відповіді на питання фактичної наявності такої альтернативи в діючому кримінальному праві. Відповідь на питання, чи існують альтернативи кримінальній відповідальності в умовах існування сучасного українського кримінального права, може бути виключно негативною. В сучасному кримінальному праві України відсутні альтернативи кримінальній відповідальності в цілому, а кримінально-правові заходи мають альтернативний характер тільки по відношенню до кримінального покарання, як окремої форми кримінальної відповідальності, якою зміст кримінальної відповідальності не вичерпується.

Правова природа заходів альтернативного, по відношенню до кримінальної відповідальності, характеру не достатньо досліджена у зв’язку з відсутністю уваги науковців саме до проблем нормативного визначення заходів, які мають кримінально-правову природу, але не характеризуються ознаками кримінальної відповідальності. Пропонується такі засоби впливу на поведінку особи визначати як «інші кримінально-правові заходи», під якими слід розуміти передбачені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, перевиховання. Однак, не всі інші кримінально-правові заходи мають альтернативний, навіть по відношенню до кримінального покарання, характер.

До кримінально-правових заходів загального рівня, які мають альтернативний до кримінального покарання характер відносяться виключно, по-перше, примусові заходи виховного характеру, які застосовуються до осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, але яким не виповнилося вісімнадцяти років на момент вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру, по-друге, примусові заходи медичного характеру, які застосовуються до осіб, визнаних обмежено осудними.

Що стосується можливості застосування альтернативних заходів на одиничному рівні – рівні окремого складу злочину, то вона діючим законодавством не передбачена, оскільки заохочувальні норми з елементами дійового каяття не мають альтернативного характеру, а застосовуються на засадах імперативності. Не визначаються альтернативним характером і заходи, які призначаються відповідно до санкцій окремих статей поряд з покаранням.

Нормативне визначення альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності, форм впливу на злочинця повинно розглядатися як однин з напрямків гуманізації кримінального законодавства і вдосконалення принципу адекватності застосування кримінально-правових заходів відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особистості злочинця. Оптимізація зазначеного принципу кримінального права в умовах сучасності вимагає відмовитися від погляду на кримінальну відповідальність як на єдину відповідь з боку держави на факт вчинення злочину і вимагає нормативного забезпечення застосування інших заходів, які не характеризуються ознаками позбавлень, притаманних кримінальній відповідальності.

Альтернативні заходи за своєю юридичною природою визначаються певною амбівалентністю нормативного змісту, яка знаходить відображення в положеннях матеріального і процесуального характеру. Таким чином, інститут альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності, заходів має комплексний характер оскільки його зміст визначається положеннями як кримінального, так і кримінально процесуального законодавства.

Матеріальна складова характеризується визначенням підстав відмови від застосування кримінальної відповідальності за умови застосування інших кримінально-правових заходів. При цьому кримінально-правові заходи і кримінальна відповідальність мають однопорядковий характер, визначений їх правовою суттю, яка полягає в тому, що і притягнення до кримінальної відповідальності, і застосування інших кримінально-правових заходів, які не характеризуються ознаками позбавлень, притаманних відповідальності, виступають законними формами реагування держави в особі повноважних органів на факт вчинення злочину.

Процесуальна складова визначається дискреційними засадами діяльності суб’єктів кримінального процесу, серед яких виключно суд має можливість приймати рішення на власний розсуд, тобто на дискреційних засадах. Вказаних можливостей на сьогодні позбавлені органи досудового розслідування і прокурор, які не можуть приймати рішення про закриття провадження у кримінальних справах з нереабілітуючих обставин, що виноситься на засадах дискреції, а наявні повноваження здійснювати закриття кримінальних справ з реабілітуючих обставин реалізуються на імперативних засадах, оскільки, наприклад, відсутність складу злочину виключає можливість подальшого провадження взагалі і ніякого права вибору на прийняття того або іншого рішення не породжує.

Процесуальне підґрунтя застосування альтернатив кримінальній відповідальності вимагає подальшої оптимізації судової дискреції шляхом розширення сфер її застосування. Корегування положень матеріального права, якими визначаються умови застосування альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності заходів, повинно здійснюватися за двома напрямками, які можна умовно визначити як новели і традиції. До найбільш потенційно перспективних новел кримінального законодавства слід віднести інститут медіації, який отримує в якості новели значне поширення в постсоціалістичних державах і має традиційний характер у більшості європейських країн, що свідчить про його універсальність та значний правозастосувальний потенціал. Що стосується використання вже закладеного в діюче кримінальне законодавство потенціалу по більш широкому застосуванню альтернативних заходів, представляється можливим розширення меж застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які вчинили необережні злочини не залежно від ступеня тяжкості такого злочину.