ФІЗИЧНЕ ЗАТРИМАННЯ ЯК ОДНА ІЗ ФОРМ ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ

Негативні наслідки незаконного і необґрунтованого застосування заходів процесуального примусу призвели до того, що проблема недоторканості особи стала особливо важливою і привертає до себе увагу багатьох теоретиків і практиків.

Серед правових засобів, які закон надає правоохоронним органам для вирішення завдань кримінального судочинства, важливе місце посідає затримання підозрюваного. Це ефективний превентивний захід створює необхідні умови для з’ясування причетності особи до вчинення злочину і вирішення питання про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

В кримінально-процесуальному законодавстві України виникає проблемне питання при встановленні «моменту затримання». Вважаємо, що закон потребує доопрацювання, оскільки особа фактично позбавлена волі з моменту її затримання на місці і під час доставлення. Особа відчуває себе затриманою не тоді, коли її доставили в ОВС, а раніше-з того моменту, коли фактично її затримали.

Враховуючи досвід інших держав, пропонуємо внести зміни до кримінально-процесуального законодавства України та передбачити дві форми затримання особи за підозрою у вчиненні злочину:

1. 
   без постанови органу дізнання, досудового слідства, прокурора чи суду;
   
2. 
   на підставі постанови органу дізнання, досудового слідства, прокурора чи суду.
   

З метою недопущення протиправних дій під час фізичного затримання особи, пропонуємо в КПК України та в Законі України «Про попереднє ув’язнення» внести положення про обов’язкове складання протоколу фізичного затримання, обшуку і доставлення особи. В якому будуть зазначені: дата, місце, час початку та закінчення фізичного затримання, підстави затримання, час протягом якого особа доставляється, яким чином, на якому транспортному засобі було здійснене доставлення, прізвище осіб, які проводили фізичне затримання та доставлення.

Слід зазначити, що такий протокол обов’язково повинен знаходитись в матеріалах кримінальної справи для з’ясування додержання конституційних прав громадян під час фізичного затримання, доставлення та додержання строків, які передбачені законодавством для проведення даних дій.

Фізичне затримання особи на місці вчинення злочину та її доставлення може проводиться до порушення кримінальної справи, як рядовими співробітниками міліції чи іншого органу дізнання, так і громадянами України (ст. 38 КК України), оскільки ч. 1 ст. 38 КК України не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб, спрямовані безпосередньо після вчинення посягання на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її до відповідних органів влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Після фізичного затримання, особу зобов’язані доставити до органу дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.

Доставивши особу до органу досудового розслідування чи прокуратури починається друга форма затримання, яка називається кримінально-процесуальне затримання. Це затримання здійснюється на підставі постанови і починається з моменту складання протоколу затримання.

Враховуючи те, що «Положення про порядок короткочасного затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину» не розглядає фізичне затримання підозрюваного на місці вчинення злочину і доставлення його в орган дізнання як кримінально-процесуальне затримання, пропонуємо в КПК України, Законі України «Про міліцію», Законі України «Про попереднє ув’язнення» та в «Положенні про порядок короткочасного затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину», виокремити термін «фізичне затримання особи», «кримінально-процесуальне затримання» та «доставлення особи». Вважаємо, що це сприяло б поліпшенню роботи органів дізнання і досудового слідства, надало б їм можливості провести необхідні слідчі та інші дії з особою, не застосовуючи відносно неї зайвих заходів процесуального примусу, і значно зменшило б кількість незаконних затримань.

Серед найважливіших напрямків реформування правоохоронних органів України є вдосконалення правового статусу посадовців кримінально-процесуальної юрисдикції. Не викликає сумнівів, що одним з найбільш пріоритетних є питання, пов’язане з визначенням та удосконаленням процесуального статусу начальника органу дізнання. Це обумовлено тим, що на процесуальні повноваження начальника органу дізнання, який безумовно є суб’єктом кримінального процесу, звертається увага лише у ст. 426 КПК України, що регламентує затвердження начальником органу дізнання протоколу про обставини вчиненого злочину. Проте, не зважаючи на відсутність у КПК України норм, пов’язаних з регламентацією його процесуального статусу, саме начальником органу дізнання здійснюється контроль за ходом і результатами розслідування у формі дізнання, затверджуються основні процесуальні рішення у кримінальній справі, а в окремих випадках він особисто порушує кримінальну справу, приймає її до свого провадження та здійснює розслідування, оскільки у даному випадку в одній особі уособлює орган дізнання.

Відсутність належної нормативно-правової регламентації поняття «начальник органу дізнання», як суб’єкта кримінально-процесуальних правовідносин, створює істотні перешкоди на шляху реалізації ним своїх процесуальних повноважень при розслідуванні кримінальних справ і вирішенні основних завдань розслідування. Отже, конкретизація поняття «начальник органу дізнання» та визначення його кримінально-процесуальних повноважень на законодавчому рівні вбачається доцільною.

На користь пропозиції щодо необхідності законодавчого врегулювання правового становища начальника органу дізнання свідчить наявність у діючому КПК відповідних статей, що регламентують повноваження інших суб’єктів кримінального процесу, які відповідають за кримінальну справу: ст. 114 «Повноваження слідчого», ст. 114-1 «Повноваження начальника слідчого відділу», ст. 227 «Повноваження прокурора щодо здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства». На наш погляд, орган дізнання в особі начальника органу дізнання має бути віднесений до зазначеної групи суб’єктів, оскільки саме він відповідає за стан розслідування у формі дізнання, а його повноваження – відображені в окремій нормі КПК України «Повноваження начальника органу дізнання».

На наш погляд, КПК України потребує корегування у двох напрямках: по-перше – в частині визначення поняття «начальник органу дізнання» як суб’єкта кримінального процесу, по-друге – конкретизація його повноважень.

Вважаємо за доцільне запропонувати формулювання відповідних статей КПК України у такій редакції:

Начальник органу дізнання – посадова особа, яка очолює установу, віднесену законом до органів дізнання, на які покладається прийняття оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину та осіб, які вчинили злочини, а також проведення розслідування у формі дізнання.

Начальник органу дізнання має право перевіряти кримінальні справи, давати письмові вказівки особі, що проводить дізнання про напрям розслідування, про проведення окремих процесуальних, зокрема слідчих дій; об’єднувати і виділяти справи, передавати справу від одного дізнавача іншому, притягувати до розслідування декількох дізнавачів; брати участь у розслідуванні та особисто проводити розслідування у формі дізнання, користуючись при цьому повноваженнями, передбаченими КПК; встановлювати обставини вчиненого злочину в порядку провадження у протокольній формі досудової підготовки матеріалів зі складанням відповідного протоколу; затримувати особу за підозрою у вчиненні злочину або застосовувати до підозрюваного один з передбачених законом запобіжних заходів; вносити до відповідних державних органів, громадських та інших організацій, незалежно від форм власності, подання про вжиття заходів щодо усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину; затверджувати постанови, що винесені особою, яка проводить дізнання про порушення кримінальної справи і про відмову у порушенні кримінальної справи; про направлення заяв і матеріалів за належністю; про направлення справи за підслідністю; про виділення або об’єднання кримінальних справ; про зупинення і відновлення дізнання; протоколи затримання осіб за підозрою у вчиненні злочину; постанови чи подання про проведення слідчих дій або застосування запобіжних заходів, якщо законом передбачене отримання санкції прокурора або рішення суду; постанови про накладення і скасування арешту на майно; постанови про закриття кримінальних справ.

Начальник органу дізнання зобов’язаний вирішувати питання про порушення кримінальної справи і початок дізнання у кожному випадку виявлення ознак злочину; виявляти причини і умови, що сприяли вчиненню злочину; розглядати клопотання осіб, які беруть участь у дізнанні, а також скарги на дії та рішення особи, що проводить дізнання; приймати або затверджувати основні рішення у ході дізнання щодо порушення кримінальної справи та відмови у порушенні кримінальної справи, направлення заяв і матеріалів за належністю, направлення справи за підслідністю, виділення або об’єднання кримінальних справ, зупинення і відновлення дізнання, протокол затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, постанови чи подання про проведення слідчих дій або застосування запобіжних заходів, якщо законом передбачено отримання санкції прокурора або рішення суду, постанови про накладення і скасування арешту на майно, про закриття кримінальних справ, виконувати доручення прокурора, слідчого, суду у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом.

З урахуванням того, що дізнання за своєю сутністю – це кримінально-процесуальна діяльність уповноважених законом суб’єктів, націлена на виконання завдань кримінального судочинства, запропоновані новели сприятимуть забезпеченню дотримання принципу законності при розслідуванні що, безумовно, є складовою частиною будування правової демократичної української держави.

Правовой статус субъектов правоотношения состоит из субъективных юридических прав и субъективных юридических обязанностей. В уголовном законе РК нет отдельной нормы, посвященной статусу потерпевшего, его основным правам и обязанностям. Однако анализ международных актов (в соответствии со ст.4 Конституции РК международные нормы, признанные Казахстаном, являются частью его действующего права и имеют приоритет над национальным законодательством), Конституции РК и др. законодательных актов, позволяет выделить следующие основные права и обязанности потерпевшего в рамках уголовно-правового статуса.

1. Право потерпевшего на доступ к механизмам правосудия. В Конституции РК (ст. 13) устанавливается, что каждый имеет право на признание его правосубъектности и вправе защищать свои права и свободы всеми не противоречащими закону способами, включая необходимую оборону (п.1); каждый имеет право на судебную защиту своих прав и свобод (п.2). Следует заметить, что право лица на доступ к механизмам правосудия является одной из частностей права лица на обращение в государственные органы. Поэтому действующий в РК Закон о порядке обращения граждан в государственные органы, который регулирует механизм и процедуру реализации права лица на обращение в компетентные государственные органы, также в определенной мере регулирует указанное право.

В отраслевых законодательных актах данное право прямо не закреплено. Так, в Уголовном кодексе РК данное право отсутствует. В ст.ст. 177, 178 УПК РК заявления граждан указывается как повод к возбуждению уголовного дела одним из первых. (Более того, данное право является также и обязанностью потерпевшего лица, т.к. в соответствии со ст. 364 РК предусматривается уголовная ответственность за недонесение о преступлении). Недонесение о преступлении Указанные нормы служат реализации права гражданина обратиться за защитой к государству. Тем не менее, именно как материальное данное право не закрепляется и в УПК РК.

В Уголовном и Уголовно-процессуальном кодексах РК закреплен ряд гарантий, обеспечивающих защиту законных интересов данного лица при его участии в уголовном судопроизводстве, что свидетельствует о приоритетности задач в области уголовной юстиции наряду с изобличением и наказанием виновных еще и защиты интересов лиц, содействующих правосудию (в том числе, потерпевших). Так, в Уголовном кодексе РК предусмотрена уголовная ответственность за следующие преступные деяния: заведомо незаконное освобождение от уголовной ответственности (ст.345), принуждение к даче показаний (ст.347), разглашение сведений о мерах безопасности, применяемых в отношении лиц, подлежащих государственной защите (ст.356).В РК, также как и в ряде других стран, был принят специальный Закон «О государственной защите лиц, участвующих в уголовном процессе». 3 марта 2002г. Приказом министра внутренних дел была утверждена «Инструкция по осуществлению расходов по защите лиц, участвующих в уголовном процессе, органами и подразделениями МВД РК», где детализируются виды и условия осуществления расходов, связанных с материально-техническим обеспечением мер государственной защиты лиц, участвующих в уголовном процессе. Несмотря на действующие правовые средства, тем не менее мер обеспечения личной безопасности потерпевших не достаточно. Так, применение многих мер безопасности, предусмотренные указанным законом, весьма проблематично в виду отсутствия средств, недостаточности специалистов по обеспечению безопасности.

В целом исходя из анализа законодательных актов РК, потерпевший как субъект уголовно-правового отношения обладает целым рядом основных прав, как по отношению к преступнику, так и государству.

В целях совершенствования механизма защиты прав потерпевшего нормами уголовного права необходимо закрепить в уголовном законе нормы, регулирующие уголовно-правовой статус потерпевшего, его основные права и обязанности.

Скора Людмила

здобувач Київського національного університету внутрішніх справ

МЕТА ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА ОЗНАКА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО ст. 206 КК УКРАЇНИ

Мета вчинення злочину у науці кримінального права визначається як факультативна ознака суб’єктивної сторони. Однак, у деяких складах мета може виступати обов’язковим елементом і суттєво впливати на кваліфікацію діяння.

Мета злочину – це уявлення про бажаний психічний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Тобто, уявлення про суспільно-небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка завідомо для винного настане для охоронюваних кримінальним законом відносин і яка, про те, є для нього бажаною.

При дослідженні суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 206 КК України, постає питання про місце мети у його складі. Оскільки, у юридичній літературі існують різні точки зору стосовно місця мети у складі протидії законній господарській діяльності. Так, О.О. Дудоров, М.І. Хавронюк, Н.О. Гуторова, А.І. Перепелиця вважають, що мета не являється обов’язковою ознакою даного злочину, оскільки на неї прямо не вказано у диспозиції норми.

Інші автори, такі як П.П. Андрушко та Є.Л. Стрельцов вважають, що суб’єктивна сторона цього злочину характеризується спеціальною метою, яка полягає в прагненні примусити особу перестати займатися господарською діяльність чи обмежити її, або укласти будь-яку угоду, виконання якої може обмежити її законні права (інтереси).

Таке ж роз’яснення надається у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності», у абз. 2 п.17 якої зазначено: «якщо винна особа, застосовуючи відповідні погрози чи насильство … має на меті примусити потерпілого перестати займатися підприємницькою діяльністю чи обмежити її або укласти яку-небудь угоду, виконання якої може обмежити законні права (інтереси) підприємця, вчинене належить розглядати як протидію законній підприємницькій діяльності і кваліфікувати за відповідною частиною ст.155-8 КК».

Ми вважаємо останню наведену позицію цілком переконливою і схиляємось до неї. Адже, керуючись певними мотивами, винний ставить перед собою мету – перешкодити діяльності суб’єкта господарювання, і саме для досягнення цієї мети він вчиняє всі подальші дії: підшукує співучасників, обирає спосіб, знаряддя, засоби вчинення злочину, продумує послідовність дій тощо.

Однак, на практиці найбільш часто зустрічаються випадки, коли винний протидіючи законній господарській діяльності намагається досягнути певної корисливої мети, яка при цьому виходить за рамки діяння, передбаченого ст.206 КК України і може утворювати склад іншого злочину. У таких випадках, факт протидії частіше залишається поза увагою слідства, а дії винного кваліфікуються за іншими статтями КК, зокрема як вимагання, зловживання владою чи службовим становищем, хабарництво тощо. Що є необ’єктивним відображенням дій винної особи, тому ми вважаємо, що у разі, коли особа, перешкоджаючи діяльності суб’єкта господарювання, переслідує мету отримання від останнього (в подальшому) певних матеріальних благ, то вчинене нею, поряд із протидією законній господарській діяльності, містить ознаки ще одного складу злочину, можливо незакінченого (вимагання, одержання хабара тощо), і дії такої особи слід кваліфікувати за сукупність цих злочинів. Виключення становити лише випадок вчинення протидії законній господарській діяльності «на замовлення», оскільки у такій ситуації винний переслідує лише меркантильну мету – отримання винагороди за скоєне.

Отже, підсумовуючи вищевикладене можна зробити висновки про те, що мета є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.206 КК України, яка полягає у прагненні винного примусити особу перестати займатися господарською діяльність чи обмежити її, або укласти будь-яку угоду чи не виконувати раніше укладену, виконання (невиконання) якої може обмежити її законні права (інтереси). Реалізація винним при вчиненні протидії законній господарській діяльності, поряд із цією, іншої мети (наприклад, корисливої) може свідчити про наявність в його діях ще одного складу злочину. У такому випадку кваліфікувати дії необхідно за сукупністю злочинів.

Скріпкіна О.О.

аспірант заочного відділення

аспірантури Національної академії прокуратури України

ОБСТАВИНИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ДОКАЗУВАННЮ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ СЛУЖБОВИХ ЗЛОЧИНІВ

Важливу роль у формуванні криміналістичної методики здійснення кримінального переслідування за вчинення службових злочинів грає визначення коло обставин, що підлягають встановленню та доказуванню в ході досудового слідства та в суді.

Починаючи планувати розслідування, слідчий насамперед звертається до ст.64 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України) - це основа плану розслідування, так званий предмет доказування.

В кримінально-процесуальній науці під предметом доказування розуміється коло обставин, що пiдлягають дослiдженню i встановленню в кримiнальнiй справi з метою її правильного вирiшення.

У криміналістиці традиційно коло обставин, що підлягають встановленню та доказуванню при розслідуванні злочинів, розглядається ширше ніж кримінально-процесуальний предмет доказування. Слідчий в процесі своєї діяльності встановлює і ті обставини, крім регламентованих ст.64 КПК України, які передували, були супутніми злочину та послідували за злочином, що самі по собі не є злочинними Однак без цих обставин неможливо розкрити злочин та встановити істину у справі. Таким же чином обставини злочину встановлюються і в судовому засіданні, однак державний обвинувач повинен пам’ятати, що розгляд справи проводиться тільки відносно підсудних і тільки у рамках пред’явленого їм обвинувачення (ст.275 КПК України).

У криміналістичну характеристику злочинів у сфері службової діяльності необхідно включити такі елементи, як мотиви й мету їх вчинення;обставини, що їм сприяли;зв’язок злочинів у сфері службової діяльності з іншими злочинними діяннями;способи вчинення та приховування злочинів і наслідки злочину; дані про особу злочинця, відомості про обставини вчинення злочину (місце, час, спосіб, обстановка); наявність слідів та речових доказів.

При здійсненні кримінального переслідування за скоєння злочинів в сфері службової діяльності в першу чергу підлягають встановленню такі обставини:

1. Статус злочинця - чи є він службовою особою. Усі злочини, відповідальність за які передбачена розділом XVII Кримінального кодексу України (далі КК України)за виключенням давання хабара, вчинюються службовими особами. При вирішенні цього питання необхідно керуватися положеннями пунктів 1 і 2 примітки до ст.364 КК України. Необхідно пам’ятати, що відносно певної категорії посадових осіб процедура порушення кримінальних справ може відрізнятися від звичайної. Наприклад, кримінальну справу стосовно депутата місцевої ради може порушити відповідно Генеральний прокурор України, його заступник, прокурор Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя в межах його повноважень та ін.

2. Посадові обов’язки, що входять до компетенції суб’єкта злочину. Вказану інформацію слідчий може отримати вивчивши закони України, які регламентують статус посадової особи певного підприємства, установи та організації та регламентують вид діяльності, в сфері якої скоєно злочин. Важливим є вивчення посадових інструкцій особи, що скоїла злочин, адже саме з цих документів слідчий зможе почерпнути інформацію, яка в подальшому вплине на кваліфікацію злочину.

3. Спосіб скоєння посадовою особою злочину. Так, при зловживанні владою або службовим становищем службова особа всупереч інтересам служби використовує надані їй законом повноваження (ст.364 УК України), при перевищенні влади або службових повноважень особа явно виходить за межі наданих їй повноважень (ст.365 УК України), службова недбалість (ст.367 КК України) виражається в невиконанні або в неналежному виконанні своїх службових обов’язків.

При розслідуванні справ про хабарництво необхідно детально виясняти обставини безпосереднього одержання чи давання хабара (ст.368, 369 КК України), які саме майнові цінності та за вчинення яких дій були передані в наслідок вчинення злочину, чи були посередники, чи не було обстановки, яку для хабародавців можна охарактеризувати як таку, що примушує пропонування та давання хабара, а з боку хабарників провокуючої на це обстановки.

4. Форма умислу службової особи та мотиви злочину. Усі службові злочини, за виключенням службової недбалості, належать до злочинів із прямою формою умислу. При визначенні форми умислу винної особи мають значення показання обвинуваченого у сукупності з аналізом доказової бази по кримінальній справі, а також самі обставини скоєння службового злочину.

5. Розмір шкоди завданої внаслідок вчинення злочину. Так, склад злочину передбачений ст.ст.364,365,367 КК України буде мати місце якщо при скоєнні вказаного злочину спричинено істотну шкоду інтересам держави, юридичної особи, інтересам суспільства або окремого громадянина, якщо ж така шкода спричинена не була, то кримінальна відповідальність за вказані злочини виключається.

Перелік викладених обставин, що підлягають встановленню, звісно не є вичерпним. Криміналістична характеристика, особливості складу того чи іншого злочину у сфері службової діяльності, специфіка кожного конкретного службового злочину, особливості слідчої ситуації визначають характер і порядок першочергових слідчих дій, що плануються з конкретної кримінальної справи.

Основними доказами у справах про службові злочини, як правило є документи, пов’язані з вчиненням злочинів вказаної категорії, тому після порушення кримінальної справи першочерговою слідчою дією повинна бути виїмка та огляд документів, особливо тих, що містять підписи, резолюції винних осіб та які відображають причетність останніх до скоєння злочину.

Сторчак Н.А.

аспірантка Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова