ЩОДО ВПЛИВУ ВОЛІ СУБʼЄКТІВ НА ІСНУВАННЯ ТРУДОВОГО ПРАВОВІДНОШЕННЯ

1. Одним із основних принципів реалізації права на працю є добровільне волевиявлення особи, тобто її бажання влаштуватися на роботу шляхом укладання трудового договору. Трудовий договір - це юридичний акт індивідуального регулювання трудового правовідношення, що виникає між його сторонами та розвивається в часі. Він характеризується двома істотними ознаками – має договірний і індивідуальний характер. Це така правова форма погодження інтересів між працівником і роботодавцем, у якій юридично закріплюються (фіксуються) їх права і обов’язки, яка дисциплінує сторони договору, а у разі виникнення розбіжностей - є гарантією їх об’єктивного усунення. Трудовий договір є юридичним фактом реалізації працівниками й інших трудових прав і обов’язків, що випливають із нього, а саме: право на оплату праці, обов’язок сумлінно працювати та ін. В договорі відбиваються свобода праці і договірний принципи регулювання трудових відносин, що дозволяють сторонам вільно і добровільно обирати один одного, виходячи зі своїх приватних інтересів на ринку праці.

2. Основними принципами укладення, існування та припинення трудового договору є добровільність волевиявлення та особиста відповідальність сторін. Зокрема, під час укладення трудового договору працівник, який влаштовується на роботу, підтверджує, що він готовий виконувати покладені на нього обов’язки. Роботодавець ж доручає працівникові виконання трудової функції, визначеної у змісті договору, за певну винагороду, створивши для цього необхідні умови праці. При цьому роботодавець зв’язується імперативною законодавчою вимогою, щоб дані умови не суперечили приписам чинного законодавства та не погіршували становище працівника. Працівник, у свою чергу, має право погодитися на ці умови і укласти трудовий договір або відмовитися від його укладення.

Тобто, характерною рисою договору є передусім свобода, яка передбачає, що сторони договору вільні у вирішенні питання, укладати чи не укладати їм договір. Воля сторін повинна бути не лише взаємною, а й узгодженою, що означає її збіжність за обсягом і за змістом. Визначивши напрямок, у якому сторони договору самостійно можуть формувати правила своєї поведінки, законодавець фактично встановив лише одно обмеження – неможливість погіршувати положення працівника у порівнянні з діючим законодавством (ст. 9-1 КЗпП України).

3. Згідно до теорії права, воля - це здатність особи керувати своїми діями. Вона є частиною правосвідомості. Наявність волі є обов’язковим аспектом дієздатності людини. Волевиявлення учасників різноманітних відносин, що складаються в суспільстві між колективами, організаціями та громадянами, та врегульовані правом, набувають форми правовідносин. Волевиявлення учасників правовідносин може бути правомірним або неправомірним. Правомірні волевиявлення, врегульовані нормами права, спрямовані на встановлення, зміну або припинення відносин. Ця воля може проявляються у формі юридичних актів, укладанні договорів, встановлення планових завдань, виданні наказів, розпоряджень і т.д. Закон встановлює та охороняє умови правомірного волевиявлення суб’єктів. Наприклад, у трудовому праві неупереджена воля суб’єктів може проявлятися: під час виникнення трудового відношення шляхом укладання трудового договору; протягом його дії або зміні умов; у момент розірвання трудового правовідношення.

4. Виникає запитання, до яких меж може проявлятись воля сторін при встановленні правил їх поведінки. Сьогодні склалась тенденція, за якої законодавець не обмежує можливостей суб’єктів права. Наприклад, Закон України «Про відпустки» закріплює норму, згідно з якою щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш 24 календарних діб за відпрацьований календарний рік (ст.6 вказаного Закону). А конкретна тривалість відпустки встановлюється колективним або трудовим договором (ст.7). Тобто в законодавстві держава визначає та закріплює лише той обсяг прав, пільг та гарантій, який воно у змозі забезпечити та надати. За межами цього мінімуму роботодавець за рахунок власних можливостей може значно покращувати положення працівника, шляхом надання додаткових пільг та гарантій з урахуванням здібностей та професійних навичок кожного конкретного робітника.

5. Воля сторін трудового правовідношення є вирішальною під час його виникнення, такою вона залишається і при його припиненні. На відміну від працівника, повністю вільного у вирішенні питання про розірвання договору за власною ініціативою (ст. 38 КЗпП України), роботодавець може розірвати договір тільки згідно підстав, встановлених у трудовому законодавстві, яке містить вичерпний перелік можливих підстав для звільнення працівника за ініціативою роботодавця (ст.40 та 41 КЗпП України). Якщо трудові правовідносини виникли на підставі укладеного між працівником та роботодавцем контракту, то він може бути розірваний як на підставах, передбачених у законодавстві, так і на підставах, що визначені у контракті, якщо ці умови не погіршують положення працівника. Припинення дії трудового договору є правомірним лише в тому разі, якщо: 1) є зазначена в законі підстава; 2) дотриманий відповідний порядок звільнення працівника згідно з даною підставою. Норми про припинення трудового договору повинні, з одного боку, характеризувати високий рівень трудових прав громадян і, з іншого - бути надійним гарантом від незаконних звільнень.

Таким чином, у змісті трудового договору персоніфікуються такі умови, як: місце роботи, трудова функція, строк роботи (договору) та інші, у тому числі і додаткові: трудові пільги та переваги, що встановлюються за згодою сторін. Вважаємо, що трудовий договір надає досить широкі можливості для урахування інтересів кожної із його сторін. Шляхом обопільного узгодження волі (яка може виражатися у формі намагань, прагнень, намірів, тощо) працівника та роботодавця абстрактні права і обов’язки, що випливають з конституційного права на працю, перетворюються на конкретні, реальні права і обов’язки сторін трудового відношення.

Землі лісового фонду становлять одну з найбільших за площею категорій земель та є одними з найпривабливіших в їх освоєнні.

Ці землі виступають, в основному, засобом виробництва у веденні лісогосподарської діяльності державними, приватними підприємствами та, зокрема, громадянами.

Ведення лісового господарства безпосередньо впливає на землі лісового фонду.

Ліс являє собою унікальну екологічну систему, яка тісно взаємодіє із навколишнім природним середовищем та є дуже вразливою до техногенних чинників. А тому, визначення та регулювання порядку раціонального використання, збереження та охорони земель лісового фонду повинно становити одну з найголовніших функцій держави.

Відносини з приводу використання земель лісового фонду регулюються земельним та лісовим законодавством.

Порядок використання земель лісового фонду, режим їх збереження та правової охорони залежить від того, до якої категорії відносяться ліси, розташовані на відповідній земельній ділянці.

Ліс, як природний об`єкт, виконує три життєвонеобхідних функції: екологічну, економічну та соціально-культурну.

Статтею 39 Лісового кодексу України ліси за екологічним і соціально-економічним значенням та залежно від основних, виконуваних ними функцій виділено в чотири категорії: захисні ліси (виконують переважно водоохоронні, ґрунтозахисні та інші захисні функції); рекреаційно-оздоровчі ліси (виконують переважно рекреаційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції); ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення (виконують особливі природоохоронні, естетичні, наукові функції тощо); експлуатаційні ліси.

В лісах першої категорії заборонена заготівля деревини на підставі рубок головного користування.

До лісів другої категрії відносяться ліси, які, переважно, розміщені в місцях високого ступеня заселення людьми, розвинутої транспортної мережі, розміщення промисловості.

В лісах вказаних категорій можуть бути проведенні санітарні, лісовідновні рубки, рубки догляду, рубки, пов’язані з створенням протипожежних розривів, якщо це не протирічить цілям охорони лісу.

В лісах третьої категорії проводиться обмежене лісокористування, яке спрямоване на підтримання їх функціонування та максимального збереження.

У лісах заповідників, заповідних і рекреаційних зон національних природних і регіональних ландшафтних парків, пам’яток природи, заповідних урочищ у виняткових випадках можуть проводитись санітарні рубки, рубки, пов’язані з реконструкцією малоцінних деревостанів та влаштуванням протипожежних розривів, лише на підставі наукового обгрунтування і за погодженням з органами Мінекобезпеки.

Ліси четвертої категорії призначені для задоволення потреб в заготівлі деревини та другорядних лісових матеріалів. Разом з цим, вказана категорія лісів, в силу зайнятої площі земель, виконує важливі екологічні функції, які полягають в забезпеченні кисневого запасу, утриманні води та забезпечені життєвого прострору диким тваринам.

В залежності від категорій лісів встановлюється порядок ведення господарства, використання земель та лісів, а також вилучення для суспільних та інших потреб.

У зв`язку з особливостями охорони та використанням лісів, законодавцем встановлено порядок вилучення земель лісового фонду та зміни їх призначення для нелісогосподарських потреб.

Вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення для цілей, не пов’язаних з веденням лісового господарства, провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Так, лише Кабінет Міністрів України вилучає лісові земельні ділянки державної власності площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб.

При вилученні лісових земельних ділянок державної та комунальної власності для нелісогосподарських потреб з юридичних та фізичних осіб, на користь яких проводиться таке вилучення, стягується плата, яка встановлюється органами виконавчої влади та спрямовується лісовим господарствам для відшкодування збитків лісогосподарського виробництва.

Крім того, законодавством передбачено відшкодування втрат лісогосподарського виробництва, які включають втрати лісових земель та чагарників, як основного засобу виробництва в лісовому господарстві внаслідок вилучення їх для потреб, не пов’язаних із лісогосподарським виробництвом.

Втрати лісогосподарського виробництва компенсуються незалежно від відшкодування збитків, які спрямовуються на рахунки органів місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день, з врахуванням розвитку суспільства, найбільш гостро проявляється проблема збереження лісів та їх цільового використання, а кошти, які надходять внаслідок вилучення земель лісового фонду не завжди можуть покрити і половини витрат, пов’язаних із залісненням нових та деградованих земель, проведенням догляду за молодим лісом.

Майдебура А.М.

аспірант кафедри конституційного права ОНЮА

ДЕРЖАВНІ НАГОРОДИ ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ

Поліпшення демографічної ситуації в Україні та створення сприятливих умов для виховання дітей у багатодітних сім’ях є надзвичайно важливим завданням для держави в особі органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Внаслідок переходу до ринкової економіки спостерігається нестабільність рівня життя більшості сімей в Україні. Більш за всіх вразливими в цих умовах є багатодітні сім’ї.

Державні нагороди є елементом, за допомогою якого державна влада здійснює свій управлінський вплив в тому числі і у сфері соціального захисту та державної підтримки багатодітних сімей.

За роки незалежності відповідно до Конституції України на основі історичної національної нагородної спадщини та міжнародного досвіду в Україні створено нагородну систему України, сформовано відповідне законодавство.

У 2004 році встановлено державну нагороду - почесне звання «Мати-героїня». Визначено, що почесне звання «Мати-героїня» присвоюється жінкам, які народили та виховали до восьмирічного віку п’ятьох і більше дітей, у тому числі дітей, усиновлених у встановленому законодавством порядку, враховуючи вагомий особистий внесок у виховання дітей у сім’ї, створення сприятливих умов для здобуття дітьми освіти, розвитку їх творчих здібностей, формування високих духовних і моральних якостей.

З метою посилення державної підтримки багатодітних матерів, яким присвоєно почесне звання України «Мати-героїня» Указом Президента України від 25 грудня 2007 року № 1254 »Про одноразову винагороду жінкам, яким присвоєно почесне звання України «Мати-героїня»« з 1 січня 2008 року засновано одноразову винагороду жінкам, яким присвоєно почесне звання України «Мати-героїня». Встановлено, що така винагорода виплачується всім жінкам, яким присвоєно почесне звання України «Мати-героїня» відповідно до Закону України «Про державні нагороди України», у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб.

Кабінету Міністрів України доручалося розробити та затвердити порядок виплати одноразової винагороди жінкам, яким присвоєно почесне звання України «Мати-героїня», а також передбачати під час доопрацювання проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» та в проектах закону про Державний бюджет України на наступні роки кошти для фінансування видатків, пов’язаних із виплатою винагороди.

Згідно із встановленим Кабінетом Міністрів України порядком для отримання винагороди жінка, якій присвоєно почесне звання України «Мати-героїня», або уповноважена нею особа подає органу соціального захисту за місцем реєстрації заяву про виплату винагороди із зазначенням способу виплати (через банківську установу чи поштове відділення); копію сторінок паспорта з даними про прізвище, ім’я, по батькові та місце реєстрації; копію посвідчення «Мати-героїня».

Виплата винагороди здійснюється органами соціального захисту поштовими переказами або шляхом перерахування коштів на особисті банківські рахунки.

Законом України про державний бюджет на 2008 рік на виплату одноразової винагороди жінкам, яким присвоєно почесне звання України «Мати-героїня» було передбачено 14 млн. грн., у 2009 році ця сума зросла до 35,3 млн. гривень.

Таким чином, зазначеним Указом Президента України надання одноразової винагороди поставлено в залежність від наявності у багатодітної жінки почесного звання «Мати-героїня». Тобто, встановлено безпосередній взаємозв’язок між наявністю державної нагороди (почесного звання «Мати-героїня») та державною підтримкою.

Отже, в даному випадку державна нагорода, фактично, є елементом соціального захисту багатодітної матері, оскільки є підставою для її матеріальної

Макаренко О.Ю.

аспірант кафедри аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ НАДАНИХ ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ НАДР В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Згідно з конституцією України, земля,її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об’єктами права власності українського народу. Досвід розвитку та становлення багатьох країн говорить про те, що саме видобуток і використання мінеральних ресурсів, котрі переважно знаходяться в надрах, може стати фундаментом стрімкого розвитку економіки держави. У зв’язку з цим слід відзначити, що Україна в своїх надрах має практично всі види мінеральних ресурсів, котрі можуть використовуватись у багатьох галузях економіки. На сьогоднішній день проблематикою земельного, екологічного права займаються такі наступні науковці, як В.І. Андрейцев, Г.В. Анісімова, Г.М. Беженар, А.Г. Бобкова, Л.О. Бондар, Н.С. Гавриш, А.П. Гетьман, О.В. Глотова, В.К. Гуревський, Т.І. Діденко, Є.О. Іванова, І.І. Каракаш,В.В. Носік, О.М. Пащенко, О.О. Погрібний, В.К. Попов, Н.І. Тітова, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, А.І.Черемнова та ін.

Проте ми не можемо не визнати, що вже зараз внаслідок соціально-економічного розвитку суспільства збільшилось споживання невідновних природних ресурсів. Саме цей факт змушує нас вдосконалювати законодавчу базу створену за роки незалежності України, вирішувати складні питання виникаючи в процесі використання і охорони надр в умовах розвитку ринкових відносин, вдосконалювати існуючи і створювати нові механізми забезпечення раціонального, комплексного та екологічного надрокористування, для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища задля захисту інтересів громадян, держави, підприємств, установ і організацій.

Слід відзначити, що саме поняття «надра» довгий час було дискусійним, в певному розумінні є таким і понині. Якщо ми звернемось до здобутків юридичної науки СРСР, то зможемо встановити, що Балєзін В.П., писав: «Під надрами розуміють вміст земної кори нижче земної поверхні. На відміну від єдиного державного земельного фонду геометричне поняття надр не площинне, а об’ємне. У зв’язку з цим надра СРСР являють собою конус, основою якого є територія СРСР, а вершиною – центр земного сфероїду». Єрофєєв Б.В. визначав надра як «геометричний простір та весь його зміст, що є під земною поверхнею». Мухамедов А.Р., уточнюючи зміст терміну «надра», вважав, що надра складаються з трьох складових частин: корисні копалини, порожня порода та порожнина. Тобто всі вищезгадані приклади використовують за основу геолого-геометричний підхід. З іншої точки зору виходив Мухітдінов Н.Б., розуміючи під надрами «частини земної товщі, які можна відокремлювати та вилучати для подальшого використання або присвоєння», фактично ототожнюючи надра та корисні копалини.

Разом з тим у гірничому законодавстві досить широко використовуються як терміни та словосполучення «надра» і «корисні копалини» так і «надрові відносини» та «гірничі відносини». Проте терміни «надра» та «корисні копалини» неможна ототожнювати, оскільки поняття «надра» буде ширшим, хоча зміст і обсяг запропонованого законодавством визначення буде не повним.

Проте ст.1 Кодексу України про надра, дає нам досить вичерпне роз’яснення цього терміну, надра-це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Але у сучасній правовій літературі цілком слушно зазначається, що без детального аналізу залишився правовий зміст і повнота обсягу вказаного визначення надр.

В першу чергу, розглядаючи відносини по використання надр в Україні, слід відзначити, що використання надр неможливе без використання землі. Такий нерозривний зв’язок ми можемо побачити на прикладі підприємств гірничої промисловості. Ст.19 Земельного кодексу України, чітко окреслює категорії земель згідно з їх цільовим призначенням. Особливої уваги враховуючи тему дослідження заслуговують землі промисловості, саме ті землі, котрі надаються для потреб вищезгаданих підприємств.

Необхідно зрозуміти, що земля і надра е різними природними об’єктами, різними за своїм положенням, якісними показниками і властивостями, цілями використання. Досить чітко зазначав Н. Б. Мухітдінов, що при розмежуванні цих об’єктів слід виходити саме з їх правового режиму, і ніякому разі з природного зв’язку. Нажаль на сьогоднішній день земельні ділянки виділені для геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення та видобування корисних копалин не віднесені законодавством до окремої категорії земель, не відокремлені від інших земель за цільовим призначенням для надрокористування і входять до категорії земель промисловості.

Аналіз викладених положень свідчить про недосконалість правового регулювання відносин землекористування та надрокористування. Не дивлячись на задекларовану на всіх рівнях важливість земельних та надрових ресурсах нашої держави, без достатньої уваги залишається дві найважливіші форми природокористування. І хоча вже довгий час визнана цінність надрових ресурсів, цінність земельних ресурсів як об’єкта з високим потенціалом не знайшла належного вираження та закріплення у відповідних інститутах права.

Саме тому на сьогоднішній день державі конче необхідно чітко деталізувати правовий режим використання земель, необхідних для реалізації права надрокористування. Необхідно на законодавчому рівні закріпити певні гарантії надрокористувачів, і в першу чергу гарантії пов’язані з використанням земельної ділянки. Необхідно створити механізм правовідносин за яким однаково захищеними будуть виступати як надрокористувач так і землевласник, з одного боку будуть встановлені чіткі межі можливих претензій землевласника з приводу розрахунків нанесених земельній ділянці збитків, а з іншого стимульований механізм раціонального надрокористування з нанесенням якомога меншої шкоди земельним ресурсам.

Право на колективні переговори та укладання колективних договорів, угод є одним з основних колективних трудових прав, суб’єктами якого є як працівники (їх представники), так і роботодавці (їх представники).

У чинному законодавстві України не визначається поняття «колективні переговори». У статті 14 КЗпП лише зазначено, що укладенню колективного договору передують колективні переговори. Аналогічною є норма статті 10 Закону України «Про колективні договори і угоди». Однак, зміст даних статей є занадто стислим, він не розкриває суті колективних переговорів.

У широкому розумінні колективні переговори мають розглядатися не тільки як процес, що веде до укладання колективних договорів, а й процес, що веде до вирішення всіх інших питань стосовно прав та обов’язків працівників, не передбачених в колективному договорі, або коли колективний договір взагалі відсутній на підприємстві.

Закон України «Про колективні договори і угоди» чітко не визначає принципи, сторони колективних переговорів, не вирішує питання про визначення повноважного представництва сторін. Закріплюючи державний, галузевий, територіальний, виробничий рівень переговорів, Закон не розмежовує належним чином компетенцію, цілі, завдання окремих рівнів, зокрема, галузевого та державного.

Процедура ведення колективних переговорів та механізм вирішення розбіжностей, що виникають у ході переговорів, регулюються ст.ст. 10, 11 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. Однак ціла низка питань щодо реалізації права на колективні переговори і укладання колективних договорів у зазначеному Законі не врегульовані.

Із змісту статей 12 та 14 чинного КЗпП випливає, що право на ведення колективних переговорів і укладання колективних договорів належить власнику або уповноваженому ним органу, з однієї сторони, і первинній профспілковій організації, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності – представникам, вільно обраним на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони. Однак, законодавець не уточнює, хто саме має право на колективних переговорів і укладання колективних договорів.

У законодавстві України не передбачений обов’язок будь-якої із сторін розпочати колективні переговори. А тому дуже часто колективні договори на підприємствах не укладаються, оскільки жодна із сторін не виявляє ініціативи для їх укладення.

Міжнародна організація праці розглядає право організацій працівників вільно проводити переговори як один з основних елементів свободи об’єднання. Це означає, що до колективних переговорів застосовуються такі ж принципи, як і до свободи об’єднання. Добровільність переговорів про укладення колективних договорів і автономія їх учасників є основоположним аспектом принципів свободи об’єднання. Процес колективних переговорів не може нав’язуватися, а процедури підтримки переговірного процесу повинні враховувати його добровільний характер.

Порядок ведення переговорів з питань розроблення, укладання або внесення змін до колективного договору визначається сторонами й оформлюється відповідним протоколом.

Для ведення переговорів і підготовки проекту колективного договору, утворюється робоча комісія з представників сторін. Склад цієї комісії визначається сторонами. Робоча комісія готує проект колективного договору із урахуванням пропозицій, які надійшли від працівників, трудових колективів, і приймає рішення, що оформлюється відповідним протоколом.

Хоча законодавством України прямо не передбачений обов’язок укласти колективний договір, але закріплений механізм, спрямований на досягнення згоди між представниками трудового колективу і власником підприємства чи уповноваженим ним органом щодо змісту колективного договору і підписання останнього.

Процедура ведення колективних переговорів чинним законодавством докладно не врегульована. Цю прогалину намагаються усунути автори проекту Трудового кодексу України

До Книги шостої «Колективні трудові відносини» включено окрему главу 2 «Колективні переговори та укладення колективних договорів та угод» (ст.ст.343-346, в якій врегульовані питання про сторони колективних переговорів та їх представників, підготовки до ведення колективних переговорів, порядок їхнього ведення, гарантії та компенсації учасникам колективних переговорів. Водночас щодо змісту зазначеної глави законопроекту слід висловити окремі зауваження. Так, видається доцільним статтю 343 іменувати «Поняття та сторони колективних переговорів», оскільки назва даної статті у законопроекті співпадає з назвою глави 2. Відповідно до частини першої ст.343 укладенню колективного договору чи угоди передують колективні переговори. У зазначеній частині слід, на нашу думку, визначити поняття колективних переговорів згідно із Конвенцією МОП №154 про сприяння колективним переговорам 1981 р. Потребує уточнення норма, що міститься у частині другій ст.343, про сторони колективних переговорів. Доцільно також було у даній главі передбачити принципи ведення колективних переговорів відповідно до міжнародних актів, зокрема актів МОП.