Історія України в романах Роман Іваничук

А що, коли ми, суспільна верхівка, станемо враз самі колонією прокажених? Хто нас лікуватиме? Та ніхто — нас знищать. Робучий люд це зробить…

— Думки, що бентежать і гнітять душу, йдуть від диявола, — закінчив проповідь Соліковський.

— Кожен польський шляхтич від народження є сонцем. Народжується, як сонце, з шляхетського гнізда і покликаний розбивати всі хмари, що затемнюють його славу, — ухилився Жолкевський від хвальних слів на адресу ордену.

— Польська нація — нація шляхетська, а католицизм — шляхетська релігія. Хто хоче бути шляхтичем, хай стане спочатку ревним католиком! — доповнив гетьмана Данилович.

Шимоновичева черга. Він нескладно імпровізує. Йому здається, що за нього говорить хтось інший — це не його слова:

Nareszcie was Bóg w nasze przywiódł strony,

Witajcie nam, wielka ozdobo i boskie potomstwo…^[112]

Голос поета заглушує рев фанатиків, ревні католики й католички скаженіють у екстазі, вони вітають свого речника благоговійним виттям; Шимонович умовкає; відчиняються двері запустілої королівської лазні, Соліковський освячує кропилом приміщення; слуги Жолкевського й Даниловича котять великий камінь, який стане наріжним у майбутньому єзуїтському костьолі; рев наростає, жаки катедральної школи войовничо вигукують, архієпископ запрошує духовну і світську знать до свого палацу на обід; жаки заохочують побожну чернь поетовим словом, натовп звіріє — суне, біжить, рине в єврейський квартал мститися іудеям, які не віддали єзуїтам своєї святині.

«А чому мені весь час здається, що Жолкевський мій друг? — приходить до Шимоновича думка, він зупиняється, відстає від косяка запрошеної на архієпископський обід знаті. — Чому мені повинно так здаватися — синові простої швеї?! Геть звідси, геть назавжди — очиститись треба від ганьби, якою я покрив себе в ім'я найвищої слави Бога…»

Він ішов Сокільницькою дорогою навмання і думав про маєток під Замостям, де знайде забуття і спокій, де створить справжню поезію, за яку прославлять його вдячні родаки.

…Старший братчик Іван Красовський хотів багато сказати людям, які зібралися нині в братській ізбі на Зацерковній. Можливо, це мали бути слова гніву й протесту проти освячення єзуїтського дому у Львові або ж — утіхи й надії, проте жодне слово не мало сили зірватися з уст. У просторій кімнаті було глітніше, ніж тоді, коли приїжджав Іван Вишенський; стривожені й пригнічені міщани поглядали на своїх провідців хто із сподіванням, хто з недовір'ям: який глузд з вашої роботи і ваших слів, коли поза вами, поза нами всіма патриції й русинські панове й попове роблять усе, що задумали, — вільно й безкарно. Унія підписана, перший український «мученик за віру» Іпатій Потій зайняв митрополичий престол, месника четвертували, мовчать дзвони й люди, нині ж Львів обсотує чорне павутиння, яке завтра уб'є все, що здатне чинити опір, — кого задушить, кого злякає, з кого висмокче живу кров і залишить сукровицю для животіння. Що ви можете нині сказати, старші братчики, але кажіть щось, ми прийшли до вас у тривозі й надії.

— Ми переможені, — промовив Красовський і замовк.

Ректор братської школи Іван Борецький теж мовчить, схиливши на стіл голову. Ну, міг би він повідомити братчиків, що зляканий рокошем король наказав занести у сеймову конституцію параграф, який дозволяє людям грецької релігії відправляти свої набоженства без жодної переміни обрядів — хто повірить у ці пустопорожні слова, коли нині влада узаконює у Львові єзуїтську сваволю.

Молодий дидаскал Роман Патерностер нервово посмикує чорний вус, зневіра старого Красовського будить у ньому лють на слабодухість братських провідців. Та невже ми, які стали із темних ремісників просвітителями, з корчемних служок — дидаскалами, з паламарів — проповідниками, так і не виросли до борців? Ви ще ні разу не зіткнулися з єзуїтами, а вже злякалися, а я бачив в Італії інквізиційні моторошні походи і бачив теж людей, які гинули на стосах, — не всіх і в пекельному вогні діймав страх; навіщо починали, коли при першій сутичці здаєтесь; якщо духу мало, пощо було надуватись; таж ми іще, хлопчиськами будучи, били жаків; це ж добре, що єзуїтство спливає на поверхню, на видноті стоятимуть, легше буде їх бити, а ви…

Мовчить і Юрій Рогатинець. Від нього й не чекають промов. Він усе сказав своєю «Пересторогою», яка закликала русинське поспільство менше дбати про спасіння своєї душі, більше — про діяльний захист перед католицтвом. Що ж, Юрій міг би ще раз повторити викладені в трактаті думки, але нині ні слова, ні книги ваги не мали: на плацу біля Низького Замку владці посвячували темну силу на відверту боротьбу з некатоликами, слова і книги у цей мент перестали бути зброєю.

Рогатинець сидів за столом поруч з Красовським і Борецьким, весь зціплений, стиснутий; перед його очима — поблизу закривавленої плахи пробуджений натовп співав воскресну пісню, вістуючи про свою готовність до битви, тисячі мужів і їх коханих стояли на утоптаному ґрунті й ждали клича, а його нема, нема вождя, ще не дозріла нова епоха до цієї напруги, щоб видати мужа, який рішучим жестом правиці показав би народові, куди йти…

«Ми ще тільки бажаємо, а не вміємо взяти, ми ще просимо, а не дістаємо, з наших джерел іще струмує вода, в якій солод пробудження змішаний з гіркотою нерішучості, хто підтримає мене, коли я скажу… Що скажу? Досі я говорив: не втікайте від життя, входьте в нього, воно ваше і ваше місто, станьте якщо не господарями в ньому, то хоч поденниками, але зараз ці слова марні: ми відкинуті за лінію того життя, яке є у Львові, ми протиставлені йому… Вишенський напучував: вийміть із своєї душі золото. А те золото треба ще пропустити через горнило, очистити у вогні. Хто поведе люд крізь вогонь? Ми радимося, думаємо, а народ зневірюється, очікуючи, шукає виходу не там, де слід, — сотні обдурених Ґрет вирушають у свій похід до Єрусалима, блукають у замкнутому колі, падають і гинуть безслідно. Хто мене підтримає, коли я скажу, що настав час, що наше горе накопичило в нас самих безмірне багатство готовності, хто відгукнеться на мій клич:

— Встаньте, піднесіться духом! Ми не переможені, ми ще й не воювали, війна тільки починається!»

Рогатинець сказав це вголос. Він бачив, як спалахнули в братчиків очі, але тільки на мить — і пригасли. Клич був звучний, та нічого, крім хвилевої бадьорості, людям не давав, і вони знову поникли — на слово не обіпрешся.

Юрій опустив очі. Його погляд вловив у гурті гірко усміхнений вираз обличчя Лисого Мацька; Лисий Мацько прийшов сюди з темряви скупості, лихварства, обману й жадоби, пізнав інший світ духу, а тепер йому — прозрілому, очищеному й обдуреному — треба вертатися назад до старого, і він це зробить, а певно, не хоче, став–бо вже іншим. Мацько з докірливою посмішкою дивився на Рогатинця, котрий вів його й багато таких, як він, довгим дном прірви і підвів до прямовисної скелі, якої ніхто не в силі нині подолати.

Юрій зніяковіло опустив очі, а тоді почув позаду себе голос:

— Так, ми тільки починаємо війну, пане Красовський, а ви глаголите, що вже програли.

Сказав ці слова син Мацька — молодий дидаскал греки й латини, чорновусий юнак Роман Патерностер.

Рогатинець схопився: все життя ждав цього голосу, і нарешті в той момент, коли безнадія обплутала душу, він прорізався, пролунав! «Ніщо не пропадає! — мало не скрикнув Рогатинець. — Народилися переємники, виросли!»

Роман вийшов уперед — він був молодий, впевнений, дужий і сказав:

— Витягніть свої ноги з трясовини! Умийте свої душі під чистим дощем, висушіть багно зневіри на сонці і гляньте довкола, гляньте вище свого зросту! Не маємо на кого опертися? Та чи ж то ми глухі й сліпі? Козаки взяли Варну й Перекоп. Узяли Ізмаїл і Килію. Це неміч? Козаки умоцнили військо Жолкевського — чия це сила, не наша? То хіба не знайдуться витязі, які повернуть козацькі списи проти ворога, котрий біснується нині на плацу біля королівської лазні? Хто ті витязі, де вони? Серед нас! Духом нашим породжені, працею нашою вирощені, їх ми на наш кривавий гріш озброїмо з ніг до голови!

Рогатинець побачив, і уздрів це Роман: Лисий Мацько, зачувши про гроші, позадкував, тихенько висунувся з тісноти до дверей. «Стара скнара, не вирветься він ніколи із своєї проклятої скупості», — подумав Роман. «Ось тобі і весь Мацько», — зітхнув Рогатинець.

Затяжіла мовчанка в братській ізбі, засовався Красовський, мовив урешті:

— І все–таки це слова, отроче…

— Старі ви стали, батьку, — різко відказав Роман. — Молитвами почали свій дух кормити, не відаючи того, що не монахи, не попи і не владики, а тільки таїнство віри нашої в силу народну врятують нас. Дайте вести люд тим, хто увірував. Вони нічого не пошкодують для прийдешньої волі: дітей, життя, здоров'я, грошей. Так, грошей — на книги і зброю!

Заворушились братчики, загомоніли, бадьорий гамір сповнив ізбу, підвівся Рогатинець.

— Сходку починаємо, — сказав. — Екстраординарну!

У цю хвилину увійшов Мацько. Він важко дихав, витирав долонею спітнілу лисину, був збентежений, зляканий, із страхом чи то жалем поглядав на людей, стояв біля дверей, тупцювався на місці, на нього здивовано дивилися братчики, вщухав гамір — що могло скоїтися?

Врешті Мацько відштовхнувся від одвірка і пішов розмашистим кроком до столу, на нього пильно дивився син, не розуміючи батькової поведінки; Юрій подався усім тілом вперед.

— Що з тобою, Мацьку?

Корчмар тремтячими руками розстебнув каптан, витягнув з–під поли важкий, набитий мішечок і вистогнав:

— Тут уся моя правда й неправда. Беріть…^[113]

…Розі приснився погром єврейського кварталу. У короткому сні повторилося все те, що тривало тоді весь довгий вечір.

Ошалілий натовп ревних католиків з жаками попереду рушив від королівської лазні на Бляхарську. Били киями по віконних рамах, дзвеніло скло, в кімнати летіло каміння, вереск знявся над гетто, погромники вривалися в доми, викидали на вулиці подушки й перини, розпорювали їх палашами, ламали меблі, розбивали посуд, пір’я, мов сніг, летіло з вітром на синагогу.

— Нахмане, Нахмане! — закричала Роза й прокинулася.

— Ша, Розо, — почула голос чоловіка. — Все добре… Спи.

Достоту — як тоді…

Перед вечором Роза вийшла з дому. Заспокоєна, сповнена гідності, вона ішла головною вулицею кварталу, її ніг чіплялися брудні діти й скиглили:

— Güldene Rojse, дай хліба! Güldene Rojse…

Не оглядалася. Проходячи повз синагогу, побачила на східках стару, осліплу вже жебрачку Хайку. Зупинилася, кинула їй срібну монету.

— Це від Рози, Хайко, — сказала. — Лише ми з тобою в цьому вертепі справжні дочки Сіона.

Розділ дванадцятий

СІДЛО І САГАЙДАК

Ф. Петрарка

І спокій у всьому? Може, й так… Він зробив, що вмів, а більше — не може. Віддав усе своє життя на олтар просвіти і не шкодує ні за чим. А вище піднятися не зумів. Благо, що хоч усвідомив неминучість кривавої битви за волю й віру, що чекає її, що впевнився: знайдуться серед молодих мужі, які довершать справу братчиків із шаблями в руках. Мусить це статися. Іван Борецький виховав Романа Патерностера, Роман виховує Марка. Борецький, зневірений у нерівній боротьбі з львівськими єзуїтами, подався до Києва — і добре, там серце нашого краю. Він створить у Києві академію, якої не міг створити у Львові, там краще середовище, там легше боротися з потіями. Роман же поклявся, що ніколи не поїде зі Львова, навіть якщо залишиться віч–на–віч з полчищем єзуїтів.

А Марко і Зіновій виростуть. І підуть. Юрій відчув, як із сивим спокоєм проникає в душу тужава, міцна й солодка надія на тих — наймолодших. Слава Богу, люблять його… Он стоїть на другому боці вулиці Марко, тупцює й чекає, поки пан провізор зрушить з місця, щоб ніби ненароком наздогнати його, щось запитати, щось почути…

Ходи, сину. Я запам'ятав твої допитливі очі й полюбив тебе ще тоді, як незнайома жінка із закритим шаллю обличчям після проповіді Вишенського підвела тебе до мене для благословіння. Потім ти прийшов записатися до школи сам, і я спитав, чому без вітця–матері. Хвора мати, а про вітця ти промовчав, і я зрозумів, що байстрюк єси, і захотів тобі замінити батька, бо хто зна, може, десь і мій… Ти добрий хлопець, беручкий до науки і чесний. Ти привів до мене, вирвавши з єзуїтського содому, новіція Зіновія, який має дикого рожевого коня у Вороняцьких горах. А міг пропасти хлопець… Ви ростете на нашій праці, на доброму грунті. І забуяєте, і підете далі, і звершите те, чого не могли зробити ми. Ловіть вашого вільного коня, поки його не заарканили й не привели до корита, з якого їсть покірне бидло, і осідлайте його. Я дам вам сідло і сагайдак. Я зробив його для вас. Я все життя робив для вас сідло і сагайдак…

— Чому ви з Зіновієм так довго не були в мене, Марку? Приходьте завтра, вже настають вакації.

…Бричка Михайла Хмеля повільно рушила, Хмель раз у раз оглядався й поштиво кланявся патерові Лятерні, який із складеними на поясі руками стояв на розі єзуїтського дому. Зіновій уперто дивився поперед себе, він відчував, як свердлять злі очі ректора його потилицю, примушують оглянутися і поклонитися. Бричка сховалася за стіною недобудованого єзуїтського костьолу, батько глянув на впертий гострий профіль сина; чого вовкуєш, хотів спитати, та промовчав, самому полегшало, що єзуїтська колегія позаду, а син біля нього; жона Мотрона плаче кожного дня, як Рахіль, що вовки латинські украли в неї улюблене чадо, а куди ж йому, слузі Жолкевського й Даниловича, було віддати на науку Зіновія — чей не у братську школу, так і служби позбудешся.

Зіновієві соромно за батька: за його підхлібну посмішку, за його нарікання на олеських селян, які втекли від Даниловича до козаків: сам же козак, а покойовий, сам православний, а підлещується до єзуїтів — для чого це робить? Для нього, Зіновія? Але ж він не хоче, йому шістнадцять літ, він сильний, може шаблю носити, а не ходити в підперезаній шнурком чорній сутані новіція й бути невільником — тілом і духом. Там мамина пісня «Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», а тут п'ять разів на день молитва, мов у невірних турків, тут доноси й нашіптування, тут насмішка над маминою піснею і ненависть до козацької вольниці… Чому батько віддав його в цей чорний Рим?

«А ти, синку, не гадкуй зле про вітця свого, — чує Зіновій тиху мову матері Мотрони, — така вже його доля, що мусить служити, та під шляхетським кунтушем ще б'ється в нього козацьке серце. Ти вчися, щоб науки знав, а моєї пісні не забувай, перетерпи, козаче, — отаманом будеш… Хай не приросте чорна сутана до твого сумління, ти ж народився тоді, коли закатували Северина Наливайка, а вивчишся — на Січ підеш, писарем станеш. І молися, сину, моїми молитвами…»

Зіновій прислухався до тихої материної мови, що бриніла в його душі, і всім своїм єством ненавидів будинок, в якому прожив під недремним наглядом схоластів Бронека й Казика цілий рік, ненавидів усе, чому тут навчався, не усвідомлюючи того, що якби батько не віддав його до єзуїтської колегії, то не зродилась би й ненависть до єзуїтів і ніколи б до голови не прийшли подібні мислі…

Не оглянуся. Щезни, Риме! Ти, який замінив віру покорою, честолюбством і шпигунством, щезни. Хитрістю, лицемірством, насильством хочеш підкорити собі світ. А в мене забираєш усе: матір, товаришів, Марка забереш, як тільки дізнаєшся про нього, і рожевого коня — теж. Ти вбиваєш у мені розум, примушуючи вивчати книгу єзуїта Войцеха Тильковського з премудрими питаннями для диспутів: чи може бути пес козою, чи може Бог перемінитися в гарбуз, скільки чортів уміщається на вістрі голки? Ти хочеш, щоб про живих батьків ми говорили як про померлих, щоб позбулися своєї душі й свого обличчя: не маємо права морщити чоло, бути сумними або веселими, навіть під час розмови мусимо дивитися один одному не в очі, а в бороду. Ти навчаєш нас молитися так ревно, щоб бачити наяву, як грішать прародичі, як сидять апостоли на Тайній вечері, щоб відчували запах сірки, коли думаємо про пекло. Щезни, страшний, нелюдський Риме…

А може, краще прикидатися дурником, як це робив Брут, хвалити те, що ненавидиш, говорити протилежне тому, що думаєш? Ні, не можу. За це мені не буде честі. Немає тіні без предмета, немає честі без доброчинства. Так сказав пан Рогатинець. І подарував мені сідло, а Маркові — сагайдак.

Кінь мій буяє на волі. Коня мого не візьме аркан. А я осідлаю його. А Марків сагайдак буде повен стріл. І ми виб'ємо єзуїтів до ноги. Вирости нам треба. Тільки вирости…

Зіновій прокинувся з задуми, коли минали П'ятницьку церкву. Тут мав ждати на нього Марко.

— Батьку, зупиніть коней.

— А що таке, сину?

— Ви ж обіцяли Марка, мого товариша, взяти з собою. Он він стоїть, зупиніть, батьку.

З узористим сагайдаком через плече, з оздобленим візерунками сідлом у руках біг до брички русоволосий Марко.

— Господи, яка краса! — вигукнув Хмель, оглядаючи Рогатинцеві витвори. — Для мого буланого — яке диво!

— Ні, батьку, це сідло для дикого коня.

…Рано–вранці сивий туман відступав перед сонцем з олеських рівнин на Вороняки. Перший відкрився небові Олеський замок, покритий білим ґонтом: Ян Данилович прибудував до веж цілий каскад галерей, кружґанків, спираючи їх на високі десятиметрові мури, надав оборонному замкові палацового вигляду, щоб затишніше жилося тут його коханій Софії. Туман осідав, ник, Вороняцький хребет зупиняв його, та гаварецькі провалля з того боку кряжа невпинно всмоктували; олеські церкви, костьоли, вали, крамниці, ятки озолотилися врешті першими променями. Місто будилося, із замкової галереї вістував сурмач городянам початок нового дня.

Хлопці прокинулися ще до сходу сонця. Спала прислуга, додивлявся сни Михайло Хмель; Зіновій і Марко тихо викралися з будиночка, що притулився до другого валу в підніжжі замкової гори, й сховалися в тумані, їм треба на Гавареччині зустріти схід сонця: коли мряка осяде на дні провалля, де збіглося докупи кількоро хат гаварецьких гончарів, на самій вершині, на галявині між дубами, з'явиться рожевий дикий кінь.

Зіновій з сідлом у руці, Марко з сагайдаком через плече вийшли за Браму, що з боку Бродів, і подалися доріжкою, яка розділяла передмістя Циків і Волуйки, угору — до Вороняків. «А ти спіймаєш його, Зіновію?» — «Спробую. Він мене вже знає, він брав з моєї руки хліб». Далі йшли мовчки, пригнічені тривогою, скритною радістю, очікуванням видива.

Тяжів густий туман над головами, під ногами біліла стежка, вона спиналася все вище й вище, а далі пішла полого — це вже хребет; стежка загубилася в жорсткій полонинській траві, холодна роса ломить босі ноги, туман опускається до пояса, до стіп, і над головою — баня синього неба. З одного боку пливе по білому морі шпиль замку, наче щогла галери, а з другого — глибока гаварецька долина, сповнена по вінця мрякою.

Святково, урочисто так; стежка веде хлопців донизу, та враз зупиняють їх якісь голоси, дзенькіт, брязкіт, гамір, викрики — що це, гончарі так рано встали до роботи? Але дзенькіт металевий, а мова чужа — ніколи тут не отаборювалися жолнєри Даниловича, хто тут, у цій безлюдній тихій Гавареччині?

Хлопці причаїлися у траві, слухали.

…Рано–вранці з хатинки, що притулилася до жовтого горба у винниківській улоговині, вийшла Гізя. Зіперлась на одвірок, щоб не впасти, — чи то так душно в хаті, що не стало чим дихати? Надворі прохолодно, а повітря немає…

— Марку, Марку!.. — простогнала.

Та що це я, він учора поїхав до Олеська, навіщо пустила, мені так зле, не можу схопити ковтка повітря, тут випари з проклятої ґуральні пана Залеського, вони в цій долині настоюються, мов чад…

Схопившись руками за горло, Гізя побігла стежкою на жовтий горб; трохи полегшало: «Я вийду в ліс, побуду, Чортова скеля недалеко, там материнка пахне, там…»

Ішла похитуючись, і розступався перед нею ліс, не знала досі, що до скелі веде така широка дорога; з львівського боку стежка вузька, а легко було нею ходити, чому так тяжко стало йти широкою просікою? Тоді йшла по зілля, щоб купатись у ньому, по що йде тепер? Під ногами трава, мов оксамит, червоні кущі іван–чаю з обох боків, хто обсадив дорогу кривавим цвітом, хто простелив м'який килим під ноги, хто так дбає про неї нині? Смерть?

«Не треба ще, швидше б до скали, там материнка закожушила весь горб, я втоплю в неї голову й буду дихати тим запахом, він цілющий, дає красу, здоров'я і життя… Боже мій, навіщо я Марка пустила?..»

Ліс розступався, дорога стелилася широка й зелена до самої Чортової скелі: «Я тут не була відтоді ні разу, мені не можна було приходити на ту межу, де закінчилось одне життя, а почалося друге… мій син перейшов її, мені ж не можна… так далеко та скеля, так далеко та материнка, вже видно головатий камінь, а дійти до нього несила…

Не треба, не треба ще, Марко малий, хто без мене його у світ впровадить? Уже видніє в далині місто, довкола нього мур і вежі, я й не знала, що їх так багато, а мур високий і товстий, усе здавив, усе скував, а до мене йде воля… Не хочу ще!.. Що діє мама, тато, Мацько?.. Руська вулиця так далеко, аж страшно. Я люблю її, ту тісну мою вулицю з маминою домівкою, з корчмою Мацька, з Успенською церквою, з безпутною Льонцею, бідна моя Льонця… люблю кожен камінь у тому місті, кожен камінь мій…»

Гізя впала на м'яку повсть материнки: «Тут воно було, тут? Я нічого не могла більше зробити, тільки сина дати… Це мало, Юрку? Я стала людиною і дала ще одне життя для людей. Я взяла те життя від тебе. А ти, взяв ти щось від мене для себе?.. Як легко стало дихати, все мине, я дочекаюся Марка…»

Зілля затулило уста, ніс, Гізя повернулася на спину і вже тільки подумала, німо крикнула в чисте небо:

«Юрку! Ти є… Ти будеш… Ти для всіх… Будь і для нього, не залиши свого сина серед дороги!..»

…Зіновій з Марком тривожно дослухалися: чужі голоси рунтали урочисту тишу на запеленаній молочним туманом Гавареччині.

Розділ тринадцятий

ЩО Ж НИНІ СКАЖЕ АБРЕКОВА?

З манускрипту

Абрекова була німою: її позавчорашнє віщування — «все це добром не скінчиться» — впало лихом на неї саму, а цього вона зовсім не сподівалася. Бо яка ще біда могла на неї чекати: доньок нема, хліба нема, Письо мовчить… Ага, була воля… Була й честь. А тепер — тюрма і ганьба злодійки. То як це так, щоб у однієї людини забрати все, а другій усе дати? А Бог дивиться на таку неправду і мовчить?

У глухому ратушевому підвалі, куди її ввели стражники, — довгий стіл, посередині стола — розп'яття, обабіч — свічки, Ісус скорбно дивиться на неї і мовчить, немов її Письо! Полум'я свічок вихоплює із темряви примарні обличчя, що сховалися за розп'яттям; Абрекова із крихтою надії приглядається до них, може, хоч одне знайоме обличчя побачить — впаде на коліна й благатиме: «Паночку добрий, хіба ви не знаєте бідної й чесної Абрекової, яка нікому не заподіяла кривди й на макове зерно, за що мене сюди?..» їх четверо: троє в чорних сурдутах, посередині — священик у сутані, обличчя чужі й камінні, ніби неживі; в одного, який поруч із священиком, заворушилися губи, й Абрекова почула: