Життя, віддане словесності

Ключові слова: алюзія, словесний образ, еквілінеарність, звуковий символізм, стилізація.

І, звичайно ж, для Григорія Порфировича Кочура – одного з керманичів української школи художнього перекладу минулого сторіччя, глибини творчості якого, на жаль, з об’єктивних причин, ще не розкрито, джерелом його теоретичних обґрунтувань та напрацювань були як погляди інших видатних перекладачів, так і власний аналіз художніх перекладів – чи то українців, чи то чехів, словаків тощо, але передусім, звісно ж, – власна творча манера та стиль перекладання, які втілювалися у його майстерно виконаних перекладах вершин світової поезії. Саме тому при докладному аналізі перекладацьких поглядів Г.Кочура аж ніяк не можна обійти увагою жодного з аспектів його діяльності: ані дослідницьких його статей, ані перекладів чи поезії, які він створив. Хоча, попри все, Г.Кочур не вважав свій стиль єдино правильним, усвідомлюючи, що кожен підходить до свого завдання по-різному, і чимало шляхів може привести до бажаних результатів.

Щодо теоретичних ідей Г.Кочура, то їх можна умовно поділити на ідеї, які стосуються етапів процесу перекладання, перекладацьких засобів, проблем співвідношення літератури і перекладу, і на погляди щодо окремих суто перекладознавчих проблем.

Найпершим кроком на шляху до перекладання, як видно з відповідей на анкету “Теорії і практики перекладу” [4, с.171-189], Г.Кочур уважав уже сам вибір твору для перекладу. Ідеальна ситуація – це “коли його не доводиться вибирати, коли сам твір вибере перекладача – так його захопить, що той мусить його перекласти, не може не перекласти” [4, с.174]. І хоча захоплення перекладача ще не є запорукою бездоганності перекладу, та все ж це перспективна передумова. Проте, навіть пишучи на замовлення, можна створити зовсім не гірший переклад. Прикладом може бути “Крук” Едгара По, який не належав до улюблених поезій Кочура через свою раціоналізованість й театральні ефекти, але в українській версії якого чимало здобутків. Просто Г.Кочур вважав, що українській літературі потрібно дати гідний переклад “The Raven” Е.По, щоб наша література не втрачала престижу на світовій арені, залишивши поза увагою визнаний світової літератури. Однак перевагу Г.Кочур все ж таки надав першому способові – перекладові творів за власними уподобаннями, оскільки так легше вкласти душу у свій витвір .

Про правильність такої думки переконливо свідчить такий приклад: для антології французької поезії на прохання професора Київського інституту народної освіти С.Савченка Г.Кочур ще студентом перекладав вірш “Перша” Ф.Коппе, але додав ще й власний переклад сонету “Теслярева родина”, який він обрав для перекладу самостійно. На жаль, антологія не вийшла друком, більшість перекладів зникло, серед них і переклади Г.Кочура. І от, років через 20, намагаючись відтворити їх по пам’яті, творцеві вдалося пригадати без особливих труднощів лише сонет, який він переклав за власним бажанням.

Проте у будь-якому разі роботу потрібно виконувати сумлінно, треба навчитися перевтілюватися, як це роблять актори на сцені, навчитися переконливо говорити чужими словами, аби читач повірив, що до нього промовляє саме цей герой.

Наступний крок після підбору – підготовчий етап, який у вузькому розумінні означає озброєння всіма потрібними знаряддями – словниками, довідниками і т. ін. Поняття підготовчого етапу неоднозначне, бо, за словами Г.Кочура, “усе життя перекладача – суцільний підготовчий етап” [4, c.176]. Григорій Порфирович вважає, що аби не потрапити у халепу, переклавши якимось ляпсусом, а також щоб підвищити ефективність своєї творчої праці, перекладач має не лише досконало володіти мовами оригіналу та перекладу, а й бути обізнаним із важливими фактами біографії письменника, його місцем у літературі країни, основними віхами розвитку літератури країни оригіналу, а до того ж неодмінно ще й володіти певними знаннями у тій галузі, про яку йдеться у творі, іноді ж знадобляться просто обізнаність із фольклорними традиціями чи міфологією країни, чітке уявлення про світову культуру.

Що ж до підручних засобів – словників – то стан справ у цій галузі Г.Кочур оцінював як цілковито незадовільний. Тому, на його думку, перекладачеві найчастіше доводиться мобілізувати “внутрішні” мовні ресурси. Та все ж роль словників – дуже важлива, адже уважно прочитати вірш зі словником, записати прочитане – це початок перекладання. І саме до таких підрядників, зроблених власноруч, перекладач залюбки звертається і дуже їм довіряє, особливо, якщо йдеться про те, щоб перекладати із мови, знання з якої у нього не надто блискучі. Однак такому прочитанню має передувати ознайомлення з твором із позиції звичайного читача, формування сприйняття твору, яке, можливо, згодом у процесі роботи і зміниться. Г.Кочур намагається не зіставляти оригіналу та інших перекладів до закінчення власної версії, хоча й дуже цікавиться ними, та іноді цього не уникнути, адже багато перекладів, українських і російських, добре відомі перекладачеві, який, за власним висловом, “має зухвальство вважати себе не тільки перекладачем, а ще почасти й істориком та теоретиком перекладу, а отже, на всякі переклади накида[єть]ся жадібно” [4, c.178]. Хоч зовсім і не для того, щоб використати чужі досягнення.

Далі ж чітко виокремити етапи перекладання неможливо, оскільки залежать вони і від твору, і від конкретного випадку – інколи система образних засобів виникає спонтанно, а інколи її треба довго і наполегливо відшліфовувати. Ключові моменти надзвичайної ваги – вміння абстрагуватися від оригіналу, адже протилежний підхід може призвести до буквалізму; однак у будь-якому разі, відступаючи від оригіналу, слід намагатися відтворити його систему образів.

Таких поглядів дотримувався Г.Кочур щодо засобів та етапів перекладу. Проте ще глибшими та цікавішими є його думки стосовно проблем перекладу, які не лише стосуються перекладу окремого твору, а відзначаються глибшою теоретичною наповненістю. Серед таких проблем можна вичленувати питання про те, чи повинен перекладач, що займається перекладом віршованих творів, бути поетом. Відповідь, яку дає Г.Кочур, на диво, цікава: він вважає, що такий перекладач неодмінно має бути поетом, але не поетом у тому розумінні, що його твори друкують видавці, а людиною, яка володіє даром мислити образами і втілювати ці образи у слові, до того ж, у слові віршованому (не зважаючи на те, чи пише він оригінальні вірші); як приклад Г.Кочур подає М.Лукаша, який своїми теоретичними знаннями з поетики та чуттям мови перевершив багатьох знаних майстрів пера, хоча своїх оригінальних віршів і не друкував. До того ж, поет-перекладач має відчувати чужу манеру мовлення і відтворювати її своєю мовою, а не кожен оригінальний поет наділений цим умінням. І не варто звинувачувати усіх перекладачів-професіоналів у “сухості” їхньої поезії, адже не завжди це справді відповідає істині, а як відомо, багато видатних поетів, спробувавши свої сили у перекладі, не зарекомендували себе хорошими перекладачами, хоча за перекладання бралися охоче.

Для відтворення чужої манери мовлення, стилістичної манери оригіналу перекладач мусить вміти передусім розібратися в цьому оригіналі до найменших деталей, виокремити стилістичні прийоми та засоби і лише тоді, на основі віртуозного володіння всіма ресурсами рідної мови, спробувати стилізувати. Без стилізації перекладачеві не обійтись, адже кожен переклад – це обов’язково імітація якогось мовного стилю, стилістичної манери.

Таку думку перекладознавець підтверджує власним прикладом. У вірші “The Raven” Е.По Г.Кочурові загалом вдалося передати найпримітнішу рису стилю автора – звуковий символізм. Аналізуючи вірш "Die armen Worte..." ("Слова буденні..." у перекладі З.Піскорської) Р.М.Рільке, Г.Кочур схвалює той факт, що більшість українських перекладачів (серед яких – В.Житник, Г.Носкін, Л.Коваленко-Горлач, Р.Лубківський, З.Піскорська, Л.Череватенко) зберегли основні риси авторського стилю оригіналу – стриманість, стислість і лаконічність. Розкішні метафори та вишукані декоративні фрази сюди б явно не вписалися. На думку Г.Кочура, словесна стриманість, так само як і словесна надлишковість автора, завжди повинна бути законом для перекладача [6].

Дотримується Г.Кочур цього принципу і у власних перекладах. Для прикладу, у перекладі одного з віршів Ю.Тувіма Г.Кочур подає варіант передачі рядка "Zobacz, ile jeseni" у формі "Глянь, яка осінь повна", компенсуючи кількісний підхід до осені шляхом впровадження неологізму в останньому рядку – "заосенило". Саме такий спосіб компенсації і видається найвідповіднішим, якщо йдеться про поезії Ю.Тувіма, адже цей автор у своїх віршах часто використовував неологізми складної структури. Тож перекладач мав не тільки повне право, це, радше, його обов'язок створити стилістичні еквіваленти до соковитих лексем першоджерела. Отут, звісно ж, знадобиться глибока обізнаність як із правилами, законами та традиціями обох мов, так і з творчою спадщиною конкретного поета чи письменника, особливостями його стилю. Брак компетентності може призвести до зниження стилістичного ключа оригіналу, як це сталося, зокрема, у випадку з перекладом одного із віршів Ю.Тувіма, що його зробив у 30-х роках ХХ сторіччя В.Іскра "До простої людини". Річ у тім, що для польської поезії характерне вживання фраз та окремих слів низького мовного регістру, на відміну від української мови. Тож цей варіант перекладу погіршує загальне враження від вірша. У своїй версії 1969-го року Г.Кочур уникає непотрібного вживання згрубілої лексики оригіналу.

Тут виникає суперечливість між поглядами Г.Кочура на авторський стиль та його думками з приводу законів та характеру мови-джерела й перекладу. Напрошується висновок про те, що характер мови усе ж важливіший за індивідуальний авторський стиль. Однак часто ці два аспекти настільки щільно переплітаються, що доводиться вдаватися до різноманітних змін, аби хоч якось відтворити обидва.

Основне для перекладача, на думку Г.Кочура, – це вміння відірватися від оригіналу, без чого існує загроза погрузнути у тексті оригіналу, що неминуче привело б до буквалізму. Однак не варто забувати про систему образів першотвору та його літературних алюзій. Г.Кочур докладав максимум зусиль, аби дотримуватися такої теоретичної установки у власних перекладах. У перекладі "In a Library" Е.Дікінсон збережено літературну алюзію, хоча й у дещо видозміненій формі.

… Beatrice wore

The gown that Dante deified [9, с.123]

A Беатріче осяйна

Уперше Дантові з’явилась [1]

Однак у перекладі "Ельдорадо" Едгара По втрачено ключовий образ “shadow”, смислове навантаження якого ґрунтується на біблійній алюзії до смерті – Долини смерті, долини тіней (“the Valley of the Shadow”). Лексема “shadow” наскрізно проходить віршем, повторюючись у тексті п'ять разів. Г.Кочур замінює “shadow” на “привид”, а подекуди просто застосовує нульовий переклад. Алюзія “the Valley of the Shadow” передана лише наближено:

Там, де обрію грань,

Видко гір нерухому громаду, [1]

де "обрію грань" передбачає своєрідне перенесення в інший світ, іншу реальність, однак ці рядки виступають, радше, відповідником інших рядків вірша (“over the Mountains of the Moon”), тож вихідна ідея смерті й вічності залишається лише імпліцитно виведеною у тексті.

Що ж до форми передачі образів, то вона, звісно ж, поступається важливістю змістові. Досить часто вдається Г.Кочур до заміни однієї частини мови іншою або навіть до так званого антонімічного перекладу, себто перекладу, за формою протилежного оригіналові, а за змістом – еквівалентного йому. Приклад такого перекладу можна знайти у 35-му сонеті Франческо Петрарки:

... e gli occhi porto per fugire intenti

ove vestigio uman l’arena stampi [7, с.58]

...І тільки тих стежок не уникаю,

Де й сліду людської ноги нема [1]

Ще один приклад такого "антонімічного" перекладу – у вірші “Testament mój” Ю.Словацького:

Nigdy mi, kto szlachetny, nie był obojętny [8, с.112]

Прихильний був до тих, що серцем благородні [1]

Відтворюючи оригінал, перекладачі доволі часто натрапляють на так звані “неперекладні місця”, коли стилізація не допомагає. Одна з таких проблем – це питання передачі реалій. Постає запитання: чи залишити у перекладі елемент культури народу, який створив оригінальний твір, чи дещо зукраїнізувати, наблизити його до рідного читача, та й врешті, як це зробити. Головне те, що правил тут немає і не може бути. Потрібно керуватися власним естетичним чуттям і не допускати грубих помилок. За словами С.Захаркіна [2], аналізуючи переклад "Євгенія Онєгіна", зроблений Максимом Рильським, Г.Кочур простежує несумісність між предметом-реалією, назвою та описом дій, які можна із ним проробляти.

И мысль об ней одушевила

Его цевницы первый стон

Про неї думка розбудила

В цівниці перший звук струни [2]

Переклад М.Рильського

Цей варіант зафіксовано у газетних виданнях і навіть окремому виданні 1937 року, однак, річ у тім, що "цівниця" – це сопілка, а не гітара чи скрипка, у якої є струни, тож думка не може "будити [в ній] перший звук струни". У 1949 році з'явилася виправлена версія:

Про неї думка окриляла

Його цівниці перший звук [2]

Переклад М.Рильського

Варіант перекладу, який, як стверджують [2], належить Григорієві Кочуру, звучить так:

Про неї думка окриляла

Його цівниці перший тон [3]

Переклад Г.Кочура

Ще одним прикладом “проблемних місць” служать діалектизми і просторіччя. Г.Кочур вважає, що, без сумніву, якщо оригінал рясніє діалектизмами, то й переклад без них – не переклад. Але бувають випадки, коли цю проблему розв’язата дуже складно – передусім, якщо йдеться про тих поетів чи прозаїків, твори яких просто наскрізь пронизані діалектизмами, які надають творам естетичної краси та своєрідності. Такі твори відтворити важко, тому що вибір будь-якого діалекту рідної мови був би необґрунтованим. Найкращим перекладач вважає варіант, який обрав М.Лукаш при перекладі шести віршів Ґарсії Лорки, написаних галісійським діалектом – він наповнив переклад діалектними словами, але використав для цього кілька західноукраїнських говірок. Звичайно, знавці-діалектологи відчують, що мова трохи перебільшено строката, але для читача такі переклади звучать природно і, водночас, незвично – як і оригінал для іспанського читача [5].

А загалом питання українізації перекладу дуже хитке і викликає чимало дискусій. Г.Кочур не схвалює надмірної українізації творів закордонних письменників, вважаючи, що аби читач зрозумів поета, його треба завести в країну поета, якого перекладають, а не вести поета в країну читача. Хоча найкраще якось поєднати ці дві тенденції, керуючись не категоричними приписами, а власним розумом.

Таким же хитким є питання щодо відтворення форми, розміру, ритміки вірша. Здавалось би, вже визначилися, що форма перекладу має відповідати формі оригіналу. Утім це просто фікція (особливо при перекладах силабічних віршів, де все ж таки варто, на думку Г.Кочура, намагатися показати українському читачеві, як виглядає той вірш в оригіналі), бо всі розміри мають специфіку у кожній літературі.

Щодо творчої особистості перекладача, то, на думку Григорія Порфировича, перекладач повинен намагатися підкорити її творчій особистості автора, але, без сумніву, незалежно від намірів перекладача, вона виявиться в перекладі й сама. І це нормально. А щодо оцінки важливості власних перекладів, то тут Г.Кочурові судити важко. Докладних і надрукованих рецензій на його твори не було, та й ті, що з'являлися, не відкривали чогось нового у його перекладах, бо огріхи і самому відомі. Так і має бути: перекладачеві самому слід критично ставитися до своїх творів, хороший перекладач здебільшого цілком усвідомлює, чого ж бракує у його перекладі, інтуїтивно або на базі теоретичних знань відчуваючи, що передано і що не відтворено мовою перекладу, що можливо відтворити і які засоби компенсації можна було б використати. Перекладач постійно працює над самовдосконаленням і б'ється у пошуках, як відшліфувати навіть уже довершені переклади, визнані громадськістю. Такий шлях перекладача – постійне вдосконалення, постійні пошуки і водночас – постійне невдоволення, адже йому завжди здається, що переклад не відповідає оригіналові і не може рівнятися на нього. Як приклад саме такого перекладача, який ніколи не спинявся на досягнутому, Г.Кочур наводить М.Рильського, який попри те, що його переклад “Пана Тадеуша” з А.Міцкевича було визнано найкращим перекладом твору на слов'янські мови, до кінця обдумував, як переробити та відшліфувати цей переклад.

Сам Г.Кочур теж жив своїми перекладами, працюючи над деякими із них, хай навіть над кількома рядочками, іноді з десяток років, а то й більше, б'ючись над розв’язанням проблем, переробляючи і доповнюючи (приклади – "Нічна пісня подорожнього" Й.В.Ґете, яка існує у двох варіантах: “Ти, що бачиш горе все...” та “Гори огортає...”). Однак він не вважав, що на створення якісного перекладу неодмінно потрібно затратити довгі роки. Переклади шести поезій для антології чеської поезії, які йому довелося зробити за одну ніч, Г.Кочур аж ніяк не вважав гіршими за інші свої твори. Навпаки, він неодноразово зауважував, що, мабуть, вони би поблякли, якби їх не творили за таких екстремальних умов. І загалом будь-яке планування робочого часу перекладача він вважав неможливим, тому що на заваді стають або життєві, буденні справи, або ж може не бути натхнення для роботи; і краще тоді відкласти її на інший, сприятливіший момент. Однак сам Г.Кочур усе ж намагався щодня обов'язково відводити час для перекладу, попри свою зайнятість, попри всіх численних відвідувачів, які шукали у нього поради.

Теорією художнього перекладу Г.Кочур зацікавився ще коли робив перші експерименти в перекладі, захотівши почути, як ті чи інші поети звучатимуть українською мовою. Згодом, оповідаючи про здобутки в царині українського художнього перекладу, він зазначав, що не може охопити всіх перекладознавчих праць, які виходять у світ, доводиться вибирати те, що ближче до кола його інтересів. Та це знову ж таки було нелегко: цікавило його дуже широке коло питань, приступав він до аналізу нових перекладів та перекладознавчих праць, заледь отримавши їх і знайшовши для цього вільну хвилину. Звісно, його цікавили переклади творів різних літератур, цікавили з огляду на те, що нового вони вносили в нашу літературу. Але хоч він і був знавцем понад 20 іноземних мов, та були у нього й особисті симпатії, яких він не міг і не хотів позбутись і які також впливали на його практичну діяльність. До найближчого кола його уподобань щодо нових теоретичних розвідок, які виходили друком, належали давньогрецька, римська, французька, польська літератури, а також англійська, американська, чеська, словацька. Саме перекладам із цих мов та на них Г.Кочур і присвятив велику кількість своїх теоретичних розвідок, найповніше розкриваючи, звичайно, переклади творів найкращих представників цих літератур. Ці дослідження доводять, наскільки компетентним не лише перекладачем, а й літературознавцем та теоретиком перекладу був Г.Кочур, адже в кожного поета він виокремлює характерні риси його стилю, які можуть виявитися ускладненням для перекладача або ж які просто потрібно зауважити перекладачеві, аби правильно передати дух твору. Мова йде також про загальні особливості тієї чи іншої літератури. Тож стосовно кожної літератури, як і стосовно кожного поета, можна виокремити певні зауваження Г.Кочура, які вже стали і надалі ставатимуть у пригоді перекладачам, що мають справу з цими літературами.

Отже, що Г.Кочур суттєво доклався до процесу ознайомлення українського читача з перекладами з іноземних літератур. Він виховав ціле покоління перекладачів. Без його внеску українське перекладознавство виглядало б зараз цілком інакше. Цінні ідеї та погляди Г.Кочура потрібно простежувати у його критичних працях та перекладах, аналізуючи кожну деталь. Це сприятиме поліпшенню роботи молодих перекладачів – послідовників принципів Григорія Порфировича. Тоді ми повноправно могли би вважати пророчими слова Г.Кочура, у яких звучить кредо його життя:

...Крізь біль, крізь бруд, крізь тундру пронести

Свого Мистецтва полум'я високе,