ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВО, КОНТРАСТИВНА ЛІНГВІСТИКА

Ключові слова: письмовий переклад; усний переклад, перекладознавство; вишкіл; контрастивна лінгвістика, словник.

перекладачем лише тому, що ви

знаєте дві мови, – це все одно, що

вважати, що ви можете грати на

фортепіано лише тому, що маєте дві руки.

Пітер Трент, мер міста Вестмаунт (Канада)
У випрацюванні концепції вишколу перекладачів треба враховувати своєрідність перекладацької професії у світі загалом та специфічну роль перекладу в Україні.

У другій половині бурхливого ХХ сторіччя, зокрема в його останні десятиріччя, надзвичайно інтенсифікувалися міжнародні контакти в усіх галузях політичного, економічного, культурного та суспільного життя. Науково-технічний прогрес, зокрема винахід та масовий ужиток комп’ютерів, супроводжується так званим "інформаційним виверженням". У всесвітньому масштабі усе частішають різноманітні конференції, симпозіуми, форуми за участю сотень і тисяч осіб. Наша реактивна доба зрушила з місця мільйони людей.

Першим наслідком інформаційного виверження став перекладницький вибух. Нові течії у всьому світі були б немислимі без перекладачів. Водночас дуже змінився сам характер їхньої праці. Істотно зросла кількість науково-технічних перекладів (з підрозділами: технічні, медичні, економічно-комерційні, юридично-законодавчі та iн.), виокремилися перекладачі конференцій, усні та письмові, без яких були б неможливі будь-які міжнародні зв'язки. На Міжнародній конференції праці в Женеві 1927р. уперше було застосовано елементи синхронного перекладу. До речі, у цьому місті є тепер Міжнародна організація перекладачів конференцій. У Ленінграді на XV Міжнародному конгресі фізіологів 1935р. промову академіка І.Павлова перекладали синхронно французькою, англійською та німецькою мовами. Техніку синхронного перекладу удосконалили після Другої світової війни. Під час судового процесу над фашистськими воєнними злочинцями, що відбувався у 1945–1946 рр. у Нюрнберзі в Міжнародному Військовому Трубуналі, було повністю застосовано синхронний переклад [4, c.9]. Керував синхроністами перекладач Президента Айзенгауера – полковник Л.Достер. Згодом на посаді директора Інституту мов і лінгвістики Джорждтаунського університету він зробив чималий внесок у випрацювання методики комп’ютерного перекладу науково-технічних текстів. Організація Об’єднаних Націй 1946р. перейшла на синхронний переклад. Згодом він активно поширився.

Перекладачі безпосереднього спілкування, теле- та кіноперекладачі, перекладачі моніторної служби, телефонні перекладачі (останні зокрема популярні в Австралії), перекладачі знакової мови, перекладачі судів та трубуналів, дипломатичні перекладачі – ось яке розмаїття характеризує професію перекладача в наші дні. Повсякденням для нас стали також комп'ютерний переклад, електронна пошта, започаткована 1972 р., та інтернет. До речі, новинкою нашого побуту є кав’ярні, де відвідувачам пропонують за філіжанкою капуччіно мандрувати хвилями інтернету. Звуть ці по-американському своєрідні рекламні центри інтернету cybercafes.

Суттєво професіоналізувалася праця перекладачів. Зросли й вимоги до її якостi. Усе глибше усвідомлюють фахівці, що перекладений текст може мати значущий вплив на певні політичні ухвали чи розвиток технологічних процесів, і, отже, навіть мінімальна семантична похибка в перекладі може спричинити серйозні матеріальні або моральні втрати, мати небезпечні наслідки. Отже, зростає, стає прискіпливішою увага перекладача до тексту-джерела. Знову ж таки тексти стають усе більш фаховими, сповненими термінів та термінологічних сполук, часто, на жаль, полісемантичних. Водночас виникає і вимога, так би мовити, "лінгвістичної" універсальності. Від професійного перекладача тепер вимагають, щоб він активно володів усіма мовними стилями та їхніми видозмінами, бо автором тексту-джерела може бути і витончений стиліст, і напівграмотний прохач чи позивач. Текст часто вміщає чимало алюзій, абревіатур, архаїзмів, неологізмів, діалектизмів, волаючих імен, каламбурів, одиниць вертикального контексту чи інших складних лінгвальних явищ. Усні перекладачі змушені інколи долати малограмотне мовлення, зокрема, якщо їхніми клієнтами є іноземці, що користуються під час офіційних зустрічей не рідною мовою, а іншою, поширенішою, якою володіють не в повному обсязі. Для такої професії потрібні і талант, і велика відданість справі, і колосальні знання, бо майже завжди йдеться не про переклад з мови на мову, а з культури на культуру.

По-різному вишколювали перекладацькі кадри в різні епохи та в різних країнах. У Канаді, приміром, підготовка перекладачів почалася із викрадення дітей, а саме: 1534 р., відкривши затоку Св.Лаврентія, французький моряк Ж.Картьє намагався нав'язати контакти з індіанцями за допомогою мови жестів. Оскільки такий спосіб спілкування був досить складним і не завжди вдалим, то, від'їжджаючи, він викрав синів вождя ірокезького племені з Стадакони (територія сьогоднішньої провінції Квебек) Дома Агая і Тайноагні і завіз їх до Франції. Згодом, вивчивши мову своїх викрадачів, ці юнаки повернулися на батьківщину і стали першими перекладачами в історії Канади [10, c.356]. Одначе вони ретельно виконували свої перекладницькі обов’язки лише доти, доки нові господарі не стали кривдниками їхнього племені. А тоді навідріз відмовилися. Були патріотами. До речі, патріотизм – це невід’ємна риса перекладача, зазвичай, відповідального представника свого народу.

Хоча різнохарактерні школи усних перекладачів функціонували уже в XVII сторіччі, лише у 70-х роках нашого сторіччя відбулося повне усвідомлення того, що навчання перекладу – це окрема комплексна дисципліна з власною теорією та методикою. Tепер у світі є принаймні 250 інститутів перекладу та перекладацьких факультетів чи відділів в університетах, як, приміром, Iнститути усних та письмових перекладачів у Парижі, Брюсселі та Оттаві, Всеросійський перекладацький центр у Москві, перекладацькі відділи (германських та романських мов) Інституту філології Національного університету ім. Т.Шевченка в Києві, перекладацькі факультети Тамперського університету в Фінляндії, Віденського – в Австрії, Карлового – у Празі, Стокгольмського у Швеції. У деяких інститутах навчають і мов, і перекладу, до інших приймають студентів лише з досконалим знанням мов і зосереджують увагу передусім на мистецтві та вмінні перекладати, зокрема усно.

Що ж до перекладу в Україні, то, по-перше, українська мова (як і чимало інших) належить до мов обмеженого поширення, що одразу збільшує вагу перекладу в нас. Ще творці слов'янської писемності – євангелисти Кирило та Мефодій – були змушені обстоювати перед Римом та Візантією право людей читати Біблію не лише грецькою і латинською, а й старослов'янською мовою.

Оскільки наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – майже ніколи не мали нормальних умов для функціонування, перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відігравала надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовираження нації та збагачення її мови. Переважна більшість українських письменників минулого по-подвижницькому ставилася до перекладу. Вони були просвітниками свого народу та борцями за його кращу долю, і своїм знаряддям, поряд з оригінальною творчістю, часто обирали переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність.

Так було не лише в українській літературі. Про ситуацію в російській літературі Ю.Еткінд писав: “Не маючи змоги висловити свої думки у власній поезії, російські поети (передусім між роками 1934 і 1956) розмовляли зі своїми читачами устами Ґете, Шекспіра, Орбеліана і Гюго” [7, c.50].

Після Другої світової війни, завдяки блискучій школі українського художнього перекладу, яку очолював спершу М.Рильський, а після його смерті 1964р. – Г.Кочур, перекладна література систематично й повносило входить у національну культуру. Вершинними своїми осягами український художній переклад – месником – постає на повний зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої в своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Перекладна література стає також великим скарбом для прийдешнього через нагромадження тих лексичних, образних, віршових, структурно-конотативних ресурсів, які тепер можуть широко використовувати українські письменники.

Доля була жорстокою до наших перекладачів. Скільки було серед них полеглих, розстріляних, замучених, засланих! Але вони завжди стояли на сторожі Слова. Під віршовою сповіддю Г.Кочура:

"Приймаю, доле, все без скарги, без вагань,

Лиш вбережи, молю, мого життя основу, -

Моє оплачене поневірянням слово.

В нім сяє все, чого позбавлений в житті,

В нім – волі й вічності уламки золоті,

В нім – правді світовій і правді нашій дань” [2, c.28]

міг би підписатися кожний з цих подвижників.

На жаль, останніми роками наша перекладна література зазнала гіркотних, непоправних утрат: межу вічності переступили М.Бажан, Борис Тен, І.Стешенко, М.Лукаш, Г.Кочур, В.Лучук, О.Тарнавський, О.Зуєвський, Д.Паламарчук, В.Митрофанов, Й.Кобів.

Вмирають мудреці з держави слів,

Святі, що сущі над патериками...

Вкраїнської словесності держава

Поволі тратить гетьманів своїх...

(В.Коротич)

Для нашої філології важливий не лише художній переклад українською мовою, а й переклад українського художнього слова різними мовами, передусім англійською як світовою. І в цій ділянці маємо чимало звершень.

Що ж до україномовного науково-технічного перекладу, то він ледь животів, після короткочасного ренесансу, пов'язаного з Інститутом української наукової мови. Його було засновано 1921 року. Очолив установу акад. А.Кримський. Картковий матеріал інституту становив 1926р. понад 2 млн. одиниць, було укладено 34 термінологічних словники. Правда, видати поталанило лише 16, бо інститут було по-варварському знищено 1930р., під приводом надуманого процесу над фіктивною "Спілкою визволення України". Нас переслідують лексикографічні злидні; упродовж десятиліть, коли наша мова призначалася лише для домашнього вжитку, ми майже не видавали термінологічних словників, не мали ніяких умов для вишколювання перекладачів-синхроністів, перекладачів аудіо-візуальної комунікації, перекладачів дипломатичного рівня та богословської літератури. Лише зовсім недавно створено у нас Асоціацію перекладачів України – першу професійну організацію перекладачів, отже, ми ще не належимо до Міжнародної федерації перекладачів, FIT (Federation Internationale des Traducteurs), заснованої у Парижі 1953р., яка тепер об’єднує перекладачів понад 80-ти держав. За сприяння цієї організації, 1995 року опубліковано надзвичай вартісну колективну монографію за редакцією Ж.Делісл та Дж.Вудворс “Перекладачі крізь віки” водночас англійською та французькою мовами.

У Київському національному університеті імені Т.Шевченка був здавна перекладацький відділ, але його головним завданням було навчати військових перекладачів з російською як мовою-джерелом. Лише 1991р. ситуація там кардинально змінилася. Львівський державний (з 1999 р. – національний) університет імені Івана Франка вперше проводив набір на перекладацький відділ 1996 р., тобто в червні 2001 ми мали перший випуск фахівців. Одначе за допомогою викладачів з Київського національного університету імені Т.Шевченка ми випрацювали вже своє бачення цієї спеціальності, свою концепцію. Ось її головні засади:

Ми зобов'язані дати студентові перекладацького відділу глибоку, всебічну філологічну освіту – у період занепаду філологічної культури загалом. Цим зумовлено цикл філологічних дисциплін, що їх вивчає студент. Наші студенти мають уміти критично оцінювати лінгвістично-філософське підґрунтя численних перекладознавчих систем, починаючи від поглядів Ціцерона, Горація та св. Ієроніма аж до сучасних наукових парадигм, зокрема, до лінгвістичної поліфонії Е.Табаковської, концепції багатоаспектності перекладу проф. В.Комісарова та культурологічної парадигми інтерпретації художнього перекладу проф. Г.Чернова [8]. Уже у першому семестрі студенти вмвчають, очевидно, англійською мовою, Вступ до перекладознавства (54 години); у першому та другому семестрі вони вивчають (англійською мовою) історію українського та британського художніх перекладів (30 год.). До британського входить також ірландський художній переклад, що зокрема цікавий для нас тим, що сприяв антиколоніальній боротьбі ірландців (згадаймо лише Стендіша О’Грейді, Огаста Грегорі чи Томаса Кінзела). Своєрідними є також взаємини між художнім перекладом і творчістю найвидатніших ірландських письменників ХХ ст. – В.Їтса та Дж.Джойса [11]. Загалом потрібно глибоко досліджувати історію перекладу, бо створення концептуальної історії світового перекладу – першочергове завдання сучасної теорії перекладу, якій треба утвердитися як окремій повноцінній дисципліні. Перекладачам–початківцям слід усвідомлювати, що їхні попередники винаходили абетки, збагачували лексичні, виразові та словотворчі ресурси мов, сприяли зародженню та розвиткові національних літератур, поширювали науково-технічні знання, утверджували релігійні переконання, укладали словники Не завжди віддавали їм за це належну шану: бувало, їх спалювали на вогнищах інквізації, як, приміром, Е.Долє, В.Тіндля чи Я.Гуса. Мусило минути майже чотириста років, щоб присоромлені нащадки спорудили подвижникам пам’ятники у центрі Лондона, Парижа та Праги. Але не знайти тепер пам’ятника Е.Долє в столиці Франції: новітні інквізитори – фашисти – знищили його під час Другої світової війни, коли окупували Париж.

Потрібно інтенсивно працювати над нашими неофітами, щоб вони усвідомили, що переклад як міжмовна і міжкультурна комунікація – це явище, в якому по-своєму змінюються екстенсіональні, інтенсіональні та інтенціональні компоненти спілкування, культура, традиції, концептуальний і художній світ, знання, умови й мета взаємодії. Перекладачі мають бути справжніми інтелігентами, їхня фонова ерудиція повинна бути надзвичайного обсягу. Їм потрібно щоденно читати газети, слухати радіо, спілкуватися своїми робочими мовами, постійно розширювати та поновляти свій лексичний запас.

Оскільки комплексна асиміляція знань – вимога нашого часу, перекладознавство, зокрема його методологія, може успішно розвиватися, лише широко використовуючи здобутки інших наук, зокрема, когнітивістики, семіотики, теорії інформатики. Мовна картина світу – важливий чинник мовної компетенції. Вона складається із концептуальних структур, організованих і відображених у кожній мові по-своєму. Розбіжності концептуальних структур мови-джерела та цільової мови часто спричиняють перекладацькі аномалії, пор.: англ. “tight line” та укр. “клюнула”. Семіотичну систему Ч.Пірса можна широко використовувати при спробах пояснити операції людського мозку під час перекладу. Теорія перекладу щільно пов’язана з теорією мовленнєвих актів Дж.Сірля, функціональною граматикою М.Геллідея.

Cлід виховати в студентів любов та повагу до неоціненного скарбу Слова, відчуття відповідальності за власне мовлення. Усіма фібрами душі вони повинні відчувати Франків афоризм: “Якби ти знав, як много важить Слово!”. Адже мови необхідні перекладачам в активній формі.

Професія перекладача означає постійну, самовіддану працю принаймні над двома мовами, над двома культурами. Якщо студент звик систематично працювати над іноземною мовою, то, щодо рідної, у нього часто складається ілюзія, що він її знає на належному рівні, і він забуває ту незаперечну істину, що над рідною мовою, над її фонетикою, стилістикою, фразеологією, словоскладнею, над усіма її тонкощами слід працювати повсякденно і повсякчасно. На факультетах іноземних мов наших високих шкіл ще не закріпилася традиція звертати прискіпливу увагу на якість перекладу рідною мовою: йшлося передусім про те, щоб студент зрозумів іноземний текст. На це спрацьовує чимало чинників, але головна причина – у недостатньому рівні культури мовлення та навчання. До того, ж занадто мало навіть добре знати українську мову – потрібно ще бути вихованим на українській культурі. А це складно в наших умовах.

Студента треба навчити постійно мислити й відчувати в площині двох мов чи, ширше, двох культур. Цьому сприяє контрастивна лінгвістика [9], яку в повному обсязі і на різних рівнях засвоюють студенти перекладацького відділу. На заняттях з англійської, української, латинської мов та інших лінгвістичних дисциплін подача всього матеріалу має проводитися під кутом зору перекладу, перекладацьких можливостей. Власне виховання перекладача починається з актуального усвідомлення того факту, що в різних мовах сполучуваність слів – різна, а, отже, буквальний переклад руйнуватиме живе мовлення, перекручуватиме думку.

Перекладач мусить постійно вишколювати свою пам'ять, звертати велику увагу на професійну етику. Перекладач має знати й цінувати своє основне знаряддя – словники. В історії людства вони пройшли небуденну еволюцію від шумерійських глиняних таблиць, яким 4500 років, до комп’ютерних банків даних. Але – щоб стати фаховим перекладачем – cлід також домогтися певного рівня професійної лінгвістичної компетенції, що означає лінгвістичне вміння бути водночас і сприймачем тексту, і його відтворювачем. Перекладач мусить володіти також текстоформуючою та комунікативною компетенцією.

Переважає погляд, що рідна мова перекладача повинна бути його цільовою мовою, тобто мовою, якою він перекладає. Одначе ми намагаємося навчити наших студентів перекладати з української мови як мови-джерела та українською мовою як цільовою ось з яких причин: по-перше, чимало дослідників вважає, що головне для перекладача (зокрема науково-технічної літератури) – до абсолютних глибин зрозуміти текст-джерело, а цього легше досягнути, коли мова перекладуваного тексту – рідна для перекладача; по-друге, в англомовному світі українську мову знає порівняно мaло людей за винятком етнічних українців. У результаті, нашим перекладачам слід перекладати також із української мови англійською.

Скільки ж іноземних мов входить до активу перекладача? Основна у студентів – англійська, одначе уже з третього семестру вони вивчають другу іноземну мову (у нас це головно німецька та французька), разом з відповідними курсами перекладу та лінгвокраїнознавства. Окремі дуже обдаровані студенти мають змогу обирати за бажанням італійську, арабську, японську чи перську мову як третю. Нам не лише потрібно перекладачів з цих мов, але й знання неспорідненої мови істотно розширить лінгвістичний світогляд перекладача. До речі, в американських університетах приймають на відділ загального мовознавства лише тих студентів, які, крім англійської, опанували одну з орієнтальних або африканських мов. І в цьому американські лінгвісти мають слушність.

До закінчення навчання студент повинен пройти всі перекладознавчі дисципліни та різноаспектну педагогічну та перекладацьку практику. До речі, практику проходять студенти, починаючи з першого курсу. У жовтні 1998р. найкращі першокурсники уже успішно перекладали на IV Міжнародному симпозіумі з гутного скла.

Засвоїти увесь навчальний матеріал не легко ще й тому, що не маємо відповідної, зокрема англомовної, літератури з фаху. Передусім у повному обсязі публікацій видавництва імені Святого Джерома у Манчестері – єдиного видавництва в світі, яке видає тільки перекладознавчу літературу, або ж серій Перекладацької бібліотеки Бенджамінів, що, крім перекладознавчих монографій, публікує дослідження з лексикографії та термінології. Важко теж з літературою з інших країн. Викладачам з фахових дисциплін слід сторожко підходити до планування та подачі теоретичного матеріалу. Вони викладають англійською мовою, отже, виникає спокуса якнайширше використовувати англомовні джерела. Однак потрібно усвідомити, що нам не обійтися без праць Ю.Жлуктенка, Г.Чернова, А.Ширяєва, А.Федорова, О.Чередниченка, В.Карабана, А.Леонтьєва, М.Цвілінга та ін. – рівно ж, як і без праць англомовних дослідників, приміром, провідного американського перекладознавця, професора Міссісіпського університету Д.Робінсона, автора праць “Весоmіng а trаnslator”, “Тhе translator's turn”, “Translation and taboo”. Неперевершеною є антологія західних теорій перекладу від Геродота (5 ст до н е ) аж до кінця ХІХ ст., яку уклав та широко анотує Д.Робінсон.

Важко переоцінити вагомість для перекладачів численних праць П.Палажченка й А.Чужакіна. П.Палажченко був незмінним англомовним перекладачем М.Горбачова та Е.Шеварнадзе в 1985-1991 рр., а А.Чужакін багато років вивчав побут країн, що розвиваються. У посібниках цих авторів розглянуто проблеми усного та письмового перекладу та їхніх різновидів. У них ідеться про принципи перекладацького скоропису, подано практичні рекомендації усним перекладачам-початківцям [3, 5, 6]. Дуже корисний для перекладачів також посібник теоретика і практика усного перекладу І.Алєксєєвої [1].

Термін навчання – 4-5 років. Після закінчення четвертого року навчання випускники отримують ступінь Бакалавра з кваліфікацією "Бакалавр філології. Перекладач з англійської мови та вчитель англійської мови", що дає їм право займати посади усного і письмового перекладача та консультанта в різних організаціях, виробничих та комерційних підприємствах і фірмах, викладати англійську мову в основній школі.

П'ятий рік навчання передбачає розподіл на загальну та магістерську програми. Випускники, що навчалися за загальною програмою, отримують диплом Спеціаліста філології з кваліфікацією “Спеціаліст філології. Перекладач з англійської мови, викладач перекладу і англійської мови”. Спеціалісти уповноважені виконувати різні види перекладів: письмові (науково-технічні, ділової літератури та художні); усні (послідовні та синхронні), а також редагувати переклади. Вони мають право викладати англійську мову і переклад в загальноосвітній школі.

Магістерська програма передбачає як поглиблену спеціалізацію у галузі перекладознавства та методики викладання перекладу, так і науково-дослідну роботу. Випускникам присвоюють ступінь магістра з кваліфікацією "Магістр філології. Перекладач з англійської мови, викладач перекладу і англійської мови”, що дозволяє їм обіймати викладацькі, науково-дослідні та адміністративні посади у вищих навчальних закладах, наукових установах, редакційно-видавничих та адміністративних установах; працювати усними і письмовими перекладачами.

Хоча випускники одержують дипломи перекладачів загалом, їхні уподобання поступово формуються в чотирьох напрямах, а саме: усні перекладачі, зокрема синхроністи; перекладачі науково-технічної літератури; перекладачі художньої літератури; перекладознавці. Дуже важливо визначити напрям діяльності у кожному конкретному випадку. В усіх випадках, одначе, йдеться про професійну майстерність, що вимагає від перекладача психологічних та філологічних навичок, тонкого розуму та сильної індивідуальності, уміння працювати на базі сучасних комп'ютерних технологій.

Умови праці перекладача-синхроніста, коли сприйняття повідомлення мовою-джерелом відбувається водночас із творенням повідомлення цільовою мовою, при середній швидкості 120 слів на хвилину, – це украй екстремальні умови, у яких можуть працювати лише лінгвісти найвищого вишколу та дуже сильні особистості.

Перекладач художньої літератури повинен мати талант письменника, мислити образами, вміти творчо підходити до твору, повністю перевтілюватися. Ці ж якості потрібні при перекладі кінофільмів, телефільмів, кінохронік (субтитруванні) та публіцистичних творів.

Науково-технічні публікації, обсяг яких постійно зростає, становлять найбільшу частину перекладуваних текстів. Високий рівень їх спеціалізації вимагає від перекладача поглибленого знання тієї галузі, у якій він працює, постійного звертання до відповідної довідкової літератури. Перекладач має уміти швидко та якісно складати анотації, робити реферативні огляди текстів різних жанрів, серед них і спpийнятих на слух, зобов’язаний також враховувати особливості різномовних наукових текстів Безособові вислови із суб’єктивною модальністю, що часто трапляються в наукoвих текстах українською мовою, при перекладі англійською перетворюються в особові конструкції або в конструкції об’єктивної модальності, приміром: “можна розглянути такий приклад” – “consider the example”; “варто наголосити” – “I wish to emphasize”. Інша проблема – це т. зв. пом’якшувачі, “hedges” – модальні прислівники, дієслова й частки, що зменшують категоричність інформації. В англійських наукових текстах їхній узус вищий, ніж в українських. Тут проблем чимало, оскільки донедавна науково-технічний переклад був маргінальним у перекладознавчих дослідженнях. Уважалося, що теоретичні висновки, одержані на матеріалі художніх та суспільно-політичних текстів, застосовні до текстів науки й техніки. Одначе інформаційний вибух останніх років настільки збільшив потік науково-технічних перекладів, що лінгвістика вже не може ігнорувати ці специфічні проблеми.

Перекладознавці нам дуже потрібні – перекладознавчої критики майже зовсім не маємо. Найчастіше хтось когось поквапливо чи полає чи назове непервершеним. Але маємо в Україні таких перекладознавців, як професори В.Коптілов, М.Новікова, О.Чередниченко, В.Карабан, доценти А.Содомора, В.Радчук, шекспірознавець М.Габлевич, що на їхніх працях молодь може чимало навчитися.

Докладаємо максимум зусиль, щоб Львівський національний університет, освячений Франковим іменем – іменем одного з найбільших подвижників українського художнього та наукового перекладу – вишколював Українській Державі гідних перекладачів у XXI сторіччі.

1. Алексеева И.С. Профессиональное обучение переводчика: Учебное пособие по устному и письменному переводу для переводчиков и преподавателей. СПб, 2001. 2. Кочур Г. Інтинський зошит. К., 1989. 3. Палажченко П.Р. Мой несистематический словарь (Из записной книжки переводчика) 2-е изд., испр.. М., 2002. 4. Чернов Г.В. Основы синхронного перевода. М., 1987. 5. Чужакин А., Палажченко П. Мир перевода, или Вечный поиск взаимопонимания'. М., 1997. 6. Чужакин А. Устный перевод ХХI: теория + практика, переводческая скоропись. Учебник для студентов курса переводческих фак-тов. М., 2001. 7. Etkind E. Dissident malgré lui / Transl. by M.Slodzian. Paris, 1977. 8. Gentzler E. Contemporary translation theories. London & New York, 1993. 9. Lipińska M. Contrastive analysis and the modern theory of language // Theoretical issues in linguistic theory / Ed. by J. Fisiak. Amsterdam, 1980. Pp 127-184. 10. Routledge Encyclopedia of translation studies / Ed. by M.Baker. London & New York, 1998. 11. Venuti L. Translator’s invisibility: A history of translation. London & New York, 1995.

Тоді вожді її поети.

Є.Маланюк

Не меч, не щит рятують мову –

Лише безсмертні твори.

Ципріян-Каміль Норвід (пер. Г.Кочура)

В особі Григорія Кочура вшановуємо людину Франківського взірця, всеосяжного гуманітарія, перекладача, критика, поета, історика й теоретика українського художнього перекладу, культуролога. Виходець зі скромної селянської родини, Григорій Порфирович став символом духовної еліти нації. Його доробок – феноменальне явище в українській культурі XX віку, її вершинний злет, своєрідне її послання у нове тисячоліття.

Слова з автобіографії Т.Шевченка "Історія мого життя – це частина історії моєї Вітчизни" заполонюють душу, коли намагаємось осмислити історико-літературне значення творчості Григорія Порфировича Кочура Адже життя Майстра було тернисте, як i доля української нації та її літератури. Усього спізнав він ущерть – i замовчування, i приниження, i тюрем, i концентраційного табору, коли, за його власними словами, довелося "Крізь біль, крізь бруд, крізь тундру пронести // Свого мистецтва полум'я високе".

Без підрядника Майстер перекладав з 28 мов (з численними територіальними діалектами) твори 33 літератур. Його перекладацький дивосвіт обіймає значний часовий період (двадцять вісім століть, починаючи з давньогрецького поета Архілоха, що жив у сьомому сторіччі до нашої ери) та географічний простір – Європу, Америку, Північну та Південну, і Азію. Історикові культури важко переоцінити вартість перекладів Г.Кочура. Праця майстра в цій галузі – окремий етап в історії українського художнього перекладу, в історії засвоєння світової літератури нашою. Він залишив нам такі зразки перекладацького мистецтва, з якими нелегко зрівнятися. Творча індивідуальність Г.Кочура ніколи не тяжіє над поезією, яку він перекладає: глибинне знання світової культури, філологічна компетентність та повага, з якою він ставиться до автора, творять це дивне диво перевтілення.

Великі заслуги Г.Кочура як високопрофесійного аналітика літературного, зокрема перекладацького процесу. Він – автор дуже багатьох широкомасштабних досліджень з обґрунтованими, виваженими оцінками. Своїми розвідками, критичними статтями та рецензіями на поточні видання (що, як правило, переростали рамки цього жанру) Г.Кочур зробив чималий внесок до історії українського художнього перекладу. У літературі він бачив головну духовну опору народу в його боротьбі за самозбереження. Чаклун слова, Майстер мріяв про величезну споруду – відбудову світової літератури на рідному ґрунті, і вважав саме цю споруду одним із засобів здобуття інтелектуальної волі для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив усе своє життя.

Понад усе кохався Григорій Порфирович у Рідному Слові, володів ним до найпотаємніших глибин, плекав його, болів його болями в дні здичавіння і принижень, копав найглибші рудні цього слова, працював над ним самовіддано, самовимогливо, самозречено і повсякчас. Саме оця любов до слова, до Отчого краю допомагала йому долати нелюдські труднощі та працювати над словом вперто й наполегливо, завжди й усюди – навіть на каторзі, у неволі, якої не видів, не відав недолею славний Овідій. Майстер поставив своє слово на сторожі Українського Слова. І, очевидно, Українського народу. Уважав це єдино можливою життєвою позицією. Альтернативи не знав. Згідно з Франковим кредо: "На шляху поступу ми лиш каменярі".

Після смерті М.Рильського у 1964 р. Г.Кочур став, по суті, керманичем школи українського художнього перекладу, центром морального опору тоталітаризмові. Попри планове замовчування та переслідування, протягом останніх трьох десятиліть він був причетний до кожної серйознішої ініціативи в галузі художнього перекладу в Україні. Він докладав неймовірних зусиль, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу у національну культуру. І це в час, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову й літературу обмежували домашнім ужитком, а масовий читач, чия свідомість, у часоплині розчавлена імперським пресом, була схильна до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож українським перекладачам і в Україні, і поза Україною йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикографічних джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорий простір світового письменства, підносячи тим самим її авторитет.

А ще був Григорій Порфирович Учителем у найглибшому, найсвятішому розумінні цього великого слова. Для багатьох був неперевершеним учителем на крутій дорозі українства, на нелегкій дорозі до самих себе, до своїх джерел, до своєї нації. Як учитель увійшов в життя багатьох, щоб залишитися там назавжди. Навчав усіх, хто хотіли учитися, дарма, що доля, химерна доля, виділила йому лише якийсь неповний десяток років для викладання. Одначе в своєму "Ірпінському університеті" – вільній академії українського художнього перекладу, своєрідній Ясній поляні України – він вишколив чимало перекладачів та перекладознавців. Терпеливо, не жалкуючи часу, Г.Кочур допомагав початківцям підніматися по крутойдучих стежинах науки, учив, що перекладач мусить якнайчутливіше дослухатися до першотвору, мати витончений смак і зірке око, завжди пам'ятати, що поезія – це мистецтво слова, і слово в перекладі мусить бути мистецьким. Для багатьох був неперевершеним учителем на нелегкій дорозі українства, на нелегкій дорозі до самих себе, до своїх джерел, до своєї нації.

За два дні до смерті, підключений до апарату штучної нирки, перемагаючи приступи болю, Григорій Порфирович розпитував, чи не вийшов "Дон Кіхот" у перекладі М.Лукаша і А.Перепаді, турбувався, що ще не написав передмови до збірки творів Віри Вовк-Селянської. Така глибока жертовність, така самопосвята зустрічаються не часто. Хай святиться пам'ять про неї поколіннями, щоб були ми та наші нащадки не шашликоїдами, не баксообожнювачами, не пасивним тяглом історії, а Людьми. Громадянами своєї вільної Вітчизни.

Cаме на таких великих взірцях намагаємося навчати та виховувати молодь, якій у XXI віці працювати для своєї Держави, щоб пішла вона в мандрівку життя з Григорія Порфировича духу печаттю.
Роксолана Петрівна Зорівчак, професор і завідувач

кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка

Леоніда Павлівна Світлична

Українська перекладницька традиція – багатовікова. Наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, є надзвичайно важливою у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовираження нації та збагачення спроможностей рідної мови.

Після Другої світової війни, завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолив спершу М.Рильський, а після його передчасної смерті (1964) Г.Кочур, наш художній переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. Художній переклад – месником – постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Перекладацтво – як ніколи – набуває політичного значення, опиняється на передньому краї боротьби за українську мову, за українську культуру загалом. Склалася унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця.

Збірка життєписів провідних українських перекладачів склала б справжній мартиролог з дуже драматичними сторінками. Хресним був шлях наших перекладачів, зокрема у ХХ сторіччі. Їх постійно гудили за “потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це відхід від “сучасної літературної норми”. Скільки було серед них – полеглих, розстріляних, замучених, засланих (були ж і Колима, і Соловки, і Сандармох!).

Художній переклад посів чільне місце в історії Національного Опору та Національного Відродження. Однак він ще не вивчений. Не оцінений. Одна з його найзворушливіших сторінок – праця над перекладами в умовах тюрем і заслань. Це майже вся творчість перекладача, поета-каторжанина П.Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М.Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої "Енеїди") у 30-х роках ХХ ст., у 40–50 роках – Г.Кочура в Інті, у 70-80 роках – В.Стуса, І.Світличного, І.Калинця та рецензування цих перекладів Г.Кочуром. Як важко було цим подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. Скільки ж то довгих-предовгих місяців спраглому доводилося очікувати томик Байрона, чи Бодлера, чи Верлена! А часто відіслані в листах до рідних переклади були конфісковані.

Скільки перекладів пропало, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів! Як тут не згадати М.Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці “Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів української літератури. У кровожадному ХХ ст. кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.

Подаємо статтю дружини Івана Олексійовича Світличного – Леоніди Павлівни Світличної – про І.Світличного як перекладача.

Переклад – це лише один з аспектів діяльності І.Світличного (20 вересня 1929 – 25 жовтня 1992) – натхненника, організатора і подвижника шістдесятництва як могутнього літературно-мистецького і суспільно-політичного Відродження, що охоплює декілька десятиріч у нашій історії, правозахисника, поета, критика, багаторічного нескоренного політв'язня.

Стаття побудована на особистих спогадах дружини та на епістолярії. Вона знайомить не лише з формуванням І.Світличного як перекладача, не лише з його перекладацьким доробком, а й з тим, у яких умовах розвивався український художній переклад.

Ключові слова: переклад, слово, словник, лист, мова.

Роксолана Зорівчак

Key words: translation, word, dictionary, letter, language.

УЧЕНЬ КОЧУРА

„Я у перекладах – цілковитий учень Кочура. Без нього я, може, й взагалі б цим не займався,” – писав Іван Світличний.

Метром київської перекладацької школи був „Маестро”, як його називали, – Григорій Порфирович Кочур: саме він, а не геніальний перекладач, не „жук-самітник” – Микола Лукаш.

За покликанням Кочур був Учителем. У таборі, на засланні, згодом в Ірпіні, він гуртував біля себе молодих поетів, заохочуючи їх до перекладання. Активним помічником в цій благородній і потрібній справі був Іван Світличний, також наділений даром Учительства. Дуже часто ця організаційна робота заважала їхній творчості.

Людям старшого віку відомо, в яких умовах творилася література 50-60-х років. Почасти переклад був єдиною шпаринкою, де поет міг висловити свою думку. Доба „Задушеного Відродження” повторила долю „Розстріляного Відродження”. У царині перекладу шістдесятники не мали доступу до перекладів своїх попередників, діаспорних перекладачів, довоєнних здобутків перекладачів львівської перекладацької школи і часто дублювали вже перекладене. Контакти через „залізну завісу” з’явилися згодом та й дуже утруднювалися „відповідними інстанціями”.

Творчий шлях І.Світличного, відповідно до суспільно-політичної ситуації, можна розділити на три періоди (у 30-х роках казали „коливання разом з лінією партії”):

1. „Легальний” (кінець 50-х – серпень 1965) – хрущовська „відлига”, згодом „приморозки”, умовна „свобода”.

2. „Напівлегальний” (травень 1966 – грудень 1971) – відносна „воля”, заборонено працювати і друкуватися, але ще можливо друкуватися під „псевдо” або чужими прізвищами.

3. „Нелегальний” (тюрма КДБ (1972 – серпень 1973), табір (вересень 1973 – червень 1978), заслання (1978 – 1983)) – доба Щербицького-Федорчука-Маланчука. Заборонено згадувати прізвище І.Світличного в будь-якому (крім негативного) контексті.

Ситуація не дозволяла вести щоденника, пам’ять зафіксувала лише окремі слайди, тому в статті використовуватиму листи ІСвітличного до рідних та друзів і спогади про І.Світличного – цей своєрідний щоденник. Живий свідок тих буремних років, постараюся трохи розповісти про них. Зробила, що могла, хто може краще – будь ласка.

I. Коли познайомилися Г.Кочур та І.Світличний?

Як я вже згадувала, щоденників не вели, живих свідків, на жаль, вже не має, але перші публікації І.Світличним перекладів П.-Ж.Беранже датовані 1957 роком (100-річчя від дня смерті П.-Ж.Беранже): „Старий сержант” (Київська Правда. 1957. 16 лип.), „Бідняки”, „Добрий Бог” (Вітчизна. 1957. № 6), „Дитя панського роду” (Молодь України. 1957. 19 лип.); стаття про Беранже (Робітнича газета. 1957 16 лип.). Тому орієнтовно перше знайомство І.Світличного з Г.Кочуром можна датувати 1957 роком.

З Миколою Лукашем І.Світличний познайомився ще на початку 50-х у Харківській бібліотеці на вул.Короленка, студент філфаку Харківського державного університету та молодий викладач були на „Ти”.

Віршувати І.Світличний почав ще в школі, продовжував в університеті й аспірантурі. 1960 року в журналі „Дніпро” (№ 8, с.112-121) І.Світличний опублікував підбірку віршів „Рідний корінь”, яка мала позитивні відгуки. Однак у 1980-х роках, уже важко хворий, він заборонив друкувати ці вірші і віршовану драму „Сокира” (всього десь майже 3000 рядків) – так що у версифікації І.Світличний не був новачком.

1964 року в журналі „Всесвіт” (№ 12, с.96-98) І.Світличний опублікував підбірку віршів турецького поета О.Велі (підрядник О.Ганусця).

На початку 1960-х років виникає задум видати антологію чеської, словацької, польської поезії, вибрані поезії в серії ПСЛ (Перлини світової лірики). Це був час, коли видавничою політикою перекладацтва керував М.Рильський. І.Світличний бере активну участь у цих планах як перекладач і активний помічник Г.Кочура в організації перекладів.

Яким критерієм керувався І.Світличний, вибираючи поетів для перекладу? Надамо слово І.Світличному: „Перекладач безмежного океану світової поезії мусить вибирати твори, найбільш споріднені з його власною поетикою, працювати над творчістю поетів духовно і художньо близьких: М.Зеров перекладав давніх римлян і парнасців, М.Рильський – О.Пушкіна й А.Міцкевича, А.Малишко – Я.Купала, О.Прокоф’єва, О.Твардовського.

М.Терещенко прагнув до точності, але не відбирав того, що йому подобалось, у нього немає єдиного естетичного принципу (перекладав О.Блока і Д.Бєдного), керуючись потребами актуальності” (із внутрішньої рецензії на другий том „Вибраного Миколи Терещенка”). І.Світличний намагався перекладати згідно зі своїм уподобанням близьких йому поетів.

Для „Антології чеської поезії” (Київ: Дніпро, 1964) І.Світличний переклав „Лампу” і „Поетику” Й.Ганзліка, „Вірші” Ф.Галаса, „Барабанщик барабанить” І.Магена, „Прохання” В.Незвала.

В „Антології словацької поезії” (Київ, Дніпро, 1964) вміщено переклади І.Світличного „Дайте дихати” Ш.Жарого, „Молитва за милу” та „Вечір на Дюмб’єрі” М.Руфуса.

Тоді ж у журналі „Україна” надруковано вірш „Упав солдат” М.Руфуса.

Хрущовська відлига минула, починалися брежнєвські приморозки. І.Світличний був душею шістдесятницького руху, активним діячем Клубу творчої молоді (КТМ) „Соняшник”. „...Чесна і мужня громадянська та літературна позиція, професіоналізм, ерудиція і водночас принциповість, не зважаючи на особи, принесли І.Світличному авторитет у літературно-мистецьких колах. Вміння побачити і підтримати нове, цінне, симптоматичне і водночас зберегти наукову об’єктивність характерно для статей І.Світличного про літературну молодь” (І.Дзюба).

Але саме те „іронічне літературознавство”, започатковане І.Світличним, („Гармонія і алгебра”, „А, Б, В, Г, Д...” та ін.), викликали лють у спілчанської верхівки, до того ще й І.Кошелівець у книзі „Сучасна література в УРСР” назвав І.Світличного та І.Дзюбу провідними критиками в УРСР. Все те призвело до арешту 30 серпня 1965 за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирадянська пропаганда і агітація”).

2. Однак і в слідчому ізоляторі КДБ І.Світличний не гаяв часу – продовжував працювати над перекладами П.-Ж.Беранже. У листі до дружини 27 січня 1966 року він пише: „...якщо дозволять, дуже прошу передати однотомний російсько-український словник, також французько-російський словник і французького П.-Ж.Беранже (великий том)¹ та два томи російського П.-Ж.Беранже – буду перекладати; якби я його мав раніше, я б, мабуть, уже всього переклав”.

У тюрмі І.Світличний переклав майже 70 віршів П.-Ж.Беранже, серед них декілька віршів, що їх П.-Ж.Беранже написав також у тюрмі.

І.Дзюба зауважує: „Його досконалі переклади з Беранже засвідчили неабиякий перекладацький хист. В україномовній інтерпретації І.Світличного Беранже зазвучав так природно, немов би видатний сатирик ото й писав українською. З однаковою виразністю – можна сказати більше: натхненням! – відтворив він усі стильові рівні та потоки поезії Беранже: і її „вулично”-народний гумор, що часом переходить у глумливість, і добірний інтелектуальний сарказм, і політичну патетику, і громадянську розважливість, і виходи на м’яку довірливу лірику.

І.Світличний відтворив гнучкість ритміки, багатство розмаїтої, стилістично „різножанрової” лексики, органічно злученої в живу цілість єдиним поетичним подихом.

Звичайно, крім чуття слова, стилістичного смаку, глибокого розуміння всіх нюансів змісту і форми оригіналу, за цим стояла ще й велика праця.”

„...Як на мене, професійної досконалості – без будь-яких знижок на час, умовності, історичної обмеженості тощо – І.Світличний досягнув у галузі перекладу. І найкраще з його поетичного доробку – це поетична інтерпретація Беранже.

Це добірна перекладацька робота. Тут досягнуто тієї міри поетичної адекватності відтворення тексту чужомовного тексту, коли твір сприймається як органічний здобуток української поезії, залишаючись самим собою, не втрачаючи свого єства. Деякі поетичні інтерпретації І.Світличного з П.-Ж.Беранже не поступаються перекладам таких майстрів, як В.Cамійленко та М.Зеров.

Очевидно, тут можна говорити про певну конгеніальність поета й перекладача – демократизм і дисципліна форми, нахил до сатиричних портретів, смачних деталей і прозорих алюзій. З одного боку, це україномовний Беранже, а з іншого – alter ego самого перекладача з його тривогами і болями, іронією, інвективами і сатиричними пересторогами, з такими впізнаванними на той час підтекстами („Нескінченно малі величини”, „Цензура”, „Стій”, „Імпровізований донос”, „Божевільні”...)” – така думка М.Коцюбинської.

„...Порівняння перекладів з П.-Ж.Беранже з оригіналами та перекладами 20-х років (М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича) так само, як з перекладами пізніших десятиріч (В.Мисика, Г.Кочура та ін.) засвідчують, що в особі І.Світличного П.-Ж.Беранже дочекався гідного перекладача, рівного своїм іскрометним даром В. Cамійленкові. Тонкий гумор, іронія, вбивчий сарказм, віртуозне володіння словом – найвищою мірою властиві творчому дарові І.Світличного. Найкращі з версій І.Світличного перекладів П.-Ж.Беранже сьогодні стають класикою українського поетичного перекладу,” – пише М.Москаленко.

І.Світличний переклав 81 вірш П.-Ж.Беранже. Як складалася подальша доля цих перекладів після його звільнення 30 квітня 1966 року?

Надамо слово І.Світличному (уривки з листів).

До З.Геник-Березовської 15.08.1966 він пише: „В часи, коли я мав дуже-дуже багато часу і ніякої іншої роботи [в тюрмі КДБ – Л.С.], я переклав цілу збірку поезій Беранже, а тепер видавництво [„Дніпро” – Л.С.], здається, згодне її видати.”

До Л.Танюка 06.03.1967: „...Мій Беранже піде на 68 рік, вже зі мною уклали угоду і навіть заплатили 200 крб.”

До Л.Танюка 05.06.1968: „...Мого Беранже вже редагують”.

До Гевриків 31.10.1969: „...Збірка поезій Беранже зараз у роботі і за кілька місяців має побачити світ”.

До Віри Вовк 31.10.1969: „...Збірка Беранже давно вже на виробництві, в друкарні. Я вже вичитував першу верстку. Отже, враховуючи наші темпи, за кілька місяців книжка має побачити світ”.

До Всеволода Ткаченка 31.10.1969: „...Збірка Беранже зараз у роботі, була вже перша верстка. Ваші переклади я вичитав сам, бо верстку давали на кілька днів, і за цей час вона не встигла б дійти до Вас і від Вас” [В.Ткаченко працював перекладачем у Тунісі – Л.С.]

До Ореста Зілинського 10.02.1970: „...Мій Беранже нарешті вийшов у світ. До книгарень він ще не дійшов”.

Утім 1970 року видали аж ніяк не те, що було подано 1967 року.

Опрацювавши велику кількість літератури про П.-Ж.Беранже, І.Світличний написав до збірки ґрунтовну передмову „Народ був його музою” з аналізом творчості П.-Ж.Беранже, його життєвого шляху (4, с.253-264), детальні примітки, подав 80 своїх перекладів та додав найкращі переклади В.Cамійленка, М.Зерова, М.Рильського, Г.Кочура.

Але... З 1966 року стосовно І.Світличного панувала негласна вказівка: „друкувати, але не захоплюватись”. Збірка П.-Ж.Беранже вийшла в серії ПСЛ, але вже без передмови, приміток І.Світличного, доповнена перекладами інших авторів (наприклад, антиклерикальними перекладами М.Терещенка). „Не годиться всього Беранже „видавати” одному Світличному”, – почув у видавництві І.Дзюба. З 81 перекладу І.Світличного надруковано 55. Дякувати Богу і за те, бо через півроку (за Федорчука) прізвище І.Світличного було заборонено навіть згадувати, не те що друкувати.

1980 року вийшла нова збірка Беранже в зв’язку із „застарілими” перекладами (це М.Зеров, М.Рильський, В.Cамійленко „застаріли”!), де ім’я І.Світличного навіть не згадувалося.

Замість передмови І.Світличного в ПСЛ надрукували передмову Б.Буяльського, написану в кращих соцреалістичних традиціях, з поклонами в бік революціонерів-демократів, картанням монархії тощо. Цікаво порівняти висвітлення однієї ж і тієї події – відмови П.-Ж.Беранже зустрітися з королем Луї-Філіппом. У Б.Буяльського це звучить так: „я надто старий, щоб заводити нові знайомства”, у І. Світличного: „король і пісняр не дійдуть згоди”.

Цей вираз І.Світличний підтвердив своїм життям: „Мені нема чого розмовлять з головою КДБ”, – відповів І.Світличний на пропозицію зустрітися з Федорчуком, але, на противагу королеві, „смершевець” Федорчук знищив І.Світличного „об’єктивними причинами, тримаючи непорушного і безмовного І.Світличного в засланні до кінця строку, супроти людських і Божих законів”.

Передмова і переклади П.-Ж.Беранже викликали тоді алюзії з радянською реальністю. Шістдесятники любили декламувати і цитувати вірші „Стій”, „Свободу”, „Юду”, „Імпровізований донос”, „Дідократію” – дуже сучасно вони звучали.