Журналістика, філологія та медіаосвіта”

1. 
   Валгина Н.С. Теория текста: Учебное пособие. – М., 2003.
   
2. 
   Ким М.Н. Технология создания журналистского произведения. – Спб., 2001.
   
3. 
   Сверстюк Є.О. На святі надії: Вибране. – К., 1999.
   
4. 
   Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. – М., 1972.
   

До розпаду Союзу на всій його території був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який перебував під суворою охороною, і куди не надходила жодна інформація, що не відповідала панів ідеології. З цією метою і була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Зараз Україна стала незалежною, самостійною державою, а в її інформаційному просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування [2].

Сьогодні Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах, навіть для поширення антиукраїнської інформації. Як зауважив дослідник українського інформаційного простору Віталій Карпенко: „Книжковий ринок заполонений сексороманами, детективами та іншим "легким" російськомовним чтивом (це коли національне книговидання на ладан дише). У газетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають видання "для читающих на русском языке" (тоді як національна українська преса знаходиться на грані загибелі). По телебаченню і радіо всуціль передаються кінофільми, пісні на "общепонятном" [2].

Багато хто називає таку ситуацію проявом відкритої інформаційної агресії Росії в український інформаційний простір. Недооцінка цієї агресії надзвичайно небезпечна – аж до втрати національної державності [3, с. 82]. Адже, як відомо, саме через інформацію формується суспільна свідомість населення, спрямовується громадська думка.

Про відверто антиукраїнські видання годі й говорити. Симоненківський "Коммунист", вітренківські "Досвітні вогні", виходячи російською, або подаючи публікації як українською, так і російською, об'єктивно працюють проти України і за формою, і за змістом. Окремі російськомовні газети у південно-східних регіонах насичені шовінізмом.

Нарешті, п’ята форма російської інформаційної експансії – завоювання українського телепростору (а як вже було сказано, телеаудиторія дуже й дуже велика). Сотні приватних телекомпаній в регіонах України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть передачі, як правило, російською мовою. Ні регіональні, ні центральні телекомпанії, які отримали ліцензії на роботу в українському телеефірі, не дотримуються вимоги закону, яка передбачає, що не менше половини телепродукції має бути виготовлена в Україні. Деякі компанії взагалі спеціалізуються на ретрансляції передач російського телебачення.

Однією з найскладніших проблем в Україні залишається законодавче врегулювання щодо мови в засобах масової інформації. Зважаючи на зовсім юний вік українського незалежного телебачення треба зазначити, що йому вдалося багато чого зробити задля покращення своєї творчої та технічної бази, але, на жаль, хоча це схоже на парадокс, "мовна ситуація в ЗМІ значно погіршилась, ніж вона була за радянських часів" [4, с. 68].

Досліджуючи становлення та розвиток засобів масової інформації в незалежній Україні, можна дійти висновку, що український телеефір сповнений програмами, які транслюються іноземною мовою, точніше – ми спостерігаємо на українському телебаченні домінування російської мови: засилля російських "Грамофонів", "Голубих вогників" на українських приватних каналах. Цікавим є і той факт, що державна телекомпанія України, яка має бути взірцем щодо відродження українських засад на телебаченні, теж вдалася до практики запрошувати ведучих із ближнього зарубіжжя, а саме з Росії, тим самим принижуючи українських журналістів щодо їх професійної відповідності.

Вплив російської продукції в інформаційному просторі може мати жахливі наслідки, оскільки думки й погляди українського населення формуються залежно від бажання наших сусідів.

У небагатьох дослідженнях мовної ситуації в українській мережі Інтернет насамперед зазначають значну кількісну перевагу російськомовних сайтів над українськомовними, тенденції великої кількості помилок у текстах, відсутність технічних можливостей для української абетки. Не важко помітити, що аналогічні тенденції характерні й для такого структурного компоненту Інтернету, як онлайнові ЗМІ.

Електронні ЗМІ в структурі українcького Інтернету займають 6 % від усіх ресурсів, але є, проте, такими, які найбільше відвідуються. Можливості мовного впливу повідомлень, переданих через Інтернет, випливають з їхніх властивостей — доступності (читач за бажанням може відкрити сайт у будь-який час доби), глобалізованості (перетинають безперешкодно будь-які державні кордони), інтерактивності (“двобічний зв’язок між комунікатором і реципієнтом, що в будь-який момент стає комунікатором”). Інтернет-ЗМІ диктують “мовну моду” ще й у той спосіб, що стають потужним джерелом інформації для решти ЗМІ — аудіовізуальних і друкованих [8].

Отож, кількісне співвідношення українськомовних і російськомовних видань в мережі Інтернет, зрештою, мало відрізняється від мовної ситуації в інформаційному просторі країни загалом. Однією з причин переважної російськомовності українського інформаційного Інтернет-простору є, безперечно, зосередженість медіа-ресурсів і більше поширення Мережі в русифікованих центрах сходу і в Києві.

Як відомо, Закон “Про мови” в Україні не поширюється на віртуальні ЗМІ. Отож, в умовах явно недостатньої представленості тексту українською мовою держава мала б шукати способів захищати мову титульної нації у віртуальному просторі, надто коли ця мова взагалі є головною засадничою умовою існування українського Інтернету [8].

Аналіз свідчить, що рівень процесів перетворень в інформаційній сфері України не відповідає сучасним процесам глобалізації. В Україні недостатній розвиток Інтернету внаслідок обмеженості зовнішніх і внутрішніх інвестицій.

Отже, бачимо, що навіть за 17 років незалежності України проблема панування в її ЗМІ російськомовної продукції залишається не менш актуальною. Законодавчі проекти, на жаль, не мають достатнього впливу на ситуацію. Та все ж для вирішення такої важливої проблеми треба докласти великих зусиль. І тоді українські ЗМІ стануть справді українськими.

1. 
   Драч І. Як нам облаштувати інформаційний простір // Людина і влада. – 2001. – №1. – с. 69.
   
2. 
   Карпенко В. Інформаційний простір і національна безпека України // Універсум. – 2002. – № 7–8 (105–106).
   
3. 
   Кравченко В. “Інформаційні війни” не мають фронтів. Чи ж будуть переможці? // Людина і влада”. – 2000. – №11–12. – с. 82.
   
4. 
   Кузнєцов С. Україна в європейському інформаційному просторі // Історичні і політологічні дослідження. Видання Донецького національного університету, історичний факультет. – 2001 р. – № 3 (7). – С. 67–79.
   
5. 
   Москаленко А. З. Вступ до журналістики. – К.: Вид-во „Школяр”, 1997. – 297 с.
   
6. 
   Москаленко А. З., Губерський Л. В., Іванов В. Ф. Основи масово-інформаційної діяльності. – К., 1999. – 625 с.
   
7. 
   Сокол В. ЗМІ та технології // Національна безпека і оборона. – 2001. – 15 січня. – Спецвипуск.
   
8. 
   Чорнописька Л. «Зручна» мова українських інтернет-ЗМІ // Слово просвіти. – 2005. – 8-14 верес. – № 36 (309).
   

Білоруська дослідниця А. Р. Усманова, автор ґрунтовної праці про наукову діяльність італійського літератора – „Умберто Еко: парадокси інтерпретації” (2000) – зазначає: „Безумовно, семіотика відіграє найбільш помітну роль; це та сфера гуманітаристики, поза якої „феномен” Еко не може бути усвідомлений і взагалі важко уявити” [4, с. 10].

Ю. М. Лотман у праці „У середині мислячих світів” (1990) виокремлює три аспекти семіотики. Перший пов’язаний із розумінням семіотики як наукової дисципліни, що вивчає функціонування знаків у суспільстві. „У другому аспекті семіотика – це метод гуманітарних наук, що проникає в різноманітні дисципліни і визначається не природою об’єкта, а способом його аналізу” [2, с. 153]. Третій аспект Ю. М. Лотман пов’язує зі своєрідним характером пізнавальної свідомості дослідника. Публіцистика У. Еко ґрунтується на семіотиці як методі аналізу соціальних явищ.

„Як наука, семіотика досліджує життя знаків у суспільстві, використовуючи мову як первісну модель, через яку можна зрозуміти всі інші системи моделей: переходячи від форми до вивчення структурних систем, кодів та механізмів, які підтримують форму та роблять її значущою, літературні критики стають критиками культури, що описують культуру, картографуючи її взаємо переплетені знакові системи” [1, с. 378].

Тема статті У. Еко „Сила брехні” (1994 – 1995) скоріше стосується теорії комунікації, ніж літератури. Розвідки саме в цьому напрямі стали матеріалом двох романів письменника – „Маятник Фуко” та „Баудоліно”. Він намагається показати, що „брехня (не обов’язково у формі брехні, але, природно, у формі помилки) була рушійною силою багатьох історичних подій” [9, с. 294]. Правда історії, науки, енциклопедії відносна. „Багато хто протягом історії діяв, вірячи в те, у що хтось інший не вірив; необхідно припускати, що для кожного Історія була значною мірою Театром Ілюзій” [9, с. 294]. Автор наводить приклади з епохи Середньовіччя. Так, лист пресвітера Іоанна був абсолютною фальшивкою, але створив „алібі” для поширення християнства в Африці та Азії.

Середньовіччя може запропонувати багато фальшивих уявлень про світ. „Середньовічні подорожі були уявними. Середньовіччя продукує енциклопедичний образ світу, який намагається задовольнити потяг до дивного, розповідаючи про країни далекі й неприступні, і всі ці книжки написали люди, які не бачили ніколи цих місць, але вони говорили тільки тому, що сила тогочасної традиції виявлялася сильнішою за досвід” [9, с. 302].

У. Еко звертає увагу на те, що фальшиві оповіді – перш за все оповіді. Деякі з них мали позитивні наслідки для історії, інші приводили до жаху і сорому. Усі щось створили: добро чи зло. Немає нічого, що не можна пояснити: завжди можна з’ясувати механізм дії таких оповідей. Існує також можливість їх перевірити шляхом соціальної практики. Необхідно лише бути уважними. Тому стаття закінчується несподіваним чином: „Перший обов’язок людини культури – переписувати кожний день енциклопедію” [9, с. 323]. У. Еко мав на увазі, що інтелектуал повинен першим помічати невідповідності і щодня уточнювати й перевіряти знання про світ.

Справді, не важливо, чи існує те чи інше явище, не важливо – справжні святині чи підроблені, головне, щоб люди вірили в них. „Віра все перетворює в уяві” [5, с. 418]. Справа не в тому, щоб продемонструвати епоху Середньовіччя як казковий час, коли вірили в єдинорогів, велетнів, у царство Пресвітера, святий Грааль та інше. Справа в тому, що в сучасному світі мало що змінилося. Існують механізми, які породжують неправдиву інформацію, і ця інформація певним чином упливає і змінює реальне життя.

Пояснення цьому У. Еко намагається навести у своїй науковій публіцистиці. Так, у роботі „Шість прогулянок у літературних лісах” У. Еко розповів про історію із сучасності, яку було покладено в основу дисертації його аспірантки Лукреції Ескудеро, тема якої – війна за Фолклендські (Мальдівські) острови в аргентинській пресі. У. Еко намагається зрозуміти, яким чином звичайна чутка (до того ж неправдива – про появу атомного підводного човна в східній частині Атлантики) перетворилася на факт. Виявляється, „ми постійно прагнемо надати життю форму, використовуючи наративні схеми” [6, с. 186]. Властивість нашого сприйняття полягає в тому, що „будь-яке твердження, яке містить власні імена або конкретні описи, передбачає, що читач або слухач прийме на віру існування предмета, до якого належать викладені факти” [6, с. 186]. Людина взагалі легко піддається на неправдиву інформацію, адже у вигаданих світах завжди затишно, у них легко знайти сенс. Цей сенс легко можна осягнути, він з самого початку закладений у такий світ, що не завжди можна сказати про реальний світ, події якого важко пояснити.

Звідси виникає, на думку У. Еко, природне бажання людини інтерпретувати все, що відбувається навколо неї у вигляді тексту. Це призводить до того, що людина легко може поміняти місцями вигадку і реальність. Фактично італійський літератор намагається розкрити механізм, за допомогою якого вимисел формує реальність. Відповідь криється в самому механізмі людського мислення. Так Г. Г. Почепцов у книзі „Семіотика” зауважує, що „людина живе реально в символічному світі і дуже чутлива до змін саме в ньому” [3, с. 36].

У статті „Навіщо демонстрації проти педофілів? Повідомлення, яке не можна недооцінювати” (1996) [8, с. 125–126], У. Еко ставить риторичне питання: „Який сенс організовувати народний похід проти злочину, який суспільство засуджує?”. Автор убачає в цьому цікавий симптом, який можна інтерпретувати як наслідок краху великих ідеологій. Кожен хоче висловити солідарність з іншим поза ідеологіями та релігіями. „Це повідомлення політичний клас повинен обміркувати уважно” [8, с. 126]. Останнє речення

У. Еко використав як висновок. Отже, символ-подія необхідно розшифрувати суспільству.

Тему статті „Поширення пліток було серйозною справою” (1995) [8, с. 119-120] підказав У. Еко симпозіум із семіотики, на якому обговорювали телевізійне поширення пліток. Раніше людина боялася пліток, намагалася уникнути ситуацій, коли вона могла стати предметом поговору. Плітки дарували відчуття влади тому, хто володів чужою таємницю. Сьогодні існують передачі, де людина висловлює зізнання щодо особистого життя. Людина, яка говорить про особисті проблеми в ефірі, уже не може бути предметом пліток, їй уже не висловлюють ані презирства, ані співчуття, адже вона має очевидні переваги – публічне визнання. Раніше плітки могли існувати тривалий час, роками живитися подружньою зрадою, яку намагалися приховати. У телевізійного глядача, після того як зізнання відбулося, інтерес до проблеми зникає. „ТБ знищило поширення пліток, яке все ж таки мало важливі соціальні функції” [8, с. 120].

У статті „E-mail, несвідоме і Супер-Его” (1996) [8, с. 178–179] У. Еко розглядає психологічні проблеми, які виникають у людини у зв’язку з використанням Інтернету. У неї руйнується традиційне сприйняття швидкості та відстані. „Машина помістила людину в безпосередній контакт з усім світом, нав’язує їй правила прискорення, забуваючи, що протягом століть соціальний контакт пропонував диференціювати час акції і реакції” [8, с. 179].

У статті „Утрата особистого життя” (2000) [7, с. 81–90] У. Еко говорить про те, що сучасні засоби масової комунікації руйнують поняття кордонів як державних, так і особистих. „Але зникнення кордонів спровокувало два протилежних явища. З одного боку, немає більше суспільства, яке могло б заборонити власним громадянам знати те, що відбувається в інших країнах” [7, с. 82]. З іншого боку, завдяки новим технологіям, можна отримати вичерпну інформацію про кожну людину, починаючи з того, що вона купує, пише, як подорожує, чим цікавиться тощо. Існує ще один аспект сучасного життя – це добровільна відмова від конфіденційності. Сьогодні бути предметом загального обговорення стало знаком суспільного статусу. Тому захист особистого життя є не лише юридичною проблемою, але й моральною і психологічною.

У статті „Італія комічних акторів. Ситуація трагічна” (2002) [7, с. 144–146 ] У. Еко розповідає про виступ відомого італійського актора і режисера Роберто Беніні, який, щоб висловитися про нагальні соціальні проблеми, був змушений декламувати твори Данте. Для У. Еко це ситуація трагічна, адже політики уникають серйозної полеміки в суспільстві, вони виконують роль комічних акторів, мета яких розважати суспільство. Коли ж актори виконують обов’язки політиків – це вже є свідченням (знаком) несвободи суспільства. Уже в самій назві автор запропонував антитезу, що визначила структуру статті.

Твір „Хроніки Риму в період занепаду” (2002) [7, с. 181–183] належить до жанру заміток публіциста. У цих замітках автор, глузуючи, називає С. Берлусконі Великим Комунікатором за невдалу спробу уникнути пліток стосовно своєї дружини, унаслідок якої плітка переросла в інформацію міжнародного рівня. У. Еко нагадує, що спростування надає друге життя повідомленню. Цим самим автор розкриває властивості комунікативного процесу, дослідженням якого займається семіотика, широкій аудиторії. Далі публіцист пропонує питання, яке надає цьому випадку серйознішого звучання: „Коли в історії спостерігали повне злиття політичної влади і особистих подій?” [7, с. 182]. Замість висновку він наводить приклади з історії Римської імперії в період занепаду, коли демократія була вже повністю зруйнована, та з початку епохи абсолютизму. Тож читач самостійно повинен зрозуміти, чому С. Берлусконі перестав розрізняти особисті проблеми і державні і до яких наслідків це призведе.

На наш погляд, у статті „На спинах гігантів” (2001) У. Еко розмірковує про закони, які рухають духовний розвиток людства. Символом цього закону є середньовічний афоризм: „Бернардо ді Картес говорив, що ми як карлики, котрі сидять на спинах гігантів, унаслідок чого ми можемо побачити більше, не завдяки нашому зросту чи проникливості погляду, а завдяки тому, що на спинах ми вище за інших” [7, с. 334]. В епоху Середньовіччя афоризм став народним, тому що він дозволяв нереволюційним шляхом вирішити конфлікт поколінь. У. Еко бачить також у цьому афоризмі і символ прогресивного характеру науки.

Саме за цією схемою відбувається розвиток філософської думки та мистецтва: заперечення батьків і новий погляд на ідеї дідів. Модель батьків була дуже сильною, і щодо неї провокація сина була для батька неприйнятною. Звідси конфлікт поколінь.

Сьогодні постмодернізм повертається в минуле лише на відстань, яку дозволяє іронія. Це в У. Еко пов’язано з характеристикою сучасного світу. ЗМІ не пропонують більше ніякої уніфікованої моделі. Зміни, які відбуваються в технічному прогресі, настільки швидкі, що не здатні розшарувати покоління. Комп’ютер не розділяє, а, скоріше, поєднує людей. Окрім цього, швидкість поширення й зміни інформації протягом короткого часу призводить до того, що розмиваються межі між поколіннями. ЗМІ нав’язують моду, поведінку, цінності як батькам, так і дітям. Зникає конфлікт між поколіннями. У. Еко вважає, що це призводить до синкретизму всіх цінностей. Безперервні нововведення, що приймаються всіма, народжують „карликів на спинах інших карликів” [7, с. 343]. У. Еко переконаний, що кожна епоха може проявити незадоволення сучасністю. Він іронізує: „Можливо, у тіні вже бродять гіганти, які готові сидіти на спинах нас – карликів” [7, с. 343].

Отже, актуальним є звернення до досвіду італійського публіциста, який використовує досягнення семіотики для аналізу явищ інформаційного суспільства. Сам підхід до соціального життя як до знакового простору допомагає виявити і дослідити глибинні зрушення в психології та способі мислення сучасної людини.
ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред пер. О. Шевченко. — К. : „Основи”, 2003. — 503 с.
   
2. 
   Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров / Ю. М. Лотман // Лотман Ю. М. Семиосфера. — СПб: «Искусство — СПБ», 2004. — С.150—390.
   
3. 
   Почепцов Г. Г. Семиотика / Г. Г. Почепцов. — М. : «Рефл-бук»; К. : «Ваклер». — 2002. — 432с.
   
4. 
   Усманова А. Р. Умберто Эко: парадоксы интерпретации / А. Р. Усманова. — Минск: «Пропилеи», 2000. — 200 с.
   
5. 
   Эко У. Баудолино: [роман] / Умберто Эко ; пер. с итал. и послесловие Е. Костюкович. — СПб. : Издательство «Симпозиум», 2003. — 544 с.
   
6. 
   Эко У. Шесть прогулок в литературных лесах / Умберто Эко ; пер. с англ. А. Глебовской — СПб. : «Симпозиум», 2002. — 285 с.
   
7. 
   Eco U. A passo di gambero / Umberto Eco. — Milano : Bompiani, 2006. — 354 p.
   
8. 
   Eco U. La bustina di Minerva / Umberto Eco. — Milano: Bompiani, 2004. — 353 p.
   
9. 
   Eco. U. Sulla letteratura / Umberto Eco.— Milano: Bompiani, 2003. — 364p.
   

Питання про парцельовані конструкції в писемному інформаційному мовленні є актуальним, оскільки інформаційний стиль відносно малодосліджений стосовно виражальних можливостей порівняно з іншими функціональними стилями – художнім, публіцистичним. Метою статті є розглянути різновиди та виражальні можливості парцелятів у текстах писемного інформаційного мовлення; окреслити перспективи дослідження парцельованих конструкцій. Парцеляти описуються за типом парцельованої одиниці (член речення, предикативна частина, однорідні парцельовані члени речення і т. д.), а також характеризуються за функціями, які вони виконують.

Парцелюватися можуть прості та складні речення. Парцеляція другорядного члена простого речення або предикативної частини складного речення розширює їхню інформаційну насиченість, інтенсифікує смислове значення неядерних компонентів речення, надає їм виразності [6, с. 70]. Парцеляти другорядних членів речення виступають доповненнями змісту структурно основного речення. Дуже схильні до парцеляції однорідні та відокремлені члени речення. Цьому сприяють їх відносна самостійність у реченнєвій структурі та особливості їх синтаксичних зв’язків [1, с. 529].

Досить активним є парцелювання складнопідрядних речень: Особливий пріоритет — інфраструктура села. Бо на фоні зупинки у містах промислових підприємств, думаю, багато людей — хтось тимчасово, а хтось і на постійно — повертатимуться до своєї домівки, до батьків у село. Щоб вижити в цей складний період [СВ. 03.02.2009] (підрядна частина мети) – наголошення на винесеній у парцелят інформації. Зовсім недавно весь реґіон потерпав від повеней. Бо ліс вирубали [Ч. 26.02.2009] (підрядна частина причини) – посилення значущості причини подій у головній частині.

Посилено виразною є конструкція з двома парцельованими підрядними частинами: Дуже не вистачає в нашому суспільстві справді народного контролю. Тож і гуляють «у тіні» мільярди доларів і десятки мільярдів гривень. Тож один може «просвистіти» за два дні десять мільйонів доларів, а в іншого немає десяти гривень, щоб прожити два дні [СВ. 14.10.2008] – однорідні супідрядні частини наслідку з лексичною анафорою виділяються більшим смисловим навантаженням, ніж базова частина. «Парцеляція кількох підрядних частин характеризується значним виділенням інформаційної площини останніх та її актуалізації» [1, с. 528]. Парцелюватися може предикативна частина складної синтаксичної конструкції: А коли вони не вміють або не хочуть працювати, тоді вчиняють галас, скандали, генерують конфлікти. І не дають спокою ні собі, ні людям [СВ. 03.02.2009] – передача авторського ставлення.

Головні члени речення парцелюються дуже часто за наявності однорідності: Принаймні значну частину промови підсудного займали цитати з Кримінального кодексу з його власними інтерпретаціями: що таке злочин, повторний і продовжений злочини (у пана Ігоря, за його висновком, злочин, якщо й був, — не повторний, як кажуть прокурори, а продовжений), що таке мета й мотив злочину. А також умисел — його, за зізнанням підсудного, не було точно [УМ. 28.02.2009] – іронічного забарвлення висловленню надають вставлена конструкція і парцеляція однорідного підмета. Приклад однорідного парцельованого присудка маємо в наступному реченні: Сидять Марії всю ніч. Не нарікають [СВ. 27.02.2009] – розповідь автора така ж чітка й виважена, як і поведінка персонажів. Вперше побачив цей колектив рік тому на святкуванні Дня міста. І запам'ятав [ССЧ. 23.09.2004] – парцеляція однорідних присудків допомагає передати суб’єктивне враження мовця від побаченого. Ставлення до навколишньої дійсності в сусідній країні увиразнюється парцельованим однорідним присудком: Везуть ліс, в основному, до Румунії. Хоча ця країна має такі ж, як і ми, лісові багатства Карпат. Але своє береже [Ч. 26.02.2009].

В аналізованих текстах інформаційного стилю різноманітно представлені парцельовані обставини, наприклад: Катерина вирішила, що невдачі на любовному фронті пов'язані з її надмірною вагою, тож для покращення форм перестала їсти. Зовсім [УМ. 17.05.2007] (обставина міри й ступеня дії); Півроку тому «регіонали» вже пробували відправити її у відставку. Безуспішно [СВ. 16.01.2009] (обставина способу дії); Люди похилого віку, діти війни чекають від діючої влади чуйного ставлення до себе. Тим більше, напередодні свята Перемоги [Б. 08.05.2008]; Як бідкаються лікарі, донорської крові в Україні не вистачає. Причому постійно [УМ. 14.06.2007] (обставини часу). Парцельовані обставини емоційно-експресивно насичують дію в базовій частині.

Спостерігаємо високу частотність уживання парцельованих однорідних обставин: І, до речі, не тільки в цьому відомстві. А й у сільгоспвиробництві, і у вугільній галузі... [СВ. 14.10.2008] (обставини місця). Парцельований дієприслівниковий зворот є частотним засобом стилістичного синтаксису в писемному інформаційному мовленні: Ніколи ситуацію не доводили до такого принизливого для держави стану, коли чи не в прямому ефірі Президент з цього приводу проводить нараду й ставить завдання міністрові оборони й Генеральному прокуророві. На весь світ розголошуючи, що відключено «стратегічні об’єкти» і потерпає система захисту від нападу з повітря. Тим більше, виходячи за грань дозволеного в питаннях національної безпеки і навіть режиму таємності [СВ. 03.02.2009] – парцеляти є своєрідними й дуже потужними виразними градаціями претензій мовця. Єдина наша умова, яка випливає з особливостей газотранспортної системи, відновлення поставок газу в повному обсязі, необхідному для транзиту. Включаючи й ті вісім відсотків технологічного газу, необхідні для прокачування газу [СВ. 16.01.2009] – парцельований зворот деталізує умову, про яку йдеться в базовій частині. Тільки в січні-лютому нам вдалося нарахувати до 200 вагонів лісу, які відправляють зі станції Чернівці. Не зважаючи ні на свята, ні на будні [Ч. 26.02.2009] – парцелят емоційно конкретизує часовий параметр основної частини (у січні-лютому).

Трапляються випадки парцелювання додатків: Коли високі державні чиновники працюють нормально і спокійно, тоді все в порядку. І з державою, і з армією зокрема [СВ. 03.02.2009] – уточнення і поглиблення змісту непоширеної основної частини висловлювання (складнопідрядного речення). Широко представлені парцеляти однорідних додатків: Ця книга, упорядником якої є дружина артиста п. Дарина Яремчук, зібрала спогади про Назарія Назаровича, його друзів, рідних, колег по мистецтву... Розповіді про гастрольні турне не тільки до Канади, а й до Чорнобиля (він співав ліквідаторам аварії на ЧАЕС), Афганістану... [ССЧ. 23.09.2004] – парцельована одиниця значно деталізує фрагмент основної частини. Розуміючи пріоритетність завдань оборони, ми підготували і прийняли урядове рішення, яким заборонили відключати від енергопостачання військові об’єкти, задіяні для цілодобового бойового чергування. А не якісь міфічні «стратегічні об’єкти», про які говорять Президент і міністр оборони [СВ. 03.02.2009] – парцелят надає висловленню дещо іронічного забарвлення, збільшує характер протиставлення. Можливо, це історична подія, що сталася 8 грудня, бо ми відчинили двері до розвитку демократичних процесів в Україні. До зняття корсета у вигляді авторитарної системи, яка зухвало проявляла себе [З. 23.12.2004] – парцелят метафорично пояснює те, про що йшлося в основній частині.

Малочастотною парцельованою конструкцією є висловлювання з однорідними означеннями, винесеними в парцелят: А якось добрі люди привели маленьку дитину. Дівчинку. [парцелят-прикладка] Голодну, завошивлену, зі слідами побоїв на блідому обличчі [СВ. 27.02.2009] –парцельована одиниця містить три однорідні означення, останнє є відокремленим поширеним. Писемній формі інформаційного стилю притаманне парцелювання відокремлених членів речення: Спочатку неприємне. Україномовні студенти з регіонів (з Києва таких майже не було), відчуваючи якусь неповноцінність перед столичними, переходили на російську. Навіть галичани [УМ. 17.04.2007] – парцельований відокремлений підмет посилює негативне здивування від інформації в основній частині.

Парцелювання прямої мови є рідкісним і нехарактерним для інформаційного мовлення явищем: Потім до монастиря постукала молода жінка з малим хлоп'ям на руках. "Прихистіть, бо загинемо" [СВ. 27.02.2009] – передача напруги, страждання, останньої надії. Якщо ж і трапляються парцеляти прямої мови, то вони є надзвичайно виразними.

Парцеляція часто вступає в конвергенцію (взаємодію) з іншими стилістичними прийомами, посилюючи їх прагматичний (впливовий) потенціал [4, с. 281]: Людям остогидла гризня у верхах, остогид оцей морально-психологічний терор, який чиниться з дня в день – місяцями, навіть роками. У двадцять першому, нібито найцивілізованішому столітті. У нібито ж незалежній, самостійницькій Україні, яка, як виявилося упродовж сімнадцяти літ, не вміє бути самостійною, шарахаючись, мов тріска в морі, від Москви до Вашингтона. Вимолюючи співчуття там, де лиш кілька років тому з відвертою чи приховуваною повагою, але зі щирим подивом констатували для себе відкриття: є така квітка свободи і демократії на планеті, ім’я якій – Україна [СВ. 14.10.2008] – потужної виразності наведеному висловленню надають побудовані за синтаксичним паралелізмом парцеляти, лексичні повтори експресивно забарвленого присудка й однорідні обставини на позначення тривалого проміжку часу в основній частині, парцелювання дієприслівникового звороту, оцінність тверджень, одночасність критичного та патетичного звучань висловлювання.

«Винесення повторюваної лексичної одиниці в парцелят підсилює його емоційну й логіко-емоційну наповненість, збільшуючи смислову виразність речення» [7, с. 121-122]: Бо це є величезним кроком у минуле. Причому минуле, яке є, у свою чергу, спадщиною імперських періодів в історії України, коли Україна була поділена між великими сусідніми державами – між Оттоманською Портою, Московським царством, Речі Посполитою, Австро-Угорською імперією і т. д. [ССЧ. 11.03.2005].

Аналіз й узагальнення виражальних настанов парцельованих одиниць у писемному інформаційному мовленні виявив, що найпоширенішою функцією парцелятів є описова: Ще в жовтні я заявив про потребу запровадження для країни, якщо хочете, військово-економічного стану. З іншою, більш ефективною системою управління державними ресурсами, із цілодобовим моніторингом доведення кожної бюджетної копійки до людини, до підприємства, до робочого місця [СВ. 03.02.2009]. Парцельовані одиниці містять зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: Сідали за один стіл з міністром палива та енергетики, міністром фінансів і оперативно їх вирішували. Спокійно, без галасу, без Президента і Генерального прокурора. Без телекамер [СВ. 03.02.2009]. За допомогою парцелятів конкретизується зміст базової частини: Занедбані почуття можуть призвести до найгіршого. Навіть через рік після шлюбу [ССЧ. 11.03.2005]. Вираження ставлення автора до висловленої ним думки може бути виразно парцельоване: Кожна з Марій, а в миру – Настунь, Галинок, Василин, Олен, свідомо вибирала свій шлях. Дорогу молитви, терпіння, праці і милосердя [СВ. 27.02.2009]. Майже всі дослідники основною функцією парцелятів вважають надання мові смислових і експресивно-стилістичних відтінків, надання окремим членам висловлювання більшої смислової і емоційної ваги [6, с. 68].

У писемних текстах інформаційного мовлення виявлені парцеляти як членів речення, так і предикативних частин. Виразність тексту посилюється завдяки парцеляції однорідних і відокремлених членів речення. Парцелювання є економним засобом стилістичного синтаксису, оскільки посиленої виразності висловлювання набуває лише при членуванні на базову та парцельовані частини без залучення додаткових засобів мовної експресії. У випадках взаємодії з іншими стилістичними прийомами посилюються впливовість і виразність парцельованої конструкції. Дослідження парцелятів у писемному інформаційному мовленні має значний потенціал для вивчення типів та виражальних можливостей парцельованих конструкцій.
ЛІТЕРАТУРА

1. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

2. Конопленко Н. Функціональне навантаження парцелятів-заголовків у газетній публіцистиці // Вісник Львівського ун-ту. – Серія Філологія. – Вип. 34. – Ч. ІІ. – Львів, 2004. – С. 330-336.

3. Конюхова Л. І. Явище парцеляції в мові сучасних засобів масової комунікації: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01 / Л. І. Конюхова; Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. – Л., 1999. – 17 с.

4. Копнина Г. А. Парцелляция // Стилистический энциклопедический словарь русского языка / Под ред. М. Н. Кожиной; члены редколлегии: Е. А. Баженова, М. П. Котюрова, А. П. Сковородников. – 2-е изд., испр. и доп. – М,: Флинта: Наука, 2006. – С. 279-282.

5. Марич С. М. Структурні і смислові особливості парцельованих речень // Українське мовознавство: Республіканський міжвідомчий збірник. – Випуск 15. – К., 1988. – С. 75-78.

6. Плющ Н. П. Парцеляція як засіб експресивного синтаксису // Укр. мова і літ. в школі. – 1981. – № 1. – С. 68-71.

7. Чабаненко В. А. Стилістика експресивних засобів української мови. – Запоріжжя, 2002. – 351 с.