Журналістика, філологія та медіаосвіта”

1. 
   Баранов А.Н., Паршин П.Б. Языковые механизмы вариативной интерпретации действительности как средства воздействия на сознание // Роль языка в средствах массовой коммуникации. – М., 1986. – С.100–149.
   
2. 
   Бондаренко О. Гендерний підхід у лексичній семантиці // Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер. „Лінгвістика”: Зб. наук. пр. – Вип.ІV. – Херсон: Вид-во ХДУ, 2006. – С.71–74.
   
3. 
   Землянова Л.М. Зарубежная коммуникативистика в преддверии информационного общества. Толковый словарь терминов и концепций. – М., 1999. – С.124-125.
   
4. 
   Карасик В.И. Язык социального статуса. – М.: Гнозис, 2002. – 333 с.
   
5. 
   Леонтьев А.Н. Потребности, мотивы и эмоции. – М.: Изд-во МГУ, 1971.
   
6. 
   Eco U. Theory of Semiotics. – Bloomington: Indiana Univ. Press, 1976. – 354 p.
   

О. Мелещенко стосовно цього зазначає, що “з давніх-давен життя людини залежало не лише від її властивості (вміння як такого) добувати їжу, будувати житло тощо, але не меншою мірою і від того, як швидко й повно вона отримувала інформацію (приміром, про ту ж їжу або небезпеку, що їй загрожувала) і як швидко на неї реагувала. ...На вилучення інформації з оточуючого середовища для збереження своєї сталості, тобто гомеостазу, як властивість живої системи, вперше звернув увагу один із творців квантової механіки, австрійський фізик Е. Шредінгер. Він дійшов висновку, який пізніше підтвердив французький учений Л. Бріллюен, що живий організм зберігає себе, вилучаючи з їжі не стільки енергію (інакше достатньо було б грітися на сонці), скільки інформацію, яка служить противагою ентропії і називається негентропією або заперечною ентропією (ентропією зі знаком мінус)” [4, с. 12, 14]. Крім того, Л. Бріллюен також вважав, що структуру можна розглядати як взаємопов’язану, внутрішню інформацію” [1, с. 49].

Звичайно, між соціальними інститутами суспільства існує безліч зв’язків, проте найбільш глибинний характер мають міжлюдські інформаційні контакти внаслідок різноманітних форм взаємного спілкування або, по-іншому, форм комунікації. До того ж, інформаційний чинник має подвійну природу, оскільки присутній у кожній окремій соціальній сфері та водночас має атрибутивний характер, тобто пронизує людське суспільство наскрізь.

“Атрибутивна теорія (Б. В. Ахолібинський, Л. Б. Баженов, Б. В. Бірюков, К. Є. Морозов, І. Б. Новак, Л. А. Петрушенко, А. Д. Урсул та інші), – пише Л. Світич, – зараховує інформацію до загальних властивостей матерії, таких, як рух, неоднорідність, системність, структурність, розмаїття, тотожність, відмінність та інше. Згідно з таким поглядом, інформація властива усім формам матеріального світу, тобто вона існує у живій і неживій природі” [9, с. 51].

Звідси випливає, що й у політичній сфері суспільства існує безліч залежностей між групами, які беруть участь у боротьбі за владу, індивідами та інститутами. Однак не всі відомості, що циркулюють у політиці, рівноцінні для людей. Свій погляд щодо цього має російський журналістикознавець Є. Прохоров. Він, зокрема, пише так: “Не випадково в науці про інформацію... розділення повідомлення та інформації [є] принциповим. Повідомлення – це ще не інформація, лише у поєднанні його зі “споживачем” з’являється (виділяється, породжується) інформація; інформацією є те, що спрацювало у повідомленні, що використала аудиторія.

Під час взаємодії тексту з аудиторією (“Т – А”) об’єктивно виділяються два акти. Перший – відбір з номера газети (програми ТБ) потрібних аудиторії текстів (повідомлень), і далі – відбір з цього тексту того, що виявилося цікавим, зрозумілим, корисним, важливим для аудиторії. Частина тексту, яку “взяла” аудиторія, – це прийнята інформація. Прийнята інформація завжди становить певну частину обсягу потенційної інформації (лише в ідеальному випадку, коли без втрат “взяте” все повідомлення, прийнята інформація дорівнює реальній).

Другий акт – це переробка прийнятої інформації, перебудова свідомості і поведінки аудиторії під її впливом. Уявлення, погляди, судження, що склалися під впливом прийнятої інформації, так чи інакше перетворюються – систематизуються, розвиваються, поглиблюються, уточнюються чи, навпаки, руйнуються, знецінюються, дезінтегруються, деградують. Вимірюється цей процес уже не кількісно, як у першому акті, а якісно, характером і ступенем змін стану свідомості аудиторії під впливом прийнятої інформації. Перебудована свідомість аудиторії під впливом прийнятої інформації є реальною інформацією” (курсивом виділив Є. Прохоров. – Авт.) [7, с. 33-34].

Саме тому політичною інформацією визнаються лише ті повідомлення, які обирають люди з потоку різноманітних відомостей для підготовки та прийняття необхідних їм рішень у сфері державної влади або виконання там своїх функцій. Якщо розглядати інформацію в ролі універсального субстрату суспільних відносин, то політика буде не що інше, як особлива форма інформаційно-комунікаційних процесів, які формуються під час розподілу суспільних ресурсів і статусів за допомогою державної влади.

Ці процеси проявляються як взаємодія різноманітних ідеологій, почуттів, цінностей чи навіть офіційних норм та опозиційних думок різних акторів. Так політичні суб’єкти сигналізують про своє існування контрагентам і встановлюють з ними певні контакти та зв’язки, що дозволяє їм виконувати різноманітні політичні ролі.

Зі свого боку, цілеспрямовані контакти між людьми, які обмінюються та споживають різноманітні відомості, виступають сполучною ланкою між різними рівнями політичної системи. За їх допомогою інститути влади виконують свої особливі функції з управління державою і суспільством.

Попри це генетичне значення інформація виступає і як особливий політичний ресурс. Актори, які володіють нею, одержують переваги у процесах завоювання та перерозподілу влади. Від наявності чи відсутності потрібної інформації залежать можливості суб’єкта здобути або втратити владу, досягти впливу, зреалізувати власні інтереси у політичній сфері.

Таким чином, отримання необхідної інформації стає специфічною метою будь-яких акторів, які діють у політиці та зацікавлені у впливі на владу. Класичним у цьому аспекті є приклад зі славетним римським оратором М.-Т. Цицероном, який, перебуваючи на державній службі, мав виїхати в інспекційну поїздку в одну з віддалених римських провінцій. Враховуючи повільність тодішніх комунікацій, відрядження загрожувало майже дворічною політичною ізоляцією, а отже, означало неминучу втрату політичного впливу серед людей влади Риму. Вихід із цієї ситуації завдяки освіченому Хрестусові, який повинен був безперервно постачати Цицерона потрібною політичною інформацією через регулярне листування, означав потужний розвиток і політичних, і журналістських комунікацій [2, с. 11-12].

Уперше уявлення про політичну систему як сукупність інформаційних потоків і специфічної мережі комунікацій, що впливають на прийняття та реалізацію державних рішень, висунув у 1963 році американський науковець К. Дойч. На його думку, всі інститути й механізми влади, що контролює інформаційна еліта – дейтократія, є відносно самостійними структурами, що мають в інформаційному просторі власні можливості з переробки потоків відомостей і забезпечення споживання інформації та обміну нею між людьми. Розглядаючи політику з точки зору інформаційно-комунікаційних зв’язків і відносин, він бачив у ній соціальне ціле, структури та інститути якого призначені для вироблення, одержання та переробки інформації. Інформаційні потоки, зі свого боку, дають змогу політичним суб’єктам виконувати різноманітні ролі й функції з розподілу ресурсів і повноважень державної влади. Ефективність діяльності владних інститутів К. Дойч ставив у залежність від їхніх здатностей щодо впорядкування інформації та налагодження осмислених контактів між суб’єктами політичних відносин [5, с. 9].

Необхідно зазначити, що в межах політичної системи використовувані спільно поняття “інформаційні” та “комунікаційні процеси” не однакові за значенням. Так, перше в основному характеризує техніко-організаційний бік обмінних процесів. І в цьому сенсі інформаційні процеси розглядаються як технологічне підґрунтя політичної комунікації. Сюди входить не лише зміст повідомлень, а й засоби передачі інформації, міра щільності потоків повідомлень та інші аналогічні параметри, від яких безпосередньо залежить якість комунікації. Що стосується поняття “комунікації”, то воно охоплює усі аспекти суб’єктивованого сприйняття, витлумачення та засвоєння людьми інформації, усі грані процесу встановлення контактів між відправниками й отримувачами політичної інформації та її застосування відповідно до намірів суб’єктів.

Взаємно доповнюючи одне одного, ці поняття розкривають інформаційно-комунікаційні відносини як з’єднувальний політичний процес, у межах якого відбувається самоорганізація сфери політики, що надає їй внутрішню згуртованість та антиентропійний характер. Крім цього, закладаються передумови для штучного управління політичною системою.

Кожний із названих аспектів інформаційно-комунікаційних процесів, символізуючи техніко-організаційні та соціальні джерела їхньої еволюції, має специфічне значення для функціонування та розвитку політичної сфери загалом. Деякі дослідники акцентують увагу на їхніх технократичних елементах, висуваючи на перший план не соціальні, а технічні аспекти інформаційно-політичних процесів. Такий характер домінування та підвищення ефективності використання техніки перетворює державу та політику загалом на інструмент раціонального й безпомилкового регулювання всіх соціальних відносин.

Незважаючи на однобічність таких підходів, окремі тенденції розвитку сучасного суспільства й держави справді підтверджують зростання ролі техніко-інформаційних засобів в організації політичної сфери. Особливо яскраво це проявляється у політичному житті промислово розвинутих країн. Завдяки винаходові та впровадженні у сферу практичного використання систем інтерактивного зв’язку з’явилися технічні можливості для проведення електронних голосувань, посилився вплив інформаційної бюрократії, зросла роль і значення у політичному процесі електронних ЗМІ, у силу утворення комп’ютерних систем руйнуються ієрархічні зв’язки у державному управлінні, а однолінійний зв’язок замінюється багатофункціональним.

Внаслідок цього скорочуються можливості централізованого контролю та спресовується колишня структура управління, тобто посилюється автономність нижніх структур управління та регулювання.

На противагу цьому Ю. Габермас і деякі інші науковці, досліджуючи інформаційно-комунікаційні процеси, роблять акцент на власне комунікаційних діях і відповідних елементах політики – цінностях, нормах, що навчають діям, та подають їх як основу політичного порядку. Адже в політиці, на їхню думку, не менш, а то й більш значущими є зміни в “людському” матеріалі політичних комунікацій. Саме від людини залежить наявність і характер спілкування.

Свого часу між науковцями тривала запекла дискусія, присвячена вихідним одиницям політичних комунікацій, так само як колись фізики та хіміки сперечалися щодо атомів, молекул тощо. У результаті цієї дискусії на сьогодні найбільш поширеними вважаються дві позиції: повідомлення і текст.

Що стосується повідомлень, то ще “батько кібернетики” Н. Вінер та його послідовники вважали, що відомості, які містяться у повідомленнях, залежно від інтересів і можливостей акторів можуть або трансформовуватися на інформацію, або залишатися абсолютно нейтральними знаннями, не здатними спонукати політичного актора до підтримки взаємних контактів зі своїм контрагентом. Іншими словами, якщо для одних громадян чи інститутів влади якісь відомості мають, наприклад, спонукальний, інформаційний (спрямований на звістку) або ж практичний (спрямований на підтримку контактів) характер, то для інших вони наповнені цілком нейтральним значенням стосовно мети їхньої діяльності.

Тобто повідомлення не завжди здатне перетворити обмін відомостями на сталу форму спілкування акторів. Адже “політична комунікація має на увазі не однобічну спрямованість сигналів від еліт до маси, а весь діапазон неформальних комунікаційних процесів у суспільстві, що здійснюють найрізноманітніший вплив на політику” [6, с. 442].

Однак у політичній сфері оцінці відомостей завжди передує їхній відбір. Наприклад, із масиву інформації, що спеціально відбирається у державних органах для прийняття рішень, фактично використовується лише 5-7%, а все решта консервується та осідає у базах даних до нагоди.

Водночас, оскільки людина не завжди може відразу визначити цінність повідомлень і їй доводиться повертатися до переоцінки відомостей, виникає феномен “відкладеної інформації” (відомостей, що зберігають свою цінність для акторів упродовж певного часу). Але в будь-якому випадку під час оцінки політичних фактів людина стикається з “валом інформації”, тобто перенасиченістю картини політики різноманітними відомостями. Оскільки можливості людської свідомості не безмежні, наростання інформаційного тиску знижує якість відбору повідомлень. У потоці повідомлень про політичні події людина часто не може відрізнити суттєве від вторинного і втрачає здатність орієнтуватись у політиці загалом.

Таким чином, повідомлення – це радше формальна оболонка того змісту, який запускається по каналах інформаційних обмінів. Основною, власне комунікаційною одиницею, що не лише оформлює інформаційне повідомлення, надає йому того вигляду, з яким взаємодіє реципієнт (одержувач інформації), а й водночас прагне викликати осмислену “відповідь” конкретного отримувача інформації, є текст. Адже різноманітні процеси кодування, передачі та зберігання інформації, її сприйняття, засвоєння тощо означають не що інше, як відповідні способи обробки текстів.

У власне комунікаційному аспекті текст є відносно замкнутою, внутрішньо організованою знаковою системою, що містить у собі і об’єднує загальним смислом деяку інтенцію, спонуку до зворотного зв’язку. Виділення такої одиниці спілкування акцентує на тому, що тексти, які передаються, формуються на основі як вербальних, так і невербальних елементів (або ж їх комбінацій). Н. Рябинська, для прикладу, пише про те, що у широкому трактуванні текстом є не лише друковане слово чи усне висловлювання, а й стан тіла (мова тіла), жест, міміка, інтонація, тривалість промови того, хто говорить, пауза у розмові й навіть мовчанка [8, с. 74].

Виконання таких функцій передбачає наявність внутрішньої структури тексту, що зумовлює спонукання обмінних процесів та спілкування між людьми. У структурі тексту виділяється декілька компонентів, що відіграють різноманітні ролі на тих чи інших етапах побудови політичних комунікацій. Зокрема, ряд науковців, наприклад В. Музикант, виділяють затекст (інформацію, що транслює вплив духовної атмосфери, в якій створювався текст, на комунікаційний акт), підтекст (інформацію, пов’язану з наміром комунікатора, але яка безпосередньо не виражена в його повідомленні), а також контекст (інформацію, що надає єдиний сенс комунікаційному актові). Розвиваючи ці ідеї, російські науковці А. Соловйов, Ю. Петрунін та інші виділяють і протекст – тобто проективний складник тексту, який означає наявність певного попереднього задуму у повідомленні комунікатора.

Уловлювання реципієнтом у процесі комунікації тих чи інших компонентів тексту здатне вплинути на комунікацію сторін. Скажімо, прочитання реципієнтом підтексту свідчить не лише про глибше сприйняття тексту, а й про його “розширення” в силу виявлення додаткових смислів повідомлення. Тому подібне прочитання текстів конкретним “читачем” повідомлення перетворює останнього на співавтора тексту.

1. Бриллюэн Л. Наука и теория информации. – М., 1960.

2. Бюхер К. Происхождение газеты // История печати: Антология: Т. ІІ / Сост. Я. Н. Засурский, Е. Л. Вартанова. – М., 2001.

3. Habermas J. The theory of communicative action. – Cambridge, 1995

4. Мелещенко О.К. Комп’ютерні і телекомунікаційні технології як гарант інтеграції журналістики України в світовий інформаційний простір: Монографія / Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 1998.

5. Mcnair B. An introduction to Political Communication. – London; New York, 1995.

6. Pye L. Political Communication // The Blackwell Encyclopedia Political Instritutions. – Oxford; New York, 1987.

7. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики: Учеб. пособие. – М., 1995.

8. Рябинская Н. С. Текст и социальная структура // Социологический журнал. – 2000. – № 3-4.

9. Свитич Л. Г. Феномен журнализма / Под ред. проф. Я. Н. Засурского. – М., 2000.

Природнім є той факт, що значна частина статей Є. Сверстюка була опублікована у газеті «Наша віра», редактором якої він є. Серед тематичного розмаїття статей публіциста можна виділити три основні концепти: Бога, віри та душі, з допомогою яких автор порушує питання духовності у наш час. Кожен з концептів розвивається у окремих контекстуальних зонах, що також дає широкі можливості для його повноцінного осмислення. Важливість виділення окремих концептів полягає в тому, що такий підхід до аналізу публікацій дозволяє точніше розкрити їх «внутрішню форму». Таким чином концепти можна вважати певними формотворчо-ключовими фігурами, які визначають структуру і формують проблемно-змістове наповнення матеріалів.

У журналістиці у період тоталітаризму концепти Бога та душі намагалися усунути не лише з інформаційного простору, а загалом з усього національного буття. Уже у 30-ті рр. в УРСР, коли закладалися основи тоталітарного режиму, у пресі, як підкреслюють дослідники, «з іронічно-зневажливим тоном уживалися слова Бог, віра, милосердя, зникли: сповідь, Божа мати, причастя тощо» [13, 97]. Впроваджувалася нова мова медіа, за допомогою якої систематично маскувалася дійсність, деформувалася сама риторика ЗМІ. А.Москаленко підкреслює: «Журналіст завжди є учасником семіозису – процесу створення значень. Він бере участь у ньому як інтерпретатор» [3, 28]. З огляду на цю думку, преса тоталітарної доби виробила специфічний семіозис, творячи простір викривлених значень, неадекватну буттю риторику. Унаслідок цього поняття Бог на довгий час було викреслене з журналістського простору, а якщо й вживалося, то, як пише Є.Сверстюк у «Перебудові Вавилонської вежі», обов'язково з малої літери та в негативному емоційному забарвленні. «В пресі виробився стиль скорочення правди до половинчастих приблизних форм. Євангельські джерела не цитувались, уважне ставлення до них вважалося підозрілим, недбале ставлення – модним» [9, 102].

У матеріалах 1991-2007 рр. поняття Бога підкреслює духовну складову сучасного суспільства. Так, у статті «І прости нам...» публіцист порушує питання внутрішньої кризи сучасної людини, яка щодня вимолює у Бога задоволення її бажань, натомість «щоб прийти до Бога морально упокореним, з проханням прощення» [7, 4]. Разом зі словом Бог публіцист уживає слова прощення та мораль, одвічні людські цінності, які вирізняють духовну людину від внутрішньо убогої особи.

Через концепт Є.Сверстюк повертає читача в епоху тотального безвір'я, відтворюючи атмосферу антирелігійної пропаганди та тотального нігілізму, що руйнували людські душі. У його авторському стилі зустрічаємо такі висловлювання, як «безбожна п'ятирічка», «богоненависники», «безбожний наступ» та інші. Наприклад, у статті «Заручники» безбожним наступом Є.Сверстюк називає той, який здійснювали партійні діячі, намагаючись використовувати церкву та релігію на свою користь, і як результат ця атака «тільки розпалює ватру» [6, 5]. Тут автор засуджує негативну політику щодо церкви.

На основі проведених спостережень можна зробити висновок, що концепт Бога у статтях Є.Сверстюка, по-перше, трактується як духовна основа людини, її внутрішній моральний світ, своєрідний «Бог в душі». По-друге, він пов'язується з ідеєю соборності українських церков, які мали б пам'ятати про духовне єднання. Цей аспект підводить автора до проблеми створення єдиної української Церкви як храму Божого, створення «духовної України».

За довгий час свого існування редакція газети «Наша віра» завжди засуджувала відступництво від церкви. Її позиція – один зі світлих моментів на шляху до утвердження духовних цінностей. Цим вона перегукується з відомим українським педагогом з діаспори Г.Ващенком, який теж підкреслював: «Коли найбільша чеснота українця – безмежна вірність Богові і Батьківщині, то найбільша ганьба для нього – зрада вірі й Україні» [1, 166]. Є.Сверстюк писав, що не так важливо, скільки на Україні Патріархів, як те, як вони співіснують та живлять дух українців. Автор інтерпретує духовну константу Бога і через ряд метафоричних образів, емоційно апелюючи до громадської думки.

У публіцистиці Є.Сверстюка помічаємо взаємозв'язок певних складників: де висвітлюється боротьба за свободу і віру, там відстоюється духовна культура та навпаки – де йдеться про людину, там згадуються моральні якості особи, її релігійне світосприйняття, почуття національного патріотизму. Ці ознаки притаманні статтям «Перебудова Вавилонської вежі», «Між вождем та господарем», «Автореферат», «Християнські вимоги», «Ядро духовної аристократи завжди в опозиції», «Про Василя Липківського», «Віра без закону», «Про християнську етику».

Суттєві властивості Церкви Христової – це ті властивості, втрата яких спільнотою означає, що це вже не Христова Церква, а щось інше. У символі віри вказані чотири суттєвих властивості Церкви – єдність, святість, соборність і апостольство. Усі інші властивості Церкви є похідними від цих чотирьох. Розвиваючи концепт віри, Є.Сверстюк активно продовжує висвітлювати питання соборності української Церкви. З цим розумінням єдності Церкви узгоджується те, що Церква для нас не стільки видимий предмет знання, скільки містичний предмет віри. У символі віри ми сповідуємо свою віру в Єдину Церкву, тим самим стверджуючи, що власна природа Церкви та спосіб забезпечення її єдності таємничі й не видимі, бо «віра є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому».

Продовжуючи поглиблювати це питання, Є.Сверстюк ще раз акцентує на тому, що віра допомагає зміцнити й піднести духовність людини. У публікації «Автореферат» він говорить, що слід прагнути до чогось вищого. Досягти цього допоможе тільки «висока віра». Автор наголошує на потребі «піднестись на ту ж висоту, де не гризуться і не підозрюють, а поважають і люблять. Там завжди можна домовитись, коли дрібні матеріальні клопоти, амбіції і демони гордині залишаються на темних долах» [4, 65].

Людина за своєю природою не слабка через відсутність віри, вона може бути хіба що розбитою та спустошеною. Таких проблем, безсумнівно, можна уникнути. За глибокими переконаннями автора, «тільки повернення до християнської традиції, до нашого духовного річища може повернути нам духовну міць і рівновагу» [4, 65].

Не варто спокушатись на інші релігії, атеїзм чи магію, якщо ви зазнали певних розчарувань, – зазначає Є.Сверстюк. Моральне і духовне відродження «нас чекає на дорозі висхідній». Недарма автор уважає, що «західний спожи­вацький ринок – то щастя не для нас, якщо взагалі щастя» [4, 65]. Зрозуміло, що публіцист вживає слово «ринок» не в прямому значенні. Він говорить про ті групи людей, які свої вірування перетворюють на згаданий процес обміну, живучи за принципом, що за віру повинно здійснюватись бажане. І у цьому бажаному аж ніяк не мається на увазі благодать, яку передбачає християнська віра. Корисні цілі – ось що стоїть на першому плані у таких людей. У підсумку автор наголошує, що «одвага і непідкупність, а також відданість правді залишаються найбільшими чеснотами, які повинні вносити вчора переслідувані за правду в наше сьогоднішнє життя»[4,65].

Охопивши аналізом якомога більшу кількість матеріалів, ми дійшли висновку, що концепт віри притаманний чи не кожному матеріалі публіциста. Немає значення, чи це стаття на релігійну тематику, чи просто матеріал з актуальних питань, скрізь можна простежити думки, які базуються на принципах віри. Саме тому можемо говорити, що у статтях Є.Сверстюка це не просто форма подачі, а окремий концепт, який підкреслює світоглядні позиції. Для автора він став засобом в утвердженні справжнього розуміння істини буття.

Порушуючи у своїх матеріалах широке коло проблем, публіцист наділяє людину духовним світом, розвиває такі питання, як духовність людини, душа, дарована Богом, духовне самовизначення нації та релігійність українців загалом. У публіцистичних працях автора концепт душі відзначається досить великим концептуальним полем, який складають поняття внутрішнього єства, людської душі, духовні начала, породжені вірою. Поверхнево чи більш детально проблема релігійного питання піднімається у публікаціях «Своя міра правди», «Скарб великої гідності», «Застереження пророків», «Дух і віра в житті України», «Фільм Бі-Бі-Сі про владу України», «Духовні джерела української літератури», «Духовна криза людини» та в багатьох інших.

Добре знаючи ментальність українського народу, Є.Сверстюк говорить про нерозривний зв'язок його віри з духовними началами. Люди щодня, при кожній можливості знову і знову намагаються очиститись від усіх погрішностей. Саме про це публіцист роздумує у матеріалі «Своя міра правди». Наш народ настільки чутливий, що завжди відчуває, «де по совісті, а де – від лукавого». Саме це усвідомлення доброго і поганого рятувало його від «бездуховного мору і морального здичавіння». Публіцист говорить про те, що не основним є виховання, науковий ступінь чи кількість прочитаних книг. Головне – внутрішній «склад» людини, те, чим вона живе і дихає: «Він, народ, розрізняв лихе і добре набагато краще, ніж освічені люди XX ст., що пройшли школу класової етики й моралі, а також практику служіння ідеологічній системі» [10, 104]. Саме тому виникає потреба повторювати й повторювати основні істини нашої моралі, «перекручені й засмічені учителями класової боротьби, великими майстрами замулювати слід» [10, 104]. Відновлювати засади релігії і похідні від них поняття етики, естетики, моралі – ось що, на думку автора, може врятувати нас. Коли вже наприкінці 1980-х нас повернули ті ж самі «учителі людства» лицем до загальнолюдських вартостей, то нам треба прийняти це серйозно і назавжди, бо то наші вартості, на яких виховувались наші предки, на яких будувалася і базувалася наша духовна традиція і культура. Але ми не зможемо повернутись до наших вартостей, «якщо не будемо визбирувати їх по крупинці, як рештки розбитої мозаїки, струшувати пил, відновлювати символи і вгадувати за ними вічний архетип, що на дні колективного підсвідомого» [10, 104]. Є.Сверстюк говорить про «універсальні цінності», які утверджувались протягом багатьох століть. Це дуже важливо в наш час, коли багато людей «утратили мир у душі і мир з Богом».

Концепт душі у публіцистичних статтях Є.Сверстюка є важливим проблемно-змістовим чинником. Об'єктом уваги публіциста є національна душа як єдине ціле, духовність українського народу, що з глибокими внутрішніми драмами і втратами вийшов з епохи тоталітаризму. Звертаючись до конфесійного стилю, автор пише про душу як про невід'ємну складову кожного людського єства, душу, якою Бог обдаровує людину, таким чином осмислюючи духовно-релігійні виміри цього поняття. Так ми отримуємо важливе розуміння душі, що саме по собі проявляється у ще дрібніших сталих. Але в будь-якому випадку через концепт душі, який є однією зі світоглядних позицій автора, Є.Сверстюк апелює до соціуму, застерігаючи берегти душі від руїни в найскладніших і не зовсім сприятливих для духовного розвитку обставинах національного життя. Автор підкреслює, що саме від людини залежить цінність її душі, від тих вартостей, якими вона наповнює свій внутрішній світ.

Насичення матеріалів публіциста релігійною проблематикою є виправданим, адже він активно порушує питання духовної сфери людського існування. Саме тому матеріали наповнені концептами віри, моралі, Бога та душі. Говорячи про ці концепти, слід вказати на їх узаємопов’язаність. Там, де йдеться про людину, визначаються і її моральні якості, почуття віри; де згадується духовність, там же відстоюється і культура творчості. Визначені тенденції в публіцистиці Є.Сверстюка останнього десятиріччя взаємопоєднуються. Про що б не писав Є.Сверстюк, про кого б не писав – Котляревського і Шевченка, Стуса і Дзюбу, Сервантеса і Гете, – все у нього пропущено крізь призму моральної проблематики: «Нікому не розминутися в житті з драмою суду над Праведником». Тому сьогодні у час масового обездуховлення, у час вихолощення національних ознак із життя нації і її культури досвід Є.Сверстюка – людини і публіциста – є тією якісною основою, яка допоможе нам зберегти самих себе і стати рівноправною складовою європейської цивілізації.

На основі проаналізованих статей Є.Сверстюка можна впевнено сказати, що саме завдяки такій діяльності видання «Наша віра» виконує одну з найосновніших функцій публіцистики – експресивну. Також завдяки цьому популяризується публіцистичний, і конфесійний стилі. Важливо, що на сторінках видання активно висвітлено питання віри, релігійних інституцій та діяльності церковних громад. «Зараз релігійна тематика на сторінках українських друкованих ЗМІ присутня постійно, але проблеми церковного життя та питання віри не знаходять у газетних матеріалах адекватного осмислення» [2, 6]. Своїм виданням Є.Сверстюк популяризує матеріали згаданих тематик та задає тон висвітленню цих питань своїм наступникам. Ураховуючи мову статей, а саме широке використання елементів усного мовлення, можна простежити ставлення автора до висвітлюваної проблеми. Саме завдяки стилю публікація «набуває відкритого, інтенсивного та всеохоплюючого характеру» [12, 10]. Це допомагає у формуванню власних поглядів без стороннього суб'єктивного впливу. Таким чином, публіцистові вдалося досягнути того, до чого він прагнув все своє життя. «Я прожив кращу частину свого життя у прагненні до висот справжньої творчості, в на­дії, що ці висоти близько попереду» [5, 6] – пише Є. Сверстюк в одній зі статей. Впевнено можна сказати, що ті висоти, які автор чекав попереду, прийшли до нього набагато раніше непомітно для нього ж самого. Тепер його публікації можна вважати яскравим прикладом сучасної публіцистики, чого іноді не під силу досягнути тим, хто присвячує цьому все своє життя.