Журналістика, філологія та медіаосвіта”

1. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 3-тє вид. – Львів: ПАІС, 2008. – 276с.

2. Квіт С. Есеїстичний семінар: Методичні матеріали до курсу „Основи герменевтики”. – К.: Національний університет „Києво-Могилянська академія”, 2004. –225 с.

3. Медвідь В.Г. Pro domo suo: Щоденники, есе. – К.: Український письменник, 1999. – 223с.

4. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки. Стаття перша // Дивослово. – 2002. – № 3.

5. Павлів В. Синдром програної війни. 12 есе про Олександра Кривенка. — Івано-Франківськ, 84 с.

6. Пашковський Є. Щоденний жезл // http:// www. library. ua/elib/pashkovskiy/ shodenniygezl.html

7. Поплавська Н. М. Полемісти. Риторика. Переконування (Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI – початку XVII 17 ст.). Монографія. – Тернопіль, – 2007. – 379 с.

8. Цибулько В. Ангели і тексти. – Харків: Фоліо, 2005. –223 с.

9. Швець Г.Д. Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика. Дис…канд.філол.наук. Київ – 2006.

Найбільш актуальним питанням сучасної журналістики є проблема правди або істини. Можливо, вона була актуальною для всіх часів, адже ефективність журналістики залежить від того, наскільки адекватний, відповідний до реально існуючої дійсності інформаційний образ вона створює. Завдяки постмодерній концепції світу, яка усталилася на зрізі ХХ і ХХІ століть, ця проблема максимально загострилася.

У теорії соціальних комунікацій категорія факту переважно не розглядалася. Пояснюється це почасти її очевидним, у побутовому сенсі, розумінням. Для пересічного реципієнта немає сумніву в тому, що медіа подають адекватний, достовірний інформаційний образ реального, поза ними сущого світу. На комунікативістику інтенсивно впливає філософська галузь знання, поза якою не варто намагатися зрозуміти сутність багатьох питань всередині цієї системи наук. Особливо це стосується того випадку, коли мова йде про засадничі для журналістики категорії правди й істини.

Для класичної філософії головними ціннісними категоріями є адекватність, правда й істина, а теорія пізнання виходить з того, що суб’єктивні уявлення розуміються як відтворення об’єктивної реальності, яка перебуває поза суб’єктом. Класична філософія збудована на традиції, яка передбачає лінійний рух до істини, яка приймається як єдина реальна субстанція. Істина – фінальна величина, завершений продукт, мета пізнавальної діяльності людини зокрема й людства в цілому.

У постмодерній філософській парадигмі уявлення правди й істини позбавлені свого попереднього онтологічного статусу й корелюють з психічним станом особистості. Правда не є продуктом когнітивного наближення до пізнаваного об’єкта чи адекватного осягнення його сутності; вона взагалі не є наслідком дискурсивних практик особи. Пізнання припиняє розглядатися як процес експлікації іманентного смислу світу речей і явищ. Істина реалізує себе виключно в умовах мовної реальності, головною когнітивною одиницею виступає текст, власне, наратив, який розглядається як самодостатня реальність і не потребує верифікації, зіставлення з дійсністю, бо він і є сама реальність. Таким чином, істина постає як процес певного когнітивного вольового зусилля, який на своєму шляху до утвердження не оминає й процедури фальсифікації. Виробництво істини пов’язане не з наближенням до чогось об’єктивно існуючого, а з примусовим її запровадженням. Істина пов’язана з владою, бо саме влада здійснює механізм примусу.

У цьому сенсі розуміння журналістики як четвертої влади позбавляється метафоричного й набуває цілком очевидного прямого змісту. Адже журналістика за допомогою масового впливу здійснює примусове приведення цілої спільноти до певних опіній, які усталюються як панівні. Суспільство вже давно прийшло до висновку, що немає ніякої іншої, більш могутньої сили, ніж вплив громадської думки. У певному сенсі вона сильніша за зброю.

У масовій комунікацій факт виступає як найважливіший спосіб верифікації істини й пошуку правди. Поруч з цим у сучасному науковому світі поняття факту далеке від однозначного розуміння, що утруднює його використання з операційною метою як практиками журналістики, так і науковцями, які займаються вивченням соціальних комунікацій.

Концепція факту в лінгвістиці репрезентована поглядами Н. Д. Арутюнової [1], яка вважає факт корелятивним із міркуванням, а не безпосереднім станом справ у світі. На її думку, факти не існують незалежно від міркувань, міркування створюють факти, а не факти – міркування. Цей умовивід вона обґрунтувала в такий спосіб: реальність існує незалежно від людини, а факт – ні. Людина, сприймаючи світ, виокремлює з неї певний фрагмент чи аспект, концептуалізує їх за моделлю міркувань, верифікує і тільки тоді отримує факт. Проте, будучи дитям міркування, факт істотно відрізняється від нього. Міркування може бути істинним і помилковим, але факт означає ту пропозицію, яка передусім позначена оцінкою істини, правди.

Тут Н. Д. Арутюнова потрапляє в пастку: верифікація фрагмента дійсності для перетворення його на факт у людській свідомості можлива лише за умови його зіставлення з... тією ж об’єктивною дійсністю, без якої авторка вирішила старанно обійтися. Факт має бути встановлений, достовірний, він протистоїть вимислу, припущенню, жарту, фантазії. Він завжди розміщений у минулому, тому що ніякі найточніші припущення про майбутнє не можуть вважатися дійсним (чи здійсненим) фактом.

Вивченням категорії факту у ХХ ст. активно займалася філософія. Л. Вітгенштайн (1889–1951) у відомому «Логіко-філософському трактаті» (1918) запропонував судження, які дають підставу для зняття парадоксу, який спостережено в концепції Н. Д. Арутюнової. Для Л. Вітгенштайна факт міститься у двох площинах одночасно: у площині реальної дійсності і в площині людської свідомості, яка цю об’єктивну дійсність сприймає. Фактом є явище реальної дійсності, але і її образ у свідомості людини. Для журналістики учення Л. Вітгенштайна цікаве й корисне тим, що чітко й недвозначно кваліфікує факт як явище дійсності, але водночас оголошує фактом і образ факту в людській свідомості, і висловлювання про нього (речення) суб’єкта. Людина постійно випробовує факт на правдивість, верифікує його. Способом перевірки на істинність висловлювання є зіставлення його з первісним фактом дійсності, який він моделює в слові, а також однакове розуміння висловлювання одночасно багатьма особами (спільнотою).

Приклад Л. Вітгенштайна спонукав зайнятися проблемами людського пізнання старшого за нього англійського філософа Б. Рассела (1872–1970), який, однак, до проблем гносеології звернувся пізніше у праці «Людське пізнання, його сфера і межі» (1948). Б. Рассела так само турбувало питання про те, як узгодити множинність сприйняття різними людьми світу з однозначним знанням, яке людство має отримати внаслідок своєї пізнавальної діяльності. Усі спостереження емпіричних фактів належать, зрозуміло, одній особі. Але часто між спостереженнями кількох людей буває така велика подібність, що на незначні відмінності в їхньому сприйнятті можна не звертати уваги. У таких випадках можна твердити, що ці люди сприймають одне й те саме явище. Знання про факти для людини є первісним, тобто почерпнутим із самої дійсності, не є виведеним за допомогою міркувань, тому існує лише два джерела для фіксування фактів: відчуття і пам’ять.

Свої знання про факти людина виражає в словах. Далі Б. Рассел зробив дуже цікаве спостереження: індивідуальне знання, будучи вираженим у мові, неминуче втрачає елементи специфіки того досвіду, який ми прагнемо описати. «Найбільш особисте в досвіді індивіда прагне випаруватися в процесі вираження цього досвіду в мові» [6, с. 39]. Іншими словами, за Б. Расселом, сама мова допомагає людині класифікувати й узагальнювати індивідуальний досвід та емпіричні спостереження.

За Б. Расселом, є всього два типи пізнання: 1) пізнання фактів і 2) пізнання зв’язку між фактами. Під поняттям факту Б. Рассел розумів предмети, явища й події реальної дійсності, що перебувають поза свідомістю людини. Вона пізнає факти і зв’язки між ними, внаслідок чого створює окремі теорії й загальну концепцію дійсності. Міркувань про суб’єктивний характер чи розміщення фактів у полі свідомості людини філософія пізнання Б. Рассела не містить.

Заслуговують на увагу погляди сучасного американського філософа Зіно Вендлера, який у праці «Факти в мові» категорично твердив: факти, причини і т. п. не мають власників, вони ніким не формулюються і не здійснюються. Вони є об’єктивно даними; їх можна виявити чи не виявити, відкрити їх чи не відкрити; знання про факти важливіші за думку; мова дана людині передусім для того, щоб говорити правду.

Огляд філософських концепцій приводить нас до висновку про те, що навіть постмодерна рецепція не змогла витіснити факту з реальної дійсності у сферу суб’єктивного людського пізнання. Це поняття залишилося головним чинником верифікації суджень і думок людини, її концепцій світу. На жаль, у жодній з концепцій ми не знаходимо врахування позиції мас-медіа. Усі автори, що писали про факт, мало не змовилися обминати цю найважливішу галузь духовної діяльності людини, на яку покладені виразні гносеологічні функції. А відтак перед наукою про журналістику ще стоїть актуальне завдання – створення своєї теорії факту.

З усіх різновидів пізнавальної діяльності людини журналістика з плином часу, із вдосконаленням інформаційних та комунікативних технологій найбільш інтенсивно формує (зрозуміло ж, за допомогою мови) дім буття людини й людства, виявляючи дедалі поважніше й глибше свою гносеологічну (пізнавальну) сутність. У гносеологічній теорії журналістики проблемі факту повинна відводитися почесна роль. Ми зможемо лише накидати ескіз для майбутнього більш глибокого дослідження.

Цілком однозначно, що для журналістики неможливо прийняти концепцію факту як поняття, що корелятивне із судженням, міркуванням, а не з реальною дійсністю. Не існує мотивів, на підставі яких журналістика б мала відмовитися від загальноприйнятого уявлення про поняття факт, як про дійсну, невигадану подію, дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді; реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує.

Журналістика ж як гносеологічна діяльність спрямована на пізнання соціальної дійсності. Не випадково в багатьох визначеннях факт інтерпретується через поняття події. Наприклад, у білоруському «Большом энциклопедическом словаре» запропоноване таке визначення: «Факт соціальний – одинична суспільно значуща подія або певна сукупність однорідних подій, типових для тієї чи іншої сфери суспільного життя або характерних для певних соціальних процесів» [2, c. 860]. Очевидно, у другому випадку, коли йдеться про «певну сукупність однорідних подій», варто говорити про явище як предмет відображення в журналістиці.

Слід мати на увазі, що поняття події – це родовий термін, який охоплює такі поняття, як процеси, дії, умови, ситуації, зміни, положення справ. Подія – це процес, вона обов’язково має свої початок і закінчення, має хронологію, перебіг у часі. Завершена подія, переміщена з сучасності в минуле, стає фактом. Подія може бути прогнозованою, передбачуваною, очікуваною. Факт розміщається тільки в минулому. Факт належить до тієї категорії явищ, які вже відбулися, здійснилися; українська мова повідомляє про факт у начебто для цього придуманому дійсному способі.

Факт – поняття ширше, ніж подія; воно може вживатися не тільки щодо подій, але й по відношенню до предметів, статичних речей і станів, наукових тверджень. Немає підстав заперечити Б. Расселу, який сказав, що вважає фактом усе, що є у Всесвіті. Л. Вітгенштайн стверджував: «Світ є сукупністю фактів, а не речей. Світ визначають факти, і визначають тим, що це всі факти. Світ розпадається на факти» [3, c. 24]. За Л. Вітгенштайном, «Факт (Tatsache) є існування певних положень справ. Факти завжди складні, оскільки положення справ, які в них входять, є комбінаціями комбінацій об’єктів, які вже не можуть бути розчленовані на інші комбінації» [4, c. 74]. З цією позицією корелятивним є судження видатного німецького дослідника Нікласа Лумана такого змісту: «Не існує таких фактів, сутність яких перешкоджала б їх висвітленню в засобах масової комунікації» [5, c. 43]. Іншими словами, будь-які предмети, події, явища, ситуації, процеси, соціальні інститути, особи, конфлікти, наукові відкриття, книжки, твори мистецтва, висловлювання про особи й події, а в цілому – усе, що є у Всесвіті, може бути відображене журналістикою. І все це буде для неї фактом.

Тому запропонуємо таке визначення: факт у журналістиці – достовірний (тобто тотожний із дійсним станом речей у реальному світі) тип емпіричного знання, який полягає у виокремленні з мільйонногранної дійсності завершеного її фрагмента. Журналістика є способом інформувати людство про соціально вагомі й значимі факти. Повідомлення нових фактів перетворюється на новину. Новиною в журналістиці є повідомлений факт. «Тільки комунікація (або, точніше, система мас-медіа), – наголосив Н. Луман, – надає фактам їхнє значення» [5, c. 58]. Без журналістики факти об’єктивно існують, але залишаються для людства мертвим багажем. Щоб факти запрацювали, вони мають стати повідомленими. Новина (повідомлений факт) спрямована на роз’яснення для людини дійсного стану справ у світі.

Для журналістики особливо важливо розмежувати, з одного боку, факти дійсності і, з другого боку, інтерпретацію дійсності, яка виступає, зазвичай, у формі суджень, міркувань, думок, оцінок. Слід категорично визнати: у журналістиці факти цінуються більше, ніж судження. Факти щодо суджень є первісна субстанція. Судження можуть бути тільки про факти і здійснені на підставі фактів. Факт, таким чином, виступає верифікатором суджень, а правильність (істинність) судження може бути верифікована тільки фактом.

З цього погляду принципово важливими є висловлювання Б. Рассела: людські судження робить істинним те, «що було б фактом навіть у тому випадку, якби на світі зовсім не існувало суджень» [6, c. 156]. Цікаве й таке його спостереження: «електрони і протони не потребують для свого існування того, щоб їх сприймали» [6, c. 43]. Іншими словами, вони є фактом і без сприйняття і без судження про них людини. Саме на постачання таких фактів, які існують як такі й поза сприйняттям, спрямована журналістика як тип діяльності людини.

Захищаючи думку про об’єктивну природу факту, не можна заперечувати й того, що відображений у слові факт так само є фактом. Слушними з цього погляду є думки Л. Вітгенштайна, який писав: «Ми творимо собі образи з фактів, – і слідом за цим роз’яснював: – Образ є фактом» [3, c. 27]. На цій підставі у спеціальному словнику факт кваліфікований як «поняття, що має виражену суб’єкт-об’єктну природу» [2, c. 859]. Для розрізнення різних площин буття факту можна запропонувати таке: факт реальної дійсності вважати первинним фактом, а його відображення в слові – вторинним фактом, образом факту.

Ми не схильні вважати, що внаслідок такого розуміння факт як такий набуває релятивності, він не переміщається з сфери онтології в сферу логіки, з сфери дійсності в простір суджень. У цьому випадку швидше за все має місце ефект дублювання: сприйнятий і відображений факт так само наділяється значенням факту.

Варто лише замислитися над тим, скільки читачів сприйме подію з газетної сторінки через повідомлення журналіста. У цьому місія газети – відкривати доступ до фактів, подавати інформацію про факти десяткам і сотням тисяч своїх читачів. Серед осіб, які знають про подію, реально були присутні на ній 0,01–0,001 %. Решта отримали інформацію з повідомлення про факт з організацій масової інформації. Такою є якість сучасного суспільства.

Разом з тим варто замислитися й над таким: якщо взяти наші знання про світ за 100 %, то скільки з нього ми маємо такого знання, що отримане емпіричним шляхом, тобто стали наслідком нашого безпосереднього контакту з дійсністю? На жаль, таких обрахунків ніхто професійно не проводив, але я не здивуюся, якщо вони покажуть, що емпіричне знання становить 1 % з усіх знань, які має сучасна пересічна особа. Звідки ж береться решта 99 %? З книжок, з шкільних та вузівських підручників. Але можна сміливо твердити, що головна їх частина з’являється в людини завдяки журналістиці. І тому її пізнавальну функцію важко переоцінити. Розгляд типології факту в мас-медіа становить нове цікаве завдання науки.
ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека. – 2-е изд., испр. – М.: Языки русской культуры, 1999.

2. Большой энциклопедический словарь: Философия, социология, религия, эзотеризм, политэкономия. – Минск, 2002.

3. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophіcus; Філософські дослідження / Людвіг Вітгенштайн. – К.: Основи, 1995.

4. Грязнов А. Ф. Эволюция философских взглядов Л. Витгенштейна. – М., 1985.

5. Луман Н. Реальность масс-медиа / Никлас Луман. – М., 2005.

6. Рассел Б. Человеческое познане: его сфера и границы / Бертран Рассел. – М., 1957.

Павло Мірошниченко (Запоріжжя)

Звуковий образ сучасної авторської радіопрограми
У статті проаналізовано складові звукового образу авторської радіопрограми (на прикладі запорізької радіостанції «Ностальжі»), окреслено тенденції розвитку авторського радіомовлення в Україні.

Ключові слова: звуковий образ, ефірна картина, авторська радіопрограма, функція, жанр, форма мовлення.
Поширення музично-інформаційного радіо в Україні, зростання його популярності серед представників масової аудиторії завдяки ненав’язливому режиму інформування й розважання вплинули на зміну жанрової палітри сучасної радіожурналістики та форм мовлення. Пасивно-стихійне прослуховування сучасного радіо зумовило переважання в ефірі оперативних інформаційих жанрів у структурі новинарних програм, хронометраж яких не перевищує п’яти хвилин, ігрових, розважальних передач із типовим алгоритмом проведення, орієнтацію питомої більшості радіостанцій на сучасну музику тощо. На сьогодні все рідше втілюються в життя радіопроекти, які вимагають від автора яскравої публіцистичності виступу, ґрунтовного аналізу подій і фактів, що тягне за собою ускладнення форми програми, збільшення її хронометражу. Незважаючи на вже традиційне для сучасного радіомовлення фонове сприйняття, журналісти регіональних радіостанцій прагнуть до створення цікавого за змістом і оригінального за формою авторського програмного продукту, який привертатиме увагу цільової аудиторії, сприятиме чіткій самоактуалізації та послідовній самореалізації журналіста.

Мета цієї статті полягає у спробі визначити формально-змістові особливості авторських радіопрограм, зокрема на підставі вивчення регіонального досвіду радіовиробництва окреслити тенденції розвитку авторського радіомовлення в Україні в цілому.

Актуальність і наукова новизна цієї розвідки зумовлені недостатньою увагою теоретиків журналістики до специфіки програмування радіомовлення в синхронічному аспекті, насамперед до трансформаційних процесів у сфері жанрів радіожурналістики та форм мовлення.

Авторська програма – явище, що підтверджує демократичність моделі журналістики будь-якої країни світу. Автор, безумовно, має зважати на інтереси, смаки, потреби та мотиви аудиторії на всіх етапах створення програми: від моменту зародження теми й ідеї до кінцевого технічного монтажу. Та ланкою, що сполучає всі стадії програмного виробництва, залишається інтерес самого автора до теми, матеріалу і способів розкриття власної позиції, ставлення, оцінки. В. Смирнов відзначає, що «авторська програма – прояв саморозкриття особистості в сучасному ефірі» [4, с. 141]. Навіть таке недостатньо конкретне визначення можна вважати вичерпним, якщо звернути увагу на специфіку «сучасного ефіру»: переважання прямоефірних програм, використання різних форм інтерактиву тощо – все це вимагає від радіожурналіста високої професійної компетенції, яка нерозривно пов’язана з його постійним особистісним удосконаленням. Г. Вартанов, визначаючи особливості авторської програми, зважає саме на визначальну роль зворотного зв’язку в процесі її виготовлення та трансляції. На його думку, «авторська програма – передача на актуальні теми на телебаченні або радіо, яка започаткована й періодично ведеться особисто журналістом із залученням зацікавленої аудиторії» [1, с. 4]. На оригінальності журналістського підходу як на найголовнішій складовій якісного програмного продукту наголошує О. Гоян. За його словами, авторська програма – це «програма, яку задумано та втілено за індивідуальним проектом» [2, с. 224]. Таким чином, авторська радіопрограма відзначається, насамперед, оригінальністю концепції та яскравістю її вираження.

На сьогодні програмна діяльність будь-якої радіостанції залежить від ефективної роботи творчого колективу над задоволенням потреб і смаків цільової аудиторії. Тому кожна індивідуально-авторська концепція програми чи передачі мусить органічно входити до ефірної картини радіостанції, не дисонувати з нею. Ефірна картина радіостанції – це система формально-змістових особливостей мовлення конкретної радіостанції, створена на основі моностильності та концептуальності, тобто відповідності програмного продукту, формо- та стилетворчих засобів типу мовлення, музичному формату, що безпосередньо залежать від цільової аудиторії конкретного радіомовника.

На думку дослідників, «звуковий образ – це сукупність звукових (мовленнєвих, музичних, шумових) елементів, які створюють за допомогою асоціацій в узагальненому вигляді уявлення про матеріальний об’єкт, явище, історичну подію, характер людини» [3, с. 462]. Звуковий образ сучасної авторської радіопрограми залежить від теми чи проблеми, яку порушує журналіст, функцій, які він намагається реалізувати, ефекту, реакції, які передбачає викликати у слухачів. Відповідно можна зробити висновок про те, що звуковий образ авторської програми на радіо означає не тільки сукупність формо- та стилетворчих засобів, а в цілому композиційні особливості програми, покликані доступно, повноцінно та виразно донести до аудиторії думки, ставлення, спостереження автора. Якщо вдаватися до класифікації сучасних авторських радіопрограм, то надійними критеріями для цього можуть бути функція, яку виконує журналіст, і жанри, за допомогою яких конкретну функцію можна реалізувати якнайефективніше.

В ефірі запорізької комерційної музично-інформаційної радіостанції «Ностальжі» (першої недержавної радіокомпанії в регіоні) присутні програми, які за своїми формально-змістовими показниками характеризують регіональне авторське радіомовлення в цілому.

Серед інформаційних авторських програм радіостанції «Ностальжі» варто назвати програму «Міф». Її ведуча Тетяна Славіна щовихідних інформує слухачів про новини зі світу кіно. Алгоритм програми традиційний для інформаційної – новинарний. Принцип побудови матеріалу, який використовує ведуча, «перевернута піраміда». Провідний жанр – повідомлення. Хронометраж «Міфу» – близько 5 хвилин, що також свідчить про новинарність програми. Підсумковий і, відповідно, аналітичний характер передачі, що випливає з періодичності її виходу в ефір, не підкреслюється ані розширенням жанрового чи проблемного спектру програми, ні її мовно-стилістичною палітрою. Провідним критерієм відбору інформації до передачі є масовий інтерес до фільмів, які щойно вийшли у прокат або готуються до релізу. Ведуча активно використовує матеріали інтернету, не обтяжуючи себе перевіркою вірогідності поданих відомостей. Часто у програмі можна почути історії про скандальні чи анекдотичні події з життя кінозірок, які підігрівають обивательський, невибагливий інтерес до передачі. Власне, програма невипадково називається «Міф», тобто вірити чи ні поданій інформації – особиста справа кожного. За цими характеристиками можна назвати цю передачу інформаційно-розважальною. Серед негативних складових звукового образу програми можна відзначити невиразність заставки («шапки») та коди, які не подають жодної інформації про назву передачі, періодичність її виходу. Такі відомості надзвичайно важливі за умов фонового, пасивно-стихійного сприйняття радіо. З-поміж позитивних рис звукового образу програми «Міф» слід відзначити стиль і манеру її ведення. Авторка послідовно розвиває образ ведучого-друга, радше подруги, яка втаємничена в колізії сучасного кінематографу, приховані від масової аудиторії, і не проти поділитися здобутою інформацією як плітками й чутками з усіма небайдужими.

Переважна більшість просвітницьких програм радіостанції «Ностальжі» має форму так званих «програм-реплік». Хронометраж кожної з них не перевищує хвилини. Провідний жанр, за допомогою яких подається культурологічно-історична, просвітницька та пізнавальна інформація, – власне новина зі зредукованим аспектом оперативності. Так, програма Ростислава Дягілева «Запорізькі історії» подає стислу інформацію про той чи інший історичний факт, який є актуальним для кожного городянина, розширює коло його знань про рідне місто, прищеплює і розвиває любов до нього тощо. Цікавим стилетворчим засобом, який використовується в цій передачі, є голосовий грим. Голосу автора надають особливого ретрозвучання, підсилюючи інтершуми, які створюють ефект репортажу за умов не надто якісного акустичного середовища. Однією з найпомітніших вад звукового образу цієї програми є невідповідність об’єму звучання заставки хронометражу основної частини. Часто заставка звучить довше, ніж корпус програми. Ця негативна риса притаманна й іншим авторським програмам радіостанції «Ностальжі» – «Базі даних», «Твоєму дню», «Без спонсора», при цьому програму «Базу даних» складно назвати авторською, оскільки автора й ведучого передачі не називають взагалі. Необхідність ідентифікації автора програми зумовлена тим, що особистісний підхід до відбору, обробки та подачі інформації в ній відіграє найважливішу роль. У цілому, мінімальний хронометраж програм-реплік має свою плюси, зокрема оперативне сприйняття інформації слухачем, фоновий режим прослуховування радіо без відриву від основної діяльності, те, що програми не встигають «роздратувати» слухача і той не перемикає приймач тощо. Але серед негативних сторін такого програмного продукту варто назвати низьку оновлюваність матеріалу передач попри їхню жорстку ротацію, а також те, що ці проекти виходять у запису.

Особливо яскравим і оригінальним для запорізького музично-інформаційного радіомовлення є звуковий образ авторського програмного продукту, який можна назвати радіотеатром (радіодрамою). В ефірі радіостанції «Ностальжі» є дві передачі, які використовують виражальні засоби радіодрами, але з різною метою.

Так, програма Ростислава Дягілева «Червоне печиво» подає інформацію, яку можна віднести до сучасного міського фольклору. В основі кожного п’ятихвилинного випуску програми – «страшилка», яка має розважити аудиторію містичним сюжетом із гумористичним підтекстом і несподіваністю появи такої передачі в ефірі «радіостанції для дорослих». Виражальні засоби радіомовлення в цій програмі використовуються надзвичайно активно та влучно для відтворення моторошної атмосфери страшної казки для дорослих. Доречно обрано й час виходу програми – щодня опівночі. Автор програми тонко іронізує над природою людських страхів і забобонів і над самим собою – дорослою людиною, здатною зацікавитися казкою. Химерність назви – «Червоне печиво» – підкреслює парадоксальний, постмодерністський характер цієї розважальної програми.

Інша радіодраматична програма Ростислава Дягілева «Версія 2.0» виконує культурологічну і розважальну функції. В основі передачі – художнє читання малої прози відомих письменників. Головний критерій відбору твору до програми – глибокий інтерес автора до нього, що є запорукою творчого відображення художньої реальності за допомогою виражальних засобів радіомовлення. До речі, брак артистизму ведучого цілком компенсує яскрава індивідуально-авторська манера подачі матеріалу, що заражає слухача його природним захватом. Звукова палітра передачі лаконічна, але вмотивована: музика та шуми майстерно психологізують образи твору, надають зорової виразності змальованим подіям. Періодичність виходу програми вказує на технічну складність її виробництва – «Версія 2.0» з’являється в ефірі раз на тиждень. Право автора на власну інтерпретацію художнього твору, що припускає певні неточності ритмічні, інтонаційні, акцентологічні тощо, санкціоновано самою назвою програми, адже «Версія 2.0» – це оновлений варіант, нова можливість. Можна також припустити, що за допомогою цієї назви автор реінкарнує таку напівзабуту на сьогодні форму мовлення як радіотеатр. Таким чином, звуковий образ передачі привертає увагу насамперед елітарного слухача, небайдужого до мистецтва, театрального зокрема.

1. 
   Вартанов Г. І. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять/ За ред. проф. А. А. Чічановського. – К.: Грамота, 2005. – 64 с.
   
2. 
   Гоян О. Основи радіожурналістики і радіоменеджменту. – К.: Веселка, 2004. – 245 с.
   
3. 
   Радиожурналистика: Учебник / Под ред. А.А. Шереля. – М.: Изд-во МГУ, Высшая школа, 2002. – 304 с.
   
4. 
   Смирнов В. Формы вещания: Функции, типология, структура радиопрограмм: Учебное пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 203 с.
   

У цій статті ми робимо спробу загального огляду в сучасному газетному дискурсі засобів вираження культурно-історичних реалій. Матеріалом для дослідження послугували тексти всеукраїнської громадсько-політичної газети ,,Зорі Полтавщини” [3], яка видається з 15 квітня 1838 року.

Інформаційне суспільство ставить високі вимоги успішності на всіх рівнях суспільного буття. Одним із критеріїв відповідності цим вимогам мови засобів інформації є обізнаність журналістів та читацької аудиторії з певною подією, її місцем, учасниками. Така обізнаність передбачає не тільки володіння фактажем, а й підтекстовою інформацією, спільною для певного суспільного середовища, знаннями, фондом інформації, що становить загальний тезаурус. У зв’язку з цим актуалізується текстова категорія пресупозиції, яка вимагає від тандему ,,автор − читач” однакової чи майже однакової обізнаності з певним попередніми знаннями, які становлять основу чи елемент нового повідомлення.

Спільні для народу уявлення, відчуття, переконання містить мова, яка формує особистість. Слушною з цього приводу є думка С.Єрмоленко: ,,Синтезуюча, інтегральна роль української мови виявляється на рівні формування суспільної свідомості через засоби масової інформації”[1, с. 392]. Сучасний читач має володіти ,,пресупозиційним фондом” (загальний фонд знань, загальний досвід, загальний тезаурус, загальні попередні відомості).

У мові кожного народу існують спільні концепти, що ідентифікують цей народ, репрезентують його мовну картину світу, відображають сприймання навколишнього світу в певних комплексах понять, які є національними концептами, або культурно-історичними реаліями. До них можна віднести назви історичних подій та постатей, відомих споруд, творів вітчизняного мистецтва, назви народних свят, назви національного одягу, страв, слова та вирази фольклорного походження тощо.

Мовні засоби вираження національно-культурних реалій у медійному дискурсі ,,Зорі Полтавщини” виявляють деякі постійні ознаки, зокрема: актуалізацію в новітньому творі пресупозиційних ознак. Культурні реалії є поняттями, пов’язаними з естетичною, освітньою, виховною функціями мови. Через них виражається і формується національна мовна свідомість українців. Упізнаючи згадувані реалії національного життя, читач виступає носієм національної свідомості, тому важливо, щоб середовище освіти, суспільного довкілля дискурс ЗМІ формували і підтримували в сучасному українському громадянинові національні переконання і почуття.

Публіцистичний текст володіє, крім традиційних для текстів художнього стилю (назва, заголовковий комплекс, присвята, епіграф, пролог, епілог, перші і заключні рядки), додатковими сильними позиціями актуалізації змістово-фактуальної інформації: назва сторінки, рубрики, підзаголовок, внутрішній підзаголовок, вставка, підпис до фотографії.

Показником того, що газетна смуга ,,Зорі Полтавщини” є середовищем побутування мовного вираження культурно-історичних реалій, виступає факт формулювання назв сторінок і рубрик: ,,Собори душ наших”, ,,Постаті”, ,,Пам’ять”, ,,Пам’ятні дати”, ,,У світі мистецтв”, ,,Виставки”, ,,Історія”, ,,Тиждень в історії”, ,,Таємниці історії”, ,,Незабутні”, ,,Нашого цвіту по всьому цвіту”, ,,Дзвони пам’яті”, ,,До 200-річчя М.В. Гоголя”, ,,До 370-річчя гетьмана України Івана Мазепи”, ,,195-та річниця Тараса Шевченка”, ,,До 300-річчя Полтавської битви”, ,,Конференції”, ,,Література”, ,,Іванова гора”, ,,Книжкова поличка”, ,,Конкурси”, ,,Виставки”, ,,Фестивалі”, ,,Релігія” (,,У дусі єдності”), ,,Слово про наших земляків”, ,,Світ захоплень’’, ,,Над книгою’’, ,,Обереги’’, ,,Незабутні’’, ,,Релігійні традиції’’, ,,Ювілеї”.

Саме заголовок у конденсованій формі виражає основну тему тексту, визначає його найважливішу сюжетну лінію, наскрізний образ. Авторське ставлення до зображуваного приховане і не містить прямих оцінок. Воно простежується на різних рівнях системи тексту, наприклад, на змістовому рівні − через семантичні домінанти, зокрема заголовок. Це перший знак статті, через який ми починаємо знайомитися з текстом, тому, на думку І.Гальперина, ,,його можна метафорично зобразити як закручену пружину, що розкриває свої можливості під час розгортання” [2, с. 133].

Підзаголовки виконують функцію деталізування основного заголовка, містять характеристику особи, події тощо: ,,Символ українського патріотизму” (100-річчя з дня народження українського політика, очільника ОУН Степана Бандери), ,,Витоки світогляду і творчості письменника-українця” (про М. Гоголя), ,,Час невладний над величчю’’ (до 90-річчя відомого українського драматурга Олексія Федотовича Коломійця).

Окремо варто наголосити, що винесені в заголовок слова створюють проспекцію текстовою інформації, окреслюють коло представлених далі реалій. Так, ,,Вміли тримати рушниці і виявляти чудеса героїзму” (вшанування пам’яті героїв Крутів); ,,Якщо мої пісні сприймають як народні, значить, працюю не марно...” (про композитора, хорового диригента, народного артиста України Анатолія Пашкевича); ,,Я щастя знав: я жив на цій землі” (про відомого громадського діяча, письменника, публіциста П.Ротача).

Знаками національної культури є назви історичних та сучасних відомих постатей, з якими зустрічаємося на сторінках ,,Зорі Полтавщини”: І. Мазепа, М. Гоголь, Б. Грінченко, І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Чубинський, І. Зубковський, К. Мотрич, С. Бандера, В. Івасюк, М. Білик, М. Лисенко, П. Майборода, Г. Майборода, О. Білаш, А. Пашкевич, О. Коломієць, П. Ротач, Л. Віценя, О. Міщенко та багато інших. Кожне використання цих імен викликає в читача, що володіє загальними пресупозиціями, залучення попередніх знань у сприймання конкретного матеріалу, актуалізує поняття культурно-історичних реалій.

Мовні засоби вираження культурних реалій виступають експресивними елементами газетного дискурсу, оскільки залучають у нього значущу з погляду вираження ставлення, оцінки інформації, що міститься. Зокрема, у видозмінених літературних цитатах: ,,Ще не вмерла пам’ять про Павла Чубинського” (автор гімну ,,Ще не вмерла Україна”, етнограф європейського рівня) перефразований перший рядок гімну України. У підзаголовку уточнюється - автор гімну ,,Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський.

Загальний огляд використання в газетному дискурсі мовних засобів вираження культурно-історичних реалій засвідчує незворотне їх закріплення в мовомисленні сучасного українця.

Культурними реаліями в газетному дискурсі виступають літературні цитати: ,,Не забудьте пом’янути…’’ (Т. Шевченко); ,,За думою дума…’’ (Т. Шевченко); ,,І на тім рушничкові…’’ (А. Малишко).

Соціально-історичне та культурне обумовлення робить їх пресупозиційними елементами сучасного публіцистичного дискурсу ,,Зорі Полтавщини’’. Ситуативний контекст актуалізує відповідні реалії, що вже мають закріплені загальномовні конотації та прагматичний зміст. У газетних текстах ,,Зорі Полтавщини” такі компоненти виконують структуротворчу функцію, оскільки включаються в сильні місці тексту: назву сторінки, рубрики, статті, підзаголовок, внутрішній підзаголовок.

1. 
   Єрмоленко С. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). – К.: Довіра, 1999.
   
2. 
   Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981.
   
3. 
   Зоря Полтавщина. – 2009. – №. 27–28, 29–30, 31–32, 33–34, 35–36, 37–38, 39–40, 41–42.
   

Авторитетний вчений Аркадій Животко про пресу Волині 1921-1939 рр. казав: “Ця частина українських земель довго залишалася замкнутою в собі, зберігаючи в той же час свій національний характер, що відбився і на пресі вже з 1920 року. Народжується тут преса, розвиток якої йде по лінії суспільно-політичній, господарсько-кооперативній, церковно-релігійній та загальноосвітній” [3, с. 64]. Дослідник підтверджує факт замкнутості волинської преси, самобутності, ідентичності. Вперше про волинське відродження написав Петро Шиманський у статті “З культурно-мистецького життя Волині 20-30-х років” [12, с. 41-45]. Науковець слушно зауважує, що “за кожним прізвищем, кожною назвою чи то художнього колективу, чи то громадського товариства, чи то видання стоїть неосяжна інтелектуальна спадщина, до якої ми тільки наблизились” [12, с. 43]. Вибух газетярства на Волині в добу міжвоєнного двадцятиліття вимагає всебічного вивчення, яке має велике значення для дослідження її як специфічного феномена неожурналістської культури. Вивчаючи специфіку функціонування волинської преси та її проблематику, ми повинні повернути українській журналістиці чимало непересічних особистостей, а це імена редакторів, журналістів та політичних діячів, які теж були активними видавцями та дописувачами часописів.

Західноукраїнська інтелігенція за мінімуму демократії в міжвоєнній польській державі домоглася розгортання громадянського суспільства в усіх виявах: суспільно-політичному, соціально-економічному, культурно-освітньому, літературно-мистецькому і науковому. Олександр Луцький звернув увагу на те, що “важливим структурним елементом своєрідної держави в державі виступила преса”. “Загалом, – підкреслює дослідник, – у 20-30-х рр. ХХ ст. склалася стійка, тобто з яскраво вираженими типологічними ознаками, національна преса. Водночас, це була жива система, яка постійно оновлювалася як за своїми кількісними параметрами, так і за якісними змінами внутрішнього наповнення. Незважаючи на всі труднощі і перешкоди, українська преса послідовно розширювала свої межі, творила нові інтелектуальні орієнтири, цільові настанови, підвищувала мовностилістичний рівень, вдосконалювала поліграфічне оформлення і в духовному плані гідно протистояла польській” [8, с. 37]. Виділимо фразу “гідно протистояла польській”. Переваги української журналістики в тому, що було велике бажання утвердити українське устремління, популяризувати власну культуру на міжнародному рівні, виокремити споконвічний досвід у всіх галузях, причому подати все в якомога кращому вияві. Журналісти в ті роки були твердою владою і єдиною в українців, адже держави практично не існувало. В їх зобов’язання входило підтримати, впровадити в життєві сфери всі починання народу, дати їм конструктивний хід, адаптувати до словесного сприйняття читачами. Саме завдяки цивілізованим принципам співжиття різних часописів виписувалась справжня журналістика.

Конкурентність у завоюванні читача спонукала журналістів до удосконалення своїх здібностей. Волинь, як ніяка інша частина України, зазнала поневолення чужинцями. На цій території не те що заборонялася українська мова, вона просто викорінювалася навіть з побутового ужитку населення. Тому поява часописів рідною мовою для місцевих жителів була неймовірним, хоча й малодоступним явищем, адже більша частина населення потерпала від безграмотності. А ті, хто вміли читати, то обов’язково володіли ще й польською та німецькою мовами, адже такий був на той час рівень початкової освіти. Відзначимо також, що Волинь мала ще й свої мікроструктури поляків, німців, чехів. Тому, живучи на одній спільній території – Волині, спілкуючись між собою різними мовами, відповідно запозичувалася й культура. До сьогодні старожили пригадують, що читали польські видання, переглядали чеську пресу, подекуди ознайомлювалися й з німецькою періодикою, яку продукували на Волині общини. Та, як правило, часописи іновірних відразу отримували статус заборонених і потрапляли в архівні збірні з грифом „заборонено”. В такий спосіб вони збереглися для сучасних дослідників у товщах архівів, не всі потрапили й у реєстр бібліографічних довідників. Тому попри герметичність, в добу цензури та всіляких утисків „східні креси” у роки міжвоєння були європеїзовані. Донині у волинському краї функціонують общини чехів, німців, мають свої храми, культурні осередки, однак видавнича справа не має продовження, а якщо й з’являється якась література, то переважно вона агітаційного та релігійного характеру та ще й з ознаками сектанства.

За підрахунками Ю. Кащенюка у Волинському воєводстві у 20-30-ті рр. було зафіксовано 372 видання, з них українською мовою – 157, єврейською – 14, караїмською – 1, німецькою – 9, російською – 19, польською – 169, чеською мовою – 3 [4, с. 32]. Варто зауважити, що точної кількості видань ми й до сьогодні назвати не можемо, бо чимала частина преси виходила фрагментарно, з’являлися поодинокі числа, ще були одноднівки і такі, що виходили у підпіллі. Україномовних легальних волинських видань ми нараховуємо близько вісімдесяти. “30-ті роки – це була війна внутрішня і психологічна за українську людину, а в перспективі – за Українську державу”, – за словами Стефанії Андрусів [1, с. 68-69]. Часописи на сьогодні стали одним із основних джерел, за яким ми відтворюємо історію доби міжвоєння. Видання покреслені червоним олівцем, позначені грифом “заборонено” чи клеймом “конфіскат”. “Саме полемічність – характерна особливість багатьох друкованих видань 20-30-х років нашого століття”, – зазначає Ігор Павлюк [10, с. 9]. Позиція кожного часопису міжвоєння була чітко окреслена у періодиці, тому, взявши до рук перше число видання, можна було цілком зрозуміти позицію редакції, як от з передовиці газети “Громада”: “Наш часопис ставить собі завданням заповнити той брак нашого громадського життя, який кожний відчуває, – це якраз та зброя, якої нам бракує в нашій сьогоднішній тяжкій боротьбі за наші хоч би найконечніші, найзвичайніші права. Ми починаємо з вірою, що з “Громадою” стане весь народ, що “Громада” стане його поки що єдиною трибуною на “Волині”. Національну свідомість наша газета в народі нашому мусить розбуджувати, поширювати, мусить відновлювати в ньому живі ще хоч частково й неусвідомлені національні традиції та ідеали. Чим громадянство більш національно свідоме, тим більше відповідне воно за всяку ворожу акцію, направлену на його розбиття й обезсилення” [2].

Сучасні ж волинські видання ми без винятку можемо назвати ліберальними і, звичайно, комерційними, які надають перевагу сенсаційним новинкам, виключно з меркантильних міркувань. У міжвоєння періодика по-справжньому виконувала дві найважливіші функції журналістики – інформувати громадськість і формувати громадську думку. Початок двох століть подібний стосовно журналістики у кількісному еквіваленті, та ж сама багатовекторність партій, товариств, організацій, об’єднань, завдання журналістики ті ж самі, тільки сьогодні на перший план перемістилися комерційність і псевдоінформація. Сучасні видання перетворилися у рафінад, набули маріонеткового статусу, тому швидко виснажуються й зникають, а у 20-30-х роках часописи переставали функціонувати, бо їх закривали за гласність, плюралізм, об’єктивність, а матеріали колишні журналісти розміщували у рубриці з латинською назвою „VERUS” (істинний, справжній). У міжвоєнне двадцятиліття українські часописи були єдиним засобом пропаганди друкованого українського слова, пропагуючи гуманізм, толерантність, добросусідство. Для підтвердження думки послугуємося висловлюванням науковця Н. Сидоренко: “Публіцистичний досвід, жанрова майстерність, тонкощі стилю, філігранність слова – не затребувані сьогоднішнім поколінням. Шпальти національних видань минулого часу – повноцінна творча скарбниця” [11, с. 30].

Характер суспільно-політичного життя Волині на початку 20-х років визначала асиміляційна політика поляків. Незважаючи на особливості економічного, політичного, національного, культурного розвитку Волині, польська адміністрація відразу повела дискримінаційну політику, цілком ігноруючи потреби українців, які становили тут абсолютну більшість. Справедливо зазначає волинський історик М. Кучерепа стосовно напрямів зорієнтування преси: “Тут прослідковується три тенденції: перша – радянофільська, друга – опора на власні сили і третя, що вела до визнання примату польської держави” [6, с. 14]. Щодо прорадянської преси, то варто зауважити, що, по-перше, легально виходити вона не мала змоги, адже поляки навіть пильніше стежили за радянськими виданнями, аніж за українськими, бо ревно пильнували щойно завойовані українські території і відчували небезпеку з боку радянщини, по-друге, радянські нововведення не були прийнятнимиі для волинян, які звикли до одноосібності, розміреного впорядкованого життя, а що найголовніше – з розумінням ставилися до людей інших національностей, навпаки намагалися переймати у них кращий досвід господарювання та культурних традицій. Тому, якщо й мали радянські часописи свого читача, то змушені були функціонувати у підпіллі, щоправда на їх підпільне повноцінне життя виділялися чималі кошти, і все заради більшовицької пропаганди. Що ж до пропольських видань, то вони з’являлися на теренах Волині мало не щоденно. На нашу думку, розмежовувати видання на пропольські і національно зорієнтовані не варто. Ми зараховуємо усі видання міжвоєнної Волині до національно зорієнтованих, адже вони видавалися завдяки українській інтелігенції, хоча чимала частка виходила за підтримки пануючої польської влади, та все ж таки вони пропагували українську мову, традиції, культуру. Серед часописів, які видавалися за підтримки польської влади варто назвати такі: “Вільна думка”, “Українська нива”, “Волинське слово”, “Наше життя”. Учасниця міжвоєнних подій Ірина Левчанівська, донька сенаторки Олени Левчанівської, про пропольську пресу висловилася в категоричній формі: “На польські гроші почала виходити газета “Українська нива”, яку не лише порядний українець, але й ті польські прибічники, яких у нас називали хрунями, не читали. Цю газету брали лише на базар, бо була дешева, велика і з міцного паперу! А зараз вона в архіві служить нашим історикам як архівний документ. 17 грудня 1991 року в колишній “Радянській Волині” була опублікована стаття “Сіячі українського відродження”. Це про тих людей, яких в 30-х рр. називали хрунями, запроданцями. Вони були не сіячами, а гробокопателями українського відродження” [7, с. 262]. Як бачимо, погляди сенаторки надзвичайно радикальні.

У непідвладних часописах, тобто патріотичних, а серед них: “Дзвін”, “Громада”, “Народний вісник”, “Український голос”, верстка, поліграфічне оформлення були не найвищого ґатунку, адже вони видавалися на кошти видавців або громадських організацій, додамо, що переважна більшість видань міжвоєнного періоду виходила за сприяння партій, організацій, об’єднань, товариств. Важливий ще й такий момент: чимала частина організацій, під опікою яких знаходилися часописи, функціонувала лише на території Волині. Завдяки цьому часописи мали автентичні ознаки: надзвичайна розмаїтість матеріалу, оригінальність комплектування та називання рубрик, використання живого волинського діалекту, розкутість авторської думки, суголосна відкритості поліського характеру, глобальність висвітлюваних проблем, використання віковічного досвіду господарювання місцевим населенням, залучення до видавничої справи краєзнавців, фахівців агропромислового комплексу, політичних діячів, активних громадських діячів.

Короткотривалість виходу патріотичних часописів свідчить про те, що там публікувалися компроментуючі матеріали стосовно польської влади, і, переважно, привертають увагу ті публікації, що підписані псевдонімами або криптонімами, – це одна з ознак того, що в статті є якісь дражливі моменти, за які автор може переслідуватися владою. Відсутність фотоматеріалів у часописах переконує нас, що додаткових видатків журналісти не отримували, працівники редакцій не розумілися і на піар-технологіях, тому вартість публікацій у часописах національного спрямування надзвичайно висока, вона є об’єктивною, справді дзеркалом епохи. А якщо у газеті чи журналі і містилася аналітична стаття, то вона теж варта уваги, адже то завжди був не нав’язливий коментар, а думка народу, і аж ніяк не суб’єктивні судження. Щоправда, розлогі статті з коментарем не так вже й часто можна було знайти у виданнях, швидше використовувалися якісь репліки, натяки, факти, які висміювали пануючу владу, подавалися такі деталі ніби між іншим, але влучно, доступно для читача.

На нашу думку, преса Волині міжвоєнного періоду варта уваги насамперед тому, що вона є справді українською національною пресою. Часописи 20-30-х років стали вагомою частиною журналістики. Преса згадуваного періоду документально-історична, за її матеріалами можна простежити історію розвитку будь-якого явища. Видання друкувалися живою народною мовою – це сфера діяльності для мовознавців. Верстка, дизайн, тематична добірка матеріалів, заголовки, рекламні блоки, полемічність преси, стиль подачі матеріалів – все це недосліджені на сьогодні прогалини в журналістиці. Лише вивчивши всі ракурси міжвоєнної преси, можна з упевненістю сказати, що то була справді експериментальна журналістика з постійним пошуком палітри, образу, факту, методу, форми, європейського зразка з автентичним світосприйняттям. Загалом, можна стверджувати, що розвиток преси на Волині у 20-30-х рр. ХХ ст. свідчить про зміцнення позицій на пресовому ринку західноукраїнського регіону.