Журналістика, філологія та медіаосвіта”

1. 
   Антипчук Н. В. Журнал “Молода Україна”: місце і роль у розвитку дитячої літератури: Автореферат дис. … канд. філол. наук. – К., 2007. – 15 с.
   
2. 
   Животко А. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К., 1999. – 368 с.
   
3. 
   Молода Україна. – 1908 р. – № 1.
   
4. 
   Молода Україна. – 1908 р. – № 4.
   
5. 
   Молода Україна. – 1908 р. – № 5.
   
6. 
   Молода Україна. – 1908 р. – № 11.
   
7. 
   Молода Україна. – 1909 р. – № 1.
   
8. 
   Молода Україна. – 1909 р. – № 2.
   
9. 
   Молода Україна. – 1910 р. – № 1.
   

Важливість застосування концепції інформаційної мобільності нації виходить за межі творення українського національного інформаційного простору і поля культури, науки, освіти, мови. Вона стосується всіх народів, які звільнилися чи звільняються з-під інформаційного імперіалізму. Ця концепція ставить на порядок денний проблему світового маштабу, збереження єдності розмаїття мов, культур усіх народів, донесення історичної правди про упослідження багатьох культур і мов, адекватну оцінку тоталітарних режимів, які зловмисно переривали спадкоємність і новаторство націй і таким чином зменшували інтелектуальний потенціал людства. Адже кожний народ може внести в інформаційну скарбницю людства вагомий доробок, якщо забезпечити умови створення його власного інформаційного потенціалу.

У стрімкому потоці світових інформаційних процесів до національного слід ставитись як до феномену і вічного джерела творчості, плідність якого є найвищою за умови природної комфортності інформаційного середовища – мови, культури, духовності, звичаїв, традицій. Феномен невмирущості нації міститься в інформаційному феномені збереження, незнищенності рідного слова в найширшому його значенні для суспільного розвитку. Саме з таких позицій варто оцінювати інформаційну агресію на українські національні засади. Зовнішні та внутрішні антиукраїнські сили добре розуміють живодайну снагу національного інформаційного середовища для розквіту незалежної держави. Не будучи господарем власного інформаційного простору, реально не зробивши українську мову державною, перебуваючи в чужій інформаційній блокаді, Україні важко реалізувати свою державотворчу національну ідею, з’єднати поняття етнічного та політичного українця в україноцентристському дусі, іти шляхом національного розвитку, акумулюючи і використовуючи вітчизняний та світовий досвід. Тому важливо оптимізувати використання засобів масової інформації в українському державотворенні.

У демократичних країнах світу засоби масової інформації пройняті духом держави, тобто вони є державотворчими, патріотичними, об’єднуючими суспільство на мовно-національних засадах. І лише в цих рамках засоби масової інформації плюралістичні, вільнодумні, незалежні. Кожна держава на законодавчому рівні дбає, щоб енергія журналістського слова не спрямовувалася на руйнацію національного державного фундаменту. Кожний матеріал журналістів в Україні має бути спрямований не на розмежування, роз’єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на помаранчевих і синьо-білих, червоних і синьо-жовтих, а на згуртування, глибоку інтеграцію різних областей в єдиний державний організм на засадах україноцентризму. Вважаємо, що сутність україноцентризму визначається категоріями національної гідності, патріотизму, поваги громадян до Української держави, цілеспрямованою працею задля всебічного розвитку всіх життєвих сфер і добробуту людини, її духовних і культурних цінностей, необхідністю розглядати всі політичні події у світі та в Україні крізь призму її національних інтересів, потребою відстоювати добре ім’я та рівноправність України у світовому співтоваристві.

Принципи діяльності засобів масової інформації нерозривно пов’язані з нормами службової чи прфесійної етики журналіста, його світоглядною позицією, національно-духовними переконаннями, державотворчим мисленням, фаховою обдарованістю, інтелектом, здібністю завжди бути готовим до праці. „Творчий процес повинен грунтуватися на органічному поєднанні свободи слова, плюралізму думок, гласності і журналістської етики, принциповими засадами якого є: повага до істини і гідності особи; відмова від використання нелегальних або нечесних методів під час збирання інформації; активна участь у процесах українського державотворення; захист і розвиток національного інформаційного простору; критичне ставлення до розтиражування фактів, що принижують гідність людини за расовими, релігійними чи національними мотивами” [7, с. 84].

На жаль, над багатьма журналістами, передусім молодими, висить спокуса більше розважати, ніж об’єктивно повідомляти, коментувати, аналізувати. Полегшений, так би мовити, розхристаний стиль у журналістській творчості (не закликаю готувати залізобетонні матеріали, а змістовно багаті, інформаційно насичені!), вільне, спрощене поводження зі словом призводить нерідко до примітизування складних суспільно-політичних проблем.

Журналісти покликані спрямовувати українську громадськість до національних вартостей, давати рішучу відсіч інформаційній агресії – російщенню, американізації, варваризації інформаційного простору, захищати заради національних інтересів духовно-культурне, морально-психологічне здоров’я українського суспільства і людину в ньому.

Кожен розуміє змістове наповнення слова варваризація. Але не зашкодить заглянути у словники. У Даля, наприклад, варвар – це „людина неосвічена, груба, неввічлива, невіглас” і варварство – „неосвіченість, грубість, дикість, недбале ставлення до освіти”. У Великій Радянській Енциклопедії: варвари – „неосвічені, грубі, жорстокі люди, руйнівники культурних цінностей”; варваризація – „повернення до некультурного, варварського стану”. Тлумачний словник української мови: „варвари – некультурні, малосвідомі люди; варваризм – запозичене чи створене за зразком чужої мови слово або вираз, що порушує норми рідної мови; варварство – низький ступінь культурного розвитку, неуцтво, грубість, безжальне ставлення до культурних цінностей”.

Зараз звернімося до сторінок книжок сучасних авторів, розгорнімо газети, прилиньмо до телевізійних екранів, прислухаймося до радіопередач. Якою інформацією, якою мовою наповнений простір в Україні?! Підкреслюю „в Україні”, бо чи можна назвати нинішній інформаційний простір на території України повністю українським?! Адже під цілеспрямованим безперервним інформаційним „обстрілом” перебувають українська мова, культура, духовність, національна ідея державотворення, яка з подачі Л. Кучми – „не спрацювала”.

Звертаю увагу на думки пресознавця Степана Сірополка про морально-фахові вимоги, що випливають із принципів творчої роботи: „Хто не оволодів ту справу, про яку збирається писати, той приносить шкоду справі, а себе самого може виставити на сміх, бо відсутність знання не може компенсувати жвавість пера та добір хвиських слів. Але, з другого боку, хто не опанував журналістської форми вислову, той і при найліпшому ознайомленні із справою не досягне успіху. Відповідна форма вислову разом із якістю думки й силою переконання є передумовою журналістської праці для досягнення найбільшого успіху...”[1, с. 146].

Журналіст мусить глибоко вірити в те, про що пише, усвідомлюючи свою моральну відповідальність за усне чи писемне слово, за кожну думку, за кожне твердження. „Особа, яка добре не знає своєї літературної мови, яка глибоко не збагнула свого національного обов’язку і яка не усвідомила собі потреб своєї нації, – не сміє бути журналістом та взагалі працівником пера” [5, с. 314-315], – наголошував доктор К. Костів. Надто категорична думка, але небезпідставна, і нині досить актуальна.

Конституційний захист, забезпечення розвитку національної культури, духовності, повнокровного функціонування української мови в Україні зовсім не заперечує, не перешкоджає мовно-культурному становленню національних меншин. Конституція гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (стаття 10), сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11). Історичну ситуацію складали так (зловісне російщення впродовж століть!), що ми, українці в Україні, вимушені бити на сполох, щоб не дати загинути своїй мові, культурі, духовності. Насамперед треба на своїй землі створити політико-ідеологічні, соціально-економічні умови, щоб українці мали можливість розвиватися на національних засадах. Найпростіший і найчесніший вчинок усієї громадськості полягав би в тому, щоб кількість шкіл, культурно-освітніх закладів, бібліотек, виданих газет, журналів, книжок, приватних телерадіоорганізацій у про­центному відношенні відповідала кількості населення українців, кожної національної меншини. Це було б справедливо, відповідало б природним потребам української нації і національних меншин.

Унікальна складність будівництва Української держави спричинилася до багатопланових проблем утвердження свободи слова в новому українському суспільстві. До них належать пра­вові, політичні, економічні, морально-психологічні аспекти. Створюючи, усупереч об’єктивним і суб’єктивним перепонам, пе­редумови для забезпечення свободи думки і слова, вираження своїх поглядів і переконань, політичного та ідеологічного плю­ралізму, не маємо жодного права дозволяти свободу спотворення історичної правди про давньоукраїнську державу Київська Русь, героїчну і трагічну долю України в боротьбі за свою незалежність і соборність. Рішуче повинні пирепинити свободу наклепу, папюження української мови, національно-духовних вартостей, жовчний розгул українофобії, яка несе в собі не меншу загрозу міжнаціональному порозумінню, ніж будь-яка ксенофобія.

Патріотом і громадянином робить не кров, а усвідомлення того, що ти – частка своєї Батьківщини і від твоєї честі залежить її честь. Той, хто губить на життєвій дорозі національні, людські почуття, рано чи пізно починає служити злу. Американська астронавтка Гайді Стефанишин Пайпер під час перебування в Україні, у селі Якимів Львівської області, де народився її батько, підкреслила: «Горджуся, що я американка українського походження!» Мабуть, Ви шановний читачу, також подумали: «Коли нарешті діяльність кожного політика, кожного журналіста, кожного депутата, кожного чиновника, кожного можновладця сприятиме розбудові української України, у якій би кожний громадянин будь-якої національності відчував себе українцем: українцем російського, єврейського, болгарського, польського, румунського, грецького, угорського та іншого походження, тобто політичним українцем, для якого Україна є святою, є Батьківщиною, а не місцем перебування, не лише місцем збагачення?»

Нинішня політико-ідеологічна, соціально-економічна, морально-психологічна ситуація в Україні вимагає особливо уважного і виваженого підходу до очищення історичної пам’яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття. Держава не може успішно розвиватися, коли вона не має чіткої духовно-національної платформи, сформованої на основі правдивої історії, національної культури, української мови. Володимир Лєсной зазначив, що „багато в чому ми і росіяни, як й інші народи колишнього СРСР, схожі одне на одного, адже всіх нас компартія прасувала червоною праскою сімдесят років. Але росіянам уже потрібно змиритися і з тим, що у чомусь ми зовсім не такі, що у нас своя ментальність і своя українська ідентичність, свій погляд на історію і своє бачення майбутнього. Кожен народ навіть найменший, унікальний сам собою. Треба лише дати йому свободу для вияву своєї унікальності” [6].

Варто зазначити, що українсько-російське протистояння на ґрунті різного розу­міння історії пов'язане з фун­даментальними відмінностями в національній свідомості двох народів. Ментальні відмінності особливо відчутні, коли йдеться про такі гострі питання, як історія української національно-визвольної боротьби. Тут неминучий жорсткий конфлікт цінностей. Звідси й протистояння в оцінці Переяславської мілітарної угоди, політики Виговського та Мазепи, діяльності Симона Пет­люри та суті УНР. Але особ­ливо конфліктною є пробле­ма сприйняття російською національною свідомістю на­ціонально-визвольного руху 1939-1954 рр. на західних землях України під керівництвом ОУН. Цей рух відомий росіянам як „бандерівщина”.

Філософ Ігор Лосєв зазначає, що все написане і видане в СРСР та нинішній Росії (за малим винятком) про „бандерівщину” найбільше характеризує російську свідомість, бо це російське уявлення про ОУН-УПА має мало спільного з реальними історичними процесами в Україні. „Можна навіть говорити про специфічно російську модель трактування українського визвольного руху 1939-1954 рр., що через численні ірраціональні елементи дає підстави для визначення її як міфу, складової частини інших російських міфів на українську тематику. Ставлення до українського національного руху навіть у колах освічених і ліберальних російських інтелігентів залишається на суто пропагандистському рівні, що примушує пригадати часи радянського Агітропу з його „об’єктивним” і „науковим” дослідженням поглядів і діянь ідейних противників [8].

Оцінюючи Другу світову війну, Москва застосовує подвійні стандарти, які особливо яскраво проявляються у звинуваченнях ОУН-УПА у співпраці з нацистською Німеччиною. Однак цілковито ігнорується той факт, що УПА не була союзником вермахту, а Червона армія в період з 1939 р. по 1941 р. була, при чому і де-факто, і де-юре. УПА не проводила спільних парадів із нацистським вермахтом, а Червона армія це робила. Спільний парад у Бресті приймали: з німецької сторони генерал Гудеріан, а з радянської – комбриг Кривошеїн. На V сесії Верховної Ради СРСР Молотов говорив:”Не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна на знищення гітлеризму, котра прикривається фальшивим прапором боротьби за „демократію”. В офіційному звіті Рібентропа йшлося про тост Сталіна за фюрера: „Я знаю, як багато німців любить фюрера, – сказав Сталін. – Я хотів би поводитися подібним чином і пропоную випити за його здоров’я”. Другий тост Сталін підняв за Гімлера. „Нехай спробують комуністи знайти подібні дії лідера ненависної їм ОУН С. Бандери, що просидів війну в німецькому концтаборі і більше ніколи не побачив України [4], – підкреслює народний депутат України ІІІ скликання Іван Діяк.

Досі продовжується дезінформаційна спецоперація щодо Головного командира УПА Романа Шухевича. Спочатку до ЗМІ закинули версію, ніби Роман Шухевич був „капітаном СС”. Дезінформаторам відповіли, що такого звання взагалі не існувало. Тоді дезінформатори перетворили Романа Шухевича на якогось „оберштурмфюрера”. Їм пояснили, що для того, аби до 1944 року потрапити в „СС”, треба було довго доводити своє „арійське походження”, якого Роман Шухевич, звісно ж, не мав. Тоді дезінформатори закинули до ЗМІ версію, що Роман Шухевич отримав вій­ськову нагороду з рук Гітлера. Дезінформаторам нагадали, що з рук Гітлера військову нагороду отримав лише Гімлер. Що ж до Головного командира УПА Романа Шухевича, то, згідно з інформацією Військового архіву Німеччини, котрий міститься в місті Фрайбурзі, Роман Шухевич узагалі не був нагородже­ний жодною німецькою нагородою.

„Але дезінформаторам конче треба дискредитувати і гене­рала Шухевича, і УПА, і весь український національно-вивольний рух, і Президента України Віктора Ющенка, – підкреслює Мойсей Фішбейн. – То вони і вдалися до давньої чекістської провокації й розіграли „єврейську карту”: одних звинуватили у винищенні євреїв, а інших у „героїзації” тих, хто ніби винищував. Прийом відомий: відвернути євреїв від українського національного відродження, відвернути і євреїв, і весь цивілізований світ від тих, хто хоче відродити справжню українську Україну. Українську за духом своїм, за мовою своєю, за пам'яттю про своїх геніїв та героїв. Українську – для всіх у ній сущих, незалежно від етніч­ного походження”[9, с. 30].

Користуючись недосконалим, ліберальним законодавством щодо творчої концепції приватних засобів масової інформації в Україні, зловорожі політичні сили через пресу, телебачення, радіо, Інтернет цілеспрямовано продовжують антиукраїнську кампанію: фальшу­ють українську історію, пропагують ворогів українського народу, знущаються над духовними святинями нації (чого тільки варті „літературознавчі” розвідки про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську та інших!), насаджують чужу ідеологію, не властивий українцям спосіб життя. Під особливим прицілом постійно перебуває українська мова, оскільки мова – найголовніша сутність нації, і послаблення, занепад, утрата національної мови означає втрату або послаблення на­ціонального духу, національної самобутності, самосвідомості.

В Україні діють потужні зовнішні і внутрішні механізми витискання національного, свого із власної духовної території, що призводить до ослаблення національної ідентичності. На жаль, протести моралістів проти пропаганди культу сексу, насильства, нездорового способу життя звучать не так часто. Соціологи та психологи такому явищу ставлять діагноз – „деградація моралі”. Якщо цю „хворобу” активно, цілеспрямовано не лікувати, то в недалекому майбутньому аморальна інформаційна продукція може призвести до духовного виродження української нації. Тому на перший план виходить стратегічний ресурс – інформація та знання. „Це не значить, що не потрібні металургійні заводи чи не потрібна нафта. Але умовою розвитку є інформація, духовні цінності” [3], – підкреслює філософ Сергій Кримський.

Інформація нині є надзвичайно продуктивною і надзвичайно руйнівною силою. Вільне вираження своїх поглядів, думок у засобах масової інформації набуває соціально значущої, політично-ідеологічної, морально-психологічної, естетичної ваги. А це означає, що не поширена актуальна, цікава і змістовна, спрямована на користь національно-державницьких інтересів, інформація втрачає свою цінність, духовно-гуманістичну енергію. Поширена засобами масової інформації антагоністична, насичена негативним, агресивним зарядом інформація – небезпечна, бо завдає шкоди морально-духовному розвитку людини, гальмує утвердження української України.
Література

1. 
   Бочковський О. І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби. – Мюнхен, 1993.
   
2. 
   Вовканич С. Інформація, інтелект, нація. – Львів, 1999.
   
3. 
   Гопко Г. Сергій Кримський: Іде війна за землю! // День. – 2008. – 25 березня.
   
4. 
   Діяк І. Постріли в спину через півстоліття. Чи мають право комуністичні вожді звинувачувати ОУН-УПА в зраді? // День. – 2008. – 30 серпня.
   
5. 
   Костів К. Моральні й етичні засади журналіста // Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989-90.
   
6. 
   Лєсной В. Розкіш і виклик свободи // День. – 2008. – 14 травня.
   
7. 
   Лизанчук В. В. Основи радіожурналістики: Підручник. – К.: Знання, 2006.
   
8. 
   Лосєв І. Глухі кути великоруської свідомості // День. – 2009. – 23 січня.
   
9. 
   Фішбейн М. „Чекістська настирливість дезінформаторів” // Універсум. – 2008. – № 11-12
   

Своєрідна індивідуальність автора в публіцистичному тексті виявляється через оригінальність творчого мислення, через відношення його до героїв та художньо-публіцистичної дійсності, через світоглядні орієнтири, через різні прийоми вираження авторського «я». Саме він стоїть комунікативним мостом між словесною концептуальною тканиною тексту та рецептивною функцією адресата, більше того, авторська модальність (вираження в тексті відношення автора до того, що він повідомляє, його концепції, кути зору, позиції, його ціннісні орієнтації), як стверджує Н. С. Валгіна, виступає концептуальним стрижнем публіцистичного твору, бо «текст є цілісністю формальних та змістових елементів з урахуванням цільової настанови, інтенції автора, умов спілкування та особистісних орієнтації автора – наукових, інтелектуальних, суспільних, моральних естетичних та інших» [1, с.34].

Автор у сприйнятті читача може проявляти себе різними способами, залежно від самостійно обраних ролей: рефлексивно виявляти свої емотивні реакції на навколишню дійсність, типізувати себе як ліричний образ, позиціонувати себе як аналізуючий та оцінюючий чинник. Авторська свідомість проявляється в публіцистичному тексті через демонстрацію різноманітних світоглядних орієнтирів. Публіцист ілюструє власні знання, принципи, цінності. У такому разі виникає образ розмірковуючого автора або образ ліричного героя, який, виражаючи свій погляд на події, проявляє особливості свого світогляду. Отже, розкриття концептуального стрижня публіцистичного тексту може відбуватися аналітичним та художнім модусами. З одного боку, читач осмислює фактичний матеріал, його аргументацію та авторську аналітику, з другого – інтуїтивно-асоціативним осягненням метафоричної підтекстової тканини твору.

Публіцистика Євгена Сверстюка як активний виразник принципів справжності буття українського соціуму потребує переосмислення і тлумачення в умовах нестабільної соціально-культурної ситуації. Основний концептуальний стрижень його дискурсу – суспільно-політичний, світоглядно-філософський, художньо-мистецький діалог між рольовими домінантами «митець» і «суспільство» специфічного національного середовища, – а тому образ автора має дуалістичний характер: актант художньо-публіцистичного дискурсу (зодчий нової національно істинної екзистенції) та суб’єкт творчого процесу. Відображення особистості Євгена Сверстюка у власних публіцистичних творах відбувається через детермінацію його світоглядної позиції та у виявленні «стильової» індивідуальності. Світогляд особистості «складається з елементів, що належать до всіх форм суспільної свідомості: більшу роль у ній відіграють наукові, моральні та естетичні погляди. Наукові знання в системі світогляду мають за мету безпосередню практичну орієнтацію людини в навколишній та природній реальності; крім того, наука раціоналізує відношення людини до дійсності, позбавляючи її упереджень. Моральні принципи слугують регулятором взаємостосунків та поведінки людей і одночасно з естетичними поглядами визначають ставлення до навколишнього світу; форм діяльності, її цілям та результатам» [4, с.247]. Основою світоглядної системи Євгена Сверстюка є поняття «духовість», яке сформоване на базі ґенетично закодованих архетипних  підвалин світорозуміння, розумово-інтелектуальних субстратів свідомості митця, релігійного мисленнєвого модусу та морально-етичних засад людського буття. Саме ця концептуальна домінанта є визначальною у формуванні «ідеології» внутрішнього життя особистості, у вибудові національно диферентного буття соціуму та у кристалізації ціннісної системи планетарного макросуспільства. Кожен публіцистичний артефакт «дисидента» ґрунтується на ідентифікації перешкод на шляху до духово-інтелектуального розвитку кожного індивіда та суспільства в цілому, визначенні основних принципів культурно-соціального буття нації: «Тисячолітні зусилля найкращих і найшляхетніших з людського роду пішли на те, щоб культивувати в людських грудях енергію людського духу… Бо тільки енергія Духу, той невгамовний Франків «Вічний революціонер» виражає справжнє єство людини й творить неперехідний сенс життя поколінь, об’єднаний їхніми найбільшими вершинами. Безслідно розпливаються достатки – кожне покоління заробляє само на себе; але часом через тисячі літ виринають духові надбання старих цивілізацій, що загинули в добу занепаду Духу, через перервність духу в якихось поколіннях, на якійсь ланці, що опустилася нижче історичного покликання» [3, с.48].

Авторське «я» зазнає послідовної поетикальної метаморфози і перетворюється на образ соборного «ми», котрий не приховує або коректує морально-вольову малість творчої особистості митця, а оптимізує ефективність та дієвість публіцистичного артефакту. Відповідно публіцистика Євгена Сверстюка наділена глибинною внутрішньою взаємодією із читачами, що виявляється у різних формах: авторитетного виокремлення значимого факту, риторична діалогізація тканини твору, виведення «назовні» безпосереднього процесу аналітики. Автор-публіцист Євген Сверстюк не позиціонує себе як «ідейний поводир», а надає аналітичну та гносеологічну свободу реципієнту. За умови глибинного інтелектуально-духовного динамічного розвитку останнього з постійним укоріненням у національну окремішність та активізації пошуків нових шляхів до аналізу ідейно-художньої константи «автор» розкриватимуться нові концептуальні пласти публіцистики митця.