Клуб сімейного дозвілля


Генрі потягнувся через стіл торкнутися моїх зчеплених рук. Я здригнувся



бет4/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Генрі потягнувся через стіл торкнутися моїх зчеплених рук. Я здригнувся.

  • Вибач, — промовив він. — Ми в цій справі разом.

Я був йому щиро вдячний за такі слова.

б



  • Все з нами буде гаразд, Генку; якщо голови в нас залиша- і ймуться тверезими, все буде добре. А тепер вислухай мене.

Бін вислухав. З якогось моменту почав кивати. Коли я за­кінчив, він поставив мені єдине запитання: коли ми почнемо і а с и пати колодязь?

  • Поки ще рано, — відповів я.

  • А це не ризиковано?

  • Так, — кивнув я.

Через два дні, лагодячи ділянку огорожі приблизно за чверть милі від ферми, я побачив велику хмару куряви, що поволочи­лася над нашим путівцем від з’їзду на нього з шосе Омаха — Лінкольн. До нас прямували гості з того світу, частиною якого гак пристрасно бажала стати Арлетт. Заткнувши за пояс моло­ток та обв’язавши собі поперек теслярським фартухом, у довгій кишені котрого деренчала купка цвяхів, я вирушив назад до ха­ти. Генрі ніде не було видно. Ймовірно, він спустився до ручаю скупатися; можливо, спав у себе в кімнаті. Коли я дістався дво­ру і вже сидів на дровітні, я впізнав машину, що волочила за со­бою півнячий хвіст: «Червона Бейбі»1, вантажівка Ларса Оль- сена. Ларс був ковалем у Гемінгфорд-Хоум і ще гуртовим молочарем. Він також, за відповідну плату, міг прислужитися як шофер, і саме цю функцію він виконував того червневого дня. Машина заїхала на подвір’я, змусивши спурхувати в неї з-під коліс Джорджа, нашого дратівливого півня, разом з його курячим гаремом. Раніше навіть, ніж устиг докашлятися до смерті мотор, з пасажирського боку кабіни вибрався якийсь до­рідний чоловік, закутаний у довгополий сірий пильник. Він зняв з обличчя окуляри-консерви, оголивши великі (й комічні) білі кола навкруг очей.

  • Вілфред Джеймс?

«Red Baby Service Truck» — невеличка бортова вантажівка, що випуска­лася компанією «Інтернешнл Харвестер».

  • До ваших послуг, — відповів я, підводячись. Почувався я доволі спокійно. Можливо, почувався б інакше, якби він прибув на казенному «Форді» з зіркою на борту. — Ну, а ви?..

  • Ендрю Лестер, — назвався він. — Юрист.

Він простягнув руку. Я свою не подав.

  • Перш ніж ручкатися, ви би краще сказали мені, чий ви юрист, містере Лестер.

  • На даний час я є найнятий тваринницькою компанією «Фаррингтон» з філіями в Чикаго, Омасі та Де-Мойні'.

«Так, — подумав я. — Хто б мав сумніви. Але можу заклас­тися, твого імені нема навіть на офісних дверях. Великі хлоп­ці з Омахи не ковтають сільську пилюку заради заробітку собі на хліб насущний, авжеж? Великі хлопці сидять по кабінетах, задерши ноги на стіл, попивають каву, захоплюючись видом гар­неньких щиколоток своїх секретарок».

А вголос я промовив:

  • В такому разі, сер, чому б вам не прибрати вашу руку і пе­рейти до діла? Без образ.

Він так і зробив, і зробив це з посмішкою юриста. Стікаю­чи по його пухких щоках, піт прорізав на них чисті риски, а во­лосся після поїздки в нього було геть зваляне, сплутане. Я пройшов повз нього до Ларса, котрий, відкинувши крило капота, відкрив мотор і колупався з чимось усередині. І щось собі насвистував, щасливий, як та пташка на дроті. Я йому по­заздрив. Подумав, що ми з Генрі теж могли б мати звичайний щасливий день — у такому мінливому світі, як цей, будь-що можливе, — проте жодного такого дня нам не трапилося вліт­ку 1922 року. І восени теж.

Я потис Ларсові руку і спитав, як справи.

  • Терпимі доволі, — відповів він, — але сушить, я б охоче попив.

б

Я кивнув на східний ріг будинку.

  • Ти знаєш де.

  • Атож, — підтвердив він, закляпнувши крило капота з ме­талевим брязком, від якого кури, котрі вже крадькома були сю­ди підібралися, знову розлетілися навсібіч. — Смачна й холод­на, як завжди, я гадаю?

  • Авжеж, мусить бути, — погодився я, гадаючи собі: «От икби тобі довелося покачати з того, іншого колодязя, Ларсе, не думаю, щоб тобі вельми сподобався смак». — Піди скуштуй і побачиш.

Він вирушив за ріг будинку, туди, де під тінявою стіною у невеличкій буді містилася надвірна помпа. Містер Лестер подивився йому вслід, а потім повернувся до мене. Розстеб­нув на собі пильник. Костюм під плащем потребуватиме чист­ки, коли він повернеться до Лінкольна, Омахи, Деланда чи де там він вішає свого капелюха, коли не займається бізнесови­ми питаннями Кола Фаррингтона.

  • Я теж був би не проти попити, містере Джеймс.

  • Я теж. Прибивати паркан гаряча робота, — я озирнув йо­го з голови до ніг. — Хоча, можу закластися, не така гаряча, як проїхати двадцять миль у Ларсовому автомобілі.

Він почухав собі гузно й усміхнувся своєю посмішкою юрис­та. Цього разу в ній прозирнуло трохи каяття. Я бачив, як він стріляє очима туди, й сюди, і повсюди. Попри те, що хтось мо­же йому наказати в спекотний літній день проторохтіти два- Д1 (ЯТЬ миль курним степовим шляхом, з цим чоловіком не вар­то було розслаблятися.

  • Мої сідниці вже ніколи цього не забудуть.

На стіні будочки висів на ланцюгу кухоль. Накачавши його по вінця, Ларс пив, по його кістлявій, засмаглій шиї стрибало вгору-вниз адамове яблуко; потім він наповнив кухоль знову і запропонував Лестеру, котрий поглянув на нього з таким же сумнівом, як я перед тим дивився на його простягнуту руку.

  • Може, нам краще попити всередині, містере Джеймс? Ма­буть, там трохи прохолодніше.

  • Мабуть, — погодився я, — але в дім я вас хочу запрошу­вати не більше, ніж хотів потиснути вашу руку.

Ларс Ольсен побачив, куди дме вітер, і, не гаючи часу, по­вернувся до свого автомобіля. Проте спершу вручив Лестеру кухоль. Мій гість пив не пожадливими ковтками, як це робив Ларс, а елегантно сьорбав. Як юрист, іншими словами, але не зупинився, допоки не спустошив кухля до дна, тобто, зно­ву ж таки, як юрист. Хряснули передні двері, і з хати вийшов Генрі, у комбінезоні, босоногий. Він кинув на нас погляд, зда­валося, зовсім байдужий — гарний хлопчик! — та й рушив со­бі туди, куди пішов би будь-який сільський парубок: подиви­тися, що там робить зі своєю машиною Ларс, а якщо пощастить, то й повчитися чогось.

Я сів на штабель дров, котрі ми тримали під брезентом по цей бік будинку.

  • Я собі так уявляю, що ви тут у якихось справах. Справах моєї дружини.

  • Так і є.

  • Ви вже напилися, отже, нам краще перейти прямо до цього. У мене ще цілий день роботи попереду, а вже третя піс­ля полудня.

  • Від світанку до заходу сонця. Фермерство — тяжкий труд, — зітхнув він, ніби розумівся.

  • Авжеж, а морочлива дружина робить його ще важчим. Вона послала вас, я здогадуюся, але не розумію навіщо — як­би це було пов’язано з якимись паперами, я певен, приїхав би котрийсь із заступників шерифа і ми б з ним усе зробили.

Він подивився на мене зі здивуванням.

  • Містере Джеймс, мене прислала не ваша дружина. Фак­тично, я приїхав сюди, щоби знайти її.

Все розгорталося, як у п’єсі: отже, тепер я отримав сигнал продемонструвати зачудування. А потім захихотіти, бо сміх було позначено ремаркою драматурга.

  • Це тільки зайвий доказ.

  • Доказ чого?

б

  • Коли я ріс хлопчиком у Фордайсі1, у нас був сусід — на­хабний старий харцизник на ім’я Бредлі. Всі звали його Поп Бредлі.

  • Містере Джеймс...

  • Мій батько робив з ним разом деякі обрудки час від ча­су й інколи брав мене з собою. Це ще в ті часи було, коли їзди­ли возами. Торгівля кукурудзяним насінням, от цим вони зде­більшого займалися, принаймні навесні, але іноді вони також і реманент обмінювали. Тоді ще не було поштового каталогу, і добрий інструмент міг блукати по всьому округу, аж поки повернеться додому.

  • Містере Джеймс, я далебі не вбачаю стосун...

  • І кожного разу, коли ми збиралися заїхати по того дядька, мама наказувала мені заткнути вуха, бо кожне друге слово, що вискакувало з рота в Попа Бредлі, було або лайливим, або якось по-іншому брудним. — Я вже почав отримувати якусь гірку на­солоду від того, що відбувається. — Тож, натурально, я дослу- х а вся до нього ще уважніше. Пам’ятаю, одною з улюблених при­казок Попа була «Не вилазь на незагнуздану кобилу, бо ніколи не вгадаєш, куди ту курву понесе».

  • Я мушу в цьому вислові вбачати щось мені зрозуміле?

  • У якому напрямку понесло мою курву, як ви вбачаєте, міс­тере Лестер?

  • Ви хочете мені сказати, що ваша дружина...

  • Завіялася, містере Лестер. Знялася й зникла. Взяла собі французьку відпустку. Спурхнула в ніч. Як пристрасний читач книжок і дослідник американського сленгу, я користуюся тер­мінами, що природно зринають мені в голові. Натомість Ларс — і більшість народу в нашому містечку, коли чутка про це поши­риться навкруги, — скажуть просто: «Вона втекла, вона кинула його». Природно, я вирішив, що вона побігла до своїх свино- л юбивих друзів із компанії «Фаррингтон» і знову дасть мені про

а

себе знати вже повідомленням, що продає ту землю, яка діста­лася їй від батька.

  • Це вона й збиралася зробити.

  • Вона вже все підписала, що треба? Тому що, гадаю, мені й самому треба звертатися до законників, якщо так.

  • Фактично, вона цього поки ще не зробила. Я радив би вам утриматися від витрат на юридичні дії у справі, яку ви на­певне програєте.

Я підвівся. Одна з лямок комбінезона спала мені з плеча, і я, підчепивши великим пальцем, повернув ту лямку на місце.

  • Ну, оскільки її тут немає, наразі перед нами «діло спір­не», як то кажуть правники, як ви гадаєте? На вашому місці я пошукав би її в Омасі, — я усміхнувся, — або в Сент-Луїсі. Вона завжди багато говорила про Сент-Лу. Чомусь мені так здається, що вона втомилася від вас, хлопці, так само як і від мене з нашим сином, якого сама ж і народила. Сказано: баба з воза — коням легше. Чума на обидва ваші доми. До речі, це Шекспір. «Ромео і Джульетта». Така собі п’єса про кохання.

  • Вибачте за те, що я вам скажу, але все це здається мені | вельми дивним, містере Джеймс, — з якоїсь із кишень свого костюма він видобув шовкову хустину (їй-бо, роз’їзні юристи, на кшталт нього, мають багацько кишень) і почав витирати нею собі обличчя. Щоки в нього вже не просто рум’янилися, а були яскраво-червоними. Не спека того дня призвела його лице до : такого кольору. — Так-так, вельми дивним, зважаючи на ту су- і му грошей, що її згоден заплатити мій клієнт за цей шматок не­рухомості, котрий межує з Гемінгфордським ручаєм і близько розташований до гілки Великої Західної залізниці1.

  • Мені також потрібен час, щоби до цього звикнути, але маю деяку перевагу перед вами.

  • А саме?

J

  • Я її знаю. Я певен, що ви з вашими клієнтами гадали, що оґюрудка цілком домовлена, проте Арлетт Джеймс... ну, ска­жімо так, довіряти її слову — це все одно, що покладатися на стійкість холодцю, прибитого цвяхами до підлоги. Варто зга­дати те, що говорив Поп Бредлі, містере Лестер. Аякже, той чолов’яга був хоча й селюк, проте геніальний.

  • Я можу роздивитися в будинку?

Я знову розсміявся, і цього разу не через силу. Цей чоловік мав-таки нахабство, мушу визнати, і його небажання повер­татися з порожніми руками було цілком зрозумілим. Він уже проїхав двадцять миль у запилюженій вантажівці без двер­цят, і ще двадцять буде трястися назад, перш ніж дістанеться до Гемінгфорд-Сіті (а потім, без усяких сумнівів, ще й заліз­ницею), гузно він собі вже намуляв, а люди, котрі його посла­ли сюди, безрадісно сприймуть його рапорт, коли він нарешті дістанеться кінця своєї важкої подорожі. Бідний парубок.

  • Я поставлю вам зустрічне запитання: ви можете зняти штани, щоб я подивився на ваші койла?

  • Вважаю ваші слова образливими.

  • Я вас не ганю. Сприймайте це не як... simile, це непра­вильно, а як parable'.

  • Не розумію, про що ви.

  • Ну, у вас попереду ще година їзди до міста, є час подума­ти, а може, й дві, якщо у «Червоного Бейбі» зіскочить шина. І можу вас запевнити, містере Лестер, що, якби я дозволив вам нишпорити в моєму домі — моїй приватній оселі, моєму зам­ку, у моєму інтимному просторі, — ви б не знайшли тіла моєї дружини в коморі або... — тут трапився жахливий момент, я ледь не вимовив «у колодязі». Потом взялося моє чоло. — .. .або під ліжком.

  • Я нічого такого не мав на увазі...

  • Генрі! — гукнув я. — Ходи-но сюди на хвилинку.

Генрі підійшов з похиленою головою, тягнучи ноги по пи­люці. З виглядом занепокоєним, либонь, навіть винуватим, але це було добре.

  • Що, сер?

  • Скажи цьому чоловікові, де твоя мама.

  • Я не знаю. Коли ти покликав мене до сніданку в п’ятницю вранці, її вже не було. Вона спакувалася і щезла.

Лестер дивився на нього прискіпливо.

  • Це правда, синку?

  • Так, сер.

  • Чиста правда й нічого, окрім правди, і хай допоможе то­бі Господь?

  • Татуню, можна я піду в хату? Мені треба робити домаш­ні завдання, щоб надолужити пропущене, поки я хворів.

  • Іди, авжеж, — сказав я, — але не барися. Пам’ятай, сьо­годні твоя черга доїти.

  • Так, сер.

Він важко поплентався вгору сходами і зайшов до будинку. Лестер дивився вслід, поки він не зник, а потім знов обернув­ся до мене.

  • У цьому ховається щось більше за те, що бачить око.

  • Я бачу, на вас нема обручки, містере Лестер. Якщо надій­де такий час, коли ви проносите її стільки ж часу, скільки но­шу я, ви зрозумієте, що в родинах завжди є щось більше за те, що бачить око. І ще дещо ви також зрозумієте: ніколи не вга­даєш, куди курву понесе.

Він підвівся.

  • Це ще не кінець.

  • Кінець, — промовив я. Розуміючи, що це не так. Але якщо все пішло як слід, ми вже трохи наблизилися до кінця. Якщо.

Він вирушив через двір, та раптом розвернувся. Знову діс­тав ту шовкову хустинку і, витираючи собі обличчя, сказав:

  • Якщо ви гадаєте, що ті 100 акрів тепер ваші тільки тому, що ви залякали дружину і вона втекла... зібрала свої речі і вте­кла до своєї тітки в Де-Мойн або до сестри в Міннесоту...

б

  • Пошукайте в Омасі, — перебив його я, усміхаючись, — або в Сент-Лу. Вона терпіти не могла своїх родичів, але шале­но мріяла жити в Сент-Лу. Бозна-чому.

  • Якщо ви гадаєте, ніби якщо посієте там, то й пожнете, подумайте краще наперед. Земля не ваша. Якщо ви там вки­нете хоча б єдину зернину, ми з вами побачимося в суді.

І я йому відповів:

  • Я певен, що ви отримаєте від неї звістку, щойно в неї тра- ііи гься напад безгрошів’я.

Насправді ж мені хотілося сказати: «Так, земля та не моя... але вона й не ваша також. Вона лежатиме на своєму місці. І з цим усе гаразд, бо вона стане моєю через сім років, коли н звернуся до суду, щоби мою дружину на законних підставах оголосили мертвою. Я можу почекати. Сім років без того, що­би нюхати свиняче лайно, коли вітер дме з заходу? Сім років без того, щоби чути верещання гинучих свиней (таке схоже па вереск помираючої жінки) чи бачити, як їхні тельбухи спли­вають ручаєм, червоним від крові? Для мене таких сім роківпросто пречудові».

  • Гарного вам дня, містере Лестер, зважайте, сонце вже по­вернуло. Воно нещадно палить після полудня і на зворотнім шляху світитиме вам просто в очі.

Він заліз до машини, не відповівши. Ларс мені помахав, і Лестер на нього прикрикнув, підганяючи. Ларс кинув на ньо­го погляд, що міг означати: «Лайся й гавкай скільки тобі за­вгодно, все одно не стануть коротшими двадцять миль назад до Гемінгфорд-Сіті».

Коли вони зникли, потягнувши за собою півнячий хвіст ку­ряви, на ґанок вийшов Генрі і спитав:

  • Татуню, я все правильно зробив?

Я взяв його за зап’ясток і потиснув, прикинувшись, що не відчув, як його рука вмить напружилася, ніби він ледве стримується, щоб її не відсмикнути.

  • Все правильно. Просто перфектно.

  • То завтра ми почнемо засипати колодязь?

а

Я міркував про це напружено, бо наші життя могли залежа ти від того, що я вирішу. З роками Шериф Джоне набрався і ні ку, й ваги. Лінивим він не був, але, щоб зрушити його з місци, потрібна була поважна причина. Лестер врешті-решт умовить Джонса приїхати сюди, проте, мабуть, не раніше, ніж Лестер на­мовить когось із тих двох нарваних синів Кола Фаррингтона за­телефонувати й нагадати шерифові, яка компанія є найбільшим платником податків в окрузі Гемінгфорд (не кажучи вже про су­сідні округи Клей, Філлмор, Йорк і Сьюард). Отже, я гадав, ми маємо два дні.

  • Не завтра, — сказав я. — Післязавтра.

  • Татуню, чому?

  • Бо сюди приїде Шериф округу, і хоча цей наш Шериф Джоне вже старий, він аж ніяк не тупий. Засипаний колодязь може викликати в нього підозри, чому його засипали, та ще й так недавно, і все таке. Але колодязь, який саме засипають... і через серйозну причину...

  • Яку причину? Скажи мені!

  • Скоро, — відповів я. — Скоро.

а

Весь наступний день ми чекали, що побачимо, як над шля- і хом у наш бік суне курява, і не від Ларсового ваговоза, а від легковика Окружного Шерифа. Він не з’явився. А хто з’яви- і вся, так це Шеннон Коттері, така гарненька у бавовняній | блузці і картатій спідничці, вона прийшла спитати, чи все га­разд із Генрі, і якщо все гаразд, то чи він повечеряє з нею і її мамою й татом? '

Генрі сказав, що з ним усе в порядку, і я дивився, як вони, ру­ка в руці, пішли по шляху, і дивився я на те з великим побою­ванням. Він ніс у собі жахливу таємницю, а жахливі таємниці вельми важкі. Потреба ними поділитися — найприродніша річ у світі. І він кохав цю дівчину (чи гадав, що кохає, що одне й те саме, колі* тобі лише мусить виповнитися п’ятнадцять років). Що іще гірше, він мусить брехати, і вона може відчути, що він

б



пране. Кажуть, ніби закохані очі нічого не бачать, але це аксіо­ма для дурнів. Іноді вони бачать аж занадто багато.

Я посапав у городі (відкидаючи більше гороху, ніж бур’яну), митім сів на ґанку, запалив люльку і чекав на його повернення. Ібп повернувся перед тим, як зійти місяцю. Голова похилена, м леч і опущені, не йде, а плентається. Мені гірко було бачити йо­го таким, проте разом з тим і втішно. Якби він поділився сво­єю таємницею — або хоча б частиною її, — йшов би він інакше. Якби він поділився своєю таємницею, він міг би взагалі не по- иернутися додому.

  • Ти розповів так, як ми вирішили? — запитав я в нього, коли він сів.

  • Як ти вирішив. Так.

  • І вона пообіцяла не переказувати своїм?

  • Так.

  • Але розкаже?

Він зітхнув.

  • Либонь, що так. Вона їх любить, і вони її люблять. Вони помітять щось із виразу її обличчя, я певен, і витягнуть все і неї. А якщо й ні, вона, мабуть, сама розповість усе Шерифу. Якщо йому взагалі здумається побалакати з Коттері, тобто.

  • Лестер докладе зусиль, щоб він так і зробив. Він гавкати­ме на Шерифа Джонса, бо його власний бос в Омасі гавкати­ме на нього. Крутиться все, вертиться, а де воно зупиниться, нікому не вгадати.

  • Краще б ми цього ніколи не робили, — він ненадовго за­думався, а потім повторив те ж саме зловісним шепотом.

Я на це нічого не сказав. Якийсь час і він теж мовчав. Ми дивилися, як із кукурудзи піднімається місяць, червоний, че­реватий.

  • Татуню? Можна, я вип’ю склянку пива?

Я подивився на нього, здивований і водночас не здивова­ний. Тоді пішов у хату й націдив нам обом по склянці. Вручив пиво йому й сказав:

  • Завтра і післязавтра ні краплі, запам’ятай.

а

  • Авжеж, — він сьорбнув, скривився, потім сьорбнув зно­ву. — Татуню, мені ненависно було брехати Шен. Все, що цьо­го стосується, таке брудне.

  • Бруд змивається.

  • Не такий, — промовив він і знову ковтнув пива. Цього разу не скривившись.

Трохи пізніше, коли місяць уже налився сріблом, я пішов за хату до виходка, а також послухати, як кукурудза й нічний бриз розповідають одне одному древні таємниці землі. Коли я повернувся, Генрі вже не було. Його склянка стояла наполо­вину недопита на перилах ґанку. А тоді я почув, як він прика­зує у корівнику:

  • Ой, моя ж ти муню, бідна моя муню.

Я пішов, подивився. Він обіймав за шию Елфіс, він її гладив. Мені здалося, ніби він плаче. Якусь хвильку я дивився, але кі- нець-кінцем так нічого й не промовив. Пішов у хату, роздягся і ліг у те саме ліжко, в якому був перерізав горло своїй дружині. Минуло чимало часу, поки я нарешті зміг заснути. А якщо вам незрозуміло чому — якщо ви не вбачаєте наявних підстав для мого безсоння, — тоді читати все це вам нема ніякого сенсу.

Усіх наших корів я називав іменами дрібних грецьких богинь, але з Елфіс це обернулося чи то невдалим вибором, чи недолу­гим жартом. На той випадок, якщо ви не пам’ятаєте історію про те, як у наш печальний, ветхий світ потрапило зло, дозвольте мені освіжити вашу пам’ять: усе погане вилізло на світ, коли своїй цікавості піддалася Пандора, відчинивши віддану їй на зберігання посудину. Єдине, що залишилося всередині, коли їй вистачило розуму повернути на місце кришку, була Елфіс, бо­гиня надії1. Проте того літа 1922 року для нашої Елфіс надії не залишилося. Вона була вже старою й захирілою, молока до-

б



статньо не давала, і ми вже навіть перестали намагатися видо­ювати те, що вона в собі ще мала; сядеш, було, на стілець, а во­на зразу ж намагається тебе хвицнути. Ще минулого року збиралися пустити її на м’ясо, але мене зупиняла ціна різниць­ких послуг Гарлена Коттері, а сам я не відзначався майстерніс­тю у цій справі, хіба що біля свиней... От така-то в мене само- і м цнка, з якою ти, читачу, мусиш тепер безперечно погодитися.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет