Клуб сімейного дозвілля



бет8/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   36
1 зелений і блискучий під шаром пилу, як спинка трупної мухи), я почув у себе за спи­ною грюк хатніх дверей.

«Неш» стрельнув глушником, чхнув і затих. Гарлен виліз, зняв з себе пильник, склав його і поклав на сидіння. Він при­їхав у пильнику, бо одягнений був відповідно до оказії: біла сорочка, краватка-тасьма і добрі недільні штани, які підтри­мував пояс зі срібною пряжкою. Він обсмикався, поправив на собі штани, щоб вони сиділи саме так, як йому хотілося, від­разу нижче його невеличкого акуратного черевця. Він завжди гарно ставився до мене, і я завжди вважав нас з ним не просто друзями, а добрими друзями, проте в ту мить я його ненавидів. Не через те, що він приїхав мені дорікати моїм сином — бачить Бог, я зробив би те саме, якби ми опинилися у протилежних

«Неш» — бренд автомобілів, що випускалися заснованою 1916 року ком­панією «Nash Motors», котра після багатьох пертурбацій з 1987 року на­лежить корпорації «Крайслер».



ролях. Ні, то той новесенький, сяючий «Неш». Та срібна пряж­ка на ремені, у формі дельфіна. Та пофарбована яскраво- червоним кольором новенька силосна вежа і водопровід у ха­ті. А більш за все та його простакувата, покірна дружина, котру він залишив на своїй фермі й котра, поза всякими сум­нівами, незважаючи на всі їхні печалі, готує зараз вечерю. Дружина, чиєю ніжно промовленою відповіддю перед лицем будь-яких проблем завжди буде: «Як ти вважаєш за краще, дорогий». Жінки, зважайте: такій дружині нема ніякої потре­би боятися, що життя з неї випузириться крізь перерізане горло.

Він рушив до ґанку. Я стояв, простягнувши йому назустріч руку, чекаючи, чи потисне він її, чи проігнорує. Він завагався, вираховуючи всі за і проти, але кінець-кінцем узяв мою доло­ню, коротко потиснув і зразу ж відпустив.

  • Маємо значну проблему, Вілфе, — сказав він.

  • Я знаю. Генрі мені щойно розповів. Краще пізно, ніж ні­коли.

  • Краще б взагалі ніколи, — відгукнувся він похмуро.

  • Може, сядеш?

Він зважив і цю пропозицію, перш ніж сісти у те крісло, що завжди було місцем Арлетт. Я розумів, йому не хотілося сіда­ти — людина в розбурханому, збентеженому стані недобре по­чувається сидячи, — але він все одно сів.

  • Може, хочеш холодного чаю? Лимонаду в нас нема, фа­хівцем з лимонаду була Арлетт, але...

Він заспокоїв мене змахом своєї пухкенької руки. Пухкень­кої, проте твердої. Гарлен був одним з найбагатших фермерів в окрузі Гемінгфорд, але не солом’яним босом — коли дохо­дило до сінокосу чи жнив, він і сам працював у полі, поряд зі своїми наймитами.

  • Я хочу повернутися до заходу сонця. На мій погляд, ті фари лайна варті. Моя дівчина має пиріг у себе в духовці і, я гадаю, ти знаєш, хто за чорт їй його спік.

  • Тобі полегшає, якщо я скажу, що мені жаль?

  • Ні, — губи в нього були міцно стиснуті, я бачив, як га­ряча кров б’ється в жилах по обох боках його шиї. — Я роз­лючений, як той шершень, і що робить ситуацію ще гіршою, я не маю нікого, на кого міг би лютитися. На дітей я не можу лютитися, бо вони всього лише діти, хоча, якби Шеннон не була з малям у животі, я кинув би її собі поперек коліна й відгамселив би ломакою за те, що вона якнайкраще не сте­реглася, попри те що чудово розуміла, що слід стерегтися, її виховували якнайкраще, і до церкви водили якнайкраще також.

Я було хотів його запитати, чи не вважає він, що Генрі ви­ховували погано. Натомість утримав рот на замку, дозволив­ши йому виговорити все, чим він пінився, поки їхав до нас. Він продумав промову, отже, коли він її виголосить, можли­во, з ним легше буде вести справу.

  • Мені хотілося б звинуватити Саллі за те, що вона раніше не помітила, в якому стані наша дівчина, але первістків завжди виношують легко, усім це відомо... і, Боже мій, ти ж знаєш, якого фасону сукні носить Шеннон. І тут теж не було нічого нового. Вона з дванадцяти років вбирається у ці плаття типу «бабуся йде на прощу», а.оце в неї почало рости...

Він приклав пухкі долоні собі до грудей. Я кивнув.

  • Я також хотів би звинуватити тебе, бо, здається, ти по­лінувався на ту розмову, що її батьки зазвичай проводять зі своїми синами. — «Так, ніби ти щось знаєш про виховування синів», — подумав я. — Про те, як важливо тримати свій піс­толет у штанях з увімкнутим запобіжником, — горло йому пе­рехопило схлипами, він заплакав. — Моя... маленька... дів­чинка... занадто юна, щоб ставати матір’ю!

Звісно, була тут моя вина, про яку не знав Гарлен. Якби я не призвів Генрі до такого стану, коли він відчайдушно по­требував жіночої ласки, либонь, і Шеннон не увійшла б у тяж. Також я міг би запитати, чи не забезпечив часом Гарлен, палко дорікаючи мені, хоч крихти вини й на свій власний рахунок. Але я стримувався. Стриманість мені ніколи не була природно

1.



притаманною, проте життя з Арлетт подарувало мені чимало практичних занять.

  • От лишень тебе я теж не можу звинувачувати, бо від тебе пішла, втекла навесні дружина, тож природно, що в той час твоя пильність притупилася. Отже, я пішов на задній двір і переру­бав, либонь, з півтори сотні кубофутів дров, перш ніж поїхати сюди, намагався вигнати з себе геть те оскаженіння, і це, схоже, допомогло. Я потис тобі руку, чи не так?

Від самовдоволеності, котру я дочув у його голосі, мені за­свербів язик сказати: «Якщо не йдеться про згвалтування, то для такого танго потрібні двоє». Натомість я промовив:

  • Так, ти потиснув, — і по тому замовк.

  • Ну от, ми й підходимо до того, що ти думаєш робити з цим ділом. Ти і той хлопець, що сидів за моїм столом і їв їжу, яку го­тувала йому моя дружина.

Якийсь чорт — істота, котра вселяється в чоловіка, коли з нього виходить Підступник, — змусив мене промовити:

  • Генрі хоче на ній одружитися і дати дитині своє прізвище.

  • Це збіса така нісенітниця, що я про це й чути не бажаю. Я не кажу, ніби в Генрі немає навіть горщика, куди посцяти, й ві­кна, куди своє насцяне вихлюпнути, — я розумію, Вілфе, ти все робив добре, принаймні наскільки міг, проте це найкраще, що я можу сказати. Останні роки були жирними, а ти всього лиш на один крок випереджаєш банк. Де ти опинишся, коли знову при­йдуть пісні роки? А вони завжди надходять. Якби ти отримав гроші за ту сотню акрів, усе могло б виглядати інакше — віль­ні гроші, як подушка, пом’якшують жорсткі часи, це кожному відомо, •— але після того, як пішла Арлетт, усе застопорилося, як на нічній вазі у старої леді, що страждає на запори.

На якусь крихітну мить у глибині душі я замислився, як усе могло б обернутися, якби я піддався Арлетт щодо тієї сучої зем­лі, як піддавався до того в багатьох інших випадках. «Я жив би серед смороду, ось як воно могло обернутися. Я був би змушений поглибити старий колодязь для тварин, бо корови не пили б во­ду з ручаю, в котрому пливуть скривавлені свинячі тельбухи».

л



Це правда. Але натомість я жив би, а не існував. Арлетт жи­ла б зі мною, і Генрі не став би таким похмурим, стражденним, замкнутим хлопцем, на якого він тепер перетворився. Хлопцем, що призвів свою ще з дитинства найкращу подружку до тако­го клопоту.

  • Гаразд, ну, а що ти збираєшся робити? — запитав я. — Сумніваюся, щоб ти вирушив у подорож сюди без чогось на думці.

Він мене наче й не чув. Задивився в поля, туди, де на обрії ви­сочіла його новенька силосна вежа. Обличчя мав обважніле й сумне, проте я зайшов надто далеко і написав уже забагато, щоби брехати; той його вираз мене не дуже хвилював. Рік 1922­й був найгіршим роком у моєму житті, тим, що перетворив ме­не на людину, котрої я більше не впізнавав, а Гарлен Коттері був усього лиш черговою вибоїною на одному з відтинків мого кам’янистого, страдницького шляху.

  • Вона тямуща, — озвався Гарлен. — Місіс Мак-Реді каже, що Шен найрозумніша учениця за всю її кар’єру в школі, а це вже майже сорок років. Вона добре розуміється на мові й літе­ратурі, а ще краще на математиці, що, як каже місіс Мак-Реді, рідко трапляється серед дівчат. Вілфе, вона знається на тригге- рономії. Ти це знав? Місіс Мак-Реді сама не вміє розв’язувати задачі з триггерономії.

Ні, я цього не знав, але я знав, як правильно промовляється це слово. А втім, я відчував, що зараз, либонь, не той час, щоб виправляти вимову мого сусіди.

  • Саллі хотіла послати її до вчительського училища в Омасі. Вони з 1918 року приймають разом із хлопцями й дівчат, хоча по­ки що жодна з жінок його не закінчила. — Він подарував мені погляд, що був дуже важким для сприйняття: суміш відрази й во­рожості. — Жінки завжди воліють вийти заміж, розумієш. І народжувати дітей. Вступити до ордену Східної Зірки1 і замі-

1.

тати ту Богом прокляту підлогу. — Він зітхнув. — А Шен могла о стати першою випускницею. Бо має розум і має здібності. Ти ж цього не знав, чи не так?

Ні, по правді, не знав. Я просто припускав — один з тих ба гатьох моїх помислів, які, як я тепер розумію, виявилися по милковими, — що вона була заготовкою під дружину фермс ра, і не більше.

  • Вона могла б навіть викладати у коледжі. Ми планували послати її до того училища, щойно їй виповниться сімнадцять,

«Саллі планувала, це ти мав на увазі, — подумалось мені. — Заклопотаному власними справами, тобі таке ніколи б не за­йшло в твою фермерську голову».

  • Шен сама мріяла, і гроші на це відкладалися. Все було го­тове, — він обернувся поглянути на мене, і я почув, як рипну­ли жили його шиї. — Все й зараз залишається готовим. Але спершу — і то невідкладно — вона поїде до школи Святої Ев- себії, католицького пансіону для дівчат в Омасі. Сама вона про це поки ще не знає, але станеться саме так. Саллі гомоніла про те, щоби відправити її у Деланд — там у Саллі сестра живе — або до моєї тітки з дядьком у Дайм Біска, але я не вірю, щоби хтось із тих людей довів до кінця те, про що ми вирішили. Та­кож і дівчина, котра створює проблему такого штибу, не за­слуговує на те, щоб поїхати до людей, котрих вона знає і лю­бить.

  • А що це таке, про що ви вирішили, Гарле? Окрім того, щоби відіслати вашу дочку до якогось... ну, я не знаю... сиро- тинця?

Він наїжачився.

  • То не сиротинець. Це чистий, здоровий і популярний за­клад. Так мені розповідали. Я комутувався з деким, і всі відгу­ки, що я отримав, були одностайно гарними. Вона там викону­ватиме якусь роботу, навчатиметься за шкільною програмою, а за чотири місяці народить. Коли це відбудеться, дитину від­дадуть комусь на всиновлення. Цим заопікуються сестри Свя­тої Евсебії. Тоді вона вже зможе повернутися додому, а ще чгрсз півтора року зможе вступити до вчительського коледжу, піч і хотіла Саллі. Та й я, звісно. Саллі і я.

А яка моя роль у цьому? Я так міркую, у мене вона є?

Чи ти знущаєшся з мене, Вілфе? Я розумію, для тебе цей рік був важким, але я не потерплю, щоби ти мене ображав.

- Я тебе не ображаю, але ти мусиш знати, що не один ти почуваєшся очманілим і знеславленим. Просто скажи мені, чого ти хочеш, і, можливо, ми залишимося друзями.

І Іадзвичайно холодна усмішка, котрою він відреагував на ці мої слова — всього лиш короткий смик губ, поява миттє­вих складок у кутиках його рота, — ясно повідомила мені, як мало надії він покладав на це.

  • Я знаю, що ти не багатій, проте все одно ти мусиш зроби- і и крок і прийняти на себе частку відповідальності. Її перебу­вання в пансіоні — сестри називають це пренатальним догля­дом — буде коштувати приблизно 300 доларів. Сестра Камілла називала це пожертвою, коли я балакав з нею по телефону, та в завжди можу зрозуміти, коли йдеться про платню.

  • Якщо ти хочеш, щоби я вніс половину...

  • Я розумію, що ти не потягнеш 150 доларів, але 75 цілком можеш, саме стільки коштуватиме вчителька. Та, що допома­гатиме їй не відставати від школи.

  • Я не можу цього зробити. Арлетт вичистила геть усе, ко­ли тікала, — і тут мені вперше спало на думку: а чи не було в неї десь чогось захованого? Авжеж, оповідка про ті двісті до­ларів, котрі вона нібито прихопила, тікаючи, була чистою брехнею, проте навіть її можлива заничка на стрічки-шпильки могла б допомогти в такій ситуації. Я собі відзначив в умі, що треба пошукати по полицях у шафках і в коробках на кухні.

  • Візьми ще одну короткотермінову позику в банку, — ска- іав він. — Останню ти вже виплатив, як я чув.

Звичайно, що чув. Припускається, що такі речі мусять зали­шатися приватними, проте такі люди, як Гарлен Коттері, мають довгі вуха. Мене накрила нова хвиля відрази до нього. Він пози­чив мені свій зернозбиральний комбайн і призначив за його

і.



використання плату тільки двадцять доларів? То й що? Тепер він приїхав по них, а хоче більше того, так, ніби його дорого­цінна донечка ніколи сама не розчепірювала ноги, приказую­чи: «Давай, заходь до хати, побілиш мені стіни».

  • Я мав гроші за врожай на сплату боргу, — сказав я. — А тепер їх нема. Маю землю, маю дім, оце і все.

  • Ти знайдеш спосіб, — сказав він. — Застав дім, якщо по­трібно. Сімдесят п’ять доларів — твоя частка, і якщо порівня­ти це з тим, що твоєму хлопцеві у п’ятнадцять років довело­ся б міняти пелюшки, гадаю, ти ще дешево спекався.

Він підвівся, я встав теж.

  • А якщо я не знайду способу? Що тоді, Гарле? Викличеш Шерифа?

Губи його скривилися, демонструючи презирство, що пе­ретворило мою відразу до нього на ненависть. Це трапилося миттєво, а я все відчуваю ту ненависть ще й сьогодні, коли так багато інших почуттів перегоріли в моєму серці.

  • Я ніколи не звернуся по допомогу до закону в такій спра­ві. Але якщо ти не внесеш свою відповідальну частку, між на­ми все закінчено, — він примружив очі на згасаюче світло дня. — Я їду. Хочу повернутися додому до темряви. Пару тиж­нів мені ще не потрібні будуть 75 доларів, тож час у тебе є. І я не буду тобі про них нагадувати. Не даси, то й не даси. Тіль­ки не кажи, ніби ти не маєш змоги, бо мене не надуриш. Ти б краще дозволив їй продати ту ділянку Фаррингтонам, Вілфе. Якби зробив так, то й вона була б тут зараз, і ти мав би в ру­ках живі гроші. І моя дочка могла б не увійти в тяж.

У своїй уяві я зіштовхнув його з ґанку, а коли він спробу­вав підвестися, стрибнув обома ногами прямо на його кругле черевце. А тоді приніс з корівника серп і видовбав йому одне око. У дійсності ж я стояв, поклавши одну руку на перила, і ди­вився, як він дріботить униз сходами.

  • Аз Генрі ти не хочеш побалакати? — спитав я. — Я можу його покликати. Він переживає все це так само важко, як і я.

Гарлен не стишив своєї ходи.

  • Вона була чистою, а твій хлопець її забруднив. Якщо ти викличеш його сюди, я можу його покалічити. Можу не стри­мати себе.

Щодо цього я мав сумніви. Генрі останнім часом підріс, він входив у силу, і що, либонь, було найважливішим, він мав до­свід убивства. А Гарл Коттері ні.

Йому не треба було крутити пускову корбу, в його «Неші» достатньо було натиснути кнопку. Багатство забезпечувало йому різноманітні приємності.

  • Сімдесят п’ять я потребую, аби закрити цю справу, — прокричав він крізь стукіт і грюкіт двигуна.

А потім об’їхав дровітню, розполохавши Джорджа з його почтом, і попрямував до своєї ферми з великим генератором і внутрішнім водогоном.

Розвертаючись, я побачив, що Генрі стоїть поряд зі мною із землистим, лютим обличчям.

  • Вони не мають права відсилати її таким чином.

Отже, він підслуховував. Не скажу, ніби мене це здивувало.

  • Мають і відішлють, — запевнив я. — А якщо ти нава­жишся на щось дурне й зухвале, перетвориш паскудну ситу­ацію на ще гіршу.

  • Ми могли б утекти. Нас не зловили б. Якщо ми зуміли потай робити те... те, що ми робили... гадаю, я впорався б і з тим, щоби нишком чкурнути в Колорадо з моєю дівчиною.

  • Не впорався б, — сказав я, — бо ти не маєш грошей. Гро­ші ладнають усе, так він каже. Ну, а я скажу інакше: безгрошів’я псує все. Я це добре розумію, і Шеннон швидко зрозуміє та­кож. Наразі їй треба виносити дитину...

  • Навіщо, якщо вони збираються її комусь віддати!

  • Це не впливає на почуття жінок, котрі виношують у себе в череві дитя. Дитя робить їх мудрими в таких сенсах, яких чо­ловікам ніколи не зрозуміти. Я аніскільки не втратив поваги ні до тебе, ні до неї тільки через те, що вона завагітніла — ви тут не перші й не останні, навіть якщо б сам містер Всевишній і Все­могутній мав на увазі, ніби вона мусить користатися тим, що

1.

в неї між ногами, лише у ватерклозеті. Але якби ти покликав дівчину на п’ятому місяці вагітності тікати разом з тобою... і вона погодилась... я перестав би поважати вас обох.

  • Що ти розумієш? — промовив він з безмірним презир­ством. — Ти навіть горло не зумів перерізати без того, щоб не утворити з цього гармидеру.

Мені мову заціпило. Він це побачив і полишив мене в тако­му стані.

Наступного дня він без жодних дискусій вирушив до школи, хо­ча й не було вже там його милої. Либонь, тому що я дозволив йо­му взяти пікап. Будь-який хлопець не відмовиться від поїздки за кермом, якщо почав водити машину тільки недавно. Проте, звіс­но ж, новизна швидко зношується. Всяка новизна швидко вити­рається, і зазвичай це не забирає багато часу. Те, що ховається під нею, найчастіше сіре та обшарпане. Як пацюча шкурка.

Щойно він від’їхав, я пішов до кухні. Там я зсипав з жерстя­них коробок цукор, борошно і сіль та погрібся в них. Не зна­йшлося нічого. Я пішов у спальню, де обшукав її одяг. Не знай­шов нічого. Я зазирав досередини її взуття, і там не було нічого. Але кожного разу, як я нічого не знаходив, в мені зрос­тала впевненість, що десь щось мусить-таки бути.

Я мав роботу на городі, але замість того, щоб займатися нею, я пішов за корівник, туди, де раніше зяяв старий коло­дязь. Поверх нього тепер уже ріс бур’ян: відьмина трава1 та змарнілий осінній золотарник. Там, унизу, була похована Ел- фіс, і Арлетт також. Арлетт із зсунутим набік обличчям. Ар- летт з її клоунською усмішкою. Арлетт у своєму чепчику.

  • Ну, де вони, ти, вперта курво? — спитав я в неї. — Де ти їх заховала?

Я намагався спустошити собі розум, так радив мені роби­ти батько, коли я забував, де поклав якийсь інструмент або од­ну з моїх дорогоцінних книжок. Невдовзі я повернувся в ха-

J



і у, знову пішов у спальню, знову підійшов до шафи. Там на верхній полиці стояло дві шабатурки на капелюхи. У першій я не знайшов нічого, окрім капелюшка — того білого, що во­на вдягала його до церкви (коли завдавала собі клопоту туди піти, що траплялося приблизно раз на місяць). Капелюх у дру­гій шабатурці був червоний, і я ніколи не бачив її в ньому. На мій погляд він годився б якійсь хвойді. За його внутрішньою атласною стрічкою знайшлися складені в крихітні, не більші за пігулки, квадратики дві 20-доларові банкноти. Тепер, сидя­чи у цьому дешевому готельному номері, слухаючи, як у сті­нах шарудять і шмигають пацюки (так, мої старі друзі тут), я кажу вам, що ті дві 20-доларові банкноти стали печаткою на підтвердження мого прокляття.

бо їх було замало. Ви ж це розумієте, хіба ні? Звісно, що розу­мієте. Не потрібно бути спеціалістом з триггерономії, аби зро­зуміти, що треба до сорока додати тридцять п’ять, щоб отри­мати 75. Зовсім на вигляд небагато, чи не так? Але в ті часи за тридцять п’ять доларів ви могли накупити собі їжі на два мі­сяці, або не нового, але доброго реманенту в кузні Ларса Оль- сена. Ви могли купити квиток на потяг аж до самого Сакра­менто 1... як я іноді шкодую, що цього не зробив.

35.

Атож, іноді, коли я лежу вночі в ліжку, я буквально бачу цю цифру. Вона спалахує червоним світлом, як попередження, що застерігає на дорозі від потяга, який наближається. Я все од­но намагався перейти колії, і той потяг мене переїхав. Як ко­жен з нас має всередині себе Підступника, так само кожен має і свого Безумця. Отож, у ті ночі, коли я не можу заснути через блимання червоної цифри, бо вона не дозволяє мені спати, мій Безумець каже мені, що все це було змовою: Коттері, Стоппенга- узер і той крючкодер Фаррингтонів — усі вони діяли узгоджено.

і.



Я-то розумію, звісно (принаймні при світлі дня), що відбува­лося насправді. Коттері й містер юрист Лестер могли мати роз­мову зі Стоппенгаузером пізніше — вже після того, що я наро­бив, — але, будьмо тверезі, все починалося насправді невинно; насправді Стоппенгаузер намагався мені всіляко допомогти... не забуваючи, ясна річ, робити маленький бізнес на користь свого «Хоум Банк & Траст». Проте, коли Гарл або Лестер — або обидва разом — уздріли можливість, вони нею скористалися. Підступник і пальцем не кивнув: як вам це подобається? На той час я мало на що зважав, бо на той час я вже втратив си­на, і знаєте, кого я в цім насправді звинувачую?

Арлетт.

Так.

Бо це вона сховала ті дві банкноти у червоному капелюш­ку, щоб я їх знайшов. А чи ви второпали, наскільки не по- людськи розумною була ця її хитрість? Бо ж не ті 40 доларів мене уколошкали; це зробили ті гроші, що лежали між цими й тими, які вимагав від мене Коттері на вчительку для його ва­гітної дочки; тими, які він бажав сплатити за її навчання ла­тині і поглиблення знань з триггерономії.

35, 35, 35.

Про гроші, які він вимагав для тієї вчительки, я думав упро­довж усього робочого тижня, а також усю неділю. Подеколи я діставав ті дві банкноти — я їх розігнув, але пружки все одно залишалися — і роздивлявся на них. Надвечір у неділю я при­йняв рішення. Генрі я сказав, що в понеділок він мусить їхати до школи на «Моделі Т»; мені треба з’їздити у Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером щодо ко­роткотермінової позики. Невеличкої. Всього 35 доларів.

Для чого? — Генрі сидів біля вікна, сумно дивлячись на присмеркове західне поле.

Я йому пояснив. Гадав, що зараз же розпочнеться чергова дискусія про Шеннон, і певною мірою я її навіть бажав. Він упродовж усього тижня не згадував про неї жодним словом, ноча я знав, що Шен уже поїхала. Мені розповів про це Мерт Донован, коли приїздив по партію кукурудзяного насіння.

  • Відправили до якоїсь шикарної школи аж в Омаху, — ка- ии він. — Тим краще для неї, так я собі думаю. Якщо вони ба­жають голосувати1, то хай вже краще навчаються. Хоча, — до­ма іі він, хвильку поміркувавши, — моя все робить, як я їй кажу. (>то й нехай слухається, якщо не бажає неприємностей.

Якщо мені було відомо, що Шеннон поїхала, то й Генрі про цс, звісно, знав, либонь, навіть раніше за мене — школярі не­втомні пліткарі. Але не казав він з цього приводу нічого. Га­даю, я намагався надати йому можливість вилити свій біль у докорах. Це неприємна процедура, але в довготерміновому вимірі цілюща. Не можна дозволяти гноїтися рані ні на лобі, 11 і в мозку під поверхнею лоба. Бо якщо все залишити неторк- иутим, інфекція радше за все поширюватиметься1.

Проте на моє повідомлення він тільки коротко буркнув, тож я вирішив колупнути сильніше.

  • Ми з тобою поділимо виплату навпіл, — сказав я. — Борг становитиме не більш ніж 38 доларів, якщо ми повернемо йо­го до Різдва. Отже, з нас по дев’ятнадцять доларів. Твою част­ку я візьму з твоєї поденної платні.

Звісно, я очікував на зливу гніву.... але знову отримав ли­ше невиразне бурчання. Він навіть не заперечував проти то­го, щоб їхати до школи на «Моделі Т», хоча був якось мені роз­казував, що інші хлопці сміються з цієї автівки, обзиваючи її «Генковою сракокалатайкою».

  • Синку?

  • Що?

  • З тобою все гаразд?

і.

Він обернувся до мене й посміхнувся — принаймні ворух нув губами.

  • Яв нормі, татуню. Піду спати.

Він уже підвівся, коли я попрохав:

  • Ти мене поцілуєш на прощання?

Він поцілував мене в щоку. То був мені останній його цілу­нок.

Він поїхав на «Т» до школи, а я пікапом у Гемінгфорд-Хоум, де містер Стоппенгаузер усього після якихось п’яти хвилин чекан­ня запросив мене до свого кабінету. Я пояснив, що мені потріб­но, проте відмовився пояснювати, навіщо це мені, лише послав­ся на приватні причини. Я гадав, що заради такої мізерної суми нема сенсу щось уточнювати, і виявився правим. Але коли я за­кінчив, він, склавши руки домком на столі, подарував мені по­гляд ледь не батьківської суворості. У кутку нарізав маятником чіткі проміжки часу великий годинник. На вулиці — набагато голосніше — заторохтів якийсь двигун. Замовк, настала тиша, а потім завівся інший двигун. Чи то не мій син спершу під "їхав на «Моделі Т», а потім вкрав мій пікап? Я ніяк не міг знати цьо­го напевне, але гадав, що так воно й є.

  • Вілфе, — промовив містер Стоппенгаузер, — минуло ще замало часу, щоби ти цілком оговтався після того, що вчини­ла твоя дружина, покинувши тебе таким чином — вибач ме­ні, що піднімаю цю болючу тему, проте вона здається дореч­ною, і крім того, кабінет банкіра деякою мірою має схожість зі сповідальнею священика — тож я хочу побалакати з тобою «як голландський дядечко»1. Що цілком слушно, бо мої мати з батьком походять саме звідти.

Про це я вже колись чув — гадаю, більшість відвідувачів його кабінету також чули — і відповів на його слова пошти­вою посмішкою, якої він і мусив очікувати.

- Чи надасть тобі позику 35 доларів «Хоум Банк & Траст»? І кмсумнівно. Мене спокушає бажання перевести справу на пер­і опальний рівень і викласти тобі гроші з власного гаманця, от /шпіень я не ношу їх більше, ніж мені потрібно для того, щоб і.шлатити за ланч у ресторані «Сплендид» таза чистку череви- ми у перукарні. Багато грошей — це постійна спокуса, навіть для такого мудрого старого зуха, як я, а крім того, бізнес є біз­несом. Проте! — він підняв палець. — Ти не потребуєш три­дцяти п’яти доларів!

  • Як не печально це казати, але вони мені потрібні, — я за- і .ідувався„чи знає він навіщо. Міг знати; він дійсно був лука- иим старим зухом. Але таким же був і Гарл Коттері, хоча Гарл тієї осені став також і зганьбленим зухом.

  • Ні, не потрібні. Ти потребуєш 750 доларів, ось скільки то­бі потрібно, і ти можеш їх отримати сьогодні ж. Хочеш — по­клади їх у банк, хочеш — іди звідси з ними у своїй кишені, ме­ні це без різниці. Ти цілком виплатив заставний кредит під твою нерухомість три роки тому. Обійстя вільне й чисте. Отже, нема абсолютно жодної причини, чому б тобі не звернутися по но- иий кредит. Так постійно робиться, хлопчику мій, і то найкра­щими людьми. Ти був би здивований, побачивши деякі з тих і іаперів, що ми тримаємо. Усі від найкращих людей. Так-то, сер.

  • Я вам щиро вдячний, містере Стоппенгаузер, проте я так не думаю. Та застава весь час, поки вона діяла, висіла наді мною, мов якась сіра хмара, і...

  • У тому-то й весь сенс, Вілфе! — палець банкіра знову стирчав угору. Цього разу похитуючись туди-сюди, мов маят­ник у його годиннику. — У тому-то й весь сенс і головна про­блема всяких крутіїв-дурисвітів-гультяїв-ковбоїв! Такі хлоп­ці беруть позику під заставу, а потім почуваються так, ніби їм безперемінно світить гуляти під ясним сонечком, що закінчу­ється невиконанням боргових зобов’язань і втратою ними їх­нього цінного майна! Хлопці ж, такі, як ти, котрі тягнуть век­селя, як у похмурий день навантажені камінням тачки, такі хлопці завжди все сплачують! Чи ти не хочеш мене запевнити,

і.

ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах? Прикупити трохи тварин? — він кинув на мене лукавий, змовницький погляд. — Можливо, навіть завести водогін у бу­динок, як той твій сусіда? Такі речі скуповуються, сам знаєш. Ти можеш запровадити поліпшення, які перевищать ціну за­стави. Цінність за гроші, Вілфе? Вигідна оборудка!

Я ще раз усе обміркував. І нарешті промовив:

  • Це для мене вельми спокусливо, сер. Не буду брехати...

  • І не треба. Кабінет банкіра, сповідальня священика — вельми мало різниці. Кращі люди нашої країни сиділи в цьо­му кріслі, Вілфе. Найкращі.

  • Але я прийшов усього лише за короткотерміновою пози­кою — яку ви мені люб’язно пообіцяли надати, а цю нову про­позицію треба трохи обміркувати. — У голові мені зринула нова ідея, на диво приємна. — До того ж я мушу обговорити справу з моїм сином, з Генрі — з Генком, йому подобається, щоб так тепер до нього зверталися. Він входить у той вік, ко­ли має право на те, щоб із ним радилися, бо все, що я зараз маю, одного дня належатиме йому.

  • Зрозуміло, це цілком зрозуміло. І це справедливо, повір мені, — він підвівся і простягнув мені руку. Я тут же її потис­нув. — Вілфе, ти прийшов сюди по рибу. Я ж пропоную тобі купити довгу вудку. Набагато вигідніша оборудка.

  • Дякую. — А покидаючи банк, я подумав: «Я обговорю це з сином». Це була гарна думка. Тепла думка, що зігріла серце, котре вже кілька місяців залишалося крижаним.

Розум — дивна штука, чи не правда? Заклопотаний думками про непрохану позику, запропоновану мені містером Стоп- пенгаузером, я зовсім не звернув уваги на те, що автомобіль, у якому я приїхав, було замінено тим, у якому був поїхав до школи Генрі. Не певен, що я це відразу помітив би, навіть як­би мав у голові менш важливі питання. Врешті-решт, обидві машини були добре мені знайомими; обидві були моїми. Я усвідомив різницю, лише потягнувшись по пускову корбу, коли побачив на сидінні придавлений камінцем складений ар­кушик паперу.

Я застиг на хвилину, стоячи наполовину занурений у «Т», одною рукою тримаючись за борт кабіни, а другою тягнучись під сидіння, куди ми завжди клали корбу. Мені здається, я зро­зумів, навіщо Генрі кинув школу і зробив цю підміну, навіть раніше, ніж витяг його записку з-під принагідного прес-пап’є і розгорнув її. Пікап був надійнішим у довгій подорожі. На­приклад, якщо їхати в Омаху.

Татуню.

Я взяв пікап. Я гадаю, ти знаєш, куди я їду. Облиш мене в спокої. Я знаю, що ти можеш послати Шерифа Джонса, щоб він мене зловив і повернув назад, але якщо ти це зробиш, я роз­повім усе. Можливо, ти гадаєш, що згодом я можу передумати, бо зараз я «всього лиш дитина». АЛЕ Я НЕ ПЕРЕДУМАЮ. Без Шеннон мені ніщо не цікаве. Я люблю тебе, татуню, навіть сам не розумію чому, оскільки все, що ми наробили, принесло мені тільки гриззоту.

Твій люблячий син,

Генрі (Генк) Джеймс

Назад до ферми я їхав, немов у тумані. Здається, якісь люди мені махали — гадаю, навіть Саллі Коттері, котра поралася бі­ля їхньої придорожньої ятки з овочами — і я, ймовірно, теж комусь махав у відповідь, але в пам’яті нічого з цього не зали­шилося. Вперше з того дня, коли на ферму приїздив Шериф Джоне і ставив своїхвацькі запитання, що не потребували від­повідей, пронизуючи геть усе своїми холодними, допитливи­ми очима, електричний стілець здався мені цілком реальною перспективою, настільки реальною, що я практично шкірою відчував, як на зап’ястках і вище ліктів у мене пряжками за­тягують шкіряні ремені.

Його можуть спіймати, хоч триматиму я язика за зубами, хоч ні. Мені це здавалося неминучим. Він не мав грошей, на-

1.



віть сімдесяти п’яти центів, щоб заправити бак машини, от же, він навіть до Елкгорна1 не встигне доїхати, як далі вже йому доведеться йти пішки. Якщо він спроможеться десь украсти пального, його схоплять, коли він наблизиться до того місця, де зараз живе вона (Генрі вважав, що Шен там ув’язнена, йо­му ніколи не спадало в його недозрілу голову, що вона там мо­же бути бажаною гостею). Гарлен напевне дав опис Генрі там­тешній наставниці — сестрі Каміллі. Та навіть якщо він і не припускав можливості того, що палкий кавалер опинить­ся біля того місця, де тримають у неволі його кохану леді, се­стра Камілла сама попіклувалася. У своєму бізнесі вона безу­мовно вже не раз мала справу з палкими кавалерами.

Єдиною моєю надією залишалось те, що зловлений і впер­ше допитуваний правоохоронцями Генрі мовчатиме достат­ньо довго для усвідомлення того, що в пастку його завели йо­го власні дурні романтичні прагнення, а не моє втручання. Надія на здоровий глузд підлітка — це як ставка на малозна- ного коника на перегонах, та що інше я міг тут зробити?

Коли я вже заїхав у двір, голову мені прохромила дика дум­ка: не вимикати мотор «Т», спакувати торбу і мчати в Колора­до. Ця ідея прожила не довше кількох секунд. Я мав гроші — фактично 75 доларів, — проте моя «Т» завмре задовго до того, як я перетну кордон штату біля Джулзберга2. Та не це було важливим; якби тільки це, я завжди зміг би доїхати до Лін­кольна, щоб там обміняти мою «Т» і 60 доларів на якесь надій­ніше авто. Ні, справа була в місці. У домі. У моєму рідному обійсті. Я замордував власну дружину, щоби його утримати, і не збирався зараз усе кидати тільки тому, що мій дурний, не­зрілий поплічник забрав собі в голову вирядитися у роман- ■І



тичну лицарську подорож. Якщо я полишу ферму, то авжеж иирушу не в Колорадо; а радше за все у штатну в’язницю. І по­везуть мене туди в кайданах.

То був понеділок. Ні у вівторок, ані в середу до мене не при­їхав Шериф Джонс із повідомленням, що Генрі підібрали, ко­ли він голосував на шосе Лінкольн — Омаха, і Гарл Коттері не приїздив до мене, щоби розповісти (з Пуританською вті­хою, безсумнівно), що поліція в Омасі на вимогу сестри Ка- мілли заарештувала Генрі й зараз він сидить у тюрязі, розпо­відаючи дикі вигадки про ножі й колодязі та джутові мішки. І Іа фермі панував спокій. Я працював у городі, збираючи ово­чі для закладання на зиму, я лагодив огорожу, я доїв корів, я годував курей — і все це я робив, мов у тумані. Почасти в ме­ні жевріла віра, проте чималенька віра, що все це довгий і жах­ливо заплутаний сон, від якого я прокинуся, а поряд зі мною хропітиме Арлетт, і я почую, як Генрі рубає дрова для враніш­ньої печі.

Тоді, у четвер, місіс Мак-Реді — поважна й дорідна удова, котра викладала академічні дисципліни у Гемінгфордській школі, — приїхала на своїй «Моделі Т» спитати, чи все гаразд із Генрі.

  • Зараз деяке... деякі внутрішні розпади поширилися на­вкруги, — сказала вона. — Я стурбувалася, чи не підчепив він чого, бува? Він так раптово зник.

  • Так і є, в нього розлад, — підтвердив я. — Тільки не че­ревний, а сердечний, він захворів на кохання. Він утік, місіс Мак-Реді.

Несподівано сльози, пекучі, гарячі навернулись мені на очі. З передньої кишені комбінезона я дістав хусточку, але перш ніж встиг утертися, кілька сліз уже скотилися мені по щоках.

Коли зір у мене трохи прояснішав, я побачив, що місіс Мак- Реді, до котрої добре ставилися всі діти, навіть найважчі учні, теж ледь не плаче. Вона й сама певне добре знала, від якої хво­роби страждає Генрі.

і.



  • Він повернеться, містере Джеймс. Ви не бійтеся. Я таке бачила й раніше та очікую, що побачу ще раз чи два, перш ніж вийду на пенсію, хоча цей мій час уже зовсім поруч, — вона понизила голос так, ніби побоювалася, що півень Джордж чи хтось із його пернатого гарему можуть виявитися шпигуна ми. — Кого вам насправді варто стерегтися, так це її батька. Він жорсткий, непохитний чоловік. Не поганий, просто жор сткий.

  • Знаю, — відповів я. — І, гадаю, ви також знаєте, де зараз перебуває його дочка.

' Вона опустила очі. Цієї відповіді було достатньо.

  • Дякую вам, що завітали, місіс Мак-Реді. Я можу попро­хати, щоб усе залишилося між нами?

  • Звичайно... хоча діти вже шепочуться.

Так. Цього слід було очікувати.

  • А ви на комутації, містере Джеймс? — вона пошукала очима телефонні дроти. — Бачу, що ні. Та нічого. Якщо щось почую, я приїду і розповім вам.

  • Ви маєте на увазі, якщо почуєте раніше від Гарлена Кот- тері або Шерифа Джонса?

  • Господь попіклується про вашого сина. І Шеннон також. Знаєте, вони дійсно були гарною парою, так усі казали. Поде­коли квітка розпукується зарано і її вбиває морозом. Як шко­да. Як шкода. Як же це сумно, як шкода.

Вона потисла мені руку — міцно, по-чоловічому, — а від­так сіла за кермо й від’їхала своєю тарадайкою. Не думаю, щоб вона усвідомлювала, що наприкінці говорила про Шеннон і мого сина в минулому часі.

.1


(хоча день тоді був хмарний, прохолодний), пригладжування иолосся. Я не зміг утерпіти.

  • З ним усе гаразд? Ви його знайшли?

  • Ба ні, поки що нам не вдалося, — він піднявся по сходах і.піку. — Об’їждчик знайшов машину східніше від Лайм Біс- к а, проте ані сліду хлопця. Ми б знали, у якому стані зараз йо­го здоров’я, аби ви повідомили про все відразу, щойно це тра­пилось. Хіба ні?

  • Я сподівався, що він повернеться сам, — мовив я глу­хо. — Він поїхав до Омахи. Я не знаю, чи маю все вам розпо­відати детально, Шерифе...

На слухову відстань наблизився Ларс Ольсен, з вухами ледь не сторчма.

  • Ольсене, піди посидь у моїй машині, — наказав Джоне. — Тут приватна розмова.

Ларс, покірлива душа, не сперечаючись, поспішив геть. 11,жонс знову обернувся до мене. Він був далебі менш жвавим, ніж під час свого першого візиту, а також скинув із себе мас­ку незграби.

  • Я вже достатньо знаю, хіба ні? Про те, що ваш хлопець жив із дівчиною Коттері, як дорослий, і про те, що він, пев­не, чкурнув до Омахи. Він з’їхав із шосе, загнавши пікап у по­ле з високою травою, коли зрозумів, що його бак уже майже порожній. Це розумно. Він від вас набрався розуму? Чи від Арлетт?

Я на це не відповів нічого, але він подав мені одну ідею. Кри­хітну, але вона могла прислужитися.

  • Я розкажу вам одну річ, за яку ми йому можемо бути вдячні, — продовжив Джоне. — Це його також може вберег­ти від в’язниці. Перед тим, як продовжити свою веселу подо­рож, він повиривав геть усю траву з-під машини. Отже, нічо­му було зайнятись від вихлопу, ну, ви розумієте. Пожежа в прерії, коли могли б вигоріти кілька тисяч акрів, після тако­го присяжні потрапили б у делікатну ситуацію, як ви гадаєте? Навіть якщо порушникові близько п’ятнадцяти років.

  • Ну, Шерифе, цього не трапилося, тут він повівся як слід, тож чому ви про це розводитеся?

Звичайно, я знав відповідь. Нехай Шерифові Джонсу плю­вати було з високої гори на таких, як Ендрю Лестер, правник- юрист, але з Гарлом вони були добрими приятелями. Обидва стали членами новоутвореної Оленячої ложі1, а Гарл мав про­ти мого сина зуб.

  • Делікатна ситуація, як ви гадаєте? — він знову втер собі лоба і надів стетсон. — Авжеж, я теж потрапив би в делікатну ситуацію, аби це був мій син. Та знаєте, що? Аби це був мій син, а Гарл Коттері був моїм сусідом — моїм добрим сусідом, — я би, мабуть, бігма побіг до нього і сказав: «Гарле! А знаєш що? Здається, мій син збирається поїхати побачитися з твоєю до­чкою. Чи не хочеш ти попередити там когось, щоб назирали?» Та авжеж, ви цього не зробили, хіба ні?

Ідея, на яку він мене наштовхнув, здавалася мені дедалі кра­щою, і вже майже настав час її застосувати.

  • Він не з’являвся там, де вона зараз, так?

  • Поки ще ні, він, може, поки що шукає те місце.

  • Я не думаю, що він утік, аби розшукати ІІІеннон, — ска­зав я.

  • А навіщо ж тоді? Чи там, в Омасі, кращий сорт морози­ва? Бо саме туди він прямував, це ясно, як світло.

  • Я гадаю, він вирушив на пошуки своєї матері. Гадаю, во­на могла якось дати йому про себе знати.

Це ошелешило його секунд на десять, достатньо, щоби вкотре витерти лоба і пригладити волосся. Нарешті він промовив:

  • Яким таким чином вона могла б це зробити?

  • Листом, отака моя перша здогадка.

Бакалія в Гемінгфорд-Хоум слугувала також і поштовою кон­торою, куди надсилалася вся кореспонденція «до запитання».

«Order of Elks» — заснована 1868 року громадська організація, чоловіче братство, яке зараз налічує близька мільйона членів; зокрема, «оленями» були п’ять президентів США, включно з Рузвельтом і Кеннеді.



л

  • Йому могли вручити листа, коли він зайшов по цукерку або пакетик арахісу, як він це часто робив по дорозі зі школи. Шерифе, напевне я нічого не знаю, я знаю не більше, ніж того разу, коли ви приїхали сюди й поводилися так, ніби я скоїв бозна-який злочин. Я не той, хто упушив їй живіт.

  • Вам краще б припинити таке казати про добру дівчину!

  • Може, так, може, й ні, але для мене це виявилося таким са­мим сюрпризом, як і для Коттері. А тепер ще й мій син зник. Вони принаймні знають, де їхня дочка.

І знову він застиг. Відтак дістав із задньої кишені маленький записничок і щось у ньому швидко надряпав. Поклав його на­зад і запитав мене:

  • Ви не знаєте напевне, що ваша дружина зв’язувалася з ва­шим сином — саме це ви мені сказали? Це просто припущення?

  • Я знаю, що після того, як його мати втекла, він багато ба­лакав про неї, а потім перестав. І тепер ще знаю, що він не об’являвся біля того дому, куди Гарлен із його дружиною за­проторили Шеннон, — щодо цього я був здивований не менше за Шерифа Джонса... і вельми вдячний. — Складіть ці два фак­ти разом, і що ви отримаєте?

  • Ну, не знаю, — насуплено відповів Джоне. — Справді не знаю. Я гадав, що все вирахував, але виходить, що помиляв­ся, чи не так? Так, і знову помилятимусь. «Усі ми ходимо манів­цями», — так каже Біблія. Але, святий Боже, діти утруднюють мені життя. Якщо отримаєте звістку від вашого сина, Вілфре- де, я б на вашому місці порадив вертати йому його худу сраку додому і триматися подалі від ІПеннон Коттері, якщо він знає, де вона зараз перебуває. Вона не захоче з ним побачитись, це я вам гарантую. Добре вже те, що не трапилося пожежі в пре­рії і ми не можемо заарештувати його за викрадення батьків­ського пікапа.

  • Угу, — кивнув я понуро. — Вам би ніколи не вдалось зму­сити мене підтримати таке звинувачення.

  • Проте, — він задер палець, нагадавши мені містера Стоп- пенгаузера в банку, — три дні тому в Лайм Біска, неподалік від

і.

того місця, де об’їждчик знайшов ваш пікап, хтось пограну вав бакалійну крамничку при автозаправці на краю міста. Ми не ту, що з «Дівчиною в блакитному чепчику»1 на даху? Забраа 23 долари. Рапорт лежить у мене на столі. Той хтось був миті дим хлопцем у старому ковбойському вбранні, із затуленим банданою ротом і в насунутому на очі крислатому фермер ському капелюсі. За стійкою стояла мати хазяїна, і той пару бок пригрозив їй якимсь знаряддям. Вона гадає, то міг бути ломик або корба, а втім — хтозна. їй близько вісімдесяти, ! по на майже сліпа.

Настала моя черга заніміти. Наче громом враженому. На решті я промовив.

  • Генрі поїхав прямо зі школи, Шерифе, і, наскільки я пам'н таю, на ньому була фланелева сорочка і вельветові штани того дня. Він не забрав з собою нічого зі свого одягу, і в будь-якому випадку він ніколи не мав ніякого ковбойського вбрання, як що ви маєте на увазі чоботи і все таке. І фермерського капелю ха в нього не було.

  • Ці речі він теж міг десь украсти, хіба ні?

  • Якщо вам не відомо більше за те, що ви мені зараз роз­повіли, вам краще припинити ці балачки. Я знаю, що ви з Гар- леном друзі...

  • Стоп-стоп-стоп, це до справи не має ніякого стосунку.

Мався стосунок, і ми обидва це знали, але не було сенсу за­ходити далі по цьому шляху. Може, мої 80 акрів і не дуже ви­соко стояли порівняно з тими 400, що мав Коттері, але я все- таки був землевласником і платником податків, і я не бажав, щоби мене залякували. Саме на це я й натякнув, і Шериф Джонс мене зрозумів.

  • Мій син не грабіжник, і він не погрожує жінкам. Це не його спосіб дій, не так його виховували.

«Bonnet Girl» — рекламний образ сорту маргарину, який випускала не­величка фірма в Небрасці; 1943 року був придбаний компанією «Standard Brands» і відтак став національно відомим брендом.

л




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет