Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
| 11 рямку коридору зі своїм стетсоном у руках. — Гарний дім. Жінка мусила б здуріти, щоби покинути таку гарну кімнату, такий гарний дім.
Мама повсякчас говорила про місто, — сказав Генрі й зітхнув. — Носилася з ідеєю відкрити якусь крамницю. Справді? — Шериф Джонс уважно подивився на нього своїми зеленими котячими очима. — Атож! Але, гадаю, такі речі потребують грошенят, хіба ні? Вона отримала ті сто акрів від свого батька, — сказав я. Так, так, — з сором’язливою усмішкою, ніби він зовсім про ту землю забув. — А може, воно й на краще. «Краще жити серед а пустища, аніж зі злоязикою, сердитою жінкою». Книга Припо- вісток. Ти радий, що вона втекла, синку?
Шериф Джоне теж їх зауважив.
Авжеж, нема. Колись зелені, а тепер вилинялі, котрі вона любила називати своїми городніми туфлями. Я згадав про них, вже коли мало не почав засипати колодязь.
Ми пройшли назад через дім, Генрі замикав процесію, либонь, так він міг приватно витерти собі заплакані очі. Разом із Шерифом ми промаршували до його седана «Максвелл»1 із зіркою на дверцятах. Я вже ледь було не спитав його, чи не бажає він побачити колодязь — я навіть знав, як до цього підведу, — коли він раптом подарував моєму сину навдивовижу лагідний погляд.
б і кжи з мого цюцюрка скрапне дещиця рідини. А Коттері чисто- млотні люди. Гарна дочка в них, атож. Десь твого віку, хіба ні?
Генрі дивився на свої ступні.
Він не грав нещасного; він був нещасним. Хоча все йшло саме так, як ми сподівалися, воно й мусило піти.
Шериф Джоне обернувся до мене:
1.
Отже, він і про це знав. Він гостро глянув.
-Ну...
Я кисло усміхнувся — тільки насправді не я скорчив ту гримасу; всім керував Підступник з того моменту, як Шериф Джоне підкотив до нашої дровітні.
«Harris Giant Harvester» — модель комбайна 1920 року, обслуговування якого вимагало 5 чоловік; комбайн вироблявся заснованою 1891 року канадсько-американською компанією «Massey-Harris». даю, Стоппенгаузер з банку надасть мені короткотермінову позику. Якщо не зіграє на користь компанії «Фаррингтон», тобто. У будь-якому разі, мій найкращий помічник біля мене. Я хотів було погладити Генрі по голові. Він ухилився, зніяковілий.
Після цього він обернувся до мене. Детективний блиск пропав з його очей. І зеленавість теж. Вони стали тьмяно-сірими і непривітними, як поверхня озера в хмарний день. Це було обличчя людини, котра може ледь не до смерті побити залізничного волоцюгу, не втративши після цього й хвилини з власного спокійного сну.
б
Тьмяно-сірі очі вивчали мене.
Двигун «Максвелла» з вибухом прокинувся до життя. Я простягнув руку — ту, якою перерізав їй горло, — але Шериф Джоне її не помітив. Був заклопотаний ручним регулюванням моменту впорскування, одночасно підгазовуючи педаллю. За дві хвилини він уже перетворився на клубочок куряви, що меншав у далині польового путівця.
Як виявилося, на щастя. а, Розміром він майже дорівнював великому коту. У вусах в нього застряг закаляний кров’ю шматочок коричневої мішковини.
Щось свиснуло за дюйм від мого вуха і в той самий момент, як засліплений сонячним сяйвом пацюк дивився вгору, жало лопати Генрі розрубало йому навпіл голову.
Він пожбурив лопату і побрів до купи каміння, яким ми збиралися завершити нашу роботу, коли майже повністю засиплемо колодязь землею. Сівши там, він затято втупився в мене.
Говорив я переконливо, проте сам продовжував дивитися на мертвого пацюка. І той уривок скривавленої мішковини. З її чепчика. Він все ще залишався в неї на голові там, у темряві, тільки тепер у ньому була діра, з якої стирчав кучерик її волосся. «Це шалено модний стиль серед мертвих жінок цього літа», — майнула мені думка.
Він обтрусив камінну пилюку собі ззаду на штанях і став поряд зі мною.
Генрі все ще шкірився. б
Щось у цій думці спонукало Генрі до істеричного реготу. Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб відсміятися, змусивши іграю ворон перелякано знятися з устерігаючої кукурудзу від корів огорожі, але врешті-решт він себе опанував. Закінчили ми нашу роботу вже після того, як сіло сонце, коли вже вилетіли з горища корівника на полювання перед сходом місяця сови і, перегукуючись, почали змагатися між собою. Камені поверх зниклого колодязя уґрунтували щільно, один до одного, і я не вірив, щоб якимсь пацюкам вдалося знову проритися звідти на поверхню. Ми не переймалися тим, щоб покласти зверху розвалену ляду; в тім не було потреби. Схоже було, що Генрі знову повернувся майже до свого нормального стану, і я сподівався, що ми обидва міцно спатимемо вночі.
Він відповів мені тією своєю колишньою, доброю усмішкою.
Я наготував стільки, що вистачило б наїстися чотирьом наймитам, і ми ум’яли все. За дві години після вечері, коли я, глибоко вгрузнувши в крісло, сидів у вітальні й куняв над романом «Сілас Марнер»2, зі своєї «Hayride Party» — музично-розважальна радіопередача; 1922 року Небраска вже була одним з найкраще радіофікованих штатів, де в прямому ефірі транслювалися також лекції з Оклахомського університету. «Сілас Марнер, ткач з Равелоу» — третій роман (1861) англійської письменниці Джордж Еліот (справжнє ім’я Мері-Енн Івенс, 1819—1880), одної з найвизначніших авторок Вікторіанської епохи. а
Неправда — він був усього лише дитиною, а я його підбурив, до цього втягнув, — але це було правдою для нього і, я гадав, так воно і залишиться назавжди.
Певна річ, такі думки зринали мені в голові. Генрі похитав головою, повільно, категорично.
І Ні, ще не було досить, принаймні йому.
Він усміхнувся.
Він поплівся до себе і зник раніше, ніж я встиг щось йому відповісти. Отже, до ліжка, як любить казати містер Пепіс1. Ми спали, поки полювали сови, а Арлетт сиділа у своїй глибокій темряві і зсунутою набік ударом копита нижньою половиною обличчя. Наступного дня знову зійшло сонце, день був гарним для кукурудзи, і ми займались своєю звичайною роботою. Коли я повернувся до хати, запарений і втомлений, щоби приготувати нам поїсти, на ґанку стояв накритий горщик. З-під нього тріпотів край записки. У ній мовилося: «Вілфе... Нам так жаль, що у вас неприємності, але ми допоможемо всім чим ми в змозі допомогти. Гарлен каже, щоб цього літа тине периживав про сплату за комбаїн. Будь ласка, якщо озветься твоя дружина, дай нам знати. Саллі Кот- тері. Р. 8. Якщо Генрі завітає побачитися з Шен, я потім пришлю з ним чорничний пиріг». а, Я ткнув записку собі до нагрудної кишені комбінезона й усміхнувся. Почалося наше життя після Арлетт. Якщо на землі Бог винагороджує нас за добрі справи — Старий Заповіт запевняє, що це так, а Пуритани безумовно в це вірять — тоді, правдоподібно, що Сатана винагороджує нас за злі справи. Цього сказати напевне я не можу, натомість можу сказати, що то було гарне літо, для кукурудзи було багато тепла і сонця, та й дощів вистачало, щоб не пов’яла городина на тому акрі, який вона в нас займала. Іноді вдень гримів грім і спалахували блискавки, але жодного разу не трапилося того згубного для врожаю вітру, якого так бояться фермери на Середньому Заході. Прибув Гар- лен Коттері зі своїм «Гаррисом Гігантом», і той ані разу не зламався. Побоювання щодо можливого втручання в мої справи компанії «Фаррингтон» виявилися марними. Я без проблем отримав позику в банку і виплатив її цілком у жовтні, бо того року ціни на кукурудзу злетіли до небес, а тарифи вантажних перевезень на Великій Західній залізниці впали нижче нікуди. Якщо ви добре знаєте історію, то мусите також знати, що ці дві речі — ціна продукції й ціна за доставку — помінялися місцями вже в 1923 році, і ця зміна залишилася відтоді назавжди. Для фермерів, у першу чергу, Велика Депресія розпочалася тоді, коли наступного літа обвалилася Чиказька сільськогосподарська біржа. Проте літо 1922 року було ідеальним, таким, на яке тільки й міг сподіватися будь-який фермер. Затьмареним воно виявилося лише єдиним інцидентом, що трапився з іншою нашою корівкою- богинею, про який я вам незабаром розповім. Містер Лестер зринав двічі. Намагався нас шантажувати, але шантажувати не мав чим, і сам це мусив розуміти, бо вигляд мав доволі змарнілий того липня. Я так собі уявляю, що його власні боси нацьковували його на нас із шантажем, а він це просто ретранслював. Чи намагався. Першого разу він поставив купу запитань, котрі насправді були не запитаннями, а інсину- аціями. Чи не думаю я, що з моєю дружиною трапилося щось зле? Могло ж трапитися, я мушу це визнати, бо інакше вона б б або зв’язалася з ним, щоб скласти договір продажу за готівку тих 100 акрів, або просто приповзла назад на ферму з підібганим (у метафоричному сенсі) хвостом. Та чи не думаю я, що вона десь по дорозі сплуталася з яким-небудь пройдисвітом? І для мене це безсумнівно було б вельми зручно, адже так? Коли він з’явився другого разу, вигляд мав не тільки змучений, а ще й безнадійний, і відразу розпочав: чи не трапилося якогось інциденту з моєю дружиною просто тут, на фермі? Дійсно, що ж тут таке трапилося? Саме тому її ніде не знаходять ні мертвої, ні живої?
Того дня на ньому був целулоїдний комірець. Мені його було майже жаль, коли він стояв отак з тим комірцем, що уп’явся йому в горло під підборіддям, і піт прорізав рисками пилюку на його пухкенькому обличчі, губи його тремтіли, очі мав вибалушені.
Ларс Ольсен, котрий знову привіз Лестера у своєму «Червоному Бейбі», аж долоні приклав до вух, аби краще все чути. Вже торкнувшись рукою борта вантажівки з боку пасажирського сидіння без дверцят, Лестер різко крутнувся і викинув у мій бік руку з націленим пальцем, немов той судейський адвокат зі схильністю до театральних ефектів.
а Генрі — чи тобто Генк, як він волів щоб його тепер називали, — вийшов з повітки, де він кидав сіно, притискаючи поперек себе вила, немов гвинтівку по команді «на груди».
Я обернувся до Генрі.
І він, неусміхнений, пішов назад до корівника. Проте він не завжди залишався неусміхненим того літа, і причиною цьому була Шеннон Коттері. Він бачився з нею часто (частіше, ніж їм обом було на добро; це мені відкрилося восени). Надвечір щовівторка та щочетверга вона — у довгій спідниці й акуратному капелюшку — почала приходити в наш дім, приносити у наплічній торбі щось смачненьке. Казала: «Знаю я, як готують чоловіки», — немовби їй було не п’ятнадцять, а всі тридцять, і ще казала, що хоче, аби ми принаймні двічі на тиждень мали пристойну вечерю. І хоча я міг порівнювати лише з тим одним горщиком, що був отримав від її матері, мушу визнати, що навіть у свої п’ятнадцять вона була пречудовою куховаркою. Ми з Генрі просто кидали шматки на пательню і ставили на плиту; вона ж обробляла звичайне старе жорстке м’ясиво якимись спеціями так, що воно перетворювалося на делікатес. У своїй наплічній торбі вона приносила свіжу зелень — не тільки моркву та горошок, але також екзотичні (для нас) речі, на кшталт аспарагуса і зелених соєвих бобів, котрі вона тушкувала з цілими дрібними цибулинками й беконом. Був навіть десерт. Я просто зараз можу заплющити очі в цій убогій готельній кімнаті й відчути аромат її печені. Можу побачити, як вона стоїть у нашій кухні біля столу, похитує задком, сколочуючи яйця або крем. Розкішна, ось те слово, що підходить Шеннон: станом, бюстом, душею. Вона була ніжною з Генрі й опікувалася ним. Саме це й спонукувало мене до опікування нею... хоча це кволе слово, читачу. Я любив її, і ми обоє любили Генрі. Після тих вівторкових і четвергових обідів я наполягав, що сам усе помию, а їх відсилав на ґанок. Інколи чув звідти їхнє перешіптування й дозволяв собі визирнути крадькома, щоби побачити, як вони сидять поряд у плетених кріслах, дивляться на наше західне поле, тримаючись за руки, мов стара подружня пара. Іншим разом я підстерігав, як вони цілуються, і тоді в них зовсім не було нічого схожого на стару подружню пару. Ніжна нетерплячість була в тих поцілунках — та, що притаманна тільки юності, і я зникав з болем у серці. Одного спекотного надвечір’я у вівторок вона прийшла ранувато. Її батько працював на нашому північному полі своїм комбайном, Генрі їздив з ним, а індіанці з резервації шошонів1 у Лайм Ьіска ходили невеличким гуртом позаду них... а вже за ними їхав збиральним пікапом Старий Сорока. Шеннон попросила кухлик холодної води, котрою я радо її пригостив. Вона стояла там, на тінявому боці будинку, надзвичайно приваблива у своїй рясній сукні, котра закривала її від шиї до литок і від плечей до зап’ястків — суто квакерське вбрання, ну, хіба майже квакерське. У її поводженні проглядала похмурість, либонь, навіть переляк, і на мить я й сам був перелякався. «Він їй усе розповів», — подумав я. Виявилося, що це не так. Хоча в якомусь сенсі — так.
Група індіанських племен юто-ацтецької мовної сім’ї. який справді хворий чоловік не зміг би відмовитися від того, що готуєш ти, Шеннон. Цим я заробив у неї посмішку, проте була вона якогось бентежного ґатунку.
Я гадав, що цими словами здобуду собі справжню посмішку, але марно. Вона торкнулася мого зап’ястка. Після вушка кухля пальці в неї були холодні.
На це я розсміявся, побачивши, як полегшено розквітло її гарненьке личко.
і і в такі моменти мені доводиться двічі гукати його на ім’я, перш ніж він мене почує і відповість. — Лице її спалахнуло. — Навіть його поцілунки здаються іншими. Я не знаю, як це пояснити, але це так. А якщо ви хоч коли-небудь переповісте йому, що я вам тут наговорила, я помру. Я просто помру.
Я взяв дівчину за підборіддя й підвів її голову, щоб вона могла дивитися мені в очі.
Тоді вона мене обняла, і я її обняв навзаєм. Міцно, по- доброму, проте Шеннон, мабуть, було від цього краще, ніж мені. Бо між нами була Арлетт. Вона була присутня між мною і будь-ким іншим того літа 1922 року, і те ж саме було з Генрі. Саме на це мені щойно й жалілась Шеннон. Однієї ночі у серпні, коли врожай було вже зібрано, а Старий Сорока зі своїм гуртом отримав платню й повернувся до резервації, я прокинувся від коров’ячого ревіння. «Проспав час доїння», — подумалось мені, та, коли взяв зі столика поряд з ліжком кишеньковий годинник мого батька і втупився в циферблат, я побачив, що зараз усього лише чверть по третій ранку. Я приклав годинник до вуха послухати, чи він цокотить, хоча погляд крізь вікно у безмісячну темряву теж доводив його правоту. і Крім того, то не було мукання корови, яка бажала б позбавитися легкого дискомфорту від надміру молока. Тварина явно ревла від болю. Іноді корови так само ревуть під час отелення, але наші богині давно проминули той період свого життя. Я встав, вирушив до дверей, але потім повернувся до шафи по свою дрібнокаліберку. Поспішаючи з рушницею в одній руці й чоботями в другій повз зачинені двері кімнати Генрі, я почув, як він там затинає хропака. Я сподівався, що він не прокинеться, не приєднається до мене у справі, яка може виявитися небезпечною. На той час на рівнинах уже залишилася всього жменька вовків, але Старий Сорока розповідав мені, що деякі лисиці по берегах річок Платт та Медисин-Крік' уражені літньою пошестю. Так шошони називають сказ, тож якась уражена сказом тварина радше за все й спричинилася до цього гамору в корівнику. Щойно я вийшов з будинку, як болісне ревіння поголоснішало, та ще й ніби якимсь лунким стало. Немов линуло звідкись із глибини. «Ніби корова в колодязі», — подумалося мені. Від цієї думки в мене на руках морозом взялася шкіра і я міцніше стиснув рушницю. Коли я дістався воріт корівника і плечем прочинив їх праву половину, вже всі корови почали солідарно мукати, але їхні голоси звучали спокійно, порівняно з тим мученицьким риданням, що мене розбудило... і розбудить Генрі, якщо я не покладу край тому, що його спричинило. Праворуч від дверей із гака звисала дугова вугільна лампа — без крайньої потреби ми не користувалися відкритим вогнем у корівнику, особливо влітку, коли горище було вщент напаковане сіном, а кожна комора до верху зерном. Я намацав і натиснув пускову кнопку. Вихопилося яскраве коло синьо-білого сяйва. Засліплений, спершу я нічого не міг роздивитися; лише чув ті страдницькі зойки і биття копит якоїсь із моїх богинь, котра намагалася позбавитися того, що завдавало і їй болю. То була Ахелоїс1. Коли очі в мене трохи призвичаїлися, >і побачив, як вона метляє з боку в бік головою, задкуючи й б’ючи задніми кінцівками у дверцята свого стійла — третього по прану руку, якщо йти проходом, — а тоді знову наспотич кидається вперед. Решта корів уже дійшли межі справжньої паніки. Я підсмикнув на собі піми й підтюпцем кинувся до стійла і дрібнокаліберкою під лівою пахвою. Різко прочинив ворітця і відступив на крок назад. Ахелоїс означає «та, що проганяє біль», проте ця Ахелоїс сама перебувала в стражданні. Коли вона вихопилася у прохід, я побачив, що задні ноги її заляпані кров’ю. Вона збрикнула, точно як коняка (чого я ніколи раніше в корів не спостерігав), і в ту ж мить я побачив величезного норвезького пацюка2, що завис на одній з її дійок. Від його ваги її рожева пипка перетворилася на туго натягнутий довгий відросток. Остовпілий від здивування (й жаху), я згадав, як у дитинстві Генрі іноді витягував у себе з рота рожеву стрічку жувальної гуми. «Не роби цього, — бувало, докоряла йому Ар- летт, — нікому не цікаво бачити, що ти там жуєш». жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|