Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Формування Кримського улусу відбулося ще під час Західного походу. Джерело XVI ст. пові
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Формування Кримського улусу відбулося ще під час Західного походу. Джерело XVI ст. повідомляє, що Бату за порадою беків дав Шибану сорокатисячне військо, складене з кількохродів і «призначив до вілайєтів Криму та Кафи»137. З цього випливає, що монголи, завойо-
вуючи Крим, мали у своєму війську вихідців з півострова.Ймовірно, це були люди, які приєдналися до Джучи і Субедея у1222–1223 рр. Невипадково останній після повернення з походу (с.)2641224 р. подав Чингізхану прохання сформувати з нових підданих, що прийшли з ним, окреме військо141. Таким чином, можемо припустити, що ідея створити у Криму окремий улус зародилася ще в 20-х рр. XIII ст.Європейський посол В. Рубрук, який у 1253 р. їхав до Каракоруму через Крим, залишив свідчення про існування улусу. За його словами, область очолював якийсь Скатай — родич Бату143. Через десятиріччя єгипетське джерело, описуючи подорожмамлюкських послів до Берке, характеризує Кримський улус як тумен або тьму144. Таким чином, бачимо, що ця область Була створена за військово-територіальною схемою. В такому стані вона існувала і у майбутньому. Так, Баттута під 1334 р. Теж називає її правителя керівником десяти тисяч145. «Солхатська тьма» — офіційна назва цієї області в XIV ст.146. Цьому туменувдалося пережити негаразди, у які потрапляла Золота Орда, і вже у XV ст. він фігурує в ярликах Хаджи-Гірея І «судебним чинам і бекам, на чолі з Емінеком, який є правителем Кримським туменом»147. (147 Ярлык крымского хана Хаджи-Гирея І (1453) // Изучение ярлыков ивосточных грамот. Сборник статей. Москва, 1953: [Электрон. ресурс]. —Режим доступа: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Krym/XV/ Cahdji_girejI/Jarlyk1453/text.phtml?id=543) 5.Південно-Західний центр (Королівство Руське) і звільнення Русі від Ординської залежності та відновлення незалежної Руської держави. Данило Романович (Галицький) відновивши свою владу над Галицько-Волинським князівством у 1228 році , у 1239 році поширив свою владу і на Київ . Він мав намір консолідувати руські землі , включно з основним доменом київських князів з династії Рюриковичів (Київським, Чернігівським і Переяславським князівствами), однак навала хана Батия на Північно-Східну Русь (1237) та Південно-Західну Русь(1239-1241) зірвала його великий геополітичний проект. Визнавши у 1246 році в ставці Золотої Орди свою залежність від завойовників та отримавши статус ординського васала (мирника), який дозволив йому зберегти владу тільки над галицько-волинським князівством і всі повноваження князівські в обмін на обов’язок брати участь у ординських військових походах. І вже у 1252 році він ініціював організацію коаліції руських князівств проти влади Золотої Орди за підтримки країн Західної Європи на чолі з Папою Римським Інокентієм IV. Однак ця ідея не знайшла підтримки у Північно-Східній Русі в особі Владимиро -Суздальського князівства , яке на той час представляв Олександр Ярославович (Невський). Він отримав від Золотої Орди ярлик (грамоту) на великокнязівську владу на Русі , включно з правом управляти Подніпров’ям з Києвом і не бажав повставати проти Ординської держава, яка надала йому такі великі владні повноваження. Зазначимо, що Московська Русь почала реалізовувати свій власний геополітичний проект зі звільнення від Золотої Орди і створення власної моделі держави тільки з другої половини XV ст. В часи правління великого московського князя Івана ІІІ Васильовича (1462-1505) було проголошено про виключні права на колишню Київську Русь, включно з Західною Руссю(Білорусією), а також Південно-Західною (українськими землями) і розпочато відкриту інтервенцію на порубіжні землі ВКЛ. Данилу Романовичу (Галицькому) не вдалося у повній мірі реалізувати свій геополітичний проект звільнення всієї Русі від ординської залежності , який він започаткував задовго до московського проекту (кінця XV ст.), а лише частково. Він проголосив себе у 1253 році без згоди на те Орди за підтримки Папи Римського Інокентія IV королем Галицько-Волинської Русі і уклав військово-політичний союз для звільнення всієї Русі з ще одним новим королем Литви Міндовгом (1253). Останній у складі своєї держави на той час об’єднав частину литовських земель (Аукштайтію) та західноруських (білоруських) і був зацікавлений «руським проектом» Данила Галицького. В результаті цього союзу нащадкам Данила Галицького - його сину Льву Даниловичу і онуку Юрію Львовичу таки вдалося завершити цю справу – не тільки зберегти Королівство Руське , а й проводити з початку XIV ст. і до 1340 року незалежну політику від Орди, зберігаючи політичні контакти зі своїм колишнім союзником Литовсько-Руською державою (ВКЛ). Однак Королівство Руське як прямий спадкоємець києво - руської спадщини у 40-х роках зазнав династичної кризи – відсутності спадкоємця чоловічої статі . Останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Тройденовича в 1340 році (по одній версії отруїли змовники-бояри, невдоволені його сильною владою та католицьким віровизнанням , а по другій - усуненням таким чином його як самостійного руського політика його польським родичем Казимиром ІІІ, що мав намір приєднати Королівство Руське до Польщі). Отож, останнє стало жертвою внутрішніх інтриг і зовнішнього фактору. Внаслідок династичної кризи (відсутність прямого спадкоємця в династії Романовичів, оскільки і Юрій ІІ Тройденович - представник династії по жіночій лінії не мав сина). Згідно середньовічної традиції у такому випадку владу у Галицько-Волинській державі (з 1253 року Руському королівстві) мали успадкувати родичі по жіночій лінії, які були у Польщі, Угорщині. Тому королівство Руське загрузло в півстолітній боротьбі за його державно-політичну спадщину. Ключову роль у переділі Галицько-Волинської держави (королівства Руського) відіграли дві держави — Королівство Польське та Велике князівство Литовське (ВКЛ). Вони стали основними силами регіону і вдало використали початок занепаду найсильнішої держави цієї частини Землі — Золотої Орди. Польща У 1340 році польський король Казимир ІІІ (дядько останнього правителя королівства Руського Юрія ІІ Болеслава) по смерті останнього вперше захопив Львів . Він скористався запрошенням на престол Руського королівства з боку галицьких бояр , які сподівалися що Казимир ІІІ як польський король не зможе реально управляти королівством Руським , а доручить цю місію раді галицьких бояр . Останні у цьому випадку реалізують свою давню мрію – утвердити модель аристократичної республіки . Вони не планували приєднання своєї держави до королівства Польського , а тому коли Казимир ІІІ вдався саме до такого сценарію , з її сторони склалася опозиція цим діям Казимира ІІІ і її представники погодилися спільно з волинською елітою підтримати зятя Романовичів – литовського князя Любарта Гедиміновича на короля Русі. Тому розпочалася справжня війна між Польщею в особі Казимира ІІІ та литовським князем Любартом (якого підтримувало Велике князівство Литовське (ВКЛ) в особі Гедиміна ), що тривала з перервами до 1357 року. За умовами миру між Польщею і Любартом Гедиміновичем стався розподіл Королівства Руського поміж ними: Галичина і західна Волинь відходили до Польщі, а Східна частина Волині ( з центром у Луцьку) залишалася під управлінням Любарта , сину якого Федору згодом вдалося повернути під свою зверхність Західну Волинь і перейти до складу Великого князівства Литовського у кінці XIV ст. У ВКЛ Волинь , як і більшість руських земель, отримали статус удільного князівства та політичну автономію . Однак ще один претендент на галицько-волинську спадщину – Угорське королівство (що мало шлюбні зв’язки з Королівством Руським з часів Льва Даниловича, одруженого на угорській принцесі Констанції), вважало себе більш вагомим спадкоємцем , оскільки нащадки Льва Даниловича (Юрій Львович, князі Андрій і Лев Юрійовичі відповідно по матері і бабусі мали угорський родовід. ) Угорщині вдалося закріпитися тільки в Закарпатті, згідно угоди по розподілу галицько-волинської спадщини вони застерегли своє спадкове право на Галичину по смерті бездітного Казимира ІІІ . Це сталося у 1370 році , коли Угорщина і реалізувала не тільки це право, а й право на польський престол, уклавши з польською шляхтою угоду, за якою дочка (Ядвіга) угорського короля (Людовіка Анжуйського – племінника Казимира ІІІ по жіночій лінії) мала стати польською королевою. А це означало, що Польща остаточно втрачає права на Галичину і Поділля і в цій династичній унії (угорсько-польській ) посідає підлегле становище. Саме тому польська шляхта у 1382 році вдається до пошуку нового союзника, який буде зацікавлений у зміцненні політичного лідерства королівства Польського і знаходить його в особі великого князя литовського Ягайла Ольгердовича , що мав на той час проблеми зі своїми старшими братами, які оспорювали його права на литовський престол. Тому польська пропозиція щодо укладення союзу з Королівством Польським і одруження на королеві Ядвізі була ним підтримана у 1385 році укладенням відомої Кревської унії. В результаті чого Польща позбулася невигідної для себе унії з Угорщиною і набула більш вигідної – з ВКЛ, оскільки згідно тексту Кревської унії вона отримала не тільки короля Ягайла, що зберігав права і великого князя литовського , а й можливість приєднати (інкорпорувати) землі ВКЛ . Зміцнившись від цього династичного союзу з ВКЛ, Польща з часом повернула під свою зверхність і Галичину (1387), однак гарантувавши їй збереження «руської старовини». Польща остаточно освоїти Галичину та Галицьке Пониззя (Поділля) змогла лише у 1430 році. У 1434 році вони склали відповідно Руське і Подільське воєводства. Щодо галицьких земель, поляки використовували політику повної їх інкорпорації до Королівства Польського : бояр перейменували на шляхту (тогочасний привілейований стан) і надали їм ті ж права, що були у польської знаті. Разом зі шляхетськими порядками, Польща принесла й німецький винахід — місцеве самоврядування, яке ми називаємо «магдебурзьким правом». жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|