Війна з Юдеєю (791-790 рр.)

У період Йоаша юдейський цар Амація запросив його приєднатися до походу проти едомлян, однак за порадою пророка той відмовився. Повернувшись із походу з тріумфом, Амація викликав Йоаша на битву, однак програв її (2 Цар. 14:9-12). Йоаш завоював Юдею і зруйнував частину міської стіни Єрусалиму, сплюндрував палац і Храм (2 Хр. 25:23-24), і, взявши заложників (2 Цар. 14:12-15), повернувся у Самарію. Коротке царювання Йоаша було поворотним пунктом у історії Ізраїлю.

При правнуку Єгу Єровоамі ІІ ненадовго повернулося спокійне життя старих часів. Єровоам ІІ (2 Цар. 14:23-29) був одним із найвидатніших правителів Північного царства. Він царював сорок один рік, включаючи дванадцять років спів правління зі своїм батьком. Біблія говорить про нього небагато (2 Цар. 14:23-29).

Після 773 р. Ассирія мала ряд проблем, завдяки яким Ізраїль міг насолоджуватися періодом миру і процвітання. Дамаск не був більше серйозним суперником. Джерела підтверджують біблійні твердження про те, що Бен-гадад ІІ не зміг утримати позиції сирійського царства. Дві напади на Сирію Ададнарі ІІІ (805-802) і Салманасара ІV (773) значно послабили її. Поряд з цим, Закір, цар Хамату, створив коаліцію, яка завдала поразки Сирії, завдяки чому Хамат став незалежною країною. Це дало змогу Єровоаму відвоювати територію на схід від Йордану, яку сирійці контролювали біля століття. Ізраїль став сильнішим від інших дрібних сірійських держав, і, як при Давиді і Соломоні, його влада поширилася на сусідні території від ріки Оронт у Сирії до Червоного моря. Знову під ізраїльським контролем знаходилися важливі караванні шляхи по обох сторони Йордану.

Швидше за все, був поновлений союз ізраїльтян з Тиром, про що свідчить масштабне будівництво із залученням фахівців Фінікії, розгорнене Єровоамом в Самарії. Фортифікації були настільки міцними, що через півстоліття ассирійці витратили три роки, щоб здобути місто. Ізраїльтяни заселили північну Галілею і знов стали контролювати головні торгові шляхи з Сирії до Єгипту, що привело до притоки багатства в країну. Зворотною стороною політичного і економічного розвитку царства Єровоама стало загострення соціальних суперечностей і різке розшарування суспільства. Через відновлення відносин з Фінікією в Ізраїлі знову розповсюдився культ Ваала. Це стало приводом для гнівного викриття царя пророками Амосом і Осією.

Однак династія Єгу скінчилася, як і почалася, кров'ю. Після смерті Єровоама ІІ у 753 р. царем став його син Захарія (2 Цар.15:8), який царював тільки шість місяців, після чого був вбитий Шалумом (2 Цар. 15:8-12). На цьому правителі закінчилася династія Єгу.

Коли був убитий син Єровоама Захарія, країна занурилася в анархію. Протягом наступних 10 років п'ять правителів переміняли один іншого на троні; тільки один з них умер своєю смертю. Єгипет і Ассирія мали в країні своїх прихильників і плели палацеві інтриги.

Останні правителі.

Ті, хто чув пророцтва Амоса та Осії, мало усвідомлювали як швидко збудеться пророкований ними суд над Ізраїлем. Впродовж трьох десятиліть (752-722) могутнє Північне царство припинило своє існування як незалежна держава під натиском Ассирійської імперії.

Про його внутрішню політику відомо мало, крім того, що він продовжував поклонятися ідолам. Всі його сили були кинуті на утримання влади, що не могло не позначитися на зовнішній політиці царства. Ізраїль при Менахемі втратив частину зайорданських володінь, зміцнів його одвічний ворог Арам, в якому тепер правив цар Резон (740-732 р. до н.е.). З 743 р. до н.е. в північній Сирії йшли постійні військові дії між енергійним царем Ассирії Тіглатпаласаром III (744-727 р. до н.е.) і державою Урарту за домінування в цьому регіоні. Кілька разів ассірійці обертали свою зброю проти Арама. В 739 р. до н.е. загони Ассирії увірвалися на територію Дамаського царства і Резон був вимушений заплатити данину. Менахем також відкупився від ассірійців 1 тис талантів срібла, але гроші він узяв не з своєї казни, а ввів в Ізраїлі спеціальний податок, що зобов'язав ізраїльтян вносити по 50 шеклів від кожної сім'ї (2 Цар. 15:19) .

Після його смерті царем став Пекахія, який продовжував політику свого батька. Продовжуючи платити данину як васал Ассирії, він викликав велике невдоволення у власного народу.

Антиассирійське постання, підняте прихильниками Єгипту, очолив Пеках (739-731 рр.), (2 Цар. 15: 25-30) який можливо і відповідальний за вбивство Пекахії. Правління Пекаха позначене національною та міжнародною кризою Ізраїлю. У період занепаду країни знову відновилася сила Сирії під владою Рецона. Однак перед обличчям спільної ассирійської загрози обидві країни намагалися об’єднати свої сили для боротьби Ассирією поки ця була зайнята завоюванням Урарту (737-735 рр.). Юдея у цей період підтримувала союзницькі відносини з Ассирією і відмовилася приєднатися до антиассирійського альянсу.

При Пекаху Дамаск і Ізраїль разом з декількома филистимськими і фінікійськими містами створили коаліцію проти Ассирії. У блискавичній війні вони були розбиті наголову. У 734 р. до н.е Тіглат-Паласар здійснив похід на Філістію, в ході якого були захоплені і ізраїльські міста (2 Цар. 15:29). Ізраїль утратив Гілеад і північні провінції, населення яких було забрано в полон. Пеках був скинутий опозиційною партією й убитий (734 р. до н.е.).

Сирійсько-ізраїльський тиск на Юдею привів до війни між ними (2 Цар. 16:5-9; 2 Хр. 28:5-15). Сирійські армії намагалися завоювати морський порт Елат (2 Цар.16:6), було взято в облогу Єрусалим, захоплено полонених, однак Юдея так і не приєдналася до антиассирійської коаліції. Натомість, юдейський цар Ахав звернувся за допомогою до ассірійців, які у відповідь розпочали похід на Дамаск (733-732 рр.), який капітулював у 732 р., а Тіглат-Паласар стверджував, що він завоював 591 місто у Сирії. Таким чином, незалежна сирійська держава на наступну сотню років перебувала у складі Ассирійської імперії.

Падіння Дамаску мало свої наслідки і для Ізраїлю, послабивши його позиції у протистоянні з Ассирією, які стали просто безнадійними. Пеках став жертвою змови, проведеної Осією (2 Цар.17:1), який став наступним царем. Без сумніву, тільки зміщення Пекаха врятувало Самарію від завоювання у цей час. Те, що Дамаск після дворічної облоги упав (732 р.) і в такий спосіб з його суперництвом було покінчено, лише погіршувало положення: між Ізраїлем і Ассирією тепер ніхто не стояв.

Став правителем Північного царства у 731 р., у свої політичній орієнтації він не мав вибору. Він тут же визнав себе васалом Ассирії (2 Цар. 17:3) і виплатив Тіглатпаласару данину у розмірі 10 талантів золота і 1000 талантів срібла. Панування Осії було обмежене кордонами Єфрему, Галилея і територія на схід від Йордану перебували під ассирійським контролем з часу кампанії 734 р.

У 727 р. Тіглат-Паласар ІІІ помер. Смерть Тіглат-паласара в 727 р. до н.е. вдихнула в скорені Ассирією народи надію на звільнення. Хвилювання почалися у Філістії, в Тирі і в інших містах Фінікії. Правда, поява армії Ассирії на чолі з новим царем Салманасаром V (726-722 р. до н.е.) тут же охолодила запал повсталих. Не підкорявся тільки Тир, і ассірійці почали довгу п'ятирічну облогу цього острівного міста. Осія спочатку справно платив встановлену йому дань. Через деякий час, побачивши безуспішні спроби ассірійців узяти Тир, ізраїльський цар вирішив зробити ставку на Єгипет і припинив виплату дані Салманасару. Він відправив до правителя Саїса своїх послів з проханням про допомогу. Але Єгипет в цей період був слабий, XXIV династія контролювала тільки Дельту, а південь країни належав ефіопам, тому ніякої відчутної підтримки Ізраїль не отримав.

Не припиняючи облоги Тиру, в 725 р. до н.е. Салманасар рушив проти бунтівного Ізраїлю і взяв в облогу сильно укріплене місто Самарію. Три роки Осія зміг протистояти могутній ассирійській армії, проте остаточно змушений був капітулювати у 722 р. Це привело до знищення Північного царства. Як стверджують ассирійські літописи, Саргон, наступник Салманасара, визнавав, що у війні загинуло 28 000 людей. На їх місце було привезено колоністів з Вавилонії, а Північне царство перетворилося у провінцію Ассирійської імперії.

Цар Тиру визнав нарешті себе васалом Ассирії. З виявленнями покірності виступили також царі Іудеї, Аммона, Едома і Моава. Із якихось причин Саргон не позбавив ці країни їх номінальної автономії. За винятком цих буферних царств і деяких міст-держав Фінікії і Філістії, вся Палестина, Внутрішня Сирія і середземноморське побережжя ввійшли до складу імперії Ассирії.

Утворення народності самарян

Через кілька років (715 р.) у результаті ще одного місцевого заколоту каральна експедиція ассірійців повторилася, можливо, навіть у більшому масштабі. Самарія була перетворена на чотири ассірійські провінції, кожна на чолі зі своїм губернатором: Дор, Мегіддо, Самарія і Галаад. Військовий гарнізон був посилений переселенцями з центральних районів імперії, що виконували в Палестині ті ж функції, що палестинські вигнанці повинні були виконувати в інших місцях. Відповідно до прийнятою у царів Ассирії політики відносно скорених народів десятки тисяч ізраїльтян були депортовані з рідних місць в північну Месопотамію, Мідію і в райони Іранського нагір'я. На території Ізраїлю залишилися дрібні селяни, між якими розподілили земельні угіддя.

Ізраїльські міста заселили арамеями, жителями південної Месопотамії і, можливо, деякими сусідніми арабськими племенами. З часом різні народи змішалися із залишками ізраїльтян, утворивши нову, відносно споріднену з євреями, народність самаритян (шомеронім). Багато переселенців сприйняли культ Яхве, не залишаючи при цьому своїх колишніх вірувань. Частині ізраїльтян вдалося втекти в Іудею, але ця група була нечисленною і не викликала нарікань з боку завойовників Ассірії.

Відведені в полон ізраїльтяни зрештою розчинилися серед народів, разом з якими їх оселили, або змішалися зі своїми іудейськими родичами, з якими вони вступали в контакт. Правда, ще протягом багатьох поколінь окремі особи могли простежити своє походження від того чи іншого ізраїльського племені. Але політична незалежність і духовна своєрідність Північного Царства залишилися в минулому. Відтепер саме характерне і саме життєве в національній свідомості сконцентрувалися в Іудейському царстві.

1. 
   Юдея виживає у добу Ассирійської імперії.
   

Зі смертю свого сина Ахазії Аталія у 841 р. отримала престол (2 Цар. 11:1). Щоб зміцнити свої позиції як правителя вона наказала стратити всіх потенційних спадкоємців з царської сім’ї і тим самим започаткувала політику терору. Врятувався лише малолітній син Ахазії Йоаш, який протягом семилітнього царювання Атталії (841-835 рр.) переховувався у храмі (2 Цар.11:2-3; 2 Хр. 22:10-12).

Після смерті Йосафата наступили зміни і в релігійному кліматі. Як і її мати Атталія була ревною прихильницею Ваала і пропагувала практику ідолопоклоніння у Єрусалимі і у всій Юдеї. Навіть речі посвячені для Храму використовувалися для поклоніння Ваалу (2 Хр.24:7). Однак у опозиції до стану речей перебував священик Єгояда, який у зручний час зумів привести до влади Йоаша. Атталія була заарештована і страчена у палаці.

Йоаш (Єгоаш) (835-796 рр.).

Прихід до влади (2 Цар. 11:4-19)

В Юдеї до 63 р. до н.е. опозиція регентству Аталії організувалася і зміцніла. Прихід до влади патріотичних сил в сусідньому Ізраїлі, сприяв зростанню незадоволеності жорсткими методами правління останньої представниці дому Омрі. Змову проти Аталії очолив первосвященик Єгояда, зять цариці. Бунтівників підтримали багато вельмож, царська гвардія і столичне жрецтво. Народ також активно співчував змовникам, оскільки пов'язував своє тяжке становище з гнівом Господом на засилля культів Фінікії. В храмі 7-річний Йоаш був помазаний на царство і від його імені, згідно стародавньої традиції, був укладений договір з народом.

Народний гнів обрушився на представників чужоземних культів. Були знесені жертовники Ваала, а його головний жрець Маттан пошматований натовпом (2 Цар. 11:18). За наказом Єгояди була убита цариця Аталія. Замість неї регентом при малолітньому царі став первосвященик Єгояда.

Зовнішні проблеми

Наслідком перемоги в Ізраїлі і Юдеї патріотичних партій стала закрита для міжнародних союзів політика обох держав, що привело до їх ослаблення і зробило менш захищеними перед зовнішньою загрозою. Результатом став похід Хазаїла, царя Арама, на Ізраїль. Єгу нічого не міг протиставити йому. В декількох битвах ізраїльська армія була розбита і Дамаск заволодів всіма зайорданськими землями. Нарешті, Газаїл зміг встановити свій контроль над найважливішими торговими шляхами регіону. Проте на цьому дамаський цар не зупинився. Він пройшов через всю територію Ізраїлю у напрямі Філістії і узяв місто Гат, що було стратегічним пунктом по дорозі в Іудею.

Як тільки армія Арама виявилася на межах Іудеї, Йоаш пішов на переговори. Йому вдалося відкупитися від Хазаїла, віддавши йому все золото з царської і храмової скарбниць (2 Цар. 12:18-19). Однак через деякий час Єрусалим все-таки був пограбований сирійцями, а Йоаш поранений. Слуги у палаці використали ситуацію, щоб відімстити Йоашу за вбивство Захарії і стратили його (2 Хр. 24:23-25).

Можна з упевненістю сказати, що Ізраїль, Іудея і Філістія визнали владу Арама, що став на той час домінуючою державою в Сирії і Палестині. В нашому розпорядженні є незначні дані, але все таки на їх підставі можна припустити, що Арам значно розширив сферу свого впливу на північ від Дамаску, можливо аж до Східної Анатолії, а також підпорядкував собі Аммон, Моав і Едом.

Оскільки Йоаш став царем саме завдяки Єгояді, то цей священик визначав державну політику до кінця свого життя (2 Цар.12:3). Зі стратою Атталії відбулося знищення і поклоніння Ваалу: було зруйновано його вівтарі і вбито священика (2 Хр. 23:17). Єгояда ініціював завіт, яким юдеї підтвердили свою обіцянку служити Богу (2 Цар. 11:17). Доки він жив переважало істинне поклоніння, хоча деякі місця поклоніння іншим богам ще залишилися (2 Цар. 12:4). Проте після смерті Єгояди Йоаш під впливом дружин знову відновив ідолів (2 Хр. 24:17), не звертаючи уваги на застереження пророків, а Захарія син Єгояди навіть був побитий камінням за свої застереження (2 Хр. 24:20-22).

Ремонт храму

Під час правління попередніх царів Храм і його служіння перебували у стані глибокого занепаду. За порадою Єгояди Йоаш підтримав регулярне збирання пожертвувань для підтримки храму (2 Хр. 24:10). З відновленням діяльності Храму стала очевидною необхідність проведення ремонтних робіт. З цією метою по всій країні було розіслано священиків для збирання коштів, однак це не дало значного ефекту. Тому у 812 р. вирішено застосувати інший метод – було поставлено спеціальну коробку праворуч від вівтаря і населення жертвувало у неї чимало коштів, що дало змогу розпочати ремонт Храму.

З 791 р. його співправителем став син Уззія (2 Хр. 25; 2 Цар. 14).

На початку свого правління він навіть не наважувався покарати вбивць свого батька, але зміцнившись у владі, повелівав стратити їх. Потім Амація спробував реорганізувати армію. Швидше за все, він знову ввів розподіл народного ополчення по родах, але поставив над ними своїх командирів. Одночасно він хотів набрати найманців з Ізраїлю, і вже досяг угоди про це з Йоашем. Наявність загону найманців зробила б царя більш незалежним і укріпила б його владу. Це дуже не сподобалося жрецтву, що застосувало весь свій вплив, щоб примусити Амацію відмовитися від послуг іноземців (2 Хр. 25:5-6).

Амація провів успішну військову кампанію проти Едома, який вийшов з підкорення Юдеї в середині минулого століття при Йорамі. Юдеї заволоділи столицею Едома містом Сеїр (2 Цар. 14:7). Мабуть, Амації все ж таки не вдалося дістати вихід до Червоного моря; він зміг захопити території на південь від Мертвого моря і північну частину Синаю.

Після перемоги над Едомом в Юдеї отримали розповсюдження культи едомлян, підтримувані самим царем. Потім почалася війна між Ізраїлем і Юдеєю, про причини якої нам мало що відоме. У битві біля Бет-Шемешу (790-791 рр.) юдеї зазнали поразки, їх армія розбіглася, а сам Амація потрапив в полон до Йоаша. Ізраїльські війська звитяжно увійшли до Єрусалиму, зруйнували частину кріпосної стіни і захопили скарбниці царського палацу і храму (2 Цар. 14:11-14). Поки Амація знаходився в полоні, влада в країні перейшла в руки його сина Азарії, який в Книзі Хронік носить ім’я Осія або Узія. Амація був звільнений лише у 782-781 рр., що, можливо, було виявом дружньої політики Єровоама ІІ щодо Юдеї.

Більш визначним періодом в історії Юдеї став час правління Уззії (2 Хр. 26:1, 2 Цар.14:21, 15:1-6), який перетворив країну з васальної держави у могутню силу, а тому вважається найвидатнішим правителем Південного царства після Соломона. Загалом в період царювання Уззії та Єровоама ІІ між Юдеєю та Ізраїлем були дружні відносини, після смерті Амації Юдея перестала бути васалом Північного царства.

Прихід Уззії до влади відбувся в розпачливий період історії Юдеї. Азарія пожинав плоди тривалої політичної кризи. Поразка від Ізраїлю поставила країну на край розпаду, здається що в країні навіть не існувало незалежного уряду. Едом, Єгипет і Філістія постійно чинили набіги на прикордонні області країни, господарство прийшло в занепад, царство виявилося слабим і незахищеним. В дні правління Уззії відбувся найсильніший землетрус, про який пам'ятали через багато століть.

Але Азарія мав велике прагнення зміцнити державу. Він провів повне переозброєння армії (2 Хр. 26:11-15), забезпечивши воїнів за рахунок казни всією необхідною амуніцією і зброєю. Були укріплені кордони, відновлені міста, побудовані нові фортеці для охорони караванних шляхів в пустелі Негев. Велику увагу цар уділяв розвитку сільського господарства і відновленню економічних зв'язків (2 Хр. 26:10).

Царювання Азарії відрізняють значні військові успіхи. Він завершив почате ще при Амації підкорення Едому. Юдейська армія вийшла до Червоного моря і захопила порт Еціон-Гебер (2 Хр. 26:2). Було повернуто до Південного царства важливі мідні та залізні рудники в Елаті на узбережжі Червоного моря. Війни з арабами на півночі Синаю закінчилися переходом під контроль Юдеї караванних шляхів в Аравію і Єгипет. Азарія завдав поразки филистимлянам, захопив у них Гат і Ашдод (2 Хр. 26:6-7), зруйнувавши їх міські стіни. Таким чином Юдея отримала вихід до Середземного моря. В результаті успішної кампанії влада юдейського царя розповсюдилася на Трансйорданію - Аммон став платити данину Юдеї (2 Хр. 26:8).

Отримані від війни і торгівлі кошти сприяли активному будівництву по всій країні, а особливо в Єрусалимі. Там була відновлена зруйнована Йоашем міська стіна (2 Хр. 26:9), перебудований палац і зведено багато нових будівель. З багатьма сусідніми державами Азарія налагодив добрі взаємовигідні відносини.

Помилка

Проте йому, так само як і його батькові, не вдалося уникнути конфлікту з священиками. Понад 150 років царська влада належала Дому Давида, а всі вищі священики походили з роду Цадока, первосвященика царя Соломона. Обидві ці гілки влади мали великий вплив на суспільство і між ними звичайно зберігався паритет. Зміцнення авторитету царя після вдалих воєн, різкий приток багатства від вигідної торговельно-економічної політики, розкіш і зніженість царського двору, поява в Юдеї чужорідних релігійних культів викликала різку незадоволеність священиків. Ситуацію ускладнило те, що Азарія узяв на себе деякі священицькі функції. У виниклому протистоянні перевага виявилася на стороні священиків. Азарія захворів проказою відповідно до закону про ритуальну чистоту був вимушений жити зовні Єрусалиму, перебуваючи під домашнім арештом. В столиці від імені Азарії став правити його син Йотам.

Найбільшою загрозою для Юдеї стала експансія Ассирії. У 745 р. Тіглат-Паласар ІІІ розпочав свої завоювання, підкоривши Вавилон та Урарту. У ході північно-західної кампанії (743-738) він зустрів опір з боку Сирії, а також юдейського царя Азарії (тобто Уззії). Перемігши їх, ассирійці, однак не стали завойовувати Палестину, задовольнившись великою даниною.

2. 
   Занепад Південного Царства та завоювання його Вавилоном.
   

У 750-40 рр. Йотам тісно співпрацював зі своїм батьком і продовжив його політику, розбудовуючи старі та засновуючи нові укріплені міста у Юдеї (2 Хр. 27:3-4). Багато зусиль витратив цар на зміцнення обороноздатності країни. Він також збудував верхні ворота у Храмі (2 Хр. 27:3), однак водночас не припинив поклоніння ідолам довкола Єрусалиму. На його царювання припав початок діяльності впливового пророка Ісаї, який в цілому добре відносився до Йотама, вважаючи його благочестивим царем.

Йотам провів вдалу військову кампанію проти Аммона і знову підкорив аммонітян (2 Хр. 27:5), які повстали після смерті Уззії та змусив їх платити данину. Однак всередині самої Юдеї існувала проассирійська партія, яка висунула у співправителі Йотаму Ахаза.

Зовнішньополітична ситуація була тривожною, загроза Ассирії стала реальною як ніколи. Ізраїль і Дамаське царство утворили коаліцію проти Ассирії неодмінно хотіли бачити серед своїх союзників Іудею. Йотам категорично відмовився брати участь в коаліції, що викликало сильне роздратування Менахема і Рецона. Юдейський цар намагався проводити гнучку політику, підтримуючи відносини і з грізним Тіглатпаласаром, і з єгиптянами.

Двадцятирічне царювання Ахаза було позначене труднощами (2 Хр. 28:1-27; 2 Цар. 16:1-20). Закриття храму (2 Хр. 28:24). Ідолопоклоніння – 2 Хр. 28:2-4.

Найбільш важливим було намагання врятувати країну у протистоянні Ассирії і коаліції антиасирійських держав. Сирія і Ізраїль сподівалися, що Юдея змінить свій нейтралітет. Проте Ахаз, як і його батько, відмовився вступити в союз проти Ассирії, в який окрім Ізраїлю і Арама ввійшли правитель Гази Ганнон, Едом і в якійсь мірі цар Тиру Хірам II. Бачачи тверде небажання Юдеї прилучитися до коаліції, Ізраїль і Арам вирішили силою повалити представників дому Давида і посадити на юдейський престол свого ставленика. Почалася війна, яку іноді називають сирійсько-єфремською. Об'єднана армія Сирії і Араму рушила на Єрусалим. Дорогу їм спробували перегородити війська юдеїв, але зазнали жорстокої поразки, багато воїнів потрапили в полон, а інші втекли в столицю. Єрусалим зачинив ворота і вороги почали облогу. Узяти штурмом добре укріплене місто ізраїльтяни і арамеї на могли, але і відступати не хотіли.

Бачачи скрутне становище Юдеї, филистимляни захопили ряд прикордонних міст (2 Хр. 28:18), а з півдня напали едомляни, грабуючи і спустошуючи околиці і забираючи юдеїв в полон (2 Хр. 28:17). Вони знов відібрали Еціон-Гебер (Ейлат), позбавивши Юдею виходу до Червоного моря.