Лекція Вивчення історії Старого Заповіту

Щодо релігійного питання, то Ахав продовжував насаджувати поклоніння Ваалу, яке запровадив Омрі. У Самарії було збудовано великий храм Ваала (1 Цар. 16-30-33), було запрошено сотні пророків, щоб зробити ваалізм релігією ізраїльтян, що створило Ахавові репутацію найбільш грішного царя Ізраїлю.

Через своє одруження з Єзавеллю, дочкою Сідонського царя, він плекав союзницькі відносини з Фінікією, яка стала серйозною загрозою торговим інтересам Сирії. Ахав збудував і укріпив багато міст, включаючи Єрихон, а також наклав велику данину на Моав, підтримував дружні стосунки з Юдою. Це зміцнило Ізраїль у протистоянні з Сирією. Завдяки мирній обстановці ї прибутковій торгівлі Ахав зміг продовжувати розбудову Самарії.

Відносини з Сирією залишалися напруженими і сирійський цар Бен-гадад за допомоги 32 васальних царів взяв Самарію в облогу (1 Царів 20:1), та несподіваною атакою Ахавові вдалося перемогти сирійців.

1 Царів 20:21, 20-25 – ще одна війна. Обидві армії зустрілися в долині у міста Афек. Ізраїльтяни знову отримали значну перемогу і дамаському царю довелося закритися у фортеці. Він був вимушений піти на мирні переговори з Ахавом, в результаті яких Арам повернув Ізраїлю всі раніше захоплені міста в Галілеї і надав ізраїльтянам торгову факторію в Дамаску. Замість того, щоб вчинити з переможеними царями, як з ненависними ворогами, він поставився до них по-братерському. Ахав мав потребу у мирі бо він почував небезпеку, що притаїлася на сході, де піднімалася Ассирія.

Протягом трьохлітнього перемир’я між Сирією і Ізраїлем відбулася важлива битва при Каркарі (853), яка детально описана у ассирійських літописах) (1 Царів 20:34, 22:1). Ще ассирійський цар Ашурнасірпал ІІ (883-859) встановив контакти з Середземномор’ям, однак він не проводив агресивної політики щодо Сирії та Ізраїлю. Його наступник Салманасар ІІІ (859-824) розпочав завоювання у напрямі Середземного моря, однак був зупинений сильною коаліцією Дамаску (1200 колісниць, 1200 вершників, 20000 піхоти), Хамату (700 колісниць, 700 вершників і 10000 піхоти) та Самарії (2000 колісниць і 10000 піхотинців). Отже Ассірійська могутня армія зіштовхнулася з об'єднаними силами дванадцяти держав організованих Ахавом. В авангарді військ цієї коаліції йшли єврейські полки. Понад 20 000 воїнів упали в цьому бою. Літописи стверджують, що Салманасар здобув беззаперечну перемогу, однак це викликає певні сумніви, оскільки ассирійці не змогли завоювати Хамат. Очевидно, що ассирійці потерпіли поразку. Битва при Каркарі на цілих сто років призупинила ассірійську експансію

Період миру з сирійцями, викликаний ассирійською загрозою, був розірваний, коли Ахав зробив спробу відвоювати Рамот-гілеад (1 Цар. 22:1-40, 22:3), в чому його підтримав юдейський цар Йосафат. У цій війні Ахав був убитий стрілою.

Після Ахава престол успадкував Ахазія (1 Царів 22:52). Його правління знаменувалося двома невдачами: він не зміг знову підкорити Моав Ізраїлю (2 Царів 1:2) і потерпів поразку під час спільної з Йосафатом експедиції до Аккабської затоки.

Після смерті Ахазії царем став його брат Йорам (Єгорам 2 Царів 3:1), останній правитель династії Омрі. Однією з перших проблем, які постали перед ним, було повстання моавітян. Отримавши допомогу від Юди і Едому, Йорам на чолі об’єднаної армії здобув перемогу, однак не повернув Моав у підпорядкування Самарії (2 Царів 3:4-27).

У час його правління продовжувалося військове протистояння з Сирією (2 Цар. 6:24). Бен-гадад оточив Самарію і в місті розпочався голод, однак надприродне втручання Бога, передбачене пророком Єлисеєм, врятувало ізраїльтян. В останні роки свого правління Йорам за підтримки свого племінника юдейського царя Ахазії здобув важливу фортецю Рамот-Гілеад, однак був поранений у битві. Під час лікування цар був вбитий Єгу згідно зі словами Єлисея (2 Царів 8:29, 9:15-29).

Після смерті Ахава цариця Єзавель продовжувала зберігати свій вплив на внутрішні справи царства. У міру поглиблення соціального розшарування суспільства вона все більше ставала об'єктом ненависті всіх незадоволених царським правлінням. Негативне відношення до Єзавелі яскраво ілюструє відома біблійна історія про виноградники Навота (I Цар. 21;1-17), землями якого побажала заволодіти царська сім'я. Проте Навот категорично відмовлявся від продажу. Тоді за наказом Єзавелі старійшини міста помилково звинуватили його в зраді державі, стратили його, а майно злочинця конфіскували на користь царя.

Виразниками народної незадоволеності в Ізраїлі стали пророки. Вони переконували людей, що причиною їх тяжкого становища є засилля в країні культів Фінікії і розповсюдження чужої релігії серед вищої знаті. Духовним лідером опозиційного руху став пророк Ілля. Прихильники Іллі були як серед бідноти, так і в царському оточенні і в армії. Мабуть, під їх тиском Йорам був вимушений почати боротьбу з культом Ваала і повернутися до шанування Яхве на державному рівні. Прапор опору підхопив учень Іллі Єлисей. Від ідеологічного керівництва Єлисей швидко перейшов до відкритих закликів до скидання царської династії Омрі. Йорам Ізраїльський як і його брат Ахазія був слабим правителем. Втрата контролю над торговими шляхами в Зайорданні і декілька неврожайних років негативно позначилися на економічному стані держави, що тільки усугубляло політичну кризу. Проблемами в Ізраїлі тут же скористався дамаський цар Бар-Хадад II. Після битви при Каркарі в 853 р. до н.е. він успішно протистояв ще декільком військовим кампаніям царя Ассирії Салманасара III. Коли загроза з боку Ассирії минула, Бар-Хадад звернувся проти свого заклятого ворога. Війська Арама обложили Самарію і утримували столицю в повній блокаді, так що там почався голод. Проте в результаті несподіваної вилазки ізраїльтянам вдалося завдати поразки ворогу і звільнити місто. Програна військова кампанія привела до палацового перевороту в Арамі. Газаїл (844-804 р. до н.е.), один з воєначальників Бар-Хадада, убив хворого царя і зайняв його трон.
Лекція 10.

Епоха розділеного царства (2).

1. 
   Південне царство.
   

Розпад царства Соломона залишив династію Давида з невеликою частиною колишньої імперії. Як відомо, розпад держави почався під час зборів старійшин у Сихемі, які висловили своє обурення податковою політикою Соломона. Крім цього фактору слід врахувати і давню конфронтацію між племенами Юди і Єфрему (Суд. 8:1-3; 12:1-6; 2 Сам. 2:9; 19:42-43), а також невдоволення інших племен тим, що їхні праця і кошти використовуються для Єрусалиму. Можливо певну роль відіграв і Єгипет, в якому переховувався Єровоам. Ще одним фактором було віровідступництво та ідолопоклоніння Соломона в останні роки його царювання (1 Цар. 11:9-13). Заради Давида Господь стримав покарання до смерті Соломона, тому постраждав саме Рехавам.

Спочатку Рехавам спробував вжити заходів по відновленню своєї влади, але далі за збір народного ополчення справа не пішла. Суспільство Юдеї достатньо байдуже сприйняло розділення царства, професійна армія залишилася в стороні від конфлікту, а впливовий пророк Шемайя заклинав юдеїв не воювати з своїми братами. Видно, Рехавама від рішучих дій утримував ще і той факт, що за спиною Єровама стояв фараон Шешонк, для зіткнення з яким у іудеїв не було достатньо сил.

Коли розпад царства став реальністю священики і левити з різних племен перейшли у Південне царство, оскільки Єровоам пропагував ідолопоклоніння. Це спричинило справжнє релігійне піднесення у Юдеї у перші роки правління Ровоама (2 Хр. 11:13-17). На початку свого правління цар проводив активну діяльність щодо будівництва та укріплення міст у країні (2 Хр. 11:23). Однак коли царство зміцніло, то Рехавам став віровідступником (2 Хр.12:1, 1Царів 14:22-24).

Навала єгиптян

У результаті єгипетський фараон Шішак напав на Юдею у п’ятий рік царювання Рехавама і завоював багато міст та підійшов до Єрусалиму (2 Хр.12:2-10, 1 Царів 14:25-26). Рехавам ще раніше бачив загрозу від амбіцій єгипетського фараона. Цар велів укріпити всі юдейські міста, влаштував там склади продовольства і зброї. Його якнайгірші побоювання збулися. Через 4 роки після розділу Ізраїльського царства, в 924 р. до н.е., Шешонк зробив похід до Палестини. Вогнем і мечем він пройшовся по Юдеї, багато міст були зруйновані. Рехавам був вимушений прийняти васальну присягу, віддати єгиптянам всі скарби царського палацу і Єрусалимського храму. Зокрема до Єгипту були вивезені парадні золоті щити гвардії Соломона. Судячи з усього, не менше сильно постраждав від єгипетського вторгнення і північний Ізраїль. В написі на рельєфі Шешонка в Карнакському храмі перераховано 150 населених пунктів, зруйнованих фараоном в обох царствах. Фрагменти стели Шешонка знайдені також в Мегіддо. Проте єгипетське ярмо продовжилося недовго. Незабаром після азіатського походу Шешонк помер, а його наступники не сталі продовжувати агресивну політику в Палестині.

Отримавши застереження від пророка, що це нещастя є покаранням від Бога за віровідступництво, Рехавам розкаявся (2 Хр. 12:5-6). Поступово він відійшов від єгипетського нашестя, відбудував зруйновані міста і всі свої зусилля направив на зміцнення інститутів царської влади. Адміністративний розподіл на округи в Юдеї втратив значення. У Рехавама був гарем з 18 дружин, але найбільшою його перевагою користувалася Мааха, внучка Авессалома відповідно її син Авія вважався офіційним спадкоємцем престолу. Решта 27 синів отримала в управління долі у всіх частинах Іудеї. Фортеці, де жили царські сини, ставали як би столицями областей. Кожний з царевичів мав свій палац, двір і гарем.

В релігії Юдейського царства стали спостерігатися відступи від монотеїзму. Був великий вплив матері Рехавама Наамі. Вона була родом з Аммона і ввела культи деяких божеств, популярних серед її співвітчизників. На багатьох людей блиск і таїнства язичницьких служб справляли сильне враження. В Юдеї, мабуть, ніяк не переслідувалися інші віросповідання, тому з часом стали процвітати також ханаанейські культи.

Наступний правитель, продовжував політику свого батька. Ще за життя батька він командував армією і був набагато войовничішим до ізраїльтян, ніж Рехавам. Врешті-решт, ворожі настрої в обох царствах вилилися у війну (2 Хр.13:2, 1 Царів 15:6). Армія Єровама була більше за чисельністю від війська Авії, але коли супротивники зустрілися на полі бою, перемога залишилася за юдеями. І якщо Єровам мав надії на завоювання Юдеї після смерті Рехавама, то тепер вони остаточно розсіялися. На деякий час ізраїльтяни навіть втратили контроль над Бет-елом (2 Хр. 13:19). Проте незабаром після своєї перемоги на третьому році правління Авія помер.

У питаннях релігії він продовжував двоїсту політику своїх попередників: не відмовлявся від служінню Богу Храмі та одночасно дозволяв поклоніння чужим богам (1 Царів 15:3).

1.3. Аса (910-869)

Початок реформ відбувся у роки правління Аси (1 Царів 15:8). Його царювання було переважно мирним, він намагався знищити ідолопоклоніння в Юдеї та відновити панування Закону Мойсея (2 Хр.14:1-2, 1 Царів 15:11-13).

Аса використав мирні умови для зміцнення своєї армії та укріплення міст. У 897-896 рр. на Юдею з півдня напала могутня ефіопська армія (2 Хр. 14:8-14). Можливо ця інвазія була викликана тим, що Ефіопія перебувала у залежності від фараона Осоркона І. Завдяки божественній допомозі Аса і його армія відбили цей напад і прогнали ворожу армію аж до Герару, захопивши велику військову здобич.

Релігійна політика

Заохочений пророком Азарією, після цієї перемоги Аса активізував релігійні реформи у царстві. Він позбавив високого титулу свою бабцю і матір за шанування богині Астарти. Фінікія і ханаанейські культи були викорені, ідоли і священні стовпи іновірців знищені.

У п’ятнадцятий рік свого правління він провів у Єрусалимі велике зібрання у якому підбадьорював народ служити Богу з усього серця (2 Хр. 15). Ці святкування приваблювали у Південне царство багатьох ізраїльтян. У відповідь ізраїльський цар Баша розпочав укріплення стратегічного міста Рами, яке дозволяло йому контролювати дорогу у Єрусалим. У відповідь Аса послав сирійському цареві Бен-гададу дар золота і срібла, щоб той напав на Ізраїль. Таким чином, сирійці розпочали війну з Північним царством, яка помітно зменшила його розміри. Це змусило Башу відмовитися від планів укріплення Рами.

В другій половині свого правління Аса вже не був таким богобійним царем як на початку. Однак, загалом це був праведний і благочестивий правитель. Вже в кінці свого життя через погане здоров'я він призначив своїм співправителем сина Йосафата

Йосафат (872-848)

25-річне царювання Йосафата (2 Хр.17:1) було одним з найбільш обнадійливих періодів історії Юдеї. На початку свого правління цар відродив політику релігійних реформ (1 Царів 22:41-47, 2 Хр. 17:6), які були ефективними у перші роки Аси.

Але головною його заслугою було те, що при ньому намітився прогрес у відносинах з Ізраїлем. Принаймні, братовбивчі війни припинилися і між двома царствами був укладений союз.

Йосафат провів реорганізацію армії. Тепер вона складалася з двох частин: гарнізонів в містах і фортецях (2 Хр. 17:2, 12), які активно будувалися по всій країні, і особистої гвардії (2 Хр. 17:1-19). Народне ополчення, схоже, вже не скликалося. Зі зміцненням військової могутності Йосафата филистимляни і араби визнали першість Південного царства і заплатили йому данину (2 Хр. 17:11).

Йосафат провів також ряд внутрішніх реформ. Він розділив країну на адміністративні райони і змінив систему судочинства. Були створені місцеві міські суди, з яких спірні справи передавалися у верховний суд Єрусалиму. В судах засідали як священики так і старійшини родів. При розгляді релігійних питань в суді головував первосвященик, а в державних справах - представник царя. Загальний нагляд за судочинством здійснювали левити.

Дружні відносини з Північним царством забезпечили країну від інвазії з півночі. Однак його братання з північною королівською династію на схвалювалися Богом, про що Йосафата попереджував пророк Єгу. У відповідь на застереження пророка Йосафат особисто проїхав Юдеєю від Беер-Шеви до Єфрему, закликаючи народ навернутися до Бога.

Міжнародні відносини

Незабаром після цих подій Південне царство зазнало важкої навали з північного сходу. Як повідомив посланець, велике військо моавітян і аммонітян наближаються до Єрусалиму з території Едому (2 Хр. 20:1). У відповідь Йосафат всенародний проголосив піст та молитву і сам у простих словах висловив своє довір’я Богу (2 Хр. 20:12). У битві завдяки втручанню Бога, Йосафат отримав чудову перемогу і країна знову могла насолоджуватися періодом миру.

Йосафат навіть підпорядкував собі Едом і знову отримав вихід до Червоного моря, як за часів Соломона. На місці зруйнованого Шешонком міста Еціон-Гебер був побудований новий порт. Юдеї навіть створили свій флот, щоб відновити експедиції за золотом в Офір, але відсутність досвіду в морській справі привела їх до невдачі. В першій же експедиції загинули всі кораблі (2 Хр. 20:35-37).

Незадовго до своєї смерті Йосафат знову вступив у союз з ізраїльським царем Йорамом у спробі знову підкорити Моав (2 Цар. 3:1-27).

Йосафат помер у 848 р. Він був одним з найбільших борців з ідолопоклонінням, однак його подружні зв’язки з безбожними царями Ізраїлю неодноразово осуджувалися пророками. Вони не мали великого значення за життя Йосафата, однак через десятиліття після його смерті привели до майже повного усунення династії Давида з Юдеї.

Йорам (848-841 рр.)

Йорам (Єгорам 2 Хр. 21:1, 1 Цар. 8), син Йосафата, правив Юдеєю вісім років. Він був співправителем свого батька, однак до його смерті не мав великої влади. Як тільки Йорам утвердився на троні, він вбив шість своїх братів, яких Йосафат призначив у різних укріплених містах. Також він повернувся до релігійної політики Ахава (2 Цар. 8:18), що можна пояснити впливом його дружини Аталії (2 Хр.21:6). Він відновив місця поклоніння ідолам, знищені його батьком. Пророк Ілля неодноразово попереджував його про покарання, яке прийде за відступлення від Бога. У час його правління Едом повстав проти Юдеї і отримав незалежність (2 Цар. 8:20-22, 2 Хр. 21:8). Филистимляни і араби, які визнавали Йосафата і платили йому данину, не тільки не підпорядковувалися, а й навіть напали на Єрусалим, спустошили палац царя (2 Хр. 21:16-18), пограбували його скарби і взяли в полон його сім’ю. Перед смертю він важко захворів, а сумний наслідок його царювання виявився у тому, що він навіть не був похований у могилі царів.

Ахазія (Єгоахаз, 2 Хр. 22:1) був юдейським царем, правління якого було найкоротшим (менше року – 841 р.). Він був єдиним сином Йорама, якого не вбили араби. Тому юдеї не мали кому віддати корону, окрім Ахазії. Під впливом своєї матері та дядька (ізраїльського царя Йорама) він продовжував пропагувати поклоніння Ваалу. За порадою дядька він приєднався до Ізраїлю у війні з Сирією. Оскільки Газаїл щойно отримав владу у Дамаску після смерті Бен-гадада, то Йорам вважав, що це добра нагода відвоювати Рамот-гілеад. З'єднана єврейська армія рушила на Рамот-Галаад. Під час війни Йорам був поранений і перебував з Ахазією в літній резиденції у Ізреелі (2 Хр. 22:5), коли в Ізраїлі розпочалася революція. Армія в цей час залишалася в Зайорданні. Використовуючи відсутність царів, командуючий ізраїльськими військами Єгу підняв заколот. Він захопив місто, Йорам був смертельно поранений, а Ахазія заховався у Самарії, однак теж був поранений і помер у Мегіддо. В знак поваги до Йосафата, він був похований у з царями у Єрусалимі.

Щоб утримати владу над царством Аталія почала знищувати всю царську родину (2 Хр. 22:10-12).Через шлюбний альянс, укладений між Йосафатом і Ахавом ця внучка Тирського царя Етбаала стала наступником Давидового трону і шість років правила Юдеєю (841-835).

2. 
   Північне царство – революція, відновлення і руїна.
   

Використовуючи відсутність царів, командуючий ізраїльськими військами Єгу підняв заколот. У військовий табір в Рамот-Галаад прибув посланник від пророка Єлисея і помазав там на царство Єгу. Армія і військова рада визнали його царем, і озброєний такою підтримкою, Єгу захопив царську резиденцію в Ізреелі. В результаті повстання Йорам був убитий.

Усунувши основних суперників, Єгу звитяжно ввійшов в Самарію. Окрилений підтримкою пророка Єлисея, цар почав криваву різанину. Були знищені всі родичі Йорама, включаючи царицю Єзавель, всі служителі і шанувальники культу Ваала, зруйновані храми бога Фінікії в столиці і жертовники по всій країні (2 Царів 10:15-36, 10:18-28). Оскільки релігія і політика були так тісно переплетені у династії Омрі, то безжалісне знищення ваалізму було вимогою моменту для Єгу (2 Царів 10:18-28).

Описані події маються на увазі в написі на стелі з Тель-Дані. Ймовірно вона належить царю Арама Хазаїлу, що напевно підтримав переворот в царстві свого одвічного ворога. За цю підтримку Єгу, утвердившись на троні, віддав дамаському правителю ряд міст, які Бар-Хадад II передав Ахаву після поразки при Афеці.

Прийшовши до влади, Єгу зустрів жорстку опозицію зі всюди: Юдея і Фінікія ворогували з ним через знищення царської сім’ї, оскільки їх царські родини були зв’язані з Ієзавель. На відомому Чорному обеліску, відкритому у 1846 р., Салманасар ІІІ вказує, що він отримує данину від Єгу.

Після п’яти невдалих атак на Дамаск, ассирійський цар вирушив у похід на середземноморське узбережжя і зібрав данину з Тиру і Сидону, а також з царя Ізраїлю. Таким чином, Єгу уникнув конфронтації з Ассирією, однак надбав ворога в особі Газаїла через свою підтримку Салманасара ІІІ. На початку цього періоду (841-837 рр.), Газаїл досить легко опирався наступу Ассирії. Хоча Дамаск і втратив кілька міст на півночі, у цілому країна зберегла незалежність. Протягом майже двох десятиліть Ассирія не поновлювала атак на Дамаск. Це дало змогу Газаїлові зміцнити своє військо і відновити війну з Ізраїлем та окупувати землі Гілеаду і Башану на схід від Йордану (2 Цар. 10:32-33). Прийшовши до влади шляхом кривавого повстання, Єгу так і не зумів консолідувати всю націю достатньо, щоб протистояти Сирії. Не зовсім ясно чи став Ізраїль васалом Сирії, однак до кінця правління Єгу він був сильно залежним від цієї держави.

Хоча Єгу і усунув поклоніння Ваалу, він так і не відновив Закону Мойсея. Від Дану до Бет-Елу ідолопоклоніння все ще переважало, тому Бог попередив Єгу, що тільки чотири покоління його наступників царюватимуть по ньому.

Єгоахаз (814-798 рр.),

Син Єгу (2 Цар.10:35, 13:1) також мусів рахуватися з сирійським царем впродовж всього свого царювання. Газаїл провів наступ на Ізраїль і поширив своє панування на гірську країну Єфрему (2 Цар.13:3), а ізраїльська армія перестала бути реальною військовою силою (2 Цар.13:7), вона налічувала всього 10 колісниць, 50 вершників і 10 тис піхоти. Пройшовши через Ізраїль Газаїл навіть захопив Гат і загрожував Єрусалиму у час правління Єгоахаза (2 Цар. 12:17). Поступова агресія з боку Сирії перетворила Північне царство у державу, нездатну протистояти іншим завойовникам. Довколишні народи (едомляни, амонітяни, филистимляни, і мешканці Тиру) використовували важке становище Ізраїлю, що відображено у пророцтвах Амоса (1:6-15) та Ісаї (9:12). Під тиском сусідніх народів Єгоахаз звернувся до Бога і тому сирійці не завоювали до кінця Ізраїлю. Незважаючи на це звільнення, Єгоахаз не перестав поклонятися ідолам і не знищив ідолопоклоніння в народі (2 Цар. 13:5-6).

Третій цар династії Єгу (2 Цар.13:9-13), правив Ізраїлем 16 років. Після смерті Газаїла настав сприятливий час для відновлення Ізраїлю. Новий цар Ассирії Адад-Нерарі III (810-783 р. до н.е.) відновив свої походи в Сірію, що привело до ослаблення Дамаського царства. Ассірійці провели декілька військових кампаній, наносячи з кожним разом все більші втрати Араму. Адад-Нерарі ІІІ обложив Дамаск і отримав величезну данину. Васальні Араму держави, у тому числі Ізраїль, Філістія, Аммон, Моав, поспішили виявити покірність повелителю Ассирії і принести йому дари. В 796 р. до н.е. Адад-Нерарі завдав по Араму нового нищівного удару, який остаточно підірвав гегемонію цього царства в Сирії і Палестині. Поки-що царі Ассирії не встановлювали своє правління в переможених країнах. Вони задовольнялися політичним впливом, отриманням здобичі і формальними завіреннями покірності.

Тому відразу після відходу армії Ассирії Йоаш Ізраїльський, скориставшись різким ослабленням Арама, напав на нього. В трьох битвах ізраїльтяни розбили арамеїв і повернули собі втрачені раніше володіння в Зайорданні (2 Цар. 13:24-25).