Суспільно-політична криза другої половини 80-х років XX ст. Активізація ісламських сил

Нові процеси в алжирському суспільстві не привели до стабі­лізації. Рівень життя основних верств населення стрімко падав. Виникали підпільні опозиційні партії й організації, які критику­вали владу. В 1987-1988 рр. відбулися масові виступи трудящих і стихійні погроми в головних містах Алжиру. Для їх припинен­ня була залучена армія. Після цих подій президент Ш. Бенджедід розпочав процес демократизації країни. В 1989 р. після всенарод­ного референдуму була прийнята нова редакція конституції. З неї виключався термін «соціалізм» у будь-якому трактуванні. Гарантувались свобода совісті, політичні свободи, право на працю і страйки, право на приватну власність. За рік в Алжирі виникло або легалізувалось близько ЗО партій, в т.ч. 4 ісламістські. Про­відною опозиційною партією став Ісламський фронт порятунку на чолі з теологом і професором психології А. Мадані. Він здо­був масову підтримку в народних низах. Фронт виступав за ство­рення фундаменталістської держави за нормами ісламу.

На виборах до органів місцевої влади 1990 р. ІФП набрав 55,42% голосів і завоював більшість місць у 32 із 48 областей, тоді як правлячий ФНВ отримав лише 32% голосів. У першому турі парламентських виборів 1991 р., в якому взяло участь 49 партій, ІФП здобув 188 із 420 депутатських місць. Він мав усі шанси прийти до влади законним шляхом: у другому турі ви­борів отримати 2/3 місць у парламенті, що давало йому право

233

змінити конституцію і проголосити Алжир ісламською держа­вою. В подальший перебіг обставин втрутилась армія. Прези­дент Ш. Бенджедід під її тиском подав у відставку. Парла­ментські вибори відмінялись. ІФП був заборонений, пішов у підпілля і розпочав у країні масовий терор. Влада перейшла до рук Вищої державної ради з числа генералів. На посаду глави цього органу вони запросили останнього з «історичних вождів» алжирської революції М. Будіафа, який через політичні розбіж­ності з керівництвом ФНВ 27 років прожив у еміграції в Ма­рокко. М. Будіаф став тимчасовим главою держави, проте в 1992 р. він був убитий мусульманськими бойовиками.

В 1995 р. в умовах ісламського терору в Алжирі відбулися президентські вибори, на яких переміг генерал Л. Зеруаль. У 1997 р. в таких же складних умовах обирався парламент. Полі­тична ситуація в Алжирі залишалася нестабільною. Жертвами 10-річного ісламського терору стали 100 тис. чол. Обраний в 1999 р. президент А.А. Бутафліка проголосив курс на конструк­тивний діалог з ісламською опозицією. В 1999 р. в країні відбув­ся національний референдум, який підтримав програму прези­дента за відновлення громадянського миру.

37. ЛІВІЯ

Завоювання незалежності. Монархічний режим

Сучасна Лівія складається з історичних областей Триполі-танії, Киренаїки, Феццану, які відрізняються за географічними умовами і заняттями населення. Після Першої світової війни Лівію захопила Італія. В роки Другої світової війни країна була окупована Англією і Францією, які прагнули тут закріпитися з геополітичних і економічних міркувань.

Понад 100 років боротьбу за незалежність лівійських пле­мен спочатку від турецького панування, а потім від західних колонізаторів очолював мусульманський релігійний орден сену-ситів, заснований Мухаммедом бен ас-Сенусі в 1837 р. Його го­ловною штаб-квартирою була оаза Джагбуб у лівійській пустелі, а опорними базами — дервішські поселення завії не лише в Лівії, але й у сусідніх країнах. Орден виступав за створення справед­ливого суспільства на принципах раннього ісламу і був непри­миренним ворогом західної цивілізації. Він мав чітку релігій­ну і військово-політичну структуру, сувору дисципліну, збройні загони. Селянство і кочові племена віддалених районів Лівії підтримували діяльність ордену сенуситів. В приморських містах виник ряд патріотичних організацій, які боролись за незалежність

234

Лівії. Це питання вирішувалось на засіданні Генеральної Асам­блеї 00Н 1949 р. Прийняте рішення передбачало наданая Лівії незалежності не пізніше 1 січня 1952 р.

24 грудня 1951 р. було проголошено Об'єднане Королівство Лівія. Глава сенуситського ордену Ідрис ас-Сенусі став королем незалежної лівійської держави. Монархічний режим продовжу­вав спиратися на сенуситські відділення, використовуючи їх для контролю над населенням. Зберігалися традиційні економічні і суспільні структури, родоплемінний лад. Більшість населення країни, як і раніше, складали кочівники, що вели звичний спосіб життя. Режим уклав угоди з Великобританією (1953) і СІЛА (1954) про військову співпрацю і надання територій під військові бази.

Фактором, який викликав подальшу трансформацію лівійського суспільства, стало відкриття в країні багатих покладів нафти. За угодами з королівським урядом іноземні монополії, в першу чергу англійські та американські, одержали вигідні кон­цесії на її видобуток. Для роботи на нафтових свердловинах компанії мусили запросити робітників і технічний персонал із арабських і європейських країн, оскільки місцевих кадрів не було. Поступово почали формуватись робітничий; клас і націо­нальна буржуазія. Доходи держави від продажу нафти дозволи^ ли профінансувати деякі соціальні програми. В цілому на фоні досягнень інших арабських країн, особливо нафтовидобувних, Лівія перетворилась у сировинний придаток Заходу.

Антинаціональна прозахідна політика монархічного режи­му, невирішеність соціальних проблем викликали протидію в середовищі патріотично настроєних верств населення. Поширю­вались ідеї насеризму. За єгипетським зразком у лівійській армії виникла таємна організація «Вільні офіцери юніоністи-соціалісти», яку очолив капітан М. Каддафі. 1 вересня 1969 р. організація здійснила Військовий переворот і скинула монар­хію. Влада перейшла до рук Ради військового командування.

На першому етапі своєї діяльності (1969-1977) режим М. Каддафі провів реформи за концепцією арабського соціаліз­му, орієнтуючись на дбсвід інших країн, у першу чергу Єгипту. Висувалось гасло створення суспільства соціальної справедли­вості. Лівія проголошувалась республікою. В грудні 1969 р. була прийнята конституційна.декларація з 37 статей. Гарантувались

основні права громадян.

Руйнувались традиційні економічні відносини. Аграрна ре­форма в землеробськихрайонах і оазах послабила залежність се^-лянства від багатих землевласників. Підтримувався національний

235

приватний сектор, місцева буржуазія одержала пільги. Держава проводила курс на націоналізацію природних багатств, на ство­рення сучасної промисловості, на використання прибутків від експорту нафти в національних інтересах. Іноземні монополії постійно позбавлялись своєї власності і витіснялись з країни.

На початку 70-х років була проведена «народна культурна революція» - кампанія ліквідації старих державних структур. Закривались завії і заборонялась діяльність сенуситського орде­ну як провідника волі скинутих правлячих класів. Створюва­лись нові органи влади - народні комітети. Влада на місцях перейшла від шейхів і старійшин до нового покоління адмініст­раторів. Ідея багатопартійності відхилялась. Дозволялась діяльність лише однієї політичної організації - Арабського соціалістичного союзу (1971).

В 1971-1973 рр. М. Каддафі розробив основи «третьої те­орії» - особливої моделі розвитку, відмінної і від західного лібе­ралізму, і від ортодоксального марксизму. В її основі лежала концепція влади народних мас - джамахирії, колективної соці­альної організації, яка мала контролювати прийняття і здійснення суспільне значущих рішень. На думку М. Каддафі, Лівії не потрібні такі атрибути західної цивілізації, як конституція, пар­ламент, розподіл влади, загальнодержавне законодавство, політичні партії, силові структури, бо вони нездатні ефективно вирішувати суспільні проблеми і об'єктивно враховувати інтереси і думки всіх членів суспільства. Життя людей має регулюватися норма­ми шаріату. Власність має бути колективною (соціалістичною), а розподіл матеріальних благ рівним, виходячи з розумних потреб. Основи теорії викладені в «Зеленій книзі» М. Каддафі.

В русі «вільних офіцерів» стався розкол. Одна частина підтри­мувала «третю теорію», інша вважала, що Лівія повинна розви­ватись буржуазно-демократичним шляхом з урахуванням арабського досвіду. Перемогли прихильники «третьої теорії». Незгодні з пропонованою новою моделлю розвитку держави були репресовані.

Створення Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахирії, її внутрішня і зовнішня політика

2 березня 1977 р. на основі теорії М. Каддафі оголошува­лась Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахирія. Республіканська державна структура реорганізовувалась в ко­лективну політичну та економічну систему. Верховним орга­ном влади став Загальний народний конгрес із постійно діючим генеральним секретаріатом, на місцях створювались народні збо­ри. Членство в будь-якій партії або організації заборонялось. В

1979 р. М. Каддафі і його соратники відмовились від усіх офі­ційних посад і об'єднались у «революційне керівництво». З того часу М. Каддафі носить звання «лідер лівійської революції 1 вересня». Ця система дала йому необмежену владу. Опорою режиму в першу чергу е армія.

Для проведення нового курсу в усіх куточках країни органі­зовувались революційні комітети, які перетворилися в органи правосуддя, безпеки і репресій. Вони контролювали вибори в місцеві народні збори, перевіряли кандидатів на відповідальні посади, мали каральні повноваження. Ревкоми діяли в областях і на місцях, на підприємствах і у вузах, в армії і спецслужбах. Їх головною метою було виявлення опозиційних настроїв і приду­шення незадоволення.

На кінець 70-х років щорічні прибутки Лівії від експорту нафти досягли 20 млрд. дол. на рік. Лише 330 тис. працездат­ного корінного населення (10%) брало участь у виробництві. В нафтовидобувній і нафтопереробній галузях було зайнято близько 500 тис. іноземних робітників і спеціалістів, на опла­ту праці яких витрачалось 2 млрд. дол. Значні надходження нафтодоларів у державний бюджет дозволили режиму прове­сти ліквідацію приватного сектора (1981) і усунути «експлуа­тацію лівійця лівійцем».

Свій внесок у модернізацію лівійської економіки зробив СРСР. В 1972 р. між Лівією і СРСР була підписана угода про економічне і науково-технічне співробітництво, в 1985 р. - прий­нята нова програма на тривалу перспективу. За допомогою СРСР побудований газопровід Мерса — ель-Брега — Місурата протяж­ністю 570 км. Радянські спеціалісти керували розробкою схем комплексного розвитку газової промисловості і електромереж високої напруги до 2000 р. В 1977-1981 рр. у Джамахирії пра­цювала радянська ґрунтово-екологічна експедиція, яка обстежила 3,5 млн. га території, склала карти ґрунтів, рослинного і тварин­ного світу, внесла пропозиції щодо використання природних ба­гатств. Радянською стороною організовані машинобудівний, бу­дівельний, металургійний, сільськогосподарський навчальні цен­три, які підготували тисячі місцевих спеціалістів.

З 1982 р. прибутки Лівії від продажу нафти різко зменши­лись внаслідок падіння цін і часткових економічних'-санкцій. У 80-х роках вони становили 5-7 млрд. дол. на рік. На закупвілю продовольства і товарів першої необхідності виділялось по 1,5 млрд. дол. Ліквідація приватного бізнесу, закриття невели­ких приватних підприємств легкої і харчової галузей, майсте­рень, магазинів, закладів побутового обслуговування призвели до гострого дефіциту товарів і послуг, який не перекривався дер­жавними поставками з-за кордону. В 1985 р. в Лівії був уведений

суворий режим економії. Через 10 років після створення Джа-махирії М. Каддафі, об'єктивно оцінюючи здобутки і проблеми країни, дійшов висновку, що деякі положення його теорії не ви­тримали випробування практикою. В 1987 р. в Лівії почалася «зелена перебудова» — кампанія з виправлення помилок. Віднов­лювалась діяльність приватного капіталу під контролем держа­ви. Створювалось понад 200 фірм і компаній з правом само­стійного виходу на зовнішні ринки і безперешкодної торгівлі всередині країни. Функції ревкомів різко обмежувались, їх діяльність і правомірність їх рішень стала контролюватись спеці­альним секретаріатом. Була проведена амністія для політв'язнів, заборонялись переслідування за політичними, економічними, осо­бистими та іншими мотивами. Регулярна армія і поліція були переформовані. В 1988 р. надзвичайна сесія Загального народ­ного конгресу прийняла «Зелену декларацію прав людини».

Зовнішня політика режиму М. Каддафі упродовж усього пе­ріоду його існування мала чітко виражений антизахідний і анти-ізраїльський характер. В 1970-1971 рр. були ліквідовані англійські й американські військові бази на території Лівії. Вона надала велику військову допомогу Організації визволення Палестини, готувала на своїй території бійців палестинського руху опору. В лівійських військових таборах навчались найманці для «гарячих точок» у багатьох країнах Африки. Надалі тут підвищували свою кваліфікацію афганські й чеченські бойовики. Дістали підтримку й ряд антиурядових рухів, наприклад, ірландський.

М. Каддафі створив могутню армію, оснащену найсучасні­шою зброєю. В кінці 90-х років XX ст. в ній налічувалось 80 тис. чол., 330 танків, 103 бойові кораблі, 469 літаків і вертольотів. Щорічні прямі військові витрати складали 1,1-1,3 млрд. дол. Одним із провідних військових партнерів Лівії був СРСР. В 1970-1991 рр. радянська сторона поставила цій країні озброєнь на 20 млрд. дол. За радянськими проектами були збудовані важ­ливі військові об'єкти. В Лівії перебувало до 3 тис. радянських військових фахівців і радників. Проте СРСР — не єдина країна, яка сприяла зростанню бойової могутності лівійської армії. Так, із 12 млрд. дол., які Джамахирія витратила на закупку зброї в 1979-1983 рр., на Радянський Союз припадало 5,8 млрд. дол., а решту 6,2 млрд. дол. було сплачено Франції, ФНР, Італії, Чехо-словаччині та іншим постачальникам. Лівійське керівництво йшло на співпрацю з СРСР в економічній, торговій і військовій сферах, проте між сторонами існували значні ідеологічні розбіж­ності і взаємна критика тих чи інших політичних кроків. Нову зовнішньополітичну лінію Радянського Союзу після початку перебудови, його прагнення до співпраці з Заходом і розрядки міжнародної напруженості М. Каддафі оцінив негативно, ствер­

джуючи, що СРСР добровільно віддав свою глобальну роль на догоду «світовому імперіалізму» і більше «не захищає своїх друзів від диктату США».

Антиізраїльський курс, підтримка повстанських рухів, постійні звинувачення в агресивності на адресу США і їх союзників ство­рили негативний імідж Джамахирії на міжнародній арені як країни, де тероризм є частиною державної політики. В 1986 р. американські літаки бомбардували лівійські міста. В 1991 р. ста­лися вибухи американського і французького пасажирських авіа­лайнерів з численними людськими жертвами, в організації яких звинувачувались співробітники лівійських спецслужб. Після цього 00Н ввела проти Джамахирії міжнародні економічні санкції за звинуваченнями в тероризмі, небезпечному для людства (1992). Арабський світ засудив Лівію за підтримку Іраку в його агресії проти Кувейту. Після довгих дебатів Лівія видала своїх громадян, підозрюваних у терактах, які були засуджені на довічне ув'язнен­ня. Економічні санкції з Лівії були зняті (1999), але США знову ввели їх в односторонньому порядку (2000).

38. МОНАРХІЇ АРАВІЙСЬКОГО ПІВОСТРОВА

Державний лад. Ісламське суспільство

СаудівськаАравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар, Бахрейн - дер­жави, що будуються за нормами мусульманської релігії, Корану і шаріату, відповідно до яких функціонують політична і судова системи, трактуються права людини. Всі рішення державної ваги приймаються правителями та їх близьким оточенням. Важливу роль відіграють Ради духівництва по тлумаченню законів і їх відповідності ісламу.

Провідна держава цієї групи Саудівська Аравія продовжує залишатися абсолютною монархією. Як неодноразово заявляли її правителі, їх конституцією е «Книга Аллаха Всевишнього і Сунна його пророкаї», а метою - забезпечення справедливості і рівності всіх підданих; Економічною і соціальною основою Сау­дівської Аравії визнавались «власність, капітал і праця». Забо­ронялось усе, що «веде до смути і розколу, е посяганням на без­пеку держави і суспільних відносин, гідність людини та її пра­ва». В 1986 р. корольг Фахд змінив титул «Ваша величність» на «Слуга двох святих місць» (Мекки і Медини). В 1992 р. він створив Консультативну раду із 60 чол., «відомих своїм благоче­стям і чеснотами», і надав їй право оцінювати діяльність виконав­чої влади, вносити пропозиції щодо управління державою і про­екти законів. Однак королі зберіг усі свої верховні повноваження.

239

Абсолютною монархією є Катар. ОАЕ - федерація абсолют­них монархій. Главою цієї держави є президент, що обирається з числа правителів окремих еміратів на 5 років. Рада монархів приймає спільні закони, їй допомагає порадами Консультативна рада, до складу якої входить по 40 представників від кожного емірату. В Бахрейні робились спроби перетворити цю державу в конституційну монархію. В 1973 р. тут була прийнята консти­туція і обраний парламент, але з 1975 р. дія конституції призу­пинена, а законодавчий орган розпущений. З того часу емір пра­вить одноосібне. В 1996 р. обмежену конституцію, яка не підри­ває абсолютних прав монарха, ввів султан Оману.

Кувейт - конституційна монархія. Його конституція введе­на в дію в 1961 р. паралельно з отриманням незалежності. За­конодавча влада здійснюється еміром і Національними зборами - парламентом, що складається з 50 депутатів. Він обирається шляхом прямих загальних виборів, у яких беруть участь грома­дяни чоловічої статі з 21 року за родоплемінною системою. За конституцією кувейтські жінки мають рівні права з чоловіками в практичній, науковій, культурній і економічній діяльності, але позбавлені права займатися політикою і не мають виборчих прав. Комісія з тлумачення Корану дала таке роз'яснення з цього при­воду: «Характер виборчого процесу підходить чоловікам, над­іленим розумом і досвідом. Не дозволено законом, щоб жінки призначали на виборні посади інших жінок або чоловіків».

Місце і роль жінок в аравійських монархіях визначається нормами шаріату. Вони мають право на діяльність поза домів­кою з дозволу глави сім'ї, можуть вчитися або працювати. Деякі з них досягають високого становища в закладах освіти, охорони здоров'я, в науці, бізнесі. Водночас для них продовжує існувати система обмежень. Зокрема, в Саудівській Аравії жінкам забо­ронено водити автомобіль, здійснювати подорожі без письмового дозволу когось із чоловіків їх сім'ї, знаходитись у товаристві сторонніх чоловіків.

Судові системи діють на засадах норм мусульманського права, які поширюються і на іноземців-немусульман. У Саудівській Аравії особи, винні в контрабанді наркотиків, вбивстві, зґвалту­ванні і деяких інших злочинах, засуджуються до смертної кари через відрубування голови. Страти відбуваються публічно що­п'ятниці після денної молитви і здійснюються спеціальним ка­том за допомогою середньовічного меча, За крадіжки винним відрубують кисті рук. Вироки виконуються швидко, подання апеляцій шаріатське судочинство не передбачає. За даними міжнародних правозахисних організацій в 1993 р. таким чи­ном страчено 85 чол., в 1994 р. - 53 чол., в 1995 р. - 97 чол. Серед засуджених були не лише саудівці, а й громадянами Ємену,

240

Єгипту, Філіппін, Пакистану, Афганістану, Нігерії, Чаду. Абсо­лютна більшість із них наклали життям за ввезення в країну наркотиків. На протести західних правозахисників міністр внутрішніх справ Саудівської Аравії заявив, що суди виконують заповіді Аллаха і не надають значення словам тих, хто нама­гається їх змінити. В інших монархіях шаріатські суди присуд­жують 20-1000 ударів палицями, причому стежать, щоб усі уда­ри були нанесені. Якщо кількість ударів занадто велика і засуд­жений може померти до кінця покарання, удари наносяться се­ріями з перервами в кілька місяців.

Сучасна економіка монархій Аравійського півострова фор­мувалась за рахунок видобудку і продажу нафти. В 60-70-х ро­ках XX ст. у світі стався нафтовий бум. Різко зросли прибутки нафтовидобувних держав. Арабські монархії одержали фінансо­ву базу, яка дала їм можливість провести соціально-економічні реформи. Промислову експлуатацію нафтових родовищ започат­кували західні компанії. Правлячі династії одержували від них високу ренту, достатню для задоволення потреб верхівки су­спільства. Їх країни й далі могли залишатися бідними й відста­лими. Монархи-реформатори вирішили інакше. Держава взяла нафтовий бізнес у свої руки. Західні монополії послідовно витіс­нялись з провідних позицій в економіці. Створився сильний державний сектор, який контролював видобуток, переробку, транс­портування, . продаж нафти і нафтопродуктів. Організувались відповідні державні компанії. В Кувейті ці завдання виконує Кувейтська нафтова корпорація, в Саудівський Аравії - держав­на компанія Петромін, в ОАЕ - державна компанія АДНОК тощо. Економічна модернізація здійснювалась переважно шляхом за­лучення іноземної робочої сили.

Правлячі монархи одним із головних напрямків економіч­ної діяльності держави вважали створення умов для розвитку ринкових відносин. Були розроблені програми фінансової допо­моги і пільг для національної буржуазії. Вона формується, як правило, з представників родоплемінної верхівки і членів коро­лівських сімей. До підприємницької діяльності залучається та­кож частина службовціві робітників, які відкривають свою справу на зароблені гроші. Поступово поряд із державним сектором починає функціонувати змішаний і приватний. Є перші прикла­ди приватизації державної власності. В Саудівській Аравії де­націоналізовано промисловий конгломерат САБІК, авіакомпанію «Саудія». Підготовча робота з проведення приватизації розпо­чалась у Кувейті.

241

Правителі, представники ділових кіл цієї групи країн усві­домлюють, що запаси нафти і газу з часом вичерпаються. Тому важливим завданням є подолання великої залежності економі­ки і, відповідно, благополуччя підданих від нафтового бізнесу. Найбільш послідовно ця робота проводилась у Кувейті. В 1976 р. тут був створений Фонд майбутніх поколінь, в якому почали накопичуватись кошти для їх використання в «постнафтові часи» шляхом відрахувань 10% державних прибутків. В деякі періоди внески до фонду сягали навіть 25-28%. Робилися великі інвес­тиції в розвідку і видобуток нафти в Омані, Марокко, Туреччині, Пакистані, Індонезії, Судані, Конго-Заїрі, Танзанії, Анголі, Еква­дорі та інших країнах. Налагоджені широкомасштабні банківські операції. Купуються акції провідних транснаціональних корпо­рацій в різних галузях, наприклад, шведської компанії «Вольво», компанії «Фольксваген ду Бразіл» та ін. Придбаний навіть острів Кіава біля побережжя Південної Еароліни (США), де створено елітний туристський комплекс.

ОАЕ перетворились у найбільший у регіоні центр реекспорт-ної торгівлі, звідки різноманітні товари направляються в Іран, Індію, Пакистан, країни Східної Африки. Вигідне географічне положення стимулювало розвиток морських портів і вільних економічних зон. Тут знаходиться найбільший у світі сухий док для складного ремонту морських суден. Функціонує шість міжна­родних аеропортів. Бахрейн є важливим фінансовим центром Близького і Середнього Сходу. На його території знаходиться стільки ж банків, скільки в усіх інших арабських країнах, разом узятих. Прибуток від цієї діяльності складає 20% ВНП.

Соціальна політика

За рахунок надприбутків від продажу нафти в аравійських монархіях із дуже низьким рівнем життя розпочались масш­табні соціальні реформи. Їх правителі вирішили, що краще поді­литися зі своїми підданими нафтовими доходами, ніж провоку­вати антидержавні виступи і постійно жити під загрозою рево­люцій або переворотів.

В 70-80-х роках XX ст. на розвиток освіти спрямовувалось 8-12% державних бюджетів. В усіх монархіях проводились ма­сові кампанії з ліквідації неписьменності. Учням безплатно ви­дають підручники і шкільну форму, підвозять на автобусах до школи, забезпечують харчуванням. В ОАЕ школярам виплачу­ють стипендію від 70 дирхемів у початкових класах до 500 дирхе­мів у випускних. Створена власна система вищої освіти. Кувейт має два вищі навчальні заклади. В 1966 р. тут був відкритий університет, на дев'яти факультетах якого навчається 18 тис. сту-

242

дентів. Тривалий час його проректором, а потім ректором була жінка - член королівської сім'ї Раша Хамуд ас-Сабах. У Кувейт-ському інституті практичної освіти працює чотири факультети (технологічний, педагогічний, медичний, бізнесовий), де оволоді­вають престижними спеціальностями 12 тис. студентів. В ОАЕ університет був створений у 1977 р. Для організації його робо­ти емір Заїд бен-Султан аль-Нахайян виділив свій палац. Нині тут навчається 12 тис. студентів, працює 7 факультетів і 9 нау­кових центрів. У Бахрейні крім національного університету фун­кціонує ще й університет країн Перської затоки. Спочатку профе­сорсько-викладацький склад і наукові працівники запрошува­лись із західних країн, з Єгипту, Йорданії. Велику частину ви­кладачів складали палестинпі. Поступово формувалась місцева наукова й освітня еліта. Навчання у вузах безплатне. Молодь має можливість навчатися за кордоном у найпре

Розвиток національної системи охорони здоров'я в більшо­сті аравійських монархій починався майже з нуля. Так, в Абу-Дабі в 1965 р. був один державний госпіталь і три приватні, в 1975 р. працювало вже 379 державних і 45 приватних ліку­вальних установ. В Омані в 1970 р. існували дві лікарні, в 1977 - 69, в 1980 - 145. 60 років тому в Кувейті єдиним лікувальним закладом, була крихітна амбулаторія при американській релі­гійній місії. Зараз у країні налічується 14 багатопрофільних лікарень, десятки клінік і центрів здоров'я. В надто складних випадках будь-який підданий може лікуватися за рахунок дер­жави за кордоном.

У 60-70-х роках XX ст. в монархіях Аравійського півостро­ва були введені системи соціального забезпечення. Вони перед­бачають для громадян державні виплати на всі випадки життя, допомоги по безробіттю, по старості, по інвалідності, по хворобі, у зв'язку із втратою годувальника, на дітей, на непрацюючу дру­жину. Видаються безвідсоткові позики на весілля, на будівницт­во житла і т.д. Передбачена допомога сиротам, удовам, розлуче­ним жінкам, сім'ям студентів. Витримується певне співвідно­шення між рівнем зарплати і соціальними виплатами. Субсидії виплачуються кочовим племенам для забезпечення звичного способу життя. Така політика має і свій негативний бік. Піддані аравійських монархів здебільшого не дуже прагнуть здобути високу кваліфікацію, бо існує безліч робочих місць, де можна з початковою освітою отримувати гарну зарплату, або й зовсім не працювати і за рахунок субсидій мати відносно високий рівень життя. Винятком у цьому плані е Оман, де не існує виплат «за підданство», а державна допомога надається тим, хто дійсно не може сам себе забезпечити.

Поліпшення умов життя і соціальні пільги не поширюють­ся на осіб без підданства, іноземців, які реально забезпечують функціонування основних галузей економіки аравійських мо­нархій. Навіть при виконанні рівноцінної роботи для них вста­новлюється нижчий рівень заробітної плати, ніж для підданих, більшою є тривалість робочого дня. Системи надання громадян­ства не дозволять його отримати особам, що все життя прожили в тій чи іншій монархії і навіть народилися в ній, якщо їхні батьки не мають громадянства.

Зниження прибутків від продажу нафти призвело до деяко­го скорочення витрат на соціальні потреби. Була введена част­кова плата за медичне обслуговування, зменшені субсидії на підтримку стабільних низьких цін на бензин, електроенергію, воду тощо. Аравійські правителі прагнуть по можливості без­конфліктно перевести традиційне суспільство на новий рівень розвитку, в якому б найпередовіпгі досягнення капіталізму по­єднувались з ісламськими цінностями, уникнути революційних потрясінь, узгодити інтереси старих і нових класів, груп, про­шарків. Соціальні реформи мали попереджувальний характер. Вони призвели до зростання матеріального і культурного рівня життя підданих і дали стабільність правлячим режимам. Проте в майбутньому їм навряд чи вдасться уникнути проблем і супе­речностей в економіці, політиці, суспільних відносинах.