Правління Г.А. Насера (1954-1970)

28 березня 1955 р. Г.А. Насер уперше публічно сформулю­вав 6 принципів єгипетської революції: 1) ліквідація імперіалі­зму, 2) ліквідація феодалізму, 3) ліквідація капіталістичних мо­нополій, 4) встановлення соціальної справедливості, 5) створен­ня єдиної сильної національної армії, 6) встановлення дійсно демократичної системи. Вони мали лягти в основу моделі онов­леної єгипетської держави.

23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет проголошувався республікою, а єгипетський народ - ча­стиною арабської нації. Законодавча влада належала парламен­ту — Національним зборам, що обиралися шляхом загальних таємних виборів на 5 років. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду обійняв Г.А. Насер.

Єгипетське керівництво розпочало переговори із США і Міжнародним банком реконструкції і розвитку про отримання позик для економічних реформ, зокрема,, 9^і будівництво Асу-анської ТЕС на Нілі. Перед загрозою ізраїльської агресії Г.А. На­сер шукав стратегічних партнерів, мав наї^ір закупити сучасну зброю для посилення боєздатності національної армії. Західні держави не пішли на військове співробітництво. Єгипетська сто­рона провела консультації про можливість втримання зброї з СРСР. У відповідь США і МБРР відмовили Єгипту в наданні обіцяних позик. Незадоволення Заходу 'викликала й активна участь Насера в русі неприєднання.

Тоді в 1956 р. керівництво Єгипту націоналізувало Суець-кий канал, плануючи направити доходи від його експлуатації на

209

економічне відродження країни. 44% акцій каналу належало англійському уряду, 52% - французьким власникам, незначна частина - США, що купили їх у Ватикану. Щорічно Суецький канал давав компанії 35 млн. фунтів стерлінгів чистого прибут­ку, з яких Єгипту виділявся І млн. фунт стерлінгів. Власники акцій мали отримати компенсацію. Уряд Єгипту підтверджував свободу судноплавства по каналу.

Великі держави, крім прямих прибутків, використовували геополітичні можливості власників каналу для контролю над Близьким'Сходом. Вони організували антиєгйпетську кампа­нію, намагаючись зберегти свої позиції в регіоні. З ініціативи Великобританії в Лондоні відбулася нарада, на якій США запро­понували вивести Суецький канал з-під контролю Єгипту і пе­редати його під міжнародне управління. Рада Безпеки 00Н підтвердила суверенітет Єгипту над каналом (жовтень 1956 р.). Після провалу міжнародного тиску на Єгипет Англія і Франція розв'язали інтервенцію проти нього, яку підтримав Ізраїль. Ра­дянський Союз надав Єгипту велику політичну і дипломатичну підтримку. Була зроблена заява про можливість участі «радянсь­ких добровольців» у боях на боці Єгипту. Англо-франко-ізраїльсь-ка агресія закінчилася провалом. З цього часу остаточно визна­чилась орієнтація режиму Насера на СРСР.

У кінці 50-х років лідери країни взяли курс на «єгиптиза-цію» економіки. Акції іноземних підприємств продавались єгип­тянам, їх контрольні пакети викуповувалися державою. У 1960-1963 рр. було проведено націоналізацію за викуп великих про­мислових,, будівельних, транспортних компаній, що належали єгипетській буржуазії. Виник державний сектор, який зайняв пріоритетні позиції. Інтенсивно здійснювалась індустріалізація.

До початку 70-х років було побудовано понад 1 000 нових господарських об'єктів. У створенні національної економіки Єгипет спирався на допомогу СРСР. 27 грудня 1958 р. була підпи­сана угода про спорудження Асуанського гідроенергетичного комплексу, для чого радянською стороною виділявся кредит на суму 90 млн. інвалютних рублів. 27 серпня 1970 р. було прий­няте рішення про надання ще 202,5 млн. руб. Був розроблений унікальний проект ПЙС на 12 турбін потужністю 175 тис. кВт кожна, споруда якої була вирубана у скелі. Іригаційна система складалася з озера, трьох головних і 8-ми тис. додаткових по­льових каналів. Найцінніші історичні пам'ятки за допомогою ЮНЕСКО були перенесені в інше місце. Асуанський комплекс став основою господарства Єгипту і після закінчення будівницт­ва приносив державі прибуток в 1 млрд. фунтів на рік. Електро­енергія експортувалася в Сирію, Йорданію, Саудівську Аравію, Туреччину. Посівні площі країни збільшилися на 30%. На

210

зрошуваних землях можна було збирати три врожаї на рік. Ра­дянський Союз надав Єгипту допомогу в будівництві 150 про­мислових, сільськогосподарських і навчальних об'єктів.

В економіці країни залишився і приватний сектор. Дрібним і середнім національним власникам належали невеликі підприєм­ства, ремісничі майстерні, заклади'обслуговуванняв легкій і хар­човій промисловості, у внутрішній торгівлі.

У бО-'х роках був прийнятий ряд доповнень до закону про аграрну реформу 1952 р. Максимальний розмір земельних діля­нок встановлювався в 50 феддавів на власника і 100 федданів на його сім'ю. З 1964 р. компенсація поміщикам за вилучену зем­лю відмінялась, а викупні платежі для селян знижувались на 75%. Держава заохочувала створенн'яй&ооперативів. Велике зна­чення надавалось освоєнню нових земель і створенню держгоспів у провінції Ат-Тахір і в районі Асуанської Греблі.

Г.А. Насер і його соратники негативно оцінювали партійно-парламентську систему, що існувалав монархічному Єгипті. Вони прагнули створити єдину організацію, яка б виражала інтереси всіх груп суспільства. Спочатку така роль відводилася Націо­нальному конгресу народних сил, який прийняв програму «Хар­тія національних дій» (1962). Головною метою режиму і сус­пільства проголбїпувалась побудова «єгипетського Соціалізму». Підкреслювався його національний характер, принципова відмінність від комунізму, неприйняття диктатури пролетаріату, велике значення для єгиптян принципів і норм ісламу. В 1962-1963 рр. була створена насерівська партія - Арабський соці­алістичний союз. У країні встановився режим особистої влади Г.А. Насера. Президент став центром політичної системи, а де­мократичні інститути мали допоміжний, другорядний характер. Реальною опорою режиму були армія і органи держбезпеки. Опо­зиція переслідувалась.

У зовнішній політиці Г.А. Насер орієнтувався на СРСР, звідки отримував суттєву економічну, політичну, військову допомогу. Єгипет претендував на особливу об'єднуючу роль у регіоні. Згідно з геополітичною концепцією Насера, ЄгигіеТ був центром трьох кіл: арабського, африканського, мусульманського. Насе^) праг­нув об'єднати арабські країни в єдину державу. Практично ййму вдавалося на деякий час об'єднати Єгипет і Сирію (1958-1961) і створити Об'єднану Арабську Республік^. Одн^к досить швидко Сирія вийшла зі складу ОАР. Інші арабські країни не сприйня­ли ідею Насера, воліючи розвиватись кожна своїм шляхом. Єги­пет активно підтримував арабський народ ЇІалестини в його боротьбі проти ізраїльської окупації за Створення незалежної держави. Він воював проти Ізраїлю у війнах 50-60-х років і під час війни 1967 р. втратив Синайський півострів і сектор Газа.

Наприкінці 60-х років позитивні можливості насерівської моделі •«єгипетського соціалізму» в основному були вичерпані. Країна вступила в стадію затяжної кризи. Державний сектор працював неефективно. На загальний стан економіки негативно вплинули такі наслідки поразки у війні з Ізраїлем 1967 р., як закриття Суецького каналу, втрата нафтопромислів на Синайському пів­острові, припинення туризму. Єгипет потребував фінансової до­помоги. Сподіваючись на отримання субсидій, Насер змушений був піти на примирення з монархами Аравійського півострова, яких він завжди критикував за деспотизм. В останні роки життя він зробив заяви про можливість поліпшення стосунків із СІЛА та іншими західними країнами. В 1970 р. Г.А. Насер несподівано помер від серцевого нападу в 52-річному віці.

Г.А. Насер - видатний діяч єгипетського, арабського і світо­вого національно-визвольного руху. Він відіграв визначну роль у визволенні Єгипту від монархії і принизливого контролю За­ходу, повернув під суверенітет країни Суецький канал, наполег­ливо боровся проти ізраїльської експансії, зробив вагомий вне­сок у розбудову незалежної єгипетської держави. Насер корис­тувався величезною популярністю і авторитетом в арабських країнах і в усьому світі. Його методи боротьби за національні інтереси, модель «єгипетського соціалізму» вважалися найбільш ефективними в ряді країн. Організації «Вільні офіцери» були створені в Сирії, Іраку, Лівії. Патріотично настроєні суспільні сили, в першу чергу офіцерство, на початкових етапах після при­ходу до влади в цих країнах орієнтувалися на насерівські ре­форми. Водночас він допустив ряд об'єктивних і суб'єктивних помилок. Життя вимагало нових підходів до вирішення про­блем країни.

Правління А. Садата (1970-1981)

Після смерті Г.А. Насера президентом Єгипту став Анвар Садат, який докорінно змінив внутрішню і зовнішню політику країни. В економічній сфері вводився інфітах - політика відкри­тих дверей. Створювались сприятливі умови для залучення іно­земного капіталу. Знімались обмеженням діяльності національ­ної буржуазії. Водночас не були розроблені механізми захисту інтересів власних товаровиробників. В Єгипет ринув потік іно­земних товарів. Іноземні капітали вкладалися лише в нафтовий бізнес і фінанси. Випереджаючими темпами розвивалась торгів­ля, а не промисловість і сільське господарство. За роки правлін­ня А. Садата в Єгипті не було збудовано жодного великого підприємства. Недостатня увага до розвитку сільського госпо- '| дарства привела до того, що більш як половина продовольства,

стала ввозитися з-за кордону, у тому числі 70% необхідної кількості пшениці. Зовнішній борг країни збільшився більш ніж у 10 разів - з 1,7 млрд. дол. в 1971 р. до 20 млрд. дол. в 1981 р. Посилилися структурні диспропорції в господарстві. Сформува­лась неокомпрад Орська буржуазія - «жирні коти інфітаху», яка не була зацікавлена в розвитку національного виробництва, а виконувала роль посередника між єгипетським ринком та іно­земними монополіями,

Такі тенденції в господарстві цривели до різкої майнової поляризації населення і високої соядіальної напруженості. Од­ночасно з інфітахом в економіці і політичній сфері вводилася система «контрольованої демократії»- У 1971 р. була прийнята нова конституція Єгипту. Поряд з/даирокими законодавчими повноваженнями президент мав право призначати не лише міністрів, але й губернаторів провінцій, редакторів газет, ректорів університетів та інших впливових офіційних осіб. Вищі державні чиновники визначали зміст радіо- і 'телепередач, програми шкіл і зміст проповідей у більшості мечетей. Вводилася багато­партійність. Конституція 1971 р. забороняла створення політич­них партій за класовою і релігійною ознакою, а також таких, що повторювали програми вже існуючих. На базі Арабського соціа­лістичного союзу виникли Арабська соціалістиічна партія, Со­ціалістично-ліберальна партія. Національно-прогресивна партія. У 1978 р. була створена Національно-демократична партія на чолі з президентом А. Садатом. Опозиція перебувала під жорст­ким контролем держави. Для боротьби з нею президент видав ряд законодавчих актів, що суперечили конституції і елемен­тарним демократичним нормам. Так, у президентському дек­реті «Про захист національної єдності» (1978) б із 11 статей передбачали каторжні роботи за антиурядові виступи, участь у несанкціонованих зборах, завдання збитків державному майну, порушення громадського спокою, організацію страйків. Закон «Про порок» (1980) вводив суворі покарання за підрив «націо­нальної єдності і соціального миру» або ж «моральних ціннос­тей суспільства».

У зовнішній політиці відбулася переорієнтація Єгипту на СІЛА і західні країни. Під впливом їх була порушена арабська єдність уставленні до Ізраїлю і палестинської проблеми. Прези­дент А. Садат поставив єгипетські національні інтереси вище від загальноарабських. Були висунуті лозуягй'«Єгипет понад усе!», «Єгипет по-перше, по-друге і в цілому!». У 1979 р. А. Садат підписав сепаратну двосторонню угоду з Ізраїлем. Єгипет вихо­див із збройного конфлікту і поетапно повертав свої окуповані території. Договір викликав загальне обурення як в арабському світі, так і в самому Єгипті. Більшість арабських країн розірвала

з ним дипломатичні відносини і припинила будь-яке співробіт­ництво. Єгипет був виключений з Ліги арабських держав. Все­редині країни розпочалися акції протесту. А. Садат розпустив парламент, оскільки 33 депутати в тій чи іншій формі не підтри­мали мирний договір з Ізраїлем. У 1981 р. за особистим указом президента в тюрмах опинилися представники всіх політичних течій єгипетського суспільства ~ лівих сил, патріотично настроє­ної інтелігенції, лібералів, мусульманських фундаменталістів. Осінь 1981 р. в Єгипті дістала назву «осінь гніву».

6 жовтня 1981 р. президент А. Садат був убитий на військо­вому параді в Каїрі ісламськими екстремістами, які таким чи­ном розправилися з ним за зраду арабських інтересів, співробіт­ництво з Ізраїлем і Заходом. Правління А. Садата оцінюється двояко. З одного боку він започаткував створення в Єгипті рин­кової економіки на нових засадах, вивів країну зі стану багато­річної конфронтації з Ізраїлем, скоротив військові витрати, по­вернув Синайський півострів. З іншого боку, президент А. Садат порушив загальноарабську єдність і не дістав підтримки єги­петського суспільства. Позитивні аспекти його діяльності поча­ли проявлятися лише через певний час.

Правління X. Мубарака (з 1981 р.)

Хосні Мубарак зайняв пост президента Єгипту після загибелі А. Садата. Нова серія перетворень мала поліпшити економічну ситуацію в країні, забезпечити політичну стабільність. Перш за все були проведені заходи, які мали на меті встановлення контро­лю над мусульманськими фундаменталістськими організаціями. Були страчені бойовики, що підготували і здійснили вбивство А. Садата. Переслідувались нелегальні угруповання, які визнавали терор і насильство методами політичної боротьби. В той же час з тюрем звільнялись більш помірковані ісламські активісти, серед них і ті, хто критикував режим. Як і раніше, не допускалася ісла­мізація державних і юридичних структур, зате розширювався вплив релігії на побутовому рівні. Збільшилась кількість ісламсь­ких програм на радіо і телебаченні. Розпочалося будівництво нових мечетей. Більше стало видаватися релігійної літератури. Курс на деполітизацію ісламу в Єгипті^ дав позитивні наслідки. Екстремісти втратили значну частину своїх прихильників.

Нове керівництво Єгипту пішло на співробітництво з інши­ми напрямками опозиції. Були звільнені політв'язні, розширена діяльність легальних політичних партій, зняті обмеження для засобів масової інформації. Відбулася демократизація єгипетсь­кого суспільства. Для заснування нової партії необхідно було звертатися в Комітет з політичних партій, який складався з трьох

214

міністрів (внутрішніх справ, юстиції і в справах парламенту) і трьох призначених урядом чиновників на чолі зі спікером. Рішення комітету має бути одноголосним. Нині в Єгипті діє 14 партій. Закон про вибори (1983)-ввів систему пропорційного пред­ставництва в парламенті. Для' проведення своїх кандидатів у вищий законодавчий орган партії повинні набрати 8% голосів виборців. Опозиція має в ньому близько третини місць. Правля­ча Напіонально-демократична партія, очолювана президентом X. Мубараком, контролює парламент і уряд і може на законних підставах здійснювати свою полі'ийіву.

В економіці була проведена перебудова інфітаху з урахуван­ням помилок, допущених попередай»¹ режимом. Вводився но­вий порядок залучення іноземних інаюстипій у виробничі галузі за умови, що вони не заважатимутК і розвиватися єгипетській промисловості. Державний сектор'реорі'анізовувався на ринко­вих засадах, нерентабельні підприємсфва приватизувались. Про* те повністю він не ліквідовувався. У-мвдеряівації зони Суецько-го каналу були задіяні американські, англійські, японські капі­тали. Побудовані риболовецький порт, дві ГЕС, водогінні станції, дороги вздовж узбережжя і в бікКаїра, кілька сотень туристич­них комплексів, яхт-клуб. Після остаточного виведення ізраїльсь­кої армії з Синайського півострова (19.82) тут створюється но­вий потужний економічний район ійляхо'и' залучення як дер­жавних, так і приватних національних "і іноземних інвестицій. Будується 8 нових міст: Рас-Сидр, Абу-Рудейед^О!рсина„Шармеш-Шейх, Загаб, Нувейба, Санкт-Катрин« А^у*^р|;0^ма« Значно поси­лилась увага держави до сільськогосводаїкЯгі^рго виробництва, були виділені значні капіталовкладення. Заохочувалось фермер­ство. Президент X. Мубарак висунув лозунг «Назад - до землі!»

За всіх помітних досягнень в економіці (?гидту залишилось багато невирішених проблем. Валовий яіЯЙ^іРадьияй продукт зростає повільно і переважно за рахунок зедвнішяіх джерел: (екс­плуатація Суецького каналу, продаж ді^фї»^ надходження від єгиптян, що працюють за кордоном, турдо^ї%й°с,тають, зовнішні борги. Складними соціальними проблематицішвидкий приріст населення, забезпечення продовольством, ур^нізашіїЯ, зосереджен­ня більшої частини жителів країни в дойКИ^^Ї^иу. •••,;,

В царині зовнішньої політики X. Мубарак досаг значних успіхів» Збереглися «особливі стратер4^^1йгреу!@аси» із США. У 80-х - на початку 90-х років Єгипет 9(ій|в(№ ТОЇВДге місце за обся­гами військової і економічної американської допомоги серед країн, що розвиваються. В той же .чци^Х-Мубарак покращив відносини з великою групою країн/ Вйт висунув тезу про те, що мир на Близькому Сході для Єгипту,^ стратегічною метою, але двосторонні відносини з Ізраїлем залежать від вирішення

215

палестинської проблеми. Арабські країни відновили з Єгип­том дипломатичні відносини. Він знову став членом Ліги арабських держав, а штаб-квартира цієї організації знову зна­ходиться в Каїрі. Єгипет виступав на боці міжнародної коаліції, очолюваної СІЛА, в ірако-кувейтській війні 1991 р. Така пози­ція сприяла не лише відновленню його авторитету як одного з лідерів арабського світу, але й позитивно вплинула на розв'я­зання проблеми зовнішніх боргів. Нафтовидобувні країни Персь­кої затоки списали йому борг в 15 млрд. дол. СІЛА, у свою чергу, анулювали воєнні борги в 7,1 млрд. дол. і виділили що­річну субсидію в 2 млрд. дол.

Результатом діяльності X. Мубарака на посту президента Єгипту стали внутрішня стабільність, успіхи в розвитку націо­нальної економіки, збалансованість у зовнішній політиці. Він за­воював авторитет у країні і світі своїм виваженим курсом, в ос­нові якого лежить повага до історії, до досягнень його політичних попередників, до прагнень різних груп єгипетського суспільства.

34. СИРІЯ

Завершення боротьби сирійського народу за незалежність

Після виключення з конституції положення про французь­кий мандат сирійський національно-патріотичний рух наполег­ливо боровся за міжнародне визнання незалежності своєї краї­ни. Республіканський режим Сирії визнали СРСР, США, Вели­кобританія, ряд Держав Західної Європи. В лютому 1945 р. Си­ріяоголосила війну Німеччині та Японії. 12 квітня 1945 р. вона підписала декларацію 00Н, ставши її членом. В березні 1945 р. Сирія взяла участь у створенні Ліги арабських держав.

Французькі політики високого рангу, зокрема генерал Ш. де Голль, заявили, що питання про сирійську незалежність буде вирішене після розгрому фашизму і встановлення загаль­ного Миру. Однак після закінчення Другої світової війни Фран­ція не схотіла відмовитись від контролю над Сирією і вимагала визнати її особливі інтереси. В лютому 1946 р., коли Рада Безпе­ки 00Н обговорювала питання про вивід французьких військ із | Сирії, представники західних держав схилялися до прийняття рішення на користь Франції. Радянський представник вперше В історії 00Н застосував право вето, захищаючи суверенітет Сирії:

17 квітня 1946 р. останні частини французького військового контингенту покинули країну. Цей день відзначається як на^і ціональне свято - День евакуації. •^

Політичні угруповання, що виступали спільно в період бо­ротьби за незалежність, мали різні уявлення про подальший роз­виток країни. Консервативні сили (поміщики, велика буржуазія, традиційна знать) прагнули придушити народний рух, закріпи­тися при владі, тісно співпрацювати з Великобританією і США. Американські монополії збирались, побудувати через сирійську територію нафтопровід із Саудівської Аравії до берегів Серед­земного моря і хотіли бачити при владі залежний від них ре­жим. Великобританія висувала проект створення нової держа­ви - Великої Сирії - шляхом об'єднання Сирії, Лівану, Іраку, Палестини, Трансйорданії під своїм контролем. Національна буржуазія усвідомлювала необхідність захисту суверенітету і проведення реформ, однак була недостатньо організована. Їй до­велося йти на компроміси і вступати'в блоки з консервативним табором. Активну роль у політиці відігравала армія.

В країні відбулася серія військових переворотів, в ході яких до влади приходили офіцерські угруповання, що обіцяли ста­білізувати обстановку і приступити до вирішення нагальних проблем. В 1949 р. переворотів було 3 - в березні, серпні і грудні. В результаті грудневого перевороту 1949 р. владу захопили офі­цери щд керівництвом А. Шишеклі. Був збережений парла­мент і цивільний уряд. А. ІПишеклі тимчасово задовольнився посадою начальника Генерального штабу сирійської армії. Коли в 1951 р. з'ясувалося, що повністю контролювати політиків не вдається, він здійснив новий переворот і встановив пряму військову диктатуру, яка протрималася 3 роки. Прозахідна антидемократична політика військового режиму викликала загальне невдоволення. Проти нього розпочалась відкрита зброй­на боротьба в 1954 р. в районі Джебель-Друз під керівництвом Султана аль-Атраша, героя національного повстання 1925-1927 рр. Повстали також частини сирійської армії на півночі країни. А. Шишеклі втік за кордон. У Сирії були відновлені дія конституції і демократичний лад.

Паралельно зміцнювався рух під лозунгами арабського на­ціоналізму і арабської єдності. Організація «Аль-Баас аль-Арабі» (Арабське відродження), що виникла в 1943 р., реорганізувалась у регіональне відділення Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вихід із затяжної політичної кризи її діячі бачили в об'єднанні з Єгиптом. В січні 1958 р. вони направили листа з такою пропозицією президенту Єгипту Г.А. Насеру.;Ая^їО-того 1958 р. Сирія і Єгипет підписали Декларацію про й'здвдврн-ня Об'єднаної Арабської Республіки. Всенародний референдум в обох країнах 21 лютого 1958 р. обрав на посаду президента

нової держави Г.А. Насера. За основу об'єднання була взята єгипетська система президентського правління. Законодавча влада передавалась єдиному парламенту. Передбачався пере­хідний період для врегулювання ряду проблем. Протягом цього часу мали існувати 2 райони: північний (сирійський) і півден­ний (єгипетський). Створювались центральний уряд у Каїрі і виконавчі комітети в обох районах. Політичні партії і громадські організації в Сирії розпускались. Для господарського розвитку сирійського району розроблялась 10-річна програма. Об'єднана Арабська Республіка проіснувала недовго. Далися взнаки різний рівень економічного розвитку, суперечності в розумінні необхід­них реформ, переважання єгипетської сторони в державному апараті. В 1961 р. Сирія вийшла з ОАР і відновила свій сувере­нітет. Політична стабілізація не відбулася.

Прихід до влади баасистського режиму, його внутрішня і зовнішня політика

Ідеологія баасизму виявилась найбільш близькою багатьом прошаркам сирійського суспільства. В 1963 р. в результаті чергового військового перевороту в Сирії встановився баасистсь-кий режим. Ці події дістали назву «революція 8 березня». Проте в самій ПАСВ тривала ідеологічна боротьба, а лідери фракцій прагнули очолити країну. Сирія пережила 2 військових пере­вороти. 23 лютого 1966 р. до влади прийшло ліве радикальне крило ПАСВ. Керівниками перевороту були генерал-майор С. Джадид, полковник С. Хатум, генерал-майор А. Сувейдані та ін. Сирію 40-60-х років називали «країною зі стабільно неста­більним режимом».

16 листопада 1970 р. військова фракція ПАСВ, очолювана

командувачем військово-повітряними силами Сирії Хафезом Асадом, захопила владу в свої руки. Цей переворот був останнім у повоєнній історії країни і носить назву «виправного руху». В березні 1971 р. X. Асада було обрано президентом Сирії. Своє завдання новий режим визначав як «побудову соціалістичного суспільства на науковій основі з урахуванням конкретних умов

арабського світу». | В політичній сфері режим пішов на співробітництво з тими

лівими силами, які готові були визнати керівну роль ПАСВ у.| суспільстві і її концепцію побудови сирійського різновиду арабсм кого соціалізму. На цій базі в 1972 р. був створений Націоналці ний прогресивний фронт (НПФ), в який, крім ПАСВ, увійі Арабський соціалістичний союз. Партія соціалістів-юніоністів, арабських соціалістів. Комуністична партія Сирії. Головний і грамний документ фронту - хартія - складався з трьох розді

і визначав завдання у внутрішній, міжарабській і зовнішній політиці. Найголовнішими з них були: розвиток Сирії .шляхом соціалістичної орієнтації, боротьба проти імперіалізму і сіоніз­му, зміцнення єдності дій з іншими арабськими країнами, і .перш за все з тими, де існували прогресивні режими, та здійснення соціально-економічних перетворень. ПАСВ оголошувалась про­відною силою фронту, а її рішення - основою для його функціо­нування. Тільки ПАСВ мала право вести пропаганду в армії, дер­жавних установах і серед студентства. Інші політичні органі­зації, що входили до складу НПФ, будували діяльність на основі своїх програмних документів, що не могли суперечити загальній програмі фронту. . ...

В 1973 р. була прийнята конституція країни. Сирійська Арабська Республіка проголошувалась суверенною соціалістич­ною народно-демократичною державою з соціалістичною плано­вою економікою, метою якої є ліквідація всіх форм експлуа­тації. Встановлювались три форми власності: народна, колек­тивна і приватна, причому остання допускалась в межах її відпо­відності інтересам народу: і планам національного розвитку. За­конодавча влада належала президенту, який обирався на 7 років, і парламенту - Народній раді. Депутати парламенту обирались по багатомандатних округах на 4 роки. .Частина місць виділя­лась для робітників і селян, частина для представників інших соціальних категорій з таким розрахунком, щоб у масштабі, всієї країни не менше половини депутатів були робітниками і селя­нами. Кандидати в депутати висувались як незалежні, партійні кандидати і партійні списки виборчою системою не були перед­бачені. Широкі повноваження надавалися президенту. На цю посаду п'ять разів обирався X. Асад (1971,1978,1985,1992,1999).

В економіці формувався державний сектор шляхом націо­налізації великих промислових підприємств, банків і страхових компаній. Державною власністю оголошувались природні ресур­си. Проводилась індустріалізація. Головна увага спрямовувалась на створення нафтовидобувної промисловості. Для розвідки ио-вих нафтових родовищ залучались міжнародні корпорації. »3а технічного сприяння. СРСР у Сирії побудовані такі базові „для, її економіки об'єкти, як Євфратський гідроенергетичний комплекс із ГЕС потужністю 800 тис. кВт, гідровузол «Аль-Баас», залізниці загальною довжиною 1 500 *км, високовольтні лінії елек.тріо'пере-дач довжиною 2,8 тис км,* іригаційні споруди на площі; ЯІтис. га, завод азотних добрив у Хансі. Всього за допомогою і СРСР,-було споруджено 60 об'єктів і підготовлено 40 тис. спеціалістів! ддя різних галузей господарства. Державний сектор виробяя»з80% валового внутрішнього продукту, в ньому було зайвжго бООіЕис. чол. В легкій і харчовій промисловості, внутрішній торгівлі, сфері

обслуговування зберігся приватний капітал. На кінець 80-х років сукупне інвестування Сирії арабськими державами, СРСР і краї­нами Заходу оцінювалося в 40 млрд. дол.

Здійснювались аграрні реформи. В 1958-1980 рр. було прий­нято п'ять аграрних законів. Максимальний розмір земельних ділянок визначався у 80 га зрошуваних і 300 га богарних угідь на власника або відповідно 120 га і 460 га на сім'ю. У великих землевласників було вилучено За викуп 1,5 млн. га землі, яку отримали на пільгових умовах 85 тис. безземельних і малозе­мельних селян. На власника виділялось 8 га поливних або ЗО га суходільних земель. Більшість сирійських селян мали земельні ділянки до 5 га. В результаті аграрної реформи кількість забез­печених селянських дворів зросла з 38% до 61%. Близько 70% оброблюваних земель належала приватним власникам. Почалося створення сільськогосподарських кооперативів.

Держава виділяла великі капіталовкладення для будівниц­тва зрошувальних систем. За 1970-1990 рр. площа поливних земель зросла з 451 тис. га до 707 тис. га (на 56,8%). Певна увага приділялась механізації сільського господарства, сучасній агротехніці, виведенню сортів рослин, стійких до посухи і т.д. Однак переважання дрібнотоварного сектора в сільськогоспо­дарському виробництві заважало впровадженню багатьох заходів, які сприяли б піднесенню його продуктивності. 30% необхідно­го продовольства Сирія ввозила.

У зовнішній політиці баасистський режим тісно співробіт­ничав з СРСР, використовуючи його економічну, політичну і військову допомогу. Ця співпраця була для нього об'єктивно необхідною і вигідною. В 1980 р. між Сирією і СРСР був підпи­саний договір про дружбу і співробітництво.

Сирія, втягнута в багаторічний близькосхідний конфлікт, воювала з Ізраїлем в 1948-1949, 1967, 1973, 1982 рр. В ході шес­тиденної війни 1967 р. вона втратила Голанські висоти - стра­тегічне плато, яке межує з Галілеєю від Тиверіадського озера до витоку р. Йордан. У 1974 р. ізраїльські війська без будь-якої необхідності і не в ході бойових операцій за допомогою динамі­ту і бульдозерів стерли з лиця землі головне місто Голанськйх висот Аль-Кунейтру. Керівництво Сирії пов'язує можливість успішних двосторонніх переговорів з Ізраїлем із поверненням окупованих Голанськйх висот. Сирія відіграла активну роль у припиненні громадянської війни в Лівані в другій половині 70-х років. За рішенням Ліги арабських держав там постійно знахо­диться контингент сирійських військ. У зв'язку з цим країни -експортери нафти почали виділяти Сирії субсидії для покриття частини витрат.