М. А. С. Макаренка


Країни Азії та Африки між дво­ма світовими війнами



бет2/26
Дата02.07.2016
өлшемі1.68 Mb.
#171974
түріПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Країни Азії та Африки між дво­ма світовими війнами

1. КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ НА ПОЧАТКУ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Вплив Першої світової війни на колонії та напівколонії

На початок новітнього часу переважна більшість афро-азіатських країн була колоніями або напівколо­ніями провідних імперіалістичних держав. Вони пе­ретворились в надійні джерела сировини, допоміжних матеріалів, напівфабрикатів, у сфери вигідного збуту промислових товарів, вкладення капіталів, використан­ня дешевої робочої сили. Володіння колоніями і зона­ми економічного впливу дозволяло імперіалістичним державам утримувати сильні позиції на світовому ринку. В Азії та Африці вони мали також значні стра­тегічні та геополітичні інтереси.

В 1914 р. колоніальні володіння Англії займали територію 33,5 млн. кв. км з населенням майже 400млн. чол., Франції - 10,6 млн. кв. км з населен­ням 50 млн. чол., Німеччини - 3 млн. кв. км з насе­ленням 13,3 млн. чол. В кінці XIX - на поч. XX ст. на шлях колоніальних загарбань стали СІЛА і Японія, інтереси яких зіткнулися з інтересами «старих» коло­ніальних імперій. Імперіалістичні суперечності при­звели до Першої світової війни (1914-1918), в якій пе­ремогли держави Антанти.

Колонії і напівколонії були насильно втягнуті мет­рополіями у війну, змушені були захищати чужі для них інтереси. На територіях багатьох країн розгорну­лись бойові дії, що призвело до величезних матеріаль­

них збитків. Мирне населення зазнавало безжалісного пограбу­вання з боку військ, властей, тимчасових правителів. Місцеві жителі примусово зганялись на будівництво доріг, військових об'єктів з надзвичайно важкими умовами праці. Колонії були перетворені в тилові бази воюючих метрополій, змушені були надавати їм сировину і навіть промислові товари. Чоловіче на­селення зазнавало примусової мобілізації, воювало на найбільш небезпечних ділянках фронтів.

Серйозно погіршилось становище широких верств населен­ня афро-азіатських країн, суттєво знизився їх і без того невисо­кий життєвий рівень. Щни на продовольство, товари першої необхідності скрізь зростали. Багато товарів взагалі зникли з продажу внаслідок скорочення або припинення їх імпорту. Навіть у країнах, розташованих далеко від фронтів, порушились уста­лені економічні зв'язки, що спричинило дезорганізацію госпо­дарства. Населення страждало від голоду, епідемій тифу, іспанки та інших тяжких хвороб. Війна принесла народам Азії та Аф­рики розруху, масове зубожіння, економічні негаразди.

З іншого боку, війна сприяла розвитку ринкових відносин в колоніях і напівколоніях, бо послабила тиск Заходу на їх еконо­міку. Зайняті війною метрополії були змушені перевести свою промисловість на виконання військових замовлень. Скорочення ввозу товарів створило умови для зростання національного ка­піталізму і економічного зміцнення національної буржуазії, яка була зацікавлена і в отриманні політичних прав.

В роки війни мільйони людей змушені були залишити свої рідні місця, сотні тисяч брали участь у боях і навчилися володі­ти зброєю. Їх рівень знань розширився, вони побачили світ, зро­зуміли сильні й слабкі сторони своїх поневолювачів-колоніза­торів і готові були боротися за свої інтереси.



Версальсько-Вашингтонська система. Переділ колоній і сфер впливу

Підсумки Першої світової війни підвела Паризька мирна конференція, яка відбувалася з деякими перервами з 18 січня 1919 р, по 21 січня 1921 р. В її роботі взяли участь представни­ки 32 країн, але фактично всі найважливіші рішення з огляду на нове співвідношення сил на світовій арені приймали Англія, СІЛА, Франція та Італія. Були укладені мирні договори з пере­моженими державами - Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Бол­гарією, Туреччиною. Створювалась нова міжнародна організація - Ліга націй, яка мала сприяти розвитку співробітництва між народами і гарантувати їх безпеку. Під прикриттям Ліги націй і був проведений розподіл колоній Німеччини і володінь Османсь­кої імперії між державами-переможницями. Вводилася мандатна



15

система на управління цими територіями, оскільки їх народи нібито не здатні самостійно керувати економікою і політич­ним життям. Мандати на управління поділялися на три кате­горії. До першої входили колишні турецькі території, визнан­ня незалежності яких допускалось після досягнення певного рівня розвитку. Держава, яка мала мандат на управління, сама визначала строк, коли підмандатні території могли претенду­вати на незалежність. Це стосувалося арабських країн. Англія отримала мандати на Ірак, Трансйорданію та Палестину, Фран­ція - на Сирію і Ліван. До другої категорії потрапили німецькі колонії в Центральній Африці - Того, Камерун. Їм не було надано ніяких гарантій щодо одержання незалежності навіть у майбутньому. Третю категорію складали колонії Німеччини на Тихому океані і в Південно-Західній та Південно-Східній Аф­риці, які фактично перетворювались у володіння країн, що отримали мандати (Японія, Австралія, Нова Зеландія і Півден-но-Африканський Союз). Під контроль Японії передавалась ки­тайська провінція Шаньдун.

Мандатна система не лише підтверджувала право колоніза­торів на володіння чужими територіями, але й установлювала колективну відповідальність імперіалістичних держав за збере­ження колоніалізму.

Паризька мирна конференція не зняла цілком міжімпері-алістичних суперечностей і претензій. СІЛА і Японія вважали, що її рішення далеко не повністю враховували їх нову роль у міжнародних відносинах після Першої світової війни. Супер­ництво великих держав у Азіатсько-тихоокеанському регіоні тривало. Врегулювати конфлікти і спірні питання мала Вашин­гтонська конференція, яка працювала з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. В ній взяли участь СІЛА, Англія, Японія, Фран­ція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія і Китай.

Конференція зафіксувала нове співвідношення сил між імпе­ріалістичними державами на Далекому Сході. Були прийняті договори чотирьох, п'яти і дев'яти держав.

За «договором чотирьох» СІЛА, Англія, Франція і Японія погодились поважати право кожної з них на острівні володін­ня в районі Тихого океану і домовились про взаємні консуль­тації, якщо ці права будуть порушуватись якоюсь державою. Припинялась дія англо-японського союзу 1902 р., який зачі­пав інтереси СІЛА.

П'ять держав - СПІА, Англія, Японія, Франція, Італія - укла­ли угоду про обмеження морських озброєнь. Встановлювалось співвідношення між лінійними флотами цих держав у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. СІЛА, Британська імперія і Японія погодились зберегти статус-кво щодо укріплень і морських баз на Тихому

16

океані. «Договір п'яти» означав першу перемогу СЛІА над Ан­глією в боротьбі за панування на морях.

Всі учасники конференції підписали «договір дев'яти» про Китай. Він проголоігіував принцип визнання суверенітету і те­риторіальної цілісності Китаю. Це була декларація, позбавлена практичного змісту, бо.договір не відміняв системи нерівноправ­них угод з Китаєм. Водночас він зобов'язував всі нації дотриму­ватися принципу «рівцих можливостей» у торгівлі й промис­ловій діяльності на всіі^ території Китаю. Японія договір підпи­сала, але боротьбу за переважне і навіть монопольне право гра­бувати Китай не припинила.

Досягнуті у Вашингтоні угоди стали доповненням і розвит­ком угод, вироблених на Паризькій мирній конференції. Ними завершується створення версальсько-вашингтонської системи післявоєнного світу. Ця система тимчасово врегулювала супе­речності між головними капіталістичними державами, але не припинила подальшої боротьби між ними.

Таким чином, після Першої світової війни Англія і Фран­ція розширили свої колоніальні володіння, зберегли і зміцнили провідне становище в колоніальному світі. Збільшили свої ко­лоніальні здобутки СПІА, Японія, Італія. Метрополії не збирали­ся добровільно відмовлятися від панування над афро-азіатськи-ми країнами, від тих вигод і переваг, які воно давало. Народи колоній і напівколоній пересвідчилися, що вони можуть здобути свободу, незалежність і самостійність лише ціною напруженої і безкомпромісної боротьби.

Характер і завдання національно-визвольного руху в міжвоєнний період

Перша світова війна, агресивна політика великих держав, їх небажання визнати за всіма народами право на самовизначення сприяли створенню передумов для піднесення національно-виз­вольного руху в 1919-1923 рр. Проти колоніалізму виступали майже всі класи і соціальні групи афро-азіатських суспільств:

національна буржуазія, дрібна буржуазія, інтелігенція, середні міські верстви, селянство, а в деяких країнах також духівництво, офіцери, вожді племен тощо. Незважаючи на різні, часом прямо протилежні інтереси і соціальні суперечності вони об'єднува­лись на патріотичній основі і боролись за здобуття національної незалежності. Це надавало визвольним рухам загальнонаці­онального характеру. У збереженні колоніальних порядків були зацікавлені реакційне настроєні феодали та компрадорська бур­жуазія, які боялися втратити своє особливе становище і привілеї в результаті майбутніх реформ. На чолі рухів стояла, як правило,

77

національна буржуазія. Вона створювала свої партії, патріотичні організації. В тих країнах, де не було національної буржуазії, або ж вона була надто слабкою, національно-визвольні рухи очо­лила інтелігенція та інші впливові сили, (



Перші післявоєнні роки (1919-1923() ознаменувались серією повстань, національних війн, визвольних рухів у колоніальних і залежних країнах. Найбільшими серед них були: повстання 1919р. в Кореї; «рух 4 травня» 1919 р.! в Китаї; війна Афгані­стану за незалежність 1919 р.; революційне піднесення в Індії 1919-1922 рр.; національна війна турецького народу 1919-1923 рр.; повстання в Єгипті 1919 і 1921 рр.; повстання в Іраку

1920р. та ін.

Визначний внесок у боротьбу своїх народів за незалежність

зробили Сунь Ятсен (Китай), М.К. Ганді, Дж. Неру (Індія), Хо Ші Мін (В'єтнам), Сукарно (Індонезія), М. Кемаль (Туреччина) та ін.



2.ЯПОНІЯ

Економічне і політичне становище Японії на початок новітньої історії

Японія використала свою участь у Першій світовій війні на боці Антанти, щоб значно посилити свої економічні і зовнішньо­політичні позиції. Вона захопила німецькі колонії на островах Тихого океану і орендні території в Китаї.

Під час війни, скориставшись сприятливими обставинами, Японія суттєво розширила збут своїх товарів у Азії, Африці, Латинській Америці. Вигідна торгівля принесла величезні при­бутки концернам Міцуї, Міцубісі, Сумімото, Ясуда та ін. Так, капітал банку Міцуї за роки війни зріс у 5 разів, банку Сумі­мото - у 2 рази.

В 1914 р. золотий запас Японії оцінювався у 350 млн. ієн, в

1919 р. його вартість перевищила 2 млрд. ієн. Японія виступила кредитором країн Антанти і надала Англії, Франції та Росії (до Жовтневої революції) позики на суму 500 млн. ієн. Вона пере­творилася на серйозного конкурента на світовому ринку для

Великобританії та СІЛА.

Зросла економічна могутність японських монополій, які зба­гатилися за рахунок воєнних замовлень, а також дістали мож­ливість розширити виробництво товарів для збуту за кордон. Валовий національний продукт за 1914-1919 рр. зріс у 5 разів, з 13 до 65 млн. ієн. Продукція японської текстильної промисло­вості по вартості збільшилась майже в 4,5 рази, машинобудуван­ня - в 5,5 рази, металургії - в 6 разів і т.д.



18

Незважаючи на економічне піднесення Японії внаслідок війни, народні маси країни переживали труднощі та зубожіння. Ціни на промислові товари підвищились на 120-300%, на продовольство -на 80-100%. Влітку І^ІІ? р. в Японії відбулися «рисові бунти» — масові народні виступи Дроти росту цін на основний продукт хар­чування широких верст? населення - рис. Загальна кількість їх учасників досягла 10 мли. чол. В них взяли участь робітники, селя­ни, ремісники, студенті». В 35 префектурах країни голодні люди громили рисові магазині, склади, будинки спекулянтів. Основною вимогою був продаж риру за доступними цінами. Почались сутич­ки повсталих із поліцією та військами, які тривали два місяці. Народні виступи мали стихійний і неорганізований характер і за­знали поразки. Близько 8 тис. чол. постали перед судами і були засуджені до страти, до тривалих строків ув'язнення і каторжних робіт. Власті заборонили будь-які публікації на цю тему.

Безпосередньо після закінчення світової війни Японія нама­галася закріпити свої здобутки. Паризька мирна конференція передала їй права на Каролінські, Маріанські і Маршаллові остро­ви, що належали Німеччині, і на китайську провінцію Шаньдун.

Японія взяла активну участь в антирадянській інтервенції на Далекому Сході. Вона претендувала на російські території, на особливі права і привілеї в Росії. Її розрахунки не виправдалися через поразку антирадянських сил.



Боротьба між демократією і авторитаризмом у 20-х роках XX ст.

Головним завданням у внутрішній політиці було ослаблен­ня соціальної напруги і досягнення стабільності. В політичному плані Японія була конституційною монархією. При владі стояли консервативні буржуазно-поміщицькі партії, які захищали інте­реси фінансової олігархії, великої буржуазії, поміщиків, генералі­тету. В уряді важливі пости займали ставленики концернів, пред­ставники мілітаристських кіл.

У 1919-1925 рр. в Японії точилася боротьба за ослаблення жор­сткого контролю держави над суспільством, за демократизацію гро­мадського життя. Студенти, інтелігенція, дрібна буржуазія, робітни­ки створювали політичні партії, товариства, спілки ліберальної, соці­алістичної, комуністичної, анархістської спрямованості. Як прави­ло, вони існували недовго і заборонялися властями під різними на­думаними, навіть безглуздими приводами. Кілька разів проти лівих організацій та їх діячів проводилися репресивні кампанії.

Великого розмаху набув рух за загальне виборче право. Після масових демонстрацій у Токіо в 1919 р. був прийнятий закон про зниження майнового цензу на виборах у парламент. Це при­вело до збільшення кількості виборців з 1,5 до 3 млн. чол. (при



19

кількості населення 56 млн. чол.). В 1925 р. парламент прийняв закон про загальне виборче право для чоловіків. Закон визна­чав віковий ценз для виборців - ЗО років і Денз осілості - 1 рік, що збільшувало кількість виборців до Ї.З млн. чол. Цей закон відповідав інтересам буржуазії, бо давав їй можливість потісни­ти в державному апараті військово-феодальні елементи. Закон

набирав чинності в 1928 р. І

Одночасно був прийнятий і набрав чинності негайно закон про захист громадського спокою, який с'гіали називати «законом про небезпечні думки». Він визначав покарання через тюремне ув'язнення строком на 10 років для членів організацій, які ста­вили за мету зміну існуючого ладу або ліквідацію приватної власності. Закон часто застосовувався проти демократичних сил.



У 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танака, голов­ним завдаяням якого стало проведення «твердого курсу», «кур­су броньованого кулака» у внутрішній і зовнішній політиці.

25 липня 1927 р. Танака подав імператору меморандум -програму завоювання японським мілітаризмом світового пану­вання. «Заради самозахисту і заради інших Японія не зможе усунути труднощі в Східній Азії, якщо не буде проводити по­літику «крові й заліза», - говорилось у меморандумі. Він перед­бачав захоплення Маньчжурії, Монголії, Китаю, Індії, країн Півден-но-Східної Азії, ряду територій СРСР. «Після цього, - писав Та­нака, - ми повинні розгромити СІЛА».

Всередині країни кабінет Танака спрямував свій удар проти демократичного руху. В березні 1928 р. в ЗО префектурах були заарештовані понад 1 000 членів робітничо-селянської партії. Ліги пролетарської молоді, лідерів профспілок. Через рік ці органі­зації були'заборонені.

Танака вимагав від парламенту внести до «закону про не­безпечні дуійки» положення про смертну кару. Парламент відхи­лив вимогу генерала, але він домігся призначення смертної кари за «небезпечні думки» імператорським указом.

Політика кабінету Танака означала наступ реакційних сил і

японського мілітаризму.



Військові путчі 30-х років XX ст. Встановлення мілітаристського режиму

Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала відчутного удару по господарству Японії і стала поштовхом до активізації її агресивної зовнішньої політики. Всередині пануючих класів посилились суперечності. Дрібна й середня буржуазія не витри­мувала конкуренції з монополіями і розорялась. Японські мо­нополії поділялись на «старі» та «нові» концерни. До «старих» належали концерни Міцуї, Міцубісі, Сумімото. «Нові» концерни



20

виникли в роки Першої світової війни у військових галузях промисловості і мали тісні зв'язки з мілітаристськими колами. Їх слабкою стороною'була відсутність достатньої фінансової бази і залежалежність у фінансовому відношенні від «старих» кон­цернів. І «старі», і «нові» концерни були зацікавлені у фаши­зації країни і в зовнішній експансії.

З «новими» концернами був тісно пов'язаний середній і мо­лодший офіцерський склад японської армії, так зване «молоде офіцерство»; Пі люди переважно походили з дрібнобуржуазних верств, які особливо страждали від труднощів кризи, і виражали їх настрої. Воєнщину також не задовольняла модернізація армії, під час якої було скорочено кілька тисяч офіцерів, а решті змен­шено платню. Вона вважала, що парламент і партійні уряди не здатні проводити ефективну зовнішню і внутрішню політику.

Виник союз «молодого офіцерства» і «нових» концернів, який являв собою японський різновид фашизму. Його соціальну основу складали дрібнобуржуазні верстви. Низовими осередками фа­шистського руху були націоналістичні організації, чорносотенні групи, гангстерсько-терористичні товариства, в тому числі і в армії. Так, офіцери з центрального апарату армії створили таємне «То­вариство цвітіння вишні», яке виступало за встановлення військо­вої диктатури, загарбання Маньчжурії і Монголії. Дуже агре­сивно себе поводила Група імператорського шляху. «Молоде офіцерство» висунуло такі програмні вимоги: вірність імперато­ру, розпуск парламенту, обмеження діяльності «старих» концернів, завоювання «життєвого простору» в Східній і Південно-Східній Азії. З початку 30-х років «молоде офіцерство» постійно влаш­товувало змови і терористичні акти.

В травні 1932 р. «молоді офіцери» організували перший фа­шистський путч. Вони вбили прем'єр-міністра Інукаї, здійснили напад на управління поліції, кинули бомби в приміщення банків, штаб-квартири «старих» концернів. У керівників путчу знайшли список осіб, яких путчисти збиралися вбити. Це були відомі пар­ламентарі, діячі політичних партій, представники «старих» кон­цернів. Виступ був придушений, але він мав серйозні наслідки для парламентаризму. Фашистські елементи домоглися змін на свою користь у порядку формування уряду. З 1932 р. і до капіту­ляції Японії в 1945 р. він формувався виключно з представників воєнно-бюрократичних кіл і називався «надпартійним кабінетом». «Старі» концерни висували свого представника на пост міністра фінансів, а «нові» концерни - на пост військового міністра.

У лютому 1936 р. відбувся другий путч «молодого офіцер­ства». Змовники захопили парламент, військове міністерство, головне управління поліції. Були вбиті недавній прем'єр-міністр адмірал Сайто, міністр фінансів, головний інспектор військового



21

навчання. Прем'єр-міністр Окада врятувався випадково. Цент­ральні райони Токіо три дні знаходились в руках путчистів, але їх не підтримали ні Токійський гарнізон, ні населення. Цей ви­ступ «молодого офіцерства» також був ліквідований.

В японському суспільстві збереглися значні сили, які висту­пали проти фашистського режиму. Це яскраво засвідчили пар­ламентські вибори 1936 р. За партії та організації, що висували антифашистські лозунги, проголосувало 5 млн. виборців. Міліта­ристські елементи добились розпуску парламенту, але позачер­гові вибори 1937 р. дали подібні результати. Скориставшись початком війни в Китаї, воєнщина встановила свою диктатуру і отримала необмежені повноваження.

Зовнішня політика

З 1931 р. японські правлячі кола почали реалізацію своїх експансіоністських планів, захопивши Маньчжурію. Вона по­трібна була японським монополіям як джерело сировини (за­лізна руда, кам'яне вугілля, кольорові метали, ліс) і як плацдарм для подальшої агресії проти Китаю, СРСР, Монголії. В 1933 р. Японія вийшла з Ліги націй. В 1934 р. вона відкрито повторила ту програму загарбань, яка була викладена в меморандумі Тана-ка і відмовилась від виконання рішень Вашингтонської конфе­ренції. В 1937 р. почались воєнні дії Японії проти Китаю. На­далі вона захопила Індонезію, Індокитай, Малайю, Бірму, Таїланд, Філліпіни. Народи поневолених країн зі зброєю в руках підня­лися проти яронськогр окупаційного режиму. Це стало однією з причин поразки Японії в Другій світовій війні.



3. КИТАЙ

Основні риси сусгіільно-економічного ладу Китаю. Напівколоніальний статус

Китай був напівколонією великих держав. Особливі права і привілеї тут мали Англія, Франція, Росія, Японія, Німеччина. Ве­лику активність щодо проникнення в Китай виявляли США. Імпе­ріалістичні держави розділили Китай на сфери впливу. Для їх торгівлі було відкрито 100 портів. Імпортні товари звільнялись від внутрішніх мит, а ввізні мита не могли перевищувати 5%. Держави мали право трим&ти в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки. 254 тис. іноземців на території Китаю користу­вались правом екстериторіальності - підлягали лише консульській юрисдикції і були непідсудні китайським законам.

22

Іноземні монополії пану­вали в економіці країни. На початок новітнього часу в Китаї діяло 6,5 тис. інозем­них фірм. В 1918 р. загальна сума іноземних капіталовкла­день оцінювалась в 1 млрд. 691 млн. дол., у тому числі прямі інвестиції - 1 млрд. 92,8 млн. дол.; заборгованість китайського уряду становила 575,4 млн. дол.



В роки Першої світової війни зміцнилися позиції на­ціональної буржуазії. Кіль­кість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чи­сельність робітників на них -у 2 рази. Капітал китайських Сунь Ятсен компаній зріс у 1,5 рази. До­сить швидко розвивались такі

галузі національного виробництва, як харчова, паперова, шовко­мотальна. Національна буржуазія була незадоволена економіч­ним і політичним засиллям великих держав у Китаї.

Після падіння монархії (1912) Китай перестав існувати як централізована держава. В ньому склалося два уряди. Північний, або центральний, уряд знаходився в Пекіні. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ні південний уряд не кон­тролювали ситуацію на своїй території. Реальна влада належа­ла мілітаристським угрупованням. Генерали-мілітаристи, ви­користовуючи підтримку імперіалістичних держав, встановлю­вали свою диктатуру в провінціях і групах провінцій. Вони запроваджували податки, внутрішні митні збори, випускали гроші тощо. Військові не підкорялись центральному уряду в Пекіні або підкоряли його собі, вели постійні міжусобні війни. Мілітаризм різко погіршував ситуацію в країні, доводив насе­лення до повного зубожіння.

На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятися широкі верстви китайського народу. Їх інтереси об'єктивно ви­ражала Національна партія - Гоміндан, створена Сунь Ятсеном. В 1917-1919 рр. Сунь Ятсен написав працю «Програма будів­ництва країни», що складалась із трьох книг - «Соціальне буді­вництво (Перші кроки народовладдя)», «Духовне будівництво (Вчення Суиь Веня)», «Матеріальне будівництво (Промисловий



23

план)». Він підбив підсумки розвитку Китаю після революції 1911-1913 рр. і сформулював головні завдання, які стояли перед китайським суспільством. У політичній сфері Сунь Ятсен кон­статував відсутність демократичних традицій і силу традицій деспотизму, що призвело до хаосу і всевладдя генералітету. Тому він пропонував ввести період політичної опіки Гоміндану над народом, під час лівого необхідно виховувати маси і формувати передумови для справжнього народовладдя. В економічній га­лузі він доводив необхідність модернізації з урахуванням світо­вого досвіду і китайських реалій. Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку, мала відігравати держава. Соціальну систему майбутнього Китаю Сунь Ятсен назвав «дер­жавним соціалізмом», не конкретизуючи змісту цього терміну, а лише зазначивши, що він має захищати інтереси народу. Фак­тично, Сіі?нь Ятсен виступав за побудову буржуазно-демократич­ної республіки.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет