М. А. С. Макаренка

Араби об'єднані спільними етнічними ознаками, мовою, релі­гією, культурою і, незважаючи на те, що живуть у різних держа­вах, вважають себе єдиною нацією. Арабські країни будують відно­сини між собою і в міжнародному аспекті на принципах єдності і співробітництва. У 194$ р. виникла Ліга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її членами стали Лівія (1953), Судан (1956), Марок­ко, Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Палестина

(1976), Джібуті (1977), Коморські острови (1993). Устав Ліги пе­редбачає координацію діяльності її членів у політичній, військовій, економічній та інших сферах, забороняє використання сили при врегулюванні суперечностей між членами Ліги і вимагає визнан­ня режимів, які знаходяться при владі в країнах-учасницях.

6 аравійських монархій об'єдналися для співпраці, інтеграції і координації дій в усіх областях, забезпечення обороноздатності в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (1981). Члени створеного в 1989 р. Союзу Арабського Магрибу - Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс - проводять спільну економічну політику, зокрема, на зовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграє надзвичайно важливу роль в економіці арабських країн, визначає їх місце у світовому господарстві. В Саудівській Аравії зосереджено 25% світових запасів нафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У 80-ті роки Саудівська Аравія, Ірак і Кувейт експортували близько половини нафти, яка надходила на міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено 40% світових запасів газу. Тут схо­дяться повітряні і сухопутні шляхи, які зв'язують Європу і Азію. Більшість арабських держав Перської затоки є також великими експортерами капіталу. Так, в 1997 р. зарубіжні авуари Кувейту становили 120 млрд. дол. Регіон є містким ринком збуту. В 1992 р. Саудівська Аравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7 млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидії тим арабським країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для підтримки еконо­міки і життєвих стандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Суда­ну, Йорданії тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 е арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія), що дозволяє їм суттєво впливати на регу­лювання світових цін і обсягів видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нині ОПЕК контролює третину видобутку нафти у світі.

Близький Схід, район Перської затоки є зоною суперництва держав, що мають тут свої інтереси. Арабські країни виробили єдину політику щодо близькосхідного конфлікту і проблеми ство­рення Палестинської держави. Організація визволення Палестини отримувала велику фінансову, військову, політичну, моральну допо­могу, особливо від монархій Аравійського півострова. У 1973 р. на знак протесту проти проізраїльської позиції Заходу в черговій арабо-ізраїльський війні арабські держави з метою здійснити тиск на західний світ припинили поставки нафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу. Коли Єгипет підписав сепарат­ний мир з Ізраїлем (1979), він був виключений з Ліги арабських держав і зазнав загального бойкоту. Лише після зміни вищого ке­рівництва Єгипет зміг поступово відновити втрачені позиції.

У 80-90-х роках XX ст. на Близькому Сході виникли ще два вогнища напруженості. Побоюючись поширення іранської ре-

200

волюції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку, сподіваючись, що могутні іракські збройні сили забезпечать стабільність і здійснять позитивний вплив на врегулювання близькосхідного конфлікту та інші можливі потрясіння. Суперечності між Іраном і Іраком вилились у війну 1980-1988 рр. Після її закінчення конфронтація сторін тривала, вони продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав військовий бюджет у розмірі 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис. військовослуж­бовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП, 119 бойових кораблів, 295 літаків і Вертольотів. На своєму озброєнні 382-тисячна іракська армія мала 2 700 танків, 4 400 БТР і БМП. 22 військові кораблі, 483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджет становив 2,7 млрд. дол. Протистояння між цими країнами триває й надалі.

Відчутним ударом по ідеї арабської єдності стала агресія Іра­ку проти Кувейту, однієї арабської держави проти іншої. Вона ви­кликала гостру політичну кризу в арабському світі, оскільки Ірак підтримали Лівія і,ОВП. Після цього аравійські монархії припи­нили виплату субсидій палестинському руху, яка становила близь­ко 6 млрд. дол. щорічно. Численна палестинська діаспора була витіснена з Кувейту. Іракська агресія,, поразка Кувейту поставили під сумнів попередню.концепцію національної безпеки, яка базува­лася на принципі опори яа власні сили. Були підписані договори про військове співробітництво на 10 років Кувейту із США (1991), Великобританією і Францією (1992), з Росією (1993). У, Кувейті розміщені війська СІЛА. Аравійські монархії Виробили спільну оборонну доктрину і створили об'єднаний військовий контингент «Щит півострова», що використовується як сили швидкого реагу­вання. Конфлікти і можливість бойових дій є причиною 'закупок арабськими країнами великої кількості найсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70% світового продажу зброї контролювали США. В 1993 р. вони продали військової техиікй і озброєнь на суму 22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол., Великобританія -на 2,3 млрд. дол. Загальні витрати арабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол. . :,

32. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ Кр^ФЛЇКТ

Виникнення близькосхідної кризи. Палестинська війна (1948-1940)

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага евітов&го співтовариства. Близь­косхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це па­лестинська проблема і право арабського народу Палестини на

самовизначення і створення незалежної держави; по-друге—­взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуже на­пружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на роз­гляд 00Н.

Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї 00Н у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийня­та резолюція 00Н № 181 про припинення дії англійського ман­дату і поділ Палестини на дві держави - єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створи­ти на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській дер­жаві відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язкової участі спеціальної комісії 00Н. Резолюція 00Н мала конструктивний характер і задовольняла законне право арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і пале­стинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобі­гти цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управ­ління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголо­шення держави Ізраїль.

15 травня 1948 р. сім арабських держав - Єгипет, Сирія, Йор­данія, Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія — розпочали війну про­ти єврейської держави. Вони розраховували здобути легку пере­могу і силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь арабів. Спочатку перебіг бойових дій складався успішно для арабських держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано підготовлені до війни, не мають конкретного плану і спільного керівництва. Ізраїльська армія перейшла в наступ і окупувала більшу частину Палестини. Війна 1948-1949 років закінчилася перемогою Ізраїлю. При посередництві 00Н в 1949 р. були укла­дені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був. Не

були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, лише проведені демаркаційні лінії. В результаті Па­лестинської війни 1948-1949 років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км території, яка за рішенням 00Н відводилась арабській державі. Решта території цієї так і не створеної держави відійшла Єгипту (сектор Газа)та Йорданії (західний берег р. Йордан). Рятуючись від бойових дій і терору, в сусідні держави втекло 900 тис. палес­тинських арабів. Виникла складна проблема палестинських біженців-. Радянський Союз в арабо-ізраїльській війні 1948-1949 рр. підтримував єврейську сторону.

Після цієї вдйявіВІдбулася інтернаціоналізація близькосхід­ного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзіВівТручатися в перебіг подій у регіоні й впли­вати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і до­помоги в СРСР, Ізраїль - у країн Заходу на чолі з СІЛА.

Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для арабського народу Палестини. Діючі партії та угруповання виявилися нездатними організувати й очолити маси в нових умовах, що склалися після створення Ізраїлю. У перші роки після

війни 1948-1949 рр. боротьба палестинців за свої права пішла на спад. Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки. Знаходячись у вигнанні, значна частина палестинців активно включилася в економічне і громадське жит­тя країн перебування - Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Лівії та ін. В арабських державах виникла нова палестинська інтелігенція - вчителі, лікарі, інже­нери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50-х - на початку 60-х років почалося відродження палестинського національно-визволь­ного руху на новій основі. У боротьбу вступило нове покоління, яке виросло в умовах вигнання і вважало, що палестинський народ повинен відмовитися від пасивності і взяти вирішення своєї долі у власні руки, спираючись на допомогу арабських дер­жав. У 1959 р. група молодих палестинців на чолі з Ясером Арафатом створила організацію ФАТХ (Рух палестинського на­ціонального визволення).

В 1964 р. в арабському секторі Єрусалима відбувся Палес­тинський національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП), затвердив Національну хартію і статут, прий­няв рішення про формування армії. У Національній хартії виз­началися мета і завдання національно-визвольного руху Палес­тини. Вона засуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділ Палестини На основі резолюції 00Н від 29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право створити державу в Палестині; Відповідальність за визволення Палестини від сіоні­стських окупантів покладалася на ОВП і «всю арабську націю». Єдиним засобом Досягнення мети визнавалася збройна бороть­ба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її чле­нами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка обиралась терміном на 3 роки. Її керівником став Ахмед Шукейрі. Для фінансування діяльності організації створювався Палестинський національний фонд, який формувався за раху­нок внесків палестинців, пожертв, дарів різних об'єднань і окре­мих осіб, дотацій Ліги арабських держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони палестинського руху.

Організація визволення Палестини очолила свій народ у його боротьбі за самовизначення і створення національної держави. В той же час в її програмі містилися положення, які не могли знайти підтримки світового співтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю, створеного за рішенням 00Н. Цей підхід розцінювався як міжнародний тероризм. ОВП не дістала офіційного визнання у світі, хоча їй надавало допомогу багато держав. Палестинські екстремісти здійснили ряд терористичних

5 червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16 єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусали­ма, Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабсь­ких територій. Активні бойові дії велася протягом перших шести днів, потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторо­ни підписали перемир'я, .

22 листопада 1967 р. Рада Безпеки 00Н прийняла резолю­цію № 242, яка містила положення про вивід ізраїльських військ з окупованих територій, припинення війни на Близькому Сході, визнання права на суверенітет усіх держав регіону, справедливе вирішення проблеми палестинських біженців» свободу навігації в міжнародних водах.

6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії пока­зали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одер­жали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія заз­нала важких поразок. У ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти Заходу, який надавав підтримку Ізраї­лю, припинили поставляти нафту на світовий .риноїк, вдо викли­кало енергетичну кризу і різке зростання пін ва нафтопродук­ти. Більшість європейських держав виступили »з-;вакликом дот­римуватися резолюції Ради Безпеки 00Н від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт збрОїіВокдочим сторонам.

Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо довели, що вирішити палестинську проблему] лище силою зброї неможливо. Почалися пошуки шляхів поді'І'ичноговрегулюван-ня. Організація визволення Палестини знала свою вимогу зни­щення держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило ставлення до неї у світі. В 1974 рьі делегація ОВП впер­ше була запрошена на засідання Генеральної Асамблеї 00Н і одержала міжнародне визнання як законний представник арабсь­кого народу Палестини. Їй надавався статус спостерігача в 00Н, вона дістала право працювати в інших міжнародних організа­ціях, почала завойовувати прихильників.

205

Після війни 1973 р. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгип­ту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянсь­кого Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраї­лем. В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгип­том. Між обома країнами припинявся стан війни, ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відпові­дав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди за­гальним арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до близькосхідного врегулювання і про­рив у складних арабо-єврейських відносинах. Арабські краї­ни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами.

У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити штаб-квартиру Організації визволення Палестини та її збройні формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили палестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльсь-кому кордоні була створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, у Лівані постійно знахо­дяться війська Сирії.

Палестинська проблема на сучасному етапі

У кінці 80-х - на початку 90-х років розпочалися перегово­ри між лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін на землю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укла­дено договір про поетапне врегулювання і Створення Палестинсь­кої держави на територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраї­лем {сектор Газа, західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася палестинська автономія, надалі плану­валося надати їй повну незалежність.

В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорда­нією. Переговори з Сирією поки що завершилися безрезуль­татно, бо сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває вимогу про повернення своєї території -Голанських висот.

Єврейські і арабські екстремісти намагаються зірвати про­цес близькосхідного примирення. Здійснено ряд терористичних актів. Проте переговори тривають.

Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішим плацдармом Великобританії на Близькому Сході і в Африці. У перші повоєнні роки зберігалась англійська військова присутність у країні, постійне втручання у внутрішні, справи Єгипту здійсню­валося на підставі умов договору І936 р., термін дії якого мав закінчитись у 1956 р. Єгипетські иапіонально-патріотичні сили вимагали дострокового припинення дії договору і справжньої незалежності. Натомість у 1946 ^Великобританії вдалося в черговий раз нав'язати правлячиїІІ^йідам Єгипту нерівноправ­ну угоду, що підтверджувала і ко^^тйзувала умови договору 1936 р. В Єгипті зберігались ан^йріські військово-морські і військово-повітряні бази. Англія ^ІііійЙйЬгїираво ввести в країну додаткові військові контингенти в б^^ррф час, коли, на її думку, Єгипту загрожувала небезпека» а^^ймЙ^іїїІїВкористовувати єги­петські війська за межами 'країни дйея своїх військових операцій. Створювалась змішана англо-єгипетська рада спільної оборони. Великобританія -зобов'язувалася вивести свої війська із зони Суецького каналу» Каїра і Олександрії не раніше, ніж через три роки, якщо ситуація буде сприятливою.

У 1947 р. питання про вивід англійських військ з Єгипту і ліквідацію нерівноправних угод'із Великобританією, які обме­жували суверенітет країни, було винесено на розгляд Ради Без­пеки 00Н. Цей орган десять разів обговорював єгипетське пи­тання, але так і не прийняв конкретного рішення. Необхідність перебування своїх військ у Єгипті Великобританія мотивувала політичною нестабільністю в регіоні і небезпекою, яку прихову­вало в собі арабо'еврейське протистояння.

У країні активізувався патріотичний рух, .що боровся проти монархічного режиму, корумпованої бюрократії, великої буржуа­зії і поміщиків, усіх тих, хто не хотів або не вмів захищати національні інтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи, зіткнення з військами і поліцією. Буржу­азні партії скомпрометували себе нерішучістю,' половинчастістю дій і втратили авторитет у значної частини єгипетського сус­пільства. Ініціатива перейшла до рук військових. У лавах єги­петської армії виникла організація «Вільні, офіцери», ініціато­ром створення і керівникомякої бувГ-А. Наеер. Вона ставила перед собою завдання здійснити державний переворот, скинути короля Фарука, передати владу політикам,,які провели б у країні реформи. Активну участь у роботі організації брало близько 300 офіцерів, а кількість її прихильників на поч. 50-х років досягла

1 000 чол. Її діяльність була су­воро законспірована. Організація складалась із груп по 3-5 чол., яким нічого не було відомо про роботу інших. Лише Насер знав усіх членів « Вільних офіцерів ». Координацію роботи груп здійс­нював Виконавчий комітет, який очолював офіцер із найвищим військовим званням - генерал-майор М. Нагіб.

У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація «Вільні офіцери» за­хопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і про­ведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони під командуванням 99-ти офіцерів зайняли всі стратегічні пункти столиці. Їх паролем стало слово «перемога». Король Фарук відрік­ся від престолу і залишив краї­ну. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором оновлення країни. Його заступник Г.А. Насер залишався в тіні, будучи для широкого загалу скромним непомітним офіцером, од­ним із виконавців прийнятих рішень. Його роль як справжнього керівника Ради революційного командування не афішувалась.

Гамаль Абдель Насер

У зовнішній політиці Рада революційного командування в основному орієнтувалася на СІНА, сподіваючись на економічну і політичну допомогу. 19 жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протя­гом 20 місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту. Немолодий генерал М. Нагіб, хворий на ревма­тизм, мало цікавився діяльністю РРК, здебільшого обмежуючись підписанням документів, які йому доставляли додому. Він схи­лявся до компромісу з рядом впливових діячів часів монархії та ісламськими фундаменталістами,(Проводив з ними таємні пе­реговори. Така позиція не влаштовувала реформаторів, очолю­ваних Г.А. Насером. У листопаді 1954 р.М. Нагіб був усунутий зі своїх посад і висланий в глухе, віддалене село, де провів решту свого життя. Г.А. Насер офіційно очолив Раду революційного командування. , ,