Кризові явища кінця 70-х — початку 80-х років XX ст. Політика реформ

В кінці 70-х років у Сирії загострились внутрішні супе­речності. Національна буржуазія була незадоволена втручан­ням держави в ціноутворення, наявністю необгрунтованих пільг і субсидій для деяких видів виробництва, підтримкою нерентабельних державних підприємств, жорстким контро­лем над зовнішньою торгівлею. Погіршувалось становище широких народних мас. Основні продукти харчування (рис, олія, цукор» чай, кава) продавались за картками, інші - за ви­сокими ринковими цінами.

Виразником загального невдоволення політикою ПАСВ стала асоціація «Врати-мусульмани», яка ставила мету скинути прав­лячий баасистський режим і побудувати в Сирії ісламську дер­жаву. Мусульманські фундаменталісти вимагали відміни законів про аграрну реформу, проведення денаціоналізації, вільної торгівлі. Для обґрунтування своєї антидержавної діяльності «Брати-мусульмани» використали конфесійний аспект. Прези­дент X. Асад, аначна частина діячів правлячої партії, вищих уря­довців і офіцерів належали до шиїтської общини алавітів, до якої входило дищбі 12% населення країни, тоді як дві третини сирійців були сунітами.

Ісламська пропаганда звинувачувала режим ПАСВ у «єре­тизмі» і небажанні, вести політику в інтересах сунітської більщості населення. З середини 70-х років у країні розпочався ісламській терор, який досяг свою апогею в 1979-1980 рр. Най-жорстокішою акцією «Братів-мусульман» було вбивство в червні 1979 р. більш щ^с 6і0 ^курсантів військового училища в Халебі.

ПАСВ змогла оволодіти ситуацією і організувати суспіль­ство на боротьбу з уасильством. Важливу роль у цьому процесі відіграв Національний прогресивний фронт. Пройшла мобілі­зація в робітничі, селянські, студентські загони самооборони, які отримали військкору підготовку в спеціальних таборах. За участю армії, сил безпеки і воєнізованих антитерористичних загонів у 1980-1981 рр. власті провели масштабні операції, спря­мовані на виявлення, д,, ліквідацію фундаментадістського підпілля. Запеклі боІ міїй^ озброєними заколотниками і урядо­вими військами із зйст^уаа^^іям танків і артилерії, жертвами яких стали тисячі людей, дід^улися в міста Хома. У 1983 р. боротьба проти релігійна,Єі?дтремісті'в завершилась перемо­гою ПАСВ. Розпочалася,.траа(Сформащя баасистського режи­му. Стратегічним завданням державного розвитку визначений «курс на багатоукладність в економіці, і багатопартійність у політиці». Відповідні зміни внесли в програму НПФ.

221

Економічні реформи створювали умови для багатоуклад­ного господарства, де рівні права мали державний, приватний, кооперативний, змішаний і іноземний сектор. Приватний ка­пітал переважає в сільському господарстві, внутрішній торгівлі, сфері послуг, посередницьких операціях, туризмі. Державний сектор контролює банки, енергетику, авіацію, транспорт, зв'язок, видобувну і обробну промисловість, 50% будівництва і зовніш­ньої торгівлі. Заохочується приватне підприємство. Створю­ються змішані підприємства, в яких державі має належати не менше 25% капіталу. Безпеку сирійських і іноземних інвес­тицій, вкладених в такі підприємства, страхує Кувейтська міжна­родна корпорація по гарантіях капіталовкладень. За допомо­гою міжнародних нафтових компаній «Пектен», «Демінекс», «Оксідентал», «Тотал» відкриті нові родовища нафти. Особливі умови господарської діяльності надані вільним економічним зонам. У сільському господарстві перед товаровиробниками всіх форм власності ставилось завдання збільшити обсяги продукції. Землі Сирії були розбиті на п'ять зон за рівнем родючості і кількість опадів і серед них спеціально виділені «зони сільсько­господарської стабілізації», де можна було зібрати 2-3 врожаї зернових на рік. Саме туди в першу чергу спрямовувались дер­жавні і приватні інвестиції. За короткий час Сирія змогла за­безпечити себе продовольством.

Відбувається швидке формування нового прошарку націо­нальної буржуазії шляхом збагачення баасистської партійної і військової еліти. Однак політична активність національної бур­жуазії поки що обмежується і знаходиться під контролем ре­жиму. В 1990 р. опозиційні угруповання різних напрямків (му­сульманські фундаменталісти, прихильники іракської Баас і по-передйіх сирійських керівників, усунутих від влади, арабські націоаалісти) зробили спробу створити свою організацію.

У 2000 р. помер президент Сирії Хафез Асад. За ЗО років перебування на посту глави держави йому вдалося вирішити ряд складних внутрішніх проблем, подолати ісламський екс­тремізм, забезпечити стабільність суспільства, помітно посилити військово-політичні позиції Сирії в регіоні. На знак поваги до заслуг видатного державного діяча перед сирійським народом і арабським світом був оголошений 40-денний траур у Сирії та Йорданії і триденний траур в усіх інших арабських країнах. Керівництво ПАСВ прийняло рішення передати посаду прези­дента сину X. Асада - Башару, який заявив про незмінність ос-, новних принципів внутрішньої і зовнішньої політики Сирії. Й'І республіканській державі посада президента перейшла' до на^ | ступника на засадах спадковості, '"і

Ірак став незалежною державою в 1932 р., проте він і надЙІІ залишався під англійським контролем за умовами двосторон­ньої угоди 1930 р. У роки Другої світової війни Великобритаіі|^ використовувала територію країни як важливий стратегічний плацдарм на Середньому Сході. Шсля закінчення війни вона в6 поспішала виводити свої війська. Почалася так звана «друга англійська окупація». Лише після підписання нової угоди 1947 р., де підтверджувались її особливі інтереси, військовий контин­гент Великобританії був виведений з території Іраку.

Ірак залишався монархією з обмеженою конституцією. Ко­роль Фейсал та його оточення були нездатні виробити ефективну політику в загальнонаціональних інтересах, яка знайшла б підтримку в суспільстві. У другий половині 40-х років загостри­лись внутрішні проблеми Іраку. Нестабільна ситуація склалася в Курдистані, де курдська національна меншййа, до якої належало 15-17% населення,боролася за визнання'її громадянських прав. У релігійному плані найбільшою конфесією Іраку були мусуль-мани-ппгіти (55-60% населення), проте їх допуск у державні уста­нови і армій Обмежувався. У перші повоєнні роки монархічний режим дозволив деяку демократизацію суспільного життя. Ви­ник ряд' політичних партій, в т.ч. ліві Комуністична партія Іраку і Партія арабського соціалістичного відродження. Настрої націо­нальної буржуазії і ліберальних поміщиків виражали Національ­но-демократична партія і Партія незалежності. Народна партія захищала інтереси середнього класу, дрібної буржуазії, інтелігенції» селянства. Так і не вийшла з підпілля Демократична партія Кур­дистану. З 1948 р. розпочався наступ на демократичні сиди, які своєю діяльністю нібито підривали єдність нації. ^ ;

Монархічний режим не збирався вирішувати проблеми .сус­пільства - не лише шляхом реформ, але навіть частковдпі: росту,-пок; Будь-які прояви незадоволення, критика дій правдйої вер­хівки супроводжувались репресіями проти всіх напрамЗДК ОД⁰" зиції. Політичних в'язнів у тюрмах піддавали тортурам, ^туїхчу-вали без суду і слідства. Так, у 1953 р. в тюрмі 6агдЙДі(ох6ро,ною було розстріляно 20 чол. в камерах, понад 100чол. поранено. Неодноразово вводився військовий стан і приймались надзви­чайні закони. Через військово-поліцейські репре'ейЬяі методи управління іракська влада Дістала назву «чорного режиму».

Зовнішня політика Іраку мала прозахідний, характер і май­же не враховувала національні і загальдоарабські інтереси. В 1950-1954 рр. було укладено кілька угод із СІЛА про надання економічної, технічної, військової допомоги. У 1955 р. між Іраком

225

і Великобританією замість договору 1930 р. була підписана спе­ціальна угода, яка передбачала співробітництво сторін у захисті Іраку від зовнішньої агресії і зобов'язання Великобританії щодо підтримання іракської армії в стані повної бойової готовності. Військовий блок Багдадський пакт (1955) об'єднав Великобри­танію, Ірак і неарабські мусульманські країни Іран, Пакистан, Туреччину. Визнавалось допустимим використання іракської армії в антиарабських акціях. Підписання Пакту було зустріну­те в арабському світі різко негативно.

Монархічний режим повністю дискредитував себе всередині країни. В 1956 р. в іракській армії виникла організація «Вільні офіцери» за єгипетським зразком на чолі з Абдель Карімом Ка-семом. Найважливіші політичні партії і організації (ІКП, ПАСВ, Національно-демократична партія, Партія незалежності) створи­ли Фронт національної єдності. Його програма передбачала пова­лення «чорного режиму», вихід Іраку з Багдадського пакту, прове­дення'політики позитивного нейтралітету, відміну надзвичайних законів, введення демократичних свобод, звільнення політв'язнів.

14 липня 1958 р. війська під командуванням членів органі­зації «Вільні офіцери» здійснили державний переворот у Багдаді. Король Фейсал, наступник престолу принц Абул Іллах, прем'єр-міністр Нурі ас-Саїд були вбиті. У країні перемогла антимонархічна революція. Ірак проголошувався республікою. Новий уряд, куди ввійшли військові з організації «Вільні офіцери» і представники ФНЄ, очолив А.К. Касем. Безпосередньо після повалення монархії були проведені демократичні перетворення. Звільнялись з тюрем політв'язні та учасники курдського національного руху. Легалі­зувались політичні парти. Була прийнята тимчасова конститу­ція. В 1959 р. країна вийшла з Багдадського пакту і ліквідувала іноземні військові бази на своїй території. Проте подальше ре­формування призупинилось через особисте суперництво за владу. А.К. Касем претендував на диктаторські повноваження. Відбу­лося кілька заколотів і змов, організованих його ворогами. У зв'яз­ку з черговим загостренням ситуації в Курдистані уряд запропо­нував винагороду в розмірі 100 тис. динарів (250 тис. дол.) тому, хто доставить у Багдад лідера курдського національного руху Мустафу Барзані живим чи мертвим. Розпочалися невдалі бо­йові дії регулярних військ проти повстанців.

Найбільш впливові партії Іраку - комуністична і баасистсь-ка - вели наполегливу боротьбу за маси, проголошуючи однако­ву кінцеву мету - побудову соціалізму. -Комуністи виступали зі

класових позицій і висували малозрозумілу ідею диктатури про­летаріату. Серед них було багато курдів, представників інших національних і релігійних меншин, тому вони бачили в пан­арабізмі загрозу своїм правам. ПАСВ пропагувала ідеї арабсь­кого соціалізму й арабської єдності. Боротьба за вплив на різні соціальні прошарки закінчилась перемогою баасистів.

17 липня 1968 р. в результаті державного перевороту ПАСВ прийшла до керівництва країною- Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив генерал Ахмед Хасан аль-Бакр. Його заступником був призначений Саддам Хусейн. В 1970 р. набрала чинності тимчасова конституція країни. Вона проголосила Ірак суверенною народно-демократичною республі­кою. Вищим органом державної влади визначалась Рада рево­люційного командування, її голова був одночасно президентом, прем'єр-міністром, верховним головнокомандувачем армії. Ство­рювався парламент з обмеженими повноваженнями. Нове керів­ництво Іраку заявило про соціалістичну орієнтацію в подальшому розвитку країни.

Ваасисти провели радикальні перетворення в економіці. За рахунок націоналізації створювався державний сектор у про­мисловості, увага приділялась таким галузям, як нафтовидобув­на, нафтопереробна, газова. Була здійснена націоналізація іно­земних нафтових компаній, що дало державі потужне джерело фінансування. В той час Ірак контролював четверту частину розвіданих запасів нафти. До 1980 р. його прибутки від експор­ту нафти оцінювались у 20-26 млрд. дол. на рік. Значна частина цієї суми направлялась на створення сильної боєздатної армії з найпередовішим озброєнням. СРСР надав Іраку допомогу в бу­дівництві понад 80 господарських об'єктів, в т.ч. заводу сільсько­господарських машин, електротехнічного заводу, заводу антибіо­тиків, нафтопроводів, залізниці Багдад - Басра, каналу оз. Тар­тар - р. Євфрат. За сприяння СРСР введені в експлуатацію на­фтопромисли Північна Румейла, Лукейс і Нахр-Умр загальною проектною потужністю 46 млн. т нафти на рік. Радянською сто­роною підготовлено понад 50 тис. іракських спеціалістів.

У ході аграрної реформи земля вилучалась у поміщиків за викуп і передавалась ^безземельним і малоземельним селянам. Організовувались кооперативи і великі сільськогосподарські комплекси. Проводились масштабні соціальні програми, здійсню­валась ліквідація неписьменності, створювались доступні систе­ми освіти і охорони здоров'я. Була вирішена житлова проблема і ліквідоване безробіття. Прибутки на душу населення зросли з 92,3 динара в 1969 р. до 763,8 динара в 1979 р. (у 8,2 рази). На першому етапі своєї діяльності баасистський режим пішов на діалог з усіма патріотичними силами країни. Хартія національних

225

Певні кроки були зроблені для вирішення курдської про­блеми. В 1970 р. курдські лідери й уряд підписали «Декларацію про автономію курдів». Положення про курдську автономію за­фіксоване в конституції Іраку. За заковом 1974 р. створювався Курдський автономний район із центром у місті Ербіль, якому надавалося право мати місцеве самоврядування, законодавчі і виконавчі органи. Одночасно від Курдистану відділявся ряд на­фтоносних територій.

Лідери ПАСВ одним із своїх головних завдань вважали встановлення повного контролю над суспільством, ліквідацію опозиції, досягнення монополії на владу. Тому короткий пері­од співпраці з іншими політичними силами завершився їх роз­громом. Баасизація почалася з армії. Всі нелояльні режиму військовослужбовці звільнялись або направлялись служити їв Курдистан. У військові навчальні заклади приймались лише члени ПАСВ, які підписували спеціальне зобов'язання працю* вати в інтересах партії, в разі його порушення вони підлягали смертній карі. Для успішного просування по службі мали зна­чення національна і релігійна належність. На вищі пости при­значались офіцери за принципом особистої відданості лідерам країни. Баасизація охопила державні органи, громадські органі­зації, профспілки, систему освіти і культури. Відбувалось типо­ве для тоталітарних режимів зрощування партійного і держав­ного апарату, зосередження влади в руках партійних діячів. В ПАСВ була створена партійна служба безпеки і партійна роз­відка. Будь-яке порушення статуту вело до суворих покарань. За кримінальним кодексом, розробленим під особистим кон­тролем С. Хусейна, смертна кара встановлювалась за приховання членом ПАСВ його колишньої партійної належності, вступ до ПАСВ при одночасних зв'язках а іншими партіями і організа­ціями, вихід із ПАСВ і вступ до іншої партії, схилення члена ПАСВ до виходу з партії. Постійно здійснювались партійні чистки, репресії проти недавніх впливових партійних діячів. За законом № 35 від 1977 р. позбавлялись громадянства «всі особи, що перебували у ворожій політичній, економічній або інтелектуальній опозиції до революції та її програми». Закон давав юридичне обґрунтування репресіям.

Політика баасизації етнічних меншин поєднувалась із їх насильницькою арабізапією. У першу чергу це стосувалось курдів. Уздовж кордонів з Іраном і Туреччиною встановлювалась «зона безпеки», курдське населення звідти виселялось. Курдські по-

226

літичні і громадські організації заборонялись, а засоби масової інформації закривались. Протягом 1975-1977 рр., за різними даними, з Курдистану було депортовано 300-350 тис. чол., зни­щено 240 сіл. Жорстоких ударів зазнала шиїтська община Іраку та її релігійно-політична організація «Ад-Дава» (Заклик). У 1977 р. відбулися масові виступи шиїтів проти переслідування. Вісім шиїтських лідерів - п'ятеро духовних і троє світських -були засуджені до страти. У 1980 р. ЗО тис. шиїтів були вислані в Іран, а за належність до «Ад-Дава» вводилась смертна кара.

У зовнішній політиці Ірак орієнтувався на СРСР. У 1972 р. був укладений договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. З 1958 р. розпочалися радянські поставки зброї Іра­ку. За допомогою СРСР і західних країн Ірак створив могутню армію. У близькосхідному конфлікті він займав непримиренну антиізраїльську позицію. Залишались Труднощі у відносинах з Іраном і Туреччиною через переслідування шиїтів і політику з курдського питання.

Після репресивних заходів другої половини 70-х років Ірак став країною з однопартійною системою, монополією ПАСВ на владу, відсутністю опозиції, тотальним контролем над суспіль­ством. 17 липня 1979 р. генерал А.Х. аль-Бакр був усунутий з усіх постів і взятий під домашній арешт, а за офіційною версією пішов у відставку за станом здоров'я. Саддам Хусейн зайняв посади президента, прем'єр-міністра, верховного головнокоман­дувача армії, секретаря іракської ПАСВ, голови Ради революцій­ного командування. Своє оточення він створив за принципом особистої відданості. У момент офіційного утвердження при владі він дав наказ знищити всіх неугодних лідерів попереднього пе­ріоду. Саддамівський режим має тоталітарний характер і спи­рається на армію, спепслужби, організації ПАСВ. Внутрішня політика Іраку залишалась без змін. С. Хусейн значно активізу­вав зовнішню політику, поставивши мету перетворити Ірак у наймогутнішу державу регіону, лідера арабського світу.

У 1980-1988 рр. тривала ірано-іракська війна, причинами якої були ідеологічні, національні, релігійні, територіальні суперечності.

227

В національно-визвольному русі сформувалась група лідерів - «історичні вожді алжирської революції». Серед них були відомі громадські діячі (А. Бен Белла, М. Будіаф), бойові командири (X. Бумед'єн), керівники військових зон. Визнаючи головною ме­тою здобуття незалежності, вони по-різному уявляли подальші перспективи розвитку своєї країни.

У 1957-1958 рр. в Алжирі перебувало 800 тис. регулярних французьких військ, оснащених танками, артилерією, авіацією. Місцеві європейські ультраколоністи за підтримки військових створювали свої організації, проводили терористичні акти і в Алжирі, і у Франції. Активізація правих сил привела до падін­ня IV республіки. До влади прийшов президент Ш. де Голль, який запропонував вирішити проблему Алжиру шляхом на­дання йому внутрішньої автономії. Франція мала зберегти кон­троль над його зовнішньою політикою, обороною, економікою і фінансами. ФНВ відхилив пропозицію Щарля де Голля. Ре­акційні французькі генерали здійснили спробу встановити в Алжирі свою диктатуру. Після розгрому путчу ОАС пішла у підпілля і розгорнула кампанію терору проти алжирців і проти співчуваючих їм французів.

Міжнародна громадськість, ліві сили Франції підтримували справедливу боротьбу алжирського народу. Арабські країни не­одноразово вносили питання про деколонізацію Алжиру до по­рядку денного сесій 00Н. У грудні 1960 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла резолюцію про визнання права Алжиру на само­визначення і створення незалежної держави. В 1961-1962 рр. в Евіалі відбулися переговори між делегаціями французького уряду і тимчасового уряду Алжирської республіки. Правлячі кола Франції намагалися отримати особливі права в майбутньому незалежному Алжирі (збереження французької адміністрації в

ряді приморських районів, відторгнення частини Сахарв, збере­ження військових баз). Алжирська сторона пішла на деякі по­ступки. 18 березня 1962 р. були підписані Евіанські угоди, за якими Франція визнавала незалежність Алжиру, його право оби­рати політичний і соціальний режим. Протягом наступних ше­сти місяців намічалося провести референдум з питання про не­залежність. Передбачалось встановлення трирічного перехідного періоду, протягом якого в Алжирі залишалися французькі війська. Колоністам надавалося подвійне громадянство, яке вони мали право змінити надалі на алжирське або французьке. Фран­ція виділяла кошти для відбудови зруйнованого війною госпо­дарства Алжиру. 1 липня 1962 р. всенародний референдум аб­солютною більшістю голосів підтвердив прагнення алжирського народу мати незалежну державу.

Після завоювання незалежності в країні розгорнулась гос­тра боротьба за владу між «історичними вождями». А. Бен Бел­ла, що повернувся з еміграції з Франції, уклав політичний союз з X. Бумед'єном. У вересні 1962 р. в Алжирі відбулися перші парламентські вибори. 26 вересня 1962 р. була проголошена Алжирська Народно-Демократична Республіка. А. Бен Белла очолив її уряд. X. Бумед'єн зайняв посаду військового міністра. У 1963 р. була прийнята перша конституція. Відповідно до її положення фронт національного визволення набував статусу «єдиної авангардної партії в Алжирі», яка «здійснює завдання народної демократичної революції і будує соціалізм». Главою держави і виконавчої влади став лідер ФНВ президент А. Бен Белла. Почалися радикальні соціально-економічні перетворен­ня в дусі «алжирського соціалізму» як різновиду арабського і мусульманського соціалізму. Водночас вивчались і запозичува­лись елементи радянської, югославської і кубинської моделей соціалізму. Перші кроки нового алжирського режиму були ви­соко оцінені радянським керівництвом. Алжир розглядався як «африканська Куба». Президент А. Бен Белла був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (1964).

У 1965 р. армія, очолювана міністром оборони X. Бумед'є­ном, здійснила державний переворот. А. Бен Белла був усунутий з постів. Влада перейшла до рук Революційної ради під керів­ництвом X. Бумед'єна. Загальна концепція розвитку країни не змінилася.

Алжирський режим націоналізував банки, страхові компанії, транспорт, нафтогазову промисловість, енергетику. Була введена

державна монополія на зовнішню торгівлю. Національний пі ватний капітал залишався у внутрішній торгівлі, легкій промі ловрсті, будівництві, сфері послуг, ремеслі. Іноземний капії зберігся лише як пайовик змішаних підприємств з переваж ням держави. Проводилась індустріалізація країни, значну помогу в здійсненні якої надав Радянський Союз. Уряд отриї вигідні позики від СРСР (550 млн. дол.), Китаю (250 млн. до. Югославії (100 млн. дол.). д|

Почались перетворення в сільському господарстві. На і ціоналізованих земельних володіннях колишніх колонізаторі пов'язаних з ними великих феодалів організовувались кол< тивні ферми. В 1971 р. набрав чинності закон про аграрну реї люцію. Земля вилучалась у поміщиків і багатих селян за викі їм залишалися ділянки, які їхні сім'ї могли обробляти власни] силами, без найманої праці. Гарантувалось право власності землю дрібних і середніх господарств. Вилучені землі розпод лялись між сільськогосподарськими робітниками, учасника» національно-визвольної війни 1954-1962 рр., дітьми загиблих] цій війні, багатодітними сім'ями. Обов'язковою умовою одержаї ня ділянки був вступ до кооперативу. Всього було розподіле^ 1,4 млн. га землі, яку отримали 97 тис. селян. Було створеї 6 тис. кооперативів. У приватній власності 1,3 млн. селян зал шилось 60% оброблюваних земель. У 80-х роках ефективне колоніальних часів сільське господарство Алжиру задовольа ло потреби населення в продовольстві лише на 30%.

Паралельно з економічними перетвореннями формувала^ політична система. На виборах різного рівня зі списку кан датів виключались особи, чия лояльність режиму ставилась сумнів, а їх особисті інтереси, з точки зору відповідних структ суперечили «інтересам революції і народу». Діяльність бу^ якої опозиції заборонялась. В 1976 р. був прийнятий прогр ний документ алжирської революції - Національна хартія. Ві підтверджувала соціалістичну орієнтацію Алжиру. На підсі хартії була введена в дію нова конституція. Главою держаї виконавчої влади оголошувався президент, який обирався я років за пропозицією правлячої і єдиної партії ФНВ. Закої давчу владу здійснювали Національні народні збори, що оби| лись на 5 років. У грудні 1978 р. помер X. Бумед'єн - лУ ФНВ, президент, глава уряду. З січня 1979 р. вищі держави партійні посади в Алжирі зайняв Ш. Бенджедід. '.^

На початку 80-х років Алжир вступив у смугу значних Є» немічних труднощів. Надмірний контроль держави над госв дарством, обмеження приватного підприємства завадили ефя тивному розвитку. Протягом 80-х років зменшувались прибі ки від експорту нафти, оскільки ціни на неї на світовому рі

232

знизились майже в 4 рази. Третина валютних надходжень витра­чалась на закупку продовольства. Наблизились терміни пога­шення зовнішніх боргів. Держава мусила скоротити видатки на соціальні програми, імпорт необхідних товарів, на внутрішні ка­піталовкладення. Відповідно до нових умов режим дещо змінив економічну політику. Була надана господарська самостійність держпідприємствам, введена свобода приватного підприємниц­тва. В 1982-1983 рр. приватний сектор отримав пільги у сфері податків, кредитування, зовнішньої торгівлі, купівлі обладнання і виробничих приміщень. Приватні особи дістали право купува­ти землі з державного фонду в степових і пустельних районах, землі нерентабельних кооперативів. У 1986 р. були внесені зміни в Національну хартію. Все ще підтверджувалась соціалістична орієнтація країни. Одночасно визнавалась рівність усіх форм власності, включаючи приватну. Алжирська революція визнача­лась як «народна і національна за своєю суттю, ісламська за духом, арабська за культурою, сучасна і соціалістична за спрямо­ваністю». Підкреслювалась роль ісламських цінностей.