КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

В результаті ліквідації світової системи колоніалізму в Тропічній і Південній Африці утворилось 47 незалежних дер­жав. Національно-патріотичні сили й рухи розпочали державне будівництво, формування економічних і політичних структур. Обиралась західна ліберальна модель або ж соціалістична орієн­тація в поєднанні з концепціями місцевого націоналізму. Неза­лежно від того, яку модель офіційно визнавали ті чи інші афри­канські країни, в їх розвитку проявлялись спільні риси.

В політичному плані молоді незалежні держави Південної і Тропічної Африки як правило обирали республіканську форму правління. Створювались парламенти, організовувались партії і рухи. На цей процес дуже впливала така специфічна риса афри­канських суспільств, як стійкість родоплемінних і общинних зв'язків. Всі важливі проблеми вирішувались на місцях вождя­ми племен або радами старійшин на основі звичаїв і традицій.

Надплемінні інститути, в т.ч. і держава, були чужими більшості африканців і оцінювались ними як щось зайве і непотрібне. В той же час більш численні народності мали змогу захопити вла­ду, отримати переваги в уряді, адміністративних органах, армії, поліції. Виникла основа для збройних етнічних конфліктів, які роками, десятиріччями не згасають у ряді країн (Ефіопія, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ангола, Ліберія, Конго-Заїр, Чад та ін).

У сфері державного управління переважали авторитаризм і насильство. Спостерігалась політична нестабільність, постійно відбувались державні перевороти, в яких активну участь брала армія. В найбільшій країні регіону - Нігерії після здобуття нею незалежності (1960) здійснено сім військових переворотів. У Беніні з 1960 по 1972 рр. сталося шість державних переворотів, у т.ч. чотири військові, і змінилось 20 урядів. В 1960-2000 рр. Африка пережила понад 100 військових переворотів, які супро­воджувались політичним терором, грабунками населення, депорта­ціями і потоками біженців у сусідні країни.

Ряд патріотично настроєних лідерів національно-визвольних рухів часів боротьби за незалежність були усунуті від влади. Де­які з них швидко переродились і сприйняли авторитарні методи керівництва державою і суспільством. Правитель Центрально-Африканської Республіки Ж.Б. Бокасса проголосив себе імпера­тором і користувався настільки необмеженою владою, що міг дозво­лити собі навіть людоїдство. Військовий диктатор Уганди в 1971-1979 рр. їді Амін, прозваний «африканським Гітлером», відзна­чився не лише політичними репресіями, але й безпрецедентною «економічною війною» проти буржуазії, дрібних ремісників і тор­говців індо-пакистанського походження. В 1972 р. з Уганди було депортовано 70 тис. «азіатів», які нібито мали державу за дійну корову, яку визискували, але не хотіли годувати. Діловій еліті було наказано протягом 90 днів покинути Країну, взявши не більше 100 дол. на людину. Її банківські рахунки арештовувались, майно вилучалось і розподілялось між офіцерами і солдатами амінівсь-кої армії. Економіка Уганди зазнала нищівного удару.

Керівник Малаві Хастінгс Камузу Банда, що прийшов до влади в 1964 р., оголосив себе довічним президентом країни (з 1969 р.). Людина, яка багато років прожила в еміграції в СІЛА і Європі в умовах західної демократії, закінчила чотири вищі на­вчальні заклади (Уілберфордськйй університет, Чиказький універ­ситет, Мехаррі-коледж у СІЛА, Единбурзький медичний коледж у Шотландії), отримала фах історика, політолога, лікаря, повернув­шись додому, відразу ж забула про західні пивілізапійні цінності. Крім звання довічного президента. Банда набув звання тради­ційного вождя і шамана племені чева. Критиків свого правління він погрожував «згодувати крокодилам».

245

Президент Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгебенду Ва За Бан-га (Могутній воїн, що завдяки своїй стійкості, витривалості й волі до перемоги буде йти від одного завоювання до іншого, залишаю­чи після себе вогонь) обіймав свою посаду 32 роки і був усунутий у 1997 р. в результаті перемоги збройного руху опору. З метою безпеки він жив не в столиці Кіншасі, а в своєму рідному селі Гбадоліт, прозваному «Версалем джунглів». Особиста власність Мобуту Сесе Секо за межами Заїру оцінювалась в 4-5 млрд. дол., а державний борг країни, якою він керував, складав 4 млрд. дол.

На початку 90-х років із 47 країн Тропічної і Південної Африки в семи існували особисті диктатури, в 16-ти - військові режими, в 15-ти - однопартійні системи і лише в п'яти - демокра­тичні багатопартійні структури (Ботсвана, Гамбія, Маврикій, Се­негал, Зімбабве). Наявність у багатьох країнах антинародних політичних режимів і державних діячів, які дбали не про інтере­си громадян, а про свої власні, стала ще однією причиною по­встанської боротьби і сепаратистських тенденцій. У 90-х роках у зв'язку із закінченням «холодної війни» велика група афри­канських країн заявила про свій перехід до багатопартійної си­стеми організації влади. Втратили свої звичні посади чимало харизматичних правителів. Зокрема, довічний президент Малаві Банда, який мріяв зустріти своє 100-річчя на посту керівника держави, у 1994 р. зазнав поразки на перших багатопартійний виборах, а в 1998 р. помер на 92-му році життя. Кілька автори­тарних лідерів і в нових умовах здобули підтримку населення. Керівник однопартійного режиму Беніну (1972-1989) М. Кереку на президентських виборах 1996 р. переміг як незалежний кан­дидат і представник «трудових верств», оскільки ніхто, навіть вороже настроєні опоненти, не ставив під сумнів його особисту чесність і патріотизм. Військовий диктатор Гани Дж. Роллінгс, що захопив владу в 1980 р. за допомогою армії, в 1993 р. був обраний президентом демократичним шляхом.

Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Аф­риці продовжували здійснюватись державні перевороти. Деста­білізація економіки в ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств, скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід у поверненні до авторитар­них форм правління. Військові прийшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий дикта­тор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репре­сивних у світі поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.

Щоб успішно розбудовувати громадянське суспільство, краї­ни Тропічної і Південної Африки мають виробляти свої моделі демократії, поєднуючи елементи західної системи з традиційни­ми цивілізаційними цінностями.

В економіці найбільш ефективною вважалась концепція «наздоганяючого розвитку». Припускалось, що молоді держави Африки прискореними темпами проведуть індустріалізацію, по­ставлять на світовий ринок конкурентоспроможну продукцію, що дасть їм кошти і можливості побороти відсталість, наблизи­тись до рівня середньорозвинених країн, розв'язати соціальні проблеми, забезпечити своїм громадянам достойний рівень жит­тя. Сподівання покладались на допомогу колишніх метрополій в отриманні кредитів і новітніх технологій, але вони не виправ­дались. В цей час високорозвинений Захід переживав науково-технічну революцію. Міжнародні корпорації продовжували роз­глядати країни Тропічної і Південної Африки як придатки до своєї економіки.

Уряди африканських держав допустили ряд помилок. Зокре­ма, мало уваги приділялось сільському господарству, внаслідок чого виникла нестача продовольства. Головні доходи в бюджет ідуть від продажу сировини, ціни на яку на світовому ринку низькі. Стійкою тенденцією стало падіння темпів економічного розвитку і зниження прибутків на душу населення. З кожним десятиріччям у більшості країн загострювалась продовольча проблема. Одно­часно відбувалось значне зростання кількості населення. Тяж­кий стан економіки призвів до різкого скорочення державних витрат на соціальні потреби: освіту, професійну підготовку, науку, культуру, охорону здоров'я, виплату допомог.

У пошуках виходу з економічної кризи африканці прийня­ли Монровійську стратегію розвитку (1979) і Лагосський план дій (1980) з її реалізації на період до 2000 р., які базувались на концепції «опори на власні сили». Ці документи визнавали прі­оритетними суверенітет держави над природними ресурсами, са­мозабезпечення продовольством, створення індустріальної бази, збільшення обсягів внутрішньої африканської торгівлі, розви­ток транспорту. Успішному виконанню намічених планів зава­дили відсталість економічних структур, однотипна сировинна орієнтація національних економік, прив'язка до ринку колишніх метрополій, ідеологічні й політичні суперечності.

На середину 80-х років економічні проблеми в Тропічній і Південній Африці настільки загострились, що стали об'єктом особливої уваги світового співтовариства. У 1986 р. відбулася

247

спеціальна XIII сесія Генеральної Асамблеї 00Н, на якій була прийнята «Програма дій 00Н по забезпеченню економічного піднесення і розвитку Африки на 1986-1990 рр.». Для її здійснен­ня виділялись кошти в сумі 128 млрд. дол., у т.ч. 46 млрд. дол. за рахунок зовнішніх ресурсів. Проведені в її рамках перетво­рення не дали бажаних результатів. У 1991 р. Генеральна Асам­блея 00Н прийняла «Нову програму дій 00Н на 90-ті роки», у 1996 р. - програму «Дати шанс розвитку». Ці документи перед­бачали зростання приватного підприємництва, роздержавлення власності, створення експортних галузей, фінансові і податкові реформи, тобто переважно такі заходи, які послаблювали роль держави при відсутності ефективних ринкових механізмів. Ге­неральний секретар 00Н висував «Спеціальну ініціативу» (1996), суть якої в тому, що майбутнє Африки - в новому освіченому, здоровому поколінні, здатному здолати економічну безвихідь.

На противагу програмі ринкової трансформації господар­ства, запропонованої МВФ і МБРР, глави держав Африки прий­няли документ «Африканська альтернатива програмам струк­турної перебудови» (1989), який наполягав на специфічності еко­номіки регіону і пропонував об'єднатися для спільних дій щодо виходу з Кризи, спираючись на власні сили. Цей план теж не був виконаний з тих же причин, що й попередні.

На кінець 90-х років XX ст. близько ЗО африканських держав приєдналися до програм МВФ і МБРР, виконавши безліч попередніх умов для отримання фінансової допомоги. Жодна країна з цієї групи поки що не має приросту ВНП і не просунулась уперед у вирішенні соціально-економічних про­блем. Зате послаблення державного регулювання і відкриття ринків одразу дало негативні наслідки. Продукція місцевих товаровиробників Не витримала конкуренції більш дешевих імпортних товарів. Так, на початку 90-х років у Сомалі ціни на сою, кукурудзу і пшеницю впали до такого рівня, що виро­щувати їх стало економічно невигідно. На виробництво 100 кг зерна кукурудзи селянин витрачав 114 тис. сомалійських шилінгів, а від їх продажу на ринку міг виручити не більш 55 тис. Ввезення в країни Західної Африки яловичини, в основ­ному з Франції і Голландії, за ціною вдвічі нижчою від місце­вої, призвело до масового розорення скотарів. Заробіток втра­тили 4 млн. селян. Імпорт рису в Малаві призвів до ліквідації власного виробництва цієї культури. В Зімбабве закрились фабрики, що виготовляли одяг. Текстиль і шкіряні вироби перестали випускатись у Замбії і Танзанії. В Кенії майже припинилось виготовлення модних сумок із сизалю, бо така продукція почала випускатись у Японії на високомеханізо-ваних підприємствах.

Міжнародні організації, які досліджували питання про те, що заважає успішному розвитку господарства африканських країн, виділили 15 негативних чинників. Першими за важливістю були необгрунтовані податки, нерозвинута інфраструктура, неконтро-льована інфляція. На 15-му місці стояв тероризм. Усунення всіх цих причин вимагає наявності сильної державної влади, яка б створила необхідні умови для економічної стабілізації.

Всі країни Тропічної і Південної Африки багатонаціональні. Колонізатори довільно провели тут кордони, внаслідок чого безліч народів і племен увійшло до складу різних держав. Так, у Каме­руні і Чаді проживає по 200 етнічних груп, в Анголі - 90, у Кот д'Івуарі - 60, у Нігерії і Гані - по 50, у Беніні - 42, у Того - 36. Серйозною проблемою в цих умовах стала проблема державної мови. Лише в Ефіопії, яка уникла іноземного поневолення, дер­жавною була рідна мова 75% населення - амхарська. Єдиною країною, що відмовилась від мови колонізаторів на офіційному рівні і надала статусу державної суахілі, стала Кенія. Дещо пізніше її приклад наслідувала Республіка Коморські острови, де коморська мова є офіційною. Основна частина африканських країн продовжує користуватись мовами колишніх метрополій Як державними, деякі поряд з ними ввели і свої. В Бурунді це кірунді і французька, Лесото - сото і англійська, Мадагаскарі -мерина і французька, Руанді - кіньяруанда і французька, Свази-ленді - свазі і англійська. Після ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканський Республіці (1994) державними стали одразу 12 мов - африкаанс, англійська, коса, зулу, ндебеле, сесото-са, лебоа, сесото, сисваті, тсонга, тсвана, венда.

Переважна більшість конституцій сучасних африканських держав містять ідею унітарності і базуються на концепції єди­ної нації, яка має включати всі існуючи на їх території великі і малі народи. В сучасних умовах цей підхід не відповідає реальній дійсності. Етноси тримаються за свою відокремленість і непов­торність і не бажають розчинятись у загальний маці.

Основною причиною етнічних конфліктів і суперечностей е невирішеність соціально-економічних проблем. Протест широ­ких Мас проти бідності» неефективної політики влади, корупції, хабарництва набуває форм ворожнечі щодо певних етнічних груп, представники яких займають найважливіші посади в місцевих адміністраціях, в армії, в керівництві держави. Корені міжпле­мінної ворожнечі мають тривалу історію. У ряді країн народи, що в минулому створили могутні держави, до цього часу зне­важливо ставляться до етнічних груп, які тоді підкорялись їх

правителям. Існують і надалі зберігають свою силу стійкі етнічні заборони і стереотипи. Конкретні народи в африканських суспіль­ствах можуть характеризуватись як «розумні», «чесні», «робо­тящі» або ж «агресивні», «войовничі», «зрадливі» тощо. Змінити такі оцінки дуже важко. На національні взаємовідносини впли­вають традиційні структури і релігійні відмінності.

Частина конфліктів спровокована в часи «холодної війни» протистоянням наддержав СРСР і СІЛА. Так, проти прорадянсь-ких режимів Анголи, Мозамбіку, Ефіопії воювали збройні угрупо­вання, яким зброю і фінансування надавав Захід. У прямій чи завуальованій формі великі держави й нині підтримують як офіційні режими, так і повстанців, захищаючи, в першу чергу, свої економічні й геополітичні інтереси. Вимоги національних рухів різноманітні - від поміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагають територіальної або культурної автономії, пропорцій­ного представництва в органах влади, врахування інтересів чис­ленних малих народів при прийнятті програм соціально-еконо­мічного і гуманітарного розвитку. Національні суперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення і затяжні внутрішні війни. У Руанді і Бурунді триває непримиренне протистояння між на­родностями тутсі і хуту. У 1990-1994 рр. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі і поміркованих хугу. В Бурунді жертвами терору стали 150 тис. чол. В основі ліберійського збройного конфлікту лежить антагонізм між чорношкірими переселенцями - нащад­ками рабів із СІЛА і корінними народностями (кран, кру, гребо). У 1992-1993 рр. у Сомалі насильство в міжетнічних стосунках набуло такого розмаху, що навіть миротворчий військовий кон­тингент 00Н виявився безсилим у спробах розвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавши своєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контроль над алмазами було вбито 50 тис. чол., а біженцями стало 500 тис. чол.

Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набули рухи за відокремлення територій і створення на них нових дер­жав. Ця тенденція суперечить уставу Організації африканської єдності (1963) та її Каїрській декларації (1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігати кордони, які існували на момент отримання ними незалежності.

Самопроголошена Республіка Біафра існувала в Східній Нігерії в 1967-1970 рр., у ході війни центрального уряду за її ліквідацію загинуло 1 млн. чол. Еритрейці багато років бороли­ся проти політики амхаризації, за відділення від Ефіопії і ство­рення своєї держави. Ця мета була досягнута (1993). Тепер опо­зиційні її правлячому режиму сили прагнуть створити державу Велика Афарія на землях Еритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагають створення держави Огаден на території

250

однойменної провінції Ефіопії і частини Кенії. Прихильники ідеї проголошення національної держави народності конго бо­рються за виділення населених нею територійзі складу Конго, Конго-Заїру й Анголи. В екваторіальній Гвінеї деякі сили висту­пають за відділення о. Біоко, на якому розташована столиця країни Малабо, і його можливе приєднання до Нігерії. На Ко-морських островах сепаратисти проголосили ніким не визнану державу Анжуан і хочуть перейти під владу Франції, проти чого категорично виступає офіційний Париж.

З 1960-го по 2000-й рік в Африці відбулося понад 20 крово­пролитних воєн, близько 15 випадків геноциду і масового терору на етнічному ґрунті, в яких загинуло понад 8 млн. чол. В сере­дині 90-х років у Тропічній і Південній Африці налічувалось 6,7 млн. біженців.

Група африканських країн спромоглася уникнути етнічних конфліктів, проводячи політику національного плюралізму. Ав­торитарний режим А. Секу-Туре у Гвінейській республіці (195ЯЇ-Ї 1984) придушував будь-які опозиційні рухи. В той же час вит] мувався принцип пропорційного представництва в держава структурах трьох основних народностей — фульбе, малінке, су Інші національні меншини теж мали певні квоти. Наступи А. Секу-Туре Лансана Конте продовжив цей курс. Виважена а ціональна політика проводилась керівництвом Танзанії, ТоЇзд, Гани, Беніну. Африка має два позитивні приклади врегулював^ затяжних збройних конфліктів — у Мозамбіку і Намібії. Ворогу­ючі політичні угруповання піїпли на взаємні поступки, домови­лися про розподіл влади, прийняли узгоджені програми перехо­ду до мирного життя. '

• т,-

Ліквідація режиму апартеїду на Півдні Африки

Особлива ситуація склалася в ГОвденно-Африканській Рес­публіці (до 1961 р. - англійський домініон Південно-Африкаж^-кий Союз). Тут установилась диктатура білої меншості, прово­дилась політика апартеїду - поділу населення за расовою озна­кою на білих, кольорових (змішаного походження), вихіддів з Азії та чорних з відд(ов:ідними правами й обов'язканда* Темно­шкіре населення зосереджувалось в «національних державах» -бантустанах. Обирати оргаиіі влади могли лише білі і, з обме­женнями, вихідці з АзЦ. Професії закріплялись, за расовим по­ходженням. Політика апартеїду передбачала систему привілеїв для білих. Вони мали гарну освіту, стійке становище в бізнесі, високий рівень життя.

Боротьбу африканців проти режиму апартеїду очолила партія Африканський національний конгрес (АНК), що спиралась на

257

народність коса. Її керівник Нельсон Мандела був засуджений на довічне ув'язнення з політичних мотивів. Важливу роль відігравала також зулуська партія Інката. У 70-х роках ситуа­ція в ПАР загострилась. Наростала соціальна напруга, почалися зіткнення на расовому ґрунті. Свою роль відіграли економічні та інші санкції 00Н, яка звинувачувала Південно-Африканську Республіку в грубому порушенні прав людини. Диктатура білої меншості себе вичерпала. Правлячу Націоналістичну партію в цей час очолив Фредерік де Клерк, який був обраний президен­том ПАР (1989). З його ініціативи в країні почали поступово відмінятись расистські закони. Звільнялись політв'язні. Нельсон Мандела вийшов з тюрми. У 1992 р. адміністрація де Клерка і АНК уклали угоду про проведення вільних виборів для всіх ка­тегорій населення і про принципи побудови нової держави.

27 квітня 1994 р. в ПАР пройшли перші нерасові вибори. Перемогу здобув АНК. Н. Мандела був обраний президентом. Режим апартеїду був знищений. Після закінчення терміну по­вноважень Н. Мандели на посту президента на других південно­африканських вільних виборах новим главою держави став нинішній лідер АНК Табо Мбекі.

40. УКРАЇНА І КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ

Основні напрямки співробітництва України з країнами Азії та Африки

Після референдуму 1 грудня 1991 р., на якому український народ висловив тверде бажання мати свою суверенну державу, Україна стала повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Із країн Азії її незалежність першою визнала Туреччина (16 груд­ня), з арабських країн - Туніс (26 грудня), з країн Тропічної і Південної Африки - Замбія (ЗО грудня). Протягом грудня 1991 р. Україну визнали також Алжир, Афганістан, Бангладеш, В'єтнам, Ізраїль, Індія, Індонезія, Іран, Йорданія, Казахстан, Камбоджа, Киргизстан, КНР, КНДР, Республіка Корея, Ліван, Марокко, Мон­голія, Оман, Таджикистан, Таїланд, Туркменістан, Японія. У 1991-1995 рр. державний суверенітет України визнали 150 країн світу, в тому числі 80 країн Азії та Африки.

2 липня 1993 р. Верховна Рада ухвалила програму «Основні напрямки зовнішньої політики України». В цьому документі велика увага надавалась активній діяльності нашої країни в 00Н, її спеціалізованих установах, інших міжнародних організаціях, бо такий підхід «створює реальні можливості для взаємодії практично з усіма державами світу в рамках багатосторонньої

252

З 1992 р. Україна бере участь у миротворчих операціях 00Н. Вона була ініціатором прийняття Конвенції 00Н щодо захистумиротворчого персоналу (1994). Українські представ­ники входили до складу миротворчих місій ООНв Анголі, Таджикистані, Афганістані, Східному Тиморі. Цивільні спос­терігачі були задіяні у моніторингу виборів, які проводились під егідою 00Н в Південно-Африканській республіці і Мо­замбіку (1994). Під час громадянської війни в Демократичній Республіці Конго (Заїрі) Україна направила до миротворчого контингенту вертолітний загін і ряд спеціалізованих підроз­ділів із 300 чол. (280 військових і 20 цивільних фахівців). У 2000 р. в цю країну було направлено за контрактом з 00Н сім літаків державного підприємства Міністерства оборони «Українська .авіаційна транспортна компанія». .

У 2000-2001 рр. український інженерно-саперний батальйон (650 чол.) у складі сил 00Н базувався на півдні Лівану, зали­шеного ізраїльськими військами після 22-річної окупації, і зай­мався знешкодженням боєприпасів і мінних полів, підготовкою ліванських саперів. Розроблена власна методика ведення цих смертельно небезпечних робіт, яка на практиці довела, свою ви­соку ефективність і була гідно оцінена ліванською стороною. Оскільки за даними експертів у землі Лівану ще залишилось 130 тис. мін і вибухових пристроїв, власті країни запросили ук­раїнських цивільних саперів для розмінування території. Да­ний гуманітарний проект фінансується Об'єднаними Арабськи­ми Еміратами, які виділили на нього 50 млн. дол. Український військовий ремонтно-відяовлюваний батальйон у 2000-2001 рр. виконував завдання 00Н у Сьєрра-Леоне, де триває громадянсь­ка війна. Туди було направлено 534 військовослужбовці, 220 бронетранспортерів, 220 вантажних автомобілів. Участі в бойо­вих діях військові не брали. Вони навчали працювати на до­ставленій техніці інших миротворців і місцевих жителів. За

253

автомашини і бронетранспортери, які залишились у Сьєрра-Лео­не, Україні сплачено міжнародними організаціями 20 млн. дол.

З рядом афро-азіатських країн Україна співпрацює в регіо­нальних організаціях. У 1992 р. вона увійшла до Організації Чорноморського економічного співробітництва, членом якої є Туреччина, а спостерігачами - Ізраїль, Єгипет і Туніс. Разом із центральноазіатськими державами Україна входить до СНД. Вона є одним із співзасновників ГУУАМ.

Україна освоює міжнародний ринок озброєнь, бере участь у виставках найпередовіших розробок військової техніки в Абу-Дабі (ОАЕ). Українські танки визнані одними з найкращих у світі. Підписано контракт з Пакистаном на суму 520 млн. дол. на поставку 320 танків Т-80УД, які розвивають швидкість 65 км на год. і витримують температуру від +55°С до -40°С. Україн­ська сторона модернізує танки китайського виробництва на оз­броєнні пакистанської армії «Аль-Хамид», встановлюючи на них двигуни потужністю 1200 кінських сил. З Йорданією до­сягнута домовленість про реконструкцію англійських танків «Центуріон».

В освітній і науковій сферах реалізуються багатосторонні і двосторонні програми, проводяться наукові конференції, круглі столи, дискусії, семінари, обміни інформацією, викладачами, ас­пірантами, студентами. В Україні створюються центри з вивчен­ня східних мов, наукові установи, що спеціалізуються на дослі­дженні історії, політики країн Азії та Африки. В 1991 р. створе­но Інститут сходознавства ім. А. Кримського в системі Націо­нальної Академії наук. Численні культурні заходи присвячують­ся філософам, письменникам, художникам, громадським діячам афро-азіатських країн. Зокрема, українські митці познайомили з нетрадиційним для мусульманського світу мистецтвом бале­ту глядачів шаріатського Оману. На запрошення султана Кабу-са актори Донецького театру опери і балету під керівництвом всесвітньо відомого танцівника В. Писарєва показали виставу «Цариця Савська», яка демонструвалась на фоні середньовічної фортеці за участю 16-ти верблюдів і 20-ти породистих скакунів. Під враженням від цього непересічного видовища В. Писарєв створив балет «Пісні царя Соломона».

Відповідно до зовнішньополітичної доктрини, «Україна підтримує, виходячи з міркувань політичної та економічної до­цільності, двосторонні відносини з тими азіатськими, африкансь­кими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азі-атсько-Тихоокеанського регіону, які відіграють помітну роль у світовій і регіональній політиці, мають високий рівень економіч­ного розвитку, розташовані в стратегічно важливих для Україн­ської держави регіонах».

Україна розвиває плідну співпрацю з державами Централь­ної Азії і в рамках СНД, і на двосторонній основі. Нашій країні необхідні енергоносії. У свою чергу, центральноазіатські партне­ри потребують інвестицій, новітніх технологій видобутку і пере­робки сировини, побудови нових нафто- і газопроводів, сховищ, підприємств, шляхів, об'єктів інфраструктури. Сторони зацікав­лені в транспортних коридорах для постачання нафти і газу в Європу через територію України, в зонах вільної торгівлі.

Найбільш динамічно формуються українсько-туркмені-станські зв'язки. У 1992 р. був підписаний Договір про дружбу і співробітництво. Туркменістанська сторона проявила терпимість до величезних українських неплатежів за поставлений природ­ний газ. В результаті пошуку взаємоприйнятих схем розрахунків і ліквідації боргів була досягнута тристороння домовленість між Україною, .Туркменістаном та Іраном про виплату частини ук­раїнської заборгованості іранською стороною в обмін на експорт української продукції. Підписано угоду про поставки туркмені-станського газу в Україну на 2002-2006 рр. 50% його вартості сплачуватиметься валютою, 50% - українськими товарами, по­слугами, інвестиційними проектами. Угода передбачає споруд­ження українськими спеціалістами власною технікою і з влас­них матеріалів 20 об'єктів загальною вартістю 412 млн. дол. Основні напрямки торґово-економічної співпраці зафіксовані в програмі на 2001-2010 рр.

20 січня 1994 р. була оприлюднена спільна українсько-ка­захська декларація «Сучасний світ: виклики та небезпеки», в якій сторони виклали своє бачення двосторонніх і міжнародних аспектів співпраці. Підписані Договір про дружбу і співробіт­ництво (1994) і Договір про поглиблення економічного співро­бітництва на 1999-2009 рр. (1999). Президент Л. Кучма був при­сутній на урочистостях, присвячених офіційній презентації Ас-тани як нової столиці Республіки Казахстан (1998). Президент Н. Назарбаєв побував на святкуванні 250-річчя від дня засну­вання Дніпродзержинська (2000). У 50-х роках XX ет. він на­вчався в цьому місті в Профтехучилищі і здобув професію до­менного горнового. Н. Назарбаєву присвоєне звання почесного громадянина Дніпродзержинська. Українська діаспора в Казах­стані займає третє місце у світі за численністю після Росії і СІЛА. Найбільші громади зосереджені в Астані, Семипалатинську, Пав­лодарі, Караганді. З 1996 р. на центральному телебаченні україн­ською мовою ведеться програма «Україна сьогодні». Актуаль­ним на даний час є взаємовигідне вирішення таких проблем, як переробка казахської нафти на українських заводах, поставки українського обладнаная для нафтогазового комплексу Казах­стану, створення українсько-російсько-казахського підприємства

255

по виробництву ядерного палива для АЕС, реалізація спільної українсько-російсько-казахської космічної програми «Дніпро» тощо. Казахський капітал взяв участь у приватизації Херсонсь­кого нафтопереробного заводу. Йому було поставлено на пере­робку у 2000 р. 1,3 млн. т. нафти. Загальний товарооборот між Україною і Казахстаном досяг 489 млн. дол.

та середньовіччя.

Між Україною і Киргизстаном підписано Договір про дружбу і співробітництво (1996), а також 40 угод з його конкретизації. Пріоритетною е співпраця в енергетиці, в машинобудівній, хімічній і електротехнічній галузях. Киргизстан хотів би отримувати з України продовольство. Україна і Таджикистан встановили дип­ломатичні відносини 24 квітня 1992 р., але контакти між ними до останнього часу практично не відбувались з огляду на склад­ну внутрішню ситуацію і громадянську війну в Таджикистані.

Активно розвивались українсько-китайські зв'язки. Ки­тай розглядається як стратегічний партнер України, «третя точка опори» поряд з євроатлантичним простором і Росією. КНР визнала Україну 27 грудня 1991 р., 4 січня 1992 р. між обома країнами були встановлені дипломатичні зв'язки. Пре­зидент України Л. Кравчук перебував у Китаї з офіційним візитом у 1992 р.. Голова КНР Цзян Цземінь в Україні - в 1994 і 2001 рр. Підписана спільна декларація про розвиток і поглиблення відносин, дружби, співробітництва, а також близь­ко 70-ти угод. Китай першим з ядерних держав надав Ук­раїні гарантії безпеки. Україна підтримує політику «одного Китаю», трактування КНР прав людини.

256

Китай е найбільшим торговим партнером України в Азі-атсько-Тихоокеанському регіоні після Росії за обсягом україн­ського експорту. З 1994 р. в КНР публікуються тексти україн­ських законів і постанов з економічних питань (податки, митне регулювання, валютний курс). Торговий оборот у 2000 р. стано­вив 517 млн. дол. Перспективною є взаємодія в галузі енергети­ки, військово-промислового комплексу, авіабудування, автомобі­лебудування, сільськогосподарського машинобудування та ін. Конкурентоспроможними на китайському ринку є українські технології зварювання, одержання надтвердих матеріалів, мета­лургії, органічного синтезу, переробки мінеральних ресурсів тощо. Певні інтереси мають регіони обох країн. Донецька область за­цікавлена в залученні китайських інвестицій у нещодавно ство­рені спеціальні економічні зони «Донецьк» і «Азов». В Івано-Франківському аеропорту планується будівництво міжнародно­го авіатерміналу і митних складів для китайських товарів. Чер­нівецька область прагне співпрацювати в будівництві Ново-дністровської ГЕС. На 2000 р. в Україні було створено 54 підпри­ємства з китайськими інвестиціями на суму 4,56 млн. дол., із них 29 - спільні.

З 1992 р. діє угода про,співробітництво між НАН України і АН Китаю, в якій беруть участь 14 вітчизняних науково-дослід­них установ. Ведуться спільні обміни інформацією з теоретич­ної фізики, теплофізики, ядерних досліджень, мікробіології, віру­сологи', гідробіології і т.д. Інститут електрозварювання ім. Па-тона має зв'язки з Інститутом зварювання в Харбіні, Централь­ним НДІ заліза і сталі в Пекіні, НДІ електротехнічного облад­нання в Гуеліні, Міністерством машинобудування КНР, Міністер­ством залізниць КНР, Всекитайською імпортно-експортною ком­панією «Чжун Ке», Хейлунцзянською компанією «Сай Де» та ін. В Інституті Східної Європи та Середньої Азії АН КНР Україну

257

вивчає окремий відділ. Такий же відділ для Китаю є і в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України. Підписана уго­да про співробітництво в галузі освіти на 1999-2002 рр., про вза­ємне визнання дипломів і вчених ступенів. Українські вищі на­вчальні заклади мають зв'язки з вузами в Пекіні, Шанхаї, Ченду, Харбіні, Гуеліні та ін. Українознавчі центри працюють в Уханьсь-кому національному університеті і Шанхайському університеті іноземних мов.

Перспективним азіатським партнером для України є В'єтнам. У 1996 р. між нашими країнами укладено Договір про Принципи взаємовідносин та співробітництва. В'єтнам зацікав­лений у поставках обладнання для видобутку нафти і газу, в співпраці в хімічній і фармацевтичній галузях, в енергетиці. Він може поставляти в Україну натуральний каучук, текстиль, чай, каву. Тисячі українських спеціалістів працювали на новобудо­вах В'єтнаму в радянські часи, сприяючи створенню там передо­вої промисловості. І нині у В'єтнамі пам'ятають заслуги наших земляків у справі індустріалізації країни.

4 травня 1992 р. підписаний Договір про дружбу і співро­бітництво між Україною і Туреччиною. Відбулося п'ять зу­стрічей на рівні президентів. На середину 2000 р. укладено 59 двосторонніх угод. В Україні працює 214 турецьких під­приємств з інвестиціями на суму 31,5 млн. дол. У 2000 р. обсяги торгового обороту становили 1,2 млрд. дол. Нині Ту­реччина є другим після Росії експортним ринком для україн­ських товарів. Компанія «Турецькі авіалінії» здійснює рейси в Київ, Одесу, Сімферополь. В 1999 р. Туреччину відвідало 120 тис. українських громадян.

Українські рятувальники і медики ліквідовували наслідки землетрусу 1999 р. в Туреччині. У місті Кьорфез, де працював український шпиталь, будується проспект України, а в Парку миру в Стамбулі на честь нашої держави посаджено дерево на знак вдячності за гуманітарну допомогу. У свою чергу, Туреч­чина почала приймати на оздоровлення українських дітей з чорнобильської зони, виділила 2 млн. дол. на будівництво нового укриття Чорнобильської АЕС, була надана допомога постраждалим від повені в Закарпатті. Туреччина регулярно надає кошти на облаштування кримських татар, і

Триває співпраця між такими українськими і турецькими навчальними закладами, як Національний технічний універси­тет. «Київський політехнічний інститут» і Середньосхідиий тех­нічний університет в Анкарі, Таврійський (Сімферополь)-і Ан-карський університет. Львівський медичний університет і Стам­бульський університет. Сумський університет і університет Муг-ли. Український авіаційний університет і Ескішехірський уні­верситет, Національна Академія МВС України і Поліцейська Академія Туреччини. Турецькою стороною надано 500 стипендій для українських студентів в її вузах. В Україні навчається 200 турецьких студентів. Між державами підписана угода про куль­турне співробітництво на 2000-2002 рр.

Після визнання незалежності України (25 грудня 1991 р.) і встановлення дипломатичних відносин (22 січня 1992 р.) співпра­ця з Іраном будується на основі Декларації про принципи друж­нього співробітництва (1992). На даний момент підписано 64 міждержавні угоди. Іран сприяє Україні в налагодженні кон­тактів з Організацією економічного співробітництва (держави Центральної Азії, Азербайджан, Іран, Пакистан, Туреччина, Аф­ганістан), Організацією Ісламська конференція. Використовують­ся українські технології та обладнання в освоєнні запасів і транс­портуванні нафти і газу. За 1993-1999 рр. торговий оборот між двома країнами зріс із ЗО млн. дол. до 100 млн. дол., 93% його складає український експорт. В м. ІПахіншарх (Ісфаган) скла­дається український літак АН-140. Планується також випуск українського літака ТУ-334. 50 студентів у вузах України ви­вчають мову фарсі. Партнерські стосунки мають Дніпропетровсь­ка область і провінція Східний Азербайджан.

Міжнародні контакти України в Азії та Африці не обмежу­вались лише зазначеними вище державами. На кінець 90-х років XX ст. вона підтримувала постійні торгово-економічні, війеько-во-технічні, гуманітарні зв'язки з 30-ма країнами Азії і 20-ма країнами Африки.

У 1991-2001 рр. були закладені основи відносин України з афро-азіатськими державами, що базуються на принципах рівно­правності, взаємної поваги, узгодженості інтересів. Динамічно відбувались процеси визнання нашої країни, встановлення з нею дипломатичних відносин, відкриття посольських і консульських установ. Двосторонні зв'язки базувались як на сучасних реалі­ях, так і на досягненнях попередніх періодів. Суверенна Україна зайняла гідне місце в міжнародних організаціях. Не обійшлося без труднощів і невдач, особливо в економічній сфері. Проте вже перші результати дають підстави вважати, що афро-азіатський напрямок зовнішньої політики незалежної України має великі перспективи.