М. А. С. Макаренка

Афганістан був відсталою країною з феодально-патріархаль­ними відносинами. Більша частина земель, що оброблялися, зна­ходилась в руках поміщиків. Селяни орендували їх на кабаль­них умовах. У глухих гірських районах збереглося патріархаль­но-натуральне господарство. Третину населення країни склада­ли скотарі-кочівники. Хани кочових і напівкочових племен збе­рігали фактичну незалежність, ухилялись від сплати податків і були постійним джерелом сепаратизму в державі.

В Афганістані взагалі не існувало Залізниць, а єдина шосей­на дорога вела з Кабула до індійського кордону. Єдиним підприємством у країні був військовий арсенал. Не існувало й національної буржуазії. Афганська торгова буржуазія тільки фор­мувалась. Панівна роль у зовнішній торгівлі належала вихід­цям з Індії, а внутрішній ринок держали у своїх руках купці неафганських народностей, в основному таджики.

Величезним впливом користувалось мусульманське Духів­ництво, яке контролювало всю духовну сферу, освіту, Вершило

суд за законами шаріату." В країні працювало всього два світські училища з дуже обме­женою програмою для підготов­ки чиновників.

Після війни з Англією 1878-1880 рр. Афганістан пере­творився в напівколоніальну державу. Його зовнішня полі­тика була підпорядкована Англії. Культурні та економічні зв'язки із зовнішнім світом суттєво обмежувались, а євро­пейці взагалі не допускались у країну. У внутрішні справи еміра Англія не втручалась.

Перед Афганістаном гостро стояла необхідність завоюван­ня національної незалежності і проведення ефективних ре­форм у сфері державного уп­равління, економіки, культури. Передові погляди на розвиток країни виражав рух молодоафганців, до якого входили поміщи­ки, пов'язані з ринком, купці, інтелігенція, офіцери. Молодоаф-ганці були невеликою групою реформаторів, їх соціальна база була дуже слабкою, але вони активно готувалися до рішучих дій. Об'єктивно, вони захищали капіталістичний шлях розвитку.

В лютому 1919 р. в Афганістані стався державний перево­рот. До влади прийшов емір Амавулла-хан, один із лідерів моло-доафгаиців. Його підтримала: армій і населення Кабула. В країні встановився молодоафганський режим (1919-1929), який ставив своєю метою проведення радикальних перетворень.

28 лютого 1919 р. АманулЛа-ханпроголосив незалежність Афганістану від англійських колонізаторів. Його уряд звернув­ся до британських властей з пропозицією переглянути англо-афганські відносини на основі рівноправності сторін. Англія відповіла відмовою. В цій ситуації молодоафганці шукали підтримку і союзників і знайшли розуміння своїх проблем у більшовицького уряду Росії. В березні 1919 р. Афганістан і Ра-дянуька держава взаємно визнали Один одного і заявили про співробітництво в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Для обох країн це був перший крок на шляху міжнародного визнання.

47

Боячись втратити свої геополітичні і стратегічні позиції в Афганістані, Англія розв'язала війну, яка закінчилась перемо­гою афганського народу. В серпні 1919 р. був підписаний мир­ний договір, І9& яким Англія визнавала незалежність і суверені­тет Афганістйвіу*

Здобувши незалежність, новий уряд Афганістану розпочав проведення реформ. В 1923 р. була прийнята перша конститу­ція Афганістану. Вона підтвердила суверенітет країни, оголоси­ла еміра носієм верховної влади, декларувала деякі демокра­тичні свободи. Створювалась система дорадчих органів при емірі:

Державна рада. Зібрання вождів і мусульманських богословів, Рада державних чиновників. Конституція ліквідувала рабство, численні феодальні повинності, релігійну нерівність. В Афгані­стані встановилась конституційна монархія.

Важливою складовою частиною реформ стали економічні перетворення. Була проведена земельно-податкова реформа. На­туральний податок змінювався грошовим, вводилась приватна власність на землю, землі духівництва переходили у власність держави. В 1921 р. був прийнятий закон «Про розвиток про­мисловості», почалося створення національних державних і змішаних державно-приватних акціонерних товариств і підприємств. Інвестиції в них зробила нова правляча еліта й емір. Іноземні вклади в економіку Афганістану допускались лише під контролем держави. Створювалися сприятливі умови для зміцнення ринкових відносин.

Ряд заходів спрямовувався проти всесилля мусульмансько­го духівництва. Створювалися світські суди. Всі мулли мали пройти переатестацію. Розширювалась кількість світських шкіл, частина молоді направлялась на навчання за кордон.

Формування нової політико-економічної структури Афгані­стану вимагало розширення зовнішніх зв'язків. В 1927-1928 рр. Аманулла-хая здійснив велику зарубіжну поїздку і відвідав Індію,

Єгипет, Італію, Францію, Німеч­чину, Англію, Радянський Союз, Туреччину, Іран. Він зустрівся з багатьма політичними діяча­ми, підписав серію договорів і угод про співробітництво. В європейських країнах Аманул­ла-хан з великим інтересом оглянув передові промислові підприємства, домовився про надання концесій ряду фірм, запросив на роботу інженерно-техшчний персонал. Повернув­шись додому, він був готовий продовжувати перетворення.

Однак на цей час в Афга­ністані склався блок сил, який ставив своєю метою ліквідува­ти Молодоафганський режим. Реформи проводились надто швидкими темпами без ураху­вання специфіки країни, менталітету народу. Широкі верстви населення теж не бачили змін на краще і не розуміли суті подій. Свою роль відіграло втручання Англії, яка шукала способу зно­ву утвердитися в Афганістані. Виникло безліч збройних загонів, що воювали проти молодоафганського режиму під лозунгами ісламу, звинувачуючи еміра Амануллу в проведенні заходів, які суперечили нормам шаріату і традиціям народу. Один з них очолив колишній молодший офіцер афганського війська Бача-і-Сакао (Син водоноса). Він швидко здобув популярність на півночі країни і розпочав успішний наступ на Кабул. У січні 1929 р. Бача-і-Сакао був проголошений еміром Афганістану під іменем Хабібулла Газі. Молодоафганський режим був повалений. Ама­нулла-хан зрікся престолу і залишив країну.

Бача-і-Сакао

В 1931 р. була прийнята друга конституція, яка враховувала зміни в суспільстві. З одного боку, зміцнювалась центральна влада,

створювались умови для участі в управлінні державою нових суспільних сил. З іншого боку, відновлювались права і привілеї духівництва і племінної знаті. В країні створювався двопалат­ний парламент. Більшість членів верхньої палати — Ради знаті — призначались шахом із числа традиційної аристократії, ханів племеи, вищого. духівництва. Депутатами нижньої палати - На-щонад^ної рад»| 4)0бирались грамотні піддані віком від ЗО до 70 років з ре^^іЙЙЬ *яеснях і справедливих людей». За консти­туцією,•;іф'і^і|^(дахЕ|іх визначались не лише світськими закона­ми, але й 'ііц^і^нїіми -шаріату. Оголошувалась свобода торго­вої промїяМ діяльності і недотор­каність''іссзі^^ ¹,,,

В.'го^||Й^сїйісій сфері?доігримувались курсу на створення наї^оівада^Ї'Ііромйсловості^й торгівлі. В 1931 р. в Кабулі відкри­то деї^іздїйааціональний баякі. Йому було надано право моно­польної заготівлі й експорту головного стратегічного товару А;фгаяістану - каракулю. Приватні підприємці прагнули, як правило, займатися прибутковою торгівлею і уникали виробниц­тва. Держава виділила кошти на будівництво доріг і зрошуваль­них систем. Стали до дії такі підприємства, як бавовняна фабрика в Джабаль ус-Сераджі і вовнопрядильна фабрика в Кандагарі, обладнання для яких закупив ще Аманулла-хан. За допомогою СРСР були споруджені бавовноочисні підприємства на півночі країни. В 30-х роках XX ст. СРСР належало перше місце в екс­порті Афганістану і друге місце в його імпорті.

В 1933 р. Надір-щах був убитий одним із учасників молодо-афганського руху на знак помсти за розправу над соратниками еміра Аманулли. Влада перейшла до рук Мухаммада Захір-шаха, який у загальних рисах продовжував попередню політику.

У 20-30-х роках внаслідок проведення реформ Афганістан зробив помітний крок уперед у своєму розвитку. Водночас там залишились сильні пережитки феодалізму.

У 70-х роках XIX ст. Іран потрапив у залежність від Англії і Росії. Його економіка мала .напівфеодальний, напівколоніаль­ний характер. У сільському господарстві панували феодальні порядки. Земля належала поміщикам, які застосовували тра­диційні форми експлуатації. В районах кочових племен зберіга­лись феодально-патріархальні відносини.

Іран перетворився в аграрно-сировинну базу іноземних дер­жав. Вони встановили контроль над кредитно-банківеькою сис-

50

темою, зовнішньою торгівлею, засобами зв'язку і шляхами спо­лучення, нафтовидобувною і нафтопереробною промисловістю, рибними промислами, лісовими розробками тощо. Держави роз­ділили Іран на сфери впливу. Англійський імперіалізм панував у південному і центральному Ірані, російський царизм - на півночі країни.

Іноземці проникли і в політичну сферу. Іран був конститу­ційною монархією на чолі з династією Каджарів, яка не мала реальної влади і не володіла ситуацією в країні. Росія створила бригаду перських козаків, котра стала єдиною добре підготовле­ною і боєздатною частиною іранської армії. Вищі командні по­сади в ній займали російські офіцери. На важливі державні пости в Ірані призначались особи, рекомендовані представника­ми російського царя. Англія підтримувала сепаратизм ханів південних і центральних районів, без відома уряду укладала з ними угоди, виплачувала субсидії, поставляла зброю. Це дозво­ляло безроздільно господарювати в їх володіннях.

Під час Першої світової війни Іран оголосив про свій ней­тралітет, але воюючі держави не взяли його до уваги. Північ Ірану захопили російські війська, південь - англійські. Після виводу російської армії в 1918 р. Англія окупувала колишні російські зони впливу - Гілян, Хорасан, частину Іранського Азер­байджану. Звідси здійснювалась антирадянська інтервенція в Російський Азербайджан і Середню Азію.

9 серпня 1919 р. іранський уряд, в порушення конституції і без санкції парламенту (меджлісу), підписав з Англією кабальну угоду. Під контроль англійських представників ставилась армія, фінанси, торгівля, інші сфери життя. Іран перетворювався в про­текторат.

Антинаціональна політика правлячих кіл викликала підне­сення визвольного руху під патріотичними лозунгами. Склало­ся кілька його центрів.

У квітні 1920 р. почалося повстання проти шахського уряду та англійської окупації в Іранському Азербайджані. Його очо­лив лідер партії азербайджанських демократів шейх М. Хіа-бані. У виступах брали участь ремісники, дрібна буржуазія, інте­лігенція, національна торгова буржуазія. Висувалися такі вимо­ги: ліквідація англо-іранеької угоди, зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, надання Азер­байджану автономії, проведення демократичних реформ. Шахсь­кий губернатор і чиновники були позбавлені посад. Демократи взяли владу в свої руки. Був створений національний уряд на чолі з М. Хіабані. Нова влада ввела контроль над цінами на

продовольство і товари першої необхідності, відкрила школи та медпункти для народу. У вересні 1920 р. повстання було приду­шене об'єднаними силами шахських і англійських військ. Шейх

М. Хіабані загинув.

Ще одним важливим центром національно-визвольного

руху стала провінція Гілян. В роки Першої світової війни тут виник партизанський рух дженгелійців (дженгель - ліс) на чолі з Кучек-ханом. Вони виступали за здобуття національної неза­лежності під лозунгами ісламу. Дженгелійців підтримували се­ляни, міська біднота, торговці, частина великих купців, поміщиків,

мусульманського духівництва.

Радянська Росія, більшовики Закавказзя намагалися впли­вати на ситуацію в Гіляні. В травні 1920 р. Волзько-Каспійська флотилія .розгромила залишки білогвардійських частин, які втек­ли на територію Ірану, в порту Ензелі на південному узбережжі Каспійського моря. Радянські представники зустрілися з Ку­чек-ханом і запропонували йому допомогу. Була досягнута до­мовленість про спільні дії, виник єдиний фронт, в який увійшли патріотично настроєні поміщики і купці, інтелігенція, середні міські верстви, сільськогосподарські робітники, іранські комуні­сти. Програма фронту включала такі пункти: ліквідація нерівно­правних договорів, встановлення республіки, захист особи і май­на громадян, рівноправність всіх національностей, захист ісламу.

5 червня 1920 р. була проголошена Гілянська Радянська республіка. Створювався революційний уряд і революційна військова рада на чолі з Кучек-ханом. Дуже швидко виникли розбіжності між групою Кучек-хана і комуністами. Останні відстоювали ідею негайної соціалістичної революції в Гіляні як складової частини світової революції, вимагали рішучих дій, наприклад, реквізиції майна багатих, боротьби проти ісламу тощо. Кучек-хан стояв на поміркованих позиціях і виступав за вирі­шення політичних завдань, в першу чергу за здобуття Іраном незалежності. Свою точку зору на тактику боротьби мала і гру­па радикальної інтелігенції, яка, ігноруючи відсутність зброй­них сил, намагалася розпочати похід на Тегеран. Конфронтація привела до розриву і відновлення єдиного фронту, через деякий час недавні союзники знову стали ворогами. В листопаді 1921 р. бригада перських козаків, якій допомагали англійські війська,

розгромила Гілянську республіку.

Третім центром визвольного руху був Хорасан. Влітку 1921 р. тут розпочалося повстання військових і жандармських частин, якими командував-долковник М. Тагі-хан Пасіян. Його підтримала національна і дрібна буржуазія, інтелігенція. Сти­хійно зародився селянський рух. Вимогами повсталих булиг.ви-зволення Ірану з-під контролю Англії, скликання парламенту,

52

забезпечення демократичних свобод. Уряд кинув на розгром по­встання ханські загони курдських племен, в одній із сутичок з ними М. Тагі-хан загинув. Основні сили повстанців зазнали по­разки, а розрізнені селянські загони продовжували боротьбу ще протягом року.

В іранському суспільстві існували досить впливові сили, за­цікавлені в нормалізації відносин з Росією. Радянсько-іранські дипломатичні відносини були встановлені в 1920 р. У Москві почались переговори, які завершились підписанням договору від 26 лютого 1921 р. Радянська сторона відмовилась від угод царсь­кого уряду, які порушували суверенітет Ірану, від режиму капі­туляцій і права екстериторіальності. Було визначено лінію дер­жавного кордону. Сторони заявили про невтручання у внутрішні справи одна одної. Ірану безвідплатно передавалась на його те­риторії власність царського уряду на суму близько 70 млн. руб. золотом, а також власність Російського кредитного банку на суму 64 млн. руб. золотом. Спеціальна стаття передбачала умови вве­дення радянських військ в Іран, якщо виникне така необхідність. Договір був вигідним для Ірану в будь-якому відношенні. Він також вирішував питання про радянські кордони в Закавказзі.

Після Першої світової війни і революційних потрясінь 1920-1922 рр. широкі кола іранського суспільства були зацікавлені в досягненні стабільності, ліквідації анархії, обмеженні свавілля феодальної аристократії, зміцненні державної влади. Нові со­ціальні сили (національна буржуазія, поміщики, пов'язані з рин­ком) хотіли прийти до реального управління державою. Важли­ву роль у політичній боротьбі початку 20-х років відіграв пол­ковник бригади перських козаків Реза-хан. Він займав посаду військового міністра в кількох уряд ах, був прем'єр-міністром, провів багато вдалих військових операцій. Реза-хан спирався на військову силу, але одночасно він прагнув здобути собі політич­них союзників, став ініціатором створення Партії оновлення -Таджедат. У боротьбі за владу він вдало використав у своїх цілях можливості парламенту і претендував на оцінку своїх дій як законних. 31 жовтня 1925 р. після довгих дебатів парламент, за конституцією не маючи на це права, вирішив скасувати динас­тію Каджарів, передати тимчасову владу Реза-хану і скликати Установчі збори. 12 грудня 1925 р. ці збори проголосили Реза-хана шахом Ірану. Нова династія була названа Пехлеві.

Реза-шах Пехлеві здійснив серію реформ, спрямованих на подолання відсталості Ірану. Він зміцнив державну владу, роз­громив феодальний сепаратизм і демократичний рух, опозицію поставив під жорсткий контроль, а потім зовсім знищив.

Почалося створення законодавчої бази держави. Була про­ведена судова реформа, прийнятий кримінальний (1927) і ци­вільний (1929) кодекси за європейськими зразками. Сильно ско­рочувались повноваження шаріатських судів. Ряд законів був спрямований іїроти робітничих і селянських виступів.

Закон про врегулювання промисловості надавав пільги на­ціональному капіталу. Засновувались державні і змішані дер-жавно-пргіватні компанії. За сприяння уряду будувались під­приємства легкої і харчової промисловості, виникли військові, цементні, гліцеринові заводи. Був створений Національний банк Ірану (1928), введена державна монополія на зовнішню торгівлю (1931). Особлива увага приділялась будівництву залізниць і

шосейних шляхів.

У І929 р. вводилося право приватноївласності на землю

для всіх громадян. У 20-30-х роках відбувся продаж державних земель. Закон про кадастр (1930) замінював натуральні податки з землі і з худоби на грошові. Відкрився спеціальний сільсько­господарський банк, який видавав позички на пільгових умо­вах. Кілька законодавчих актів захищали земельну власність від посягань незаможних: закон проти насильницького захоп­лення земель, (1930), закон дроти аграрного бандитизму (1931). Ці перетворення значно зміцнили позиції поміщиків як вели­ких товаровиробників, зміцнили ринкові відносини. В той же час для основної маси селянства суттєвих змін не відбулося.

У 20-30-х роках, в Ірані були проведені також реформи у сфері 1 культури і побуту. Створювались світські школи, вищі навчальні за- | клади. Був уведений європейський одяг, прийнятий декрет про обо-. , в'язкове зняття чадри, феодальна титули змінювалися прізвищами. ^ У зовнішній політиці в перщі роки свого правління Реза- | шах маневрував. Він дещо ^обмежив права іноземних держав у. І Ірані, скасував режим капітуляцій (1928). В цілому він підтри- | мував хороші .стосунки ,з усіма сусідами. З другої половини І 30-х років сталася переорієнтація Ірану з Англії на фашистську

Німеччину і швидке зближення з нею. ^ Реза-шах Пехлеві зумів провести у своїй відсталій, нащвфер ]

одальній країні досить ефективні буржуазні реформи, долаюча опір старої знаті, ханів кочових племен, мусульманського духіву ництва, лівої опозиції. В основному він зробив це примусовим^ методами. Режим Реза-шаха був буржуазно-поміщицькою дикдй татурою, різновидом авторитаризму. |

Участь Османської імперії в Першій світовій війні на боці німецького блоку мала надзвичайно тяжкі наслідки для турець­кого суспільства. Сільське господарство - основа турецької еко­номіки - було повністю дестабілізоване. Чоловіки були мобілі­зовані до війська, внаслідок чого село втратило найбільш пра­цездатну частину населення. Посівні площі скоротилися більш ніж удвоє. В порівнянні з довоєнним періодом збір тютюну зни­зився з 49 тис. т до 18,5 тис.т, бавовни - з 24 тис. т до 2 тис. т, ізюму - з 62 тис. т до 25 тис. т. Поголів'я худоби скоротилось з 45 млн. до 18 млн., а кількість биків і буйволів у сільському господарстві, де вони були основною тягловою силою, знизилась на 90%, бо їх реквізували для потреб армії. Землю доводилось обробляти вручну. Сотні тисяч селян загинули від голоду, хво­роб і непосильної праці.

Внаслідок інфляції і зростання цін різко погіршилось жит­тя широких верств міського населення. Піни на хліб за роки війни зросли більш ніж у 50 разів, на маслинову олію - у 25, на баранину - у 20, на гас, вугілля, дрова - в 10-15 разів. Хліб кош­тував в середньому 15-20 піастрів за одну окку (1,25 кг), м'ясо -130 піастрів, рис - 90 піастрів, масло - 400 піастрів. В той же час середня зарплата робітника становила 15-25 піастрів на день, чиновника - 25-50 піастрів на день. Сім'я призваного до війська одержувала допомогу в розмірі 5 піастрів на день.

За роки Першої світової війни в Османській імперії було мобілізовано в армію 2,85 млн. чол., людські втрати досягли близько 2,47 млн. чол., в тому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. - пораненими, 1,57 млн. чол. - полоненими, зникли­ми безвісти. Державний борг за час війни зріс у три рази і пере­вищив річний бюджет більш ніж у 20 разів. Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд. золотих франків.

Неспроможність правлячих кіл захищати національні інте­реси, тяжкі військові поразки Та їх наслідки, нестерпне станови­ще широких верств населення викликали масове незадоволення в країні, яке проявлялось у стихійних виступах проти влади. Заворушення охопили турецьку армію, великого розмаху набуло дезертирство. Багато військовослужбовців зі зброєю в руках пе­реховувались у гірських районах Східної Анатолії, об'єднуючись у збройні загони,

Після підписання Радянською Росіє.ю Брест-Литовського мирного договору молодотурки розпочали збройну інтервенцію в Російському Закавказзі. Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупували південну Грузію, велику частину Вірменії та

Азербайджану. 15 вересня 1919 р. турки зайняли Баку. Пере­кидання кращих дивізій у Закавказзя ослабило турецькі по­зиції на македонському і палестинському фронтах. Скористав­шись цим, війська Антанти розгромили тут турецьку армію та просунулись далеко вглиб турецьких територій. Подальший опір

був марним.

Націонадьно-патріотичний рух. Перші заходи кемалістського уряду

ЗО жовтня 1918 р. султанський уряд підписав з державами Антанти Мудроське перемир'я. Воно передбачало демобілізацію армії, здачу військових кораблів, видачу військовополонених. Туреччина втрачала арабські землі. Держави Антанти залиша­ли за собою право окупувати чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул були введені англійські війська. Мудроське перемир'я означало крах Османської імперії, переможці приступили до розподілу її земель. Розпочалась ан-титурецька інтервенція, в якій взяли участь Англія, Франція, Італія, Греція. Під загрозу було поставлене саме Існування Ту­реччини як самостійної держави.

У відповідь на ці імперіалістичні плани в країні сформував­ся націоналістичний рух під керівництвом генерала Мустафи Кемаля. Виникли патріотичні організації - товариства захисту прав. В них для боротьби за спільні інтереси об'єдналися націо­нальна буржуазія, дрібна буржуазія, офіцерство, інтелігенція, се­лянство, робітники. В 1919 р. товариства провели два з'їзди і створили координуючий орган - Представницький комітет.

Під тиском напіонально-патріотичного руху султан скли­кав у Стамбулі парламент (меджліс), який прийняв «Національ­ну клятву» - декларацію, що проголошувала право Туреччини

на суверенітет.

У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупували Стамбул,

розігнали парламент, заарештували і вислали багато депутатів. Частина з них втекла в Анатолію і підтримала кемалістів. У квітні 1920 р. був обраний Новий парламент - Великі націо­нальні збори Туреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Ан­карі. ВНЗТ проголосили себе єдиною законною владою в Туреч­чині і створили уряд на чолі з М. Кемалем. У країні склалося двовладдя: одночасно існували султанський уряд у Стамбулі і

кемалістський в Анкарі.

У боротьбі проти зовнішніх ворогів Мустафа Кемаль праг­нув залучити в союзники Радянську Росію. Він виходив з того, що більшовицький режим, який перебував у подібній ситуації, переживав такі ж проблеми в роки іноземної інтервенції та