М. А. С. Макаренка

них областей. 20 травня 1927 р. Англія визнала незалежність володінь Саудидів. 18 вересня 1932 р. був виданий декрет «Про об'єднання частин арабського королівства», яке одержало назву Саудівська Аравія.

Вчення ваххабізму лягло в основу розбудови нової держа­ви. Традиційні племінні структури включались у систему вла­ди. Ібн-Сауд провів адміністративну, податкову, судову та інші реформи. Була створена Ліга захисту моралі і запобігання гріхам, яка діяла як релігійна поліція, що не допускала обману, неви­плати зякату, недотримання посту, порушення правил паломниц­тва, вживання алкоголю тощо. Богослови погодились, що ново­введення можуть допускатись лише в крайніх випадках, якщо вони не суперечать духу ісламу. Так, радіо було дозволене для того, щоб передавати сури Корану.

Палестина

Палестина була оголошена підмандатною територією Англії. Ще з 80-х років XIX ст. сюди почали переселятись євреї, в основ­ному з країн Східної Європи. Кількість переселенців була неве­ликою, приблизно 4 тис. чол. на рік. В кінці XIX ст., активізува­ли свою діяльність сіоністи - найбільш радикальні єврейські націоналісти. Вони обрали Палестину місцем для створення єврейської держави на тій підставі, що в далекому минулому вона була історичною батьківщиною євреїв. Колонізацію Палес­тини фінансували великі капіталісти Західної Європи і Амери­ки, в першу чергу Е. Ротшильд і Д. Вольфсон. 2 листопада 1917 р. міністр закордонних справ Англії лорд А. Бальфур опублікував декларацію, в якій обґрунтовувалась ідея створення в Палестині «єврейського національного осередку». Декларацію підтримали СІЛА, Франція та Італія.

25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо Військова рада Антанти надала Англії мандат на управління Палестиною. Ан­глія зобов'язувалась сприяти імміграції євреїв на «історичну батьківщину» і забезпечити умови для створення там їх «націо-нальногоосередку». В тексті мандату згадувались також «існу­ючі неєврейські общини» та «інші групи населення», що теж мали певні права, які не конкретизувались. Неєврейське насе­лення Палестини на той час складало близько 90% від загаль­ної кількості. Англійський уряд декларував «повну неупере­дженість» у діяльності колоніальної адміністрації, проте на прак­тиці підтримував єврейську общину, бо збирався спиратися на неї в боротьбі проти арабського національно-визвольного руху.

Англія заохочувала широку імміграцію євреїв. За перепи­сом населення 1922 р. в Палестині проживало 752 тис. чол.,

ут.ч. 668,2 тис. арабів (88,9%) і 83,8 тис. євреїв (11,1%). За оцінкою 1939 р. загальна кількість жителів збільшилась до 1 млн. 531 тис. чол., з яких близько 1 млн. 56 тис. чол. були арабами (69%) і 474,6 тис. - євреями (31%). До 1939 р. в Палестину легальне в'їхало 203 тис. чол., а нелегально - майже 38 тис. чол. В 1927 р. в 110 єврейських поселеннях проживало 40 тис. чол., через 10 років у 208 поселеннях - 98 тис. чол.

Сіоністські організації одержували різні пільги, скуповува­ли Землі як для прибулих колоністів, так і для майбутніх пере­селенців. У 1919 р. єврейській общині належало 650 тис. ду-намів землі (2% території Палестини), в 1939 р. - близько 1 млн. 590 тис. дунамів (5,7%).

Створювалась система єврейських політичних організацій і установ. В 1920 р. були організовані напівлегальні загони бойо­виків Хагана (Оборона). З жовтня 1920 р. почали діяти Збори депутатів, виконавчим органом яких був Національний комі­тет. Представницьким органом євреїв при колоніальній адмі­ністрації з 1929 р. стало Єврейське агентство. Арабське насе­лення було організоване значно гірше. Зв'язки арабів з офісом англійського верховного комісара здійснював Арабський вико­навчий комітет.

Палестинські араби були незадоволені дедалі більшою втра­тою оброблюваних земель, зростанням кількості єврейських по­селень, відверто проєврейською політикою колоніальної влади. Розпочалися збройні сутички з єврейськими колоністами. У 1929 р. відбулися масові сутички між арабами та євреями в Єру­салимі, для придушення яких залучалися англійські війська. АнглійськіСлідчі комісії, які розбиралися в причинах цих подій, рекомендували обмежити в'їзд євреїв у Палестину і враховува­ти економічні можливості країни. В жовтні 1930 р. англійський уряд зробив заяву про «рівноцінність» своїх обов'язків перед євреями та арабами і про бажання дотримуватись «економічної місткбстї» Палестини. Проте єврейська імміграція збільшува­лась як у легальних, так і в таємних формах. Арабо-єврейське протистояння загострювалось. Нові масові антиєврейські висту­пи відбулися в 1931 і 1936 рр.

З 1936 р. англійська сторона почала висувати різні плани палестинського врегулювання, зокрема, поділу Палестини на арабську та єврейську держави. Світовий єврейський конгрес загалом схвалив цю іде'ю, претендуючи майже на всю територію країни. Арабське населення Палестини і арабський світ висту-' пили проти такої перспективи. Тоді англійські правлячі кола! продекларували необхідність створення єдиної палестинської^ держави і забезпечення прав обох общин.

З усіх країн Африки, розташованих на південь від Сахари, лише дві - Ефіопія і Ліберія - зберегли політичну незалежність. Решта територій Африки була розподілена між європейськими державами. Найбільшими були британські колоніальні володін­ня. В Західній Африці Англія захопила Нігерію, Золотий Берег, Гамбію і Сьєрра-Леоне; в Східній Африці їй належали Кенія, Уганда, Занзібар і Сомалі. Під її контролем перебувала майже вся Південна Африка. В 1910 р. був створений Південно-Афри-канський Союз, що мав статус домініону. Тут склався расистсь­кий режим.

Франція створила другу за величиною колоніальну імперію, яка включала Західну і Екваторіальну Африку, Мадагаскар і частину Сомалі. Бельгії належала величезна африканська краї­на Конго, територія якої у 80 разів перевищувала площу метро­полії. Менші володіння мали Італія, Португалія та Іспанія. Німецькі колонії за рішенням Паризької мирної конференції були розділені між Англією,- Францією, Бельгією та Португалією.

В загарбаних країнах імперіалістичні держави встановили жорстокий колоніальний режим. Корінне населення було поз­бавлене всіх прав. Влада в колоніях знаходилась у руках чинов­ників, надісланих з метрополій. В англійських колоніях перева­жала так звана система непрямого управління. Воно здійснюва­лось через місцеві структури і місцевих правителів. Зберігалась видимість самоуправління і не потрібно було створювати чис­ленний власний адміністративний апарат. Франція застосовува­ла систему прямого управління через своїх державних чинов­ників. На практиці обидві системи часто комбінувались і в чис­тому вигляді майже не зустрічались.

Основними методами колоніальної експлуатації народів Африки були: збір податків грошима і натурою, примусова пра­ця, експропріації земель і створення резервацій, введення систе­ми монокультур, пограбування дрібних товаровиробників через нееквівалентний обмін.

Сільське господарство переорієнтовувалось на потреби зовніш­нього ринку, вирощування експортних культур нерідко вводилося примусово. В міжвоєнний період виробництво кави зросло в 11 разів, чаю - у 10, какао-бобів - у 6, арахісу - у 4, тютюну - у 3 рази. Різко збільшився збір бавовни. Багато колоній перетворилось у країни з монокультурним господарством, коли від 75% до 98% експорту припадало на якусь одну культуру. В Гамбії і Сенегалі це був земляний горіх, на Занзібарі - гвоздика, в Уганді - бавовна, на Золотому Березі - какао, в Того і Камеруні - кава і какао, в Габоні - цінні породи дерев, у Французькій Гвінеї - банани і ананаси.

Гірничовидобувна промисловість, створена колонізаторами в Африці, поставляла на світовий ринок цінну сировину. На 1937 р. Південна і Тропічна Африка давала 97% світового видо­бутку алмазів, 92% кобальту, понад 40% золота, хромітів, літієвих мінералів, марганцевої руди, фосфоритів, близько 30% платини.

Іноземні інвестиції вкладалися в експортні галузі господар­ства. За підрахунками західних економістів, з 1870 по 1936 рік загальна сума іноземних капіталовкладень в африканські краї­ни склала 1,2 млрд. фунтів стерлінгів, 75% цієї суми належало

англійським монополіям.

З утвердженням колоніалізму і вторгненням ринкових

відносин розпочався докорінний злам традиційних африкансь­ких структур. Колонізатори виконали певну цивілізаторську місію. Розкладалося натуральне господарство, община, виникли нові соціальні відносини. Почав формуватися капіталістичний сектор економіки, відповідна система поглядів на державу і сус­пільство. Торговий капітал був зацікавлений у появі в афри­канців нових потреб і таких прибутків, щоб сформувати ринок для своїх товарів. В колоніях створювались початкові, рідше -середні школи і коледжі. Невеликий прошарок вихідців з Аф­рики здобув вищу освіту в університетах Європи і Америки. Ці люди ставали священиками, юристами, викладачами, а пізніше -

політичними лідерами і державними діячами.

В періодколоніалізму склалися економічні, політичні, соціальні передумови для створення незалежних африканських держав.

Розділ

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало пи­тання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну, модель, для якої типовими є ринкові відносини, при­ватне підприємництво, конкуренція, державні інститути і полі­тичні структури, що захищають як інтереси суспільства в ціло­му, так і окремої особи. Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався зміст І функцій монархій там, де вони збереглися.

Інша модель - комуністична. Її характерними рисами були:

відсутність приватної власності, державна система економіки, | диктатура прокомуністичних або прорадянських сил, колектив- і на діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність і яких була звичною для афро-азіатських суспільств. |

Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнят­ними для країн, що визволилися від колоніалізму. Їх господар­ство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігалої

72

монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важ­ко приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і конкуренції. Провідну роль у розвитку еконо­міки брала на себе держава. Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на забезпечення потреб еліти, бюрократії, військових і лише в останню чергу - нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились і дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша — нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга - нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Саудів­ська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і за допомогою держави ці дві групи країн здійснили структурну перебудову економіки і зайняли важливе місце в міжнародному поділі праці.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З комуністичної моделі запозичувались її суспільні ос­нови (од непартійність, авторитаризм, культ особи вождя та ін.). Економічні проблеми намічалось вирішувати через націоналіза­цію засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у сільському господарстві. Ця концепція на прак­тиці довела свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із СІЛА, і СРСР намагались нав'яза­ти незалежним державам Азії та Африки свою модель розвит­ку. При цьому вони прагнули вирішувати свої геополітичні, еко­номічні, ідеологічні проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній, скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу орієнтацію :і одержували значну допомогу. Змагання двох систем закінчилокгь на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальлим шляхом роз­витку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу тради­ційних цивілізаційних основ і західник досягнень.

У 80-90-х рр. XX ст. у світі активізувався процес глобалі­зації - інтернаціоналізації і взаємозалежності в розвитку світової

економіки. Капітали, товари, робоча сила, інформація та ідеї пе­реміщуються з країни в країну, з регіону в регіон. Зростає вплив високорозвинутих держав і транснаціональних корпорацій, які посилюють свій контроль над світовим ринком і національним господарством окремих країн. Транснаціональні корпорації, об'єднуючи фінанси, виробництво, торгівлю, швидко підкоряли собі світовий економічний простір і нині їм належить 40% світо­вих засобів виробництва. Так, щорічний рівень продажу про­дукції компанії «Дженерал моторе» у кінці 90-х років переви­щував валовий внутрішній продукт Індонезії, компанії «Ексон» - ВВП Південно-Африканської Республіки, у «Соні» він дорів­нював ВВП Єгипту і був більшим ВВП Шгерії. П'ять найбіль­ших транснаціональних корпорацій мали більші обсяги реалі­зації, ніж ВВП усіх країн Близького і Середнього Сходу і Північної Африки разом узятий. До позитивних наслідків діяль­ності ТНК належать: забезпечення зайнятості в багатьох краї­нах; сплата податків у національні бюджети, які можна спряму­вати на соціальні програми; поширення передових технологій;

сприяння індустріалізації слаборозвинених країн; формування конкурентного середовища. Проте вони скеровують глобальний процес перекачування цінностей усіх видів - від матеріальних і валютних до інтелектуальних - у високорозвинені держави і продовжують збагачувати невелику групу країн-лідерів. На­прикінці XX ст. виник рух антиглобалістів, які виступають за перехід до більш справедливого світового економічного порядку і забезпечення достойного рівня життя всіх народів.

У 80-х роках Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку висунули програму структурної перебудови економіки країн Азії, Африки, Латинської Амери­ки, інших регіонів. Вона передбачала зняття державного регу­лювання в господарських процесах, приватизацію державного сектора, відкриття внутрішніх ринків, необхідність для місце­вих товаровиробників конкурувати на рівних з іноземними кор­пораціями, ліквідацію контролю над цінами. Надання кредитів та інших видів фінансової допомоги обумовлювалось числен­ними додатковими вимогами. Ці перетворення мали подолати негативні явища в країнах, які розвивали свою економіку ко­мандно-адміністративними методами, без урахування ринкових чинників, допомогти їм ефективно перебудувати господарство. Невдачі країн, які сприйняли програму, МВФ і МБРР поясню­ють неточним виконанням їх рекомендацій. Індія і Китай відмовились від програми і фінансової допомоги міжнародних установ і успішно реформують свою економіку за власними національними моделями.

Країни, що визволилися від колоніальної залежності, стави­ли своєю метою виробити власну лінію в міжнародній і регі­ональній політиці. В 1961 р. виник Рух неприєднання, який бореться за загальний мир, співробітництво, невходження у військові блоки. Афро-'азіатські та інші зацікавлені держави об'єдналися в «групу 77» (1964) для спільного вирішення еко­номічних проблем. Ниві в ній нараховується близько 130 членів. Були створені регіональні об'єднання: Ліга арабських держав (1945), Організація африканської єдності (1963), Асоціація дер­жав Південно-СхідноїАзії - АСЕАН (1967), Асоціація регіональ­ного співробітництва країн Південної Азії (1985), Форум Азі-атсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (1989), Чорноморське економічне співробітництво (1992) та ін. Вони розробляють узгоджені програми економічного і культурного розвитку, спільні Дії в зовнішній політиці. Так, Організація Ісламська конференція (1971) служить зміцненню мусульмансь­кої солідарності, розширенню міждержавної співпраці, ліквідації расової дискримінації і всіх форм колоніалізму, підтриманню міжнародної безпеки, збереженню святих місць.

Специфічною є роль Британської співдружності націй, «доб­ровільної асоціації незалежних держав», що виникла в резуль­таті розпаду Британської колоніальної імперії. Взаємовідноси­ни її членів визначені Вестмінстерським Статутом 1931 р. як відносини незалежних і рівноправних держав. Співдружність складається з 51 члена: ЗО республік, 5 монархій, що мають своїх правителів, 16 держав, які визнають главою британського монар­ха і мають англійського генерал-губернатора. До співдружності входять такі афро-азіатські країни: Бангладеш, Ботсвана, Гамбія, Гана, Замбія, Зімбабве, Індія, Індонезія, Кенія, Лесото, Ліберія, Мав­рикій, Малаві, Малайзія, Намібія, Нігерія, Свазіленд, Сейшельські острови, Сінгапур, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Уганда, Шрі-Ланка, ПАР.

Більшість міжнародних об'єднань на перший план висува­ють спільну економічну політику. Так, для членів Британської співдружності націй у взаємній торгівлі знижені або відмінені мита на товари, що ввозяться. Найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка передбачає відсутність тарифних і кількісних об­межень на товарбобіг, створена Форумом Азіатсько-тихооке­анського співробітництва. До неї входять СІЛА, Канада, Авст­ралія, Нова Зеландія, Японія, Китай, Південна Корея, Гонконг, Тайвань і 6 країн АСЕАН (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таї­ланд, Філіппіни, Бруней). На початку 90-х років країни - чле­ни Форуму контролювали 40% світової торгівлі і виробляли майже половину ВВП світу.

75

15.ЯПОНІЯ

Післявоєнні реформи. Конституція 1947 р.

Японський мілітаризм зазнав нищівної поразки в Другій світовій війні. 2 вересня 1945 р. був підписаний акт про беззастережну капітуляцію Японії, країну окупували амери­канські війська. Американська військова адміністрація про­вела докорінні реформи західного зразка, спрямовані на де­мілітаризацію та демократизацію Японії, створення умов для її ефективного розвитку капіталістичним шляхом. Одночас­но США прагнули вирішити свої геополітичні завдання на Далекому Сході, закріпитися на території Японії і включи­ти її у сферу свого впливу.

Відмінялись фашистські закони, заборонялись фашистські організації! Ліквідувалась таємна поліція. Вводились демо­кратичні свободи. Вийшли з підпілля і стали діяти легальне політичні партії. Найбільшими буржуазними партіями були Ліберальна партія та Демократична партія, які пізніще об'єд­налися і створили єдину впливову Ліберально-демократичну партію. Лідер лібералів С. Йосіда висунув нову концепцію розвитку Японії, якої партія дотримується до наших днів. Згідно з доктриною С. Йосіди, Японія більше не прагне до територіальної експансії і поневолення інших народів. Її го­ловна мета,- досягнення економічної могутності, завоювання світових ринків. У зовнішній політиці Японія повинна орієн­туватися на США. Відновили свою діяльність ліві опозиційні Соціалістична партія Японії та Комуністична партія Японії.

Окупаційна влада провела чистку державного апарату від фашистських елементів. Японська армія була роззброєна і роз­пущена. Для покарання військових злочинців створювався Міжнародний трибунал для Далекого Сходу. Він розглянув справи 28 осіб, семеро з них були засуджені до страти, інші -до тривалих термінів ув'язнення.

З травня 1947 р. набула чинності нова конституція Японії. Вона передбачала обмеження влади імператора, а сам він ого­лошувався «символом єдності вації». Імператор не має реаль­ної державної влади, він затверджує рішення парламенту і уря­ду, але впливати на них не може. Деякі його функції е лише церемоніями (наприклад, вручення нагород або прийом інозем­них делегацій). Законодавча влада належить парламенту, що складається з двох палат (палата представників, палата рад­ників), виконавчу владу здійснює кабінет міністрів. Конститу­ція проголосила рівноправність чоловіків і жінок, свободу сло­ва, друку, зборів із застереженнями, що ними «не можна зло­вживати». 9-та стаття конституції зобов'язувала відмовитися

76

від війни як засобу вирішення міжнародних проблем і не ство­рювати армії та флоту.

Під контролем американської адміністрації проводилися економічні реформи. Старі концерни розпускались. На зміну кільком могутнім монополіям і банкам створювалось безліч підприємств і об'єднань з однаковими стартовими умовами на ринку. Була здійснена фінансово-податкова рефррма. Встанов­лювався твердий курс ієни. Зменшувалися податки на під­приємницьку діяльність. .Набрало чинності трудове законо­давство, яке дозволяло створювати профспілки і проводити страйки. Вводилися 8-годинний робочий день, оплачувана відпустка, охорона праці.

У 1946-1949 рр. була здійснена аграрна реформа, яка ліквіду­вала поміщицьке землеволодіння. Встановлювався земельний максимум три тьо землі (1 тьо = 0,99 га), а на острові Хоккай-до - 12 тьо. Надлишки орної землі викуповувалися державою і продавалися селянам. Реформа збільшила вдвоє кількість се­лян-землевласників. Вона знищила напівфеодальні форми ве­дення сільськогр господарства і сприяла розвитку ринкових відносин. Частина селян не змогла вести господарство по-ново­му, продала свої ділянки і пішла в міста. Кількість сільського населення помітно скоротилась.

Суттєві зміни відбулися в організації системи освіти і вихо­вання підростаючого покоління. Вводилося сцільне навчання, хлопчиків і дівчаток. Зі шкільних програм вилучались матері­али, які пропагували японський мілітаризм і його експансію.

США сприяли відновленню суверенітету Японії і входжен­ню її у світове співтовариство як оновленої держави. У 1951 р. була скликана міжнародна конференція в Сан-Франциско для обговорення умов мирного договору з Японією, проект якого підго­тували США і Англія.

На неї не одержали запрошення ті з країн, .що зазнали японської агресії в Другій світовій війні, але в яких правили комуністичні режими - КНР, ДРВ, МНР, КНДР. Індія і Бірма відмовились від участі в конференції, делегація СРСР дома­галася включення в текст договору поправок і доповнень з територіальних, репараційних та деяких інших питань. Її побажання були відхилені і вона залишила конференцію, не підписавши документів.

Договір передбачав незалежність Ко^еї. Японія відмовилась від прав на о. Тайвань, о-ви Пенхуледао (Пескадорські о-ви), Ку-рильські о-ви і південну частину о», Сахалін. Японські підман­датні території - Каролінські, Маріанські та Маршаллові о-ви передавались під контроль СІЛА. Японія погоджувалась на вста­новлення опіки США над своїми островами Рюкю (Окінава).

77

8 вересня 1951 р. США і Японія підписали Сан-Франциський договір. Одночасно вони підписали і Пакт безпеки. США дістали право тримати на японських островах війська в будь-якій кількості і без обмеження терміну. Японія почала створення армії, військо­во-морського флоту та авіації під назвою «сили самооборони». Це було явним порушенням статті 9-ї конституції.

СРСР і Японією так і не був підписаний.

В 1960 р. Японія уклала із США договір про взаємне співро­бітництво і гарантії безпеки. Він підтвердив право збройних сил США використовувати для своїх цілей територію Японії, а та­кож передбачав вступ Японії у війну на боці США, якщо на Далекому Сході виникне спільна загроза для них. Цей договір підлягає автоматичному продовженню через кожні 10 років і діє

й у наш час.