М. А. С. Макаренка

відеотехніку, стільникові телефони, комп'ютери. Кожен з них у середньому коштує 5 000 юанів, проте в умовах стабільності цін на їх купівлю можна досить швидко заробити потрібну суму. В кінці 90-х років на 100 міських сімей в Китаї припадало 80 велосипедів, 90 пральних машин, 73 холодильники, 100 кольоро­вих телевізорів, 166 вентиляторів, 34 фотокамери, 16 кондиціо­нерів, 3 комп'ютери. На селі в користуванні 100 сімей знаходи­лось 142 велосипеди, 64 швейні машини, 27 кольорових теле­візорів, 22 пральні машини, 8 холодильників.

За статистичними даними, в країні налічується 3 млн. бага­тих людей, 1 млн. чол. володіє майном вартістю понад 1 млн. юанів. В кінці 90-х років межа бідності становила 1 671 юанів (22,3 дол.) на рік. Нижче цієї межі проживало 58 млн. чол. (в 1978 р. - 250 млн. чол.).

Зовнішня політика КНР

У зовнішній політиці Китайської Народної Республіки мож­на виділити декілька періодів. До 60-х років комуністичний Китай перебував у міжнародній ізоляції. Його виникнення було вороже зустрінуте головними капіталістичними державами, які втратили значні економічні можливості й не хотіли рахуватись з новим співвідношенням сил у регіоні. Лідери КПК постійно виступали з погрозами на адресу міжнародного імперіалізму і його головної сили - США, які мають бути знищені.

В головних питаннях міжнародного життя китайське керів­ництво орієнтувалось на СРСР, звідки одержувало економічну і військову допомогу. Проте через нетривалий час почали прояв­лятися й розбіжності в розумінні певних проблем. Мао Цзедун негативно сприйняв рішення XX з'їзду КПРС і критику культу особи Й.В. Сталіна, бо вони нібито «дали козирі в руки реакцій­них сил і внесли смуту і розгубленість у ряди комуністів». На початку 60-х років почалася гостра полеміка між керівництвом КІЇРС і КПК з питань війни і миру, впливу на міжнародний комуністичний рух, шляхи будівництва «соціалізму» і наявність радянських «закономірностей», обов'язкових для всіх, та китайсь­кої «специфіки». В 1960 р. М,С. Хрущов, прагнучи натиснути на Китай, наказав відкликати звідти радянських спеціалістів. Китайська сторона висунула до СРСР територіальні претензії. Розпочалися прикордонні сутички, які в період «культурної ре­волюції» постійно загрожували перерости у військові дії.

Змінився характер офіційної китайської пропаганди. Ра­дянський Союз оголошувався «ворогом № І», більш небезпеч­ним, ніж американський імперіалізм. Маоїсти розпочали боротьбу з СРСР за лідерство в комуністичному русі країн, що розвива­ються. їм вдалося в ряді комуністичних партій створити

опозиційні групи, які знаходились під впливом їх ідеології і стояли на екстремістських позиціях. «Ідеї Мао Цзедуна» сприй­няла компартія Індонезії.

КНР прагнула впливати на державну політику країн Азії та Африки, надала військову допомогу різним угрупованням у гро­мадянських війнах і збройних конфліктах в Афганістані, Шрі-Ланці, Судані, Сомалі й т.д.

На рубежі 60-70-х років китайське керівництво почало шу­кати можливості для виходу з міжнародної ізоляції. КНР ви­магала визнати її права як єдиного законного представника китайського народу в 00Н, зокрема в Раді Безпеки. На засі­данні Генеральної Асамблеї 00Н 1971 р. 80 країн підтримали її позицію, визначивши лінію США і їх союзників як «політич­ну змову» проти великої суверенної держави. Китайська Народ­на Республіка була прийнята в члени 00Н, одночасно представ­ники гомінданівського Тайваню усувались із цієї організації та усіх її органів.

Розпочалися контакти з СІЛА і Японією, в яких попередньою умовою нормалізації відносин і дипломатичного визнання китайсь­ка сторона висувала розрив офіційних зв'язків з Тайванем. Китай відвідала японська делегація, президенти США Р. Ніксон, Дж. Форд, Р. Рейган. Після довгих дебатів попередня умова була прийнята. В 1972 р. встановлювались дипломатичні відносини КНР з Япо­нією, в 1978 р. вони підписали мирний договір, який остаточно підводив підсумки Другій світовій війні і відкривав можливості для співробітництва на новій основі. 1 січня 1979 р. були вста­новлені дипломатичні відносини між КНР і США.

В той же час політика конфронтації з СРСР продовжувала­ся. Китай зайняв непримиренну позицію, наполягаючи на задо­воленні всіх своїх претензій. Він відмовився продовжити до­говір про дружбу з СРСР, термін якого закінчився в 1980 р. На початку 80-х років були сформульовані «три великі перепони» з радянського боку, які, з точки зору китайської сторони, заважа­ли нормалізації стосунків. «Перепонами» були: 1) підтримка В'єтнаму і його політики в Камбоджі, зокрема, присутності там в'єтнамських збройних формувань; 2) присутність радянських військ в Афганістані; 3) велика концентрація радянських військ на території вздовж китайського кордону і радянська присутність у Монголії. Усунення «перепон», які в принципі не стосувалися двосторонніх відносин, китайське керівництво вважало обов'яз­ковою умовою для вирішення будь-яких інших питань. СРСР і КНР багато разів робили офіційні заяви про необхідність іти на взаємні поступки, але це не дало ніяких практичних результатів. Після розпаду Радянського Союзу КНР пішла на нормалізацію відносин з Росією. Були врегульовані прикордонні питання,

підписано кілька десятків угод про економічне, науково-техніч­не, культурне співробітництво.

Важливим питанням зовнішньої політики КНР є проблема

одночасного існування Китайської Народної Республіки і Ки­тайської Республіки на о. Тайвань. Ден Сяопін висунув концеп­цію: «одна держава - дві суспільні системи». На її основі було вирішене питання про англійську колонію Гонконг (Сянган) і португальську колонію Макао (Аоминь). Вони увійшли до скла­ду КНР (Гонконг у 1997 р., Макао у 1999 р.), але упродовж 50 років зберігатимуть нинішню економічну систему і спосіб життя. Та­ким же чином пропонується приєднати до КНР і Тайвань. Про­те, незважаючи, на заклики, погрози, демонстрацію військової сили з боку континентального Китаю, Тайвань ідею об'єднання з КНР

рішуче відкидає.

17. СЯНГАН (ГОНКОНГ). АОМИНЬ. ТАЙВАНЬ

Сянган (Гонконг) - спеціальний адміністративний район КНР

За Нанкінським договором 1842 р. між Великобританією і Китаєм острів Сянган (Гонконг) переходив у довічне володіння англійської королеви. В 1898 р. землі на узбережжі навпроти острова були взяті Великобританією в оренду на 99 років. Острів і материкова ділянка становили єдине економічне ціле і функ­ціонувати окремо не могли. Гонконг управлявся англійським губернатором. У 1982 р. представники китайських і англійсь­ких властей розпочали переговори про статус Гонконгу після закінчення терміну оренди (1997). Китайська сторона пропону­вала вирішити його, виходячи з концепції Ден Сяопіна «одна держава - дві суспільні системи». В 1984 р. між Великобрита­нією і КНР була підписана угода про перехід Гонконгу під суве­ренітет Китаю на основі яієї концепції.

1 липня 1997 р. відбулася передача Гонконгу під юрисдик­цію КНР. Протягом 50-тй років (1997-2047) він матиме статус спеціального адміністративного району. Його соціально-еконо-мічна система залишилась незмінною. Китайською стороною підтверджено дію близько І⁴⁰законів Великобританії, які рані­ше поширювались на Ц» територію, На Сянган поширюється також дія більш як 200 міжнародних конвенцій у сфері торгівлі, дипломатичних і консульських відносин, цивільної авіації, по­датків, охорони здоров'я, прав людини тощо. Зберігається член­ство району в більш ніж 100 міжнародних організаціях.

Вищою посадовою особою в спеціальному адміністративно­му районі є Глава виконавчої влади. Цю посаду обіймає великий

судновласник Дун Цзяньхуа, обраний у грудні 1996 р. При ньо­му працює дорадчий орган - Виконавча рада в складі 60 чоловік, яка обирається населенням. У березні 1998 р. 36 депутатів від Сянгана увійшли до Всекитайських зборів народних представ­ників. Місцева поліція має репутацію однієї з найбільш досвід­чених і ефективних служб правопорядку Азії.

Економіка Сянгана складалась під впливом його історич­ноїролі «торгової факторії» і повної відсутності природних ре­сурсів. Продукти харчування і вода ввозяться. Промисловість працює на привізши сировині і енергоресурсах. Економіка орієн­тована на реекспорт у Китай і з Китаю в треті країни. Сянган -торговр-промисловий і фінансовий центр не лише регіонального, а й світового значення. Наприкінці 90-х років тут діяло 110 тисяч торгових фірм, 924 регіональні штаб-квартири і 1 606 регіо­нальних офісів іноземних компаній. Тут працює 537 комерцій­них та інвестиційних банків із більш ніж 40 країн. Валютна біржа має щоденний оборот до 90 млрд. дол. У порту переванта­жується за день більше вантажів, ніж в усіх портах Великобри­танії, разом узятих. Новин аеропорт, введений у дію в 1998 р., розрахований на річне перевезення 35 млн. пасажирів і 3 млн. т вантажів з наступним розширенням обсягів у 2040 р. до 87 млн. пасажирів і 9 млн. т вантажів.

Сянган активно працює на економіку КНР. Через район про­ходить 50% китайського експорту. Він дає 35% валютних до­ходів КНР і 55% іноземних інвестицій в її господарство. Ки­тайські капіталовкладення в Сянгані перевищують 25 млрд. дол.

Повернення Аоминя під суверенітет Китаю

Протягом кількох століть Аоминь був португальським во­лодінням на території Китаю. Він межує з провінцією Гуандун і знаходиться в 40 морських милях від Сянгана. В 1557 р. порту­гальці створили тут постійну торгову факторію, в 1842 р. - вста­новили колоніальний режим. В І887 р. Португалія змусила пінський уряд підписати дві угоди, в яких говорилось, що вона «займає Аоминь навічно, управляє ним і тими територіями, що в нього входять, без якоїсь різниці з іншими колоніями Порту­галії». Після перемоги португальської революції в 1974 р. Аоми­ню була надана адміністративна, економічна і фінансова автоно­мія. Створювалась законодавча асамблея (1976), яка працювала під головуванням губернатора і виконувала дорадчі функції. 16 її членів обирались, 7 - призначались губернатором. Виникло дві політичні партії: Демократичний центр Аоминя і Асоціація захисту прав Аоминя. Після чотирьох раундів переговорів 1986-1987 рр. між Португалією і Китаєм відбулося підписання угоди

про відновлення суверенітету КНР над Аоминем за концепцІі|ір Ден Сяопіна «одна держава - дві суспільні системи». У'"

20 грудня 1999 р. Аоминь став особливим адміністратпЙ-ним центром КНР із збереженням соціально-економічної сійі-теми і способу життя населення протягом 50 років і права окщ-мого представництва в міжнародних організаціях. Він має пбів-ну внутрішню автономію. Влада перейшла від португальської» губернатора до Виконавчої ради, очолюваної Хе Хоухуа, банй|-ром, представником молодого покоління адміністраторів. ;"

Аоминь - відкритий порт, фінансовий центр, великий не;Л&-гальний центр торгівлі золотом і опіумом. У регіоні і світі в& славиться своїми казино, нічними клубами, іподромом, ігорниїй^и закладами. Це приваблює щорічно до 8 млн. туристів. Ігорнгій бізнес дає половину робочих місць і 2/3 прибутків району. Че'^із Аоминь у КНР в'їжджає близько 1 млн. жителів Тайваня на рій. Розвинуті також швейна і текстильна промисловість, виробнйїі-тво електроніки, оптики, штучних квітів, іграшок, сувенірів, шкір­них виробів, продовольства. Вартість ВВП в кінці 90-х років ста­новила 16-17 тис. дол. ва душу населення. В колоніальні часи Китай мав у Аомині торгову палату, відділення Народного бан­ку, ще 5 банків, вів через цей порт транзитну торгівлю. "

Від комерційних операцій, від закладів і підприємств, кон­трольованих китайцями, КНР отримує щорічно до 500 млн. дол. Аоминь - єдине місце в Китаї, де існує ігорний бізнес.

Економічний і політичний розвиток Тайваню в 50-90-х роках

Після розгрому в другій китайській громадянській війні (1946-1949) гомінданівські власті і залишки армії перебралися на о. Тайвань. Туди ж були перевезені видатні культурні цінності, партійні й урядові архіви. Всього на Тайвань переїхало 2 млн.

чол. (при населенні острова 6 млн. чол.)

КНР мала всі об'єктивні можливості повністю розгромити Чан Кайші. Проте після початку корейської війни (1950-1953) США надали йому свою підтримку і військово-політичні гарантії. Всю другу половину XX ст. Тайвань розвивався під американсь­ким захистом.

Тайванський режим залишив за собою назву Китайська Рес­публіка. І КНР, і КР визнавали єдність і цілісність Китаю. Проте кожна сторона трактувала цей принцип на свою користь. Керів­ники КНР вважали Тайвань складовою частиною материкової держави, що тимчасово відділилася і яку слід приєднати. Лідери Тайваню Чан Кайші, Цзян Цзинго підкреслювали узурпаторсь­кий, незаконний характер комуністичного режиму на континенті і претендували на відновлення своєї влади над усім Китаєм. За

96

допомогою провідних західних держав на чолі із США Китайсь­ка Республіка зберегла міжнародні пріоритети. Саме вона пред­ставляла Китай в 00Н, зокрема в Раді Безпеки, та в інших міжна­родних організаціях. Під впливом і з допомогою США та СРСР сторони почали активно озброюватись. Військова доктрина КНР того періоду виходила з неминучості нової світової війни, а Тай­вань розглядався як база агресії світового імперіалізму проти континентального Китаю. Збройне протистояння створило небез­печну ситуацію в Азіатсько-тихоокеанському регіоні.

На Тайвані зберігалася диктатура Гоміндану. Партія зроби­ла переоцінку минулої діяльності, проаналізувала допущені по­милки і вела пошук шляхів створення стійкої державності. Вона розглядала себе як революційно-демократичну організацію, що базується на «трьох принципах Сунь Ятсена», прагне до звільнен­ня батьківщини і бореться проти світового комунізму. Відповід­но до конституції 1946 р. острів вважався республікою на чолі з президентом. Його вищий представницький орган - Національні збори - вирішував конституційні питання і обирав президента і віце-президента. Адміністрація Тайваню складалась із б палат-юанів: Законодавчого (однопалатного парламенту), Виконавчого (уряду). Контрольного (контроль за роботою виконавчих органів), Судового (розробка нових законів і доповнень до конституції). Екзаменаційний юань організовував проведення екзаменів для чиновників при вступі в урядові установи і просуванні по службі. Парламент не обирався. Він складався з незмінних депутатів, обраних ще в кінці 40-х років на континенті, і мав функціонува­ти «до повернення на материк». Його робота тривала 40 років. Суспільно-політичне життя регламентував прийнятий в 1949 р. «Тимчасовий закон про надзвичайний стан», який передбачав «мобілізацію сил на придушення комуністичного повстання» і проіснував 38 років. Заборонялась діяльність будь-яких угрупо­вань, об'єднань, гуртків, які могли б реорганізуватись у партії і створити опозицію Гоміндану. Чан Кайші, а потім його син Цзян ; Цзинго довічно займали посаду президента. У зовнішній політиці ^ тайванський режим орієнтувався на США, розглядаючи їх як v стратегічного партнера. В 1954 р. між КР і США був укладений

Договір про взаємну оборону, який мав захищати Тайвань від (^і можливої збройної агресії з боку комуністичного Китаю. В -ЇЛ97ІР. Генеральна Асамблея 00Н прийняла резолюцію про д .відновлення законних прав КНР в 00Н і виключення з усіх її ^органів тайванських представників. У світі офіційно почав ви­знаватися один Китай - Китайська Народна Республіка.

,?^ В економічній сфері на Тайвані під контролем держави при-йійкореними темпами формувались ринкові відносини. На початку і||реформ ВНП складав 137 дол. на душу населення. На першому

97

етапі реформ до кінця 60-х років СІЛА надавали Тайваню допо­могу. За 15 років (1950-1965) Тайвань одержав 2,5 млрд. дол. на військові потреби і 1,5 млрд. дол. - на підтримку економіки. 80% економічної допомоги вкладено в розвиток інфраструкту­ри, в сільське господарство і в підготовку кадрів, 20% - в про­мисловість. Держава надала великі пільги промисловим інвес­торам (низькі податки, виділення земель під промислову забу­дову тощо)- За приватним сектором резервувались нові сучасні галузі виробництва (електроніка, нафтохімія та ін.). В 1959 р. для фінансування приватного підприємництва уряд заснував «Корпорацію розвитку Китаю». В 60-ті роки держава вклала в підтримку приватного сектора 1,8 млрд. дол. Дозволялось відкри­вати іноземні банки. Для іноземних інвесторів засновувались «зони експортного виробництва». Почався процес поступової при­ватизації державної власності. В 1951-1964 рр. кількість при­ватних підприємств у промисловості, торгівлі і сфері послуг збільшилась з 68 тис. до 227 тис., приватні капіталовкладення зросли на 1 млрд. 353 млн. дол., а державні інвестиції - на 1 млрд. 253 млн. дол. Великі приватні корпорації не створювались. Співіснували державні компанії (близько 300) і величезна кількість приватних, переважно сімейних фірм, що надавало ви­робництву гнучкості, можливості швидко реагувати на потреби споживача. Тайвань зайняв передові позиції у світі з виготов­лення комп'ютерів, електронної побутової апаратури, одягу, взуття, спортивних яхт. Він постачав на експорт електронні компонен­ти, меблі, текстиль, продукцію металургії, хімії, точного машино­будування. Помітно зріс життєвий рівень народу.

На середину 80-х років Китайська Республіка мала вражаючі економічні успіхи, однак її політична система була тоталітарною, антидемократичною. В останні роки життя президент Цзян Цзинго (помер у 1988 р.) провів її реорганізацію. Було відмінено військо­вий стан, введено багатопартійність і свободу преси, деполітизова­но армію. Новий лідер Гоміндану Лі Денхуей продовжив перетво­рення. Були прийняті закони про загальнонародні вибори парла­менту і президента, про добровільну відставку попередніх членів парламенту, про громадські організації та ін. Виникло близько 80 партій. Головною опозиційною партією стала Демократична прогресивна партія. Вона вимагала відмови Гоміндану від моно­полії на владу, поділу партійних і державних структур і фінансо­вих коштів, свободи критики і т.д. На виборах 1991 р. в Націо­нальні збори ДПП завоювала 23% голосів. Зі складу Гоміндану виділилась Нова партія (1993). XIV конгрес Гоміндану (1993) ввів обрання керівництва партії шляхом таємного голосування, а в програмних документах партія почала називатись не революцій­ною, а демократичною. В 1996 р. голова Гоміндану Лі Денхуей

98

став першим президентом, обраним демократичним шляхом. На чергових виборах 2000 р. Гоміндан вперше зазнав поразки. Пре­зидентом був обраний представник Демократичної прогресивної партії Чень Шуньбянь, який після інаугурації оголосив про вихід з її рядів і свою позапартійність.

Після 1971 р. Тайвань не визнається світовимспівтоварис-твом як окрема держава і знаходиться в дипломатичній ізо­ляції. Незважаючи на специфіку такого становища, він має ди­пломатичні відносини з 30-ма країнами. Це невеликі держави Карибського басейну. Південної Америки, Африки. Неофіційні зв'язки він підтримує зі 120-ма країнами, в т.ч. з Україною.

В 1991 р. нове керівництво Тайваню зняло попередню уста­новку щодо розколу Китаю. Режим більше не претендував на відновлення своєї юрисдикції на материку і визнавав, що з КНР потрібно співпрацювати і шукати шляхи для відновлення єдності Китаю. Можливість входження до складу КНР за концепцією «одна держава - дві суспільні системи» тайванські лідери поки що рішу­че відхиляють, вважаючи цей варіант «поглинанням» з боку кому­ністичного Китаю. З їх точки зору, приклад Гонконгу і Аоминя неприйнятний для Тайваню, бо ці території були колоніями, тому їх доля вирішилась без участі народних мас, шляхом передачі юрис­дикції держав-метрополій КНР. Тайванська сторона пропонує вес­ти переговори за формулою «одна країна - два уряди, два рівні суверенні партнери»', які рівноправно здійснюють контроль над «відповідними-територіями». Між КНР і Тайванем розширюють­ся економічні і гуманітарні відносини. Громадяни Тайваню здобу­ли право відвідати родичів на материку, а також сімейні усипаль­ниці на кладовищах; Так, усипальниці Чан Кайші і Цзян Цзинго в Тайбеї вважаються тимчасовими, бо за багатовіковими моральни­ми законами ці діячі' мають бути поховані на родинному кладо­вищі в повіті Фенхуа провінції Чжецзянь в КНР. З 1992 р. тай­ванські організації Асоціація з розвитку відносин між двома сто­ронами протоки і Фонд обміну між берегами Тайванської протоки ведуть торгівлю і налаїоджують ділові контакти з материком. Пе­реговори офіційних делегацій КНР і Тайваню відбуваються з пере­рвами. Зближення позицій сторін поки що не спостерігається.

В 1940-1960 рр. відповідно до концепції некапіталістичного розвитку в Монголії тривав «соціалістичний етап революції» і будувались «основи соціалізму». Велика увага радянським і

монгольським керівництвом надавалась індустріалізації. За і допомогою СРСР були введені в дію вугільні шахти в Налайха, ! аймачні електростанції, об'єкти гірничорудної галузі. З 1 січня ;

1956 р. почала працювати трансмонгольська залізниця, яка зв'я­зала Москву, Улан-Батор, Пекін. В 1959 р. була завершена су­цільна колективізація сільського господарства, в ході якої усу­спільнювалась худоба. Створювалось 390 сільськогосподарських об'єднань. В середньому в одне таке господарство входило 475 аратських дворів і 59 тис. голів худоби (43,4 тис. громадської, 15,6 тис. особистої). В 1959-1960 рр. розпочалось освоєння цілин­них земель. Виникла нетрадиційна галузь сільського господар­ства - рослинництво. Держава почала вирощувати хліб.

З 1960 р. МНР приступила до будівництва «розвинутого со­ціалізму». Були створені такі галузі економіки, як паливно-енер­гетична, гірничовидобувна, будівельна, легка, харчова. У 80-х ро­ках монгольська промисловість виготовляла продукцію 2 500 найменувань, в т.ч. 80 - на експорт. В порівнянні з 1960-м р. національний доход зріс у 8 рази, зовнішньоторговий оборот - у

7 разів, доходи населення - у 2 раая.

В економічній і політичній сферах нагромаджувались не­гативні явища. Склався культ особи X. Чойбалсана (1939-1952). В 50-60-х роках тривали репресивні кампанії, звину­вачення тисяч членів МНРП і рядових громадян у різних антипартійних, антидержавних ухилах. Спеціальним рішен­ням Політбюро МНРП був засуджений відомий учений, ос­новоположник сучасної монгольської художньої літерату­ри, академік Ц. Дамдинсурен за видання російсько-монгольсь­кого словника (1968). Додана до нього хроніка історичних подій була оцінена як політичне шкідлива. З усіх своїх по­сад був знятий вчений-історик, перший президент Академії наук МНР, академік АН СРСР Б. Ширендиб за «націоналізм і антирадянські настрої». Вся влада зосередилась у руках Ю. Цеденбала, який 44 роки очолював МНРП (1940-1984), займав посади глави держави і глави уряду. Здійснювалась русифікація монгольського суспільства, не схвалювались і забувались національна специфіка, народні традиції. Голов­ною умовою для висування на керівні посади було знання ;

російської мови. В більшості вузів російською мовою ви­кладались навіть спеціальні предмети.

Наприкінці 80-х - у 90-х роках стали до ладу нові струк-| турні підрозділи флагмана монгольської індустрії - гірничозба-*| гачувального комбінату «Ерденет», два рудники плавиковогод шпату, Баганурський вугільний розріз, килимова фабрика в Ер»| денеті, трикотажна фабрика в Улан-Баторі та ін. На побудованиаД за радянського техніко-економічного сприяння підприємства

вироблялось 95% електроенергії, 92% вугілля, 70% будівельних матеріалів, 100% мідного і молібденового концентрату, митої вовни, пряжі, трикотажних виробів, комбікормів. Між СРСР і МНР була підписана програма економічного і науково-техніч­ного співробітництва на 1985-2000 рр. На 1990 р. державний борг Монголії СРСР оцінювався в 10 млрд. руб. Радянська сто­рона сприяла появі в МНР висококваліфікованих кадрів з різних спеціальностей. У 1972 р. була заснована Асоціація випускників радянських навчальних закладів. У 80-х роках у 20-ти містах України навчалось півтори тисячі монгольських студентів у 84-х вузах і технікумах.

До кінця Другої світової війни міжнародно-правовий ста­тус Монголії був невизначеним. Коли на Кримській конфе­ренції лідерів СРСР, США, Великобританії (лютий 1945 р.) виникло питання про вступ Радянського Союзу у війну про­ти Японії, Й.В. Сталін поставив умову збереження МНР як незалежної держави. В 1949 р. перед приходом КПК до влади Мао Цзедун поцікавився точкою зору Сталіна на приєднан­ня Монгольської Народної Республіки до Китаю. Й.В. Сталін відповів, що «керівники Радянського Союзу не думають, що Монгольська Народна Республіка піде на відмову від своєї незалежності на користь автономії в складі Китайської дер­жави, навіть якщо всі монгольські регіони будутьОб'єднані в автономну одиницю, а вирішальне слово в цій справі має належати самій МНР».

У зовнішній політиці МНР дотримувалась односторонньої орієнтації на Радянський Союз і залишалась у міжнародній ізо­ляції. Її визнавали на початку 60-х років тільки соціалістичні країни і близько 20 колишніх колоній і деяких непровідних капіталістичних держав. В 1946-1961 рр. Монголія 13 разів по­давала заяву про вступ до 00Н, яка відхилялась США і пред­ставником Тайваню в Раді Безпеки. У 1961 р. МНР вдалося подолати їх право вето і вступити до світового співтовариства. Після цього її визнали Англія (1963), Франція (1965), Японія (1972). На початку 90-х років Монголія підтримувала диплома­тичні зв'язки з 90-ма країнами світу.

Монгольська Народна Республіка, де утвердився прорадянсь-кий варіант «державного соціалізму», залишалась відсталою навіть у порівнянні з великою групою країн регіону, які звільни­лись від колоніалізму після Другої світової війни. Країна пере­бувала в стадії затяжної кризи. Керівництво МНРП не поспіша­ло виробити національну концепцію реформ, за звичкою збира­ючись вводити деякі елементи радянської «перебудови». В МНР почали виникати опозиційні організації і партії, які вимагали активних дій щодо виводу країни з кризи.

101