М. А. С. Макаренка



бет3/26
Дата02.07.2016
өлшемі1.68 Mb.
#171974
түріПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

«Рух 4 травня» 1919 р.

Першим великим народним виступом став «Рух 4 травня» 1919 р. Приводом до нього послужило рішення Паризької мир­ної конференції про передачу Японії китайських територій — колишніх володінь Німеччини в провінції Шаньдун з портом Ціндао. 4 травня 1919 р. студенти Пекіна вийшли на демонстра­цію з вимогами захистити суверенітет Китаю, не підписувати Версальський договір, покарати зрадників національних інтересів. Глава пекінського уряду генерал Дуань Ціжуй кинув проти сту­дентів поліцію і війська. «Рух 4 травня» охопив більшість вели­ких міст Китаю. В ньому на патріотичній основі об'єдналися студенти, інтелігенція, ремісники, торговці, підприємці, пролета­ріат. Створювались студентські асоціації, купецькі товариства, інші організації. Вони проводили мітинги, демонстрації, збори. Почався бойкот японських товарів. У Париж на адресу китайсь­кої делегації було відправлено близько 7 000 телеграм протес­ту. Під тиском широких верств населення прояпонський пекін­ський уряд дав розпорядження звільнити заарештованих учас- і ників руху і заявив про свою відмову підписати Версальский і договір. «Рух 4 травня» 1919 р. сприяв консолідації антиімпері- і алістичних сил у Китаї. Багато його учасників у майбутньому | стали відомими громадськими діячами, членами Гоміндану, КПК»11

відігравали важливу роль у політичному житті країни. І і

,/

Створення КПК. І і II з'їзди КПК ^1

Із середовища радикально настроєної інтелігенції, активістії^Д «Руху 4 травня» вийшли перші китайські марксисти - ЧеньЦ

24

Дусю, Лі Дачжао, Ден Чжунся, Чжан Тайлей, Пен Дай та ін. Інте­рес викликали ідеї революційного перетворення світу і запро­вадження соціальної справедливості, які вони трактували, вихо­дячи з конкретних умов своєї країни. В плані практичного втілен­ня цих ідей китайські марксисти посилено вивчали досвід ро­сійських більшовиків. Був перекладений на китайську мову ряд робіт К. Маркса і Ф, Енгельса, твори В. Леніна і Л. Троцького, написані після жовтневого перевороту 1917 р. В 1920 р. в Китаї почали виникати марксистські гуртки. В липні 1920 р. виник перший марксистський гурток у Шанхаї (керівник Чень Дусю), в жовтні 1920 р. - в Пекіні (керівник Лі Дачжао). Марксисти організувалися також в Чанша, Гуаідчжоу, Ухані, Цзінані, в емі­грації в Токіо. В 1921 р. виник гурток у середовищі китайської молоді у Франції, з якого вийшло багато майбутніх лідерів КПК (Чжоу Еньлай, Ден Сяопін, Лі Лісань, Чень І, Лі Фучунь та ін.). З листопада 1920 р. почав напівлегальне видаватися журнал «Ко­муніст». Допомогу китайським марксистам надав Комінтерн. Виникли умови для створення Комуністичної партії Китаю.

23 липня - 5 серпня 1921 р. в Шанхаї нелегально відбувся з'їзд представників марксистських гуртків, який оголосив себе І з'їздом Комуністичної партії Китаю. В його роботі взяли участь 12 делегатів від 7 гуртків, в яких нараховувалось 53 чол. Були присутніми представник виконкому Комінтерну Г. Маринг і упов­новажений Далекосхідного секретаріату Комінтерну Нікольсь-кий. З'їзд розглянув такі питання: об'єднання марксистських гуртків у комуністичну партію; вироблення програмних і ста­тутних положень; прийняття плану практичної роботи; обран­ня керівних органів. Були прийняті програмні документи: «Пер­ша програма Комуністичної партії Китаю», «Перше рішення про завдання Комуністичної партії Китаю». Характер партії визна­чався як пролетарський, проголошувався курс на соціалістичну революцію, повалення влади буржуазії і встановлення диктату­ри пролетаріату (програма-максимум). Найближчими завдання­ми партії (програма-мінімум) визнавались участь у політичній боротьбі проти мілітаризму і бюрократії, забезпечення свободи слова, друку і зборів. Боротьба робітничого класу протиставля­лась усім іншим напрямкам національно-революційного руху. З'їзд обрав тимчасове бюро КПК у складі Чень Дусю (секретар), Чжан Готао і Лі Да.

Головною метою всього китайського революційного руху початку 20-х років XX ст. було вироблення спільних дій проти залежності від великих держав, напівколоніального статусу, мілітаризму. Комінтерн висунув ідею єдиного антиімперіалістич­ного фронту, в якому б об'єднались різні політичні сили для боротьби за національне і соціальне визволення.

25

16-22 липня 1922 р. в Шанхаї нелегально відбувся II з'їзд КПК. В його роботі взя­ли участь 12 делегатів від 123 членів партії. Обговорювались зміст програми-мінімум і так­тика національно-визвольного руху в китайських умовах. Де­легати прийняли резолюції:



про міжнародне становище і КПК; про міжнародний імпе­ріалізм і КПК; про єдиний на­ціональний фронт; про вступ у Комінтерн; про парламентсь­ку діяльність; про профспілко­вий рух і КПК; про молодіж­ний рух; про жіночий рух; про Статут КПК. Основним рішен­ням з'їзду було прийняття програми-мінімум. Вона була опублікована під назвою «Де­кларація II з'їзду КПК» і містила такі вимоги: звільнення від гніту імперіалізму, ліквідація мілітаризму, створення демократич­ної республіки, автономія для національних меншин, прийняття трудового законодавства. Програма передбачала підтримку кому­ністами революційного буржуазно-демократичного руху і ство­рення єдиного антиімперіалістичного фронту з Гомінданом.

Чан Кайші

Створення єдиного антиімперіалістичного фронту між Гомінданом і КПК

На початку 20-х років у країні склалася революційна ситу­ація. Перед китайським суспільством стояли такі завдання:

звільнення від панування імперіалістичних держав; завоюван­ня політичної і економічної незалежності; знищення мілітариз­му; створення єдиної демократичної держави; проведення со­ціально-економічних реформ. Всі вони були тісно пов'язані й переплетені. В їх радикальному вирішенні були зацікавлені різні

класи і соціальні групи.

В 1923 р. провідні політичні партії Китаю Гоміндан і КПК домовились про спільні дії в революції. І з'їзд Гоміндану (1924) організаційно оформив створення єдиного фронту національно-революційних сил. Програма фронту була викладена в маніфесті. Вона представляла собою «три принципи» Сунь Ятсена — наці­оналізм, народовладдя, народне благоденство в новому тракту­ванні. Принцип націоналізму означав вигнання імперіалістич-

26

них держав з Китаю. Принцип народовладдя передбачав ство­рення суверенної демократичної республіки, в якій влада нале­жала б усьому народу. Принцип народного благоденства озна­чав наділення селян землею і обмеження великого капіталу. «Три нових принципи» Сунь Ятсен доповнив трьома новими політич­ними лозунгами: союз із СРСР, союз із КПК, опора на маси.

Першим реальним кроком спільних дій фронту стало ство­рення збройних сил. В 1924 р. на острові Вампу недалеко від Гуан-чжоу за допомогою СРСР була створена військово-політична шко­ла, яка готувала кадри для революційної армії. Начальником військової школи Вампу був призначений Чан Кайші (1887-1975). В 1924-1925 рр. тут здобули підготовку 1700 офіцерів, а всього за період існування школи - близько 8 тис. офіцерів;

Національна революція 1925-1927 рр.

В 1925-1927 рр. в Китаї відбулася буржуазно-демократич­на, антиімперіалістична та антифеодальна революція. Вона по­чалася подіями ЗО травня 1925 року в Шанхаї. В цей день ан­глійська поліція розстріляла студентську демонстрацію, яка про­ходила під лозунгами: «Геть імперіалістів!», «Народ усього Ки­таю, об'єднуйся!», «Шанхай - китайцям!» та ін. 1 червня 1925 р. страйк У Шанхаї став загальним. У ньому взяли участь 200 тис. робітників, торговців, службовців, 50 тис. студентів та старшо­класників. Після подій ЗО травня в усіх великих містах Китаю відбулися масові антиімперіалістичні страйки, мітинги, демонс­трації, почався бойкот іноземних товарів.

1 липня 1925 р. південний уряд в Гуанчжоу проголосив себе національним урядом Китайської республіки і очолив бороть­бу проти мілітаристів, за об'єднання Китаю. Почалося форму­вання збройних сил - Національно-революційної армії (НРА). Важливу роль у її створенні відігравала група радянських військових радників на чолі з В.К. Блюхером.

Головною подією революції 1925-1927 рр. є північний похід Національно-революційної армії (липень 1926 р. - березень 1927р.). План походу розроблявся радянськими військовими спеціалістами. Його метою був розгром мілітаристів Північного Китаю і зміцнення влади національного уряду. Похід розгор­тався успішно. На кінець 1926 р. під контролем революційних сил було 7 провінцій. Національний уряд переїхав в Ухань. У березні 1927 р. НРА зайняла Шанхай і Нанкін.

Під час північного походу з'ясувалось, що члени антиімпері­алістичного фронту мають різні кінцеві цілі. Національна буржу­азія дійшла висновку, що поглиблення боротьби проти імперіалі­зму, посилення масового народного руху загрожує її інтересам. Вона прагнула закріпитися при владі, встановити свою диктатуру,

27

але була не готова до відкритої конфронтації з великими держа­вами і не хотіла соціально-економічних реформ відповідно до третього принципу Сунь Ятсена. Виразником цих прагнень на­ціональної буржуазії став головнокомандувач НРА Чан Кайші.



З іншого боку, імперіалістичні держави були стривожені успіхами революції і не бажали втрачати свої позиції. Вони увійшли в контакт з Чан Кайші і допомогли йому підготувати

контрреволюційний переворот.

11 квітня 1927 р. Англія/Франція, СІЛА, Японія та Італія пред'явили ультиматум властям в Ухані і Нанкіні з вимогою заплатити компенсацію за збитки держав у ході бойових дій і припинити антиімперіалістичні виступи. 12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив контрреволюційний переворот у Шанхаї. Дея­кий час революція продовжувалась у кількох центральних про­вінціях, але в грудні 1927 р. і там вона зазнала поразки.

Революція 1925-1927 рр. викликала глибокі зміни в ки­тайському суспільстві. Були розгромлені угруповання міліта­ристів. Посилились позиції великої національної буржуазії. Мілітаристи, поміщики, компрадори втратили владу. Управлін­ня державою перейшло до рук гомінданівських генералів і пар­тійної бюрократії, до яких примкнула частина старих прави­телів. Вищі пости в державі займали різні діячі, але фактично влада зосереджувалась в руках Чан Кайші, який офіційно був лідером Гоміндану і головнокомандувачем Національно-рево­люційної армії. Його режим спирався на армію, спецслужби, партійний апарат, нову бюрократію. Столицею держави став Нанкін. Укріпившись при владі. Гоміндан приступив до прове­дення буржуазних реформ.



«Нанкінське десятиріччя». Внутрішня і зовнішня політика Гоміндану

Влада Гоміндану утверджувалась у боротьбі з мілітариста­ми. В 1928 р. Чан Кайші продовжив північний похід, вступив­ши в блок з деякими генералами. Були зайняті Тяньзцин і Пекін. Ряд мілітаристів були розбиті, інші припинили боротьбу. Найбільш серйозний противник, командувач маньчжурського угруповання Чжан Сюелян оголосив про перехід на бік нанкін­ського уряду. В березні 1929 р. духовний і світський правитель Тибету далай-лама теж визнав владу Гоміндану.

В кінці 1928 р. ЦВК Гоміндану заявив про завершення військо­вого етапу революції і про вступ Китаю в період політичної опіки (1929-1935). Були прийняті «Програма політичної опіки» і «Орга­нічний закон національного уряду». На період опіки встановлю­валась монополія Гоміндану на владу. Він створював Централь­ний Виконавчий Комітет, якому підпорядковувався уряд. Вводи-

28

лась система п'яти влад (юанів) - законодавчої, виконавчої, су­дової, екзаменаційної, кон­трольної. В самому Гоміндані не було єдності. Він поділявся на численні фракції, які боро­лися за вплив і привілеї, що не­гативно позначалось на цент­ралізації держави.

В економіці Китаю про­відні позиції, як і раніше, за­ймав англійський капітал, але за рівнем інвестицій його швидко наздоганяв японський. Частка приватного національ­ного капіталу була незначною, дещо більшу роль відігравали державні підприємства. На перший план своєї соціальне- Мас Цзедун економічної політики гомін­данівський уряд поставив роз­ширення і зміцнення державного сектора економіки. Проводи­лись заходи по створенню державно-приватних підприємств. Схва­лювались вклади національних інвесторів, до цього залучались і вищі чиновники, керівництво партійного апарату, близьке ото­чення Чан Кайші» всі вони змогли отримати непогані дивіденди. Вводилося планування господарства. Здійснювалась фінансова ре­форма, був створений державний банк. Дещо обмежувались еко­номічні права іноземців. Зокрема, підвищувались мита на імпортні товари, укладались митні договори з іноземними державами.

У 1930 р. нанкінський уряд видав закон про сільське госпо­дарство, який передбачав встановлення максимуму земельних володінь, зниження орендної плати на землю до 37,5% урожаю, ліквідацію суборенди і права вічної оренди. Було прийняте тру­дове законодавство, за яким встановлювався 8-годинний робо­чий день, рівна оплата праці для чоловіков і жінок, вводились оплачувані відпустки тощо.

У цілому економічна політика Гоміндану сприяла розши­ренню ринкових відносин, зростанню національного капіталіз­му. В той же час вона не дала великого практичного ефекту, що пояснюється внутрішньою нестабільністю і постійною загрозою зовнішньої агресії.

Першою великою державою, яка визнала гомінданівський режим, були СІЛА (25 липня 1928 р.), чиї позиції в Китаї посту­пово зміцнювались. У 1928-1930 рр. гомінданівський уряд домігся



29

повернення деяких концесій і орендних територій. Відмінялось право екстериторіальності для іноземців. Напруженими були відносини гомінданівського режиму з Радянським Союзом. Чан Кайші постійно звинувачував СРСР у «червоному імперіалізмі» й у втручанні у внутрішні справи Китаю. Була проведена ціла серія ворожих антйрадянських акцій. У травні 1929 р. війська Чжан Сюеляна напали на радянське консульство в Харбіні і захопили Китайсько-Східну залізницю (КСЗ). У відповідь ра­дянський уряд заявив про розрив дипломатичних відносин із Китаєм (17 липня 1929 р.). Була створена Особлива Далекосхідна армія під командувацням В.К. Блюхера, яка розгромила ки­тайські війська в листопаді 1929 р. Китайська сторона пішла на переговори. Були підписані угоди з представниками Чжан Сюе­ляна і нанкінського уряду про відновлення статусу КСЗ. Лише після початку японської агрбсії в Маньчжурії в грудні 1932 р. були відновлені дипломатичні відносини між Радянським Со­юзом і Китайською Республікою.

18 вересня 1931 р. японська Квантунська армія розпочала наступ у Маньчжурії і зайняла її майже без боїв протягом не­тривалого часу. В січні-березні 1932 р. японці намагалися захо­пити Шанхай, але зустріли рішучу відсіч 19-ї армії і населення. Тоді вони організували в Манчьжурії «Рух за незалежність від Китаю» і в березні 1932 р. проголосили там державу Манчь-жоу-го на чолі з колишнім останнім імператором Китаю Пу І. Гомінданівський режим не визнав японських загарбань, але й не чинив військового опору, вважаючи, що в нього практично немає шансів протистояти Японії.

Перша громадянська війна (1927-1937)

Не всі політичні сили виявились задоволеними результата­ми революції 1925-1927 рр. Зокрема, комуністи вважали, що Гоміндан не здатний задовольнити потреби широких народних мас, проводити соціальні програми в їх інтересах.

Боротьба між Гомінданом і КПК набула форми громадянсь­кої війни 1927-1937 рр. В ряді провінцій КПК організувала свої збройні сили - Червону армію Китаю. В 1928-1930 рр. виникло близько 15 так званих визволених радянських районів. Китайські комуністи одержували допомогу від СРСР і Комінтерну. В 1931 р. в провінції Цзянсі відбувся Всекитайський з'їзд представників радянських районів. Він проголосив створення Китайської Ра­дянської Республіки, сформував Тимчасовий уряд, прийняв про­ект конституції, закони про землю, ирацю та ін.

В 1930-1933 рр. гомінданівські війська здійснили чотири походи проти радянських районів, але всі вони закінчилися



ЗО

невдачею. В 1933 р. Чан Кайші розпочав п'ятий похід, план якого розробили німецький генерал Сект і офіцери його штабу. Червона армія залишила свої південні революційні бази і поча­ла вимушений перехід в північно-західні провінції. Розпочався Великий похід китайської Червоної армії, який тривав з жовт­ня 1934 р. по листопад 1936 р. Армія КПК пройшла з тяжкими боями 12 тис. км. Новою основною базою комуністів став район на кордоні провінцій Шеньсі, Ганьсу, Нінься з центром у місті Яньань. Наблизившись до кордонів СРСР і Монголії, Червона армія Китаю прагнула створити собі надійний тил.

Після важких поразок, втрати радянських районів у Півден­ному і Центральному Китаї, великих людських жертв китайські комуністи не сприймали ідеї припинення громадянської війни і співробітництва з Гомінданом. Але загальнонаціональні інтере­си вимагали примирення і спільних дій проти японської агресії. В 1937 р. після нападу Японії на Китай Гоміндан і КПК прий­няли рішення про припинення бойових дій і створення єдиного національного антиявонського фронту. Громадянська війна 1927-1937 рр. закінчилась компромісом.

4. МОНГОЛІЯ

Соціально-економічне і політичне становище Монголії на початок новітніх часів. Національно-демократична революція 1921 р.

На початку новітньої історії за рівнем розвитку Монголія була однією з найбільш відсталих країн Азії. За даними перепи­су 1918 р. в ній проживало близько 600 тис. чол., із них 92,2% - арати, 7,8% - феодали. В країні налічувалось 780 монастирів, у яких перебувало 120 тис. лай три загальній чисельності чоло­вічого населення 237 тис. Кількість-грамотних становила всьо­го 1% населення. Існувала одна світськазагальноосвітня школа, в якій навчалось 100 учнів. Кілька'шкіл діяло при монастирях. У країні працював один професійний лікар.

З XVII до початку XX ст. ^Монголія входила до складу Пінської імперії. Після початку Сіньхайської революції в Ки­таї 1911 р. була проголошена її незалежність у формі теокра­тичної монархії. Державу очолив лідер ламаїстської церкви бог-до-геген Джебзун-Дамба Хутухта VIII. Так була відновлена мон­гольська національна державність. Проте Т^їггая був категорич­но проти виходу Монголії з його складу. Міжнародний статус так званої Зовнішньої Монголії остаточно Визначила російсько-китайсько-монгольська угода 1915 р. в Кяхті. Вона визнавалась

31

автономною державою в складі Китаю, що знаходилась під по-кровительством Росії. Китай визнавав її право на самостійну внутрішню політику, зобов'язувався не посилати туди війська і представників адміністрації. Монголія могла укладати з інши­ми державами будь-які угоди, крім політичних. Політичні і те­риторіальні питання щодо Монголії мали обговорюватись Ки­таєм і Росією за участю її представників. Залежність Монголії від Китаю фактично стала номінальною. Як автономна держава в складі Китайської республіки вона проіснувала до 1919 р. Богдо-геген був проголошений ханом Монголії і зосередив у своїх руках духовну і світську владу. Політичні функції глави лама­їстської церкви викликали незадоволення родової знаті, бо це було порушенням вікової традиції, відповідно до якої всемон-гольським правителем міг бути лише нащадок Чингізхана. Уряд богдо-гегена складався з п'яти міністрів: закордонних справ, внутрішніх справ, збройних сил, фінансів і юстиції. До нього не ввійшов жоден князь - правитель аймаків. Члени уряду не мали високого походження і висунулись завдяки особистим якостям. За допомогою Росії почалося формування національної армії. В листопаді 1919 р. війська північнокитайського мілітариста Сюй Шучжена окупували Монголію і ліквідували її автономію. Мон­гольська армія була роззброєна, національні органи влади роз­пущені. На останньому етапі громадянської війни в Росії в жовтні 1920 р. в Монголію вступила біла кінно-азіатська дивізія під командуванням барона Р.Ф. Унгерна, який на початку 1921 р.

оволодів столицею країни Ургою.

Основним заняттям населення було кочове скотарство. На

початку XX ст. в Монголії існував феодальний лад з кріпосним правом, численними повинностями селян на користь знаті і дер­жави. Богдо-геген вважався верховним власником землі і мав у своєму господарстві 16 тис. кріпаків і 50 тис. голів худоби. На користь держави арати мали виконувати понад 20 видів податків і повинностей, із яких найважчими були уртонний (поштово-транс­портний), військовий (витрати, пов'язані з утриманням армії) і хунс (утримання князів і чиновників). Так, для забезпечення ур-тонної повинності селяни безкоштовно виділяли 1700 юрт, 300 тис.

коней, 50 тис. верблюдів, 500 тис. овець на рік.

Рівень розвитку господарства Монголії характеризує той факт, що з-за кордону ввозилися шкіри, вовняні тканини, вершкове масло, бо не було національної промисловості, яка б переробляла місцеву сировину на потрібну продукцію. В економіці провідні позиції захоплювали торгово-посередницькі фірми Китаю, Росії, Великобританії, США та ін. Населення жило в страшних злид­нях, вимирало від чуми, віспи, туберкульозу, поганого харчуван­ня, відсутності медичного обслуговування.

32

Патріотично настроєні сили монгольського суспіль­ства ставили завдання полі­тичного і соціального визво­лення, ліквідації відсталості, проведення реформ. У 1919 р. в Урзі виникло два револю­ційні гуртки, організовані Д. Сухе-Батором і X. Чайбал-саном. Своєю метою вони ста­вили звільнення країни від іноземних загарбників, за­воювання національної не­залежності, досягнення для аратів-бідняків «щасливого життя без експлуатації люди­ни людиною». В 1921 р. була створена Монгольська народ­на партія (а 1925 р. - Мон­гольська народно-революційна партія). Монгольські револю­ціонери сформували тимчасовий народний уряд і свої збройні сили на чолі з Д. Сухе-Батором, які одержали бойове хрещення під Маймаченом. Тимчасовий уряд звернувся до командування Червоної Армії більшовицької'Росії з проханням вступити на територію Монголії і взяти участь у боях проти білих військ. Радянський експедиційний корпус під командуванням К.А. Ней-мана і бійці монгольської армії, очолювані Д. Сухе-Батором, 6 лип­ня 1921 р. звільнили Ургу. 11 липня 1921 р. Д. Сухе-Батор на всенародному мітингу проголосив перемогу народної революції в Монголії. Був утворений уряд на чолі з одним із керівників Народної партії Д. Бодо. Активну роль у створенні нової мон­гольської держави відіграли С. Данзан, Д. Догсом, Ц. Дамба-дорж, Бавасан, С. Буяннемах, Н. Жадамба, Д. Чагдаржав, Д. По­сол. Їх підтримала група патріотично настроєних діячів старого режиму: полководець, національний герой Хатан-батор Магсар-жав, колишній міністр закордонних справ в уряді богдо-гегена Б. Церендорж, вищий чиновник і відомий учений А. Амар та ін. В 1®24 р. була проголошена Монгольська Народна Республіка.






Д. Сухе-Батор

«Некашталістичний розвиток» Монголії

і, Монголія розвивалась у тісному союзі з Радянською Росією, а^потім з СРСР» взявши за зразок радянську модель суспільно-Яр^літичного і економічного розвитку. Радянське керівництво



33

висунуло концепцію переходу відсталої феодальної Монголії до соціалізму, проминувши капіталізм. На практичне втілення цього теоретичного постулату виділялися значні кошти. Згідно з роз­робленою схемою Монголія мала спочатку пройти підготовчий період, в ході якого створити певні передумови переходу до бу­дівництва соціалізм^за радянською схемою в сталінському ва­ріанті. Одразу будувїййв' «основи соціалізму» заважали надзви­чайно низький рівень виробництва і культури населення, стійкість докапіталістичних форм господарства, складна політична обста­новка, вплив релігії, суперництво великих держав у регіоні.

В перші роки після революції ліквідовувалось кріпосне пра­во, відмзідя^сь Особливі іі^вва і привілеї феодалів, вводилась рівністЬіВеіх соціальних груп перед законом. Була проведена на­ціоналізація землі. Вводвовся дол.охрдний податок на монастирські госпо^^іі^ва.; Стара адміністрація на місцях замінялась демокра-тичнрзд^оі^анЙми. влади'- народними хуралами. Позбавлялись влйса^суч даозейні комівавдї, ІП?з'їзд МНП {1924) записав у своїй резоЗйОцК: «Монголія не повинна повторювати шлях, пройдений іншими народами світу, який е шляхом тяжкого капіталістично­го рабства, а повинна розвиватися в дусі справжнього народного ладу відповідно до сучасного міжнародного розвитку». В листо­паді 1924 р. відбувся І Великий народний хурал, який прийняв першу в історії Монголії конституцію. Країна проголошувалась народною республікою, в якій влада належить трудящим.

На противагу концепції некапіталістичного розвитку в 1926-1928 рр. група діячів МНРП висунула теорію «капіталістичного дозрівання» відсталих країн, відповідно до якої необхідно було створювати і всіляко підтримувати національне приватне підприємництво, розвивати товарність сільського господарства на приватній основі, яке мало виробляти сировину на ринок, заохо­чувати іноземні капіталовкладення. В суспільній сфері проводи­лась ідея єдності нації на противагу ідеї: класового антагонізму, «єдиного монгольського кореня», що зміцнить країну. VII з'їзд МНРП (1928) визнав теорію «капіталістичного дозрівання» контр­революційною, її прихильники зазнали .переслідувань.

В результаті механічного запозичення .радянського досвіду монгольське керівництво в кінці 20-зь - на початку 30-х років спробувало провести колективізапідо сільського господарства. Одночасно велась безпрецедентна «джасова компанія», спрямо­вана проти ламаїстського духівництва. Закривались монастирі, звідки виганялись лами. Богослужіння заборонялись. Релігійні почуття віруючих не брались до уваги. В 1932 р. в Монголії розпочалось повстання проти режиму МНРП. III надзвичайний пленум МНРП оголосив колективізацію «лівацьким перекру­ченням», прийняв рішення про розпуск сільськогосподарських

34

кооперативів і врегулювання господарських відносин з ламаїст­ською церквою.

Як і в Радянському Союзі, в Монголії тривав пошук «во­рогів народу», які нібито заважали некапіталіетичному розвит­ку і несли відповідальність за всі труднощі в житті країни. Й.В. Сталін неодноразово зустрічався з монгольськими прем'єр-міністрами 30-х років П. Генденом, А. Амаром, X. Чайбалсаном. Під час цих зустрічей постійно піднімалось питання про роль лам і монастирів у Монголії. Й.В. Сталін був упевнений у контр­революційності релігійних діячів, вимагав ліквідувати ламство, а стосовно віруючих проводити «надзвичайно тверду» політику. Коли прем'єр П. Генден у 1934 р. необережно сказав, що лами мають більший вплив на суспільство, ніж партія і уряд, а після п'ятої зустрічі з Й.В. Сталіним усе ще не міг уявити, як знищи­ти понад 100 тис. лам, він сам був репресований. Місцеві спец-служби, щоб задовольнити^ радянських кураторів і мати солідні показники по виявленню »ворогів народу», нерідко пред'являли заарештованим безглузді, навіть фантастичні обвинувачення. Так, одному з них ставилось у вину те, що він на коні доскакав до Японії, отримав цінні вказівки і таким же чином повернувся. Інший нібито на аероплані долетів до вершини якоїсь сопки, де зустрівся з гітлерівськими агентами і одержав завдання. В 1938-1939 рр. у Монголії були закриті всі монастирі й ліквідоване ламство як соціальна група.

Радянська сторона контролювала й господарські процеси в Монголії. В 1928 р. між СРСР і Монголією була укладена торгова угода. Виникали монгольсько-радянські акціонерні торгово-заготівельні і транспортні організації. Радянська сто­рона надавала пільгові кредити, сприяла організації Мон­гольського торгово-промислового банку і створенню національ­ної валюти. МНР поставляла в Радянський Союз вовну, шкірсировину і живу худобу, а ввозила звідти бавовняні тка­нини, борошно, цукор, чай; тютюн, нафтопродукти. При техніч­ному сприянні СРСР будувались всі промислові об'єкти Мон­голії. В 1931 р. почалося зведення першого великого про­мислового підприємства-промкомбінату в Улан-Баторі, який складався з шкіряного Заводу, фабрики первинної обробки вовни, суконної фабрики, кожушно-шубної фабрики.

Радянський Союз зробив значний внесок у підготовку мон­гольських національних кадрів. Молодь навчалась у Москві, Ленінграді, Іркутську, Улан-Уде, Кях-гі. В 1930 р. в Улан-Уде був створений монголробітфак - навчальний заклад з підготовки до навчання в технікумах і вузах СРСР.

Зовнішня політика Монголії визначалась ситуацією в регі­оні. В; 1931 р. Японія окупувала Маньчжурію і створила вогнище



35

напруженості біля кордонів СРСР і МНР. У травні 1939 р. японські війська вторглись на територію МНР в районі р. Халхін-Гол. Радянські збройні сили разом із частинами Монгольської народно-революційної армії розгромили японських мілітаристів і звільнили територію країни.

В 1940 р. Х з'їзд МНРП (березень) і VIII Великий народний хурал (червень) констатували закінчення демократичного етапу монгольської революції і наявність передумов для переходу до будівництва основ соціалізму.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет