М. А. С. Макаренка

громадянської війни, надасть йому матеріальну і військову допомогу. З ініціативи М. Кемаля розпочалися контакти з керівництвом Радянської Росії, були встановлені радянсько-турецькі дипломатичні відносини (1920). Проводились консуль­тації про підготовку двостороннього договору.

10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав з Антантою Севрський договір, за яким Туреччині залишалась невелика те­риторія в Центральній Анатолії. Решта її земель розподілялась між Англією, Францією, Італією і Грецією. Північний схід Ана­толії відходив дашнакському уряду Вірменії. На південному сході планувалось створити державу Курдистан під протекторатом Англії. Зона проток виділялась в особливий район під міжна­родним контролем. Стамбул залишався за Туреччиною умовно, якщо договір буде лояльно виконуватись. Туреччина переставала існувати як самостійна держава.

Анкарський уряд не визнав Севрського договору і розпочав підготовку до боротьби з іноземними загарбниками. Проте, втра­чаючи власні території, кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі проти незалежних національних держав Вірменії та Грузії, захопили частину їх земель. Інтереси кемалістів у даному регіоні зіткнулися з більшовицькими. Восени 1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала уряд дашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії і встановила Радянську владу в Закавказзі. Після цього відновилися радянсько-турецькі переговори, поча­лось обговорення територіальних проблем. Більшовики пішли на поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів. 16 берез­ня 1921 р. в Москві було підписано договір «Про дружбу і бра­терство» між Туреччиною і РРФСР. Сторони заявляли, що вони поділяють принципи братерства націй і право народів на само­визначення, зазначали «існуючу між ними солідарність у боротьбі проти імперіалізму» і визнавали, що «будь-які труднощі, ство­рені для одного з двох народів, погіршують становище іншого». Радянський уряд відмовлявся від режиму капітуляцій, нерівно­правних договорів. Врегульовувалися територіальні питання, вста­новлювався кордон між РРФСР і Туреччиною. Було домовлено, що остаточний міжнародний статус проток повинен бути вироб­лений конференцією чорноморських держав. Одночасно уклада­лись угоди про фінансову допомогу і поставки озброєння кема-лістському уряду. 13 жовтня 1921 р. в Карсі був підписаний договір про дружбу між закавказькими республіками і Туреччи­ною, 2 січня 1922 р. в Анкарі - договір між Україною і Туреч­чиною. Протягом 1921 р. — перших місяців 1922 р. більшо­вицький режим направив у дар анкарському уряду понад 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн. руб. золотом.

57

В 1921-1922 рр. кемалісти здобули ряд важливих перемог над інтервентами. Визвольна війна турецького народу заверши­лась його перемогою. 24 липня 1923 р. був укладений мирний договір між державами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швей­царія). Визнавалась незалежність Туреччини в межах її основ­них земель (Східна Фракія, Мала Азія, західна частина Вірменсь­кого нагір'я, північна частина Сирійсько-Месопотамського пла­то), тобто в рамках нинішніх кордонів. Скасовувався режим капітуляцій, міжнародний фінансовий контроль, політичні при­вілеї іноземних концесіонерів. В деяких питаннях анкарський уряд пішов на поступки. Туреччина зобов'язувалась виплатити борги Османської імперії і зберегти протягом 5 років низькі ввізні мита на товари західних країн. Лозаннський договір був актом міжнародного визнання турецької суверенної держави.

29 жовтня 1923 р. меджліс проголосив Туреччину республі­кою. Президентом був обраний Мустафа, Кемаль. Кемалісти -турецькі буржуазні націоналісти - прийшли до влади у відсталій напівфеодальній країні. Вони ставили перед собою завдання ра­дикально реформувати її державний устрій, правову систему, економічні відносини, культуру, побут, приєднатися до західної

буржуазної цивілізації.

20 квітня 1924 р. була прийнята конституція Турецької Рес­публіки, до якої пізніше вносились деякі поправки. Законодав­ча влада зосереджувалась у руках однопалатного парламенту -меджлісу, виконавча влада здійснювалась президентом і уря­дом. Президент обирався строком на 4 роки і мав широкі по­вноваження. Вибори в парламент були двоступеневими і відбу­вались за мажоритарною системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускались, з 1930 р. їм надавалось право виборів до муніципальних органів, з 1934 р. - до меджлісу. Конституція проголосила демократичні права і свободи, але вони мали пере­важно формальний характер.

Кемалісти завдали рішучого удару по привілейованому ста­новищу мусульманського духівництва, позбавили його можли­вості втручатися у суспільно-'політичне життя, послідовно до- ' бивалися перетворення Туреччини у світську державу. З берез­ня 1924 р. меджліс прийняв постанову про скасування халіфа­ту - релігійної влади султана як глави всіх мусульман світу і про висилку членів османської династії з країни. Було ліквідо­ване міністерство в справах релігії і вакуфів (1924), закриті релігійні школи, ліквідовані шаріатські суди, заборонені ре­акційні секти та ордени. В Туреччині запроваджувався євро­пейський одяг, календар, літочислення (1925). Були прийняті ^?

58

нові цивільний і криміналь­ний кодекси (1926) за євро­пейським зразком, які замі­нили норми мусульманського права. Жінки одержали рівні з чоловіками права в питан­нях шлюбу і розлучення. Цер­ква відокремлювалась від дер­жави (1928), релігійна форма присяги президента і депу­татів парламенту замінюва­лась цивільною. Здійснювався перехід з арабського шрифту на латинізований. В 1934 р. меджліс прийняв закон про запровадження турецьких прізвищ. Спеціальним рішен­ням Муетафі Кемалю було присвоєне прізвище Ататюрк (батько турків), яке крім ньо­го не мав права носити будь-хто інший.

Мустафа Кемаль Ататюрк
Турецький уряд взяв курс на поступове звільнення від іно­земної економічної залежності і на розвиток національного капі­талу. Іноземні концесії були частково анульовані, частково ви­куплені. Для турецьких інвесторів вводилися пільги. Була реор­ганізована фінансова система, створювався Центральний націо­нальний банк, який мав право емісії. Вже в перші роки після проголошення республіки закладалися основи політики етатиз­му - активного втручання держави в економіку, будівництво на­ціональної промисловості за кошти і під контролем держави. У 20-30-х роках створювалися або переоснащувалися великі підприємства текстильної, взуттєвої, харчової, хімічної, військової та інших галузей промисловості. Реформи у сільському госпо­дарстві мали обмежений характер. Найбільш важливою стала відміна ашара - натуральної десятини, Який замінявся грошо­вим земельним податком, що сприяло розвитку ринкових відно­син. У 1925-1926 рр. були прийняті закони, Спрямовані на зміцнен­ня приватної власності на землю. УряД Здійснив деякі заходи, які сприяли введенню нових форм Господарювання: створювалися сільськогосподарські кооперативи, товлЕірйсїва по збуту продукції тощо. Проте в цілому сільське господарство Туреччини залиши­лося відсталим, обплутаним багатьма пережитками.

У'ході буржуазних реформ кемалістам доводилося долати опір реакційних сил, боротися з лівим демократичним рухом,

який захищав повсякденні інтереси широких верств населення. Вони прагнули контролювати громадське життя, діяльність полі-тиДних партій та організацій обмежувалась, найбільш радикальні з них були заборонені і пішли в підпілля. Кемалістський ре­жим мав авторитарний характер.

Упродовж кількох століть арабські землі входили до складу Османської імперії. До початку новітних часів арабські землі Африки перейшли у володіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир, Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частина Марок­ко). Були створені колоніальні адміністрації, хоча в деяких краї­нах залишились і місцеві династії, від імені яких здійснювалось управління. Після Першої світової війни Англія отримала ман­дат на Ірак, Трансйор данію і Палестину, Франція - на Сирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнах Аравійського півост­рова і Перської затоки.

Сирія, Ліван, Палестина, Ірак уже на початку XX ст. знахо- |

дились у сфері контролю іноземного капіталу, в основному фран- | цузького і англійського. Сирія і Ліван поставляли фрукти, цук- І рову тростину, коноплі, тютюн, бавовну, шовкову пряжу для фран- 1 цузької та англійської текстильної промисловості. Діяли чи- ! сельні комерційні банки: Англо-Палестинський, Комерційний ;

Палестинський, Ліонський кредит та іи. Французькому капіта- ;

лу належали залізниці, збудовані в кінці XIX - на початку XX ст., ;

в т.ч. лінії Яффа - Єрусалим, Бейрут - Дамаск, бейрутський ;

порт. Вони споруджувались для вивозу сільськогосподарської сировини і корисних копалин. Після відкриття Суецького кана- , лу зросло стратегічне значення Палестини. В Іраку утверджу- \ валась Англія, яка контролювала дві третини імпорту країни, і Османські правителі мало турбувались про місцеве населення, і До 75% родючих земель належало великим землевласникам,

які здавали їх селянам-орендаторам.

Франція та Італія стимулювали створення в Північній Аф­риці переселенських колоній. Європейці захопили кращі .землі, створили свої ферми і плантації. Одночасно розвивалась гірничо-видобувна промисловість, переробні підприємства, будувались до-і роги, порти. Значна частина землі залишалась у руках місцеве) знаті. Арабське селянство, як общинники, так і дрібні землевлас­ники, залежало від неї, було обплутане численними феодальними повинностями. У кочівників, а також у гірських і в окремих зем­леробських районах зберігалась родоплемінна структура. '⁾:

і

¹:!

60

В англійських володіннях даного регіону спеціальна пересе­ленська політика не проводилась. Англія для досягнення своїх цілей прагнула максимально використати існуючі політичні та економічні відносини Єгипту, Судану.

Господарство країн Північної Африки, було підпорядковане інтересам іноземних монополій. Вони контролювали також транспорт, кредитно-фінансові системи, торгівлю. Розвиток на­ціонального капіталізму штучно затримувався, кваліфіковані робітники приїздили з метрополії. Певним винятком у цьому плані був Єгипет.

Народи арабських країн боролись проти колоніального гноб­лення, експропріації селянських земель, непосильних податків, примусової праці, гонінь на національну культуру. Тут відбува­лися повстання, партизанські війни, заколоти під патріотични­ми лозунгами. У 20-30-ті роки тривала консолідація національно-визвольного руху, почали виникати націоналістичні партії і блоки, які намагалися надати визвольній боротьбі організованого ха­рактеру, виробити конкретні програми дій та засоби їх досяг­нення. Національно-визвольні рухи ставили своєю метою і ство­рення незалежних держав.

В 30-х роках розгорілася боротьба між великими держава­ми за арабську нафту. В 1933 р. почався промисловий видобу­ток нафти в Бахрейні, з 1934 р. - експорт у Західну Європу іракської нафти. Почали добувати нафту і в Саудівській Аравії.

Перед Другою світовою війною загострилися суперечності імперіалістичних країн у регіоні. Німеччина та Італія активізу­вали діяльність з метою проникнення в арабський світ, користу­ючись антианглійськими і антифранцузькими настроями.

Найбільшого розмаху національно-патріотичний рух на­був у Єгипті. Англійські імперіалісти загарбали Єгипет в ос­танній чверті XIX ст., перетворили його в аграрно-сировин­ний додаток до метрополії, в країну бавовняної монокульту­ри. Під час Першої світової війни Англія оголосила Єгипет своїм протекторатом. 6 1_918-1924 рр. тут розгорнулась ма­сова боротьба проти режиму протекторату. Її очолила націо­нальна буржуазія, яка створила прогресивну партію Вафд. У 1919 і 1921 рр. у країні, вибухнули повстання, спрямовані проти англійських колоніальних порядків. Розуміючи, що стара система відкритого поневолення потребує заміни, Ан­глія'домоглася від єгипетської верхівки підписання догово­ру, включивши до нього статті, що зберігали її економічні і геополітичні позиції (військова присутність, контроль над

зоною Суецького каналу, над зовнішньою політикою, особливі повноваження англійського верховного комісара, режим ка­пітуляцій).

28 лютого 1922 р. Англія оголосила Єгипет незалежною дер- І

жавою. В 1923 р. тут була встановлена конституційна монархія | на чолі з королем Фаудом. Єгипту надавалась конституція. Ство- ;

рювались парламент і національний уряд, які працювали під наглядом англійського верховного комісара. На парламентсь­ких виборах партія Вафд завоювала більшість голосів і стала правлячою. Вона не завжди послідовно захищала національні інтереси, припускалась помилок, йшла на компроміси, її крити­кувало і драве, і ліве крило визвольного руху. Ситуація в країні не відзначалась стабільністю. Була відмінена і знову відновлена конституція. Англійському імперіалізму вдалося залучити на

свій бік частину національної буржуазії.

У другій половині 20-х - у 30-х роках боротьба за неза­лежність здійснювалась під лозунгами виводу англійських військ із зони Суецького каналу і ліквідації окупаційного режиму. В 1936 р. був підписаний новий англо-єгипетський договір. Англійські війська виводились з Єгипту, обмежені контингенти залишались у зоні Суецького каналу, в Каїрі та Александрії. Посада англійського верховного комісара скасовувалась і вводи­лась посада посла. В єгипетській армії залишались англійські 'військові радники. У випадку війни або її загрози територія Єгипту могла використовуватись Англією як плацдарм. Договір 1936 р. обмежував суверенітет Єгипту і давав можливість Англії, як і раніше, втручатись у його внутрішні і зовнішні справи.

Єгипетський національно-визвольний рух міжвоєнного пе­ріоду не зміг добитися повної незалежності для своєї країни, проте він домігся значних поступок від англійських колоніза­торів. Боротьба єгипетського народу за свободу і суверенітет про­довжувалась.

Сирія і Ліван стали Підмандатними територіями Франції. В адміністративному' відношенні вони підпорядковувались фран­цузькому верховному комісару в Бейруті. На Сирію і Ліван була і покладена виплата частини державного боргу колишньої Ос­манської імперії. Загарбання цих країн посилило економічн позиції французьких монополій на Близькому Сході, дозволило,;

їм усунути німецьких і англійських конкурентів. Скористав^ шись ситуацією, французька буржуазія захопила ряд вигідни:

концесій, встановила контроль над фінансовою системою нови;

володінь. Французькі власті примусово провели обмін золоти валюти Сирії та Лівану на знецінені паперові франки і викачалі

62 ^!

значну кількість золота. Відбулось пряме розграбування націо­нальних багатств підмандатних територій, захоплення чиновни­ками різних рангів земельних володінь, що раніше належали султанському двору і вищому духівництву. З Сирії та Лівану вивозились матеріальні цінності, продовольство. Росло загальне невдоволення політикою французької адміністрації.

Специфічною рисою суспільно-політичної ситуації Лівану була наявність у ньомухристиянських і мусульманських релі­гійних общин, що ворогували між собою.

На території Сири розгорнулася боротьба між угрупован­нями місцевої знаті за владу, за право створити маріонеткові монархії. Особливу активність проявляв Фейсал аль-Хашімі, який зрештою був висланий французами з країни і став ко­ролем Іраку. ,

В 1925-1927 рр. у Сирії відбулося національне повстання, головною метою якого було .досягнення незалежності. В ньому взяли участь широкі верстви населення під патріотичними ло­зунгами. По всій країні створювалися партизанські загони, які вели бої з французькими військами. Головними центрами пов­стання були гірська область Джебель-Друз і оази навколо Да­маска. Визнаним героєм повстання став шейх Султан аль-Ат-раш. Французьким військам із великими зусиллями вдалося розгромити повстанців і ліквідувати їх бази.

Безпосереднім наслідком збройної боротьби стали маневри французьких властей» зміна тактики, спроби залучити до співро­бітництва певні кола ліванського і сирійського суспільства. У 1926 р. Ліван, в 1930 р. Сирія одержали від Франції статус рес­публіки, при збереженні дії мандату. Вводилися конституції. Обирались парламенти, створювались уряди. Їх діяльність кон­тролювалась властями, вони неодноразово розпускались і віднов­лювали свою діяльність.

В 30-х - на початку 40-х років національно-визвольні рухи Сирії і Лівану боролись за повну незалежність своїх країн. Спо­стерігалась консолідація всіх патріотичних сил, складалися бло­ки з політичних партій та організацій різної орієнтації, релігійні і класові суперечності тимчасово відступили на задній план. Були висунуті концепції «сирійського націоналізму» і «ліванського націоналізму». В 1943 р. Сирія і Ліван вилучили зі своїх кон­ституцій статті про французький мандат і проголосили себе су­веренними державами. .'

Ірак

Ірак до Першої світової війни вважався відсталою і безпер­спективною провінцією Османської імперії. Тут практично не було промислових підприємств. В країні панував феодально-

патріархальний лад. Селяни вели натуральне і напівнатуральне господарство. Значну частину населення складали кочівники. Під час війни Ірак дуже постраждав від бойових дій. Встановив­ся англійський окупаційний режим. Англія доклала всіх зу­силь, щоб залишити цю країну в сфері свого впливу, її цікавили можливості видобутку нафти і стратегічне положення Іраку. Англійські претензії задовольнила Паризька мирна конферен­ція, надавши відповідний мандат на управління.

В 1921 р. Англія створила в Ірані конституційну монархію

на чолі з королем Фейсалом аль-Хашімі. В усі державні органи призначалися англійські радники, на місцях реальна влада зна­ходиласьу руках англійських інспекторів. За англо-іракським договором 1922 р. королівський уряд повинен був керуватися порадами англійського верховного комісара в питаннях зовніш­ньої політики і фінансів. Англія Залишила в Іраку свої війська. Згодом була прийнята дуже обмежена конституція, розроблена в британському міністерстві колоній (1924). Англійські монополії і добились надання їм виключних прав на розвідку і видобуток | нафти ва всій території країни, зя винятком південних районів.

Система мандату (1920-1932) викликала обурення і опір іракського народу. В містах неодноразово відбувались анти-англійські демонстрації, спостерігались заворушення племен Цей- ;

трального Іраку. Місцева еліта була незадоволена тим, що не ! мала впливу на національну політику. Великі держави вимага- 1 ли від Англії проведення курсу «відкритих дверей» і допущен- ( вя своїх капіталів у Ірак. У цій ситуації Англія вирішила відмо- І

витися від мандату і знайти тут інші засоби контролю. |

В 1930 р. був підписаний новий англо-іракський договір стро- | ком на 25 років, який набирав чинності з моменту відміни манда- | ту. Ірак оголошувався незалежною державою. Англія одержувала | права консультанта з міжнародних питань. Укладався воєнний союз, згідно з яким Англія могла використовувати територію Іраку і його комунікації. Визнавались «особливі інтереси» Англії в обо­роні Іраку, зберігались дві англійські військові бази, Ірак зобов'язу­вався запрошувати військових радників і військові місії лише з Англії, і Цей договір мав нерівноправний характер і в нових фер­мах зберігав залежність країни від англійського імперіалізму.'

Проти кабального договору висловились широкі маси пат­ріотичної громадськості. Виник ряд націоналістичне настроєних об'єднань як правої, так і лівої спрямованості. В 1932 р. Англія офіційно відмовилась від мандату і домоглась прийому Іраку в Лігу націй. Договір 1930 р., незважаючи на масові протести, набрав чин­ності. До влади прийшла проанглійська феодально-поміщицька і буржуазна верхівка, яка зраджувала національні інтереси. Бороть

ба іракського народу за справжню незалежність тривала.

' • ' .і і

64

Алжир

і Алжир був найбільшою і найважливішою колонією Франції в Африці. Він мав статус заморського департаменту, очолюваного .генерал-губернатором. Через Алжир проходили найкоротші шляхи з Франції до її володінь у Західній і Екваторіальній Африці. Він мав довгу берегову лінію і зручні порти (Алжир, Оран, Бон, Бужі), що дозволяло метрополії контролювати значну частину Серед­земномор'я. Тут формувались французькі колоніальні війська і готувались кадри колоніальної адміністрації. З Алжиру вивози­лась цінна сировина (залізо, фосфорити), продукція сільського гос­подарства (цитрусові, ранні.овочі та фрукти, деякі технічні куль­тури, вина тощо). Під час Першої світової війни у французькій армії служили 173 тис. алжирців, 25 тис. з яких загинуло. На роботу в метрополію було вивезено майже 120 тис. чоловік.

На початок новітніх часів в Алжирі проживало близько 5 млн. арабів і берберів та 790 тис. європейців. Навіть малоза­безпечені європейці користувались численними пільгами. Насе­лення колонії поділялось на громадян - французів і підданих -арабів і берберів. Громадяни обирали представниківу французь­кий парламент, в алжирські «фінансові делегації», що приймали місцеві бюджети» в муніципалітети. Вони платили менші подат­ки і судились за французькими законами. Піддані не мали ви­борчих прав, сплачували набагато більші податки і збори. На них поширювався «туземний кодекс», за яким колоніальна ад­міністрація могла без суду'кидати арабів і берберів до в'язниці, піддавати тілесним покаранням, висилати у віддалені місця, кон-фісковувати майно, .їм заборонялось також видавати газети арабською мовою, створювати партії і профспілки, проводити

збори без дозволу властей.

Після війни, пристосовуючись до нових умов, метрополія пішла на деякі поступки. В 1919 р. встановлювався однаковий для корінних жителів і європейців порядок сплати податків. Для ряду категорій місцевого населення вводилось виборче пра­во, яке отримали 112 тис. алжирців-мусульман.

Розгортався національно-патріотичний рух. Емір Халед, онук національного героя Алжиру Абд-аль-Кадира, проводив широку патріотичну діяльність, надіслав ряд звернень до парламенту і президента Франції. Він вимагав рівних прав для французів і алжирців, знищення расової дискримінації, ліквідації «туземно-, го кодексу», представництва корінного населення у французько-;' му парламенті, демократизації суспільства» У 1922 р. Халед зро-ібив спробу створити політичну партію, проте відповідно до «ту-іземного кодексу» був заарештований і висланий у Дамаск! під нагляд поліції. Сформульовані ним вимоги включались до про­грам нових товариств та об'єднань.

У Франції алжирські емігранти створили патріотичну органі­зацію «Північноафриканська зірка» (1926-1929), яку було заборо­нено. Пізніше вона відновила свою діяльність під назвою «Славна північноафриканська зірка» (1932-1936). В 1931 р. арабська інте­лігенція заснувала Асоціацію алжирських улемів-реформаторів, що вела просвітницьку і громадську роботу під гаслами: «Алжир -моя батьківщина, іслам — моя релігія, арабська — моя мова».

Після приходу у Франції до влади Народного Фронту було відмінено «туземний кодекс», корінному населенню Алжиру на­давалось право створювати партії і профспілки. У 1936 р. провідні патріотичні організації Алжиру об'єдналися в Мусульманський конгрес, який вимагав надання арабам і берберам французько­го громадянства і права обирати депутатів до французького пар­ламенту. Після його розпаду (1938) в Алжирі набули поширен­ня антиколоніальні ідеї.

Створення Саудівської Аравії

У зв'язку з крахом Османської імперії прагнення створити під своєю владою об'єднану арабську державу продекларували правителі аравійських князівств - емір Хіджасу та шериф Мекки Хусейн аль-Хашимі і правитель Неджду Абд-аль-Азіз ібн-Абда-рахман ібн-Фейсал ібн-Сауд. Між ними розгорнулася запекла боротьба. В роки Першої світової війни кожному з них обіцяла сприяння Англія. Сини Хусейна еміри Фейсал, Абдаллах, Алі та Зейд воювали зі своїми збройними загонами проти турків спільно з британськими військами. Ібн-Сауд, який був не лише правите­лем Неджду, але й керівником секти ваххабітів, підписав з Ан­глією антитурецьку угоду, та від участі в боях ухилився, не ба­жаючи мати Хусейна аль-Хашимі своїм союзником. Представ­ник Хіджасу брав участь у роботі Паризької мирної конференції. Сини Хусейна Фейсал і Абдаллах стали королями англійських підмандатних територій Іраку та Трансйорданії.

В 1919 р. Іби-Сауд розпочав бойові дії проти армії Хусейна і завдав йому поразки біля оази Тураба. Для стримування Саудівського наступу були задаяні англійські війська. В 1922 р. була проведена демаркація кордонів володінь Ібн-Сауда з Іра­ком і Трансйорданією, де створювалась нейтральна зона.

В 1924 р. Хусейн проголосив себе халіфом правовірних. Духовним лідером мусульман-сунітів його визнали лише Сирія, Палестина, Ірак і Трансйорданія. Ібн-Сауд назвав Хусейна само­званцем і використав цю 'обставину як привід для недждо-хіджаської війни, з якої вийшов переможцем. Емір Хусейн відрікся від престолу. Ваххабіти зайняли Мекку. Ібн-Сауд був проголошений королем Хіджасу, султаном Неджду і приєдна-