Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Він узявся потом. Тваринний жах Лукса, якого збиралися з’їсти, передався і йому теж. У свою чергу звіруїн, відчувши, як ослабнув вершник, знов ринув на південний захід – найкоротший шлях до краю лісу.

Більш-менш вільний простір серед стовбурів закінчився. Лукс заплутався в кущах, насилу вирвався, лишаючи на гіллі клапті одягу й шерсті. Тріскіт гілок під копитами переслідувачів різко наблизився. Здавалося, двоногі тварюки не томились.

Розвіяр стисн зуби. Загін опуститься біля застави. Це точка збору, там вартівники залишають один одному повідомлення, там досі б’ється прив’язана до дерева крилама, там лежать трупи в білому пір’ї, мов у квітах…

Він смикнув ремінець, спонукуючи Лукса повернути.

– Ні! – заверещав звіруїн.

– Та-ак! – Розвіяр чимдуж ударив його в потилицю. Відстань між переслідувачами й утікачами що мить, то меншала. Ніхто не стріляв Розвіяру в спину: видно, закони гекса наказували брати злочинця живим.

Ззовні, за щільними хмарами, сонце торкнулося обрію.

Ледь ухилившись від кинутого списа, Лукс вискочив на узлісся просто біля застави й пустився до річки. Гекса вилетіли з лісу – вони й досі трималися цепом. Загула земля під копитами; двоногі ящери кинулися вниз по схилу пагорба, і, що сповнило Розвіяра жахом, відчутно надали ходу.

Лукс перескочив річку. Волосся його стояло сторч, краплі холодного поту зривалися з лоба, і вітер кидав їх Розвіяру на обличчя. Лукс перестрибнув через труп вартівника Замая й кинувся далі в поля, у напрямку хутора. Гекса, що нагнало ще більшого жаху на Розвіяра, не стали відволікатись ні на сплутану криламу, ні на мертвий патруль – вони йшли за вбивцею вожака, і ніщо не могло спинити їх.

– Я більше не можу, – прохрипів Лукс і спіткнувся. Розвіяр пошкодував, що на чоботах у нього нема острогів. Він щосили вдарив звіруїна каблуками:

– Пішов! Уперед!

Лукс іще біг, із губ його зривалась піна. Копита за спиною били злагоджено – бум-бум-бум, – ніби наїзники-гекса були однією страхітливою істотою.

Розвіяр озирнувся. Витяг меч; переслідувачів було кілька десятків, і ніхто не відстав по дорозі, ніхто не вирішив припинити погоню. Їхнє волосся маяло за плечима, в очах була – Розвіяру здалося – цікавість. До кінця погоні лишалося декілька хвиль.

«Осінь стискає обценьки,

Але ти будь сильніший…»

Розвіяр зрозумів, що вмирає. Що Акка помре разом з іншими і ще одне селище буде спустошене й спалене, а він, Розвіяр, нічого не може з цим удіяти; у цю мить низькі хмари раптом розійшлися, показалась небесна синява, і у відсвітах цієї синяви з неба спустились крилами.

Не три. Не чотири.

Дванадцять крилам із вершниками. Повна ланка очільника Корунха.

Стукіт копит збився з ритму. Гекса кинулися врозсип. Розвіяр смикнув ремені, Лукс спіткнувся і покотився по землі, а за ним, перевертом, покотився Розвіяр. Його багато вчили падати, але ніколи – на скаку; перекидаючись, він закликав усю свою вмілість і весь талан, щоб не зламати шию.

М’яке зоране поле здалось жорсткішим за камінь. Ударившись головою, Розвіяр на якийсь час знепритомнів, а отямившись, продовжував лежати нерухомо. Гекса розсипались по полю, а крилами по небу, і стріли падали вниз і злітали вгору; земля була засіяна трупами. Двоє імперських вартівників один по одному випали з сідел і довго падали, безпомічно розмахуючи руками й ногами.

– Луксе?

– Луксе?!

Лукс застогнав. Поворушився. Підняв голову.

– Лежи, – прошепотів Розвіяр. – Заклякни… Нехай що там буде, лежи, як мертвий!

Він піднявся навкарачки. Здавалось, кості були цілі; утім, це не мало значення. Хоч зі зламаним хребтом, хоч із пробитою головою Розвіяр має дістатись до застави.

Він пішов кульгаючи, потім побіг. Пролетів повз нього скажений ящір без вершника. Засвистіли крила. Розвіяр упав, але крилама гналась не за ним: до лісу відходили розсипані рештки загону гекса.

Задихаючись, він підвівся й побіг туди, де билась на землі крилама, почувши в небі родичів. Знову пройшов повз мертвих вартівників. Завалився до недобудованої споруди, де росли вздовж стін бліді гриби, де лежало кресало біля димовухи – тривожного сигналу. Стукнув раз і два, насилу впіймав іскру, випустив у мідяну чашу з ядучого запаху порошком…

Порошок затріщав. Поповз перший дим. Розвіяр, стогнучи від болю в побитому тілі, піднявся по кручених сходах на вежку, визирнув і вкляк.

Крилами кружляли над заставою. Погляду ватажка Корунха не оминули, звісно ж, ані сплутаний птах унизу, ні кинуті на видноті трупи патрульних. Але Розвіяра налякало не це: над полем, там, де лишився Лукс, вились два птахи, явно виглядаючи щось на землі.

Він сів на вологу дерев’яну підлогу. Він згадав, як бив Лукса, як мучив його, як піна злітала в звіруїна з губ.

– Якщо тебе вб’ють, я… – почав він пошепки і похлинувся. – Будь ласка. Ну будь ласка, богине Воф… Хоч хтось… Мідний королю, хай Лукс буде живий!

Червоний густий дим, знак тривоги, здймався над заставою. Заклик на допомогу запізнився: патрульні вмерли більш як добу тому. Але знак було подано не очільникові Корунху, а Ясці, що сховалася в павучому гаю. «Я закличу грозу! І найбільша блискавка влучить у тебе!»

– Будь ласка, – Розвіяр сплів пальці. – Будь ласка… швидше, якщо він ще живий.

Довгу хвилину нічого не відбувалось. Крилами знизились майже до самої землі, і вцілілі гекса – їх було небагато – вмирали один за одним.

Потім подув вітер, і заколихались, мов драглі, низькі хмари.

Розвіяр почув різкий наказ, що його дав наїзник на одній із крилам. Він не розібрав слів. Птахи, покружлявши над полем, знову злетіли, ніби підхоплені буревієм. Розвіяр зрозумів, що Лукс мертвий, що усе скінчено, і в цю мить ударила блискавка, і Розвіяр оглухнув від грому.

Каменем упала крилама. Здавалося дивним, що, настільки легка, вона може падати так швидко. Вершники випали з сідел і летіли поряд; птах і наїзники гепнули на поле водночас, і в ту саму хвилю тріснула друга блискавка, з’єднавши небо й землю.

Линув дощ. Величезні білі птахи закидались, як декілька хвилин тому кидались гекса під градом стріл. Не було чути ні команд, ні криків. Блискавиці били одна по одній, грім зливався в один гуркіт, від якого розривались вуха. Поле укрилось мокрим пір’ям і мокрими птахами.

Розвіяр потягся за мечем, але зброї не було, не було навіть піхов. Червоний стовп диму підпирав хмари, закликаючи не знати кого на допомогу невідомо кому. Розвіяр вибрався зі споруди й пішов – побіг – під зливою до того місця, де полишив Лукса.

Звіруїн лежав на боці, вода текла по його хутру, що взялося пацьорками.

– Луксе!

У гуркоті громів сталась перерва. Небо очистилось від крилам – ті, що не були збиті, змогли прорватися вгору, за хмари.

– Луксе…

Він обійняв звіруїна, боячись намацати стрілу в тілі. Лукс був холодний і мокрий.

– Луксе! Будь ласка! Ну будь ласка!

Звіруїн розплющив очі. Кліпнув. Вії злиплися стрілочками.

– Тебе поранено?! – прокричав Розвіяр, усе ще глухий від грому.

– Не знаю, – пошепки сказав Лукс. – Скажи… Що сталось?

* * *

Він відшукав свій меч. Обіймаючи Лукса за плечі, майже тягнучи його на собі, оминаючи трупи людей, ящерів і птахів, Розвіяр дістався до гаю.

Дівчини не було.

– Яско. Яско-о!

Він обнишпорив увесь гай і знайшов її – непритомну.

Узяв на руки, виніс у поле; у просвітах хмар з’явилось вечірнє небо. Від будівлі застави ішла похитуючись людина з мечем в опущеній руці; Розвіяр обережно поклав Яску на землю.

Цей один зупинився. Він був немолодий. Його сріблясто-сіра кольчуга була прикрашена візерунком символів, що значили, ймовірно, воїнський чин.

– Очільник Корунх, – зі щасливим осміхом промовив Розвіяр.

Чоловік перевів погляд з його обличчя – на дівчину біля його ніг. На Лукса. Знову поглянув в очі Розвіяру:

– Ти хто? Гекса? Чаклун?

– «Імператор тужить за кожним своїм підданцем». – Розвіяр усміхнувся й підняв свій меч.

Вони билися мовчки, не витрачаючи сил ні на красу, ні на точність замахів. Вони не гребували брудними викрутами. Обидва прямували до цілі найкоротшим шляхом, і ціль була – смерть супротивника. Очільник Корунх відчув слабке місце в захисті Розвіяра і кинувся в атаку, насідаючи на нього, змушуючи відступати по нерівній мокрій землі, де так легко було оступитись. Розвіяр удав, що втратив рівновагу, в останню мить ухилився, прослизнувши під висклявим клинком у повітрі, і очільник дістав удар у шию.

Корунх помер за кілька хвиль – на колінах, біля ніг свого супротивника. Розвіяр озирнувся й побачив, що Яска прийшла до тями; він устромив у землю свій скривавлений меч, нахилився над дівчиною й підняв її на руки.

Розділ другий

На величезний пліт набігали хвилі. Кінці стовбурів, міцно зв’язаних і збитих один із одним, то раптом скидалися над водою, то поринали в піну. У центрі плоту стояв кораблик, більше схожий на два корита, з’єднані разом. Над ним замість щогли височіло гребне колесо. У великому ґратчастому барабані похмуро ходили люди, урухомлювали довгі вузькі лопаті; такі плоти чудово ходять у внутрішніх морях, але тепер, коли дме сильний боковий вітер і вода неспокійна, веслярам-крутильникам доводилося непереливки.

Ближчала осінь. Ремиш, торгівець деревом, вирішив повторити торішню авантюру, що принесла йому нечуваний бариш: закупити товар на берегах Череватого Бору, де прекрасний ліс пропадає дарма, де голодний селянин готовий рубати його за кусень черствого хліба, де деревина така спокусливо дешева, що можна перетерпіти задля зиску довгу подорож по зовнішньому морю – аж до Осиного Носа. Минулого року Ремиш ризикнув, найняв команду і заробив так, що інші торгівці деревиною мало не згризли з заздрощів свої весла. Другого разу і плотарі підібрались чудові, і дерево дісталось відмінне, але фортуна відвернулась від Ремиша, і тепер він запізнювався до закінчення навігації через Осиний Ніс.

Раз у раз ламалось веслувальне колесо. Вітри знущались, відганяючи пліт назад, – у відкритих водах він був некерований. Ремиш починав розуміти, що торік йому просто нечувано пощастило, що це був єдиний випадок із тисячі, подарунок долі, і що тепер, через власну глупоту, він утратив цей подарунок і взагалі розорений.

У внутрішньому морі, на далеких кам’янистих островах, за дерево платили імперськими райдужними реалами. Там пліт танув, ніби масло, а гаманець грубішав, наливаючись грішми. Але тут, на безлюдних лісистих берегах, деревина була всього лише плавучим сміттям. Команда ремствувала; почались розмови про те, що заплату непогано б дістати наперед.

Знову зламалось колесо. Полагодити його на хвилі не було шансів. Лаючись і веслуючи, плотарям насилу вдалося загнати плавучу купу дерева в спокійну й глибоку гавань за Камінною Стрілкою, і тут Ремишеві випала нагода підібрати пасажирів.

Їх було троє. Звіруїн, що одразу привертав увагу, дівчина в чорному плащі й третій, високий, з блідим обличчям і пильними, проникливими очима. Щось було неправильне в його рисах, Ремиш не зрозумів, що саме. Плотогони стукали молотками, міняючи тріснуту лопать, а цей, із дивними очима, вибрав хвилинку й перестрибнув з коси на пліт.

Ремиш про всяк випадок узявся за ніж. Торгівля – небезпечне ремесло, кожен з його плотарів був ще й бійцем; внутрішнє море аж роїться піратами, які жадають продати за тебе твоє дерево. Упевнено ступаючи по гладких стовбурах, незнайомець підійшов ближче:

– Візьми пасажирів, торгівцю. Плачу золотом.

Він показав три монети. Ремиш задумався; він рідко брав на борт пасажирів. Монети були насправді золоті, із тих стародавніх, що їх карбували в зруйнованому місті задовго до Імперії. Такі гроші досі були коштовні.

– Тобі щастить? – спитав Ремиш крізь зуби.

– Дуже, – без усмішки озвався високий.

– А куди вам треба?

– У порт. Будь-який.

Пізніше Ремиш дивувався власній поступливості. Незнайомець говорив так спокійно й упевнено, держався так владно, немовби це торгівець упрохував його зайняти місце на плоту, а він, пасажир, вирішував, ощасливити плотогонів чи ні.

– Гаразд, сідайте, – сказав Ремиш.

Високий чоловік кивнув і повернувся до своїх супутників. Нахилився до жінки, яка сиділа на камені, узяв її на руки й перестрибнув через неспокійну смугу води, що відмежувала берег і край плоту; Ремиш подумав, що він дуже спритний, цей незнайомець, але чому це, Шуу забери, він носить цю бабу на руках? Вона каліка?

Слідом застрибнув звіруїн, осідланий, увішаний поклажею. Ремиш розгледів арбалет, припасований до сідла, і піхви на боках напівлюдини. Він похитав головою, поглянув на гроші в руці й повернувся до команди. Робота випала забарна й стомлива, коли одну лопать поміняли – виявилося, що тріснула друга. Насилу впорались; Ремиш скомандував відпливати.

– Хазяїне, кого це ти взяв?! – Майстер-плотар, відірвавшись від роботи, тільки тепер помітив пасажирів. – Це ж, здається, гекса!

Хай йому грець! Невдачі переслідували торгівця, стаючи дедалі гіршими. І як це він не впізнав характерні риси в зовнішності незнайомця? Таж сам Ремиш виріс на внутрішньому морі, на островах, де гекса й в очі не бачили, але, мандруючи по великому світу, не випадає бути безтурботним!

Пасажири сиділи на своїх клунках ближче до центру плоту. Звіруїн лежав на череві, підстеливши плащ. Його тонкий хвіст тремтів. Ремиш зупинився за декілька кроків; дівчина пригорнулась до гекса і говорила хрипкуватим, наче в хлопчиська, голосом:

– Не зрозуміло, поки не зазнаєш на собі. Якщо не знати, де верх, де низ, – ще не біда. Ось коли всюди – низ, а верху й геть нема…

Вона затнулась. Гекса глядів поверх її голови – на Ремиша.

– Що тебе турбує, хазяїне? – спитав дуже спокійним, дуже холодним голосом.

Ремиш прокашлявся.

– Його турбує, що ти гекса, – тихенько сказав звіруїн. – Почасти я його розумію…

Гекса повернув голову, звіруїн зніяковів під його поглядом:

– Я сказав – «почасти»…

– Панове, тут така річ, – сказав Ремиш. – Пліт не витримає, колесо погано полагоджено, негода… шторм насувається… ось ваші гроші, – не дивлячись на гекса, він витяг золоті монети. – Перепрошую, але… доведеться вам назад на косу зійти.

Гекса обережно відсунув дівчину. Підвівся; Ремиш відступив. Пасажир був вищий від нього на голову. Плащ розкрився на його грудях, стало видно сріблясто-чорну кольчугу й піхви при боці; темні очі під широкими надбрівними дугами впіймали погляд торгівця, ніби липуча стрічка – комашку.

– Я гадав, ми домовились, – тихо сказав гекса.

– Так, але…

– Одного разу мене вже викинули за борт. Якщо ти захочеш повторити цей подвиг, торгівцю, ти сам з усією своєю командою опинишся в морі. З перерізаною горлянкою.

Він говорив, ледь ворушачи губами. Навіть його супутники, які сиділи дуже близько, навряд чи могли розчути його слів; Ремиш змертвів. Йому випадало протистояти портовим злодіям, морським розбійникам дрібного й середнього штибу, але людина, що стояла перед ним, була незмірно страшніша за цілу злодійську зграю. Ремиш зрозумів це, дивлячись у його проникливі чорні очі.

– Я заплатив тобі й заплачу ще – за гостинність. – Голос гекса трохи пом’якшав. – Усе, що мені треба, – щоб нас не займали… І ще жаровня. У тебе є переносна жаровня? Я доплачу.

– Так, – тихо сказав Ремиш.

– Що – «так»?

– Жаровня… зараз.

Вітер ущух, хвилі трохи заспокоїлись. Пліт рухався вздовж берега, важко погойдуючись, і Камінна Стрілка повільно відповзала назад. Руїни старого міста на видноколі взялись імлою.

Розвіяр сидів, обіймаючи Яску, відчуваючи під плащем її тонкі ребра. Пліт погойдувався, нагадуючи йому бакен біля міста Мірте, маленький бакен, що врятував йому життя. Яска нижче насунула на обличчя каптур: вона боялась відкритого неба.

– Усе-таки кепсько на цьому плоту, – сказав Лукс. – Немов голяка на ярмарку… Яско, ти не бійся. Може, вони ще не прилетять.

– Я не боюсь, – озвалась вона крізь зуби.

Лукс зітхнув. Зітхання значило: звісно, боїшся, перед нами ж навіщо прикидатись?

– Вона боїться не патруля, – сказав Розвіяр.

Яска ледве здригнулась на його руках.

– А чого? – спитав Лукс.

– Розповість сама, коли захоче.

Яска затремтіла. Він притис її до себе, заспокоюючи.

Він носив її на руках ось уже багато днів, хоча вона давно набралася сил і могла ходити сама. Він не довіряв її Луксу, і звіруїн що день, то більше нудьгував. Але Розвіяр відчував, незрозуміло чому, що Яску треба нести на руках.

– Це все магія, – сказала вона тихим, тремтячим голосом. – Я сама не розумію як. Думала, нічого не вийде… А потім побачила цих птахів, гекса, вас… І тоді земля й небо перевернулись, небо стало полем. Звідти виростали блискавки, як дерева. Повільно й гарно… і боляче, так вони росли, і на кожній гілці сиділа пташка. А потім вони відлетіли. Але насправді вони падали. А я знала, що роблю щось жахливе, і саме небо розлютилося на мене… за те, що я насмілилась. Тепер весь час здається, що хтось згори дивиться, шукає мене… А сховатися нема де.

– Я розумію, – сказав Розвіяр.

– Ти ж не маг…

– Ні. Але коли я вперше побачив Ранка-Без-Похибки в його склепі, у підземеллі під замком, стіни мовбито зсунулись. Я потім довго боявся низьких стель і вузьких коридорів.

Зробилось тихо. Гойдалось море, скрипіло колесо, перекликались плотогони.

– Я думав, ти ніколи нічого не боїшся, – сказав Лукс.

Долинув звук важких кроків. Прийшов торгівець, тягнучи перед собою важку жаровню на трьох ногах – круглу чашу для вогню з заліза й глини.

– Дякую, – сказав Розвіяр і простягнув торгівцю монету.

* * *

– Прощавай, – сказав він їй. – Дякую за гостинність.

Вона стояла, перегородивши дверний отвір, не даючи йому вийти.

– Що? – спитав він.

Вона мовчала. Кусала губи.

– Що ти хочеш мені сказати, Акко?

Вона нарешті відступила. Притислась до стіни:

– Прощавай.

Він вийшов у вузький земляний коридор зі сходами нагору.

– Я буду пам’ятати про тебе, – сказала Акка за його спиною.

Він озирнувся:

– Я теж.

– Ми зробили, як ти велів. Гекса скинули в яму, вартівників уклали… рядами, і прикрили гілками. Птахів та ящерів… поки що просто кинули. Шкода птахів…

– Скільки їх?

– Гекса ми не рахували…

– Скільки птахів?

– Де… десять.

– Добре… Пам’ятайте: на хутір напали гекса. Це головне, що ви маєте пам’ятати.

Шестеро молодих парубків зголосились іти з ним у ліс, попри сльози й голосіння матерів; троє з них виявились досвідченими мисливцями – читали сліди, ловили вітер і вміло ховалися серед листя. На щастя, усі їхні виверти виявились зайвими: ліс був порожній. Розвіяр зупинив супутників, що роздухарились і бажали йти далі в хащі за нечисленними слідами вцілілих гекса. Він шукав іншого, не знаходив і готовий був упасти у відчай, коли один з мисливців – плечистий син чинбаря – знайшов потайник під корінням величезного дерева. Коріння було підсічено, стовбур нахилився, піддаючись зусиллям сімох міцних чоловіків, і під ним відкрилась могила: старий був похований у сідлі й лежав на боці, торкаючись обличчям лускатої шиї свого цибатого ящера.

Розвіяр кілька хвилин стояв над ними. Уцілілі гекса були голодні, однак витратили сили й дорогоцінний час на те, щоб поховати ватага згідно з традицією. Їхнє уявлення про те, що «м’ясо», а що ні, навіть у небезпечній ситуації лишалось непорушним.

Лице в старого було жовте і суворе, очі ледь розплющені. Стиснувши зуби, Розвіяр обшукав його сідельну сумку й знайшов шкіряний футляр.

– Це гроші? – жадібно спитав парубійко з кучерями, наймолодший серед помагачів.

– Закрий рота, – порадив чинбаренко…

– …Розвіяре!

Він сів. Під ним був пліт, над ним – темне, затягнуте хмарами нічне небо.

– Іди їсти, – сказав Лукс.

– Ага. – Розвіяр підвівся, відчуваючи, як отерп кожен м’яз. Він страх як заморився за довгий перехід від Череватого Бору до Камінної Стрілки. Мертве селище, батьківщина Яски, було порожнє, і поряд із братньою могилою на березі височіла ще одна така сама, і райдужна грамота казала: «Імператор тужить за кожним своїм підданцем».

Розвіяр спалив цей папір.

Над плотом розливався запах печеної риби. Жаровня була чудова, дрова горіли повільно й рівно. Сьогодні вранці Лукс наловив риби в струмку голими лапами, Яска зберегла її, загорнувши в лопухи, і ось тепер спекла, посипавши грубою сіллю. Розвіяр їв, кидаючи кості у вогонь.

Зовсім смеркло.

– Доведеться спати по черзі, – сказав Лукс. – Не знаю, чому б цим плотарям не зарізати нас уві сні, не пограбувати й не скинути в море?

– Вони бояться, – сказала Яска.

– Чого?

– Великий скарб, – пробурмотів Лукс.

– Тут – ні. – Розвіяр обгризав риб’ячу голову. – А у внутрішніх морях немає свого дерева, зовсім. Велика цінність.

– У внутрішніх морях… – почав Лукс і раптом скинув голову: – Значить, вони ідуть до Осиного Носа?!

– Так, – сказав Розвіяр.

– Ходімо з ними, – пристрасно попросив Лукс. – Як ти розповідав про цей, Квітучий Ріг?

Розвіяр усміхнувся:

– «Кругле Ікло – не найдальший, але один з найпрекрасніших островів… Удосвіта він піднявся на видноколі, зелений, квітучий, оточений спокійною водою. Ми увійшли в порт, де вже стояло багато суден, де над верхніми причалами погойдувались повітряні кулі, і ошатна публіка, гуляючи по вузьких набережних, вітала кожний корабель, ніби зустрічаючи знайомих…»

– Що таке верхні причали?

– Не знаю.

– Я хочу туди, – сказав Лукс. – Яско, а ти?

– Розвіяр вирішить, – виразно холодно сказала дівчина, і Лукс затнувся.

…Усю ніч після побоїща звіруїна мучила спрага, Розвіяр щопівгодини підносив коновку до його губів. Яска майже до світанку пролежала тихо, чи то вві сні, чи то в забутті. Над ранок опритомніла й злякалася темряви. Розвіяр розбудив світлячків у скляниці, поклав Ясчину голову собі на коліна й так сидів, поки не настав ранок.

Весь день він носив її на руках, ні на хвилину не залишаючи саму. Вона була спершу байдужа, потім обхопила його за шию, тоді засміялась:

– Знаєш… якщо я комусь розповім, як великий воїн усіх часів і народів носив мене на горщик…

– Велика честь – носити на горщик могутнього мага, – відповів він без осмішки.

Тим часом звіруїн оклигав від ран і потрясіння. Розвіяр укотре здивувався, як скоро повертаються до нього сили. Уранці Лукс ледве ходив, увечері вже повернувся звідкись, затопивши голову в плечі, чи то пригнічений, чи то винуватий.

– Розвіяре… Можна тебе на кілька слів?

Уперше за весь день полишивши Яску, він вийшов слідом за Луксом у сусідню кімнату. На верстаті лежало незакінчене рукоділля Акки.

– Я був у коваля сьогодні… – почав Лукс, дивлячись убік. – Я спитав у нього, чи може він зробити остроги.

– Що?!

– Через мене… ми мало не… – Лукс затнувся. – Ти все правильно розрахував, але… страх вищий за розум. У мене, в усякому разі. А найкращі ліки від страху – це остроги в боки. Короткий Танцюра, мій брат, мав рацію…

– Я твій вершник – чи Короткий Танцюра?

– Ти, Розвіяре, – покірливо відповів Лукс.

– Я не діткнусь тебе острогами. Лаятиму, битиму кулаком у потилицю, коли треба, укушу за шию ззаду. Але остроги не надіну. Дарма ти потурбував коваля.