Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Розв’яжи, – сказав важкий, понурий бас.

Розвіяр закашлявся, хапаючи повітря. З нього зняли мішок, лишивши руки стягнутими за спиною. Горіло багаття, біля вогню сидів старий у накидці, сплетеній з трав.

– Хто такий?

– Він із замкової варти, – подав голос другий звіруїн із тих, що впіймали Розвіяра. – З одягу знати: не робітник і не раб… Точно, вартівник. Перейшов поночі кордон, вистежував, а може…

– Помовч, Світочу.

Розвіяр глибоко зітхнув – і поморщився від болю. У ребра ніби ткнули кочергою.

– Ти говоритимеш – і помреш швидко, – сказав вожак тим самим важким голосом. Це був голос людини зневіреної, побитої долею і готової до смерті.

– Я говоритиму, але помру не скоро, – відповів Розвіяр, старанно вимовляючи слова. Його губи роздулися й здавалися страшенно великими – але зуби були цілі, і язик слухався.

Вожак відірвав очі від вогню й нарешті поглянув на нього. Розвіяр стояв перед ним на колінах, зі зв’язаними за спиною руками. Волосся падало йому на лице. Розвіяр тряхнув головою, щоб краще бачити співрозмовника.

– Хто ти такий? – гостро спитав старий нагір.

– Спершу скажи, хто ти. Слуга Імператора, молодший громадянин Імперії без права носити зброю? Чи тобі дозволять лишити твої мечі, якщо ти визнаєш владу намісника?

Хтось із молодих, які стояли ззаду, вдарив його ногою в потилицю. Це був вершник, він носив важкі чоботи, Розвіяра жбурнуло вперед, і перед очима спалахнули вогні. Він мало не впав обличчям у вогнище, ледь устиг відкотитись. Шкіра, обпечена ще біля гнізда вогнянки, загорілася знов.

– Назад, Гінець, – прогарчав вождь. – Тебе ростили, як траву, ти не пануєш над собою… Як усі ви, останні, вишкребки… Він точно з замку?

– Точно. Ми стежили за ним аж від кордону, – сказав молодий звіруїн, якого звали Світоч.

Розвіяр, скреготнувши зубами, піднявся знов на коліна. Сів на п’яти:

– Скажи, ватагу. Ти служиш Імператору?

– Треба було відрізати йому язик, – люто сказали за його спиною.

– Якщо відрізати язик, як його допитувати? – заперечив інший голос. – Хай би сказав, скільки людей у замку, чи ждуть підмогу…

Розвіяр поморщився від болю в боці:

– У замку не так багато людей, але в замку маг. Наступник Ранку-Без-Похибки, з його перснем. Він може погубити вас. А може зняти прокляття.

Старий нагір різко піднявся. Розвіяр побачив, що в нього немає руки – лівої, по лікоть.

– Ти довго вмиратимеш за це святотатство. Ти поплатишся не тільки язиком!

– Ти поплатишся більшим, ватагу. Своїм народом і своєю землею.

– Убийте його! – гаркнув старий.

Зашелестіла сталь. Розвіяра схопили за волосся й закинули голову, він побачив зірки – й силует звіруїна, страшенно схожого на Лукса. І захотів жити, як не хотів ніколи.

– Стій! – прохрипів старий.

Вістря меча торкалось шиї.

– Занадто легко? – припустили з темряви. – Він не заслужив легкої смерті, бо він…

– Замовкни!

Старий підійшов ближче. Заглянув Розвіяру в закинуте обличчя:

– Він гідний того… Щоб принести його в жертву Озеру. Це все, що ми можемо… Його кров. Надії мало. Але ми маємо спробувати.

* * *

«Найбільша шана, яку нагори можуть віддати ворогу, – принести його кров у жертву озеру Плодючості. Уважається, що такі жертви здатні відвернути нещастя. Пліт із тілом жертви виводять на воду й лишають там, поки вся кров не виллється з його перерізаних жил і не поповнить води озера.

* * *

М’яка білість води зливалася з гострим світлом усипаного поблисками піску. Кожен клан володів своєю частиною берега, озеро не належало нікому. У міру того, як розступалась темрява, Розвіяра все сильніше поймала паніка: йому здавалося, що береги порожні.

Ніхто не казав ні слова.

Пліт-вівтар пам’ятав, імовірно, багатьох жертв, але на чорному полірованому дереві не видно було старої крові. Розвіяра підвісили до поперечини, пропустивши мотузку під руками – він ледь торкався чорного брусу пальцями босих ніг. Різнули гострим ножем по зап’ястях; він не відчув болю, зате відразу відчув кров. Пліт покотився по круглих плашках, ковзнув у воду, хитнувся й поплив, повільно повертаючись. І тоді, таки розвернувшись обличчям до берега, Розвіяр їх побачив.

Прийшло небагато. Чотириногі й вершники, і навіть декілька жінок у високих головних уборах – чорних, з густою сіткою, що прикриває обличчя, – прийшли, щоб принести в жертву ворога й попрохати ласки в богів. Розвіяр мимохідь подумав, що боги звіруїнів нікчемні проти Мідного короля, хто б той не був. Цим богам приносять у жертву ворогів і безплідних жінок, бажаючи дістати талан на полюванні чи на бойовищі. Усього лише талан – маленьке диво.

Він примусив себе мовчати весь день і всю ніч напередодні жертвоприношення. Якби йому відрізали язик, весь замір перетворився б на кривавий балаган – як і припускав сотник Бран. Тепер його кров текла, умиваючи руки та плечі, залишаючи цівки на животі й голих ногах, а чорний жертовний пліт велично плив по білій гладіні. Звіруїни мовчки гляділи – кожен із них молився, не розтуляючи губ.

– Ви просили про це багато разів…

Його горлянка пересохла. Замість слів вирвалося сипіння. Кількасот звіруїнів, чотириногих і вершників, дивилися на нього. У міру того, як світлішало, усе яскравішим робився прибережний пісок і все прозорішою вода. Струмені туману, схожі на дівчат у білих шатах, піднімалися над водою й повільно, меланхолійно танцювали.

– Ви просили багато разів, – звучно, повільно повторив Розвіяр. – Тепер ваші молитви близькі, як ніколи, до вух ваших богів!

Піднялись опущені обличчя. Загорілись очі на березі. Розвіяр відчув, як кров із ран потекла сильніше. Він відчув себе п’яним і легким, як туман над озером, і заговорив на повний голос, карбуючи кожне слово:

– Нагори, ви приречені. Подивіться на свою землю: тут будуть імператорські війська та райдужні грамоти на стовпах. А по вашій смерті тут житимуть не діти ваші й не онуки, а інші люди й істоти, служитимуть іншим богам, схилятимуться перед Імператором. Вони спаплюжать озеро Плодючості!

Його голос далеко розлягався по воді, але його час вийшов багато швидше, аніж він гадав. Минула ейфорія, підступала слабкість. Скоро стемніє перед очима; голий і скривавлений, він висів на плоту недалеко від берега, і натовп ворогів слухав його – точніше, не бажав слухати.

Почулось ремство. Прозвучали прокляття. Жерці зрозуміли свою помилку: жертві слід було вирізати язик, на плоту-вівтарі треба вмирати мовчки. Щоб дотриматися звичаїв, лишалося одне: заглушити слова вмирущого гомоном обурених голосів.

– Боги, погляньте на нас…

– Змилуйся, Воф…

– Блюзнірство…

– Що він каже?!

– Слухайте мене! – Тепер він кричав. – Ви схилились, але є спосіб урятуватись! Є спосіб, саме Озеро звертається до вас моїми вустами! Є спосіб урятуватись, є спосіб, у вас народяться діти й онуки, а Імператор піде з ваших земель. Є спосіб! Я його знаю!

Він шукав очима їхні очі. Узяти владу над натовпом селян, сидячи в сідлі, аж геть-то легко. Можна, стоячи на високому камені, взяти владу над натовпом колишніх рабів. Можна вмовити містян чи вартівників. Але як змусити себе слухати, якщо ти, голий і скривавлений, висиш на плавучому вівтарі, а на березі реве юрма ворогів – нелюдів, жорстоких і приречених?

– Погляньте на мою кров! Ви ллєте її в Озеро, але ця жертва не врятує вас!

Він підняв голос і з жахом відчув, що втрачає сили.

– Не я плюндрував ваші селища і не я убивав ваших дітей. Не я прокляв вас. Я убив старого володаря, вашого ката! Я вбив його, а не імперський маг! Вислухайте мене – я знаю спосіб урятуватись і розповім вам!

У ремстві натовпу його чули тільки ті, хто стояв біля самого пругу води.

– Він бреше!

– Заткніть йому рота!

– Що він каже?

Вони посунулись уперед, задні натискали на передніх, але ніхто не насмілювався торкнутися води священного озера.

– Вас не врятує моя смерть! Я зможу врятувати вас – живий!

– Заткніть йому…

– Нехай каже!

Аж зробилося тихо. Розвіяр не зрозумів, чи це його слова примусили юрбу замовкнути, чи хтось зі старійшин подав знак, чи, можливо, він оглухнув.

– Імператор могутній, але не всесильний, – заговорив він у цій новій тиші. – Уявіть, до вас прийшов би новий володар камінного замку. Уявіть, він запропонував би вам воєнний союз. Разом – проти Імператора. За споконвічний лад. – Розвіяр майже шепотів, і якби не тиша, що запала на березі, його ніхто не почув би. – Що б ви відповіли? Відмовились би й умерли в ганьбі? Чи погодились би – і вийшли б на битву?

– Хто він? – спитали в задніх рядах. – Хто він такий?!

– Прокляття Ранку-Без-Похибки можна зняти. – Йому здавалося, що кров пішла в озеро вся, до краплини. Він не відчував своїх рук і ледве міг ворушити губами. – У замку є маг. Він зніме прокляття. Вірте мені.

– Брехня!

– Він бреше, не слухайте його!

– Чужинець! Як можна вірити чужинцю!

– Ранок-Без-Похибки не був чужинцем – і що він скоїв з вами? А я вершник. – У Розвіяра все пливло перед очима, і берег, і біла вода, й обличчя. – Я не брешу. Мої слова може підтвердити мій побратим, нагір, Місячний-До-Речі.

– Місячний-До-Речі мертвий!

Жінка в чорному головному уборі ступила вперед, зімкнувши перед грудьми довгі, ніби пташині, пальці:

– Він мав померти! Його місце – в могилі вершника та брата!

– Він живий, – прошепотів Розвіяр. – Я вирішив за нього. Я його вершник. Він живий.

Знов загула юрба. Вирвався молодий голос:

– Брехня! Я бачив Лукса мертвим!

– Замовкни, Гінець-Під-Вечір! Засунь собі у вухо свій брехливий язик!

Ремство ніби відрізало ножем.

Непритомніючи, обливаючись власною кров’ю, Розвіяр устигнув побачити, як крізь юрбу пробивається хтось кудлатий, чотириногий, з блискучими клинками напоготові:

– Ти бачив мене мертвим?! То подивися ще раз! І повтори, дивлячись в очі!

– Не смій, – прошепотів Розвіяр.

Він побачив, як зі спини Лукса зістрибує жінка в чорному плащі. Як здіймає руку з бірюзовим вогнем на пальці, як у юрбі розходиться сум’яття. Як Лукс рветься до берега, як відкидаються з його шляху молоді та старійшини. Як він кидається до води, якої ніхто з його одноплемінців не зважувався доторкнутись, і кидається до жертовного плоту – біла хвиля розходиться перед його грудьми.

І не втримавшись на краю темної ями, Розвіяр зіслизнув-таки в забуття.

Розділ шостий

Крилами йшли на великій висоті, недосяжні для стріл. Скупчення звіруїнів на берегах озера Плодючості не минулось непоміченим. Птахів було три.

– На одній з них маг, – сказала Яска.

Нагори раз у раз хапалися за зброю, але імператорські вартівники не нападали – просто кружляли в високості, тримаючи звіруїнів у напрузі. Лукс часто ковтав і поглядав то на небо, то по боках, побоюючись нападу, щохвилинно чекаючи стріли. Розвіяр відчував, як піднімаються й опадають кошлаті боки, як скажено стукає серце; Яска сиділа на землі, склавши долоні, ніби вогнянка – крила. На пальці в неї горів бірюзовий камінь.

Розвіяр лежав, притулившись до спини звіруїна, не відчуваючи рук, перетягнутих стрічками тканини. Лукс тримав перед його губами келих із густим терпким напоєм. Темніло перед очима від кожного руху, Розвіяр не міг говорити, але відсьорбував із келиха і все-таки говорив. Вожакам і старійшинам доводилось низько схилятись над ним, щоб розчути – а вони ловили кожне слово.

Двоє молодих, які захопили Розвіяра напередодні, – вершник та його брат, – тримались поряд, дуже близько. Вони не розуміли, що відбувається. Метушня, що знялась навколо бранця, лестила їм – і лякала. Чотириногого звали Далекий Світоч, його вершника – Гінець-Під-Вечір. Вони тримали напоготові свої клинки – чи то побоюючись Розвіяра, чи то сподіваючись, що ось-ось прозвучить наказ: «Убити».

Жінка у високому головному вборі, з густою сіткою, що закриває лице, з довгими, ніби пташиними пальцями, стояла осторонь. Дібравши хвилину, коли розмова перервалась – вожаки глибоко задумались, а Розвіяр замовк, збираючись із силами, – вона підійшла до Лукса. Сітка на її обличчі тремтіла від дихання.

– Коли ти був у царстві мертвих, ти бачив Короткого Танцюру? Що ти сказав йому?

– Я не був у царстві мертвих, мамо. – Лукс ледь відсунувся. – Але коли буду – знайду що сказати.

Жінка повагалась. Обличчя її не було видно; вона простягнула суху, тонку руку й торкнулась Луксового лоба.

Лукс обмер.

– Тепер немає закону, Місячний-До-Речі, – вона провела долонею по його волоссю. – Тепер кожен умирає сам-один…

– Це краще, ніж здохнути всім разом, – похмуро повідомив Лукс. – Але ми житимемо довго.

І примружившись, поглянув у небо, де все ще кружляли крилами.

– Звели своєму магу показати перстень, – звернувся до Розвіяра однорукий ватаг.

Яска повільно, велично підняла руку, піднісши камінь майже до самого обличчя нагора. Старійшини довго мовчали. Чи це бірюзовий відблиск робив їхні обличчя застиглими, восковими, чи впізнання персня, що колись належав Ранкові-Без-Похибки, примусило помертвіти – але мовчання тривало довго, і ніхто з нагорів не сумнівався в тому, що бачить.

– «Кажуть, він створив і прокляв якусь річ…» – почав Розвіяр і зрозумів, що беззвучно роззявляє рота. Тоді він кивнув Ясці. Та заговорила, ніби читаючи книгу вголос:

– Ранок-Без-Похибки створив і прокляв цей перстень. Коли старий володар торкнувся перснем води, прокляття ввійшло в силу. Я маг, і я зніму прокляття.

– Зараз?! – одностайно спитали кілька голосів.

Яска розгублено поглянула на Розвіяра.

– А гарантії? – Він спробував усміхнутись. – Хто дасть мені слово, що нагори, звільнившись від прокляття, не відплатять мені злом?

– Рада вождів дасть тобі слово, – почав однорукий, але Розвіяр уже дивився вгору: птахи спускались.

– До бою! – крикнув хтось із вождів.

– Вони наважились, – пронеслось у натовпі. – Священне озеро… Спаплюжити…

Берег наїжачився стрілами. Лукс обережно поклав Розвіяра на пісок і став над ним, прикриваючи згори.

Яска стиснула в кулак руку з перснем. Стиснула губи; він глядів на неї знизу вгору, її лице здавалось перевернутим і через те трохи страшним.

Яска різко, глибоко зітхнула. Замружилась. Із персня вирвалось тонке, як нитка, бірюзове світло й пішло в небо, ввіткнулося в хмару поряд з криламою, і птах, спорснувши крилами, зненацька повалився на бік. Тієї ж миті Яска скрикнула й кинулась угору, ніби її сильно смикнули за руку. Небо загуло, як від далекого грому, підбита крилама виправилась над землею, і декілька стріл, пущених нагорами, пролетіли мимо. Крилами трійкою пішли за обрій, і тільки тоді землі сягнуло, невагомо линучи, величезне біле пір’я. Одне впало зовсім поряд із Розвіяром.

Нагори ревіли, стрясаючи зброєю; у тому, що сталось, вони побачили перемогу й добрий знак. Яска стояла, гордо скинувши голову, як і годиться великому магу. Один тільки Розвіяр бачив, що ліва її рука судомно стискає праву й що світло персня потьмяніло.

* * *

Вони поверталися, все поглядаючи на небо. Двічі помічено крилатий патруль – на видноколі, над горами. Яска мовчки роздувала ніздрі. До самого замку між нею, Луксом і Розвіяром не мовлено ні слова.

У товаристві звіруїнів вони спустились по схилу ущелини. Розвіяр побачив, що роботи ведуться, як і раніше, що камінні завали поріділи, а зруйнована стіна, навпаки, підросла. Він побачив тимчасові дерев’яні хатки на місці табору й дими над нижніми ярусами. У нього стало легше на душі.

Дозорець помітив їх і подав знак. Нагори скупчились, не виймаючи клинків, але готові зробити це в будь-яку хвилину. Вартівники вишикувались у бойовому ладі: поява звіруїнів значила для них негайну сутичку.

– Усім сховати зброю. Ми уклали союз із нагорами. Військовий союз проти Імперії… – він говорив дуже тихо. Вартівники, що стояли ближче за всіх, передавали його слова товаришам. Наростав гомін, нерішуче спускались клинки.

– Мені потрібні двоє добровольців – хто піде заручником у Нагір’я. Двоє звідти залишаться в нас. Хто хоче?

– До звіруїнів?!

Розвіяр нікого не міг винуватити – надто швидко мінялася доля, надто кривавою була спільна історія нагорів та мешканців камінного замку. Сам він не міг посіяти в своїх людях звичайну певність – сидів у сідлі, майже непритомніючи. Вартівники були розгублені.

– Я піду, – сказав сотник Бран. Розвіяр спершу не розгледів його на майдані перед замком.

– Не ти. – Він хитнув головою і ледь упорався з запамороченням. – Не ти, сотнику, ти… – Він замулявся, вигадуючи причину. – Ти мені потрібен тут.

Вершники-звіруїни, ставши колом – спина до спини, – насторожено дожидали, поки закінчиться ця сцена.

Вартівники оговтались від потрясіння. Ступили вперед одразу троє; Розвіяр очима вибрав двох, наймолодших.

– Малюк і Рудий. Дякую. Я… – Він затнувся. Добровольці гляділи на нього щиро й прямо. – За мною не стане, – вимовив він, відкашлявшись. – Я не збираюся зраджувати союзників. Ви в безпеці.

Декілька хвилин пішло на збори й прощання. Розвіяр тримався за Луксові плечі. Той не дивлячись накрив його руку своєю долонею.

– У замку залишаться Далекий Світоч і Гінець-Під-Вечір, – сказав Розвіяр.

– Чому вони? – тихо спитав ватаг загону звіруїнів, підстаркуватий вершник у рідкій сивавій бороді.

– Чим вони гірші за інших? Старійшини згодились.

– Якщо ти будеш їм мститись…

Розвіяр круто повернув голову. Знов потемніло перед очима.

– Поки вони заручники, не загублять ні волосинки. А потім… подивимось.

Уже заходячи в замок, він мимохідь сказав сотнику Брану:

– Пробач. Вони впізнали б тебе. І хтось, не втримавшись, пристрелив би. А мені потрібен мир.

* * *

Ледве отямившись, він викликав Яску. Вона прийшла, дуже пряма й стримана, поли її чорного плаща мели камінну підлогу. Кисті рук ховалися в широких рукавах.

– Ти розлючена? – спитав він, помовчавши.

– Ні. – Вона стала ще пряміше, хоч це здавалось неможливим. – Я прийшла вислухати твої накази.

– Сядь, будь ласка.

Вона сіла на край дерев’яного крісла.

– Що з твоєю рукою? Що з перснем? Ти… тебе не поранено?

Вона дивилась на нього страдницькими й водночас холодними очима:

– Нічого. Я вперше дізналася… відчула на мить, що таке сила ворожого мага. Він не став нападати. Відбив мою атаку й увів ланку.

– Він сильний?

Кутик Ясчиного рота смикнувся.

– Досить поки про це, – рівно промовив Розвіяр. – Ти уявляєш собі, як зняти прокляття?

– Ні. Мене ніколи… Я маю подумати.

– Скільки часу тобі буде треба?

– Я не знаю. – Її голос змінився, з крижаного зробившись просто нервовим.

– Ти ж маєш перстень, – м’яко нагадав Розвіяр.

Яска помовчала, закусивши губу.

– Прокляття сидить не в персні. Там інша річ.

– Що?

– Ти можеш її знайти?

– Якщо треба, зможу. – Яска вперше відвела очі. – Спробую.

– Що це?

– Підбиймо підсумок. – Розвіяр узявся загинати пальці. – Імперський маг дуже сильний. Він безкарно може літати над Озером. На дні озера лежить певна річ, яку треба знайти, витягти й зняти прокляття… Усе це треба зробити до першого снігу згідно з нашим договором зі старійшинами. Що ще?

– Це все. – Ясчині очі знову застигли, перетворившись на дві крижинки.

– Не все, – зітхнув Розвіяр. – Ти маєш зло на мене.

– Ти мій володар. Як я можу мати на тебе зло?

Він глибоко зітхнув. Кімната закружляла перед очима. Він мав пояснити їй… Мав розтлумачити те просте, що й дитині зрозуміло: магія не всесильна. Загрози – теж. На могутнього мага знайдеться надмогутній. Союз, укладений під страхом вогнянки, проживе три дні й три ночі. Вона зовсім не знає звіруїнів… дарма що спить із Луксом.

Розвіяр мигнув. Зайві думки; так, вона не знає звіруїнів. Навіть Лукс не розуміє звіруїнів так, як розуміє їх Розвіяр.

– Не маєш зла, то й не злостись, – вимовив він, змагаючись зі слабкістю. – Візьми книгу, «Хроніки нагорів». Почитай. Її читав володар перед походом. Можливо, ти зможеш зрозуміти…

– Я не вмію читати, мій повелителю.

– Тоді я тобі почитаю, – сказав він, помовчавши.

– Як буде завгодно повелителю. Я можу йти?

Вона підвелась – чорна, пряма і нестерпно відчужена.

– Іди.

За нею зачинилися двері.

Будівники закінчили план нового будівництва.

Запрацювала лісопильня, перетворюючи колишній пліт торговця Ремиша на сволоки, дошки, станки та козла. Робота в кузні йшла день і ніч – кувались цвяхи, інструменти, наконечники для стріл, кільця до ланцюгів, ножі й обручі для бочок. Лягало каміння в муровання; укладались колоди в приготовані для них стійки. Камінний замок обростав дерев’яними прибудовами, і внутрішня оздоба нижніх ярусів складалася майже з самого дерева.

Варта випробувала нові стінні арбалети й метальні машини. Розвіяр дожидав новин із Фер і побоювався нової атаки горлорізів. Ні сподівання його, ні побоювання поки що не підтверджувались.

З гірських поселень прибували череди. Обережно навідувались пастухи – іноді наймались на роботу, на день чи тиждень, і повертались із в’язанкою дерев’яних трісок за спиною – наближалася зима, а гори небагаті на паливо. Охочих дістати роботу ставало все більше; рогачі, яких у замку не було чим годувати, розповзлись по горах – їх віддавали в користування селянам майже задарма.

Повернувся інтендант Шлоп. Він ховався в Кипучці весь цей час, змарнів, постарів, але завзяття не втратив. Розвіяр не сподівався від себе такої радості, побачивши старого жовчного інтенданта; Шлоп узявся виконувати свої обов’язки, і скоро робітники в замку навчилися здригати на самий звук його голосу.

Яска погано почувалась. Вона ще більше схудла, зблідла, перестала всміхатись. Вечорами Розвіяр навідував її в її кімнаті, у вежі. Яска лежала в постелі, а він, походжаючи од вікна до каміна, напам’ять читав їй «Хроніки»; на жаль, ставало його ненадовго – по кілька сторінок за вечір. Сили повертались набагато повільніше, ніж він сподівався; ребра боліли, він носив тугу пов’язку й ледве міг рухатись. Порізи на руках затягнулись, але запаморочення та слабкість нікуди не ділись.

З Нагір’я приходили вісті: патрулі на криламах розгулювали, як у себе вдома, над кожним клаптем багатостраждальної землі Нагір’я. Племена, покірні Імперії, демонстративно порушували споконвічні заборони: самогубство, найстрашніший гріх перед обличчям богів, стало для молодих звіруїнів чимось на кшталт забави. Вершник і його брат із клану Громовиці розбилися, стрибнувши разом з високої кручі. Десять молодих воїнів грали, кидаючи жереб, насипавши отрути в одну склянку з десяти. На вільних територіях щодня відбувалися перестрілки. Надія, посіяна Розвіяром, повільно гасла без підкріплення. Серед нагорів росли страх і відчай.

Розвіяр розраховував, що з часом Яска пом’якшає, але все йшло геть навпаки: з кожним днем вона ставала все мовчазніша й похмуріша. Вона могла годинами сидіти, дивлячись на перстень. Вона могла вештатись замком, нічого не помічаючи, бурмочучи собі під ніс; люди сахалися з її шляху. Дівчина-рабиня, приставлена до Яски за прислугу, боялась її дедалі дужче.