Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Як? – запитав у звіруїна.

– Поки не знаю. – Той повернувся направо й наліво, мовби бажаючи уважніше роздивитися свій хвіст. – Сядь, тоді буде зрозуміло.

Вони вийшли з чинбарні; ремісник схопився за ними. На вуличці хутора – стежці серед порослих травою дахів – Розвіяр сів у сідло. Другий раз у житті сів у справжнє сідло на спині Лукса.

– Сюди можна привішувати багаж, – сказав чинбар. – Ось гаплички. Якщо знадобиться, зброя…

– Знадобиться, – кивнув Розвіяр. – Луксе, як?

– Жорсткувато. Мулятиме. По-перше, треба підсідельник.

Розвіяр повернувся до чинбаря.

– Ви нічого не казали про підсідельник, – пробурмотів той бліднучи.

– По-друге, – продовжував Лукс, – треба отут змінити форму… Ану, зніми-но, я покажу.

– Багато міняти?

– Достатньо.

– Майстре, – усміхаючись сказав Розвіяр чинбарю. – До завтрашнього ранку всю роботу має бути закінчено. Устигнеш?

– Так, – той дрібно закивав головою. – Авжеж.

* * *

Хмари, розірвані, ламані, так само летіли по небу. Розвіяр відчував їх, навіть не бачачи.

Яска притислась до його плеча. Зазирнула в очі; раптом теплим язиком лизнула його вухо, смішно і лоскотно.

Він обійняв її однією рукою.

– Розвіяре, послухай, – зашепотіла вона, усе щільніше до нього притискаючись. – Я… сьогодні… це було…

Він розумів. Вона страшенно втомилася сьогодні, вона пережила загибель родичів. Вона була катом. Вона виплакалась як могла і тепер хотіла просто зігрітись. Скляниця зі світлячками освітлювала теплим світлом кімнату, де не було нічого, крім клишоногого столу й матраца, набитого сухим листям. Пахло осінню; Яска не потребувала слів. Вона була надзвичайно чутлива до доторків.

– Розвіяре…

Він затримав віддих. Усе зробив, що міг? Усе. Інакше не можна.

Ніжно торкнувся долонею її маківки:

– Сьогодні я хочу, щоб ти пішла.

Вона ледь відсунулась. Жалісно розтулила рот:

– Розвіяре!

– Іди, Яско, – сказав він із важким серцем.

– Ти покличеш цю корову мережану!

Яска здавалась тепер навіть молодшою за свій вік. Смертельно ображене дівчисько.

– Так. Вона мені подобається.

Яска закусила губу й раптом ударила його по щоці рукою з розчепіреними пальцями. Гострі нігті дряпнули шкіру.

– Навчилась у Лукса?

Вона відскочила й скинула руки. Напружилась; Розвіяру здалось, що він бачить, як крихітні іскри пробігають у її здійнятому сторч волоссі.

– Ось так, – сказав він, почуваючи й гіркоту, і радість водночас. – Ти маг, грізний маг. Я хочу, щоб ти лютилась. Щоб хотіла вбивати. Щоб привела грозу.

– Я можу тебе вбити, – прошепотіла вона далеко менш упевнено, ніж їй хотілося б.

– Авжеж, – кивнув він, заохочуючи. – Убий.

Вона вагалась. Він ліниво підвівся з матраца, пішов до неї, і вона відступала, поки не притислася спиною до дерев’яної стінки. Її руки, скинуті над головою, спускалися дедалі нижче.

– Убила?

Вона затремтіла.

Не торкаючись її руками, він поцілував її в губи. Яска опустила руки й заплакала.

– Іди.

– Іди. Скажи їй – я чекаю.

– Я закличу тобі грозу! – крикнула Яска. – І найбільша блискавка влучить у тебе!

– Чудово. – Він витер зі щоки крапельку крові. – Тепер іди.

* * *

Він спав усього кілька годин, але прекрасно виспався. Жінка не задрімала ні на мить. Він одразу зрозумів це з її напруженої пози: вона як застигла вчора, так і лежала, не зважуючись зітхнути, з сиротами на голому смаглявому плечі.

Її вії затремтіли. Вона розплющила очі.

– «А є краї, де жінки плавні, немов пташиний лет, і тихі, наче рівнинні річки, – сказав Розвіяр. – Їхні чоловіки поривчасті й відважні…» Що сталося з твоїм чоловіком, Акко?

– Ходив рибалити на велику воду. Хто бачив – кажуть, його затягла Смерть.

– А-а, – протягнув Розвіяр.

Жінка знов утомлено склепила повіки.

– Я схожий на твого чоловіка?

– Ні, – озвалась вона, не роздумуючи. Потім глибоко зітхнула – і нарешті змінила позу:

– Він був старший за мене. Вайлуватий. Добрий.

– А я молодий і злий?

Вона помовчала. Потім простягла руку й торкнулась його роздряпаної щоки:

– Це вона? Ти дозволив?

– Авжеж. Це її право.

– Навіщо ти так чиниш із нею? Вона тебе кохає. Вона проводжає тебе очима… Вона тягнеться до тебе. Адже ти це знаєш.

– Я теж її кохаю. Тому не дозволю, щоб її розстріляли з крилами. Або зарізали гекса. Або вимучив голод. Або затягла під воду Смерть. А я ж не Імператор, щоб, клацнувши пальцями, розкривати квіти. Доводиться викручуватись.

Акка опустила очі й довго мовчала.

– Розвіяре… – Вона вперше назвала його на ім’я.

– Так?

Він торкнувся губами її вій. Жінка ледь помітно здригнулась.

– Інколи я вірю, що ти насправді можеш захистити нас, – прошепотіла вона з жалісною усмішкою.

– Атож, – він кивнув. – Вір. Так мені буде легше.

* * *

Хмари зрідшали й летіли по небу ще швидше, сірі й сизі в ранковому світлі. Низенький гай, оточений з усіх боків полями, здавався молочно-білим від павутиння. Останнього павука тут убито багато тижнів тому.

– Де вона? – спитав Розвіяр.

Лукс повільно, мов знехотя, повернув голову:

– Там. Де дерева. Вона не виходила, я б помітив.

– Вітер і досі південний.

– Що?

– Треба тікати, – нервово сказав Лукс. – Послухай… я тебе не розумію.

Розвіяр усміхнувся ширше.

– Досі все, що ти робив, виявлялося правильним, – помовчавши, сказав звіруїн. – Але одного разу вже твій талан… Він же може передумати, Розвіяре.

– Сподіваюсь, не сьогодні. – Розвіяр потягся всім тілом, закинувши руки за голову. – Тому що в такій халепі, пане Місячний-До-Речі, ми досі не бували.

Звіруїн потер шию – і нервово почухався правою задньою лапою.

– Яско, – покликав Розвіяр. – Яско!

* * *

– Доброго ранку, ваша могутносте, – м’яко сказав він.

Вона не витримала його погляду й опустила очі.

* * *

– Я зробив точно, як ви звеліли… Як намалював ваш… пан Лукс…

Розвіяр витяг клинок. Майстер застиг на місці, не наважуючись навіть поточитись назад; у цю мить звіруїн, крутячись, неначе в погоні за хвостом, подав голос:

– Ти нерівно затягнув! І підсідельник з’їхав!

Розвіяр розпустив усі ремені й заново затяг їх. Боліли пальці, зате сідло тепер сиділо наче влите. Майстер перевів дух; на його лобі виступили каламутні краплинки. Розвіяр дав йому золоту монету, уявлення не маючи про її справжню вартість, скочив у сідло, і за півгодини вони вже проминули недобудовану заставу.

Над водою піднімався туман. На березі валялося біле пір’я. Крилама, сплутана сіткою, прикута ланцюгом до стовбура дерева, поривалася й металася всю ніч. У гніві вона зламала і розтовкла тростину з колодкою, але справу було зроблено: вона попалась. А висмикнути з землі столітнє дерево було несила навіть велетенському птаху.

Побачивши вершника на звіруїні, крилама настовбурчила пір’я й закричала, широко роззявляючи дзьоб.

– Зажди, – сказав їй Розвіяр. – Вони прийдуть сьогодні ввечері.

Лукс нічого не сказав. Правила етикету, поставлені за закон, не дозволяють чотириногому розтулити рота перше, ніж до нього звернеться вершник.

Тіла вартівників, розсаджені навколо вогнища, були прикриті темними плащами. Здаля здавалось – тут продовжується відпочинок на привалі. На тринозі висів закоптілий казанок у патьоках каші. Над головами вартових роїлись комахи.

Там, на далекій птахівні, вже здійнялась тривога. Вартівники сідлають своїх крилам: трьох, а може, чотирьох. Можливо, сам командир Корунх поведе загін. Справа відповідальна; Розвіяр згадав, що патрульний, якого вони з Яскою катували, був близьким другом командира. Прищавий Замай не брехав; Замай готовий був що завгодно виказати в обмін на життя. Збирався оженитись… Можливо, насправді кохав наречену?

Лукс перескочив через річечку, майже не замочивши лап; стиснувши п’яти, Розвіяр велів йому заглибитися в ліс. Давніше, сидячи в Лукса на спині, він завжди пам’ятав, що їх двоє; тепер, у сідлі зі стременом, він відчував себе на диво самотнім. Звіруїн мовчав, слухаючись руху руки, і не питав, куди й навіщо вони йдуть. Його лапи ступали по лісових завалах, ніби по рівній дорозі, і Розвіяр пригинався, пропускаючи над головою гілки.

Який собою командир Корунх? Напевно він немолодий. Яке було в нього обличчя, коли він побачив, що мешканці бунтівного селища намагаються захиститись імператорською грамотою?

– Я так вирішив, – сказав він уголос.

Лукс промовчав.

Вітер, і досі південний, гудів там, нагорі, над кронами. Тут, у лісі, ледь відчувався його подих. Лукс безгучно перестрибував через повалені дерева, припавши до землі, проповзав під навислими гілками. Він відчував напрямок, не дивлячись ні на сонце, ні на зірки, ні на мохові бороди.

Тепер вони вилетіли, думав Розвіяр. І південний вітер несе їх сюди.

Подорожні пробирались на північний схід. Лукс став нервово роззиратись туди й сюди. Прислуховувався; ішов повільніше, ніж перше. Вишукував кривенькі стежки. Розвіяр стиснув п’яти, наказуючи рухатися швидше. Звіруїн мигцем поглянув на нього через плече, але нічого не сказав.

Розвіяр подумав про Яску… Ні, думки про Яску робили його слабким. Не можна думати про неї тепер. Він став думати про Акку, про те, як довго вона опиралась його владі й нарешті скорилась. Він згадав, як дивився на ранок її батько; він був немолодий і всяке знав, він боявся гекса більше, ніж наїзників на криламах, він уникав називати їх, щоб не накликати лиха. Уперше забачивши Розвіяра, він поблід, наче мрець: не тому, що той був озброєний, лютий і готовий убивати. А тому тільки, що Розвіяр був гекса і зброя його належала гекса – довгий меч із темним лезом.

Лукс знов уповільнив ходу. Його смугаста шкіра тремтіла. Він крутив головою, його руки лежали на руків’ях мечів на поясі.

– Не виймай зброї, поки я не скажу, – промовив Розвіяр. Лукс скористався його словами, узявши їх за запрошення до розмови:

– Ти хочеш їх зустріти?! Вони вб’ють нас без балачок!

– Спершу все-таки поговорять.

– Мені здається, – Лукс перевів подих, – що за нами стежать. Уже стежать.

– От і прекрасно. Ми на правильному шляху. Уперед, Луксе.

І він знов стиснув п’яти.

Південний вітер шумів над деревами й гнав хмари, і ніс загін на криламах. Три чи все-таки чотири? Кожен влучає стрілою по рухомій цілі. Однією стрілою. І стріли навіки залишаються в тілах – знак того, що відбулася страта, а не розправа.

Він знову згадав селище в руїнах стародавнього міста. Мов наяву побачив старого, що високо над головою піднімає райдужну грамоту. Якби Яску видали, як злочинницю, селище було б прощено; Розвіяр давно знав це. Усвідомлення прийшло до нього серед багатьох інших, ніби поблиск на воді. Ніби плямочка світла на лискучому зеленому листі.

Він підвів голову. Хмари нагорі розірвалися, вийшло сонце, яскраве проміння сягнуло землі під кронами. Спереду був простір, вільний від підліску, порослий сизою травою. І коли Лукс ступив на цю траву, назустріч із заростей плавко й разом з тим раптово вийшли істоти на двох ногах, із трикутними головами й трикутними копитами, із сіро-зеленою лускатою шкірою. На спині в кожного лежало сідло з високими луками, у кожному сідлі сидів вершник, високий і блідий, зі списом навпереваги.

Розвіяр відчув, як усім тілом здригнувся Лукс. Натяг ремінь на груди звіруїна, наказуючи спинитись, але Лукс і без того завмер, наче вмурований.

Вершники на двоногих тварях зупинились шеренгою. Їх було, наскільки міг бачити Розвіяр, не менше двох десятків. Він сидів, не ворушачись, випрямивши спину, зі здивуванням і страхом помічаючи в їхніх обличчях власні риси.

Наперед вийшла двонога тварюка, несучи в сідлі стариганя з сивим, біло-жовтим, заплетеним у косу волоссям, із рідкою довгою бородою, розділеною на дві частини.

– Напівкровка, – сказав старий, вимовляючи слова дивно, але цілком розбірливо. – Хто такий?

– Резві-арр, – озвався Розвіяр, дивлячись у чорні й гострі очі старого.

В очах щось змінилось. Розширилися зіниці, ледве помітні на тлі темної райдужки.

– Як звали твою матір?

Майнув перед очима білячий хвіст. І щез; не вірячи собі, ледь насупившись, Розвіяр вимовив:

– Резві-енна.

Вершники обмінялися поглядами.

– Якщо ти брешеш, – сказав старий, – твоя смерть буде дуже довгою.

– Я не брешу. – Розвіяр підняв підборіддя. – І я не збираюся вмирати – в усякому разі, сьогодні.

* * *

– Звіруїн.

– Хто тебе послав?

– Я прийшов своєю волею.

Тонкі губи старого скривились:

– «Прийшов» говорять про піших. «Прийшов» кажуть про м’ясо, шмаркачу.

Табір гекса обходився без вогнищ і наметів. Це була стоянка, пасовисько; двоногі тварюки, яких називали просто «цибаті», об’їдали з дерев листя й кору. Гекса, чоловіки й жінки, мешкали в сідлі – їли, справляли нужду, можливо, навіть спали. Вони й кохаються, не сходячи з сідел, подумав Розвіяр. Його мати, прибувши в селище, не вміла ходити…

– Резві-енна, украдене життя. У той рік Тінь указала на її діда. Ти знаєш, що таке Тінь, шмаркачу?

– Не називай мене шмаркачем, – сказав Розвіяр. – Я маю ім’я.

Старий блиснув очима. Розвіяр не зніяковів, зате Лукс під його сідлом затремтів сильніше. Вони були в лісі, серед мовчазних людожерів, серед лускатих цибатих істот із жовтими очима й важкими копитами, що лишали трикутні сліди.

– Тінь вибирає, хто буде за м’ясо. Був страшний голод. Дичина пішла з лісів. Ми стали в коло й закликали Тінь, вона вибрала Ґвера, який був тоді славний і сильний, у нього було п’ятеро дітей і дванадцять онуків, він писав гімни на шкірі ворогів. Але Тінь указала на нього, і він не став сперечатись, і його діти не стали, крім молодшої дочки. Вона випустила в ліс його онучку – божевільна баба, відпустила дитину верхи в ніч, голодну, без надії, на довгу люту смерть. Весь рід Ґвера вмер легко, ми вижили й співали його гімни, славлячи його. Я завдячую йому всім, що знаю, і всім, що можу, і тим, що досі живий. Його зниклу онучку звали Резві-енна, у неї був залізний пояс із викарбуваним ім’ям… У тебе немає цього пояса?

– Ні, – сказав Розвіяр. – Я ніколи його не бачив.

Старий якийсь час дивився допитливо.

– Хитрий напівкровка, – нарешті промовив він. – У неї не було пояса, я тебе випробовував. Що з нею сталося? З дівчиськом?

– Її вкусила білка, – повільно сказав Розвіяр. – І вона сама стала білкою. І досі бігає десь у лісах.

Старий помовчав.

– Чого ти хочеш? – спитав нарешті. – Ми знов голодуємо. Сьогодні з’їмо твою верхову тварюку, а тобі дамо цибатого з молодих.

Лукс затрусився. Старий віддавав накази, немов забувши про новоприбулого, його слова повисли в повітрі, мов сокира, а Розвіяр мовчав, глибоко задумавшись.

– У мене до тебе прохання, – сказав він нарешті старому.

– Яке?

Старий дивився на нього дуже довго й пильно.

– Ти дивуєш мене, – сказав нарешті. – Багато хто з молодих тепер думає тільки про м’ясо. Особливо в голодні роки. Жерти й злягатись – ось чого вони хочуть, молоді, народжені в сідлі, з міцним задом і порожньою головою. Ніхто з них не вчиться грамоти своєю волею. Ти вмієш читати?

Розвіяр раптом злякався, що писемність гекса різниться, подібно вимові, від грамоти, якої його навчено.

– Умію.

Старий дістав з сідельної сумки шкіряну трубу. Витяг із неї тонкий сувій, жовтувато-коричневий, м’який на вигляд. Розвіяр ковтнув: «Гекса пишуть свої книги на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні…»

Затамувавши подих, він розгорнув сувій. Удався в паніку: написане здалось йому нісенітницею. Слова не розділялися пробілами, літери виписувались то в ряд, то стовпчиком, ніби автор турбувався передусім про те, щоб щільніше заповнити аркуш. Тільки за хвилину Розвіяр розібрав перше слово: «Світанок…»

Мружачись, вдивляючись, угадуючи, він прочитав:

– «Світанок над загиблим гаєм,

Осінь стискає обценьки,

Але ти будь сильніший.

Будь сильніший за мороз,

Будь сильніший за втрати…»

– «І станеш сильніший за смерть, – звучним голосом продовжив старий. – Усього лиш сильніший». Я думав, ти брешеш і не вмієш читати.

Він узяв сувій із Розвіярових рук і обережно вклав назад у футляр.

– Він був видатна людина, твій прадід. Ми не хотіли його онучці такої долі… Але вийшло краще, ніж ми гадали. З поверненням, синку.

* * *

Повернулись мисливці. Декілька змій, декілька худющих павуків, маленька пташка, схожа на чиркуна-недоростка; гекса їли жадібно, нашвидку приготувавши м’ясо на похідній жаровні. Розвіяру дуже хотілось зійти з сідла – у нього отерпли ноги, але ніхто не спішувався. Той, хто ходить на своїх ногах, – «м’ясо».

«…І було багато м’яса. Його доводилось очищувати ритуалами, як очищують м’ясо слабких тварин, що їдять траву».

Розвіяр читав рукопис, записаний на шкірі ворога. Бачив, як у димному присмерку до селища вриваються вершники на двоногих тварях. У руках вони мають списи та смолоскипи. Займаються дахи, кричать жінки. Чоловіки хапають сокири й луки…

«Пожирачі трави, вони сміли оголити сталь проти Племені. У ті дні ми вбили більше, ніж нам було треба, ніж ми могли з’їсти».

Лукс ледь управлявся з тремтінням і над силу примушував себе мовчати. Розвіяр повільно згорнув клапоть чудово вичиненої людської шкіри з кутастими, приліпленими одне до одного письменами.

Майнуло в пам’яті обличчя рудоволосої дівчинки, двоюрідної сестри. Розпливлось і зникло назавжди; він уявив собі, як високо в небі, вище за хмари, ринуть на північ крилами. Три, а може, чотири. «Імператор тужить за кожним своїм підданцем».

– Чого ти чекаєш?! – прохрипів Лукс. Відчай його досягнув найвищої точки: він заговорив із вершником перший. – Заради богині Воф… Заради всього на світі… Будь ласка, тікаймо!

Гекса закінчили швидку трапезу й зібрались навколо старого. Розвіяр підвів голову; мабуть, над лісом збиралися хмари: сонце зникло, хоч було ще далеко до смерку.

– Гей, напівкровко!

Розвіяр повільно під’їхав і віддав старому сувій.

– Що там, за лісом? Що ти там бачив?

– Люди, – коротко відповів Розвіяр. – Кордон Імперії.

– Відкрите місце?

– Поля. Гаї.

– Після Жовтої Лисинки я не вийду на відкрите, – сказав один з чоловіків, з надбрівними дугами, схожими на врослі кручені роги.

– Я пам’ятаю, слава Ґверові, де кінчається ліс, – сказав старий, накручуючи на палець половину своєї рідкої бороди. – За давнього часу там не було ніякого кордону… Ер-але, приведи напівкровці дитинча Рейї, те, з першого поносу. Він носить хороше сідло. – Він під’їхав до Лукса й раптом помацав його плече жилавою білою рукою. Лукс відсахнувся, так що Розвіяр ледве втримався в сідлі.

– Звіруїн, – сказав старий із дивним виразом. – Удвічі більше м’яса. Багато ти встиг прочитати, Резві-арре?

– Я читав літопис. Про те, як Плем’я прийшло до Чорної Бучі по своїх ворогів.

Лукс стояв тепер, умлівши, ніби лапи його приросли до трави. Розвіяр на мить примружився. Рядки, нерівно виписані на людській шкірі, уже ніколи не зітруться з його пам’яті.

– «Пожирачі трави, вони сміли оголити сталь проти Племені, – сказав він тихо. – У ті дні ми вбили більше, ніж нам було треба, ніж ми могли з’їсти».

Молодий гекса під’їхав до Розвіяра, ведучи за гнуздечку двоногу осідлану тварину.

– Сьогодні ночуємо тут, – владно сказав старий. – Жінки, розкладіть великий вогонь… Синку, ти що ж, завчив літопис, як діти вчать гімни?

Розвіяр усміхнувся:

– «Світанок над загиблим гаєм,

Осінь стискає обценьки,

Але ти будь сильніший».

Він піднявся на стремені, ніби збираючись перескочити з сідла в сідло, і в останню мить завагався:

– Одне питання, ватагу. Ти був тоді в Чорній Бучі?

– Я вів Плем’я, – сухо сказав старий. – Про це написано в літописі – далі. Не будь квапливим у читанні, не гай часу в дії. Пересідай; сьогодні за вечерею в нас буде час поговорити про…

Розвіяр похитав головою:

– Уже не буде.

Його меч свиснув, ледь не відрубавши Луксові вухо. Старий схопився за голову, мов намагаючись утримати розсічений череп; Розвіяр ударив ногами Лукса, але той був, здавалось, паралізований. Тільки за мить, коли злетіли в повітря мечі воїнів-гекса, звіруїн кинувся з місця, перелетів через густі зарості чагарника й кинувся в ліс.

Лукс біг і на ходу молився богині Воф. Він кидався туди й сюди, оббігаючи стовбури; без сідла й без стремена Розвіяр уже десять разів упав би з його спини. Гілки хльоскали по обличчю, Розвіяр пригинався до спини звіруїна, захищаючи очі. Лукса не треба було поганяти; погоня чулась виразно і зовсім близько. Цибаті тварюки з лускатою шкірою майже не поступалися Луксу за швидкістю, але в них був великий досвід бігу крізь хащі, тоді як Лукс виріс на безлісих схилах гір.

Гекса розсипалися по лісу вервечкою, намагаючись узяти Лукса в кільце. Праворуч з-за кущів виринув наїзник на двоногому ящері, його спис був направлений Луксові в бік. Звіруїн хильнувся, Розвіяр, майже не дивлячись, змахнув мечем. Спис устромився в пень під ногами звіруїна, той в останню мить устиг перестрибнути, Розвіярів меч розітнув пустоту, і сам він ледве втримався в сідлі. Там, де щойно був переслідувач, вирвалося з густого підліску троє нових. Хрустіло суччя під трикутними копитами. Лукс закричав у відчаї й кинувся вперед, відштовхуючись могутніми лапами від замшілого каміння, похилених стовбурів, а іноді, здавалося Розвіяру, злітаючи й відштовхуючись від повітря.

Гекса знову розсипалися цепом. Вони не відстали, але відстань, здається, не скорочувалась. Лукс летів, стогнучи на ходу з жаху, – інстинкт вів його геть з лісу, на відкрите місце.

Розвіяр м’яко натягнув ремені на його спині, примушуючи взяти правіше.

– Ні! – захрипів Лукс. – Не можу…

– Так! – Розвіяр здавив п’ятами його боки. – Наказ! Пішов!

Він боявся, що страх звіруїна переважить вершникову волю, але Лукс повернув. Тепер він ішов майже точно на захід, туди, де скоро сяде сонце. А сонця не було видно, небо над вітами було затягнуте хмарами, і південний вітер над верхівками змінився на південно-східний.

Лукс почав задихатись. Гекса не відставали. Якщо в перші хвилини Розвіяр вважав, що вони покинуть гнатись, – тепер стало зрозуміло, що він недооцінював противника. Сталось убивство вождя, убив одноплемінник, якому було виявлено довіру; Розвіяр нічого не знав про закони гекса, вживані в такій ситуації, але що довше тривала погоня – то зрозуміліше ставало, що такі закони існують.