Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Він сунувся до краю плоту. Лукс наздогнав його. Важкі лапи лягли на плечі. Розвіяр ледве встояв.

– Що мені робити? – Лукс шкірив білі зуби. – Як тебе, дурня, втримати?!

– Вибір вершника, – з осміхом озвався Розвіяр. – До того ж, тобі лишається Яска. Якщо мене вб’ють, вона буде тільки твоя.

Розвіяр говорив, усміхаючись, дивлячись Луксові в очі; лапи зірвалися з його пліч. Лукс подався назад, скулившись, ніби від болю:

– Навіщо… так?!

– Не кажи мені дурниць під руку, – жорстко сказав Розвіяр. – Побачимося вранці.

* * *

Погонич, оброслий рудим волоссям мало не по самі брови, без питань прийняв на борт Розвіяра, Картуза й молодого Яшму. Розвіяр звикнув ставитись до молодшого плотогона як до хлопчиська, хоча той був, мабуть що, не молодший за нього самого. Яшма був родом з околиць Фер, у нього водилися в місті друзі, і більше, ніж плотарем, він хотів би стати нічним розбійником. Яшма багато знав і ще більше говорив, і часом з його балаканини Розвіяр примудрявся вихопити корисні відомості.

Картуз був незмірно цінніший. Власне, весь розрахунок Розвіяра стояв передусім на Картузі. Якщо той не зможе або не захоче виконати обіцяне, поїздка до Фер виявиться саме тим, чим уявлялася Луксу: безглуздим самогубством.

Човен, майже квадратний, сидів глибоко у воді. Ляпало гребне колесо за кормою. У барабані стрибали їздові ляскуни, напрочуд підтягнені, майже без жиру. Повз них пропливали вогні плотів і човнів; ближче до міста їх було дуже багато, вони вишикувались на воді, створюючи подобу кварталів і вулиць між ними.

Човен не заглибився у фіорди, якими ряснів берег, а підійшов до одного з бокових причалів. Це був довгий настил, чи то міст, чи то понтон на порожніх бочках. Причальні тумби були пусті. На краю настилу, між морем і землею, височіла шибениця, і на ній погойдувалось мертве тіло.

– Ого, – сказав Яшма.

– Заткни пельку, – відказав Картуз.

Розвіяр дуже чітко бачив кожну дрібну зірочку, що прозирнула крізь рідкі хмари, кожний вогник, відображений на воді, кожний ґудзик на одязі шибеника. Він мовчки розплатився; Картуз, перш ніж вибратись із човна, перекинувся з човнярем кількома нерозбірливими словами.

Вони пішли по настилу, який, хоч і підстрибував під ногами, більше належав твердій землі, ніж морю. Коли настил закінчився, коли Картуз підвівся по дерев’яних сходах і вивів супутників у вузький і темний припортовий провулок, Розвіяр навіть перечепився. Він так звик до похитування плоту під ногами, що йому здавалось тепер: берег хитається.

Картуз запалив потайний ліхтар. Вони йшли – пробирались – нічними вулицям Фер, з їхніми щільно зачиненими віконницями будинків, замкненими воротами й хвіртками, залізними, мов у фортеці, дверима. Розвіяр намагався згадати, чи не проходив він цими вулицями давніше, у компанії з інтендантом Шлопом, але місто вночі було разюче несхоже на денну свою іпостась. Із темних провулків їх проводжали очима; Розвіяр ішов, поклавши долоню на руків’я меча, прекрасно розуміючи, що від арбалетного вистрілу впритул не захистить ніяка кольчуга.

– Стій, – сказав Картуз. – Чекайте.

І пішов кудись у темряву. Розвіяр зостався з Яшмою; парубійко нервувався, знай починав насвистувати, потім уривав свист і крутив головою, ніби його покликали. Він не радів, що вплутався в авантюру: спротивілий, вогкий і хиткий пліт тепер здавався затишною оселею, покинутою в лиху годину.

Розвіяр подумав про Лукса й пошкодував про свої останні слова. Він уявив, як звіруїн і Яска дивляться тепер на темне місто, невидиме, але добре відчутне в темряві: нічний порт Фер, територія беззаконня. Він сказав їм: «Побачимося вранці». Можливо, він переоцінив свої сили.

Він подумав про Яску, про її нестійку могутність, про її страх перед власною магією. «Чому ти не береш мене з собою?!» Він поставив би Яску, як зброю і як щит, вона б викликала блискавку з неба… І пішов би гуляти поголос про могутнього й бунтівного чарівника, і Яску вбили б за декілька днів – стрілою в спину, отруєною голкою, чашею з отруєним питвом. Розвіяра струснуло; Яшма подумав, мабуть, що він тремтить зі страху.

Могутній маг має бути оточений стіною щитів і гостроколом списів, думав Розвіяр. Сильна магія відступає перед могутньою, могутня – перед найбільшою. Але навіть найбільша магія має ходити обачно, щоб не послизнутись і не розбити голову об камінь. Якщо я виживу в цю ніч – ніколи більше не попрошу Яску про магічну послугу. Ніколи.

У темній щілині провулка перемовлялися висклі голоси. Розвіяру здавалося, що він розрізняє бурмотання Картуза – то примирливе, то роздратоване. Розмова погучнішала, у голосі старого плотогона виразно прорізався страх. Щось пішло не так, чи то старих друзів Картуза не виявилось на місці… Чи то вони йому більше не друзі.

Яшма облизнув губи. Ворухнув гострим борлаком:

– Чуєш… Щось-то… може, підемо?

– Стій, – крізь зуби велів Розвіяр.

Картуз повернувся. Він був злий, лисина почервоніла, у світлі тьмяного ліхтаря зблиснули зуби:

– Ну що? Ходімо… Ти, той, якщо не даси їм, чого загадають, – він повернувся до Розвіяра, – нас обох над ранок на смітнику підберуть… І тебе! – Картуз підтяг за комір Яшму, який із тугою розглядав найближчі темні підворіття. – Тільки смикнись – пристрелять… Ну, ходімо!

* * *

У вузькому коридорі було так світло, мов удень. Розвіяр замружився; чоловік з рудуватою борідкою, зі світлим волоссям до пліч здався йому знайомим, і ціла мить спливла, перш ніж Розвіяр зрозумів: це вершник-звіруїн. Людина з Нагір’я.

Він відстібнув піхви.

– Ще маєш зброю?

Розвіяр віддав ножі.

– Ще?

– Проходь, – сказав нагір.

Розвіяр увійшов у цілковито темну кімнату, що вдень правила, напевно, за аптеку. Тут пахло незвично й різкувато, але не гидко. Розвіяр зупинився у дверях, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви. Нагір стояв за спиною.

– Ходи сюди, – сказали з глибини кімнати.

Розвіяр пройшов уперед, виставивши руки. Намацав край столу й обійшов його.

– Сядь.

Йому підсунули дзиґлик. Він сів.

– Ти гекса?

– Так.

– Я хочу тобі дещо запропонувати, Новку.

Людина, що сиділа перед ним у темряві, чи то загарчала, чи то засміялась:

– Хто ти такий, щоб називати мене на ім’я? Може, тобі набрид язик у тебе в роті?

– Не набрид. – Темрява заважала Розвіяру, він не бачив очей співрозмовника. – Мені дуже пощастило, що я тебе здибав сьогодні. І тобі дуже пощастило. Не хочеш спитати мене про що-небудь?

– Якщо ти блефуєш, зухвальцю, я шинкуватиму тебе довго й зі смаком, – помовчавши, сказав нічний барон. – Про що тебе питати?

– Наприклад, чия на мені кольчуга.

– Чия?

– Непогано, – пробурмотів Новко. – Ти приніс мені її в подарунок?

– Ні, бо вона моя. Але як хочеш – матимеш таких скільки завгодно, і твої бійці – теж.

– Ти божевільний, – сказав Новко з цікавістю.

– Тепер спитай, що мені сказав між іншим цей бідолаха-вартівник.

– Що сказав бідолаха?

– Що Фер ще не став частиною Імперії. Війська підкорять перше Нагір’я, і тільки потім прийдуть у Фер. Питання часу… А тепер запитай, від кого я вперше дізнався про тебе, Новку, після смерті Нігтя.

– Від кого?

– Від володаря камінного палацу – незадовго перед тим, як він помер. Я його наступник. Мене звати Розвіяр.

У темній кімнаті стало тихо.

– Просто про всяк випадок – у нього меч гекса, – тихо сказав нагір у Розвіяра за спиною. – А кольчуга справді їхня. Я завважив.

– Я чув таке ім’я, – задумливо сказав Новко. – Люди з замку… різні люди, знайшли різну долю… Вони казали, що один на ім’я Розвіяр убив володаря.

– Їхня правда.

– А ти не брешеш? – спитав другий чоловік у півмороку. Він мав високий гострий голос.

– У чому? Що імператор націлився на Фер? Що ви не маєте шансів утримати місто, якщо скоряться нагори і не буде відновлено камінний замок? Що Фер потребує спілки зі звіруїнами? Що ви сидите й чекаєте, мов ситі печірки, щоб вас перестріляли з крилам? Що Нігтя, вашого барона, вбили імперські шпигуни? Може, Картуз брехав мені, коли розповідав, що й на Новка чинили замах?

Розвіяр говорив, відчуваючи, як палає обличчя. Йому траплялося встановлювати владу над людьми – над простими, нехитрими, розгубленими людьми за світла. Тепер він намагався провести те саме з нічним бароном Фер майже за повного мороку. Він не бачив Новкового обличчя й тому не знав, чи той зайдеться сміхом, чи розлютиться, чи накаже згодувати Розвіяра саможеркам.

Тиша була за відповідь на його мову. Розвіяр перевів дух і подумав про Лукса з Яскою.

– Я справді вбив володаря камінного замку, – сказав тихше. – Але тільки тому, що він… збожеволів після штурму й намагався вбити мене. Принести мене… в жертву своїм уявним богам. Я вбив його, рятуючи своє життя. Але перед цим… він відкрив мені один секрет. Ключ до відновлення замку. Тільки я, його наступник, можу зробити це.

Він напружив зір, намагаючись роздивитись обличчя в темряві. Новко та його спільник присунулись один до одного й тихо перемовлялись; Розвіяр чув шепіт, але не міг розібрати слів.

– Що саме він тобі відкрив? – сухо спитав Новко.

Розвіяр затримав віддих. Він має вірити в те, що каже, інакше викриють його брехню без ніякого мага.

– Певний секрет. Яким я можу скористатися, щоб відновити замок. У спілці з тобою та Фер.

Новко осміхнувся:

– А коли я візьму щипчики й попрохаю відкрити секрет негайно?

– Тоді ти залишишся без секрету, без мене й без замку, – твердо сказав Розвіяр.

– Ти певен?

– Цілком. «Проведи ворога через тортури так, щоб він дожив до наступного світанку. Він помре з твоєї волі, не зі своєї. Це його останнє прижиттєве приниження»… Нещодавно я навідував гекса, моїх родичів. Вони багато чого мене навчили.

І знову запала тиша. Розвіяр глибоко зітхнув. Змусив себе розслабитись. Повільно витягнув руки, поклав їх на коліна; він зробив що міг, тепер слово було за Новком. Або за долею.

Забурмотів у темряві власник гострого голосу. Він шипів і шелестів, схиляючись до вуха Новка; до Розвіяра долетіло роздратоване: «…таких, як оці!»

– Потішний хлопчина, – помовчавши, сказав Новко. – Що ж ти мені пропонуєш?

– Спілку.

– Спілка дракона й ляскуна? – нічний барон коротко розсміявся.

– І дракони не безсмертні. Хто знає, коли знадобиться ляскун.

Знов зашелестів чужий голос у темряві: «Вірити… пройдисвітові».

– Я знаю що робити і зроблю це, – сказав Розвіяр, уриваючи його. – Якщо обдурю – можеш убити мене.

– Я й так у будь-яку хвилину можу вбити тебе, – пробурмотів Новко.

– Навіть не спробувавши – а що коли я кажу правду? Навіть не спитавши в долі? Що коли я справді можу послужити тобі, як ніхто з твоїх бійців не послужить?

Новко мовчав.

– Чи ти маєш власний план, як зупинити Імператора? Це ж питання часу. Фер оголосять імперським містом, і вода навколо порту почервоніє від крові – вашої крові!

Розвіяр затнувся. На мить йому здалося, що він чує в своїй мові голос володаря. Темрява тиснула на нього, це була темрява всіх трюмів, підземель та катівень, у яких йому доводилось побувати. Розвіяр відчув, що впадає у відчай; відчай перед лицем нічного барона значив смерть.

Він уявив, як на краю плоту посеред гавані оце сидять Яска та Лукс, сидять і дивляться на темний порт Фер.

– Вогню, – велів Новко.

Нагір за спиною Розвіяра креснув чимось, чиркнув. Загорівся спершу вогник на кінці ґнотика, а тоді великий світильник на полиці. Розвіяр примружився; кімната насправді була схожа на аптеку, на стелажах стояли бутлі з зіллям, в одному була закоркована двоголова змія. Новко був чоловіком років сорока, коротко стриженим, з непримітним квадратовим обличчям. Його напарник, з гострим голосом, був смаглявий, з обвітреним зморшкуватим видом – напевно, колишній моряк. Обидва дивились на Розвіяра: моряк похмуро, Новко – пильно. У нічного барона були сірі маленькі очі, їхній погляд протинав, мов голка.

– Що ж ти збираєшся робити? – спроквола запитав Новко.

– Спершу будівництво. – Розвіяр говорив спокійно й просто, не спускаючи очей. – Треба купити багато міцних рабів. Найняти вмілих будівничих. І ще – буде потрібна деревина, багато хорошої деревини.

– Де ж ми візьмемо дерево в цю пору року?

– Я привів пліт, – недбало сказав Розвіяр. – Хороше дерево за низькою ціною. Лишилося його тільки викупити.

Розділ третій

Розвіярові вже доводилося бувати на рабському ринку порту Фер.

Тоді його, підлітка, виставили в торговому ряді разом із молодими, сильними, придатними до важкої роботи чоловіками. Його купили, не дивлячись в обличчя, а тільки помацавши м’язи, і разом з десятком рабів та іншими покупками – вугіллям, сталевими колодками, посудом та начинням – відправили в замок.

Тепер він ступав, щільно загорнувшись у плащ, поряд зі смаглявим Дол-Шертом – колишнім моряком, правою рукою нічного барона Новка, своїм лютим неприхильником. Новко повірив Розвіяру – «на час», і приставив до нього Дол-Шерта за помічника й наглядача.

Минув тиждень відтоді, як торгівець Ремиш дістав у тремку руку мішечок із золотом. Яску та Лукса замкнуто в найкращому міському готелі: Розвіяр хотів, щонайперше, забезпечити їхню безпеку.

Нагір-вершник, який служив Новкові, упізнав Лукса. Розвіяр не міг передбачити, як саме зустрінуть співвітчизники повернення втеклого звіруїна. Але Яска хвилювала Розвіяра набагато більше; добравши момент, сказав їй на вухо так тихо, щоб навіть Лукс не міг розчути:

– Нікому. Не слід. Знати. Про тебе.

Вона кивнула: зрозуміла.

Люди Новка були спритні й кмітливі. Грішми й погрозами нічний барон домігся свого: найкращий будівничий, якого можна було знайти у Фер, погодився допомогти з відновленням замку. Пліт Ремиша розібрали на частини, спеціальні механізми підняли колоди з води на завантажну дорогу; портові раби, відсапуючи, крутили коловорот і ходили в барабанах, що зрушували блоки. Дерево завантажили на величезні вози з потужними сталевими колесами, запрягли рогачів, і караван рушив до замку по об’їзному шляху: в дорозі він мав пробути майже десять днів.

Слідом відправили інший караван: з робітниками, інструментами, з провізією. При цьому другому каравані пішли Новкові горлорізи: кількадесят неприємних людей, яких Дол-Шерт називав «вартовими».

Тепер треба було відправити рабів. Розвіяр радо доручив би це людям Новка і не з’являвся б на ринку взагалі, однак Дол-Шерт старався не випускати його з очей.

– Ти підеш, – сказав він холодно. – Новко наказав – ти підеш.

Дол-Шерт не довіряв йому. Не вірив ні в який секрет, що його залишив колишній володар. І таки мав рацію, тому що Розвіяр блефував.

Зі слів плотаря Яшми Розвіяр знав: у замку досі мешкають люди. Яшма, за його словами, багато днів провів в околицях замку – він був одним із завзятих підлітків, які прийшли на руйновище, шукаючи «всіляких штук», що можна вигідно продати. І вони продавали – зброю, обладунки, якесь начиння, що його змило водою; Яшмі пощастило – він знайшов справжню срібну чашу, але весь виторг у нього відібрали люди Хапа – другого за владою нічного барона, вічного суперника Новка. Таж Яшма й на пліт підрядився, щоб якийсь час «пересидіти»: він був надто незначний, щоб мати захист від Новка, і надто нашкодив людям Хапа, роз’юшивши одному з них носа.

З певних деталей, що Яшма згадав їх у розповіді, Розвіяр зрозумів, що хлопець не бреше. Він справді підходив близько до напівзруйнованого замку, бродив по дну ущелини, ризикував опинитися під завалом, знаходив трупи звіруїнів та захисників замку, відшукав чашу, майже цілу, бачив чорний дим, що піднімався з розколини високо на схилі… Потім у нього стріляли з верхніх поверхів замку: недвозначний наказ забиратися геть.

Хто мешкає в замку? Залишки гарнізону? Звіруїни? Їх доведеться витрутити звідти – чи спробувати домовитись. І зробити це ще до того, як прийдуть каравани, як будівничий огляне замок, як оголосить свій присуд: придатне для відновлення? Не придатне? І тоді Дол-Шерт накаже Розвіяру негайно скористатися секретом, який той дістав від володаря…

Це буде потім, сказав собі Розвіяр. У мене є час, щоб приготуватись. Ще декілька днів.

Дол-Шерт купував рабів з виглядом людини, що прийшла на базар по овочі. Вибирав прискіпливо, скидав ціну без зайвої скнарості, чудово знав усіх хазяїв. Зі значними работоргівцями вітався за руку, дрібним злегка кивав. Йому хотіли догодити; Розвіяр ішов слідом, низько спустивши голову, щоб не привертати зайвої уваги, і старався не дивитись по боках.

– Потрібна жінота, – задумливо сказав Дол-Шерт. – Півдесятка, це найменше.

– Вони в тебе працюватимуть – чи з бабами любитимуться? – крізь зуби спитав Розвіяр.

Дол-Шерт покосився на нього:

– Що, в твоєму секретному плані сказано – жіноцтво в замок не купувати?

Розвіяр розгубився, не знаючи, що відповісти. Дол-Шерт постояв, вишкіряючись, дивлячись на нього впритул, тоді відійшов до своїх людей – наказував, куди відводити вже куплених рабів. Розвіяр стояв зіщулившись під мовчазними поглядами виставлених на продаж людей і гарячково придумував пояснення для Дол-Шерта – чому він, Розвіяр, не піде в торгові ряди, де продають жінок і дітей.

Поряд, під вицвілим від сонця навісом, дрібний работоргівець намагався збути товар дрібному ж судновласнику.

– Дешево прошу! Копійки! А що рука в нього, – так ноги ж цілі! Тобі у гребне колесо, а не на весла?

– «Ноги цілі»! Ти тільки поглянь на його ноги, він їх ледве тягне! Більше з’їсть, ніж заробить!

– А їсть він мало…

– І не сором – таке на ринку виставляти!

– Зажди, у мене є ще молодші…

Розвіяр, хоч не хотів дивитись, таки повернув голову.

Зовсім поряд, байдужний, мов дерево, стояв у ряду живого товару сотник Бран.

Розвіяр упізнав його, незважаючи на сиву бороду, що майже заховала вкрите шрамами червоне обличчя. Незважаючи на новий шрам від удару мечем – на лобі. Незважаючи на те, що права рука сотника мертво висіла. Незважаючи на погляд – мутний і відсторонений.

Він підійшов. Мовчки взяв торгівця за горлянку. Той урвав мову на півслові, засмикався; Розвіяр підняв його над землею, ладний задушити.

Закричав покупець. Його крик підхопили кілька голосів; десь свиснув батіг, повертаючи порядок. На рабському ринку не були новиною раптові заворушення, істерики, що пробігали по рядах, і тутешні наглядачі знали, як із цим управлятись.

Торгівець хрипів, калатаючи в повітрі ногами, задихаючись. Розвіяр кинув його на землю і видобув меч. Хтось повиснув на його плечах; Розвіяр струсив чужі руки не озираючись.

– Гей, стій! – владно крикнув Дол-Шерт.

Розвіяр зупинився. Озирнувся; люди нічного барона стояли півколом, готові і до бою, і до вбивства. Розвіяр примусив себе забрати меч. Повільно підняв руки:

– Все добре. Робіть своє діло.

Дол-Шерт примружився. Розвіяр витримав його погляд, потім подивився на дрібного торгівця, який ще корчився в пилюці:

– Старий – мій, я його забираю. Бодай тебе громом побило, сволото.

* * *

Колишньому сотнику дали поїсти й помитись, принесли чистий одяг. Розвіяр, ведучи перемови з будівничим під пильним оком Новка, навідувався до Брана тричі за цей день. Старий мовчав, хоча явно розумів звернені до нього слова.

Раби пішли дорогою до замку, яку колись уже пройшов Розвіяр. Прилетів поштовий нетопир зі звісткою, що другий караван – з ремісниками й горлорізами – догнав перший, із деревиною, за два дні дороги до Кипучки. Це був знак, що Розвіяру з Дол-Шертом час відправлятись.

Сотник Бран лежав у своїй комірці, витягнувшись на матраці, дивлячись у стелю. Розвіяр зайшов до нього, вже не сподіваючись на розмову.

– Я йду, – сказав від дверей. – Ти вільний, бо я не викупив тебе, а відбив. Можеш лишатися тут, тебе не скривдять… якийсь час. Краще піди, коли трохи оклигаєш – зайди якнайдалі від Фер. Я залишу тобі грошей…

Він зняв із пояса калитку. Тьмяне світло з маленького віконечка мінилося сріблом і чорнотою його кольчуги.

– Ти його вбив, – сказав раптом сотник Бран. – Людину, що взяла тебе з рабів… наблизила до себе.

– Так, – Розвіяр опустив руки. – А чому я це зробив – я тобі не скажу. Це буде між мною… й володарем.

Бран похитав головою:

– Він любив жінок. І ніколи не був охочий до хлопчиків. Він любив тебе як сина, а не як коханця, і…

Розвіяр розреготався. Це було грубо і, мабуть що, образливо, але він нічого не встиг зробити – навіть закрити рота долонями. Певно, в усій будівлі почули його трохи моторошний, уривчастий сміх, більше схожий на нічний крик якогось хижака.

Зіниці Брана розширились:

– Ти смієшся?!

– Яке потішне пояснення, – Розвіяр витер сльози. – Яка зворушлива причина для вбивства. Сотнику… Ти ніколи не зможеш уявити, що між нами сталося. І ніколи не дізнаєшся. Вибач.

Бран сів на матраці. Рожевий шрам на його голові налився кров’ю, Бран несвідомо провів по ньому здоровою рукою:

– Хлопче…

І закашлявся.

* * *

Потім де не взялись ловці з Фер у пошуках нових рабів. Він став на захист пастухів, які в своїх злиднях ділилися з пораненим останнім шматком сиру. Його знов оглушили й привезли на базар у загальній зв’язці, але ніхто не хотів купувати старого каліку.

– Це відплата за той похід… За новий кордон, – шепотів Бран. – Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним і що сталось зі мною, – це відплата за той похід…

У тісній комірці недвижно стояло стиснуте повітря. Квадратове вікно замість скла було затягнуте пузирем мушляка; крізь нього неможливо було дивитись на зовнішній світ, воно цідило світло, як скупу милостиню.

– Хто тепер у замку? – спитав Розвіяр.

– Не знаю. Може, хтось із наших. – Бран із болем поморщився. – Там же ні їжі, ні води…

– Вода повернулась, – не дуже твердо сказав Розвіяр. – Я розмовляв з одним мародером. Він бачив, що водоспади оновилися.

– Може, в замку ще лишився хтось із наших, – повторив Бран, і його тьмяні очі заблищали. – Ти йдеш… туди?

– Так. Я відновлю замок.

– Візьми мене, – хрипко попросив Бран. – Я знаю… багато. Скажу, що знаю.

– Дякую, – сказав Розвіяр щиросердо.

* * *

– Хто там? – почувся зляканий шепіт.