Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Це я, твоя теща, – сказав Розвіяр крізь зуби. – Привіт від Новка.

Загрюкотіли замки й ланцюги. Двері прочинились.

– Як вони? – запитав Розвіяр у слуги, що глядів на нього з підлесливим жахом.

– Сплять…

По безшумних камінних сходах Розвіяр піднявся на другий поверх. Готель був хороший, добротний, хазяїн відкупався від Новка регулярно й щедро. Про «Синю хвилю» казали, що заклад безпечний навіть уночі, і від постояльців не було відгону.

Для Розвіяра з супутниками найнято великий номер із каміном, із трьома прекрасно обставленими кімнатами. Тут не було ні завитків, укритих пилом, ні чужих мисливських трофеїв, ні важких завіс, ні вицвілих декоративних подушок. Гладке дерево, прості зручні меблі, умивальники, куди на першу вимогу заливали теплу воду. Вікна, доволі великі, виходили на вулицю: з них чудово було видно, хто прийшов із парадного ходу.

Розвіяр узяв із рук слуги свічку під прозорим абажуром.

– Дякую. Спи.

Слуга взяв простягнуту монетку, вклонився і щез. Розвіяр штовхнув двері й опинився в першій з трьох кімнат. Камін стояв порожній і холодний. Фіранки на вікні були широко розчахнуті, ззовні, з вулиці, не долинало ні звуку, не долітало ні промінчика.

Розвіяр прислухався. З кімнати праворуч ледь чулося спокійне дихання.

Він прочинив двері, потихеньку зазирнув усередину. На широкій низькій постелі лежав звіруїн, витягнувшись на весь величезний зріст, звісивши нижні лапи. Біля його м’якого світлого живота лежала, пригорнувшись до нього, Яска; Лукс обіймав її вві сні й руками, й передніми лапами. Тонке простираделко вкривало Ясчине голе тіло до пояса.

Розвіяр зачинив двері. Кілька хвилин ні про що не думав – тільки дивився на кімнату, що виступала з темряви назустріч свічці. Треба запнути штори; не можна, щоби ззовні бачили вогонь, так не годиться у Фер…

Усе, що сталося з ним в останні дні, тепер повернулось і закалатало під ребрами, ніби камінь у бочці, що крутиться. Сотник Бран, великий воїн, понівечений і проданий у рабство, мов шмат м’яса. Руїни замку, який він обіцяв відновити… та чи не розкришиться камінь від першого ж доторку кирки?! Та чи не втече будівничий, коли зрозуміє, чого хоче від нього збожеволілий Новко? Розвіяр приносив жертви Мідному королю, він бачив кожну прожилку на траві під ногами, він помстився вбивцям свого батька, він носив меч гекса й кольчугу імперського вартівника… То й що?!

Він сів у крісло й поставив свічку на підлогу. То й що, адже це його рішення, рішення вершника. Він віддав Яску своєму братові на «другу ніч» і так погодився, що вона дружина Лукса теж. Дружина Лукса, який дорожчий, аніж просто брат; чому ж так хочеться піти до коваля й замовити остроги?!

Завтра вдосвіта вони вирушають. Шлях через тунель, потім повз Кипучку, потім через перевал. І майже не доведеться спати; треба відпочити зараз, поки можна. Подрімати хоч кілька годин. Він же й збирався, повернувшись у готель, завалитися в ліжко майже як мертвий…

Він підвівся. Зняв плащ. Розстебнув пояс, зняв перев’язь і піхви. Бездумно витяг меч – темний, без жодного поблиску на клинку. Чому він не вбив работоргівця?!

Він провів пальцем по вістрю. Біль був сильніший, ніж він сподівався. Виступила кров, швидко закапала на підлогу. Розвіяр дивився на неї з дивним задоволенням; йому хотілося взяти меч і спустошити кімнату, зруйнувати готель, розтрощити всі ці крісла й столи на тисячі скіпок. Ні з сих ні з тих він пригадав молоденьку Джаль: милу, покірну, зі старанною усмішкою на губах.

Він загасив свічку й підійшов до вікна. Вулиця мовчала; щось майнуло в провулку навпроти, начебто відблиск світильника, вкритого пеленою. Місто кипить нічним лихим життям, на руїнах згорілої бібліотеки оселилися, за чутками, павуки Ча і заплели обвуглені сволоки своїм павутинням…

Він стояв так хвилину і дві. Повітря нічного Фер пахло димом, сечею й страхом.

– Розвіяре!

Він не озирнувся.

Прохлюпали босі ноги. Ззаду на плечі лягли тремтячі легкі долоні:

– Ти повернувся… Розвіяре, я так боялась… Розвіяре?

Він не обернувся. Руки Яски потихеньку сповзли з його пліч.

– Послухай… Ми… просто заснули. Просто. Нічого не було. Сьогодні – нічого! Ми не знали, де ти, коли тебе сподіватись. Лукс мене втішав. Якби не Лукс, я б збожеволіла! Тебе немає вже стільки днів… Ніхто нічого не знає, тільки – «Чекайте»… Розвіяре, Лукс мене не торкався!

– Я бачив.

– Ти нічого не бачив! І не міг бачити… Ну чому ти не маг, чому не відчуваєш, що я не брешу?!

Вона говорила все голосніше. Розвіяр зачинив вікно й таки обернувся; у кімнаті було темно. Він відчував тепло Ясчиного лиця, чув сльози, відчував запах шкіри й волосся.

– Розвіяре… – сказала вона ледь чутно, – що мені робити?! Якщо ти кажеш, що я маю бути його… мені бути однаково твоєю? Навіть коли ти наказуєш? Ти наказуєш мені бути його, і не можна не послухати? А потім ти відштовхнеш мене, тому що я його? За що ти так мене? І за що його, як же ми можемо…

Вона затнулась. Із кімнати, де залишився Лукс, розповзлась тиша; Розвіяр злизнув кров з порізаного пальця. Яска стояла дуже близько, вона не схлипувала й навіть, здається, не дихала.

Розвіяр узяв її за плечі. Одразу зрозумів, що вона не бреше й ніколи не брехала йому: її губи мали смак правди.

Він мов зірвався з вершини, і розтікся рікою, і розлився по траві широчезної рівнини. І знову зібрався потоком, ринув униз по річищу й не чув нічого, крім її уриваного дихання. Він жив і вижив заради сьогоднішньої ночі. Він зійшов на гору й вибухнув ізсередини – мовчки, без жодного стогону, тільки стиснувши зуби.

Ясчине гаряче тіло перетворилося на річку, і Розвіяр плив у ній, щасливий, веселий і сильний. Його тягло, погойдувало, річка була щедра й тепла, а в небі відбивалися мости й склепіння далекого Мірте. Здається, на декілька хвиль він заснув або зомлів – і, відпливаючи все далі за річкою, почув здушений крик унизу, біля входу до готелю.

– Назад!

– Ряту…

– Відчиняйте! Гекса віддайте – решту не займемо!

Розвіяр кинувся по темній кімнаті:

– Свічку! Яско, свічку, хутчіш!

Темрява залилась червоним світлом: ззовні, на вулиці, загорілися смолоскипи, а фіранка була прикрита нещільно. Розвіяр одягався, плутаючись в одязі, ламаючи нігті; з маленької кімнати вискочив Лукс, прикрикнув на злякану, голу Яску:

– Од вікна! Відійди!

Він відштовхнув дівчину вглиб кімнати й завмер біля вікна, тицьнувшись носом у щілину між рамою та фіранкою. Унизу гомоніли. Розвіяр розібрав голос хазяїна; той щось канючив, упрохуючи.

– Що нам Новко! – гаркнув грубий пропитий голос. – До ями Новка! Ми від Хапа! Відчиняй!

Розвіяр знайшов свій меч.

– Не можу, – голосив хазяїн, – ключ відшукати не можу!

– Не можеш?! – Щось важке гепнуло в двері. – Не знайдеш ключа – так ми ззовні відімкнемо. Дружина з діточками вдома?

– Я відчиняю! – закричав хазяїн щосили, і в цю мить Лукс, із тріском обірвавши штору, стрибнув униз.

Розвіяр кинувся до вікна і побачив, як він м’яко приземлився на чотири лапи за спинами людей, що з’юрмилися біля входу в готель. Заметляли клинки. Повалився перший труп, перший поранений відскочив, притискаючи руки до живота. Троє вцілілих горлорізів напали на Лукса з трьох сторін, і з їхнього хвату Розвіяр зрозумів, що їм уже доводилось битися зі звіруїнами.

– Шкуру над каміном! – кричав ватажок. – Шкуру приб’ю цвяхами! Не помалюйте йому дупу, хло’!

Розвіяр скочив на підвіконня. У цю мить розчахнулись незамкнені двері, і в кімнату з коридора ввірвались незвані гості – двоє з мечами і третій зі зведеним арбалетом. Яска поточилась назад, прикриваючись обривком портьєри. Розвіяр устигнув побачити, як Лукса притискають до стіни протилежного будинку – і стрибнув назад у кімнату.

Меч гекса не був пристосований для того, щоб битися під дахом. Занадто довгий навіть для боїв у лісі, його колись викувано для війни в чистому полі. Розвіяр жбурнув кріслом у невисокого кощавого мечника й пішов в атаку на другого, плечистого, намагаючись тримати противника між собою та арбалетником. Довгий клинок розпоров оббивку на стіні, драпування роззявилось чорним ротом. Розвіяр в останню мить відбив важелезний удар, так що посипались іскри з очей – і з-під схрещених клинків. Плечистий дістав перевагу, в цей час Яска, виринувши з темряви, хльоснула ворога фіранкою по очах. Розвіяр скористався його миттєвою сліпотою, протнув, підхопив тіло й устиг прикритися ним, як щитом, від стріли. Кинув свій меч, перехопив клинок мерця й убив арбалетника раніше, ніж той здогадався відступити.

Невисокий кощавий боєць повернувся й кинувся бігти вниз по східцях. Розвіяр не дав йому втекти – розрубав шию ззаду. Кинувши труп на нижньому майданчику, бігцем пролетів через вітальню до входових дверей.

На вулиці тривав бій – Лукс іще тримався. Глибокий поріз над бровою кровоточив, звіруїн був дуже блідий, але не падав; Розвіяр був ладен заспівати від вдячності: Лукс вистояв! Лукс ще живий!

– На мене!

Озирнулись усі троє. Розвіяр напав на ватажка, але той виявився несподівано в’юнким і сильним бійцем. Смолоскипи кружляли, окреслюючи дуги, міняючи світло й темряву так, як це було вигідно суперникам. Обороняючись, Розвіяр повернувся обличчям до готелю й краєм ока побачив у вікні Яску.

– Ні! Стій!

Яска скинула руки. Нічого не відбулося. Розвіяр чув, як вона захрипіла з натуги, потім заплакала вголос, закричала: «Помріть! Падайте!» – але вороги стояли, наче нічого й не було, і Розвіяру з Луксом доводилося дедалі важче. Вуличні бійці пройшли не один десяток подібних битв і вижили – вони билися й клинками, й смолоскипами. Лукс ледь ухилився від полум’я, яким йому тицьнули в обличчя; брови звіруїна згоріли, волосся тріщало, чужий клинок розітнув йому передпліччя…

– М-маєш!!!

Вузьку вулицю осяяв спалах. Ватажок нічних розбійників завмер, пропустив удар Розвіяра і почав падати, але не від рани. У лобі його диміла діра. Двоє інших осліпли, загаялись на яку хвильку. Лукс з останніх сил кинувся в бій і здолав другого, а Розвіяр повалив третього. За декілька хвилин усе було закінчено, тільки смолоскипи й трупи валялись на землі.

– Яско, – прошепотів Розвіяр.

У нього все крутилось перед очима. Любов, бійка, непоправна дурість Яски, яка себе видала… І тим урятувала, можливо, життя йому та Луксу.

Шуу знає, хто спостерігав за боєм із темряви, і тепер біг по вузьких вуличках, несучи приголомшливу новину нічному барону Новку. Чи Хапові. Чи обом. Яска – маг, а значить, смертельно небезпечна, а значить, життя її дешевшає з кожною миттю.

Він подолав паніку, як долають запаморочення. Що бачили хазяїн готелю та його дружина? Скільки ще пожильців можуть посвідчити проти Яски? Хто ще помітив цей проклятий спалах? Тікати зараз – даремно, міська брама замкнена, на вулицях панує нічний закон…

Аж ось один із простертих на бруківці поворухнувся й захарчав. Розвіяр схилився над ним:

– Хто вас прислав?

– Хап…

– Навіщо я йому потрібен?

– Чому ти служиш Хапові? – вирвалося в Розвіяра несподівано для нього самого. – Чому – не Новкові?

Поранений хрокнув – засміявся:

– Новко… останні деньки. Служи Хапові. Будеш довго жити.

– Довго, як ти, – сказав Розвіяр.

– Пощади мене, – сказав поранений. – Я допоможу тобі… Хап піднесе і тебе, і твою дівчину – мага… Ходитимете в золоті… Будете…

За мить він був уже мертвий. Розвіяр не збирався лишати свідків.

* * *

– Що це з ним?

– Упав на смолоскип, – байдужно сказав Розвіяр. Так байдужно, як міг; будь-який учений лікар, оглянувши цього мерця, зробив би висновок, що загинув він не від сталі, а від магічного втручання. Розвіяр сподівався тільки на те, що нічний барон не стане віддавати труп ворога ученому лікарю.

– Люди Хапа, – сказав Новко з огидою.

– Приходили по мене. Ще трішки – і дістали б.

Новко вилаявся.

– Вони знають, що я приніс тобі секрет, – сказав Розвіяр. – Хто хазяїн міста – ти чи Хап?

– Хап дістане своє, – похмуро пообіцяв Новко. – Але звідки він знав?

– Спитай у своїх людей, – значущо запропонував Розвіяр. – Кому служить Дол-Шерт – усе ще тобі?

– Заткни пельку!

З Новкових очей Розвіяр зрозумів, що зайшов занадто далеко. Нічний барон мовчки пройшов у будинок, піднявся по залитих кров’ю сходах, підібрав з підлоги крісло, усівся; мовчазний нагір, уже знайомий Розвіяру, запалив свічки.

– Твоє дівчисько… хто така?

– Моя дружина. – Розвіяр внутрішньо підібрався.

– Про неї розповідають дивні речі, – сказав Новко, не спускаючи очей з Розвіярового обличчя.

Той витримав погляд:

– Хто розповідає?

– Крутню! – покликав Новко.

Увійшов підліток, косоокий і веснянкуватий, зі шмарклями під носом і ножем при поясі. Закоханим поглядом витріщився на Новка.

– Що ти бачив?

Хлопчисько покосився на Розвіяра:

– Бачив дівку у вікні. Голу.

– Бачущий, – проказав Розвіяр крізь зуби. – Знає, на що глядіти.

Новко насупився:

– Що ти казав? Про блискавку?

– Вона отак зробила руками, потім ще ось так, потім ще… Щось кричала: «Падай! Помри!»

– І хтось упав?

– Ні. Потім вона зробила так, і як сяйне! Бах – у лоб. І він беркиць – на землю. Я бачив.

Хлопчисько замовк, віддано дивлячись на нічного барона: чи догодив? Запала коротенька пауза.

– Що скажеш? – спитав Новко.

Він говорив неуважно, але Розвіяр розчув у його голосі й напругу, й навіть страх. І жадібність. Нічний барон ніколи не бачив магів – зблизька. Він чув про них правду й байки, не міг відрізнити одне від другого, бажав дістати мага в свої руки – і боявся.

– Яско! – гучно покликав Розвіяр.

Вона вийшла, повністю вдягнена, але незачесана, з покусаними опухлими губами. Жалісна, налякана, бліда; у Розвіяра защеміло серце, він подумки перепросив у дівчини.

– Ця? – спитав у Новка.

Новко жадібно розглядав Яску. Вона дивилась у підлогу; Розвіяр устиг помітити, як трохи розслабляється напружене лице барона. Маг в уявленні Новка мав інший вигляд.

– Твоя баба?

– Моя дружина.

– Гарна, але худа, – з робленою насмішкою повідомив Новко. – Ти справді… ти маг, дівчинко?

Яска швидко глянула на нього й опустила очі. Новко зсунув брови; Розвіяр швидко підійшов до Яски, узяв за підборіддя, примусив поглянути собі в очі:

– Яско! Покажи, як ти робиш блискавки.

Вона дивилася на нього довгих декілька хвиль.

– Ти… жартуєш?

– Не жартую. Давай, покажи, як ти викликаєш дощ і бурю!

Він говорив гучно й, мабуть, надто наполегливо. Яска важко дихала. Розвіяр дивився їй просто в очі; він страшно шкодував, що в них украли цілу годину щастя. Або цілу ніч щастя. Або взагалі вкрали життя. Ясчина таємниця палила, мов яйце вогнянки в голих долонях, але Розвіяр мав стримати її, не змінившись на виду – хоча б тепер, перед Новком. Хоча б до завтрашнього ранку.

– Покажи, як ти робиш людей невидимими, – продовжував Розвіяр, дивлячись Ясці в очі. – Ні? Чому ж? Давай, таж ти могутній маг. Ось, хлопчик тебе бачив за роботою.

У голосі Розвіяра вперше проявилась іронія. Крутень шморгнув носом, почувши недобре. Швидко поглянув на Новка, на Розвіяра – і знов на Новка. Про всяк випадок позадкував ближче до дверей.

– Хлопчик бачив, – виразисто повторив Розвіяр. – Ось тільки скажи мені, Новку: чому, коли я прийшов до тебе з пропозицією, могутній маг лишився на плоту? При тому, що я знав, що трохи ризикую?

Обличчя в Новка ставало все похмурішим.

– Шуу, – сказав він нарешті. – Я вже подумав… Пішов геть!

Хлопчисько щез, ніби розчинився в темряві.

* * *

Новко пішов. Наближався ранок. Лукс був поранений. Розвіяр витяг із багажу сумку з засушеним трилисником. Листя, схоже на пташині лапи, ще більше скрючилось у киплячій воді. Відвар пожовтів од квітів, дрібних, яскравих, із різким запахом.

Яску трусило.

– Пробач. – Вона стримувала сльози.

– Нічого. Інакше вони б нас убили.

– Він не повірив тобі до кінця. Новко. Приставить вистежників. Довкола будинку повно його людей… Уранці напевно накаже оглянути трупи.

– Уранці ми будемо далеко звідси, – сказав він як міг твердо. – Збирайся.

Він сам промив рану Лукса відваром, наклав чисту ганчірку, перев’язав. Звіруїн мовчав, іноді посопуючи від болю.

– Нам треба направити парний бій, – сказав Розвіяр.

– Не з твоїм мечем, – в’яло озвався звіруїн. – Так ти мені руки відрубаєш. У парному бою у вершника два клинки в два лікті завдовжки.

– Ми вдвох завалили вісьмох. Зробімо тобі татуювання на пам’ять про цю перемогу?

– У якому місці? – похмуро уточнив Лукс.

– На заду. Так видніше.

– На заду – це неповага до перемоги.

– Тоді просто можна вистригти вісімку. На боці.

– Або пов’язати хвіст бантиком. – Лукс нервово позіхнув.

– Болить? – після паузи спитав Розвіяр.

– Це добре, – невлад озвався Лукс. – Послухай, Яска ж тобі збрехала.

– Коли? – спитав Розвіяр, уже все прекрасно розуміючи.

– Сьогодні. Вона збрехала. У нас із нею… сьогодні я кохав її теж. Вона моя дружина, вершнику. Я теж маю право.

– Авжеж, – сказав Розвіяр, відчуваючи, немовби інеєм береться обличчя.

Ніч тяглася нестерпно довго. Новкові люди нипали по навколишніх вулицях, і деякі з них напевно служили Хапові. Розвіяр ждав нового нападу, але зірки почали бліднути, а хисткий спокій готелю все ще не було порушено.

Вони вийшли, ледь почало сіріти небо, і щасливо дісталися до денної резиденції Новка. На них чекали Дол-Шерт і легкий повіз, запряжений молодим рогачем. Колишній моряк теж не спав понад добу – Розвіяр завважив сіруватий відтінок шкіри й мутну рідину, що збирається в кутиках утомлених очей.

– Квапишся? – спитав Дол-Шерт.

– Згаяна хвилька – втрачена копійка. – Розвіяр насилу всміхнувся.

Дол-Шерт подав знак. Десяток озброєних людей вийшли з казарми й оточили візок.

– У чому річ? – рівно спитав Розвіяр.

Він ладен був померти просто зараз. Світ знову поплив перед очима, і гостро згадався аромат – запах Ясчиної шкіри.

– Ці люди підуть із нами, – сказав Дол-Шерт. – Нам не треба несподіванок.

Віз рушив. Розвіяр ступав поряд, мов приголомшений, по спорожнілих вулицях Фер, і кожної миті чекав стріли з підворіття. Сотник Бран їхав на возі – він був заслабкий, щоб іти пішки. Лукс мовчав; рука звіруїна висіла на перев’язці, поріз на лобі закипівся бурою лінією. Він теж лежав на возі, звісивши лапи, меланхолійно поглядаючи то на дорогу позаду, то на розвидніле небо, то на горбатого, маленького рогача, який ще кілька тижнів тому ссав материнське вим’я, а тепер котив без особливих зусиль віз із поклажею, звіруїном і людиною. Людей Новка, що мовчки виступали поряд, Лукс ніби не помічав.

Яска йшла між Розвіяром і бортом воза, її ніздрі тремтіли.

– Не… видавай… себе, – він старався не ворушити губами.

– За нами стежать.

Розвіяр здавив її руку.

Замикав колону Дол-Шерт. Розвіяр пригадав шепіт пораненого: «Новко… останні деньки». Можливо, у Фер підступав новий кривавий переворот; Розвіяр пригадав Яшму, молодого дурного плотогона. Що за доля його чекає? Поїхав би з Ремишем і з усією командою, ступав би все життя в колесі й кректів на веслах, але прожив би довго й помер би у своєму ліжку!

Наближалася застава.

Вони вийшли до воріт саме в ту мить, коли міська варта заступила на денну службу. Вартівники міського голови ввійшли в браму з гордо піднятими головами; для початку вони мали зібрати на вулицях тіла всіх, хто не пережив цю ніч у славному місті Фер. Серед них, подумав Розвіяр, будуть ті вісім, що валяються перед готелем. Вісім горлорізів; він ковтнув, намагаючись зволожити пересохлий рот. Хоч би вартівникам не спало на думку оглянути понівечені тіла. Хоч би скинули мерців у яму з вапном, без почестей – і без розслідування…

– Гей, ти заснув? – запитав Дол-Шерт.

Повіз з ескортом поминув браму й викотився з Фер. І Розвіяр, стискаючи Ясчину руку, вийшов із міста.

* * *

– У мене було таке відчуття, що мене зжерли, – зізнався він Розвіяру. – Що я – їжа, лечу галасвіта по кишках… І вивалююсь на тому кінці грудкою лайна. А так воно, власне, й сталось.

– Не перебільшуй, – сказав Розвіяр.

Переночували в Кипучці, на заїжджому дворі. Так само піднімалась пара над водою теплого озера, так само ліпились до берега готелі й лікарні, але сліди занепаду були повсюди.

Опівдні другого дня вийшли до перевалу. Рухалися повільно: рогач із возом залишилися по той бік гір, Лукс був поранений, а сотник Бран – змучений. Розвіяр ішов попереду, відчуваючи погляд Дол-Шерта між лопаток; наближався замок, якого Розвіяр не бачив цілу вічність.

Чи приходить привид володаря в те місце, де він зустрів смерть?

Де тепер тіло Ранку-Без-Похибки? Що сталося з шахтою в підмурівку фортеці? Хто сидить, замкнувшись від усього світу, в руїнах, з ким доведеться зустрітися за декілька годин?

На перевалі він зупинився всього на одну хвилину – зняв зі стовпа старий і миршавий хвіст звіруїна, прибитий туди не знати скільки літ тому. Зняв і привалив камінням при дорозі. Ніхто не сказав ні слова, ніхто не спинився, крім Лукса та Яски.

– Ходімо, – сказав їм Розвіяр.

Він простував тепер униз, дорогою, пройденою багато разів. Він упізнавав місцевість – і не впізнавав її. Річка, яка біжить по дну ущелини, давно повернулась у колишнє річище, і так само маяли стрічки водоспадів, але гори, колись потривожені страшною зливою, невловимо змінили обриси. Порослі мохом скелі так само подобали на людські обличчя, але це були інші обличчя – не ті, які пам’ятав Розвіяр.

Він ішов дедалі повільніше. Відстав від Дол-Шерта і його горлорізів; двоє з них, підкоряючись нечутному наказу, відстали разом з Розвіяром і пішли за спиною. Ще двоє ступали, дихаючи в потилицю Ясці. Лукс тягся, похмурий, несучи перед собою поранену руку. У поглядах, які він вряди-годи кидав на Розвіяра, були образа й докір: навіщо ти затяг нас у це безнадійне діло?!

Розвіяр зрівнявся з сотником Браном. Той ішов, підвівши лице, жадібно вглядаючись у дорогу попереду. Мутні сльози застрягали в його бороді. У Розвіяра в самого сльозились очі – по ущелині носився шпаркий вітер.

– Зараз покажеться замок, – сказав Розвіяр.

Сотник поглянув на нього, немов не впізнаючи, – з ніяковістю й страхом.

– Завтра прийдуть каравани, – сказав Розвіяр, бажаючи замовкнути, але вже не в змозі втримати язик. – Завтра. Хто там тепер, як ти гадаєш? Хто там сидить, у замку? Можливо…

Сотник важко похитав головою.

– Ти їх бачиш? – спитав, указуючи очима кудись уперед і вгору, на скелі.

– Кого?

– Не бачиш?

– Скажи кого, я придивлюсь.

– Ні-і, – протягнув сотник. – Не треба… придивлятись. Вони тут… Звіруїни, з тих, що не родились. Діти прокляття.

Розвіяр ще раз уважно оглянув схили навколо дороги.

– Ти мариш, – сказав твердо. – Це видиво.

– Ні, – повторив Бран. – Може, й видиво… А може, і правда. Діти прокляття. Він увійшов в озеро Плодючості, торкнувся води перснем Ранку-Без-Похибки. І довершив прокляття… Дивись!