Міністерство освіти і науки України Сумський державний університет Кафедра філософії

Чарвака-локаята – одна з філософських систем Індії, що заперечували безумовний авторитет Вед. Прихильники цієї матеріалістичної філософії відкидали догмат існування Бога, заперечували можливість посмертного існування душі. Звертаючись до ідей “Махабхарати” учитель Бхарадваджі приймає існування п'яти матеріальних елементів, ніби обручів у тілі: вода, повітря, порожнина, вогонь, земля. Ця п’ятірка забезпечує буття тіла і немає потреби в залученні джіви: “Як джіва дає взнати про себе?, – запитує він. – Чи чує вона, чи говорить?”. Того, кого склювали птахи, хто впав із стрімчака і розбився, того, хто спалений вже неможливо знову зробити живим. Тому Бгарадваджі говорить, що джіва зникає після смерті тіла, подібно тому, як зникає вогонь після згоряння дров. Він відкидає також і ведичну концепцію варн, говорячи, що всі люди підвладні втомі, голоду, прагненням і гніву, а тому немає різниці між брахманом і шудрою.

Для чарваків характерна думка про органічний зв'язок почуттєвого і раціонального в пізнанні. П'ять органів почуттів: слух, дотик, смак, зір і нюх знаходяться під впливом розуму. У той же час розум (манас) без почуттів може насолоджуватися речами лише в уяві, без почуттів розум виснажується і вгасає як вогонь без дров. Чарваки – сенсуалісти і заперечують будь-які форми надчуттєвого знання.

Першооснови всього сущого чарваки звели до чотирьох стихій, назвавши їх магабгута: земля, вода, повітря і вогонь. Усе складається з них і навіть свідомість похідна від них. Свідомість походить з магабгут, коли належним образом поєднавшись вони утворюють тіло людини. При розпаданні живого тіла на магабгути зникає і свідомість. Так що виходить, що свідомість – це властивість високоорганізованої матерії. Існування богів чарваки заперечували, відстоюючи атеїстичний світогляд.

Етика чарваків орієнтована на досягнення щастя, як насолоди. Вони – гедоністи. Взагалі вони визнають, що насолоди пов'язані зі стражданнями, але в нашій волі зробити страждання мінімальними. Адже не відкидаємо ми колосся рису разом із зернами лише тому, що вони в пилу й у лушпайці. Щоправда, у питанні про насолоди чарваки не були одностайні. Тонкі чарваки вбачали важливу роль у житті людини і духовної насолоди.
2.5. ДАОСИЗМ І КОНФУЦІАНСТВО У СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ

Китай – одна з найстародавніших цивілізованих країн. Історія науки і культури його сягає за 4 тисячі років. І філософські ідеї у Китаї мають давню історію. Одним із важливих свідоцтв виникнення філософії у Стародавньому Китаї можна вважати появу І-цзін або “Книги змін”. Вже при династії Шан з'явилося уявлення про темне і світле, як невід'ємні начала, властиві всім матеріальним речам. Світле начало стало виражати властивості Неба, Сонця, дня, спеки, твердості, сили, чоловіка. Темне начало – властивості Землі, Місяця, ночі, холоду, м'якості, слабості, жінки. Звідси і уявлення про дві сили, що протистоять одна одній і які взаємопроникні. Поняття темного і світлого отримало втілення також і в «І-цзін», витоки якої, можливо, треба шукати в Ш тисячолітті до н.е. Це – книга пророцтв, які роблять на підставі триграм, у якій досліджують зміни темного і світлого начал, пророкують щасливі і нещасливі події. Триграми – це різні сполучення темного (інь) і світлого (ян) начал. Суцільна лінія – символ світлого, а переривчаста – темного. Спочатку було вісім триграм, символів восьми проявів природи: небо, земля, грім, вітер, вода, вогонь, гори, озера. Пізніше система пророкування була удосконалена до 64 гексаграм. Кожна гексаграма складалася із 6 ліній. Небо і земля мали попередню символіку, тільки подвоєну. Близько 672 р. до н.е. вчення, було досить поширене. Узагальнюючи, можна сказати, що І-цзін спирається на матеріалістичні та діалектичні ідеї. Пророкування ґрунтується на двох випадкових комбінаціях, що випали. Вважають, що у кожної гексаграми дві верхні лінії відносяться до світу божественного, дві середні – до емоційного, морального світу людини, дві нижні – до земного, тілесного. Все вчення про гексаграми побудовано на основі виявлених мислителями природних закономірностей і пов'язано з астрологічними проріканнями на основі рухів Сонця, Місяця і планет. Фундаментальною основою гексаграм є помічена своєрідність, властива кожному моменту.

«І-цзін» розглядає суперечливість відносин, які існуючі всюди і з необхідністю. Взаємний потяг і взаємне відчуження речей також є предметом Книги. Є гексаграми щасливі і нещасливі. Однак тлумачення їх у конкретних умовах у силу дії принципу єдності протилежностей неоднозначні. Зміст гексаграм гнучкий, і спирається на якості моменту пророкування, оскільки знаходиться в стані розвитку і змін. Незначні зміни можуть приводити до різких змін у природі, у суспільстві, у житті окремої людини. Кожен момент несе в собі ту чи іншу сукупність можливостей. Зрозуміти, яка можливість здійсниться – завдання мантиса. Оскільки гадання здійснювалося по двох гексаграмах із 64, то мантис міг спостерігати напрямок змін, виявляючи найбільш прийнятні для конкретної людини, яка звернулась до нього із запитанням.

Гуманістичне начало в «І-цзін» досить сильне. У тлумаченнях помітна тенденція до заперечення боротьби, підкреслюється необхідність єдності і примирення. Помітний також вплив ідеї про ілюзорність значного числа змін, про перевагу круговороту явищ, циклічності, повторюваності. Фундаментальні філософсько-світоглядні, природничо-наукові та етичні ідеї “Книги змін” наклали глибокий відбиток на всю систему філософування в Китаї.

Лао-цзи і його послідовники розглядають дао як джерело і причину всього сущого, як універсальний закон, що управляє світом. Ієрогліф дао має багато значень, одне з них: дорога, по якій ходять люди. В переносному значенні це й означає закономірність, закон. Дао – це корінь неба і землі, а матір всіх речей – хаос. Дао нерухоме, безтілесне, самобутнє, незмінне, рухається, здійснюючи нескінченне коло, і не знає межі. “Земля несе людей; небо несе землю; Дао несе небо; природність несе Дао”.

Вчення про дао діалектичне, спирається на єдність протилежностей темного і світлого, котрі породжують гармонію, з якої народжується все суще. Суть дао не можна висловити засобами нашої мови. Те, що можна виразити словами, – не дао. Дао є глибина буття. “Люди дивляться на Дао, але не бачать; вони слухають його, але не чують; вони вживають його, але воно не зменшується”. Буття і небуття Лао-цзи розглядає як основні категорії, що розкривають суть дао. Буття він розглядає як сутність предмета, а небуття – як порожнечу. “Із глини роблять посуд, і оскільки посудини усередині порожні, з'являється можливість використовувати їх... Оскільки будинок усередині порожній, з'являється можливість використовувати його. Тому наявність предметів приносить користь, а наявна в них порожнеча робить їх придатними до вживання”. Якщо запитати, що для нас важливіше в чаші: чаша як річ, чи порожнеча в чаші для наливання рідини, то ми не зможемо однозначно відповісти.

Дао розглядається також і як загальний світовий закон. “Дао нічого не робить, але немає того, чого б воно не зробило”, – зазначав Лао-цзи. Дао постійно залишається саме собою. Перехід у протилежність – шлях руху дао. Лао-цзи стверджував, що дао демонструє свої функції цілком природно, але немає ні єдиного предмета або явища, яке б виникло без його участі. Дао не примушує рости жодне істота, не втручається в його життя, дозволяє усьому розвиватися природно, знаходитися в русі до протилежного.

Лао-цзи розглядає дао і як закон для правителів. Вони повинні очищати серця від надмірних бажань, повинні знати міру, виявляти поступливість у відношенні нижчих. Правителі повинні дотримувати принципу недіяння і дотримувати того, що природно. Якщо ці принципи дотримуються, то досяжне положення, при якому правитель “не веде боротьби, тому ніхто в Піднебесній не в силах боротись із ним”. Коли правитель дотримує принципу недіяння, то немає нічого, чим би він не керував. У цих висловлюваннях – глибокі діалектичні міркування стосовно єдності протилежностей, переходу в інше. Непросто однозначно віднести Лао-цзи до стану матеріалістів або ідеалістів, оскільки все в його філософії також в процесі переходу, становлення.

Чжуан-цзи (бл. 369-286 до н.е.) – один із відомих послідовників даосизму. Служив дрібним чиновником, а залишивши службу, жив усамітнено. У його вченні посилено ідеалістичну складову даосизму, є багато елементів суб'єктивізму і релятивізму. Чжуан-цзи розглядав де як опредмечене, як конкретний прояв дао в речах і в поведінці людини. Де – це те, завдяки чому існують речі, це найвища істина. Дао і де взаємозалежні, тому що без дао тіла не народжуються, а без де неможливо виявити їх життя.

Чжуан-цзи – релятивіст і для нього неприйнятні суперечки стосовно істинного і неістинного, тому що вони заподіюють людям масу страждань. У суперечці ні одна, ні інша сторони не можуть знати, хто з них правий. Так, конфуціанці вважають істиною те, що заперечують послідовники Мо Ді, а Мо Ді ні в чому не погоджується з конфуціанцями. У світі кожна річ утверджує себе через іншу, яка складає її протилежність. Побачити в одній, окремо узятій речі її протилежність неможливо, тому що пізнати річ можна тільки безпосередньо. Тому і говорять, що заперечення виходить із ствердження, а ствердження існує лише завдяки запереченню. Якщо це так, то все вмирає вже народжуючись, і все народжується вже вмираючи. Все можливе вже будучи неможливим, і все неможливе вже будучи можливим. Таким чином, істинне і помилкове цілком відносні. У сфері пізнання не знайти критерію для визначення істинності пізнання. Тому Чжуан-цзи і каже, що встановити справжню істину, і справжню неправду можливо лише долучившись до містики утаємниченого. Адже заперечення і ствердження одного і того ж не існує лише в дао.

У країні дао, вважав Чжуан-цзи, життя і смерть – одна гілка, можливе і неможливе – одна низка монет, а істинне і помилкове не пов'язані з тілом. У країні дао не знають любові до життя і не знають смерті, не знають, що корисне, а що шкідливе. У цій країні не будеш зазнавати обмежень, які накладено реальними протиріччями: істина-неправда, життя-смерть, користь-шкода, високий і низький стан. У цій країні немає небезпек і страждань, і в ній досяжна вища свобода. Можна припустити, що саме в містичній країні дао, у самосп'янінні світу суб'єктивного духу той, хто шукає, може знайти спокій від проблем і протиріч оточуючої його реальності. Але чи веде це до духовної перемоги і до позбавлення від страждань, чи веде це до поразки – невідомо.

Учитель Кун (551-479 до н.е.) на ймення Цю і на прізвисько Чжунні був нащадком шляхетного роду в царстві Лу. Конфуцій – це латинізоване ім'я Кун-цзи. В дитинстві він рано залишився без батька, жив у бідності, займав низьке положення, багато вчився, шукаючи засобів для існування. В зрілі роки Конфуцій обіймав посаду хранителя сховищ, доглядача пасовищ, потім відав будівельними роботами в царстві. Він виступав за проведення реформ, але без докорінних змін існуючого. Він зазнав невдачі в здійсненні своїх планів і відмовився від служби, досягши віку 50 років. Конфуцій багато років утримував приватну школу. Серед його учнів було 72 чоловіки, які глибоко оволоділи шістьма видами мистецтв: правилами поведінки, музикою, стрільбою з лука, управлінням колісницею, письмом і математикою. В II ст. до н.е. імператор У-ді посприяв поширенню принципів конфуціанства, а самого Конфуція було канонізовано.

Свідоцтвам про найдавнішу історію Китаю ми зобов'язані саме Конфуцію і та історія дійшла до нас ніби крізь призму його світобачення. Він же склав і коментар до “І-цзін”, що засвідчує його пошанування Неба і Долі. Він писав: «У п'ятдесят років я пізнав волю Неба». Волю Неба можна прочитати в небесних письменах-сузір'ях, які рухаються по небу. Для астролога була потрібна вченість, бо небесні письмена походять на земні, це – ієрогліфи. Кожне слово, кожну гексаграму, кожний стелліум планет, кожне життя і кожну подію можна уявити як особливий знак. Небо – це зміна чотирьох пор року, народження всього сущого. Все із самого початку визначено небесною долею. Невіглас не знає небесної долі і не боїться її. Хто не визнає долі, той не може вважатись шляхетною людиною. До того, що визначено волею Неба, нічого не можна ні додати ні зменшити. Бідність і багатство, нагорода і покарання, щастя і нещастя мають свої витоки, усвідомити які нездатна навіть сила людської мудрості. Такого роду судження Конфуція спиралися на його глибоке переконання в закономірному характері всього існуючого.

Для того, щоб зайняти гідне місце у світі, щоб поводитися з достоїнством, треба розуміти причини того, що відбувається. Причини усього – це і є воля Неба. Тому, хто завинив перед Небом, немає про що більше молитися. Головний гріх – це невір'я у всесилля Неба, чи, навпроти, уперте бажання противитися волі Неба. Велика людина здійснює свою долю як веління Неба. Мудрець володіє знаннями, що дозволяють осягти веління Неба. Звідси випливає, що шляхетна людина має три острахи: перед небесною долею, перед великими людьми і перед словами мудреця. Острахи ці свідчать про потенційну здатність шляхетної людини осягти волю Неба, яка згідно духу вчення Конфуція узгоджується із свободною волею кожної окремої людини. Для людини обмеженої свободна воля недосяжна, бо вона спирається на свідомий вибір, на знання сущого. Тому учитель Кун неодноразово підкреслював важливість свідомої діяльності людини.

Конфуцій вважав, що керувати країною треба на основі правил поведінки. Правила поведінки – лі, мають на меті регулювання відносин між правителями і їх підданими, між станами, родами, сім’ями, а також відносин між окремими людьми. Наставляти людей треба за допомогою моральних вимог, а перша з них: “Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому”. Необхідно шанувати батьків і стверджувати братерську любов як основу жень, людинолюбства. Необхідно замислюватись про обов’язки, а не над вигоду, бути вимогливим до себе, але бути поступливим до інших і вміти досягати з ними згоди. Людинолюбство містить у собі п'ять якостей: шанобливість, великодушність, правдивість, тямущість і милість.

Мо-цзи виступав і супроти конфуціанської віри в долю: «Руйнівники справедливості в Піднебесній – це ті, хто стверджує віру в долю... Вимагати, щоб люди вчилися, і стверджувати, що є доля – це все одно що наказати людині укласти волосся і тут же збити з неї шапку... Щастя просити не можна, нещастя не можна уникнути, якщо сам робив погане, трудився неретельно».

Етичні погляди Мо-цзи спираються на вчення про загальну любов, взаємну вигоду і справедливість. Людинолюбство неодмінно полягає в тому, щоб приносити користь людям і долати зло в державі. Якщо ми будемо слідувати принципу загальної любові, то це принесе країні користь. Але якщо ми будемо слідувати принципу обмеженої любові, те це приведе до великих нещасть. «Обмежена любов помилкова, загальна любов істинна». Вищою цінністю Учитель називав справедливість, бо вона приносить простолюдинам користь. Хто робить добро, того слід прославляти; хто робить зло, того слід карати.

Гносеологія моїстів. У теорії пізнання вони виходили з того, що знання вимагає здібностей до нього, але здібності ще не знання. Знання – результат зіткнення із зовнішнім світом, з пізнаваними речами. Почуттєве знання з'являється внаслідок контакту органів почуттів з об'єктивно існуючими предметами. Моїсти підрозділяли знання на види. “Особисте знання” – це безпосередній досвід, що здобувається шляхом особистих контактів із предметами. “Почуте знання” – це знання, отримані непрямим шляхом від інших. “Знання, отримані від суджень” характеризуються здатністю давати назви тому, що ясно, і виправляти те, що невідомо, подібно тому як футом вимірюють невідому довжину.

Моїсти помітили обмеженість почуттєвого пізнання, а вже пізні моїсти вважали, що деякі види знань взагалі не можуть бути безпосередньо отримані за допомогою органів почуттів. Для пізнання часу мало лише відчувати, тому що недостатньо знань, отриманих лише за допомогою п'яти органів почуттів, але потрібне і осмислення в серці і суперечки в серці. Знання, отримані шляхом міркувань – це результат суперечок у серці, які допомагають уникнути емпіризму.

Моїсти усвідомлювали, що назва предметів – це копія або відображення сутності предметів. Вони підкреслювали необхідність відповідності назви і сутності: “Назва і сутність – пари, вони поєднані”. Це природно, тому що в пізнанні мало знати тільки назви, але треба знать і сутність явищ. Моїсти вважали, що для істинного і помилкового існує критерій. У дискусії завжди є переможець і переможений. У дискусії одні говорять істинне, інші – помилкове, але перемагає той, хто говорить правду. Критерієм для визначення переможця завжди є відповідність наведених аргументів істині.

Діалектика моїстів помітна переважно в міркуваннях про протилежні поняття: тотожність і розходження, ціле і частина, причина і наслідок, користь і шкода, збиток і прибуток, старожитнє і Всесвіт, нерухомість і безперервність, вичерпність і невичерпність, тощо. Важлива діалектична думка про те, що “тотожне і різне взаємно доповнюють одне одного”. Адже в попередній китайській філософії одна група філософів наполягала на важливості тотожності і не зважала на розходження, а інша бачила тільки розходження. Для моїстів істотно те, що в тотожному є різне, а в різному є тотожність. Уже вимір однорідних предметів починається для встановлення того, яких багато і яких мало. Мова йде про кількісні розходження при якісній тотожності предметів. Зерна проса – однакові, але між ними існують кількісні розходження.

Моїсти вбачають загальні властивості у різних окремих предметів. Якщо ж, порівнюючи різні речі, ми не виявляємо в них загальних властивостей, то очевидна відсутність “родової тотожності”. Наприклад, говориться: “Білий кінь є кінь; їхати на білому коні, значить їхати на коні. Вороний кінь є кінь; їхати на вороному коні, значить їхати на коні”. Отже, коні різних мастей (окреме) є конями, що мають загальні властивості, а тому всі вони коні. У цьому наявне діалектичне положення: окреме – це загальне.

Пізні моїсти також виявили зв'язок між причиною і наслідком, стверджуючи: “Причина – надбання того, що згодом приводить до результатів”. Причина – це дія, що викликає виникнення предмета, а результат – це наслідок. Причини поділяли на малі і великі, зважаючи на результат: “Мала причина – це те, що існуючи, не обов'язково призводить до результату, але при її відсутності результат неминуче буде не таким. Вона – частина тіла, начебто його початок. Велика причина – це те, що неминуче викликає результати. При її відсутності неминуче не буває результатів. Поява її тотожна появі результату”.

Контрольні питання по темі для самоконтролю і тестування:

1. 
   Визначте основні поняття ведичної філософії.
   
2. 
   Які шляхи пізнання визнають Веди?
   
3. 
   Що таке карма і самсара?
   
4. 
   Що таке гуни?
   
5. 
   Які основні поняття визначають вчення про варнашраму-дхарму?
   
6. 
   Що таке Упанішади?
   
7. 
   Назвіть основні види йогічної практики. У чому їх відмінність?
   
8. 
   Визначте сутність вчення Будди про шляхетні істини.
   
9. 
   Хто такі філософи чарвака-локаяти?
   
10. 
    Визначте сутність понять «дао» і «де».
    
11. 
    У чому полягають особливості вчення Чжуан-цзи?
    
12. 
    Визначте основні поняття етико-філософського вчення Конфуція.
    
13. 
    Які основні риси притаманні філософії моїстів?