Москва Видавництво

Ось теперішній державний гімн Росії. Прекрасна, по-справжньому державна музика Глинки, але складна: не кожен з громадян правильно заспіває її. Та і слів, гідних цієї геніальної музики, поки ніхто не написав. А тут ось вона -- популярна, всім доступна пісня про країну, яку і в урочистий момент, і за святковим столом кожен заспівати зможе. Так, це не гімн -- з гімном доки питання не вирішене і справа ця непроста. Але чому перестали виконувати пісню Дунаєвського? Це ж пам'ять, це історія. Адже історія є не лише в країни, у людей, але й у пісень. До речі, якщо говорити строго, то колишній гімн Радянського Союзу в чистому вигляді зовсім і не гімн був, це маршева, добротна радянська пісня.

Я інколи співав громадянські пісні, скажімо, «Бухенвальдський набат» -- пісню про наш загальний біль. Ця пісня -- відповідник хорошій оперній арії. Але в моїй творчості ніколи не було державних прикмет. Всі мої пісні -- це одна велика тема, тема Любові. Любові до людей. До цього часу згадую «Малу Землю» Олександри Пахмутової. Зовсім це не державна пісня -- це типово російська народна пісня. І з'явилася вона перш за все не на честь полковника Брежнєва, а во славу Землі, политої кров'ю наших солдатів. І головне -- вийшла вона з серця композитора. А пам'ять про цей клаптик землі, дійсно понівеченої, дійсно героїчної, пам'ять про пісню тут же перестала існувати, як тільки остигнуло тіло Леоніда Ілліча... Як це по-нашому -- з крайності в крайність.

Але пісня-то, і хороша, залишилася. Новоросійські журналісти якось запитали мене: «Заспівали б ви зараз цю пісню?» -- «Заспівав би. Адже це пісня не про Брежнєва -- у віршах Миколи Добронравова немає ні слова про нього. Це правда про війну». Так, Брежнєв плакав, коли слухав «Малу Землю». Але ж плакав багато хто, а не лише свідки тих страшних боїв...

Я був ще хлопчиськом, коли повсюдно звучали пісні Дунаєвського, Мокроусова, Соловйова-Сєдого, Богословського, Блантера... Озираючись назад, жалію, що все-таки мало я виконував наших старих пісенних майстрів. Матеріал давніх пісень прекрасний. Свого часу мені цікаво було (як, сподіваюся, стало цікаво і моїм нинішнім колегам) надати тим пісням нового звучання -- одягнути їх в сучасне аранжування, підбадьорити ритмом. Я не лише захоплювався такими піснями, я вчився на них. Одним з перших я став «омолоджувати» і співати на новий лад «Темную ночь», «Шаланды, полные кефали», «Три года ты мне снилась» Микити Богословського або «Что так сердце растревожено» Тихона Хрєннікова, «Веселый ветер» і «Капитана» Ісаака Дунаєвського…

Коли в ході «перебудови» всі захопилися погонею за сучасністю, то багато теперішніх зірок і зірочок стали сприймати старі пісні як щось віджиле, ставилися до колишнього репертуару із зневагою: «Лахміття!» Але дуже скоро настав час, коли з'явилася ностальгія по нормальному життю, по нормальним почуттям, нормальним стосункам. І вільно або мимоволі сучасну молодь потягнуло до пісень їх дідів і батьків. І це не просто данина пошани захопленням старших -- і у молодих настають хвилини, коли серед гуркоту дискотек їх душа вимагає краси. А в тих піснях вона була. І в такому обігу є традиція -- адже і ми в молодості не забували нашу пісенну класику. Вона не заперечувалася і не тіснилася сучасним, а співіснувала з новими піснями, не менш красивими.

Ще недавно нашу пісенну класику на естраді у нас соромилися співати серйозно -- боялися, що можуть звинуватити в несучасній сентиментальності. Але колишня зневага змінилася інтересом і пошаною. Все більше старих пісень звучить з естради, по телебаченню. Дуже цікаво працює група «Доктор Ватсон», що вдало компонує свої програми з пісень минулих років.

Інтерес глядачів викликала телеакція «Старі пісні про головне». Нікого не хотілося б виділяти або критикувати, але були в тій програмі дуже вдалі попадання, наприклад, пісні «Я встретил девушку», «Каким ты был» або виконана з великим гумором пісня «Первым делом, первым делом самолеты…» Але були і такі номери, коли я дивився, слухав і мимоволі порівнював:

«А все-таки першоджерело було краще»... Але в цілому передача «Старі пісні про головне» стала містком між поколіннями.
Я двічі був на щорічному фестивалі «Золотий шлягер» у білоруському місті Могильові. Концерти проходять і в Мінську. І скрізь -- пісенне свято, повні аншлаги. На фестивалі виконуються старі пісні, і переповнені зали -- підтвердження того, що пісні колишніх років, як і раніше, живуть у народі. Хто приїжджає на «Золотий шлягер»? В основному кумири минулих часів -- Тамара Міансарова, Ніна Дорда, Ружена Сікора, Капітоліна Лазаренко... До останніх своїх днів туди їздила і прекрасна, незабутня наша Гелена Великанова. Приїжджають Юрій Багатиков, Віктор Вуячич, Едуард Хіль, Володимир Трошин та інші відомі артисти старшого покоління. Одного дня я, несподівано захворівши, замість себе запропонував організаторам Робертіно Лоретті, який тоді як раз приїхав до Москви, -- він інколи тут буває, виступає у нічних клубах... Кумира 60-х років, тоді ще хлопчика, не забули, і Робертіно з успіхом співав на «Золотому шлягері»...

Які б тепер у старих майстрів не були голоси (зрозуміло, що з роками вони, на жаль, не кріпшають), люди хочуть почути свої улюблені пісні в оригіналі. Записи записами, а живі голоси, особистості співаків, як спогад про далеке і недавнє минуле, -- це зовсім інше. І коли таку співану-переспівану пісеньку про сусіда, який грає на трубі, знов співає її перший виконавець Едіта П'єха -- по залу йдуть хвилі захвату.

І не біда, що хтось з метрів виходить на сцену і співає під плюсову фонограму (запис голосу й оркестру), все одно публіка радіє безмежно -- вона прийшла поглянути на живу легенду.

Дивлячись на маститих артистів, я думав: а добре, що колись у нас було живе мистецтво. Я не ярий противник фонограми -- сучасні концерти вимагають мобільності. Не можуть же солісти й ансамблі виходити на сцену, змінюючи один одного, зі своєю громіздкою апаратурою, купою інструментів, лісом штативів і ліанами дротів, співати, а потім цілу годину пересувати цю громаду, щоб поступитися місцем колегам. І все-таки я захоплююся, коли «люди похилого віку» намагаються співати своїм голосом, прагнучи повторити минулу інтонацію.

Я можу, але не люблю співати під плюсову фонограму. Звичайно, винятки були, але рідко. В основному це відбувалося на урядових концертах. Інакше не вирішувалося: не дай Боже, ти замість співу викрикнеш у мікрофон що-небудь не те. Я співав на цих державних підмостках під фонограму і весь час мучився чеканням, що ось-ось там що-небудь заїсть. Хоча в Кремлівському Палаці з'їздів це було б надзвичайним випадком. І все-таки співаєш, вірніше, вдаєш, що співаєш, розкриваєш рота -- і боїшся, як би твоя артикуляція не вибилася із звуків фонограми. Осоружно!

Осоружно і те, що мені завжди було тісно в оковах готового запису. Тому що «живцем» я заспівав би той же самий твір дещо по-іншому: адже артист жива людина і сьогодні, зараз трохи інакше відчуває те, що співає. Справедливості заради треба сказати, що останніми роками нам вже дозволяли співати «живцем»...

Молоді виконавці (але не слухачі) нехтують «Золотим шлягером», хоча хтось і приїжджає, щоб виконувати там пісні колишніх років. Хай нехтують. Але рано чи пізно всім їм теж доведеться бути «ретро». Ось тільки не всіх пригадають і далеко не на всіх захочуть прийти, послухати і поглянути ще раз... Я не збираюся в цій книзі спогадів детально оцінювати сучасну естраду. І не тому, що тоді хочеш не хочеш доведеться порушувати корпоративну етику (я ще перебуваю в рядах естради, хай і не в самих передових). А тому, що не люблю ні засуджувати, ні пророкувати. Естрада -- не фундаментальна наука, тут інший суд, інші мірки: люблять тебе або не люблять, хочуть тебе слухати або не хочуть.

Так, естрада зараз квітне. Проте квітнуть, як відомо, не лише троянди й інші благородні рослини, але і кропива, зростаюча на задвірках. Естрада відкрита всім вітрам: хтось ще співає красиво, хтось хрипить, хтось співає роковим голосом. Але доля-то наша -- доморосла. «Російська доля» -- це лукавство... Щось начеб «американської частівки»...

Нашу естраду просто заполонило дилетантство, в неї занесло випадкових людей. Слава богу, ми позбавилися цензури, диктату художніх рад. Але внутрішня цензура, тобто почуття міри і смаку автора або виконавця, не завжди добре служить справі. Ось чому в ефірі, на телеекрані, на дисках стільки лушпиння. Раніше «сміття» такого роду осідало в шинках. Зараз за гроші можна виконати все. Тому дилетантство і процвітає. Звичайно, і в самодіяльних потугах інколи промайне талант, душа, щирість. Але далеко не завжди.

Естрада, яка колись була Попелюшкою, зараз потіснила з телеекранів, з ефіру академічні види музичного мистецтва. Але вона розвивається хвилеподібно -- то дрібніє, то наповнюється. Наповнюється кількісно, але дрібніє якісно. Хоча я вже помічаю, що в ній з'являється повернення до змісту. Гімни-танці -- добре, музика дискотек -- це енергія, яку розтрачують. Але треба ж інколи і дихання перевести, озирнутися назад, заглянути в себе, задуматися про життя.

І вже явно відчувається, що молоде покоління вхопилося за ниточку на ім'я «ностальгія». У цьому немає нічого поганого. Старі пісні, можливо, і наївні, але в їх основі -- задушевність, мелодія і поезія. У нашій пісні ще недавно працювали професіонали -- композитори і поети. Зараз доки це рідке явище. Зате рівень нашої естради продовжують підтримувати її визнані майстри й талановиті співаки молодого покоління. Першим в цьому ряду називаю Іосифа Кобзона. Можливо, у багатьох відразу виникне мимовільний штамп -- «старійшина», «генерал» нашого естрадного цеху. Нісенітниця всі ці ярлики і звання! Кобзон є Кобзон. Рівнозначна собі величина. І те, що метр частіше за інших з'являється на телеекрані, біля мікрофонів радіо, а останнім часом і в середовищі політиків -- це ще ні про що не говорить.

Для когось він батько-наставник, професор і радник; для когось об'єкт заздрощів або антипатії... Для мене -- колега і друг, з яким ми поділили стільки і світлих і сумних днів нашого життя. Іосиф живе, вірніше сказати, творить життя і до цього дня в надзвичайному режимі, який би я визначив так: «готовність номер один».

Він завжди невловимий -- і в молоді його літа, і тим більше тепер. Зустрітися з ним частіше можна випадково, ніж за домовленістю. Дружня участь вимагає часу, а у нього з часом туго. Або у мене не завжди відповідний настрій. Ось начебто й утворилося «віконце» для зустрічі, а у мене, скажімо, настрій із знаком мінус. А сидіти з другом і показувати кислу фізіономію -- кому це цікаво?

Тепер я маю набагато менше можливостей ходити на його концерти: у нього вони розтягнуті годин на п'ять. Я, звичайно, витримаю і більше, але мій собачка Чарлік -- навряд чи: стільки чекати він не може. Що ж, якщо завели собаку, приручили, то треба відповідати за нього і бути уважним до потреб найвідданішої істоти...

Я поважаю в Іосифе отзывчивого человека. Багато хто знає про його допомогу людям. Він допомогав і допомогає всім, кому це потрібно. Відзначу цю його рису і я. Не можу сказати, що я що-небудь колись просив у нього. Не про мене розмова.

Есть люди, облеченные властью, которые могли бы помочь, да, увы, не помогают. Есть и такие, кто умеет охотно обещать и невежливо забывать обещанное. Иосиф - человек слова. Великолепная, но редкая черта в наше цинично равнодушное, суетное время.

Кобзона незрідка зрадили -- у тому числі і ті, кому він допомагав. Траплялися часи, коли йому було до біса важко. Навколо його імені починалася справжня свистопляска -- було таке враження, що всі, хто тримав в руках перо або мікрофон, змагаючись у капостях, дружньо озброїлися проти артиста, а головне, проти бізнесмена. А що ж ті, кому він свого часу протягнув руку допомоги? Де були вони? Хтось зіграв у глухонімого, хтось згідно кивав з натовпу злостивців.

Кобзон же, може, і став осмотрітельней по частині своєї «швидкої допомоги», але своєму природньому альтруїзму не зрадив.

Я не раз говорив про його співацьку витривалість. Повторю те, що якось написав до чергового ювілею артиста: «Кобзон заспівав радянськіх пісень більше, ніж їх написали». Це і жартома, і серйозно.

Він не образився. Навпаки, оцінив гумор, в якому більше серйозного, чим іронічного. Так, у Іосифа безмежне бажання співати і настільки ж безмежні можливості його голосових в'язок і всього організму, а також феноменальна пам'ять.

Але не лише пам'ять феноменальна в Кобзона: він приголомшує і пісенними марафонами. Ви можете назвати співака, який в силах відспівати на сцені восьмигодинний робочий день в стилі і темпі нон-стоп? Я не можу зрозуміти, як це можливо. Фізіологія? Так!

Професіоналізм як риса вдачі? Безумовно! Але ж є за цим і ще щось незбагненне, що ні розгадати, ні пояснити неможливо.

Дай-то Боже йому і далі ставити рекорди, а головне, залишатися самим собою. Сильною натурою. У творчості.

У політиці (хоча особисто мені ця його іпостась не так цікава). У любові.

Коли я називаю її по імені-по батькові, підіграваючи таким, що оточує, вона не опирається. І мені тоді здається, що вона -- солідна пані-примадонна, на зразок милої Ізабелли Данилівни Ю'рєвої, а я -- юний, і у мене все ще попереду.

Але взагалі для мене вона просто Алла.

Я був в Баку на її концертах три рази. Від мене такого зазвичай не дочекаєшся. Я вже говорив про цю свою рису. Я і у Великий театр рідко ходжу, за винятком прем'єр, коли там мимоволі рівень премьерниїй.

У Баку ми і познайомилися з Аллою і тодішнім її чоловіком Євгенієм Болдіним. Вона вже знала собі ціну -- ця жінка, яка співає. Хоча, зрозуміло, «велика» про неї говорили інші -- від продюсерів до незліченних різновікових шанувальниць. Але вона не заперечувала. Правда, я якось, під настрій, зауважив їй:

«Знаєш, Алла, щодо «великості» хай історія скаже». Вона не образилася, не здригнулася ні рискою обличчя. Лише зітхнула, як би втомлено перевела дихання, опустивши погляд.

Що б про неї не говорили, іншої такої, такого розмаху і такої породи, немає і на горизонті поки що не видно.

Алла – особистість. Чи голосом вона далі братиме тисячні зали або всією своєю постаттю, характером бійця, на сцені вона -- актриса, що творить пісню при нас, на наших очах. Не зі всім, що вона робить на сцені як режисер (а вона професійний дипломований постановник), я згоден. Але і в цьому вона -- Алла, це -- її стиль.

Вона і на сцені несподівана, і в житті непередбачувана. Коли мене запитують: «Яка вона, Пугачова, в житті?» -- я чесно відповідаю: «Не можу знати». Сьогодні вона така, завтра інша. Щира до мурашок -- і чарівно фальшива... Тонка, трепетна, делікатна до сліз -- і груба. Хохотушка -- і страждаюча від власних рефлексій флегма... І янгел, і біс...

Словом, особистість! Істота неповторна (до речі, коли Пугачовій намагаються наслідувати, -- смішно). Вся вона кипить усередині, але не завжди цей вулкан стримує. І чого тут дивуватися, що ми чекаємо від неї штиль, а вона на нас з ясного неба -- шторм.
Ще одне ім'я -- Тамара Гвердцителі. Розумний, змістовний музикант. Не просто співачка, а людина, яка сама сідає за рояль, сама може акомпанувати собі. Володіння інструментом, музична культура дуже допомагають співу.

Тамару Гвердцителі відрізняє благородний смак. Вона не співає дешевих пісеньок, репертуар її справжній. Недаремно її оцінили в Парижі, де вона виступала в «Олімпії», працювала з Мішелем Леграном. Якось я запитав: «Тамаро, ти ж чистокровна грузинка, звідки у тебе в голосі цей «французький баранчик», це справжнє шансонне тремоло? Таке відчуття, що співає француженка». -- «Сама не знаю».

Вона і в житті дивно приємна людина, душевна, розумна. Якось ми в один час опинилися з нею в Америці. І потрапили в компанію наших колишніх співвітчизників. Мої знайомі повели нас до своїх знайомих, в яких зібралися гості, щоб відзначити свято «Хеллоуїн», коли всі можуть дуріти, жартувати, розігрувати один одного. І ось ми стали свідками того, як дорослі люди напинали на себе маски, обливали один одного водою, словом, веселилися щодуху. Але у всьому цьому було щось вимучене, неприродне. Ці вихідці з Радянського Союзу, замість того щоб зібратися за столом так, як заведено на їх колишній батьківщині, традиційно випити, як слід закусити, поспівати, потанцювати, що було б для них звично, щодуху прагнули веселитися по-американському. Вони намагалися бути американцями більше, ніж самі американці. Мене завжди смішило, коли вони між собою говорили: «Я поставив свій кар біля твого будинку».

Я дивився на цих підхмелених людей, що тужилися бути веселими, очима тверезої людини (у мене наступного дня мав бути концерт, і я не міг собі дозволити ні грама), бачив штучність цієї веселості і думав: «У природних американців це виходить краще». Мені стало нестерпне нудно. Дивлюся -- Тамара теж нудьгує. Ми посиділи з нею в гостях годину-півтори і роз'їхалися по своїх готелях.

З людей мого круга -- і мій ровесник, мій друг Лев Лєщенко. На його недавньому ювілеї я сказав зі сцени концертного залу «Росія»: «Більш за все мені подобається в тобі, Льова, те, що ніколи в житті я ні від кого не чув про тебе нічого поганого». Його люблять, до нього тягнуться і молоді, і старі. Він бере зал чарівливістю. Не кокетуванням, що личить слабкій статі, а чоловічою гідною чарівливістю.

Інший раз він вирушає зі сцени з досадою на обличчі: «Щось з голосом не те...» А публіка у захваті. Справжній артист повинен помічати всі свої огріхи і як професіонал повинен уміти «тримати удар».

Привабливий і колоритний на сцені і Володимир Винокур. Кажучи про Льову Лєщенка, не можна не сказати про Володю Винокура. Дружба цих двох чудових артистів -- «доісторична»: вони разом училися в Державному інституті театрального мистецтва. А публіка «схрестила» їх після Володиної пародії на Льову на тему тухмановського «Солов'їного гаю». І хто у них там тепер «російський птах» -- невідомо, але для публіки -- вони майже близнята-брати. І чарівливість у них схожа, і дотепність зближується за своїм рівнем. Але акумулятором сміху, звичайно, є Винокур.

Взагалі-то дружба естрадного співака з пародистом -- річ незвичайна. Але в той же час пародія -- це й особлива честь: ображайся не ображайся, але далеко не всіх пародіюють. Особисто я не образився, коли Винокур зробив пародію на мене. Навпаки, адже це визнання твоєї популярності, твоєї впізнанності. Пародії -- це цікаво, а криве дзеркало -- це ще і просто смішно. Якщо ж пародія високохудожня, то можеш піднімати носа: значить, джерело натхнення пародиста -- в тобі.

Кажуть, люди інколи народжуються в «сорочках». Про Винокура можна сказати, що він народився у гарному настрої. Проводити з ним дозвілля -- насолода. Гумор його -- іскрометний: навіть звичайну історію, де, здавалося б, немає нічого смішного, він так розцвітить деталями, так виведе її в особах і слівцях, що регочеш до колік. Жартувати втомлюються навіть жартівники-професіонали. Через те в житті вони, як правило, зануди, спустошені своєю професією. Володимир Винокур -- невичерпний. Зустрічаєшся з ним за кулісами -- і всі проблеми зникають геть. Завжди з посмішкою, завжди в запасі гостре слівце, анекдот...

Але Льова і Володя так звиклися ходити удвох, так зрослися, немов «сіамські близнята», що мені постійно хочеться їх розділити -- адже кожен з них особистість. Коли Льова виходить на сцену і починає говорити щось смішне, немов артист-сатирик, мені хочеться, щоб він заспівав, а коли Володя починає співати (голос у нього дуже хороший), мені хочеться, щоб він залишався артистом-сатириком. До мене в гості вони завжди приходили удвох -- мабуть, настільки увійшли до ролі нерозлучної парочки, що не хотіли з неї виходити навіть у колі друзів. Один раз я їм навіть сказав: «Я забороняю вам з'являтися у мене без дружин». Вони прийшли зі своїми дружинами, і було так приємно дивитися на них, вже не двоє, а четверо ...

Є у Ігоря і талант продюсера, а шоу-бізнес, як відомо, «не для нервових». До речі, не всякий би взявся реанімувати програму «Пісня року», що наказала довго жити. Закрити-то виявилося легшим, ніж відродити. Ім'я Валерія Леонтьєва достатньо просто назвати -- і не треба жодних барвистих визначень! Все і так ясно! Живий класик нашої естради. Артист-трудівник. Інколи слухаєш його, розумієш, що пісня, прямо скажемо, не видатна, але бачиш, скільки в неї вкладено. Так вона зроблена співаком, так піднесена, що вже не прислухаєшся до музики, до слів, а дивишся на нього. Розумієш, що йому вже не двадцять п'ять років, але його енергія, самовіддача приголомшують. І такий він багато років -- робота на знос, «солодка каторга»...

В Америці, яку «заполонили» (як кажуть самі російські американці) наші естрадні артисти, в Лєнтьєва постійні аншлаги. Скільки б разів він не приїжджав туди. На інших вже не особливо тепер ходять, а на Леонтьєва -- завжди. По тому, як він працює над своїми піснями, видно, що це розумна, змістовна людина. Читати або дивитися його інтерв'ю інший раз не менш цікаво, ніж послухати його концерт. На вечері в концертній студії «Останкино» весною цього року особливо яскраво виявилося, наскільки це багатогранна, значна особистість. І виразно відчувалося, що зал набагато поступався артистові в цьому. Принаймні, створилося таке враження, тому що питання, які задавалися, були такими стандартними, такими затяганими -- «які ваші творчі плани» або чи «співаєте ви під фонограму», -- що ставало прикро. Валерій Леонтьєв заслуговує на більше...

Ще одне ім'я -- вже з теперішніх. Дзвінких. Пилип Кіркоров.

Я пам'ятаю його зовсім маленьким хлопчиком, якого батько і мати, Бедрос і Вікторія Кіркорови, постійно водили з собою. Тепер цей хлопчик став зрілим чоловіком і хорошим співаком. Мені подобається в нім, що він дуже багато і серйозно працює. Пам'ятаю, я сказав йому про це, коли ми опинилися в одному літаку, повертаючись до Москви з Казахстану. Вони там виступали разом з Аллою. До речі, вона підтвердила мої спостереження.

Я не раз потім отримував запрошення на його концерти, але якось це не збігалося з моїм вільним часом. Була і ще одна причина: раптом мені не сподобається. А треба буде йти за куліси, говорити компліменти, що личать моменту… А не піти і не привітати... Раптом ображу неувагою? Зрозуміло, я і раніше чув Пилипа -- його записи, виступи на телебаченні. Але все ще сумнівався -- чи висиджу я його сольний концерт цілком?

Висидів. Чому був радий і в чому признався артистові. Що підтвердила і моя дочка Марина, яка була на концерті разом зі мною. Дві з половиною години в темпі нон-стоп пролетіли як одна строката пісенна стихійна композиція. Яскраве, часом люте шоу. Феєрія. Відчуття карнавалу. Самовіддача -- рідкісна. Пластика, що зачаровує. І ось мій висновок -- з теперішніх молодих співаків кращого поки що не бачу. І справа тут не лише в таланті і не в «розкручуванні». Тут праця на знос (як в Леонтьєва), тут відповідальність -- завтра повинно бути не гірше, а ще краще. Естрада -- це поїзд «на парах»: зупинився -- все, відкіт. Лише тоді, коли все по-справжньому, буде виправдано сподівання публіки, лише тоді буде задоволена її примха: наш кумир має бути вище за всіх. І не лише на зріст.
Звичайно, мені хотілося б назвати і інших своїх колег по естрадному цеху, тих, кого ціную, до кого ставлюся або тепло, або гаряче. Але не можу назвати всіх -- не вистачило б місця в книзі. Адже ця книга не про естраду, а спогади про прожиті роки. Тому прошу не ображатися...